Домашня Церква » Подружнє життя » Папа Павло VI таки правий!

 

Папа Павло VI таки правий!

Автор: Петро Гусак від 6-09-2016, 15:18, переглянули: 835

Папа Павло VI таки правий!


У роки після ІІ Ватиканського Собору світ полинув у ейфорію: Протизаплідна таблетка розпочала свій переможний похід по світу. Таблетка уможливила рай на землі: сексуальне задоволення без приналежної до цього ціни: дитини. Секс став кумиром нашого часу, таблетка була квитком до раю. І всередині Церкви багато теолоґів відчули нове віяння; все частіше вони відступали від дотеперішньої подружньої моралі, що призвело до наслідку, що все більше віруючих пристосовувалось до нової течії часу і починало жити з таблеткою. Все настійливіше виникало запитання: як думає Папа, як він вирішиться? Папа Павло VI, по природі своїй швидше повільний і стриманий у своїх рішеннях, лишив собі часу, радився з єпископами і фахівцями. І врешті, 25 липня 1968 року він опублікував свою енцикліку Humanae vitae про належний порядок передавання людського життя. Енцикліка вибухнула як бомба, спричинила всесвітній спротив і викликала найважчу внутрішньоцерковну кризу, якої не було давно. Але тепер, дванадцять років опісля, вибухнула інша бомба: Провідні феміністки світу винесли вирок прокляття таблетці, мотивуючи це тим, що таблетка деґрадувала жінку до завжди готового об’єкта похоті чоловіка.

ЖІНКИ ВТОМИЛИСЯ ВІД ТАБЛЕТОК


Звідки походить цей поворот? Жінки світу втомилися від таблеток. Часопис „Weltwoche“ у Цюріху писав 29 жовтня 1980 року: “В той самий час, коли аванґард феміністок демонстративно відвертається від таблетки, зібраний у Римі єпископський Синод потверджує діючу від виходу папської енцикліки Humanae vitae заборону використання будь-яких протизаплідних засобів. Чи, з огляду на це, Католицька Церква є прогресивною чи консервативною?”
Таблетка вносить розлад у гормональну систему жінок, і вони втрачають душевну рівновагу та добре тілесне самопочуття. Це впливає на сімейне життя і виховання дітей. таблетка призводить до фриґідності, податливості до захворювань, але передусім до пізнішого народжування мертвих дітей і патолоґій у третьому поколінні. Звідси випливає: Порядок природи не можна безкарно змінити на протилежне, Бог не дозволяє збиткуватися над собою. Жінки повертаються до позиції Папи. Що сталося би, якщо би Папа дванадцять років тому пішов би за прогресивними теолоґами і дозволив би вживання протизаплідних таблеток? Тепер світ “накинувся” би на нього, тепер він був би винним у “переходу до таблетки”, який приніс би неосяжну моральну і економічну шкоду. Очевидно: Хто притримується Божого порядку, ніколи не є реакціонером, він хоч і консервативний, але в той же час прогресивніший, ніж усі інші.

ЧОГО НАВЧАЄ ПАПА ПАВЛО VI?


Ми хочемо процитувати з енцикліки Humanae vitae лише три основні положення:
“Подружня любов виявляється у своїй справжній суті і шляхетності, якщо бачити її від джерела; від Бога, “котрий є Любов’ю”, від нього, Отця, “від якого бере ім’я все отцівство на небі й на землі” (Еф. 3, 14-15).
Ключовим висловом Humanae vitae є :”Церква, спонукуючи людей до дотримання викладеного у її постійному вченні природного морального закону, навчає, що ’кожен подружній акт’ по своїй суті повинен бути спрямованим на зачаття людського життя.” Вирішальне обґрунтування в цьому сенсі звучить: “Як людина сама не має безконечної влади над своїм тілом, так, і, зокрема, над силою зачаття як такою, тому що вона згідно з її внутрішньою природою призначена для зачинання людського життя, джерелом якого є Бог. “Людське життя повинно бути для всіх чимось святим”, нагадує Наш попередник Іван XXIII, оскільки воно від самого свого зародження вимагає творчого втручання Бога”.


СВІТОВИЙ СИНОД ЄПИСКОПІВ ПРИЙНЯВ ПОЗИЦІЮ ПАПИ ПАВЛА VI


Як уже згадувалось, Humanae vitae наштовхнулася і всередині Церкви на відкрите чи приховане несприйняття. Відбувалися конференції єпископів, які приймали енцикліку, але супроводжували її критичними коментарями і цим частково применшували її значення. Для [Ганса] Кюнґ-а та інших теолоґів Humanae vitae була доказом проти непомильності Папи. І тим більше заслуговує на увагу те, що 200 членів Світового Синоду єпископів, котрий засідав у Римі восени 1980 року і обговорював проблематику подружжя і сім’ї, одностайно і виразно визнав Енцикліку Humanae vitae.

Арнольд Ґієт

+ + +



ВСТУП
до енцикліки Humanae vitae


25 липня 1968 року Папа Павло VI видав енцикліку, яку цитують початковими словами “Humanae vitae“ і котра веде мову про “належний спосіб передачі людського життя”. У вступному слові Папа зазначає, що нові проблеми різного роду вимагають від Учительського Уряду Церкви нових поглиблених роздумів щодо цієї теми, про яку Пій XI і Пій XII обширно висловлювалися. Папа Павло VI подав свою відповідь лише після ґрунтовної підготовки, після опитування фахівців з відповідних галузей і великої кількості єпископів і мирян. Німецькі єпископи погоджуються з ним: ”Його слова ґрунтуються на усвідомленні великої відповідальності за Церковне вчення як служіння для християнського життя, на благоговінні перед гідністю людини і святістю життя. Вони підкреслюють оновлене на ІІ Ватиканському Соборі бачення подружньої любові і відповідального батьківства. З Енцикліки промовляє стурбованість еґоїстичним зловживанням людською статевістю, вражаючими небезпеками технічної маніпуляції людиною та перевищенням повноважень державної влади в інтимній сфері подружнього життя. Папа вказує на труднощі відповідального батьківства і на проблеми, що виникають внаслідок розвитку населення сьогоднішнього світу. Але він знає і про спокусу, під тиском усіх цих ситуацій знехтувати недоторканними цінностями людини та традиційним Вченням Церкви” – так пишуть німецькі єпископи у своєму“Слові”, проголошеному у Кеніґштайні / Таунус 30 серпня 1968 року.

“Стосовно змісту Енцикліки – йдеться далі у цьому “Слові”: Енцикліка розглядає людину в цілому та її цілісне завдання, до якого вона покликана, “не лише її природне і земне існування, але й надприродне і вічне” (Humanae vitae 7). Вона наголошує на святості людського життя і його джерелах, на внутрішній єдності змістів подружньго самовіддання: воно є виразом як прагнення до єдності в любові, так і готовності служіння життю.

Енцикліка потверджує відповідальне батьківство і відповідальне реґулювання народжень. Але вона вимагає, щоб кожен подружній акт був спрямований на передавання людського життя. Як засоби до реґулювання народжень засуджує вона передовсім переривання вагітності та кожне подібне втручання в зачате життя а також постійне або тимчасове усунення плідності. Вона окрім цього навчає, що штучне втручання з метою свідомого виключення зачаття нового життя суперечить Божому Законові (пор. Humanae vitae 13).

Для обґрунтування Енцикліка вказує передусім на те значення, яке відводиться у цьому питанні незмінному Вченню Церкви. Вона говорить також і про небезпечні наслідки протилежного розуміння та відкидає усі спроби його обґрунтувати”.

До питання “авторитету енциклік” німецькі єпископи говорять наступне:
“Енцикліки є офіційним вченням Церкви. Ми повинні ставитися до них із послухом. ’Цей реліґійний послух волі і розуму’, як каже ІІ Ватиканський Собор, ’належиться автентичному Навчальному Урядові Римського Єпископа, навіть якщо він не говорить силою найвищого навчального авторитету, власне таким чином, що його верховна навчальна влада повинна бути визнана з повагою, а висловлені ним судження повинні щиро прийматися відповідно до викладеної в них точки зору та намірів’ (LG – Доґматична конституція ’Lumen Gentium’, § 25)”.

В той час, коли енцикліка Humanae vitae наштовхнулась не лише поза межами, але й неодноразово і всередині Церкви на спротив і невизнання, був це сáме тодішній архиєпископ Краківський і професор етики Католицького Університету у Любліні, Кардинал Кароль Войтила, який дуже швидко погодився з Папою, опублікувавши статтю „Про правду Енцикліки Humanae vitae“, яка побачила світ 5 січня 1969 року в “Оссерваторе Романо”. Коли автор піднявся на Папський Престол, ця стаття була передрукована у цьому самому óрґані 12 листопада 1978 року, через що вона здобула універсальне визнання.
Показово, що автор цієї статті – Папа Іван Павло ІІ – говорить не лише як “теолоґ”-мораліст, а й як етик, як адвокат природної моральності. Тому він на початку свого викладу вказує на видатне засвідчення природної етики, а саме на розуміння „великого індуса“ Магатми Ґанді. Останній писав у своїй автобіоґрафії: „На мою думку, твердження, що статевий акт є спонтанною дією, подібно до сну чи харчування, є кричущим незнанням. Існування світу залежить від акту продовження роду – ми би сказали: від зачаття – і оскільки світ є областю панування Господа і відображає Його могутність, акт продовження роду – ми би сказали: „зачаття“ – повинен підпорядкуватись нормі, яка прагне забезпечити розвиток життя на землі. Людина, яка це усвідомлює, буде прагнути за будь-яку ціну опанувати свої чуття і набути необхідних знань, щоби сприяти фізичному і духовному зросту нащадків. Тоді вона зможе передати плоди свого пізнання нащадкам і користуватися ним не лише для власної користі“. В іншому місці своєї автобіоґрафії Ґанді пояснює, що два рази у житті піддався впливу пропаґанди, яка рекомендує використання штучних засобів з метою уникнення запліднення. Однак він прийшов до переконання, що „слід у своїх діях більше керуватися внутрішньою силою і дійти до того, щоби опанувати себе через контроль над самим собою“.
Продовжити ці думки ми можемо вказівкою на те, що сáме розвиток в Індії з часу появи Енцикліки доводить, що лише її повчання є в стані запропонувати справжнє вирішення проблем приросту населення. В останньому десятиріччі Індія не слідувала голосу свого великого провідника, а пішла хибним шляхом, від якого тепер завдяки кращому усвідомленню починає відходити.

Через наслідки так званого „вибуху населення“ Індія стала першою у світі країною, яка прийняла національну програму планування сім’ї з метою пониження рівня народжуваності. Від 1951 року планування сім’ї є частиною національної політики. Вона підпорядковувалася міністерству охорони здоров’я і провадилася з великими видатками.

На питання, яким є стан із приростом населення, індійська лікар п. Дораіай подала наступну довідку: „У 1971 році в Індії проживало 540 млн. осіб. При прирості 24,8 % за 10 років до кінця 1979 року кількість населення збільшилась до близько 657 млн. У 1981 році його буде 672 млн. Згідно зі статистикою 1971 року 49 відсотків населення були репродуктивного віку від 15 до 44 років. 81 відсоток проживали у близько 600 000 селах, де рівень народжуваності так чи інакше вищий, ніж у містах. Це є головною причиною збільшення населення“.

Індуси ще хочуть мати багато дітей; для більшої частини індійського народу кожна дитина вважається благословенням Божим. Оскільки в Індії відсутнє соціальне забезпечення для людей похилого віку, вони повністю залежать від своїх дорослих синів. Тому існує прагнення непрямого соціального забезпечення завдяки наявності якомога більшої кількості синів.

„У 1976 році уряд Ґанді проголосив форсовану політику із 16-ма окремими заходами для обмеження росту кількості населення. Прийшов час надзвичайного стану. Щоби врешті досягти відчутного повороту у розвитку Індії, докладалося всіх зусиль для різкого зменшення народжуваності. Нажаль, увагу було зосереджено переважно на методі стерилізації. Програма з планування сім’ї стала „програмою стерилізації“. Падіння уряду Ґанді завершило цей хибний шлях. Але планування сім’ї суцільно дискредитувало себе” – так описує теперішню ситуацію в країні індійська лікар. Не Церква сприяла краху програми стерилізації. Вона виявилася надто слабкою, її заборона не була почута. Не вистачало порадчих центрів, довгий час було відсутнім і знання методу природного реґулювання народжень.

У цій заплутаній ситуації Мати Тереза з Калькутти стала “піонером природного планування сім’ї з метою обмеження приросту населення і цим самим – піднесення якості життя бідних”. “Вона працювала у нетрях Калькутти між найбіднішими з бідних і намагалася допомагати їм також і контролювати їх плідність. Щойно у 1976 році Церква почала масовану акцію на користь природного планування сім’ї. Її пробудили державні “примусові стерилізації”... Про це повідомляє детальніше індійська лікар пані доктор Дораіай, співробітниця Католицького Соціального Інституту у Нью Делі, у своєму повчальному звіті “Церква і планування сім’ї в Індії”, який друкувався у 5-му номері за 1980 рік журналу “Католицькі місії КМ” (стор 154-158). Співробітники, котрі користуються довірою населення, пояснюють подружнім парам про новий метод планування народжень, що лише в останні роки став широковідомим. Про нього ще буде йти мова.

У своїй Енцикліці Папа Павло VI висловлює напімнення лікарям і персоналу з догляду, щоби вони розглядали як свій професійний обов’язок засвоєння усіх необхідних наукових здобутків у цій делікатній сфері, для того, щоби могти подати мудрі поради і здорові вказівки подружнім парам, які до них звертаються.

Використання протизаплідних таблеток заміжніми фертильними жінками коштувало би Індії щорічно близько мільярда німецьких марок. Для таких витрат країна була занадто бідною. До того ж, здоровий моральний глузд народу так само відхилив цей штучний протизаплідний засіб, як і раніше стерилізацію. Індійська лікар виразно наголошує на тому, що навіть бідне і неосвічене населення Індії визнає лише один метод, який не є протиприродним і не принижує особової гідності людини.

Щойно за останні роки укріпилося усвідомлення і визнання природних методів реґулювання народжень. В Індії почали застосовувати так званий „метод слизу“, різновид овуляційного методу Біллінґса. Він базується на знанні про те, що жінка лише декілька днів у місяць є здатною до зачаття. Якщо подружня пара знає цих декілька плідних днів і обмежить статеві стосунки до неплідних днів, то запліднення неможливе. Цей метод планування сім’ї використовує біолоґічний ритм жінки. Більшість жінок в Індії не вміють ні писати, ні читати, ні рахувати. Всі методи, котрі вимагають цих навичок, є для користування в Індії неможливими.

„За допомогою „методу слизу“ плідні і неплідні дні визначаються за різною якістю чи відсутністю певного слизу (mucus) у піхві. Для цього не потрібні технічні допоміжні засоби і особлива освіта. Метод набув дальшого розвитку у Католицькому Соціальному Інституті у Нью Делі. Його найкраще можна пристосувати до соціальної, економічної, психолоґічної і культурної ситуації пересічного індійця і через це він був найшвидше сприйнятий”. (пані Д-р Дораіай, там само).

Вирішальне свідчення правильності вчення Енцикліки Humanae vitae подає польська лікар, пані д-р Пултавська, котра довший час працювала з колишнім професором етики з Любліна, теперішнім Папою. Вона повідомляє з власного досвіду: “Виявилось, що леґальна акцептація і пропаґанда контрацептивів як основного фактора в опануванні плідності спричинила непередбачувані наслідки. Очікували, що – теоретично беручи – контрацептиви зроблять аборти практично непотрібними. Ці очікування не справдилися. Виник парадоксальний феномен, який не можна залишити без уваги: у тій мірі, в якій було дане зелене світло контрацептивам, зросла кількість абортів і впала кількість народжень. Це означає, що рух, котрий мав би зменшити кількість абортів, справді лише збільшив їх кількість. Зрозуміло, що при небажанні мати дитину у випадку неспрацювання контрацептива переривання вагітності є послідовним наслідком. Через те в країнах, у яких масово пропаґувалися протизаплідні засоби, були змушені леґалізувати аборти внаслідок збільшення їх кількості. У цей спосіб аборт був визнаний відповідною формою планування сім’ї. Рóден стверджує, що ті країни, котрі леґалізували переривання вагітності, констатували зростання кількості переривань. Це означає, що при використанні контрацептивів все більше жінок вагітніли і все більше дітей було вбито. Отже, замість опанування плідності було констатовано її зростання“.[1]

Досвід польської лікаря, котрий був підтвердженим багатьма іншими, є доказом того, що порушення природного порядку призводить до блукань і плутанини і, врешті, завершується катастрофою.

Через надзвичайне значення цього досвіду нижче повністю наведені висновки, які робить ця лікар.

1. Контрацепція не є профілактикою абортів. Навпаки, вона спричинює зростання їх кількості.
2. Сексуальне співжиття з контрацептивами призводить до неврозів у партнерів.
3. Клінічна картина цих неврозів у жінок та чоловіків відрізняється. Чоловіки стають посилено роздратовані і аґресивні, у жінок – переважно депресивний синдром.
4. Ворожа до зачаття настанова знищує любов, спричинює розпад подружжя і веде час від часу до невірності.
5. Єдино можливим вирішенням цієї проблеми людської плідності є періодична стриманість.
6. Повна стриманість, яка походить лише зі страху перед дитиною, є неправильним рішенням, бо вона навпаки, загострює конфлікт у подружжі.
7. Періодична стриманість може перетворитися у протизаплідний засіб, у зв’язку із чим подружжя слід навчати справжньої доброзичливої любові.
8. Завдання медицини не полягає у тому, щоби постійно вигадувати нові протизаплідні засоби, а в тому, щоби вчинити доступними засади біолоґії і фізіолоґії людської плідності, та відкривати все простіші діаґностичні овуляційні тести (тести плідності).
9. Зрозуміло, що власне завданням лікаря є захищати життя дитини, а не знищувати його.

Коротко підсумовуючи: Лише слідування нормам енцикліки Humanae vitae, які є одночасно нормами людської природи, веде до вдалого подружнього зв’язку і сімейного життя.

В той час як можна говорити про переможне втілення викладених у Енцикліці Humanae vitae науки у Вселенській Церкві, її визнання в Німеччині ще й досьогодні наштовхується на спротив.

Спротив, на який наштовхнувся Папа Павло VI зі своїм вченням навіть у католиків, спонукав німецьких єпископів до того, що у своєму „Слові“ щодо становища у душпастирюванні після виходу Енцикліки вони зайняли податливу і хитку позицію. З огляду на той факт, „що багато хто думає, що вони не можуть сприйняти вислів Енцикліки про методи реґулювання народжень“, і спираючись при цьому на те, що тут йдеться не про непомильне вчення Церкви, вони оприлюднили наступні застереження: „Постає питання, чи традиція Церковного вчення, викладена в Енцикліці щодо цього питання, є зобов’язуючою, чи деякі тепер особливо наголошені аспекти подружжя і його сповнення, згадані в Енцикліці, не є проблематичними у виборі методу реґулювання зачаття. Хто переконаний, що повинен так думати, повинен совісно перевірити, чи він – свобідний від суб’єктивної зарозумілості і передчасної всезнаючості – міг би на Божому Суді обстоювати свою позицію”. Цей не зовсім зрозумілий вислів привів багатьох до думки, що можна сумніватися в обов’язковості папських наук, залишаючись при тому з чистою совістю. Оскільки цю думку засвоїли також офіційно призначені вчителі теолоґії, було необхідно дати відповідь на питання, чи послаблення обов’язковості Енцикліки можна поєднати із католицькою вірою.

Проведені останнім часом дослідження богословів довели до результату, що і раніше Церква навчала, що недопущення зачаття через зловживання подружжям є важким гріхом і тому – неприйнятним. У навчальній традиції Церкви немає винятків, і через те тут повинен залишатися в силі вислів Першого Ватиканського Собору: „Із Божою і Церковною вірою слід вірити у все те, що містить написане і усно передане Слово Боже, і в те, що Церква представляє як Божественне Одкровення, чи то у вигляді торжественного проголошення, чи як вислів законного і універсального Учительського Уряду”. (Denzinger 1792).

Подібно висловився і Другий Ватиканський Собор. Тут слід погодитись з іменитим католицьким фахівцем у галузі моральної теолоґії Ґуставом Ермеке, коли він приходить до висновку: “Ми констатуємо: Те, що Папа Павло VI говорить у Humanae vitae, є непомильною правдою віри у моральному вченні. Вона зобов’язує усіх, також і німецьких єпископів, які в Кеніґштайні спробували вигадати формулу, згідно з якою із спокійною совістю можна було би ухилитись від визнання вчення стосовно запобігання зачаттю через зловживання подружжям. Це єпископське вчення входило у протиріччя з вищенаведеним непомильним вченням Церкви”.[2]

У своїй промові з нагоди завершення Синоду єпископів у Сикстинській Каплиці 23 жовтня 1980 року Папа Іван Павло ІІ з усією ясністю навчав того самого. Він сказав: „Переконані у тім, що цей Божий припис несе з собою запевнення спасіння і благодать, отці синоду поновили правочинність і непорушну правду представленого в Енцикліці Humanae vitae пророчого післанництва, котре наповнене глибоким змістом і відповідає обставинам сьогоднішнього часу”.[3]

З огляду на виразні пояснення Церкви не допомагають жодні посилання на власну совість. Хоча Церква і навчає, що іноді потрібно слухатися невиправно хибного сумління, однак це стосується лише того, хто не є в стані отримати інформацію про навчання Церкви і про стан наукового питання. Сьогодні вчителі теолоґії не тільки можуть, а й зобов’язані це робити. Залишається сподіватися, що офіційно призначені вчителі теолоґії матимуть мужність позбутися зарозумілої всезнаючості і повернутися до визнання повного Церковного вчення.

Професор д-р Ґеорґ Зіґмунд, Фульда


ПРИМІТКИ


[1] Wanda Póltawska, Die Einstellung zur Empfängnisverhütung und ihre Folgen für die Ehe, в: Theologisches. № 125. вересень 1980, Sp. 3777.

[2] Gustav Ermecke, Gilt die „Königsteiner Erklärung“ heute noch? в: Deutsche Tagespost, № 149 v. 10. грудень 1980, також: John C. Ford, Germain Grisz, Das unfehlbare Lehramt der Kirche zur Empfängnisverhütung. Siegburg, F. Schmitt. 1980.

[3] Див: L’Osservatore Romano, німецькомовне тижневе видання, 31 жовтня 1980 р., стор. 4.


Переклад здійснено за виданням: Papst Paul VI. Enzyklika Humanae vitae: die Weitergabe menschlichen Lebens; von den deutschen Bischöfen approbierte Übersetzung; im Anhang: Das Credo des Gottesvolkes/Papst Paul VI. Einf.: Georg Siegmund. – 2. Aufl., 8. – 14. Tsd. – CH-8260, Stein am Rhein/Schweiz: Christiana-Verlag, 1991.

З німецької переклав Петро Гусак

Текст Енцикліки є тут:

http://www.pro-life.vinnica.ua/personaggi/humanae_vitae.pdf

http://catholicnews.org.ua/enciklika-humanae-vitae



Категорія: Подружнє життя, Природно і надійно, Захист життя, Статеве життя у подружжі, Наука Церкви

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.

Додавання коментаря

Им'я:*
E-Mail:
Коментар: