Домашня Церква » Подружнє життя » Чоловік в подружжі » Іван Павло ІІ. Лист до сімей (1994)

 

Іван Павло ІІ. Лист до сімей (1994)

Автор: Петро Гусак від 22-02-2016, 11:56, переглянули: 1781

Іван Павло ІІ. Лист до сімей


Дорогі сім'ї !


1. Святкування Року сім'ї дає мені чудову нагоду постукати у двері вашого дому, з великою радістю і любов'ю привітати вас і провести час разом з вами. Я роблю це своїм листом, беручи за вихідну точку слова з енцикліки Redemptor Hominis (Відкупитель Людини), виданої у перші дні мого служіння як наступника Петра. Тоді я написав, що людина є дорогою Церкви. [1]
Цими словами я хотів перш за все пригадати багато доріг, якими йде людина, і в той же час наголосити, як щиро бажає Церква стояти на її боці, коли вона йде шляхами свого земного життя. Церква поділяє її радості і надії, смуток і тривоги. [2] Щоденне паломництво людей твердо переконує, що сам Христос призначив їй пройти всі ці дороги. Христос довірив людину Церкві; Він довірив їй людину, як “шлях” її місії та її служіння.

Сім’я – дорога Церкви


2. Серед тих багатьох доріг сім’я перша і найважливіша. Це дорога спільна для всіх, а в той же час окрема, унікальна і неповторна так, як і кожна людина є неповторною. Це дорога, якої не уникнути. Справді, людина, зазвичай, приходить на світ у сім’ї і, можна сказати, завдячує сім’ї самим фактом свого існування як людини. У людини, яка приходить на світ і не має сім’ї, розвивається нестерпне відчуття болю і втрати, яке пізніше гнітитиме її все життя. Церква зі щирою турботою підходить до всіх, хто переживає такі ситуації, оскільки вона добре знає фундаментальну роль, яку сім'я покликана відігравати. Більше того, Церква знає, що людина виходить зі сім’ї, для того, щоб здійснити у новій сімейній спільноті своє особливе покликання у житті. Якщо навіть хтось і вирішує залишитися одиноким, сім’я продовжує бути ніби екзистенційним обрієм, тією основною спільнотою, в якій закладена ціла мережа суспільних стосунків, від найближчих і найбезпосередніших до найвіддаленіших. Хіба ми не говоримо часто про “людську сім’ю”, коли маємо на увазі всіх людей, що живуть на землі?
Своїм початком сім'я має ту ж любов, якою Творець обіймає створений світ, як було вже відображено “на початку” у Книзі Буття (1,1) . В Євангелії Ісус проголошує найбільше підтвердження: “Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного віддав” (Ів 3,16). Єдинородний Син, Єдиносущний з Отцем, “Світло від Світла, Бога істинного від Бога істинного”, увійшов у людську історію через сім'ю: “Через своє Воплочення Син Божий з'єднався у певний спосіб з кожною людиною. Він працював людськими руками ... і любив людським серцем. Народжений від Діви Марії, Він правдиво став одним із нас; був подібний до нас у всьому, за винятком гріха.”[3] Якщо справді Христос “повністю об'являє людину самій собі”[4], то Він робить це, починаючи з сім'ї, в якій вибрав народитися й зростати. Ми знаємо, що Відкупитель провів більшу частину свого життя у невідомім Назареті “слухняний” (Лк 2,51) як “Син Людський”, Марії, своїй матері, і Йосифу, теслі. Чи синівський “послух” Христа не є тим першим виявом послуху Отцеві “аж до смерті” (Фил 2,8), через яку Він відкупив світ?
Таким чином, Божественна таємниця Воплочення Слова має тісний зв'язок з людською сім'єю. Але не тільки з однією сім'єю з Назарету, а певним чином з кожною сім'єю, згідно з тим, що говорить Другий Ватиканський Собор про Сина Божого, який через Воплочення “з'єднав Себе в певний спосіб з кожною людиною” [5]. Наслідуючи Христа, що прийшов у світ “послужити” (Мт 20,28), Церква вважає служіння сім'ї одним із своїх найважливіших завдань. У цьому значенні як людина, так і сім'я є "дорогою Церкви".

Рік сім'ї


3. Саме з цих причин Церква радісно вітає рішення Організації Об'єднаних Націй проголосити 1994 рік Міжнародним Роком сім'ї. Ця ініціатива робить зрозумілим те, наскільки важливим є питання сім'ї для держав, членів Організації Об'єднаних Націй. Якщо Церква бажає взяти участь у цьому намірі, то через те, що сама вона була послана Христом до "всіх народів" (Мт 28,19). Більше того, вже не вперше Церква підтримує міжнародну ініціативу ООН. Згадаймо хоча б Міжнародний рік молоді в 1985 році. Також у такий спосіб Церква стає присутньою у світі, сповнюючи бажання, яке було дорогим для Папи Івана XII і яке сприяло розвитку Конституції Другого Ватиканського Собору "Радість і Надія".
На свято Святої Сім'ї в 1993 році вся церковна спільнота розпочала Рік сім'ї як один із найважливіших кроків на шляху приготування до Великого Ювілею 2000 року, який позначить кінець другого і початок третього тисячоліття від Різдва Христового. Цей рік повинен спрямувати наші думки і серця до Назарету, де він був проголошений на урочистій Євхаристійній Літургії, очолюваній папським легатом, 26 грудня минулого року.
Через те протягом цього року дуже важливо наново розкривати численні свідчення любові і турботи Церкви про сім'ю, любові і турботи, що виявлялись від початку християнства, коли вельми значущий термін "домашня церква" вживався стосовно сім'ї. У наш час ми часто повертались до виразу "домашня церква", яку Собор прийняв [6] і суть якої, ми сподіваємося, назавжди залишиться живою в умах людей. Це бажання не зменшується від усвідомлення того, що умови, в яких живуть сім'ї, змінилися у сучасному світі. Саме тому в наш час, продовжує залишатися значущим заголовок: "Підтримка гідності подружжя і сім'ї", вибраний Собором у душпастирській Конституції "Радість і Надія" для того, щоб показати, що слід робити Церкві у теперішній ситуації. [7] Іншим важливим питанням після Собору є Апостольське Повчання Familiaris Consortio (“Сімейна спільнота”) 1981 року. Цей текст враховує великий і складний досвід сім'ї, яка серед різних народів і країн завжди і всюди продовжує бути "дорогою Церкви", а у певному значенні ще більше стає нею там, де сім'я потерпає від внутрішньої кризи або піддається несприятливим культурним, соціальним і економічним впливам, які загрожують її внутрішній єдності й міцності і навіть стають перешкодою на шляху її утворення.

Молитва


4. У цьому листі я хочу звертатися не до абстрактної родини, а до кожної окремої сім'ї у кожній частині світу, де б вона не перебувала, якою б не була відмінність і складність її культури та історії. Любов, якою Бог "полюбив світ" (Ів 3,16), любов, якою Христос любив кожного і всіх без винятку "до кінця" (Ів 13,1), дає можливість адресувати ці слова до кожної сім'ї, як живої клітини великої і універсальної "сім'ї" людства. Отець, Творець Всесвіту і Воплочене Слово, Відкупитель людства – джерело універсальної відкритості до всіх людей як братів і сестер, і вони спонукають нас обійняти їх усіх молитвою, яка починається любими словами: "Отче наш".
Молитва уприсутнює Сина Божого серед нас: "Бо де двоє чи троє в Ім'я Моє зібрані, – там Я серед них" (Мт 18,20). Цей "Лист до сімей" перш за все прагне стати молитвою до Христа, щоб Він перебував у кожній людській сім'ї, а через невелику сім'ю – батьків і дітей – запрошенням Його перебувати у великій сім'ї народів, так, щоб разом з Ним кожен з нас міг справді сказати: "Отче наш!". Молитва має стати основною домінантою Року сім'ї у Церкві: молитва сім'ї, молитва за сім'ю, молитва з сім'єю.
Знаменно, що саме у молитві і через неї людина найпростішим і одночасно найглибшим способом відкриває свою правдиву і неповторну суб'єктність: у молитві людське "Я" найпростішим чином усвідомлює глибину того, що означає бути особою. Це стосується також і сім'ї. Вона не тільки становить основну "клітину" суспільства, але також має властиву собі суб'єктність. І ця суб'єктність сім'ї знаходить своє перше й істотне підтвердження, а одночасно й зміцнення тоді, коли члени сім'ї зустрічаються у спільному зверненні: "Отче наш". Молитва збільшує силу і духовну єдність сім'ї, допомагаючи їй брати участь у Божій "силі". В урочистому шлюбному благословенні під час обряду вінчання священик взиває до Господа такими словами: "Зішли благодать Святого Духа (на цих молодят), щоби силою Твоєї любові, влитою в їхні серця, вони були вірними у подружньому зв'язку" [8]. З цього "наповнення Святим Духом" родиться внутрішня сила сімей, а також сила, здатна з'єднати їх у любові і правді.

Любов і турбота за всі сім'ї


5. Нехай Рік сім'ї стане всезагальною і невпинною молитвою всіх "домашніх церков" і цілого Народу Божого! Нехай ця молитва буде також і за сім'ї, що перебувають у біді чи небезпеці, яким не вистачає довір'я, ті, що переживають розділення чи ситуації, які Familiaris Consortio (Сімейна спільнота) описує як "неправильні" [9]. Нехай усі сім'ї зможуть відчути, що вони огорнуті любов’ю і турботою своїх братів і сестер!
Впродовж Року сім'ї молитва, перш за все, має бути заохочувальним свідченням тих сімей, які знаходять своє людське і християнське покликання у домашній спільноті. А скільки їх у кожній країні, єпархії і парафії! Незважаючи на всі "неправильні ситуації", можна зробити висновок, що ці сім'ї становлять "правило". Досвід показує, яку важливу роль відіграє сім'я, яка живе згідно з моральними нормами, у тому, щоб людина, яка народилася і виросла у такій сім'ї, змогла без вагання ступити на дорогу добра, вписану в її серці. На жаль, різні програми, яким надають підтримку надзвичайно потужні спонсори, у наш час, виглядає, прагнуть розпаду сім'ї. Часом здається, що здійснюються узгоджені заходи для того, щоб представити як правильні і привабливі, а навіть вихваляти, ті ситуації, які насправді є “неправильними”. Вони дійсно суперечать "правді і любові", котрі повинні надихати і стосунки між чоловіками і жінками, та керувати цими стосунками, таким чином зумовлюючи напруження і розрив у сім'ях із серйозними наслідками, особливо для дітей. Моральне сумління притуплюється, спотворюється те, що правдиве, добре і гарне, а свобода замінюється тим, що насправді є рабством. Якими ж доречними і заохочувальними, зважаючи на усе це, є слова апостола Павла про свободу, задля якої Христос визволив нас, і про рабство, спричинене гріхом (Гал 5,1)!
Це очевидно, наскільки своєчасним, а навіть необхідним є для Церкви Рік сім'ї; наскільки необхідним є свідчення усіх сімей, які щодень живуть своїм покликанням; наскільки нагальною є молитва сімей, яка б зростала, поширюва всьому світі, висловлюючи подяку за любов у правді, за "зіслання ласки Святого Духа" [10], за присутність Христа серед батьків і дітей: Христа, Відкупителя і Нареченого, Який "полюбив нас до кінця" (див. Ів 13,1). Будьмо глибоко переконаними, що ця любов є найбільша (див. І Кор 13,13), і вірмо, що вона справді здатна перемогти усе, що не є любов'ю.
Нехай молитва Церкви, молитва сімей – "домашніх Церков", постійно підноситься протягом цього року! І нехай її почує насамперед Бог, а потім також і люди, щоб вони не засумнівалися, а всі, хто хитається через людську слабкість, не піддалися спокусливій принаді надуманого добра, яке становить джерело кожної спокуси.
У Кані Галилейській, куди запросили Ісуса на весільний бенкет, Його Мати, яка теж була там, сказала до слуг: "Що лиш скаже вам, – робіть" (Ів 2,5). Тепер, коли ми розпочали святкування Року сім'ї, Марія звертається з тими ж словами й до нас. Те, що говорить Христос до нас, у цей особливий історичний момент, – могутній заклик до великої молитви зі сім'ями та за сім'ї. Пресвята Богородиця запрошує нас з'єднатися у цій молитві з почуттями її Сина, Який любить кожну сім'ю. Він показав цю любов на самому початку Своєї місії Відкупителя Своєю освячуючою присутністю у Кані Галилейській, присутністю, яка все ще триває.
Молімося за родини всього світу. Молімося через Христа, з Ним і у Ньому до Отця, "від Якого бере ім'я все отцівство на небі і на землі" (Еф 3,15).

І. ЦИВІЛІЗАЦІЯ ЛЮБОВІ
"Чоловіком і жінкою створив їх"


6. Неосяжний різноманітний всесвіт, світ усіх живих створінь, вписаний в отцівство Боже, яке є його джерелом (див. Еф 3,14-16). Так можна сказати, звичайно, за аналогією, завдяки якій вже на самому початку книги Буття можемо розрізнити дійсність отцівства і материнства, а, отже, і людської сім'ї. Ключем, який пояснює й дає можливість цього розпізнання, – це принцип, що полягає в "образі" і "подобі" до Бога, який виразно підкреслюється у біблійному тексті (Бут 1,26). Бог творить силою Свого слова: "Нехай буде..." (напр., Бут 1,3). Важливо те, що під час створення людини це слово Боже доповнювалося іншими словами: "Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу" (Бут 1,26). Перед сотворенням людини Творець немовби заглиблюється у Себе самого, для того, щоб знайти взірець і натхнення у таємниці власного Буття, яке вже тут розкрилося як божественне "Ми". З цієї таємниці, через акт творення, людина приходить на світ: "І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою створив їх" (Бут 1, 27). Бог говорить до щойно створених істот, благословляючи їх: "Будьте плідні й множтеся і наповнюйте землю та підпорядковуйте її собі" (Бут 1,28). У книзі Буття вживаються ті ж вислови, які вже раніше використовувалися під час творення інших живих істот: "Множтеся". Але зрозуміло те, що ці вирази вживаються в аналогічному значенні. Хіба немає аналогії між здатністю давати потомство і батьківством та материнством, які слід розуміти у світлі всього контексту? Жодна з живих істот на землі, крім людини, не була сотворена "на Божий образ і подобу". Людське батьківство і материнство, попри свою біологічну подібність до батьківства і материнства інших живих істот у природі, посутньо і унікально подібні до Бога, що становить основу сім'ї як спільноти людського життя, як сопричастя осіб, з'єднаних у любові.
У світлі Нового Завіту можна побачити споконвічний зразок сім'ї, який слід шукати у самому Бозі, у Троїчній таємниці Його життя. Божественне "Ми" – одвічний взірець людського "ми", головним чином, того, яке утворене з чоловіка і жінки, створених на образ і подобу самого Бога. Слова з книги Буття вміщають правду про людину, яка підтверджується великим досвідом людства. Людина створена "від самого початку" як мужчина і жінка: життя всього людства – як невеликих громад, так і суспільства у цілому – позначене цією першопочатковою двоїстістю. З неї походить "чоловічість" та "жіночість" індивідуумів, так як і з кожної спільноти – характерне їй особливе багатство у взаємному здійсненні осіб. Це, здається, те, що мають на увазі слова книги Буття: " Чоловіком і жінкою створив їх" (див. Бут 1,27). Тут ми також бачимо перше ствердження однакової гідності чоловіка і жінки: обоє однаковою мірою є особами. Їхня сутність, з особливою гідністю, що випливає з неї, "від початку" визначає характер спільного блага людства, в усіх вимірах та обставинах життя. І чоловік і жінка, кожен, робить свій особливий внесок у це спільне благо. А звідси можна виявити у самій основі людського суспільства характер спільноти і взаємодоповнення.

Подружній союз


7. Сім'ю завжди розуміли як перший і первинний прояв суспільної природи людини. Навіть сьогодні це розуміння залишається незмінним. Проте у наш час існує тенденція підкреслювати, наскільки сім'я як найменша і найфундаментальніша людська спільнота залежить від особистого внеску чоловіка і жінки. Сім'я – справді спільнота осіб, для яких властивим способом існування і життя разом є "сопричастя": communio personarum (сопричастя осіб). У цьому, визнаючи абсолютну трансцендентність Творця відносно Його створінь, ми також можемо побачити особливу подібність сім'ї і Божого "Ми". Тільки особи здатні жити у "сопричасті". Сім'я бере початок з такого подружнього сопричастя, яке Другий Ватиканський Собор описує як "союз", в якому чоловік і жінка "взаємно віддають себе та приймають один одного" [11]. Книга Буття допомагає нам зрозуміти цю правду, говорячи про встановлення сім'ї через подружжя: "Полишає чоловік свого батька й матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом" (Бут 2,24). В Євангелії Христос, сперечаючись із фарисеями, наводить ті самі слова, а пізніше додає: "Так що вони не будуть більше двоє, лиш одне тіло. Що, отже, Бог получив, людина хай не розлучає" (Мт 19,6). Таким чином, Він знову відкриває новий пов’язуючий зміст того факту, який існує "від початку" (Мт 19,8) і який завжди зберігає цей зміст. Якщо Вчитель підтверджує її "тепер", то робить це для того, щоб на початку Нового Завіту, чітко і однозначно розкрити всім нерозривний характер подружжя як основи спільного блага сім'ї. Коли в єдності з Апостолом згинаємо наші коліна перед Отцем, від Якого походить все отцівство і материнство (див. Еф 3,14-15), починаємо усвідомлювати те, що батьківство – це подія, через яку сім'я, яка вже утворилася через подружній союз, сповнюється "у повний та особливий спосіб" [12]. Материнство обов'язково означає батьківство, а батьківство в свою чергу означає материнство. І це є результатом двоїстості, якою Творець "від початку" обдарував людську істоту.
Я говорив про два поняття, близькі одне до одного, але не тотожні: поняття "сопричастя" та поняття " спільноти". "Сопричастя" стосується міжособових відносин між "я" і "ти". "Спільнота", натомість, виходить поза ці межі і рухається у напрямку "суспільства", у напрямку "ми". Таким чином, сім'я як спільнота осіб є першим людським суспільством. Вона постає тоді, коли здійснюється подружній союз, який відкриває подружню пару до триваючого сопричастя любові і життя, а звершується, повністю і в особливий спосіб, дітонародженням: сопричастя подружньої пари є джерелом сімейної спільноти. І ця спільнота цілком просякнута тим, що становить саму суть сопричастя. Чи може якесь інше сопричастя на людському рівні порівнятися з тим, що існує між матір'ю і дитиною, яку вона спочатку носить у своєму лоні, а потім приводить на світ?
У сім'ї, заснованій таким чином, з'являється нова єдність, в якій зв'язок спільності між батьками знаходить своє повне здійснення. Досвід показує, що це здійснення є обов'язком і викликом. Обов'язок занурює подружню пару у пережиття свого первісного союзу. Народжені ними діти, збагачуючи і поглиблюючи подружнє сопричастя батька та матері, повинні зміцнити цей союз – і у цьому полягає виклик. Якщо ж цього не стається, необхідно поставити питання, чи егоїзм, який прихований навіть у любові чоловіка та жінки, як наслідок людської схильності до зла, не сильніший від цієї любові. Подружня пара повинна цілком усвідомлювати це. Необхідно, щоб вона зі самого початку звертала свої серця і думки до Бога, "від якого починається кожна сім'я", щоб їхнє батьківство і материнство черпало з цього джерела сили для постійного відновлення у любові.
Батьківство і материнство само по собі є особливим підтвердженням любові; вони роблять можливим відкрити велич і справжню глибину любові. Проте, це не стається автоматично. Це радше обов'язок, покладений на чоловіка та жінку. У їхньому спільному житті батьківство і материнство позначене настільки величною "новизною" і багатством, що не можна до нього наблизитись інакше, як "на колінах".
Досвід вчить, що та людська любов, яка природно спрямована до батьківства і материнства, інколи зазнає глибокої кризи, і тому попадає під серйозну загрозу. У таких випадках допомогу можна знайти у подружніх та сімейних порадчих центрах, в яких, серед іншого, можна одержати допомогу відповідно підготовлених психологів та психотерапевтів. І в той же час, однак, не можна забувати про постійну чинність слів Апостола: "Я згинаю свої коліна перед Отцем, від Якого бере початок кожна сім'я на небі і на землі". Шлюб, таїнство подружжя – це союз осіб у любові. А любов може бути поглиблена і збережена тільки через Любов, ту Любов, яка "влита в наші серця Святим Духом, що нам даний" (Рим 5,5). Чи не повинна наша молитва протягом Року сім'ї зосереджуватись саме на цьому центральному і вирішальному моменті переходу від подружньої любові до дітонародження, а отже, до батьківства і материнства? Чи це не є саме той момент, коли обов'язковою потребою є "влиття Ласки Святого Духа", про що просимо на літургійному святкуванні таїнства Подружжя?
Апостол, стаючи на коліна перед Отцем, просить Його, щоб дав вірному "...скріпитись у силі через Його Духа, на зростання внутрішньої людини" (Еф 3,16). Ця внутрішня сила необхідна впродовж усього сімейного життя, особливо у його критичні хвилини, коли любов, яка була оголошена під час шлюбного обряду словами: "Я прирікаю тобі вірність ...аж до смерті", піддається важкому випробуванню.

Єдність двох


8. Тільки особи здатні сказати ці слова, тільки вони можуть жити у сопричасті на основі взаємного вибору, який є чи повинен бути повністю свідомим і вільним. Книга Буття, говорячи про чоловіка, що покидає батька і матір для того, щоб з'єднатися зі своєю жінкою (див. Бут 2,24), надає великого значення свідомому і вільному вибору, який дає початок подружньому життю, роблячи сина сім'ї – чоловіком, а доньку – дружиною. Як можна адекватно зрозуміти цей взаємний вибір, не взявши до уваги повної правди про особу – розумну і вільну істоту? Другий Ватиканський Собор, говорячи про подібність до Бога, вживає особливо значущі терміни. Тут не йдеться лише про Божий образ і подобу, їх вже має кожне людське буття як таке, але також, головним чином, про "певну подібність між єдністю Божих Осіб і єдністю Божих дітей, з'єднаних у правді й любові" [13].
Цей глибокий і багатозначний вислів насамперед підтверджує те, що є найважливішим в ідентичності кожного чоловіка і кожної жінки. Ця ідентичність полягає у здатності жити у правді та любові; а навіть більше, вона полягає у потребі правди та любові, суттєвому вимірі життя особи. Така потреба правди та любові відкриває людину як до Бога, так і до всього створеного: відкриває її до інших людей, до життя у сопричасті, а особливо до подружжя і до сім'ї. За словами Собору, сопричастя осіб виникає, у певному значенні, з таїнства Триіпостасного "Ми", і тому подружнє сопричастя також пов'язане з цим таїнством. Сім'я, яка народжується з любові чоловіка і жінки, зрештою випливає з таємниці Бога. Це відповідає найбільш інтимній суті чоловіка і жінки, їх вродженій і автентичній гідності як особи.
У подружжі чоловік і жінка поєднані так міцно, що – за словами Книги Буття – стають "одним тілом" (Бут 2,24). Мужчина і жінка через свою фізичну будову тіла, як два людські суб'єкти, попри фізичну відмінність між собою, рівноправно беруть участь у здатності жити "у правді і любові". Ця здатність, притаманна людській істоті як особі, має одночасно як духовний, так і тілесний вимір. Також завдяки тілу чоловік і жінка є схильними формувати сопричастя осіб у подружжі: коли вони поєднуються через подружній союз у такий спосіб, що стають "одним тілом" (Бут 2,24), їхня єдність повинна відбуватися "у правді і любові", відображаючи зрілість, притаманну особам, створеним на образ і подобу Божу.
Сім'я, яка виникає внаслідок цієї єдності, здобуває свою внутрішню міцність завдяки союзу між чоловіком і жінкою, який Христос підносить до рівня Святого Таїнства. Сім'я дістає притаманний їй характер як спільнота, свої риси сопричастя, з цього фундаментального сопричастя подружньої пари, яке продовжується у їхніх дітях. "Чи приймете з любов'ю дітей від Бога і виховаєте їх відповідно до Закону Христа і Його Церкви?" – питає священик під час вінчання. [14] Відповідь, яка дається молодими, відображає найглибшу правду любові, яка їх єднає. Однак їхня єдність не закриває їх у собі, а відкриває їх до нового життя і до нової особи. Як батьки, вони здатні дати життя істоті, подібній до них самих, яка буде не лише "кість від їх костей і тіло від їхнього тіла" (див. Бут 2,23), а образ і подоба Бога, тобто особа.
Коли Церква запитує: "Чи ви згідні?", то нагадує нареченому і нареченій, що вони стоять перед творчою силою Бога. Вони покликані стати батьками, співпрацювати з Творцем, даючи нове життя. Співпрацювати з Богом у приведенні на світ нових людей означає – сприяти передаванню божественного образу і подоби, носієм яких є кожен, "народжений від жінки".

Генеалогія особи


9. Через сопричастя осіб, яке є у подружжі, чоловік і жінка започатковують сім’ю. З сім’єю пов’язаний родовід кожної людини: генеалогія особи. Батьківство і материнство людини вкорінене у біології, проте воно водночас виходить поза неї, перевищує її. Апостол, впавши на коліна “перед Отцем, від якого на небі і на землі починається все батьківство (і материнство)”, просить нас подивитись під цим оглядом на цілий світ живих істот, як духовних, що на небі, так і тілесних на землі. Кожний акт породження знаходить свій початковий взірець у Божому Отцівстві. Однак у випадку людини цього “космічного” виміру подібності до Бога недостатньо, щоб адекватно пояснити зв’язок батьківства і материнства. Коли з подружньої єдності двох народжується нова людина, що приносить із собою особливий образ і подобу Божу, то це вказує, що генеалогія особи вписана в біологію народження.
Стверджуючи, що подруги як батьки співпрацюють з Богом Творцем у зачатті та народженні нової людини [15], ми не говоримо лише про закони біології. Натомість ми хочемо наголосити, що сам Бог присутній у людському батьківстві і материнстві зовсім в інший спосіб, ніж Він присутній у всіх інших випадках породження у світі. Справді, сам Бог є джерелом цього образу і подоби, властивих людській істоті, які вона отримала при створенні. Здатність давати потомство є продовженням створення [16].
І так, як у зачатті, так і в народженні нової дитини, батьки перебувають віч-на-віч з "великою таємницею" (див. Еф 5,32). Нова людина, так само як і її батьки, також покликана жити як особа; вона покликана до життя у "правді і любові". Таке покликання відкривається не тільки для дочасності, але також для вічності у Бозі. Це той вимір генеалогії особи, остаточно відкритий нам Христом, що проливає світло свого Євангелія на життя та смерть людини, а таким чином, і на значення людської сім'ї.
Людина, як стверджує Собор, "єдине створіння на землі, яке Бог забажав заради неї самої" [17]. Прихід людини на світ підкоряється не тільки законам біології, але також і безпосередньо творчій волі Бога, яка належить до генеалогії кожного з синів і дочок людських сімей. Бог "бажав" людину від самого початку, і Бог "бажає" її у кожному акті зачаття і у кожному людському народженні. Бог "бажає" людину, як подібну до себе істоту, як особу. Ця людина, кожна людина, створена Богом "заради неї самої". Це стосується всіх людей, у тому числі й тих, що народилися з хворобами чи вродженими вадами. В особисту сутність кожної людської істоти записана воля Бога, Який хоче, щоб людина, у певному розумінні, була ціллю сама собі. Бог вручає людину самій собі, довіряючи її сім'ї і суспільству як їхній обов'язок. Батьки, в очікуванні нової людини, усвідомлюють чи повинні повністю усвідомлювати той факт, що Бог "хоче" цю людину заради неї самої.
Цей стислий вислів має криє в собі глибокий і багатий зміст. З моменту зачаття, а відтак і народження, нова людина призначена для того, щоб повністю висловити свою людськість, "відкрити себе" як особу [18]. Це безумовно стосується кожного, також і хронічно хворих та неповносправних. Бути людиною – це фундаментальне покликання: бути людиною відповідно до отриманого дару; відповідно до таланту, яким є саме людство; і лишень тоді відповідно до інших талантів. У цьому значенні Бог бажає людину "заради неї самої". Однак у Божому задумі покликання людської особи виходить поза часові межі. Воно зустрічається з Божою Волею, яка була об'явлена у Втіленому Слові: Божа Воля полягає у тому, щоб обдаровувати людину участю у своєму Божому житті. Як говорить Христос: "Я прийшов, щоб мали життя – щоб достоту мали" (Ів 10,10).
Стверджуючи кінцеве призначення людини, чи не суперечимо твердженню, що Бог хоче людину заради неї самої? Якщо людина була створена задля божественного життя, то чи може вона справді жити заради себе самої? Це надзвичайно важливе стрижневе питання, яке стосується як початку земного життя людини, так і його кінця. Воно важливе впродовж усього її життя. Може здатися, що Бог, призначаючи людину для божественного життя, цілковито відбирає її існування заради себе самої [19]. Тоді яким є зв'язок між особистим життям та участю у житті Пресвятої Тройці? Відповідь дає знаменитий вислів Святого Августина: "Неспокійне наше серце, поки не спочине у Тобі" [20]. Це "неспокійне серце" допомагає указати, що між одним та іншим кінцевим призначенням насправді немає суперечності, а швидше – зв'язок, взаємодоповнюваність і єдність. До самої генеалогії людини належить те, що особа, створена на образ і подобу Бога, існує заради себе самої і досягає свого здійснення саме через участь у Божому житті. Змістом цього самоздійснення є повнота життя в Бозі, проголошена Христом (пор. Ів 6, 37-40), Який відкупив нас саме для того, щоб ми могли брати участь у повноті Божого життя (пор. Мр 10,45).
Подружня пара хоче мати дітей для себе; у дітях подружжя бачить увінчання своєї взаємної любові. Вони хочуть дітей задля сім'ї, як надзвичайно дорогоцінний дар [21]. І це, зрештою, до певної міри, зрозуміло. Однак, у подружню, батьківську і материнську любов повинна бути вписаною та сама правда про людину, яку стисло і точно висловив Собор у твердженні, що Бог "хоче людину заради неї самої". Ось чому необхідно, щоб воля батьків узгоджувалася з Божою Волею. Батьки повинні хотіти нове людське створіння так, як хоче його Творець: заради нього самого. Наша людська воля завжди і невідворотно підвладна законові часу та змін, тоді як Божа Воля – вічна. У книзі пророка Єремії читаємо: "Перш, ніж я уклав тебе в утробі, я знав тебе, і перш, ніж ти вийшов з лона, освятив я тебе" (Єр 1,5). Так генеалогія особи пов'язана з вічністю Бога, і лише тоді з людським батьківством і материнством, яке здійснюється у часі. Вже у момент свого зачаття людина покликана до вічності у Бозі.

Спільне благо подружжя та сім'ї


10. Подружня присяга окреслює і встановлює благо, яке є спільним і для подружжя, і для сім'ї. "Я, ..., беру тебе, ..., за жінку (чоловіка), і присягаю тобі любов, вірність, і подружню чесність у радості і в горі, в здоров'ї і у хворобі, в усі дні життя мого аж до смерті" [22]. Подружжя – особливе сопричастя осіб, на основі якого сім'я покликана стати спільнотою осіб. Це зобов'язання, яке наречена і наречений беруть на себе "перед Богом і його Церквою", як це нагадує їм священик перед взаємним складанням подружньої присяги [23]. Усі ті, хто бере участь у цій церемонії, є свідками цього зобов'язання, бо вони певним чином представляють Церкву і суспільство, оточення, в якому житиме й зростатиме нова сім'я.
Слова присяги визначають спільне благо подружньої пари і сім'ї. Спершу спільне благо подружжя – це любов, вірність, чесність, постійність їхнього зв'язку аж до смерті – "по всі дні мого життя". Це благо обох, яке є одночасно благом кожного з них, згодом повинно стати благом їхніх дітей. Це спільне благо за самою своєю природою єднає окремих людей і забезпечує справжнє благо кожного. Якщо Церква (а також держава) приймає присягу, яку подружжя висловлює вищезгаданими словами, то робить це тому, що ця присяга "записана у їхніх серцях" (див. Рм 2,15). Це вони самі дають свою згоду один одному урочистою обіцянкою, тим самим підтверджуючи правдивість цієї присяги перед Богом. Вони самі, як охрещені, стають служителями таїнства Подружжя у Церкві. Св. Павло вчить, що це їхнє взаємне зобов'язання – "велика таємниця" (див. Еф 5, 32).
Слова шлюбної присяги, визначають, що найсуттєвіше для спільного блага подружжя, і вказують на те, яким повинно бути спільне благо майбутньої сім'ї. Для того, щоб виявити це, Церква запитує їх, чи готові вони прийняти і по-християнськи виховати дітей, якими Бог обдаровує їх. Це питання нагадує про спільне благо майбутньої сім'ї, беручи до уваги генеалогію осіб, яка є частиною структури подружжя і самої сім'ї. Питання про дітей та їхнє виховання глибоко пов'язане з подружньою присягою, з урочистою обіцянкою любові, подружньої пошани та вірності аж до смерті. Прийняття і виховання дітей – два з-поміж найголовніших завдань сім'ї – залежать від виконання цього зобов'язання. Батьківство і материнство – це зобов'язання не тільки фізичне, але й духовне. Через ці реальності, дійсно проходить генеалогія особи, яка бере свій одвічний початок у Бозі і яка повинна вести назад до Бога.
Рік сім'ї, як рік особливої молитви сімей, повинен поновити і поглибити усвідомлення цієї істини кожною сім’єю. Наскільки велике багатство біблійних розважань може живити цю молитву! Молитовні роздуми, разом із словами Святого Письма повинні включати особисту пам'ять подружжя-батьків, їхніх дітей і внуків. Через генеалогію осіб подружнє сопричастя стає сопричастям поколінь. Таїнственне єднання двох, скріплене печаттю подружньої присяги перед Богом, триває і міцніє зі зміною поколінь. Ця єдність має стати єдністю у молитві. Але, для того, щоб це стало виразно очевидним протягом Року сім'ї, молитва повинна стати постійною у щоденному житті кожної сім'ї. Молитва – це подяка, прослава Бога, прохання про прощення, благання і взивання. В усіх цих формах молитва сім'ї має що сказати Богові. Вона також має що сказати іншим, починаючи з подружнього сопричастя осіб, з'єднаних разом сімейними узами.
Псалмоспівець запитує: "То що той чоловік, що згадуєш про нього?” (Пс 8,4). Молитва – це те місце, в якому найпростішим чином виявляється творча і батьківська пам'ять про Бога, і не тільки пам'ять людини про Бога, але також і особливо пам'ять Бога про людину. У такий спосіб молитва сім'ї як спільноти може стати місцем спільної і взаємної пам'яті. Сім'я – справді спільнота поколінь. Потрібно, щоб у молитві був присутнім кожен: живі і ті, хто вже відійшов, а також ті, що ще прийдуть у цей світ. Необхідно, щоб сім'ї молилися за кожного зі своїх членів, з огляду на благо, яким є сім'я для кожного і яким є кожен для всієї сім'ї. Молитва зміцнює це благо саме як спільне благо сім'ї. Більше того, вона творить його щоразу наново. У молитві сім'я відкриває себе як перше "ми", в якому кожен її член це – "я" і "ти"; кожен для іншого є чоловіком чи дружиною, батьком чи матір'ю, сином чи дочкою, братом чи сестрою, дідусем чи внуком.
Чи такими є усі сім'ї, до яких звернений цей лист? Безсумнівно, що таких немало, але час, в якому живемо зараз, має тенденцію обмежувати сім'ю до двох поколінь. Часто це зумовлено тим, що наявні житлові умови обмежені, особливо у великих містах. Але це трапляється нерідко через переконання, що кілька поколінь, що живуть разом, становлять перешкоду близькості й утруднюють життя. Але чи це не найменша причина? Сьогодні у сім'ї надто мало "людського" життя. Небагато тих, з якими можна творити і ділити спільне благо; але все ж таки благо, за своєю природою, повинно творитися і розділюватися з іншими: благу притаманне поширення (bonum est diffusivum sui) [24]. Власне, чим більше спільним є благо, тим більше воно буде належати кожному: мені, тобі, нам. Така логіка, що криється за життям згідно з добром, за життям у правді і любові. Якщо людина спроможна прийняти й наслідувати цю логіку, то тоді її життя дійсно стає "щирим даром".

Щирий дар себе


11. Ствердивши, що людина – єдине створіння на землі, яке Бог забажав заради неї самої, Собор відразу ж стверджує, що вона може "повністю віднайти себе виключно через щирий дар себе" [25]. Таке твердження може видатися суперечливим, але насправді це не так. Натомість, це дивовижний парадокс людського існування: існування, яке покликане в любові служити істині. Любов спонукає людину досягати сповнення через щирий дар себе. Любити означає віддавати і отримувати щось, що не можна ні купити, ні продати, а тільки віддавати вільно і взаємно.
За самою своєю природою дар особи повинен бути триваючим і безповоротним. Нерозривність подружжя випливає, перш за все, зі самої суті цього дару: дару одної особи іншій. Це взаємне віддавання себе виявляє подружню природу любові. У шлюбній присязі наречений і наречена називають один одного на ім'я: "Я…беру тебе…за жінку (мужа) і прирікаю тобі любов, вірність і чесність подружню (і послух подружній) і що не залишу тебе аж до смерті". Такий дар, як цей, передбачає обов’язок, набагато серйозніший і глибший, ніж будь-що, що можна "придбати" будь-яким способом і коштом. Стоячи на колінах перед Отцем, від Якого походить усе батьківство і материнство, майбутні батьки усвідомлюють, що вони були "відкуплені". Вони були викуплені високим коштом, ціною найщирішого дару, кров'ю Христа, якою вони причащаються через Таїнство. Євхаристія, жертвоприношення "тіла, що ламається" і "крові, що проливається", що певним чином відображається у подружній згоді, становить літургійне завершення шлюбного обряду.
Коли чоловік і жінка у подружжі взаємно віддають себе і приймають один одного у єдності одного тіла, логіка щирого дару себе стає частиною їхнього життя. Без цього подружжя було б порожнім, у той час як сопричастя осіб, побудоване на цій логіці, стає сопричастям батьків. Коли вони передають життя дитині, нове людське Ти стає частиною кругозору Ми подругів, особою, яку вони назвуть новим іменем: "наш син", "наша дочка". "Я придбала людину з Господньої ласки" (Бут 4,1), – каже Єва, перша жінка в історії, – людську істоту, на яку спочатку очікували дев'ять місяців і яка потім була "об'явлена" батькам, братам і сестрам. Процес від зачаття і росту в лоні матері до народження дає можливість створити простір, у якому нове створіння може бути об'явлене як дар – те, чим воно справді є від самого початку. Та чи можна цю крихку і безпомічну істоту, цілком залежну від своїх батьків і повністю довірену їм, сприймати інакше? Новонароджена дитина віддає себе батькам вже самим фактом приходу на світ. Її життя вже є даром, першим даром Творця творінню.
У новонародженій дитині здійснюється спільне благо сім'ї. Саме так, як спільне благо чоловіка та дружини сповнюється у подружній любові, що завжди готова давати і приймати нове життя, так і спільне благо сім’ї сповнюється саме через подружню любов, яка втілена у новонародженій дитині. Частина родоводу особи є родоводом сім’ї, який зберігають для наступних поколінь записи у церковних реєстрах, навіть якщо вони є просто соціальним наслідком того факту, що "людина народилась на світ" (пор. Ів 16,21).
Але чи дійсно правда те, що нова людська істота – дар для своїх батьків? Дар для суспільства? Здається, ніщо не вказує на це. Іноді виявляється, що народження дитини – звичайний статистичний факт, зареєстрований у демографічних записах, як і багато інших даних. Справді, для батьків народження дитини означає більше праці, нові фінансові витрати і подальші незручності, і все це може призвести до спокуси не хотіти наступного народження [26]. За певних соціальних і культурних обставин ця спокуса може стати дуже сильною. Чи означає це, що дитина не є даром? Що вона приходить у світ лише для того, щоб брати, а не давати? Це деякі з тих тривожних запитань, яких сьогодні важко уникнути чоловікам та жінкам. Дитина приходить, щоб зайняти місце, коли місця у світі, здається, стає все менше й менше. Але хіба дитина справді нічого не приносить у сім’ю та суспільство? Хіба кожна дитина не є "частинкою" спільного блага, без якого людські спільноти руйнуються і піддаються ризику зникнення? Чи справді можна це заперечувати? Дитина стає даром для своїх братів, сестер, батьків і всієї сім’ї. Її життя стає даром саме для тих людей, які дали їй життя і які не можуть не відчувати її присутності, її участі у своєму житті та її внеску до їхнього спільного блага і до блага сімейної спільноти. Ця істина є очевидною у своїй простоті і глибині, якою б не була складність і навіть можлива патологія психологічного характеру певних осіб. Спільне благо цілого суспільства перебуває в людині; як ми вже згадували, вона є "дорогою Церкви" [27]. Людина, перш за все, є "славою Бога": “Gloria Dei vivens homo” (Славою Бога є людина, що живе), за знаменитими словами Св. Іринея [28], які також можна було б перекласти як: "Слава Божа для того, щоб людина була живою". Можна сказати, що тут ми зустрічаємо найпіднесенішу дефініцію людини: Слава Божа – спільне благо для всього сущого, спільне благо людського роду.
Так! Людина – спільне благо сім'ї і людства, окремих груп і різних спільнот. Та все ж щодо цього існують значні відмінності пов'язані зі ступенем і модальністю. Людина – спільне благо, наприклад, нації, до якої вона належить, і держави, громадянином якої вона є; але у більш конкретний, унікальний і неповторний спосіб вона спільне благо своєї сім’ї. Вона є таким благом не тільки як особа, частина величезного людства, а швидше як "саме ця особа". Бог Творець покликав її до існування "заради неї самої"; і , приходячи у світ, вона починає у сім’ї свою "велику пригоду", пригоду людського життя. "Ця людина" у кожному випадку має право реалізувати себе на підставі своєї людської гідності. Саме ця гідність визначає місце особи серед інших і, передусім, у сім’ї. Безперечно, сім’я, більш ніж якась інша людська дійсність, є місцем, де особа може існувати "заради себе самої" через щирий дар себе. Саме тому сім’я залишається тою соціальною інституцією, яка не може і не повинна бути замінена, бо вона – "святилище життя" [29].
Той факт, що народжується дитина, що "людина народилась на світ" (Ів 16,21), – пасхальний символ. Як ми читаємо в Євангелії від Івана, Ісус сам так говорить учням перед своїми стражданнями і смертю, порівнюючи їхній смуток через Його відхід з болями породіллі: "Журба жінці, коли вона народжує, бо година її вибила. А вродить дитятко – з радощів, що людина на світ народилася, вже й пам’яті про болі нема!" (Ів 16,21) "Година" Христової смерті (пор. Ів 13,1) порівнюється тут з "годиною" жінки у пологових муках; народження нової дитини повністю відображає перемогу життя над смертю, спричинену Господнім Воскресінням. Це порівняння може надати нам матеріал для роздумів. Так само як Христове Воскресіння – прояв життя за порогом смерті, так і народження дитини – прояв життя, яке через Христа завжди призначене до тієї "повноти життя", яка існує в самому Бозі: "Я прийшов, щоб мали життя – щоб достоту мали" (Ів 10,10). Тут ми бачимо виявлення найглибшого значення вислову Св. Іринея “Gloria Dei vivens homo” (Славою Бога є людина, що живе).
Євангельська істина про дар себе, без якого людина не може "повністю виявити своє покликання", яка робить можливою дійсну оцінку того, наскільки глибоко цей "щирий дар" закорінений у дарі Бога, Творця і Визволителя, і у "благодаті Святого Духа", якого священик під час чину одруження молить зіслати на подружжя. Без цього зішестя було б дуже важко зрозуміти це все і виконувати як людське покликання. Та все ж як багато людей розуміють це інтуїтивно! Багато чоловіків та жінок приймають цю істину і усвідомлюють, що тільки у ній вони зустрічають "Істину і Життя" (Ів 14,6). Без цієї істини, життя подругів та сім’ї не досягне успіхів у здобутті повного людського значення.
Тому Церква ніколи не стомлюється навчати про цю істину і свідчити її. Справді виявляючи материнське розуміння багатьох складних кризових ситуацій, в яких опиняються сім’ї, а також моральної нестійкості кожної людини, Церква переконана, що вона повинна залишатися повністю вірною істині про людську любов. Інакше вона би зрадила себе. Відступитися від цієї рятівної істини означало б закрити "очі вашого серця" (пор. Еф 1,18), які, натомість, повинні завжди залишатися відкритими до світла, що його Євангеліє проливає на людські справи (пор. ІІ Тим 1,10). Усвідомлення цього щирого дару себе, через який людина "віднаходить себе", потрібно постійно відновлювати і оберігати від серйозного протиставлення, яке Церква зустрічає з боку тих, хто відстоює фальшиву цивілізацію прогресу [30]. Сім’я завжди виражає новий вимір блага для суспільства і таким чином створює нову відповідальність. Ми говоримо про відповідальність за це особливе спільне благо, яке містить в собі благо особи, кожного члена сімейної спільноти. Звичайно, будучи "важким" благом (bonum arduum), воно є також привабливим.

Відповідальне батьківство і материнство


12. Тепер у цьому "Листі до сімей" час порушити два тісно пов'язані питання. Перше, більш загальне, стосується цивілізації любові; друге, більш конкретне, розглядає проблему відповідального батьківства і материнства.
Ми вже сказали, що одруження породжує особливу відповідальність за спільне благо, спочатку подругів, а відтак – сім'ї. Це спільне благо створюється людиною, цінністю особи і всім, що представляє міру її гідності. Ця реальність є частиною людини у кожній соціальній, економічній і політичній системі. У сфері подружжя і сім'ї ця відповідальність з багатьох причин стає ще вимогливішою. Душпастирська конституція Gaudium et Spes (“Радість і надія”) справедливо говорить про "підтримку гідності подружжя і сім'ї". Собор розглядає цю підтримку як обов'язок, що лежить і на Церкві, і на державі. Проте у кожній культурі цей обов'язок лежить, в першу чергу, на особах, що з’єднані у подружжя, творять окрему сім'ю. Відповідальне батьківство і материнство виражає конкретне зобов'язання виконати цей обов'язок, який набуває нових ознак у сучасному світі.
Відповідальне батьківство і материнство особливо і безпосередньо стосується моменту, коли чоловік і жінка, єднаючись в одну плоть, можуть стати батьками. Це особливо цінний момент у їхніх міжособових стосунках і їхньому служінні життю: вони можуть стати батьками – батьком і матір'ю – даючи життя новій людині. Два виміри подружнього союзу, об’єднувальний і дітородний, не можуть бути штучно розділені без шкоди для найглибшої істини самого подружнього акту [31].
Це – постійне вчення Церкви. Знамення часу, які ми бачимо тепер, дають нові аргументи для посиленого підтвердження цього вчення. Св. Павло, сам уважний до пасторальних потреб свого часу, ясно і твердо вказував на потребу бути "наполегливими своєчасно і несвоєчасно" (пор. II Тим 4,2) і не лякатись, що "здорової науки більше не витерплять" (пор. II Тим 4,3). Його слова добре відомі тим, хто з глибоким проникненням у суть подій теперішнього часу очікує від Церкви, що вона не лише не відмовиться від здорового вчення, але проголошуватиме його з оновленою силою, шукаючи у знаках часу спонукань і проглядів, які можуть привести до глибшого розуміння її вчення.
Деякі з цих проглядів можна взяти з тих наук, що з ранніх антропологічних студій розвинулися у різноманітні спеціалізовані науки, такі, як біологія, психологія, соціологія та їхні відокремлені галузі. До певної міри всі ці науки обертаються навколо медицини, яка будучи одночасно наукою і мистецтвом (ars medica), служить людському життю і здоров'ю. Але дані прогляди випливають, перш за все, з людського досвіду, який у всій своїй складності певним чином йде як попереду науки, так і за нею.
Через власний досвід подруги вчаться розуміти значення відповідального батьківства і материнства. Вони вчаться цього також з досвіду інших подружніх пар у подібних ситуаціях і зі своєї відкритості до даних багатьох наук. Можна було б сказати, що експерти певним чином вчаться від подружніх пар, щоб, у свою чергу, стати кращими, щоб вчити подружні пари значення відповідального дітородження і шляхів його досягнення.
Це питання докладно розглядалося у документах Другого Ватиканського Собору, в енцикліці Humanae Vitae (“Людське Життя”), у Propositiones (“Пропозиціях”) Синоду єпископів 1980 року, апостольському повчанні Familiaris Consortio (“Сімейна спільнота”) та в інших документах включно з інструкцією Donum Vitae (“Дар життя”) Конгрегації у справах доктрини віри. Церква навчає моральної істини про відповідальне батьківство та материнство і захищає її від хибних поглядів і тенденцій, що дуже поширені у наш час. Чому Церква продовжує це робити? Хіба вона не усвідомлює проблем, що піднімаються тими, хто радить їй поступитися у цій сфері і хто навіть намагається переконувати її надмірним тиском, якщо не погрозами? Учительський уряд Церкви часто картають за те, що він відстав від часу і закритий до віянь духу сучасності, а також за сприяння перебігові подій, що згубні для людства і навіть для самої Церкви. Кажуть, що твердо дотримуючись своїх позицій, Церква втратить свою популярність і все більше й більше вірних відвернуться від неї.
Але як можна стверджувати, що Церква, а особливо Колегія Єпископів у сопричасті з Папою, нечутлива до таких важливих і невідкладних питань? Саме ці надзвичайно важливі питання привели Папу Павла VI до видання енцикліки Humanae Vitae. Основи церковної доктрини, що стосуються відповідального батьківства і материнства, особливо міцні і непорушні. Собор показує це передусім у своєму вченні про людину, коли стверджує, що вона – "єдине створіння на землі, яке Бог сотворив заради неї самої", і що вона може "повністю виявити своє покликання тільки завдяки справжньому дару себе" [32]. Так є тому, що вона була створена на образ і подобу Божу і відкуплена Єдинородним Сином Отця, Який став людиною заради нас і нашого спасіння. Другий Ватиканський Собор, особливо усвідомлюючи проблему людини та її покликання, твердить, що подружнє єднання, біблійне una caro (одне тіло), можна зрозуміти і докладно пояснити лише з огляду на цінності особи і дару. Кожен чоловік і кожна жінка повністю реалізують себе через щирий дар себе. Для подругів момент подружнього єднання – особливе вираження цього. Саме тоді чоловік і жінка у "правді" своєї чоловічості і жіночості стають взаємним даром один для одного. Усе подружнє життя є даром. Але найочевиднішим це стає тоді, коли подруги, віддаючи себе один одному в любові, творять зустріч, яка робить їх одним "тілом" (Бут 2, 24).
Вони тоді переживають момент особливої відповідальності, яка є також наслідком відтворювального потенціалу, що пов’язаний з подружнім актом. У цей момент подруги можуть стати батьком і матір’ю, даючи початок новому людському життю, яке потім розвиватиметься у лоні матері. Якщо дружині дано першою зрозуміти, що вона стала матір’ю, то чоловік, з яким вона з’єдналася в одне тіло, дізнається про це тільки тоді, коли вона скаже йому, що він став батьком. Обидвоє несуть відповідальність за своє потенційне, а потім дійсне батьківство і материнство. Чоловік не може не визнати і не прийняти плід того рішення, яке було теж і його власним рішенням. Він не може ховатись за такими виразами, як "я не знаю", "я не хотів цього" чи "лише ти хотіла цього". У кожному випадку подружнє єднання включає в себе відповідальність чоловіка і жінки, можливу відповідальність, яка стає дійсною, коли диктують обставини. Це правда особливо щодо чоловіка. Хоча він також залучений на початку дітородного процесу, все ж він залишається біологічно віддаленим від нього, оскільки процес розвивається всередині жінки. Як чоловік може не прийняти відповідальності? Чоловік і жінка повинні разом, перед собою і перед іншими, бути відповідальними за нове життя, яке вони привели на світ.
Цей висновок поділяють також гуманітарні науки. Щоправда, існує потреба глибшого вивчення і аналізу значення подружнього акту з огляду на цінності особи і вищезгадуваного дару. Саме це зробила Церква у своєму сталому вченні, а особливо на Другому Ватиканському Соборі.
У подружньому акті чоловік та дружина покликані у відповідальний спосіб підтверджувати взаємне дарування себе, що вони зробили один для одного у подружній згоді. Логіка цілковитого дару себе іншому передбачає потенційну відкритість до дітородження: у цей спосіб подружжя покликане навіть до більшого сповнення як сім'я. Звичайно, взаємний дар чоловіка і дружини не має своєю єдиною метою народження дітей, а за своєю суттю є взаємним спілкуванням любові і життя. Інтимну істину цього дару потрібно завжди оберігати. "Інтимна" тут не синонім до "суб’єктивна". Вона радше означає суттєву відповідність об'єктивній істині про чоловіка і жінку, які себе віддають. Ніколи не можна вважати особу засобом до мети, а тим більше, засобом для задоволення. Особа є і повинна бути нічим іншим, як метою кожного вчинку. Тільки тоді вчинок справді відповідає справжній гідності особи.
На завершення наших роздумів над цим важливим і делікатним питанням я б хотів особливо заохотити, передусім вас, дорогі подружжя, а також всіх, хто допомагає вам, зрозуміти та здійснювати на практиці вчення Церкви про подружжя і відповідальне батьківство та материнство. Я маю на увазі особливо духовних пастирів і багатьох науковців, богословів, філософів, письменників і журналістів, які опираються потужній тенденції культурного конформізму і готові відважно "плисти проти течії". Це заохочення спрямоване також до дедалі більшої кількості спеціалістів, лікарів та освітян, справжніх світських апостолів, для яких підтримка гідності подружжя і сім’ї стала важливим життєвим завданням. Від імені Церкви я висловлюю усім вам подяку! Що б змогли зробити без вас священики, єпископи і навіть Наступник Петра? З перших років мого священства, відколи я почав сидіти у сповідальниці, поділяючи тривоги, страхи і надії багатьох одружених пар, я щораз більше переконуюся в цьому. Я зустрічався з важкими випадками бунту і відмови, і водночас із багатьма дивовижно відповідальними і благородними людьми! Пишучи цього листа, я пригадую собі ці подружжя і огортаю їх своєю любов'ю і молитвою.

Дві цивілізації


13. Дорогі сім’ї, проблема відповідального батьківства і материнства становить невід’ємну частину "цивілізації любові", яку я зараз хочу з вами обміркувати. З того, що вже було сказано, зрозуміло, що сім'я – основа того, що Папа Павло VI назвав "цивілізацією любові" [33], висловом, який увійшов у вчення Церкви і тепер став звичним. Сьогодні важко уявити твердження Церкви або про Церкву, яке б не згадувало про цивілізацію любові. Цей вислів пов'язаний з традицією домашньої Церкви у ранньому християнстві, але він має особливе значення для сьогодення. Етимологічно слово “цивілізація” походить від слова civis (громадянин) і наголошує на громадянському чи політичному вимірі життя кожної людини. Але найглибше значення терміну "цивілізація" не лише політичне, а радше стосується людської культури. Цивілізація належить до людської історії, бо вона відповідає на духовні та моральні потреби людини. Людина, створена на образ і подобу Божу, отримала світ з рук Творця разом із завданням формувати його на свій власний образ і подобу. Сповнення цього завдання дає початок цивілізації, яка, врешті-решт, є нічим іншим, як “гуманізацією світу”.
У певному значенні цивілізація означає те саме, що культура. І таким чином, можна говорити також про культуру любові, навіть незважаючи на те, що краще дотримуватися сучасного загальновідомого вислову. Цивілізація любові, у її теперішньому значенні, натхнена словами соборової конституції "Радість і надія": "Христос ... повністю відкриває людину для неї самої і відкриває її благородне покликання" [34]. Отже, можемо сказати, що цивілізація любові походить від об'явлення Бога, який "є Любов", як пише Іван (І Ів 4,8; 16); її влучно змальовує Павло у гімні про любов, який знаходимо у його Першому посланні до коринтян (13,1-13). Ця цивілізація тісно пов'язана з любов'ю, яка "влита в серця наші Святим Духом, що нам даний" (Рим 5,5), і вона зростає як наслідок постійного культивування, яке так просто описує євангельська алегорія про виноградину та галуззя: "Я – виноградина правдива, а мій Отець – виноградар. Кожну в мені гілку, яка не приносить плоду, відрізує Він. А кожну, яка вроджує плід, Він очищує, аби ще більше плоду давала" (Ів 15,1-2).
У світлі цих та інших текстів Нового Завіту можна зрозуміти, що мається на увазі під цивілізацією любові і чому сім'я органічно пов'язана з цією цивілізацією. Якщо першою "дорогою Церкви" є сім'я, то цивілізація любові також є "дорогою Церкви", яка пролягає через весь світ і скликає сім'ї на цю дорогу; вона через них скликає також інші соціальні, національні та міжнародні інституції, через них і заради них. З декількох причин сім'я фактично залежить від цивілізації любові і знаходить у ній підстави свого існування. Одночасно сім'я – центр і серце цивілізації любові.
Та все ж нема справжньої любові без усвідомлення того, що Бог "є Любов" і що людина – єдине створіння на землі, яке Бог покликав до існування заради нього самого. Людина, створена на образ і подобу Божу, може повністю виявити своє покликання тільки через справжній дар себе. Без такого поняття людини, особи і сопричастя осіб у сім'ї не може бути ніякої цивілізації любові. Так само без цивілізації любові неможливо мати такого поняття особи і сопричастя осіб. Сім'я – первинна клітина суспільства. Але Христос, виноградина, з якої гілки беруть поживу, потрібний для того, щоб ця клітина не наражалася на небезпеку певного культурного викорінення, яка може прийти як із середини, так і ззовні. Справді, незважаючи на те, що, з одного боку існує цивілізація любові, з іншого боку, продовжує існує можливість руйнівної "антицивілізації", що підтверджують багато сучасних тенденцій і ситуацій.
Хто може заперечити, що наша епоха позначена великою кризою, яка проявляється, передусім, як глибока "криза істини"? Криза істини означає перш за все кризу понятійну. Чи такі слова як "любов", "свобода", "справжній дар" і навіть "особа" і "права особи" дійсно виражають своє суттєве значення? Ось чому енцикліка про блиск правди (Veritatis Splendor) виявилася настільки змістовною і важливою для Церкви і для світу, особливо на Заході. Тільки якщо правда про свободу і сопричастя осіб у подружжі та у сім'ї зможе повернути свій блиск, тоді дійсно почне будуватися цивілізація любові і тоді можна буде конкретно говорити – як це зробив Собор – про "підтримку гідності подружжя і сім'ї" [35].
Чому блиск правди такий важливий? Перш за все, через контраст: розвиток сучасної цивілізації пов'язаний з науково-технічним прогресом, який часто досягається однобічним шляхом, і тому видається цілком позитивістським. Позитивізм, як ми знаємо, виливається в агностицизм, в теорію утилітаризму в практиці та етиці. У наш час історія певним чином повторює себе. Утилітаризм – цивілізація виробництва і споживання, цивілізація речей, а не осіб, цивілізація, в якій осіб використовують так само, як речі. У контексті споживацької цивілізації жінка може стати об'єктом для чоловіка, діти – перешкодою для батьків, сім'я – інститутом, який обмежує свободу його членів. Щоб у цьому переконатися потрібно лише глянути на деякі навчальні програми зі статевого виховання, впроваджені у школах, часто незважаючи на заперечення і навіть протест багатьох батьків; чи проабортні тенденції, які даремно намагаються ховатися за так званим правом обох подругів, а особливо жінки вибирати ("за - вибір"). Це тільки два приклади, а можна було б згадати набагато більше.
Очевидно, що в такій культурній ситуації сім'я не може почувати себе в безпеці, оскільки загроза скерована на самі її основи. Все що суперечить цивілізації любові, суперечить цілісній істині про людину і становить загрозу для неї: воно не дозволяє їй виявити своє покликання і почуватися безпечно як член подружжя, один з батьків чи дитина. Так званий безпечний секс, який нав'язується "цивілізацією техніки", насправді, зважаючи на загальні потреби особи, абсолютно не є безпечним, а в дійсності він надзвичайно небезпечний. Він загрожує як особі, так і сім’ї. Що ж це за небезпека? Це втрата правди про самого себе і про сім'ю, водночас з ризиком втрати свободи, і як наслідок, втрати самої любові. "І пізнаєте правду, – каже Ісус, – і правда визволить вас" (Ів 8,32). Правда і тільки правда приготує вас до любові, яку можна назвати "найчистішою любов'ю" (пор. Сир 24:24, Вульгата).
Сучасна сім'я, як і сім'ї кожної епохи, прагне "найчистішої любові". Любов, яка не є "найчистішою", а зведена тільки до задоволення хтивості (пор. I Ів 2,16) чи взаємного використання чоловіком і жінкою один одного, перетворює людей на невільників власних слабкостей. Хіба певні сучасні "культурні програми" не ведуть до такого поневолення? Існують програми, які "грають" на слабкостях людини і таким чином роблять її ще слабшою і беззахиснішою.
Цивілізація любові викликає радість. Радість, поміж іншим, за те, що людина прийшла на світ (пор. Ів 16,21), і за те, що внаслідок цього подруги стали батьками. Цивілізація любові означає радіти правдою (пор. І Кор 13, 6). Але цивілізація, натхнена споживацькою, антинароджувальною ментальністю, не є і ніколи не може бути цивілізацією любові. Сім'я така важлива для цивілізації любові саме через особливу близькість і силу зв'язків, які існують між особами і поколіннями у сім'ї. Проте сім'я залишається вразливою і може легко стати жертвою небезпек, які ослаблюють її чи фактично руйнують її єдність і стабільність. Внаслідок цих небезпек сім'ї перестають бути свідками цивілізації любові і навіть можуть стати її запереченням, певним антисвідченням. Розбита сім'я, зі свого боку, може зміцнювати особливий вид "анти-цивілізації", що руйнує любов у різних її проявах, з неминучими наслідками для всього життя у суспільстві.

Любов вимоглива


14. Любов, яку апостол Павло оспівує у Першому посланні до коринтян, – любов "довготерпеливу", "лагідну", яка "все перетерпить" (І Кор. 13,4) – є, звичайно, вимогливою любов'ю. Але саме в цьому джерело її краси. Вже самим фактом своєї вимогливості вона створює справжнє добро людини і дозволяє йому випромінюватись на інших. Добро, як каже Святий Тома, за самою своєю природою "дифузійне" (яке поширює, роздаровує себе – примітка редактора) [36]. Любов справжня тоді, коли вона творить добро осіб і спільнот, творить це добро і віддає його іншим. Тільки той, хто здатний бути вимогливим до себе в ім'я любові, може вимагати любові також від інших. Любов вимоглива. Вона ставить вимоги у всіх людських ситуаціях, а до тих, хто відкритий до Євангелія, вона навіть ще вимогливіша. Хіба це не те, що Христос проголошував у "своїй" заповіді? У наш час людям потрібно наново відкрити цю вимогливу любов, бо вона справді міцна основа сім'ї, основа, здатна "все перетерпіти". Згідно з Апостолом, любов не спроможна "все перетерпіти", якщо вона "заздрить" або "чваниться... надимається чи бешкетує" (пор І Кор. 13,5-6). Справжня любов, як навчає Святий Павло, інша: любов "в усе вірить, усього надіється, все перетерпить" (І Кор. 13,7). Це саме та любов, яка "все перетерпить". У ній задіяна влада і сила самого Бога, який "є Любов" (І Ів 4;8,16). У ній задіяна також влада і сила Христа, Відкупителя людини і Спасителя світу.
Розмірковуючи над тринадцятим розділом Першого послання до коринтян, ми стаємо на стежку, яка веде нас до швидкого і виразного розуміння повної правди про цивілізацію любові. Жоден інший біблійний текст не виражає цю правду так просто і так глибоко, як цей гімн любові.
Небезпеки, з якими зустрічається любов, є небезпеками також для цивілізації любові, бо вони сприяють всьому, що здатне ефективно протистояти їй. Тут, перш за все, мається на увазі егоїзм, не тільки егоїзм окремих осіб, але й подружніх пар чи навіть ширше – соціальний егоїзм, як, наприклад, класу чи нації (націоналізм). Егоїзм у всіх його видах прямо і радикально протиставляється цивілізації любові. Але чи любов потрібно визначати тільки як "анти-егоїзм"? Це було б дуже жалюгідне і, врешті-решт, цілком негативне визначення, навіть незважаючи на те, що справді потрібно подолати різні види егоїзму заради того, щоб втілити у життя любов і цивілізацію любові. Правильніше було б говорити про "альтруїзм" як про протилежність егоїзму. Але значно глибша і повніша концепція любові, змальована Святим Павлом. Гімн любові у Першому посланні до коринтян залишається Великою Хартією цивілізації любові. У цьому понятті важливі не так окремі вчинки (егоїстичні чи альтруїстичні), як повне прийняття розуміння людини як особи, яка "виявляє своє покликання" через справжній дар себе. Дар, очевидно, "для інших", що є найважливішим виміром цивілізації любові.
Таким чином, ми підійшли до самого серця євангельської правди про свободу. Особа реалізує себе через застосування свободи у правді. Свободу не слід розуміти як дозвіл робити абсолютно все: вона означає дар себе, і навіть більше: вона означає внутрішню дисциплінованість дару. Поняття дару містить в собі не лише вільну ініціативу суб'єкта, але також аспект обов'язку. Усе це стає дійсним у "сопричасті осіб". Таким чином ми знову попадаємо у саме серце кожної сім'ї .
Продовжуючи цю лінію думок, ми підходимо до антитетичного протиставлення між індивідуалізмом та персоналізмом. Любов, цивілізація любові пов'язана з персоналізмом. Чому з персоналізмом? І чому індивідуалізм загрожує цивілізації любові? Ми знаходимо ключ до відповіді на це у виразі Собору "справжній дар". Індивідуалізм передбачає таке використання свободи, коли суб'єкт робить те, що хоче, коли він сам є тим, хто "визначає істину" всього, що він вважає приємним чи корисним. Він не визнає того, що хтось інший "хоче" чи очікує щось від нього в ім'я об'єктивної істини. Він не хоче “давати” іншому на підставі істини. Він не хоче стати "справжнім даром". Тому індивідуалізм залишається егоцентричним і егоїстичним. Справжнє антитетичне протистояння між індивідуалізмом і персоналізмом виникає не тільки на рівні теорії, але навіть більше на рівні "духу" (ethos). "Дух" (ethos) персоналізму альтруїстичний: він спонукає людину стати даром для інших і відкрити радість віддавання себе. Це така радість, про яку говорить Христос (пор. Ів 15,11; 16;20,22).
Те, що сьогодні потрібне суспільствам і сім'ям, які у них живуть, часто в умовах боротьби між цивілізацією любові та її противниками, – це пошук своєї твердої основи у правильному баченні людини і всього, що зумовлює повну "реалізацію" її людськості. Противником цивілізації любові є, звичайно, феномен так званої "вільної любові". Вона особливо небезпечна, бо часто пропонується як спосіб іти за своїми "справжніми" почуттями, але насправді руйнує любов. Скільки ж сімей були зруйновані через "вільну любов"! У кожному випадку іти вслід за "справжнім" емоційним імпульсом, викликаючи любов, "звільнену" від усіх умовностей, означає ніщо інше, як перетворити людину на невільника тих людських інстинктів, які Святий Тома назвав passiones animae (пристрастями, пожадливостями душі) [37]. "Вільна любов" експлуатує людські слабкості. Вона надає їм певної "видимості" пристойності через спокуси і благословення громадської думки. Таким чином, існує намагання "заспокоїти" совість, створюючи "моральне алібі". Але не всі наслідки беруться до уваги, особливо, коли тими, ким закінчується розплата, не кажучи вже про іншого члена подружжя, стають діти, позбавлені батька чи матері і приречені на сирітство при живих батьках.
Як нам відомо, в основі етичного утилітаризму лежить постійний пошук "максимального" щастя. Але це утилітарне щастя, яке розглядається тільки як негайне задоволення виняткової вигоди індивіда, не враховує чи навіть протиставляється об'єктивним вимогам справжнього блага.
Програма утилітаризму, заснована на індивідуалістичному розумінні свободи – свободи без відповідальності, – протилежна любові, навіть якщо вона виражає людську цивілізацію в цілому. Коли суспільство приймає таке розуміння свободи і поєднує її з різноманітними формами людської слабкості, то невдовзі воно стає систематичною і постійною загрозою для сім'ї. Стосовно цього можна було б згадати багато страшних наслідків, які можна підтвердити статистично, навіть незважаючи на те, що велика кількість їх захована у серцях чоловіків та жінок у вигляді свіжих болючих ран.
Любов подругів і батьків здатна виліковувати ці рани, якщо загрози, про які згадувалося, не позбавляють її відроджуючої сили, такої корисної і благотворної для людських спільнот. Ця здатність залежить від Божої благодаті прощення і примирення, яка завжди забезпечує духовну силу, щоб почати заново. Саме з цієї причини членам сім'ї потрібна зустріч з Христом у Церкві через дивовижні таїнства Покаяння і Примирення.
У цьому контексті ми можемо усвідомити, наскільки важлива молитва з сім'ями і за сім'ї, особливо за ті, яким загрожує розпад. Нам треба молитися за те, щоб одружені пари любили своє покликання, навіть коли дорога стане важкою чи стежки стануть вузькими, стрімкими і нездоланними на вигляд. Нам треба молитися, щоб навіть тоді вони були вірними своєму завіту з Богом.
"Сім'я є дорогою Церкви". У цьому листі ми хочемо навчати і проголошувати цю дорогу, яка веде до Царства Небесного (пор. Мт 7,14) через подружнє і сімейне життя. Важливо, щоб сопричастя осіб у сім'ї стало приготуванням до сопричастя Святих. Тому Церква сповідує і проголошує любов, яка "все перетерпить" (І Кор. 13,7). Разом зі Св. Павлом Церква бачить у ній "найбільшу" чесноту (пор. І Кор. 13,13). Апостол нікому не ставить ніяких обмежень. Кожен покликаний до любові, включаючи подругів і сім'ї. У Церкві кожен однаково покликаний до досконалої святості (пор. Мт 5,48) [38].


Четверта заповідь: "Шануй своїх батька і матір!"


15. Четверта заповідь Декалогу стосується сім'ї та її внутрішньої єдності – інакшими словами, її солідарності.
У своєму формулюванні четверта заповідь прямо не згадує сім'ї. Та насправді йдеться саме про неї. Для того, щоб якось передати сопричастя між поколіннями, божественний Законодавець найвідповідніше вибрав слово: “пошана” (Вих 20,12). Тут ми натрапляємо на інше вираження того, чим є сім'я. Це формулювання не возвеличує сім'ю якось "штучно", а наголошує на її суб'єктності і правах, які з цього випливають. Сім'я – спільнота з особливо сильними взаємостосунками: між подругами, між батьками і дітьми, між поколіннями. Це спільнота, яку потрібно особливо оберігати. А тому кращої охорони, ніж ця – шануй – немає.
"Шануй твого батька і матір твою, щоб довголітній був ти на землі, що Господь Бог твій дасть тобі" (Вих 20,12). Ця заповідь іде після трьох головних приписів щодо стосунків окремої людини і народу Ізраїля з Богом: "Шема, Ізраїль...(Слухай, Ізраїлю, Господь Бог наш, Господь єдиний)" (Вт 6,4). "Нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене" (Вих 20,3). Це перша і найбільша заповідь, заповідь любити Бога "понад усе": Бога треба любити "всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією силою твоєю" (Вт 6,5; пор. Мт 22,37). Це знаменно, що четверта заповідь поміщена у цей особливий контекст. "Шануй твого батька і матір", бо для тебе, в певному значенні, вони є представниками Господа. Вони дали тобі життя, впровадили в людське існування в конкретній родині, нації та культурі. Вони, після Бога, перші твої благодійники. Тоді як єдиний Бог добрий, справді є самим Добром, батьки в унікальний спосіб беруть участь в цьому найвищому добрі. Отож, шануй своїх батьків! Тут існує певна аналогія з почитанням, яке належить Богові.
Четверта заповідь тісно пов'язана з заповіддю любові. Між шаною і любов'ю існує тісний зв'язок. Шана, у самій своїй суті, пов'язана з чеснотою справедливості, а її, у свою чергу, неможливо повністю пояснити, не згадуючи любові: любові до Бога і до нашого ближнього. А хто є більше ближнім, аніж члени наших сімей, батьки і діти?
Чи четверта заповідь показує систему односторонніх міжособових стосунків? Чи вона зобов'язує нас тільки шанувати своїх батьків? Якщо розуміти буквально, тоді – так. Але непрямо ми можемо говорити також і про пошану, яка належить дітям з боку батьків. Шанувати означає визнавати! Ми могли б сформулювати це таким чином: "керуйся непохитним визнанням особи, перш за все твоїх батька і матері, а далі – інших членів сім'ї". Пошана за своєю суттю – це безкорислива настанова. Можна було б сказати, що вона "щирий дар однієї особи іншій", і у цьому значенні пошана зближається з любов'ю. Якщо четверта заповідь вимагає виявляти пошану до наших батька і матері, вона ставить цю вимогу заради блага сім'ї. Проте саме з цієї причини вона ставить вимоги і до самих батьків. Ця вказівка наче говорить: ви, батьки, повинні діяти так, щоб ваше життя заслуговувало на повагу (і любов) ваших дітей! Не допустіть того, щоб Божа заповідь про пошану до вас зазнала морального краху. Отже, зрештою, ми ведемо мову про взаємну пошану. Заповідь "шануй твого батька і твою матір" непрямо каже батькам: шануйте своїх синів та дочок. Вони заслуговують на це, тому що вони живуть, тому що вони є тими, ким вони є, а це правда вже з моменту їхнього зачаття. Отже, четверта заповідь, відображаючи глибокі зв'язки, що єднають сім'ю, висвітлює основу її внутрішньої єдності.
Далі заповідь продовжується такими словами: "щоб довголітній був ти на землі, що Господь Бог дасть тобі". Сполучник "щоб" може створити враження майже утилітарного розрахунку: поважай їх для того, щоб мати довге життя. У будь-якому випадку це не применшує фундаментального значення наказу "шануй", який за своєю природою передбачає безкорисливе ставлення. Шанувати ніколи не означає "підраховувати вигоди". З іншого боку, важко не визнати, що взаємна пошана серед членів сімейної спільноти також дає деякі переваги. Пошана звичайно є чимось корисним, так як і кожне справжнє добро "корисне".
Перш за все, для сім'ї благо бути разом. Це непорівнюване добро для подружжя (звідси його нерозривність) та для сімейної спільноти. Його також можна визначити як добро суб'єкта як такого. Так само, як і особа, сім'я також є суб'єктом, оскільки вона складається з осіб, які, з'єднані разом глибоким зв'язком сопричастя, творять один спільнотний суб'єкт. Справді, сім'я більше є суб'єктом, ніж будь-яка інша соціальна інституція, більше, ніж нація чи держава, більше, ніж суспільство та міжнародні організації. Ці суспільства, особливо нації, настільки мають власну суб'єктність, наскільки вони отримують її від осіб та їхніх сімей. Чи усе це просто "теоретичні" спостереження сформульовані тут з метою "возвеличення" сім'ї перед громадською думкою? Ні, але вони служать ще одним способом виразити, чим є сім'я. І це також можна вивести з четвертої заповіді.
Ця істина заслуговує на те, щоб на ній наголосити і глибше її зрозуміти: вона справді виявляє важливість четвертої заповіді для сучасної системи прав людини. Інституції та правові системи використовують юридичну мову, але Бог каже: "Шануй". Зрештою, всі «права людини» надзвичайно хиткі і неефективні, якщо їхньому корінню бракує заповіді шанувати, іншими словами, якщо їм бракує визнання індивіда просто за те, що він індивід, "цей" індивід. Самих по собі прав недостатньо.
Не буде перебільшенням знову наголосити, що життя націй, держав і міжнародних організацій "проходить" через сім'ю і "базується" на четвертій заповіді Декалогу. Вік, у якому ми живемо, незважаючи на численні правові декларації, що були створені, все ще перебуває, значною мірою, під загрозою "відчуження". Це результат просвітницьких засновків, відповідно до яких людина є "більше" людиною, коли вона "лише" людина. Неважко помітити, як відчуження від усього, що у різний спосіб належить до повноти багатства людини, загрожує нашому часові. І це вражає сім'ю.
Справді утвердження особи великою мірою пов’язане з сім'єю, а отже, і з четвертою заповіддю. У Божих планах сім'я – перша школа того, як бути людиною. Будь людиною! Це наказ, який проведено у сім'ю: людиною – як син чи дочка своєї батьківщини, громадянин своєї держави, і можемо сьогодні сказати – громадянин світу. Бог, що дав людству четверту заповідь, "доброзичливий" у ставленні до людини (філянтропос, як казали греки). Творець Всесвіту є Богом любові і життя: Він хоче, щоб людина мала життя і мала його вповні, як проголошує Христос (пор. Ів 10,10), щоб вона мала життя перш за все завдяки сім'ї.
Тут стає зрозуміло, що "цивілізація любові" тісно пов'язана з сім'єю. Для багатьох людей цивілізація любові все ще залишається чистою утопією. Правда є такі, які думають, що любов не можна вимагати від усіх, що вона не може бути нав'язаною. Любов має бути вільним вибором, який люди можуть прийняти чи відкинути.
У цьому є частина правди. Але все-таки завжди залишається той факт, що Ісус Христос залишив нам заповідь любові так само, як Бог на горі Синай наказав: "Шануй свого батька і свою матір". А відтак, любов не утопія: вона дана людству як завдання, яке має бути виконане за допомогою божественної ласки. Це довірено чоловіку і жінці у таїнстві подружжя як основний принцип їх "обов'язку" і це стає основою їх взаємної відповідальності: спочатку як подружжя, потім як батька і матері. У церковному служінні таїнства подруги дають і отримують одне одного, проголошуючи свою готовність з радістю прийняти дітей і виховати їх. Від цього залежить людська цивілізація, яку не можна визначити інакше, як "цивілізація любові".
Сім'я – вираження і джерело цієї любові. Через сім'ю проходить первинний струмінь цивілізації любові, яка там знаходить свою “соціальну основу”.
Отці Церкви у християнській традиції говорили про сім'ю як про “домашню Церкву”, “маленьку Церкву”. Таким чином вони зверталися до цивілізації любові як до можливої системи людського життя і співіснування: “бути разом”, як сім'я, бути одне для одного, дати в спільноті можливість ствердження кожної особи як такої, ствердження “цієї” індивідуальної особи. Водночас це стосується і людей з фізичними чи психічними вадами, яких так зване прогресивне суспільство бажало б позбутися. Навіть сім'я може перестати існувати як вид суспільства. Це відбувається тоді, коли воно спішно позбувається людей старих, неповносправних або хворих. Це трапляється, коли є втрата віри в того Бога, для якого "всі живуть" (Лк 20,38) і покликані до повноти Життя.
Так, цивілізація любові можлива; це не утопія. Але вона можлива лише через постійне та живе звертання до "Отця, від Якого бере ім'я все батьківство (і материнство) на землі і на небі" (Еф 3,14-15) і від Якого походить кожна людська сім'я.

Виховання


16. Що означає виховання дітей? Відповідаючи на це запитання, слід пам’ятати дві фундаментальні істини: перша, що людина покликана жити в правді і любові; а друга, що кожен самоутверджується через щирий дар себе. Це стосується як вихователів, так і їх вихованців. Тому виховання – унікальний процес, для якого дуже важливе взаємне спілкування людей. Вихователь – це особа, яка "народжує" у духовному значенні. З цієї точки зору виховання дітей можна вважати справжнім апостольством. Це живий засіб спілкування, який не лише породжує глибокі стосунки між вихователем і вихованцем, але й робить їх учасниками правди і любові, цієї кінцевої мети, до якої кожен покликаний Богом – Отцем, Сином і Святим Духом.
Батьківство і материнство передбачають співіснування і взаємодію автономних суб'єктів. Це особливо очевидно у випадку матері, коли зачинається нова людина. Перші місяці присутності дитини у материнському лоні творять особливий зв'язок, якому властиве своєрідне виховне значення. Мати у передпологовий період надає форми не лише тілу дитини, але також в непрямий спосіб усій особистості дитини. Хоча ми говоримо про процес, у якому в основному мати впливає на дитину, ми не повинні недооцінювати унікального впливу, який ще ненароджена дитина має на свою матір. У цьому взаємному впливі, який буде виявлений навколишньому світові після народження дитини, батько не відіграє прямої ролі. Але він повинен з відповідальністю присвятитися і забезпечити увагу і підтримку протягом усього часу вагітності, і, якщо можливо, в момент народження дитини.
Для цивілізації любові суттєво важливо, щоб чоловік прийняв материнство своєї дружини як дар. Це надзвичайно важливо для усього процесу виховання дітей. Багато залежатиме від його готовності взяти на себе свою частку у першому періоді дарування людськості і від того, як він буде задіяним як чоловік і батько у материнстві своєї дружини.
Тоді виховання є передусім обдаруванням з боку обох батьків: разом вони передають зрілу людськість новонародженій дитині, яка, в свою чергу, обдаровує їх новизною і свіжістю людськості, яку вона принесла з собою у світ. Це відбувається і в тому випадку, коли діти народжуються з психічними чи фізичними вадами. Тут стан дітей може підсилювати особливу мужність, яка потрібна, щоб виховати їх.
Тож слушно Церква питає під час обряду шлюбу: "Чи приймете з любов'ю дітей від Бога і виховуватимете їх відповідно до закону Христа і Його Церкви?"[39] У вихованні дітей подружня любов виражається як справжня батьківська любов. Сопричастя осіб, виражене як подружня любов на початках сім'ї, доповнюється і звершується у вихованні дітей. Кожен народжений і вихований у сім'ї – потенційний скарб, який необхідно прийняти з відповідальністю, щоб він не применшився і не був втраченим, а навпаки – досягнув більш зрілої людськості. Це також процес обміну, в якому батьки-виховники, в свою чергу, певною мірою виховуються самі. Будучи вчителями людськості для власних дітей, вони самі навчаються людськості від них. Усе це чітко виявляє органічну структуру сім'ї і фундаментальне значення четвертої заповіді.
У вихованні дітей ми батьків, чоловіка і дружини розвивається у ми сім'ї, яке прищеплюється до попередніх поколінь і відкрите до поступового розширення. З цього погляду як бабусі та дідусі, так і внуки відіграють свою індивідуальну роль.
Якщо правдивим є те, що, даючи життя, батьки поділяють творчу роботу Бога, то правдивим також є й те, що виховуючи дітей, вони стають учасниками Його батьківського (і материнського) способу навчання. Згідно зі св. Павлом, Боже батьківство – первісна модель всього батьківства і материнства у всесвіті (Еф 3,14-15), а особливо людського материнства і батьківства. Ми повністю навчилися Божого способу навчання через Вічне Слово Отця, яке, ставши людиною, об'явило людині автентичну та цілісну велич своєї людськості, тобто що бути людиною означає бути дитиною Божою. У цей спосіб Він також об'явив справжнє значення людського виховання. Через Христа усе виховання в сім'ї і поза нею стає частиною спасаючої Божої педагогіки, скерованої як до окремих осіб, так і до сімей, і сягає найвищої точки у Пасхальній Тайні Господньої смерті і Воскресіння. Серцевина нашого спасіння стає стартовою точкою кожного процесу християнського виховання, яке також є завжди вихованням повної людськості.
Батьки – перші і найважливіші виховники своїх дітей, і вони також володіють найбільшою компетенцією у цій справі: вони виховники тому, що вони – батьки. Вони поділяють виховну місію з іншими особами чи інституціями, такими, як Церква і держава. Але ця місія виховання завжди повинна бути у згоді з належним застосуванням принципу субсидіарності. Це передбачає легітимність і навіть потребу надати допомогу батькам, але вважає своїм справжнім і абсолютним обмеженням першість батьківських прав і їхні дійсні можливості. Тому принцип субсидіарності служить батьківській любові і йде на зустріч добру сім’ї, оскільки батьки самі не здатні задовольнити усі вимоги цілого процесу виховання дітей, особливо у справах, які стосуються їх навчання і всієї справи соціалізації. Тому субсидіарність доповнює батьківську і материнську любов, підтверджуючи її фундаментальну природу, оскільки усі інші учасники процесу освіти лише спроможні виконати свої обов'язки в ім'я батьків, за їхньою згодою і до певної міри за їх дорученням.
У підсумку, процес виховання приводить до фази самовиховання, яка настає тоді, коли індивід після досягнення певного рівня психофізичної зрілості починає "виховувати себе сам". Самовиховання виходить поза попередні результати, досягнуті виховним процесом, в яких воно залишається закоріненим. Підліток відкривається новим людям і новому оточенню, особливо вчителям і однокласникам, які мають вплив на його життя, і цей вплив може бути як корисним, так і шкідливим. На цій стадії підліток дещо віддаляється від виховання, яке він отримав в сім'ї, часом займаючи критичну позицію щодо своїх батьків. Навіть у такому випадку процес самовиховання не може бути не позначений виховним впливом, який сім'я і школа має на дітей і підлітків. Навіть коли вони виростають і вирушають у свою власну дорогу, молоді люди залишаються внутрішньо пов'язаними з їх екзистенційним корінням.
На цьому тлі ми можемо по-новому побачити значення четвертої заповіді: "Шануй свого батька і свою матір" (Вих 20,12). Вона тісно пов'язана з цілим процесом виховання. Батьківство і материнство, цей перший і основний факт у дарунку людськості, відкриває перед батьками і дітьми повну і глибоку перспективу. Народжувати у плоті означає дати поштовх подальшому "народженню", яке є поступовим та складним і проходить через увесь процес виховання. Заповідь з Декалогу закликає дитину шанувати свого батька і матір. Але, як ми побачили вище, ця сама заповідь накладає на батьків відповідний, чи симетричний обов'язок. Батьки також покликані шанувати своїх дітей, без огляду на те чи вони молоді чи старші. Таке ставлення необхідне впродовж усього часу їхнього виховання, включно з часом навчання. Принцип віддання шани, визнання і повага, яка належить людині вже через те, що вона людина, складає базову умову для будь-якого автентичного виховного процесу.
У сфері виховання Церква повинна відігравати особливу роль. У світлі традиції та вчення Собору можна сказати, що це є не лише справа довіряння Церкві релігійного і морального виховання особи, але й сприяння усьому процесу виховання особи з Церквою. Сім'я покликана виконувати своє завдання виховувати у Церкві, таким чином беручи участь у її житті і місії. Церква бажає виконувати свою виховну місію передусім через родини, які здатні виконати це завдання завдяки Таїнству Подружжя, через "благодать стану", яка випливає з нього, і особливу харизму, властиву усій сімейній спільноті.
Без сумніву, однією ділянкою, у якій сім'я відіграє незамінну роль, є релігійне виховання, завдяки якому сім'я зростає як домашня церква. Релігійне виховання і катехизація дітей роблять сім'ю справжнім суб'єктом євангелізації та апостольства у межах Церкви. Ми говоримо про право, яке внутрішньо пов'язане з принципом релігійної свободи. Сім'ї, а особливо батьки свобідні у виборі для своїх дітей особливого виду релігійного і морального виховання, яке відповідає їх власним переконанням. Навіть коли вони довіряють ці обов'язки церковним інституціям чи школам, якими керують духовні особи, вони повинні постійно і активно виконувати свою виховну роль.
У контексті виховання слід приділяти належну увагу надзвичайно важливому питанню вибору покликання, і особливо приготуванню до подружжя. Церква доклала значних зусиль для того, щоб сприяти приготуванню до подружжя, наприклад, пропонуючи курси для наречених. Усе це вартісне і важливе. Але не можна забувати, що приготування до майбутнього подружнього життя – це передусім завдання сім'ї. Зрозуміло, що лише духовно зрілі сім'ї можуть адекватно брати на себе цю відповідальність. Отже, ми повинні наголосити на потребі особливої солідарності між сім'ями. Вона може виражатися різними практичними способами, як, наприклад, асоціації сімей для сімей. Інститут сім'ї скріплюється такими проявами солідарності, які збирають докупи не лише індивідів, але також спільноти з бажанням молитися разом і разом шукати відповіді на важливі життєві питання. Хіба це не є неоціненним виявом апостольства сімей одних для одних? Важливо, що сім'ї намагаються будувати між собою містки солідарності. Це дозволяє їм допомагати одне одному в їхніх виховних справах: батьки навчають і виховують батьків, а діти – дітей. Таким чином утворилася особлива традиція виховання, яка черпає свої сили з сім’ї як домашньої церкви.
Євангеліє любові – невичерпне джерело всього, що живить людську сім'ю як спільноту осіб. У любові весь виховний процес знаходить підтримку і своє остаточне значення зрілого плоду взаємного дару батьків. Через зусилля, страждання і розчарування, які є частиною виховання кожної людини, любов постійно піддається випробовуванням. Щоб пройти ці випробування, необхідне джерело духовної сили. Її можна знайти лише в Тому, Хто "возлюбив до кінця" (Ів 13,1). Таким чином, виховання повністю входить до цивілізації любові. Воно залежить від цивілізації любові і великою мірою вносить свою частку до її розвитку.
Впродовж Року сім'ї Церква, сповнена довіри, постійно молиться за виховання людини, щоб сім’ї наполегливо працювали над справою виховання з мужністю, довірою і надією, незважаючи на труднощі, які часом є настільки серйозними, що здаються нездоланними. Церква молиться, щоб сили цивілізації любові, які мають своє джерело у Божій любові, здобули перемогу. Це сили, які Церква невпинно витрачає для добра всієї людської сім'ї.

Сім'я і суспільство


17. Сім'я є спільнотою осіб і найменшою суспільною одиницею. Це фундаментальний для життя кожного суспільства інститут.
Що сім'я як інститут очікує від суспільства? Перш за все, вона очікує визнання своєї ідентичності і прийняття її статусу як суб'єкта у суспільстві. Ця "соціальна суб'єктність" тісно пов'язана з відповідною ідентичністю подружжя і сім'ї. Подружжя, яке лежить в основі інституту сім'ї, встановлюється узами, через які "чоловік і жінка укладають між собою партнерство на все життя" і які "за своєю власною природою призначені для добробуту подружжя, народження і виховання дітей" [40]. Лише таке об’єднання може бути визнаним і ратифікованим як "подружжя" у суспільстві. Інші міжособові союзи, які не відповідають вищезазначеним умовам, не можуть бути визнані, незважаючи на зростання певних тенденцій, які становлять серйозну загрозу для майбутнього сім'ї і самого суспільства.
Жодне людське суспільство не може оминути ризику вседозволеності у фундаментальних основах, які стосуються природи шлюбу і сім'ї. Така моральна вседозволеність не може не зашкодити справжнім вимогам миру і єдності між людьми. Тому цілком зрозуміле те, чому Церква енергійно захищає ідентичність сім'ї і заохочує відповідальних осіб та інституції, особливо політичних лідерів і міжнародні організації, не піддаватися спокусі поверхової і фальшивої сучасності.
Як спільнота любові і життя, сім'я є суспільною реальністю з міцною основою. Вона є також, у притаманний лише їй спосіб, суверенним суспільством, хоча обумовлена певними чинниками. Це підтвердження суверенності сім'ї як інституту і визнання різних чинників, якими вона обумовлена, дозволяє нам говорити про права сім'ї. Стосовно цього Апостольський престол опублікував у 1983 році Хартію прав сім'ї. Навіть тепер цей документ не втратив своєї актуальності.
Права сім'ї тісно пов'язані з правами особи. Якщо сім'я справді є спільнотою осіб, її самореалізація великою мірою залежатиме від правильного застосування прав її членів. Деякі з цих прав стосуються сім'ї безпосередньо, наприклад, право батьків на відповідальне народження і виховання дітей. Однак інші права торкаються сім'ї лише опосередковано: серед них право власності, особливо право на так звану сімейну власність і право на працю, які теж особливо важливі.
Але права сім'ї – не просто сума загальних прав особи, тому що сім'я – це щось набагато більше, ніж сума її індивідуальних членів. Це спільнота батьків і дітей, і часом спільнота декількох поколінь. З цієї причини її статус як суб'єкта, який ґрунтується на Божому плані, дає початок і вимагає властивих і особливих прав. Хартія прав сім'ї, на базі згаданих вище моральних принципів, зміцнює існування інституту сім'ї в соціальному і юридичному порядку "ширшого" суспільства – на рівні нації, держави і міжнаціональних спільнот. Кожне з цих ширших суспільств, принаймні непрямо зумовлене існуванням сім'ї. Як результат, визначення прав і обов'язків ширшого суспільства стосовно сім'ї – надзвичайно важливе і навіть суттєве питання.
На першому місці існує майже органічний зв'язок між сім'єю і нацією. Ми, звісно, не можемо говорити у всіх випадках про націю у властивому значенні. Ще існують такі етнічні групи, про які не можна говорити як про справжні нації, але вони до певної міри справді виконують функції ширшого суспільства. В обидвох випадках зв'язок сім'ї з етнічною групою чи нацією ґрунтується передусім на участі в її культурі. У певному значенні батьки також народжують дітей для нації, щоб вони могли бути її членами і могли бути учасниками її історичної та культурної спадщини. З самого початку ідентичність сім'ї формується ідентичністю нації, до якої вона належить.
Беручи участь у культурній спадщині, сім'я причиняється до цієї особливої суверенності, яка має свій початок у конкретній культурі та мові. Я говорив про це у моєму зверненні на конференції ЮНЕСКО в Парижі у 1980 році, і, враховуючи її надзвичайну вагу, я часто повертався до неї. Не лише нації, але й кожна сім'я реалізує свій духовний суверенітет через культуру і мову. Якщо б це не було правдою, було б дуже важко пояснити багато подій в історії народів, особливо в Європі. З цих подій, давніх і сучасних, надихаючих і болісних, славних і принизливих, стає зрозумілим наскільки сильно сім'я є органічною частиною нації, а нація – сім'ї.
У випадку держави зв'язок із сім'єю у чомусь схожий і одночасно відмінний. Дійсно, держава відмінна від нації, вона має структуру менш схожу на сім'ю, бо вона організована відповідно до політичної системи і на більш бюрократичний зразок. Тим не менше, державний апарат також має, в певному значенні, свою власну душу настільки, наскільки він живе згідно зі своєю природою політичної спільноти, юридично скерованої на спільне благо [41]. Сім'я, яка поєднана з державою принципом субсидіарності, тісно пов'язана з цією душею. Справді, сім'я є суспільною реальністю, яка не володіє всіма необхідними засоби для того, щоб зреалізувати властиві їй цілі у справах, які стосуються навчання і виховання дітей. Тому держава покликана відіграти свою роль відповідно до вищезазначеного принципу. Коли сім'я самодостатня, її потрібно залишити діяти самостійно; надмірне втручання держави було б шкідливим, не кажучи вже про брак належної поваги, і означало б відверте порушення прав сім'ї. Лише в тих випадках, коли сім'я справді не є самодостатньою, держава має право і обов'язок втрутитися.
Крім виховання дітей і навчання на всіх рівнях, державна допомога, не виключаючи приватних ініціатив, може знаходити вираження в таких інституціях, які засновані для того, щоб оберігати життя і здоров'я громадян і особливо забезпечувати соціальні вигоди для робітників. Безробіття сьогодні – одна з найсерйозніших загроз для сімейного життя і становить проблему, якою повинно турбуватися кожне суспільство. Воно є викликом політичному життю окремих країн і сферою для уважного вивчення в соціальній доктрині Церкви. Тому вкрай необхідно прийняти сміливе рішення, яке здатне дивитися поза межі своєї власної нації і брати до уваги багато сімей, для яких брак зайнятості означає життя в умовах трагічної бідності [42].
Коли йде мова про зайнятість стосовно сім'ї, варто наголосити, наскільки важливою і обтяжливою є робота, яку виконують жінки у сім'ї: [43] ця робота повинна бути визнаною і високо поцінованою. Важка праця жінки, яка, народивши дитину, доглядає її і дбає про неї, і присвячує себе її вихованню, особливо у перші роки, настільки велична, що її можна прирівняти до будь-якої професійної праці. Про це слід чітко заявляти і підтримувати так само, як і інше право на працю. Материнство, з огляду на важку працю, яку воно передбачає, має бути визнане таким, що дає право на фінансову винагороду, рівну іншим видам робіт, які здійснюються для того, щоб підтримати сім'ю протягом такого делікатного періоду її життя.
Необхідно докласти усіх зусиль, щоб сім'я була визнана первинним і у певному значенні суверенним суспільством! Суверенітет сім'ї суттєво необхідний для блага суспільства. Справді суверенна і духовно сильна нація завжди складається з сильних сімей, які свідомі свого покликання і місії в історії. Сім'я є серцем усіх цих проблем і завдань. Відсунути її на підпорядковані чи другорядні ролі, позбавляючи законних позицій у суспільстві, означало б завдати серйозної шкоди справжньому росту суспільства як цілого.

ІІ. НАРЕЧЕНИЙ З ВАМИ!
У Кані Галилейській


18. Одного разу, вступивши в розмову з учнями Івана, Ісус говорить про запрошення на весілля і присутність нареченого між гостями: "Наречений з ними" (Мт 9,15). Таким чином Він вказує на сповнення у Його власній Особі образу Бога-Нареченого, який уже вживався у Старому Завіті, щоб повністю об'явити таємницю Бога як таємницю Любові. Описуючи себе як нареченого, Ісус об'являє суть Бога і підтверджує свою безмірну любов до людства. Але вибір цього образу також непрямо висвітлює глибоку правду про подружню любов. Справді, вживаючи цей образ для того, щоб говорити про Бога, Ісус показує, до якої міри батьківство і любов Божа відображається в любові між чоловіком і жінкою, поєднаними у подружжі. Отже, на початку Його місії, ми бачимо Ісуса у Кані Галилейській, на весіллі, разом з Марією і першими учнями (пор. Ів 2,1-11). Таким способом Він бажав прояснити, до якої міри правда про сім'ю є частиною Божого Об'явлення й історії спасіння. У Старому Завіті, і особливо у пророків, ми знаходимо багато прекрасних висловлювань про Божу любов. Це лагідна любов, неначе матері до дитини; ніжна любов, неначе нареченого до його нареченої, але одночасно однаково і сильно ревнива любов. Перш за все ця любов не карає, а прощає; це любов, яка воліє зустріти людину, як це зробив батько у випадку з блудним сином; любов, яка піднімає цього сина і дає йому частку у вічному житті. Це неймовірна любов: щось повністю нове і перед тим не знане у всьому поганському світі.
У Кані Галилейській Ісус виступає, так би мовити, вісником божественної правди про подружжя, тієї правди, на яку людська сім'я може покладатися, отримуючи певність в усіх випробуваннях життя. Ісус проголошує цю істину своєю присутністю на весіллі у Кані і вчиненням свого першого «знаку»: перетворення води на вино.
Ісус знову проголошує істину про подружжя, коли, говорячи до фарисеїв, він пояснює, як любов, яка походить від Бога, ніжна і подружня любов, породжує глибокі та радикальні вимоги. Мойсей, дозволяючи написання розвідного листа, вимагав менше. Коли у своїх життєвих аргументах фарисеї покликалися на припис Мойсея, Ісусова відповідь була категоричною: "Спочатку так не було" (Бут 2,24). З логічною послідовністю Ісус завершує: "Так що вони не будуть більше двоє, лиш одне тіло. Що Бог получив, людина хай не розлучає." (Мт 19,6). На заперечення фарисеїв, які звеличували закон Мойсея, Він відповідає: "Задля жорстокості сердець ваших Мойсей дозволив вам відпускати жінок ваших, а спочатку ж не було так"(Мт 19,8).
Ісус покликається до "початку", бачачи на самих початках творіння Божий план, на якому базується сім'я, і через сім'ю – ціла історія людства. Те, чим за своєю природою є подружжя, волею Христа стає справжнім таїнством Нового Завіту, скріпленим кров'ю Христа Спасителя. Подружжя і сім'ї, пам'ятайте, за яку ціну ви були "куплені" (пор. І Кор 6,20).
Але людині важко прийняти цю дивовижну правду і жити у ній. Чи маємо дивуватися, що Мойсей зм'як перед наполегливими вимогами його братів-ізраїльтян, якщо самі апостоли, чуючи слова Вчителя, відповіли, кажучи "Коли така є справа чоловіка з жінкою, то ліпше не женитись" (Мт 19,10)! Тим не менше, піклуючись про благо чоловіка і жінки, сім'ї і цілого суспільства, Ісус підтверджує вимогу, яку Бог уклав від початку. Однак у той самий час Він не оминає нагоди наголосити на цінності рішення не одружуватись заради Царства Божого. Цей вибір також дає кожному можливість "народжувати", хоч і в інший спосіб. У цьому виборі ми бачимо початок богопосвяченого життя, монаших чинів і монаших згромаджень Сходу і Заходу, а також правила целібату священиків, яке має в своїй традиції Латинська Церква. Отже, неправда, що "не добре одружуватись", однак любов до Царства Небесного може привести людину до вибору не одружуватись (пор. Мт 19,12).
Проте подружжя залишається звичним покликанням людини, яке обирає більшість Божого люду. Саме у сім'ї формується живе каміння для духовного дому, як казав апостол Петро (пор. І Пет 2,5). Тіла чоловіка і дружини є місцем перебування Святого Духа (пор. І Кор 6,19). Через те, що передача божественного життя передбачає передачу людського життя, подружжя не лише народжує дітей людських, але також, через Хрещення, народжує Богом усиновлених дітей, які живуть новим життям, одержаним від Христа, через Його Духа.
Дорогі брати і сестри, подруги і батьки, у такий спосіб Наречений перебуває з вами. Ви знаєте, що Він – Добрий Пастир. Ви знаєте, Хто Він є, і ви знаєте Його голос. Ви знаєте, куди Він вас веде, і як Він старається дати вам пашу, де ви можете знайти життя і знайти його вповні. Ви знаєте, як Він протистоїть зажерливим вовкам і завжди готовий врятувати своїх овець: кожного чоловіка і дружину, кожного сина і дочку, кожного члена ваших сімей. Ви знаєте, що Він як Добрий Пастир, готовий покласти своє життя за свою отару (пор. Ів 10,11). Він веде вас стежками, які не є крутими і віроломними стежками багатьох теперішніх ідеологій, Він повторює для сучасного світу повноту істини, як Він це робив у розмовах з фарисеями або коли об'явив її апостолам, які потім проголосили її до всіх кінців землі і всім людям їх часів, однаково юдеям і грекам. Учні повністю усвідомлювали те, що Ісус зробив усі речі новими. Вони знали, що людина стала "новим творінням": нема більше юдея чи грека, раба чи вільного, чоловіка чи жінки, а всі "одне" у Христі (пор. Гал 3,28), і вона обдарована гідністю усиновленої дитини Божої. У день П'ятдесятниці людина отримала Духа-Утішителя, Духа істини. Це початок нового Народу Божого, Церкви, яка вістує нові небеса і нову землю (пор. Отк 21,1).
Апостоли перемагаючи свої попередні страхи, навіть стосовно подружжя і сім'ї, зростали у мужності. Вони прийшли до розуміння, що шлюб і сім'я – це справжнє покликання, яке походить від самого Бога і є апостольством: апостольством мирян. Сім'ї покликані робити свій внесок у перетворення землі, оновлення світу створінь і всього людства.
Любі сім'ї, ви також повинні бути безстрашними і завжди готовими дати свідчення надії, яка є у вас (пор. І Пет 3,15), тому що Добрий Пастир вклав цю надію у ваші серця через Євангеліє. Ви повинні бути готовими йти за Христом до пасовиськ життя, які Він сам приготував через Пасхальне Таїнство своєї смерті і Воскресіння.
Не бійтеся ризиків! Божа міць завжди набагато сильніша, ніж ваші труднощі! Сила Таїнства Покаяння, яке Отці Церкви справедливо назвали "другим Хрещенням" безмірно більша, ніж робота лукавого у світі. Сила Таїнства Миропомазання, у якій міцніє Хрещення, більш впливова, ніж моральний розклад, який існує в світі. І незрівнянно більша над усе сила Євхаристії.
Євхаристія – справді дивовижне Таїнство. У ній Христос дав себе як їжу і пиття, як джерело спасительної сили. Він залишив Себе нам, щоб ми могли мати життя і мали його у повноті (пор. Ів 10,10): життя, яке є у Ньому і яким Він поділився з нами через дар Духа у воскресінні з мертвих на третій день. Життя, яке походить від Христа, є життям для нас. Воно – для вас, чоловіки і дружини, батьки і родини! Хіба Христос не установив Євхаристію у сімейній обстановці, під час останньої вечері? Коли ви зустрічаєтесь на трапезі і між вами гармонія, Христос близько біля вас. І Він, Еммануїл, з нами Бог, стає ще ближчим, коли ви підходите до Євхаристійного столу. Це може статися, так, як в Еммаусі, де Його впізнали лише у "ламанні хліба" (Лк 24,35). Може бути, що Він стукає у двері довгий час, чекаючи, щоб вони відкрилися і Він міг зайти і їсти з нами (пор. Отк 3,20). Остання Вечеря і слова, які Він сказав там, містять всю силу і мудрість жертви на хресті. Нема іншої сили і мудрості, якою ми можемо спастися і через яку ми можемо допомогти спастися іншим. Нема іншої сили й іншої мудрості, через яку ви, батьки, можете виховувати та навчати і своїх дітей, і себе. Виховна сила Євхаристії доведена поколіннями і століттями.
Добрий Пастир всюди з нами. Навіть коли Він був у Кані Галилейській, Наречений між молодим і молодою, коли вони ввіряли себе один одному на все життя, так Добрий Пастир з нами сьогодні, як підстава нашої надії, як джерело сили для наших сердець, джерело кожного нового починання і знак тріумфу цивілізації любові. Ісус, Добрий Пастир, продовжує говорити до нас: “Не бійтеся. Я з вами”. "Я з вами по всі дні аж до кінця віку" (Мт 28, 20). Яке джерело цієї сили? Яка причина нашої певності, що Ти з нами, хоч навіть вони віддали Тебе на смерть. О Сину Божий, і Ти помер, як помирає людина? Яка причина певності? Євангелист каже : "Він возлюбив їх до кінця" (Ів 13,1). Таким чином Ти справді любиш нас, Ти – Початок і Кінець, Сущий, який помер і живий навіки (пор. Отк 1,17-18).

Велика тайна


19. Святий Павло вживає стислу фразу стосовно сімейного життя: це – "велика тайна"(Еф 5,32). Те, що він пише у Листі до ефесян про цю велику таємницю, хоча глибоко закорінене у Книзі Буття і цілій старозавітній традиції, тим не менше представляє новий підхід, який пізніше знайде вираження у вченні Церкви.
Церква навчає, що шлюб як таїнство угоди між чоловіком та жінкою є великою таємницею, тому що вона виражає подружню любов Христа до Його Церкви. Святий Павло пише: "Чоловіки, любіть своїх жінок, як і Христос полюбив Церкву і видав Себе за неї, щоб її освятити, очистивши, купіллю води з словом"(Еф 5,25-26). Апостол тут говорить про Хрещення, яке він детально описує у Листі до римлян, де показує Хрещення як участь у смерті Христа, яка веде до участі у Його житті (пор. Рим 6,34). У цьому таїнстві віруючий народжується як нова людина, бо Хрещення має владу передавати нове життя, саме життя Бога. Тайна Богочоловіка у певний спосіб повторена у події Хрещення. Як пізніше скаже святий Іриней і багато інших Отців Церкви і Сходу, і Заходу: "Ісус Христос, наш Господь, Син Божий, став сином людини, таким чином людина може стати сином Божим". [44]
Отже, Наречений є тим самим Богом, котрий став людиною. У Старому Завіті Ягве являється як Наречений Ізраїля, народу вибраного – Наречений, котрий одночасно люблячий і вимогливий, ревнивий і вірний. Часи зради, опустіння та ідолопоклонства Ізраїля, описані пророками у таких сильних і викличних термінах, ніколи не могли згасити любові, якою Бог-Наречений "возлюбив до кінця" (пор. Ів 13,1).
Підтвердження і сповнення подружніх стосунків між Богом і Його народом здійснилося у Христі, у Новому Завіті. Христос запевняє нас, що Наречений з нами (пор. Мт 9.15). Він з усіма нами, Він з Церквою. Церква стає Нареченою, Нареченою Христа. Та Наречена, про яку говориться в Листі до ефесян, присутня в кожному охрещеному і схожа на ту, яка постає перед своїм Нареченим. "Христос полюбив Церкву і видав себе за Неї..., щоб появити собі Церкву славну, без плями чи зморшки чи чогось подібного, щоб була свята і непорочна" (Еф 5,25-27). Любов, якою Наречений "возлюбив" Церкву "до кінця", продовжує відновлювати свою святість у її святих, хоча вона залишається Церквою грішників. Навіть грішники, "митники і блудниці", покликані до святості, як сам Христос стверджує у Євангелії (пор. Мт 21,31). Всі покликані стати славною Церквою, святою і непорочною. "Будьте святими, – каже Господь, – як Я Святий" (Лев 11,44; пор. І Пет 1,16).
Це найглибше значення великої таємниці, внутрішнє значення таїнственного дару в Церкві, найглибше значення Хрещення і Євхаристії. Вони – плоди любові, якою Наречений полюбив нас до кінця, любові, яка продовжує поширюватись і виливається на людей, даючи їм більшу частку у надприродному житті.
Святий Павло, після того як сказав: "Чоловіки, любіть своїх жінок" (Еф 5,25), виразно додає : "Так і чоловіки повинні любити своїх жінок, як свої тіла, бо хто любить свою жінку, себе самого любить. Ніхто ж ніколи не ненавидів свого тіла, навпаки він годує і піклується ним, як і Христос Церквою. Бо ми члени тіла Його" (Еф 5,28-30). І він заохочує подружжя такими словами: "Коріться одне одному у Христовім острасі" (Еф 5,21).
Це, безперечно, нове представлення вічної правди про шлюб і сім'ю у світлі Нового Завіту. Христос об'явив цю правду в Євангелії своєю присутністю у Кані Галилейській, жертвою на хресті, і Таїнствами своєї Церкви. Чоловіки і жінки відкривають у Христі точку опори для їх подружньої любові. Говорячи про Христа як Нареченого Церкви, Святий Павло вживає як аналогію подружню любов, посилаючись на Книгу Буття: "Так то полишає чоловік свого батька і матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом" (Бут 2,24). Ця велика таємниця вічної любові, вже присутня при сотворенні, об'явлена у Христі і довірена Церкві. "Це глибока таємниця, – повторює Апостол, – і я говорю це стосовно Христа і Церкви" (Еф 5,32). Таким чином, Церкву неможливо зрозуміти як Містичне Тіло Христове, як знак Завіту людини з Богом у Христі, чи як універсальне таїнство спасіння, якщо ми не пам’ятатимемо великої таємниці, яка була присутня у створенні людини як чоловіка і жінки, і про покликання обидвох до подружньої любові, батьківства і материнства. Велика таємниця, якою є Церква і людство у Христі, не існує окремо від великої таємниці вираженої у вислові "одне тіло" (пор. Бут 2,24; Еф 5,31-32), яка присутня у дійсності подружжя і сім'ї.
Сама сім'я є великою Божою таємницею. Як домашня церква, вона є нареченою Христа. Вселенська Церква, і кожна помісна Церква у ній, найбезпосередніше виявляється як наречена Христова у домашній Церкві і в її досвіді любові: подружній любові, батьківській і материнській любові, братній любові, любові спільноти осіб і поколінь. Чи могли б ми навіть уявити людську любов без Нареченого і любові, якою Він перший возлюбив до кінця? Лише тоді, коли чоловіки і дружини братимуть участь у цій любові і у цій великій таємниці, вони зможуть полюбити "до кінця". Якщо вони не братимуть у ній участь, вони не знатимуть "до кінця", чим насправді є любов і наскільки радикальні її вимоги. А це, безсумнівно, дуже небезпечно для них.
Вчення Послання до ефесян дивує нас глибиною і авторитетністю своєї етичної науки. Вказуючи на подружжя і непрямо на сім'ю як велику таємницю, яка стосується Христа і Церкви, апостол Павло знову підтверджує те, що він сказав раніше до чоловіків: "Нехай же кожен з вас зокрема любить свою жінку так, як себе самого". І він продовжує "А жінка нехай поважає свого чоловіка" (Еф 5,33). Поважає, тому що вона любить і знає, що її люблять у відповідь. Через цю любов чоловік і жінка стають одне для одного взаємним даром. Любов містить визнання особової гідності іншого, його абсолютної унікальності. Справді, кожного з подругів, як людину, Бог побажав для себе з усіх створінь землі заради нього (неї) самого [45]. Кожен з них однак, через свідомі і відповідальні дії, робить щирий дар себе іншому і дітям, отриманим від Бога. Важливо, що Святий Павло продовжує своє поучення, перегукуючись з четвертою заповіддю: "Діти, слухайтеся в Господі своїх батьків, бо це справедливо", "Шануй свого батька і матір – це перша заповідь з обіцянкою; щоб тобі добре було і щоб на землі ти був довголітнім", "А й ви, батьки, не дратуйте дітей ваших, виховуйте їх у послусі і напоумленню Господньому" (Еф 6,1-4). Таким чином, апостол бачить у четвертій заповіді безумовне зобов'язання взаємоповаги між чоловіком і дружиною, між батьками і дітьми і він визнає у ньому принцип сімейної міцності.
Чудовий синтез Святого Павла стосовно великої таємниці з'являється як стислий виклад чи, у певному значенні, як сума (summa) вчення про Бога і людину, яка одержала повноту у Христі. На жаль, західна думка з розвитком сучасного раціоналізму, поступово відійшла від цього вчення. Філософ, який сформулював принцип cogito ergo sum – мислю, отже існую – також надав сучасному поняттю людини виразно дуалістичний характер. Для раціоналізму це типово – робити радикальний контраст у людині між духом і тілом, між тілом і духом. Але людина є особою у єдності її тіла і духу [46]. Тіло ніколи не може бути зведене суто до матерії – це одухотворене тіло, так само як людський дух, настільки тісно зв'язаний з тілом, що може бути означеним як втілений дух. Найбагатшим джерелом пізнання тіла є Слово, яке стало плоттю. Христос об'являє людині її саму [47]. У певному значенні це твердження Другого Ватиканського Собору – довгоочікувана відповідь, яку дала Церква сучасному раціоналізму.
Ця відповідь має фундаментальне значення для розуміння сім'ї, особливо на тлі сучасної цивілізації, яка, як було сказано, здається, у багатьох випадках покинула спроби бути цивілізацією любові. Сучасний вік досягнув значного прогресу в розумінні як матеріального світу, так і людської психології. Але щодо свого найглибшого метафізичного виміру теперішня людина багато в чому залишається невідомою для себе. Отож сім’я теж залишається невідомою дійсністю. Такий результат віддалення від цієї великої таїни, про яку говорить Апостол.
Таке відокремлення душі від тіла у людині призвело до зростаючої тенденції розглядати людське тіло не відповідно до категорій його особливої подібності до Бога, а радше на основі його схожості до всіх інших тіл, що існують у світі природи, тіл, які людина використовує як сировину у своїх намаганнях виробляти споживчі товари. Але кожен може відразу ж уявити собі, яка величезна небезпека ховається за застосуванням таких критеріїв у підході до людини. Коли людське тіло, яке розглядається окремо від духа і думки, починає використовуватись як сировина так, як використовуються тіла тварин – а це справді трапляється, наприклад, в експериментах над ембріонами та утробними плодами – ми неминуче прийдемо до жахливої етичної поразки.
У подібній антропологічній перспективі людська сім’я зустрічається з викликом нового маніхейства, в якому тіло і дух радикально протиставляються одне одному; тіло не отримує життя від духа, і дух не дає життя тілу. Тому людина перестає жити як особа і суб’єкт. Вона стає простим об’єктом, незважаючи на всі наміри і заяви про протилежне. Ця нео-маніхейська культура призвела, наприклад, до того, що людська сексуальність розглядається швидше як сфера маніпуляцій та експлуатації, ніж як основа того первісного здивування, яке змусило Адама на світанку творіння вигукнути перед Євою: “Це справді кість від моїх костей і тіло від мого тіла” (Бут 2, 23). Те саме здивування перегукується зі словами з Пісні Соломона: “Ти полонила моє серце, моя сестро-дружино! Ти полонила моє серце одним лиш твоїм оком...” (Пісня 4, 9). Наскільки віддалені деякі сучасні ідеї від глибокого розуміння чоловічості та жіночості, в Божественному Об’явленні! Через Одкровення ми знаходимо в людській статевості скарб, властивий особі, яка знаходить своє правдиве сповнення в сім’ї. Хоча людина також може виразити своє глибоке покликання в дівицтві та целібаті заради Царства Божого.
Сучасний раціоналізм нетерпимий до таємниць. Він не приймає таємниці людини як чоловіка та жінки, і він також не прагне визнати, що повнота правди про людину була об’явлена в Ісусі Христі. Зокрема, раціоналізм не тільки не приймає великої таємниці, проголошеної у Листі до ефесян, але й радикально протистоїть йому. Він може, зрештою, визнавати у контексті невизначеного деїзму можливість і навіть потребу у вищому чи божественному Бутті, але навідріз відкидає ідею Бога, Який став людиною, щоб спасти людину. Для раціоналізму Бог-Відкупитель немислимий, і ще більш немислиме те, що Він є Нареченим, первісним та унікальним джерелом людської любові між подругами. Раціоналізм пропонує радикально відмінний погляд на створення і значення людського існування. Але як тільки людина починає забувати про Бога, Який любить її, Який кличе її через Христа жити у Ньому і з Ним, як тільки сім’я вже не має можливості бути учасником великої таємниці, що ж тоді залишається, крім простого дочасного виміру життя? Земне життя стає сценарієм боротьби за існування, відчайдушного пошуку прибутків, перш за все фінансових, і нічим більшим.
Глибинні корені великої таємниці, таїнства любові та життя, яка була започаткована Створенням і Відкупленням, для якої Христос-Наречений є її остаточною запорукою, були просто втрачені у сучасному способі дивитися на речі. Велика таїна під загрозою у нас та навколо нас. Тож нехай святкування Церквою Року сім’ї буде плідною нагодою для чоловіків і дружин заново відкрити цю таємницю і з силою, сміливістю та ентузіазмом знову віддати себе їй.

Матір прекрасної любові


20. Історія “прекрасної любові” починається у день Благовіщення дивовижними словами, які ангел промовив до Марії, закликавши її стати Матір’ю Сина Божого. Від “так” Марії, Той, хто є “Богом від Бога, Світлом від Світла”, став сином людини. Марія стала Його матір’ю, продовжуючи бути Дівою, яка “не знає мужа” (пор. Лк 1,34). Як Мати і Діва, Марія стає матір’ю прекрасної Любові. Ця правда відкривається вже у словах архангела Гавриїла, але тільки поступово її повне значення ставатиме яснішим і очевиднішим, коли Марія йтиме слід за своїм Сином у паломництві віри [48].
Матір Найчистішої Любові прийняв той, хто за ізраїльською традицією вже був її земним чоловіком – Йосиф з дому Давида. Очевидно, Йосиф мав право вважати обіцяну наречену своєю дружиною і матір’ю своїх дітей. Але Бог волів втрутитись у цю подружню угоду. “Йосифе, сину Давидів, не бійся прийняти Марію, дружину свою, бо зачате в ній – то від Духа Святого” (Мт 1,20) . Побачивши це своїми власними очима, Йосиф усвідомив, що у Марії зачалося нове життя, до якого він сам не причетний. І як праведний чоловік, дотримуючись старозавітного Закону, який в його ситуації накладав обов’язок розлучитися, він побажав потай розірвати шлюб (пор. Мт 1,19). Але Ангел Господній каже йому, що таке рішення буде суперечити його покликанню; це насправді суперечило б подружній любові, яка поєднує його з Марією. Ця спільна подружня любов, для того, щоб бути до кінця найпрекраснішою, вимагає, щоб Йосиф узяв Марію та її Сина до свого дому в Назареті. Йосиф підкоряється божественному посланню і робить все, що йому було наказано (пор. Мт 1,24). Так що завдяки також і Йосифові таємниця Воплочення, а разом з нею таємниця Святого Сімейства, глибоко вписані в подружню любов чоловіка і дружини і, в непрямий спосіб, у генеалогію кожної людської сім’ї. Те, що Святий Павло назве великою таємницею, знаходить своє найвеличніше виявлення у Святому Сімействі. Тому сім’я з повним правом займає своє місце у самому серці Нового Завіту.
Також можна сказати, що історія найчистішої любові якоюсь мірою почалася від першої людської пари: Адама та Єви. Спокуса, якій вони піддались, і первородний гріх, який постав звідти, не повністю позбавили їх здатності до найчистішої любові. Це стає зрозумілим, коли ми читаємо, наприклад, у книзі Товита, що подружжя Товії та Сари, визначаючи смисл їхньої єдності, взивають до своїх перших батьків, Адама та Єви (пор. Тов 8,6). У Новому Завіті Святий Павло також свідчить про це, коли говорить про Христа як про нового Адама (пор. І Кор 15,45). Христос приходить не для того, щоб засудити першого Адама та першу Єву, а щоб спасти їх. Він приходить, щоб обновити все, що є Божим даром у людині, все, що в ній відвічно добре і прекрасне, все те, що творить основу найчистішої любові. В певному сенсі історія найчистішої любові – це історія людського спасіння. Найчистіша любов завжди починається з саморозкриття особи. У створенні Єва відкриває себе Адамові так, як Адам відкриває себе Єві. Упродовж історії щойно одружені пари кажуть один одному: “Ми будемо йти стежкою життя разом”. Тому сім’я починається як поєднання двох і через Таїнство як нова спільнота у Христі. Щоб любов була справді найчистішою, вона повинна бути даром Божим, який прищеплюється Святим Духом у людські серця і постійно плекається в них (пор. Рим 5,5). Повністю свідома цього, Церква в таїнстві Подружжя просить Святого Духа прийти до людських сердець. Якщо любов має бути найчистішою любов’ю, даром однієї особи іншій, вона повинна походити від Того, хто сам є даром і джерелом кожного дару.
Таке сталося, як розповідає Євангеліє, з Марією та Йосифом, які на порозі Нового Завіту відновили досвід найчистішої любові, яка змальована у Пісні Соломона. Йосиф думає про Марію словами: “Моя сестро-дружино!” (Пісня 4,9). Марія, Божа Мати, зачинає силою Святого Духа, який є джерелом найчистішої любові, і цю любов Євангеліє ставить в контексті великої таємниці.
Коли ми говоримо про найчистішу любов, ми також говоримо про красу: красу любові і красу людини, яка завдяки силі Святого Духа здатна на таку любов. Ми говоримо про красу чоловіка і жінки: їх красу як брата чи сестри, як пари, яка збирається одружитися, як чоловіка і дружини. Євангеліє проливає світло не тільки на таємницю найчистішої любові, а також на однаково глибоку таємницю краси, яка, так як і любов, походить від Бога. Чоловік і жінка – від Бога, дві особи, покликані стати взаємним даром. Від первісного дару Духа, “подателя життя”, з’являється взаємний дар бути чоловіком чи дружиною, не менший, ніж дар бути братом чи сестрою.
Усе це підтверджено таємницею Воплочення, таємницею, яка стала джерелом нової краси в історії людства, яка надихнула на численні шедеври мистецтва. Після суворої заборони зображати невидимого Бога у вигляді ідолів (пор. Втор 4,15-20) християнська ера у мистецтві почала зображувати Бога, Який став людиною, Марію, Його Матір, Святого Йосифа, святих Старого і Нового Завіту і цілий сотворений світ, відкуплений Христом. У такий спосіб почалися нові стосунки зі світом культури та мистецтва. Можна сказати, що цей новий мистецький канон, уважний до найглибшого виміру людини та її майбутнього, бере свій початок у таємниці Христового Воплочення і черпає натхнення з таємниць Його життя: з народження у Вифлиємі, таємного життя в Назареті, публічної пастирської праці, з Голгофи, Воскресіння й кінцевого повернення у славі. Церква свідома того, що її присутність у сучасному світі і, зокрема, внесок та підтримка, які Вона пропонує для сприяння гідності подружжя та сім’ї, тісно пов’язані з розвитком культури, і вона справедливо цікавиться культурою. Ось чому Церква справді так переймається напрямком, обраним засобами суспільної комунікації, який має обов’язок формування, а також інформування своєї численної аудиторії [49]. Знаючи про величезний і сильний вплив засобів масової інформації, Церква ніколи не втомлюється нагадувати їхнім працівникам про небезпеку, яка виникає при маніпулюванні істиною. Справді, яка істина може бути у фільмах, шоу, програмах на радіо та телебаченні, де переважають порнографія і насильство? Чи вони дійсно служать правді про людину? Такі запитання – неминучі для тих, хто працює у галузі комунікації і тих, хто відповідає за створення і розповсюдження медіа-продуктів.
Такі критичні роздуми повинні привести наше суспільство, яке, звичайно ж, містить і багато позитивних аспектів на матеріальному й культурному рівнях, до усвідомлення, з різних точок зору, що це суспільство хворе і спричиняє глибокі викривлення в людині. Чому так стається? Причина полягає в тому, що наше суспільство відійшло від повної правди про людину, від істини про те, чим насправді є чоловік і жінка як особи. Таким чином, воно не може адекватно осягнути справжнє значення дару осіб у подружжі, відповідальну любов на службі батьківства та материнства і правдиву велич народження та виховання. Чи буде перебільшенням сказати, що засоби масової інформації, якщо вони не керуються здоровими етичними принципами, не можуть служити правді в її фундаментальному вимірі? Це справжня драма, коли сучасні засоби суспільної комунікації піддаються спокусі маніпулювати повідомленнями, таким чином спотворюючи правду про людину. Люди не такі, як рекламні картинки, що показують сучасними засобами масової інформації. Люди – це щось більше у своїй фізичній та психічній єдності, як поєднання душі і тіла, як особи. Вони щось більше через своє покликання любити, яке вводить їх як мужчину та жінку в царину великої таємниці.
Марія першою увійшла в цю царину і привела туди свого чоловіка Йосифа. Таким чином вони стали першими взірцями тієї найчистішої любові, до якої Церква невпинно закликає молодь, чоловіків і жінок, сім’ї. І вони самі ніколи не повинні припиняти молитись за цю любов. Як ми можемо не думати про юрби прочан, старих і молодих, які відвідують святині Марії та пильно вдивляються в обличчя Божої Матері, в обличчя Святого Сімейства, в яких відображена повнота краси любові, яку Бог дав людству?
У Нагірній проповіді, пригадуючи шосту заповідь, Христос проголошує: “Ви чули, що було сказано: “Не чини перелюбу”. А я кажу вам, що кожний, хто дивиться на жінку з пожаданням, той вже вчинив перелюб з нею в своїм серці” (Мт 5,27-28). Щодо Декалогу і його призначення захищати традиційну міцність подружжя та сім’ї, ці слова – це значний крок уперед. Ісус звертається до правдивого витоку гріха перелюбу, який існує в найпотаємніших закутках людського серця і проявляється в опанованому похіттю способі дивитися і думати. Через похіть людина схильна трактувати іншу людину як свою власність – людину, яка належить Богові, а не іншій людині. Звертаючись до своїх сучасників, Христос також говорить до чоловіків і жінок усіх віків та поколінь. Зокрема, Він промовляє до нашого теперішнього покоління, яке живе в суспільстві, позначеному споживацтвом та гедонізмом.
Чому Христос говорить так наполегливо й вимогливо у Нагірній проповіді? Причина доволі зрозуміла: Христос прагне оберегти святість подружжя та сім’ї. Він хоче захистити повноту правди про людину та її гідність.
Лише у світлі цієї правди сім’я зможе бути “до кінця” величним об’явленням, першим відкриттям іншого: взаємним відкриттям чоловіка та дружини, а відтак кожного народженого сина чи дочки. Все те, що чоловік і дружина обіцяють один одному – бути “вірними в радості та в горі, любити і шанувати один одного впродовж усіх днів свого життя” – можливе лише за умови найчистішої любові. Сьогодні людина не може навчитись цієї любові з того, що пропонує сучасна масова культура. Найчистішої любові вчаться перш за все у молитві. Справді, молитва завжди несе з собою, як каже Святий Павло, певну внутрішню затаєність з Христом у Бозі, “життя ваше поховане з Христом у Бозі” (Кол 3,3). Лише в цій затаєності ми бачимо дію Святого Духа, джерела найчистішої любові. Він наповнює цією любов’ю не тільки серця Марії та Йосифа, але також серця усіх подружніх пар, які відкриті, щоб слухати слова Божого і берегти його (пор. Лк 8,15). Майбутнє кожної сімейної пари залежить від найчистішої любові: спільної любові чоловіка та дружини, батьків та дітей, любові, яка охоплює всі покоління. Любов – справжнє джерело єдності та міцності сім’ї.



Народження та небезпека


21. Важливо, що короткий огляд Ісусового дитинства майже одночасно згадує Його народження та небезпеку, з якою Він одразу мусив зустрітися. Лука записує пророчі слова, промовлені старим Симеоном, коли Дитя принесли Господу в храм на сороковий день після Його народження. Симеон говорить про “світло” і про “знак протиріччя”. Він передвіщає Марії: “І меч пройде через твою власну душу теж” (пор. Лк 2,32-35). Матей, зі свого боку, розповідає про змову Ірода проти Ісуса. Сповіщений волхвами, що прийшли зі Сходу, щоб побачити новонародженого царя (пор. Мт 2,2), Ірод відчуває загрозу для своєї влади і після їхнього відходу наказує вбити усіх хлопчиків віком до двох років у Вифлиємі й навколишніх містах. Ісус рятується від Ірода завдяки особливому божественному втручанню та батьківській турботі Йосифа, який провадить Його з матір’ю в Єгипет, де вони перебувають до смерті Ірода. Тоді Святе Сімейство повертається до Назарету, їхнього рідного міста, де починається приховане життя впродовж багатьох років, яке позначене виконанням щоденної роботи з відданістю та великодушністю (пор. Мт 2,1-23; Лк 2,39-52).
Той факт, що Ісус від самого свого народження був змушений зустрітися з погрозами та небезпеками, має певну пророчу промовистість. Навіть Ісус-Дитя – знак протиріччя. По-пророчому промовиста також трагедія невинних вифлиємських дітей, вирізаних за наказом Ірода [50]. Згідно зі стародавньою церковною Літургією, вони взяли участь у народженні та у спасенних стражданнях Христа. Через власні страждання вони доповнюють “те, чого ще бракує скорботам Христовим для Його тіла, що ним є Церква” (Кол 1,24).
В Євангелії дитинства звістування життя, яке постає в чудесний спосіб у народженні Відкупителя, відразу гостро протиставляється загрозі життю, життю, яке охоплює таємницю Воплочення і божественно-людську дійсність Христа у її цілісності. Слово стало тілом (пор. Ів 1,14). Бог став людиною. Отці Церкви часто звертаються до цієї величної таємниці: “Бог став людиною, щоб ми змогли стати богами” [51]. Так само ця правда віри є правдою про людське буття. Вона достеменно показує серйозність кожного замаху на життя дитини в утробі матері. Саме в цій ситуації ми зустрічаємо все, що діаметрально протилежне найчистішій любові. Якщо індивід турбується виключно про використання, він може дійти до того, щоб убити любов, вбиваючи плід любові. Для культури споживання “благословенний плід лона Твого” (Лк 1,42) стає в певному значенні “проклятим плодом”.
Як тут не пригадати про відхилення, дозволені в багатьох так званих правових державах? Що стосується поваги до людського життя закон Божий однозначний та категоричний. Бог наказує: “Не вбивай” (Бут 20,13). Тому ніякий людський законодавець не може стверджувати: “Тобі дозволено вбивати, ти маєш право вбивати чи тобі слід вбивати”. Трагічно, що в історії нашого століття це ставалось, коли певні політичні сили приходили до влади, навіть демократичним шляхом, і приймали необґрунтовані та помилкові закони, які суперечили праву кожної людини на життя, в ім’я євгенічних, етнічних чи інших міркувань. Не менш серйозним явищем, через те, що воно має широку підтримку, а навіть консенсус в громадській думці, є факт, що ці закони не поважають право на життя від моменту зачаття. Як можна з моральної точки зору погоджуватися з законами, які дозволяють вбивати ще ненароджену людину, але вже живу в утробі матері? Право на життя стає винятковим привілеєм дорослих, які навіть маніпулюють законодавчою владою, щоб втілювати свої власні плани та забезпечувати свої власні інтереси.
Перед нами – величезна загроза для життя. Не тільки для життя індивідуумів, але й для самої цивілізації. Твердження, що цивілізація стала, у певних сферах, “цивілізацією смерті” тривожно підтверджується. Хіба не пророчою подією було те, що народження Христа супроводжувалось небезпекою для Його життя? Так, навіть життя Того, Хто є одночасно Сином Людським і Сином Божим, перебувало під загрозою. Він наражався на небезпеку від самого початку і тільки чудом врятувався від смерті.
Щоправда, в останні десятиліття з’явилось декілька втішних знаків нового пробудження совісті як в середовищі інтелігенції, так і в громадській думці. Простежується, особливо серед молоді, нове й зростаюче відчуття пошани до життя від самого моменту зачаття. Починають поширюватися рухи “За життя”. Це фермент надії на майбутнє сім’ї та людства.

“Ви прийняли мене”


22. Подружжя та сім’ї всього світу: Наречений – з вами! Це те, що Папа прагне сказати вам перш за все протягом цього Року, який Організація Об’єднаних Націй та Церква присвятили сім’ї. “Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним. Бо не послав Бог у світ Сина світ засудити, лише Ним – світ спасти” (Ів 3,16-17). “Що народжується від тіла – тіло, а що народжується від Духа – дух... Треба вам уродитися з висоти” (Ів 3,6-7). Ви повинні народитись “з води і Духа” (Ів 3,5). Ви самі, дорогі батьки й матері, перші свідки та слуги нового народження у Святому Дусі. Коли ви народжуєте дітей на землі, ніколи не забувайте, що народжуєте їх також і для Бога. Бог хоче їхнього народження у Дусі Святому. Він бажає, щоб ці діти були усиновлені в Єдинородному Синові, Який дає нам “силу стати дітьми Божими” (Ів 1,12). Діло спасіння триває у світі та здійснюється через Церкву. Все це – праця Сина Божого, Божественного Нареченого, Який дав нам Царство свого Отця та Який нагадує нам, своїм учням: “Царство Боже є між вами” (Лк 17,21).
Наша віра каже нам, що Ісус Христос, Який “сидить праворуч Отця”, прийде судити живих і мертвих. З іншого боку, Євангеліє від Івана запевняє нас, що Христос був посланий “у світ не засудити світ, лише Ним – світ спасти” (Ів 3,17). У чому ж тоді полягає суд? Сам Христос дає відповідь: “А той суд такий: світло прийшло у світ... А хто правду чинить – іде до світла, щоб виявилися діла його, сподіяні бо вони в Бозі” (Ів 3,19. 21). Нещодавно енцикліка Veritatis Splendor (“Блиск правди”) теж пригадала нам це [52]. Чи ж є тоді Христос суддею? Ваші власні вчинки судитимуть вас у світлі правди, якою ви відаєте. Батьків і матерів, синів і дочок судитимуть за їхніми вчинками. Кожного з нас судитимуть згідно з заповідями, не минаючи і тих, які ми обговорювали в цьому листі: четверту, п’яту, шосту й дев’яту заповіді. Але в першу чергу кожного судитимуть з любові, яка становить найглибшу суть та підсумок заповідей. Як пише Святий Іван від Хреста: “На смерканні життя нас судитимуть з любові” [53]. Христос, “Відкупитель і Наречений людства, уродився і прийшов у світ на те, щоб свідчити істину. Кожен, хто від істини, слухає голос Його” (пор. Ів 18,37). Христос буде суддею, але так, як Він сам вказував, оповідаючи про Страшний Суд (пор. Мт 25,31-46). Його суд буде судом з любові, судом, який остаточно підтвердить істину, що Наречений з нами, навіть якщо ми цього і не усвідомлювали.
Суддя – Наречений Церкви і всього людства. Ось чому, висловлюючи свій присуд, Він промовляє слова: “Прийдіть, благословенні Отця Мого... Бо я голодував, і ви дали Мені їсти; мав спрагу, і ви Мене напоїли; чужинцем був, і ви прийняли Мене; нагий, і ви Мене одягли” (Мт 25,34-36). Цей список, звичайно ж, можна продовжувати, і додалося б безліч інших проблем, властивих подружньому та сімейному життю. Тут ми могли б слушно віднайти твердження на зразок: “Я був ненародженою дитиною, і ви прийняли мене, дозволивши мені народитись”; “Я був покинутою дитиною, і ви стали моєю сім’єю”; “Я був сиротою, і ви всиновили мене й виховали як одного з своїх власних дітей”. Або до цього ж: “Ви допомогли матерям, які були сповнені непевністю, піддані несправедливому тиску, прийняти їхнє ненароджене дитя й дозволити йому народитись”; “Ви допомогли багатодітним сім’ям і сім’ям у труднощах доглянути й виховати дітей, яких Бог дав їм”. Ми могли б продовжувати цей довгий та докладний список, включаючи усі види справжнього морального та людського добра, через які виражається любов. Це – багатий врожай, який прийде збирати Відкупитель світу, якому Отець довірив судити. Це – врожай благодаті та добрих діл, що дозріває у Святому Дусі від подиху Нареченого, який постійно працює у світі та в Церкві. За все це воздаймо подяку Подателю кожного благого дару.
Проте ми також знаємо, що згідно з Євангелієм від Матея, Страшний Суд матиме інший список, суворий та жахаючий: “Ідіть від Мене... Бо голодував Я, і ви не дали Мені їсти; мав спрагу, і ви Мене не напоїли; був чужинцем, і ви Мене не прийняли; нагим, і ви Мене не одягнули” (Мт 25,41-43). До цього списку ми могли б теж додати інші види вчинків, де присутній Ісус, як той, кого відкинули. У такий спосіб Він ототожнився б з покинутою дружиною або чоловіком, чи з дитиною, зачатою, а потім відкинутою. “Ви не прийняли мене”! Це засуд зустрічаємо в історіях наших сімей: його знаходимо в історії наших народів та всього людства. Христові слова “Ви не прийняли Мене” також торкаються соціальних інституцій, урядів та міжнародних організацій.
Паскаль писав, що “Ісус перебуватиме в агонії до кінця світу” [54]. Агонія в Гефсиманському саді та агонія на Голгофі – кульмінація об’явлення любові. Обидва епізоди об’являють Нареченого, Який є з нами, Який любить нас завжди по-новому і “любить нас до кінця” (пор. Ів 13,1). Любов, яка є в Христі, яка виходить від Нього поза межі особистої чи сімейної історії, виходить поза межі всієї людської історії.
Наприкінці цих роздумів, дорогі брати і сестри, з огляду на те, що будуть проголошувати з різноманітних трибун впродовж Року сім’ї, я б хотів з вами відновити визнання віри, з яким Петро ввізвав до Христа: “Це ж у Тебе – слова життя вічного” (Ів 6, 68). Скажімо разом: “Твої слова, о Господи, не перейдуть”! (пор. Мк 13,31). Яким ж тоді буде побажання Папи для вас наприкінці цих тривалих роздумів про Рік сім’ї? Це – його молитва, щоб кожен з вас перебував у згоді з цими словами, які є “духом і життям” (Ів. 6, 63).

“Скріплені у внутрішній людині”


23. Я схиляю свої коліна перед Отцем, від Якого бере ім’я усе батьківство й материнство, “щоб Він дав вам за багатством своєї слави скріпитись у силі через Його Духа, на зростання внутрішньої людини” (Еф 3,16). Я охоче повертаюсь до цих слів апостола, які я згадував у першій частині цього Листа. У певному сенсі, це стрижневі слова. Сім’я, батьківство й материнство завжди крокують поряд. Сім’я – перше людське оточення, у якому формується внутрішня людина, про яку говорить Апостол. Зростання внутрішньої людини у могутності й силі – дар Отця і Сина у Святому Дусі.
Рік сім’ї ставить перед нами у Церкві величезне завдання, аналогічне тому, з яким зустрічаються сім’ї кожного року та кожного дня. Проте, у контексті цього Року таке завдання набуває особливого значення та важливості. Ми розпочали Рік сім’ї у Назареті, з урочистості Святого Сімейства. Протягом цього Року ми бажаємо пройти наш прочанський шлях до місця благодаті, яке стало святинею для Святого Сімейства в історії людства. Ми хочемо пройти цей шлях, щоб ще раз усвідомити ту спадщину правди про сім’ю, яка від початку була скарбом для Церкви. Це скарб, який виплекався з багатої традиції Старого Завіту, звершився в Новому і знаходить своє найповніше символічне вираження в таємниці Святого Сімейства, у якій Божественний Наречений здійснює відкуплення усіх сімей. Звідти Ісус проголошує “Євангеліє сім’ї”. Усі покоління Христових учнів черпали цей скарб істини, починаючи від апостолів, до вчення яких ми так часто звертаємося у цьому листі.
У наші часи цей скарб ґрунтовно розглядається у документах Другого Ватиканського Собору [55]. Доступний аналіз розроблено в багатьох зверненнях Папи Пія ХІІ до молодят [56], в енцикліці Humanae Vitae (“Людське Життя”) Папи Павла VI, у промовах, проголошених на Синоді Єпископів щодо Сім’ї (1980) і в апостольському повчанні “Сімейна Спільнота”. Я вже говорив про ці положення Учительського уряду Церкви. І якщо я повертаюсь до них тепер, то це для того, щоб підкреслити, який безмежний та багатий скарб християнської правди про сім’ю. Проте одиноких записаних свідчень недостатньо. Набагато важливішими є живі свідчення. Як зауважив Папа Павло VI, “сучасна людина охочіше прислухається до свідків, ніж до вчителів; і слухає вчителів лише тому, що вони є свідками” [57]. У Церкві скарб сім’ї довірено, у першу чергу, свідкам: тим батькам і матерям, синам і дочкам, які через родину віднайшли стежку свого людського й християнського покликання, вимір “внутрішньої людини” (Еф 3,16), про яку говорить апостол, і таким чином досягають святості. Святе Сімейство – першоджерело безлічі інших святих сімей. Церковний Собор нагадав, що святість – покликання усіх хрещених [58]. У наш час, як і в минулому, немає нестачі свідків євангелія сім’ї, навіть якщо вони не є загальновідомими чи проголошеними святими Церквою. Рік сім’ї – це слушна нагода виявити зростаюче усвідомлення їхнього існування та їх величезну кількість. Історія людства, історія спасіння проходить через сім’ю. На цих сторінках я намагався показати, як сім’я поміщена в центрі грандіозної боротьби між добром та злом, між життям і смертю, між любов’ю та всім тим, що їй протистоїть. Сім’ї доручено боротися і перш за все звільнити сили добра, джерело яких міститься у Христі, Відкупителі людини. Кожній сім’ї потрібно зробити ці сили своїми, використовуючи вислів, сказаний з нагоди тисячоліття християнства у Польщі: сім’я буде “сильною з силою Бога” [59]. Ось чому цей лист віднайшов джерело натхнення в апостольських повчаннях, які зустрічаємо в писаннях Павла (пор. І Кор 7,1-40; Еф 5,21. 6,9; Кол 3,25) і в листах Петра та Івана (пор. І Пет 3,1-7; І Ів 2,12-17). Попри відмінність історичного та культурного контексту, наскільки подібний досвід християн і сімей тоді й тепер!
Отож я виголошую запрошення: запрошення, звернене особливо до вас, ніжно люблячі чоловіки й жінки, батьки й матері, сини й дочки. Це запрошення до всіх помісних Церков залишатися об’єднаними у науці апостольської правди. Воно звернене до моїх братів у єпископаті, священиків, до монаших згромаджень і богопосвячених осіб, до мирянських рухів та асоціацій, до наших братів і сестер, об’єднаних спільною вірою в Ісуса Христа, навіть до тих, хто поки що не перебувають у сопричасті, яке заповідав нам Спаситель [60], до всіх тих, хто, поділяючи віру Авраама, належить, як і ми, до величезної спільноти віруючих в єдиного Бога [61], до тих, хто є спадкоємцями інших духовних та релігійних традицій, й до усіх чоловіків та жінок доброї волі.
Нехай Христос, який Той Самий “і вчора, і сьогодні, і навіки” (Євр 13,8) буде з нами, коли ми клякаємо перед Отцем, від Якого бере ім’я кожне батьківство й материнство, і кожна людська сім’я (пор. Еф 3,14-15). В словах молитви до Отця, якої Христос сам навчив нас, нехай Він ще раз виявить свідчення тої любові, якою Він полюбив нас “до кінця” (Ів 13,1).
Я промовляю владою Його правди до всіх людей наших днів, щоб вони змогли оцінити всю велич благ подружжя, сім’ї та життя; щоб вони змогли оцінити велику небезпеку, яка чатує на нас, коли не поважається та дійсність або коли зневажаються найвищі цінності, які лежать в основі сім’ї та людської гідності.
Нехай Господь Ісус повторить ці правди з силою та мудрістю Хреста, щоб людство не піддалось спокусі “батька лжі” (Ів 8,44), який увесь час намагається звести людину на манівці широкої та легкої дороги, дороги, на перший погляд, гладкої та приємної, але насправді повної пасток і небезпек. Будьмо завжди готові слідувати за Тим, Хто є “дорогою, правдою і життям” (Ів 14,6).
Дорогі брати і сестри! Нехай усе це стане завданням християнських сімей і об’єктом християнської місіонерської опіки впродовж цього Року, такого багатого надзвичайними Божественними ласками. Нехай Святе Сімейство, ікона й взірець кожної людської сім’ї, допоможе кожному перебувати у дусі Назарету. Нехай вона допоможе кожній сім’ї зростати у розумінні своєї особливої місії у суспільстві та Церкві слуханням Слова Божого, молитвою та братнім єднанням. Нехай Марія, Матір найчистішої любові, і Йосиф, опікун Відкупителя, завжди супроводжують нас своєю постійною опікою.
З цими почуттями я благословляю кожну сім’ю в ім’я Пресвятої Тройці: Отця, Сина й Святого Духа.

Дано у Римі, у храмі Святого Петра, 2 лютого, на свято Стрітення Господнього, року 1994, шістнадцятого року мого понтифікату.


ПРИМІТКИ


1. Пор. Енцикліка Redemptor hominis (4 березня 1979), 14; AAS 71 (1979), 284 - 285.
2. Пор. Другий Ватиканський Собор, Gaudium et spes, 1 (Душпастирська конституція про Церкву в сучасному світі.)
3. Там само, 22.
4. Там само.
5. Там само.
6. Пор. Lumen gentium, 11.
7. Gaudium et spes, ч. II, розд. I.
8. Rituale Romanum. Ordo celebrandi matrimonium, n. 74, editio typica altera, 1991, с. 26.
9. Пор. Familiaris consortio (22 листопада 1981), 79 - 84: AAS 74 (1982), 180 - 186.
10. Пор. Rituale Romanum. Ordo celebrandi matrimonium, n. 74, op. cit., с. 26.
11. Gaudium et spes, 48.
12. Familiaris consortio (22 листопада 1981), 69: AAS 74 (1982), 165.
13. Gaudium et spes, 24.
14. Rituale Romanum. Ordo celebrandi matrimonium, n. 60, op. cit., с.17.
15. Пор. Familiaris consortio (22 листопада 1981), 28: AAS 74 (1982), 114.
16. Пор. Пій XII, Енцикліка Humani generis (12 серпня 1950): AAS 42 (1950), 574.
17. Gaudium et spes, 24.
18. Там само.
19. Там само.
20. Сповідь, I, 1: CCL 27, 1.
21. Пор. Gaudium et spes, 50.
22. Rituale Romanum. Ordo celebrandi matrimonium, n. 62, op. cit., с.17.
23. Там само, 61, с. 17.
24. Св. Тома Аквінський, Summa Theologiae, I, q. 5, a. 4, ad 2.
25. Gaudium et spes, 24.
26. Пор. Енцикліка Sollicitudo rei socialis (30 грудня 1987), 25: AAS 80 (1988), 543 - 544.
27. Енцикліка Redemptor hominis (4 березня 1979), 14: AAS 71 (1979), 884 - 885; пор. Енцикліка Centesimus annus (1 травня 1991), 53: AAS 83 (1991), 859.
28. Adversus haereses, IV, 20, 7: PG 7, 1057; SCh 100/2, 648 - 649.
29. Енцикліка Centesimus annus (1 травня 1991), 39: AAS 83 (1991), 842.
30. Пор. Енцикліка Sollicitudo rei socialis (30 грудня 1987), 25: AAS 80 (1988), 543 - 544.
31. Пор. Павло VI, Енцикліка Humanae vitae (25 липня 1968), 12: AAS 60 (1968), 488 - 489; Катехизм Католицької Церкви, 2366.
32. Gaudium et spes, 24.
33. Пор. Проповідь, виголошена з нагоди завершення Святого Року (25 грудня 1975): AAS 68 (1976), 145.
34. Gaudium et spes, 22.
35. Пор. Там само, 47.
36. Summa Theologiae, I, q. 5, a. 4, ad 2.
37. Там само, I - II, q. 22.
38. Пор. Lumen gentium, 11, 40 i 41.
39. Rituale Romanum. Ordo celebrandi matrimonium, n. 60, op. cit., с.17.
40. Кодекс канонічного права, канон 1055, 1; Катехизм Католицької Церкви, 1601.
41. Пор. Gaudium et spes, 74.
42. Пор. Енцикліка Centesimus annus (1 травня 1991), 57: AAS 83 (1991), 862 - 863.
43. Пор. Енцикліка Laborem exercens (14 вересня 1981), 19: AAS 73 (1981), 625 - 629.
44. Пор. Adversus haereses, III, 10, 2: PG , 873; SCh 211, 116 - 119; св. Атанасій, De incarnatione Verbi, 54: PG 25, 191 - 192; св. Августин, Sermo 185, 3: PL 38, 999; Sermo 194, 3, 3: PL 38, 1016.
45. Пор. Gaudium et spes, 24.
46. „Corpore et anima unus”, наскільки влучно це описує Собор: Там само, 14.
47. Там само, 22.
48. Пор. Lumen gentium, 56 - 59.
49. Пор. Папська Рада у справах засобів суспільної комунікації, Душпастирська Інструкція Aetatis novae (22 лютого 1992), 7.
50. На літургійній службі їхнього пам’ятного дня, що походить з V століття, Церква звертається до святих младенців, змальовуючи їх словами поета Пруденція (пом. біля 405 р.): „Квіти мучеників, пуп’янки ще не розквітлих троянд, яких на світанку життя немовби поривом урагану вирізав переслідувач Христа”.
51. Св. Атанасій, De incarnatione Verbi, 54: PG 25, 191-192.
52. Пор. Veritatis splendor (6 серпня 1993), 84.
53. Слова світла і любові, 59.
54. B. Pascal, Pensées, „Le mystére de Jésus” (Таємниця Ісуса), 553 (ed. Br.).
55. Пор. Gaudium et spes, 47 - 52.
56. На особливу увагу заслуговує звернення до учасників зборів Італійського католицького товариства акушерів (29 жовтня 1951): Discorsi e Radiomessaggi, XIII, 333 - 353.
57. Пор. Звернення до членів „Ради у справах мирян” (2 жовтня 1974): AAS 66 (1974), 568.
58. Пор. Lumen gentium, 40.
59. Пор. кардинал Стефан Вишинський, Rodzina Bogiem silna (Сім’я сильна Богом): Проповідь, виголошена на Ясній Горі (Ченстохова, Польща, 26 серпня 1961).
60. Пор. Lumen gentium, 15.
61. Пор. Там само, 16.

Перекладено: Ольга Босак, Катерина Іванух, Мар’яна Карапінка, Оксана Стремоусова
Наукова редакція: Юрій Підлісний
Літературна редакція: Наталія Рибак
Коректура: Ігор Леньо



Категорія: Чоловік в подружжі, Жінка в подружжі, Документи церкви, Слово Папи

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.

Додавання коментаря

Им'я:*
E-Mail:
Коментар: