Сестра Аліція Поппе: життя для Бога і України

Сестра Аліція Поппе: життя для Бога і України

Сестра Аліція Поппе: життя для Бога і України

«Боже, нехай буде воля Твоя.
Все можу в Христі,
Котрий мене кріпить, у Нім моя сила.»

С. Марія-Єлизавета (Аліція Поппе)

9.03.1884 (Льокерен, Бельгія – 10.12.1970, Львів, Україна)

Життя сповнене парадоксів… Хтось мріє про те, щоб відкривши візу покинути рідну землю назавжди у пошуках кращого життя. Таких міліони. Хтось, перемігши прив’язання до рідної землі та доброботу їде туди де панують злидні. Таких одиниці.
Мало що приваблює українців на їх рідній землі: відсутність підприємств, чорноземи зарослі бур’яном на фоні постійно зростаючої кількості забігайлівок з більш «вишуканою» назвою – «бар», яке ще в дитинстві ми читали і прочитували ззаду на перед і виходило, щось з пророчим змістом та пересторогою, над яким нажаль, ніхто не хоче задумуватися: раб…
Так було часто в нашій історії і хтось хоче, щоб так було! Бо з заручниками барів чи то з рабами немає про що говорити і ними легко управляти, їм «сьорано» (байдуже) у всіх сферах, і навіть про спасіння власної душі. Хтось хотів втекти з цього постійно потопаючого корабля «Україна», який завжди між двома силами, одна з яких вперто хоче його потопити і цією, яка наполегливо прагне його порятувати.
Щоправда, знаходились і такі, які не залишали його навіть у найважчі хвилини, хоч могли. Це були справжні сини та доньки твої, Україно.
Були ще одні, подиву гідні, ті, в жилах яких текла не українська кров та вони полюбили цей сліпий і бідний народ і вирішили не демагогіями, а щоденною працею перев’язувати його рани, вести до Бога, з ним жити і серед нього вмирати.
Саме про таку людину наша розповідь.

«Дорогу Свою покажи мені, Господи, і провадь мене стежкою рівною, ради моїх ворогів!» (Пс.26:11). Юна Аліція довірила Божим очам вибрати для неї життєву дорогу і дозволила себе нею вести протягом довгої мандрівки. З 86 років життя, які їй подарував Творець, 44 с. Марія-Єлизавета поклала на вівтар служіння Україні.
Батьки Аліції виховували своїх чотирьох дітей насамперед своїм добрим прикладом, тому не дивує, що дві дочки вибрали шлях богопосвяченого життя. Особливо дітям прищеплювалася любов до правди.
14 квітня 1906 р. Аліція переступила поріг Конгрегації сестер милосердя св. Вінкентія в бельгійському Дельзе, щоб посвятити свою душу і серце Богові, а руки – найубогішим.
Вірна і ретельна ще від дитинства у виконанні найменших обов’язків, молода фламандка не підозрювала, що через двадцять років Господь доручить їй інше завдання, і вона, загартована вірністю щоденним дріб’язкам буденності, виявиться готовою взяти тягар служіння іншому народу, де найубогіших виявилося набагато більше ніж у маленькій Бельгії. Далеко від батьківщини, не знаючи ні мови, ні звичаїв, однак покохавши очима серця дороги Господні, вона їде в Україну, щоб звершити місію святої Вероніки, витираючи спотворений лик Христової Церкви, в особі найубогіших галичан: хворих, сиріт, обездолених, безпритульних.
Україна міжвоєнного періоду. 20-ті роки ХХ століття. О. Йосиф Схрейверс (віце-протоігумен отців редемптористів), вболіваючи над недолею українського народу, звертається у своїй батьківщині Бельгії по монастирях та церквах із закликом допомогти матеріально і духовно українцям. Особливо щедро відреагували на ці просьби сестри Милосердя Св. Вінкентія, пожертвувавши велику суму грошей. Отець Йосиф прийняв це як особливий знак Неба, що стало для нього натхненням просити сестер про місійну діяльність на теренах Галичини. Митрополит Андрей Шептицький, який завжди був налаштований на розвій чернечих згромаджень в Україні для духовного піднесення свого народу, цю ініціативу радо підтримував і офіційно запросив в Україну сестер Милосердя. Так він заснував українську вітку цього згромадження у східному обряді, тим більше що під час свого перебування у Бельгії мав нагоду ближче познайомитися і приглянутися до діяльності цієї конгрегації. 1923 року українські дівчата, кандидатки до згромадження, вирушили до Бельгії, настоятелькою для них призначили Аліцію Поппе – с. Марію-Єлизавету. У 1926 році на запрошення митрополита Андрея Шептицького вона приїхала в Галичину, спочатку до Станіслава (Івано-Франківськ), а з 1929 року – до Львова.
Подивіться на її очі. Вони наче прорізують поглядом занавісу невідомого, зовсім не для пустої цікавості, яка так часто тривожить людське серце, щоб дізнатися, а що там… Ці очі наче тримаються за якийсь невидимий якір надії та спокою – Серце Бога. Ця надія і спокій були їй так необхідні, їй, якій довірено було стояти у стерна цілого згромадження сестер Милосердя Св. Вінкентія в Україні протягом довгих і неспокійних 44-ох років радянського режиму і терору. Ті, які бачили її обличчя строге, наче в капітана корабля, що знає чітко мету подорожі і свідомий особистої відповідальність за тих, хто на кораблі, насправді знали: за цією зовнішньою, навіть якоюсь чоловічою суворістю, насправді ховається жіноче серце матері. Ким вона була? Висловлюючись фламандською лаконічністю: гармонією строгості і доброти. Сестри любили її, бо її очі, на яких спочивав Святий Дух, проникали насамперед у глибини Божого Серця, а вже потім, зачерпнувши там Божественного знання дивилися у глибини їх людськості, слабкості, страху із зрозумінням, співчуттям і бажанням допомогти. Могла повторити за псалмопівцем: Моє серце бринить добрим словом, проказую я: Для Царя мої твори, мій язик мов перо скорописця! (Пс.44:2). Так, її язик був мов перо скорописця, що передавав думки Господні. На похороні сестри у 1970 році владика Рафаїл Криницький зізнався, що відчував трепет при розмові з покійною. Її мудра порада була підтримкою не лише для сестер, але для духовних отців переслідуваної УГКЦ.
1938 року після урочистого відкриття Народної Лічниці (шпиталь ім. А. Шептицького) її першим адміністратором стала Настоятелька Згромадження с. Марія-Єлизавета. У лічниці панував дух порядку і чистоти, а не лише медичної стерильності… Не раз, чергуючи біля важкохворих, вона проводила безсонно ніч, не дозволяючи собі після цього навіть у день на перепочинок, однак постійно дозволяла на це втомленим співсестрам.
Після радянської окупації черницям заборонили з’являтися на роботу у монашому одязі. Мати-настоятелька підбадьорювала сестер, щоб не падали духом з цього приводу, але зберігали вірність Христові та своєму покликанню носячи світську одежу. Була людиною постійної молитви, а тому Бог дав їй ласку вдячності, бо любила повторювати: «Діти, кого Бог любить, того досвідчує, се знак, що Господь про нас пам’ятає». Попри дуже благеньке здоров’я, а скоріше без огляду на хворобливість, кожного дня брала участь у Божественній Літургії.
Радянська влада намагалася у різний спосіб «дати про себе» знати: крім загальної конфіскації майна і ліквідації монастиря сестер, їх переселили у приміщення старої інфекційної лікарні на вул. Рапопорта, де умови життя були нестерпними. В результаті, виснажені важкою працею в лікарні і умовами життя 15 сестер захворіли на туберкульоз, а сама сестра Єлизавета – на інфаркт міокарда. Саме тоді вона чи не вперше скористалася перевагами свого бельгійського походження та особисто звернулася до консула Бельгії в Москві. У відповідь прийшла телеграма про особисте бажання консула зустрітися з сестрами. Однак цей візит так ніколи не і не відбувся. Але радянська влада таки виявилася «співчутливою», бо у 1954 році сестер переселили таки на вулицю Куйбишева 12/12а(тепер вул. Огієнка) у будинок, який за польських часів був конюшнею. Так схоже на містерію Різдва! Саме цей будинок став головним домом Згромадження аж до 1992 року і тихою пристанню для чисельного духовенства підпільної УГКЦ. Звичайно, ця тиха пристань завжди залишалася під пильним оком КДБ. Тут с.Єлизавета відновлює підпільний новіціат сестер, адже з 1944 року до 1956 року, дівчат у згромадження не приймали з огляду на відомий перебіг подій.
За благословенням сестри Марії-Єлизавети існувала тривала переписка між ісповідником віри Патріархом Йосифом Сліпим, який перебував у 18-ти річному засланні та сестрою Марією-Євтимією (Меланією Куциною). Завдяки цій переписці існував зв’язок між пастирем переслідуваної Церкви та її вірними. Сестри Милосердя також намагалися всіляко допомогти цьому праведнику, зокрема пересилаючи необхідні речі.
Ще на початку 40-х років ХХ ст., бажаючи позбутися «ворога народу», радянська влада попросила с. Єлизавету повернутися у Бельгію. Це ж пропонували її і бельгійські настоятелі згромадження, турбуючись щиро про її безпеку. Однак її серце вже вросло в Україну, а її кредом в очі загроз було: «Все можу в Христі, котрий мене кріпить, у Нім моя сила». Вона хотіла спочити на українській землі, між тим народом, який полюбила, мову якого вивчила і для добра якого не жаліла ні сил, ні жертв.
А ті, що бажали потопити цей кораблик згромадження, думали так і станеться. Та «У серці людини багато думок, але виповниться тільки задум Господній»(Пр. 19:21). І задум Господній виповнився. Згромадження сестер милосердя Св. Вінкентія – єдине згромадження, яке діяло в час комуністичного режиму «відкрито», не припиняючи ніколи своєї діяльності: практично всі сестри працювали в Народній Лічниці (3-тя Міська лікарня м. Львова), надаючи медичну і духовну допомогу недужим, серед яких нерідко траплялися родичі працівників «органів», які також потребували священика для Сповіді і уділення інших Святих Тайн. Монахині вірно виконували своє завдання: опікуватися не лише тілом, але і душею тих, кого Господь поставив на їхній дорозі.
10 грудня 1970 року серце сестри Марії-Єлизавети, виснажене працею і довготривалою важкою недугою, перестало битися. Всі, які були свідком її переходу у вічність свідчили – відходить свята. За кілька днів до смерті слуга Божа склала свій лист заповіт, де нагадувала сестрам, про те, що метою чернечого життя є цілковита служба Богові, а також виявила прощення всім тим, хто завдавав їй терпіння, зазначаючи, що завжди молилася за тих людей «Тебе Бога хвалимо».
Тіло праведниці спочиває на Янівському цвинтарі у Львові. Її очі споглядають на нас з Небес. За Св. Терезою з Ліз’є могла б повторити: «Скільки милостей я вимолю для вас, коли буду на Небі. О, я буду так надокучати Всеблагому Богу, що навіть якби Він спочатку хотів відмовити мені, то моя наполегливість змусить Його виконати мої бажання. Ця історія описана в Євангелії».
Молімося у своїх особистих та спільних потребах до Господа за посередництвом сестри Марії-Єлизавети Поппе, щоб одержати необхідні ласки для вічного та дочасного добра, і щоб таким чином пришвидшити радісний день, коли цілою Христовою Церквою зможемо урочисто закликати: Блаженна сестро Маріє-Єлизавето, заступайся за нас!
Дуже просимо про отримані ласки за посередництвом с. Марії Єлизавети Поппе, повідомляйте в редакцію журналу, або на електронну скриньку: hrystmajdan@ukr.net.

Молитва за прославу
Пресвята Тройце, дякуємо тобі за дар життя та служіння сестри Марії-Елизавети, якій було довірено величне і нелегке завдання – зорганізувати життя східної вітки згромадження сестер милосердя Святого Вікентія в Україні. Зволь же, Господи, прославити її славою святих Твоїх, бо ж вона прославила Тебе своїм життям і через її заступництво даруй нам ласку, яку благаємо у Тебе ( вказати ласку) на Твою славу Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.

Наталя Назар