Домашня Церква » Життя в Ісусі Христі » Реколекції » Потреба кардинальних чеснот як основи суспільно-етичного простору

 

Потреба кардинальних чеснот як основи суспільно-етичного простору

Автор: Петро Гусак від 6-05-2018, 09:54, переглянули: 222

Петро Гусак, Ph.D.,
Кафедра філософії
Український Католицький Університет


Потреба кардинальних чеснот як основи суспільно-етичного простору

Лекція на Літній філософській школі. Гошів, 30.06 – 07.07.2013 р.Б.


Сучасні люди прагнуть витворити
таку досконалу політичну систему,
яка функціонувала би без того,
щоби громадяни були морально добрими.[1]


Грецьке поняття arete первісно означало доблесть, чесноту, досконалість, перевагу (як фізичну, так і моральну), мужність, хоробрість, благородство, доброякісність, доблесний вчинок, заслугу, послугу, добро, благо.[2] У тому сенсі говорили про arete podon – вправність ніг у «прудконогого Ахілла» (Гомер, Іліада) чи про arete tou hippou – верхові якості коня. В моральному сенсі поняття arete вперше почав вживати Сократ (469-399 до р. Хр.). У нього вона означала теоретичне і практичне знання, яке спонукає людину виконувати свої обов’язки в приватному, родинному й суспільному житті.[3] Саме починаючи від Сократа й дотепер arete означає чеснотупонадактуальну моральну поставу особи, яка у своїй основі спирається на моральну свідомість та на загальну волю бути морально добрим (-ою).[4] Її понадактуальність означає, що особа, яка її має, не думає про неї весь час (бо таке постійне усвідомлювання власної чесноти було б або хворобливою зосередженістю на власному «еґо», або – що ще гірше – фарисейським смакуваням власної чеснотливості і доброти), однак як тільки стає тематичною ситуація, яка за своїм змістом прямо стосується даної чесноти (наприклад, той, хто завинив, просить прощення, або ближній перебуває у скруті й потребує допомоги, підтримки та солідарності), ця постава актуалізується й спонукає особу до прийняття внутрішнього свобідного рішення (в наведених прикладах: рішення простити або допомогти ближньому) та до здійснення морально значущого вчинку (наприклад, до прощення та повторного впровадження того, хто завинив, у коло колегіальних стосунків чи до реальної підтримки й допомоги ближньому).

Давньогрецький філософ Платон (428-347 до Р. Хр.) навчав про «три душі» в людині: пристрасну (epithymetikon), емоційну (thymoeides) і розумну (logistikon).[5] (Тепер ми б радше говорили про три функціональні рівні тої самої – єдиної в собі [6] – субстанційної нематеріальної душі). Відповідно до цієї трихотомії (потрійного поділу), Платон розвиває вчення про три головні чесноти, з яких кожна повинна бути притаманна своїй відповідній душі (чи, як би ми тепер сказали, кожному відповідному функціональному рівню тої самої душі), і про четверту, яка мала би гармонізувати й пов’язувати три попередні чесноти. Тому саме від Платона ми маємо вчення про чотири чесноти, названі головними, а з латинської – кардинальними.[7] Отож, розумній душі відповідає чеснота мудрості (sophia), емоційній душі – чеснота мужності (andreia), а пристрасній – чеснота, звана грецькою sophrosyne (її важко перекласти українською одним терміном, бо такого терміну не існує. Можна перекладати її як розсудливість, здоровий ум, поміркованість, виваженість, стриманість, скромність і все це вона буде означати [8]). Четверта ж чеснота гармонізує відносини між цими трьома душами (чи – функціональними рівнями тої самої душі) так, щоби кожна з них правильно виконувала свої функції, й таким чином утримує рівновагу, гармонію та здоров’я цілої душі. Вона зветься справедливістю (dikaiousyne).[9]

Святий Тома Аквінський (1225-1274), переймаючи Платонове вчення про чотири головні чесноти, у своїй Сумі Теології перекладає їх латинською як prudentia – розсудливість, fortitudo – хоробрість, temperantia – поміркованість, стриманість, та iustitia – справедливість (Summa Theologiae, II-IIae, qq. 47-170). Бачимо, що переклад неточний і підмінює поняття: те, що було мудрістю, стало «розсудливістю», увійшовши у сферу дії чесноти sophrosyne, з мужності зникла її пов’язаність з мужем (andreia від aner – муж) [10], власне sophrosyne звелася тільки до поміркованості та стриманості, і лише iustitia – справедливість відповідає первісному грецькому значенню dikaiousyne. Зі Суми Теології цей переклад чотирьох головних чеснот перейшов у знаменитий Катехизм Папи св. Пія Х [11], а звідтам – у розділ «Катихизмові правди» у молитвословах (наприклад, Прийдіте, поклонімся [12]) і навіть в додатках у Катехизмі УГКЦ «Христос – наша Пасха» [13], хоча в тілі Катехизму чотирьом головним чеснотам не присвячений жоден параграф. У згаданому розділі цей перелік чеснот звучить як «мудрість, справедливість, мужність і здержливість». В загальному Катехизмі Католицької Церкви цей перелік звучить як «розсудливість, справедливість, мужність, стриманість».[14]

Оскільки ці переклади назв чеснот (а від них залежать тлумачення їхньої суті) базовані на латинському перекладі св. Томи Аквінського, а вже він був неточним та звужував і підмінював поняття, потрібно повернутися до їх первісного значення. Водночас потрібно взяти до уваги вчення про чесноти Платонового учня Арістотеля (384-322 до Р. Хр.), для якого не існує різниці між етикою і політичним життям: завдання держави полягає у забезпеченні щастя і чеснот громадян, а чесноти – це засоби для осягнення їхнього індивідуального щастя, з якого, у свою чергу, складається щастя держави як цілості.[15] (Чи щастя є метою індивідуального морального життя та чи чесноти є засобами для осягнення щастя – це питання для дискусії).

Отож, мудрість (sophia) є основою решти чеснот. Її передумовою є правильно сформований розум (orthos logos, латиною: ratio recta) і знання (episteme), однак вона не тотожна ні розумові, ні знанню. Платон вважає її знанням справжнього добра [16], яке неможливе без прагнення пізнати істину – те, що є насправді («вещей истина», veritas rerum) – та формувати свої судження згідно з нею. Однак самого пізнання істини недостатньо: потрібно міцної і доброї волі тій істині підкоритися та жити згідно з нею, а це неможливо без любові до неї. Тому мудрість включає в себе любов (philia) до істини й так стає філософією (philo-sophia). В метафізичному плані мудрість означає визнання і прийняття істини про себе: своєї метафізичної ситуації, тобто власної буттєвої несамодостатності: контингентності і спричиненості, а відповідно – визнання існування Найвищої Причини, від якої людина отримала буття як дар, та відповідальності перед Нею.[17] (У цьому мудрість перегукується зі sophrosyne, і як ми пізніше побачимо, зі справедливістю – dikaiousyne).

Арістотель зараховує мудрість до діаноетичних чеснот (тобто чеснот, відповідних розумові), і вбачає найвищу мудрість у спогляданні власної думки, чим людина уподібнюється до божественного ума, який заглиблений у самого себе в контемпляції (noesis noeseos – закономірне завершення динаміки грецького ероса). Арістотель зве таке споглядання theoria (дослівно: «богозріння»).[18]

Мудрість усіх громадян зокрема, а особливо – відповідальних за суспільний устрій та наділених владою, повинна стати основою суспільного життя; більше того – без неї гармонійне та впорядковане суспільне життя стає неможливим. Київський митрополит Іларіон (990-1088, на митрополичій кафедрі: 1051-1055) у Слові про закон і благодать молиться: «Боярам подай мудрість».[19]

Про мужність (andreia) я поширено говорив на Літній філософській школі-2012. Наведу лише підсумок з тієї лекції:
«Мужність (andreia, virtus) – це чеснота, яка повинна бути притаманна мужеві як такому, на підставі його чоловічої природи й характеризувати її. Вона включає в себе: військову доблесть та відвагу, стійкість, витривалість, рішучість, силу, твердість – все те, що охоплюється парою англійських термінів courage & fortitude. Однак понад те, вона означає суто чоловічу волю до панування та обов’язок панування над жінкою, дітьми і світом – у сенсі служіння їм. Чоловік-Християнин повинен наслідувати у цьому Христа, Який «прийшов не на те, щоб Йому служили, лише щоб служити й віддати Своє життя як викуп за багатьох» (Мр 10, 45). Таке панування/служіння конче включає в себе відповідальність – за жінку, за дітей, за спільноту і суспільство – у значенні участі та громадянської позиції, а передовсім – відповідальність за свої слова і вчинки. Воно включає в себе також стремління до правди і справедливості, й волю та рішучість здійснювати їх в житті і так робити світ кращим – чого б це йому не коштувало. Сюди належить також здатність називати речі своїми іменами, не йти на хибні компроміси та не толерувати того, що не підлягає толеруванню. Мужність означає врешті здатність перебороти страх перед тортурами і смертю в ситуації свідчення про свою віру, переконання та ідеали».[20]

Третя у переліку кардинальних чеснот – sophrosyne. Я вже казав, що її неможливо перекласти одним українським терміном. Грецьке ж поняття утворене з двох слів: sos – цілий, здоровий, неушкоджений, та phronimos – розсудливий, виважений (від phren – душа, серце, ум).[21] Таке поєднання понять вказує на особливість цієї чесноти: здоровий глузд, здорове мислення, розсудливість, розважливість. Очевидно, що такі якості може мати лише людина поміркована і стримана (бо нестриманість і непоміркованість затьмарюють розум), однак відразу не ясно, що є причиною чого: чи здорове мислення є причиною поміркованості, чи навпаки. За Платоном, ця чеснота втримує пристрасті та жадання в межах міри, встановленої розумом. Подібне знаходимо й в Арістотеля: там вона є вираженням mesotes – «золотої середини», яка, за Арістотелем, є сутністю всякої чесноти поміж двома нечеснотливими крайнощами [22], й належить до етичних чеснот, тобто таких, які унормовують практичне життя. (Чи чесноту дійсно можна належним чином розуміти як середину поміж двома крайнощами – це питання для дискусії). Фактично, sophrosyne є поглибленим розумінням та повторенням виробленішою філософською мовою того, що ми зустрічаємо в самих витоках грецької філософії: у gnomai – сентенціях «сімох мудреців»: meden agan («Нічого занадто!» – Солон) та metron ariston («Міра найкраща!» – Клеобул).[23] Пізніший розвиток поняття sophrosyne знаходимо в epoche – стриманості від судження у скептиків (IV-III ст. до Р. Хр.), а ще пізніший – у вершині епікуреїзму, яка стала вираженням сутності всього античного світогляду: в римського поета Квінта Горація Флакка (65-8 до Р. Хр.) з його знаменитим Carpe diem! – Лови день! – в усвідомленні швидкоплинності часу і власної минущості в ньому. Тут sophrosyne доходить до крайнощів і може бути виведена з них лише героїчними чеснотами: вірою, надією і любов’ю завдяки Хресній жертві Ісуса Христа.

Пітер Мак-Кормік представляє сутність чесноти sophrosyne як подолання інтелектуальної гордості, зарозумілості, усвідомлення обмеженості людського розуміння і самого існування, самовладання і самообмеження не тільки у діях, але й у мисленні, раціональне самообмеження (reasoned self-restraint), пропонуючи її як підставу для «нового етосу Европи», зрозумілого як «етика взаєморозуміння».[24] Очевидно, що для побудови стосунків взаєморозуміння потрібно свідомо обмежити свої непомірні бажання, прагнення впливу, влади, кар’єри, «успіху» (ще одне дискусійне поняття!), свої претензії на виключність, свій Geltungstrieb (нім. «гін щось значити»), однак цього неможливо зробити, виходячи зі sophrosyne як самодостатньої чесноти. Таке самообмеження стане наслідком моральної доброти на далеко глибших етичних та особистісних пластах (наприклад, наслідком понадактуальної моральної постави, яка визнає гідність та рівноцінність іншої особи – як особи і, тим паче, як образу Божого), а sophrosyne лише увиразнить моральну доброту суб’єкта і діяча, закорінену в його інших чеснотах (неначе увінчає їх), – у тому, який він є і як діє (бо ж agere sequitur esse – дії випливають з типу буття і якостей діяча). Це зрештою визнає і Мак-Кормік. Тим не менше, без sophrosyne неможливо побудувати суспільного, а значить і державного (де держава розуміється як організована та структурована форма суспільства) життя: без неї неможливо «sich zurueckziehen, um den Platz fuer andere zu machen» («поступитися собою, щоб зробити місце для інших»), або, модифікуючи австрійську максиму, неможливо «die anderen leben lassen»: дати жити іншим, що, зрештою, приведе до унеможливлення «leben selbst» – власного життя, тому що суб’єкт, який у своїй моральній структурі обходиться без sophrosyne й так відповідно діє, врешті зруйнує своє власне життя.

Врешті, sophrosyne означає і здоровий глузд: здорове мислення, яке потрібне і для набуття мудрості, і для актуалізації мужності, і для здійснення справедливості, а інтерпретація її етимології у християнському контексті (sos + phronimos, де sos є однокореневим зі sodzo – рятую, спасаю, та зі Soter – Спаситель) дозволяє витлумачити її як «спасенний розум», який завдяки Відкупительній жертві Христа перебуває у Його благодаті та покладається на Його допомогу.

Чеснота справедливості (dikaiousyne), окрім гармонізування різних функціональних рівнів душі й утримування їх у рівновазі і здоров’ї (Платон), є суспільною чеснотою й означає пошанування прав іншого. Арістотель розрізняє обмінну та розподільчу справедливість. Сутністю обмінної справедливості є рівність (вартості речі повинна відповідати рівна їй обмінна вартість), а розподільчої – пропорційність.[25]

Незалежно від Арістотеля, чеснота справедливості (iustitia) була ключовою для Римського права. Ось як роз’яснює її сутність римський юрист Ульпіан (170-230): Iustitia est constans et perpetua voluntas ius suum cuique tribuens. («Справедливість є стала й постійна воля, яка воздає кожному його право» – Дигести Юстиніана 1.1.10; Інституції Юстиніана, Liber primus, Tit. I, 1, «De iustitia et iure»). Оце suum cuique – «кожному своє» – це по суті стосунок належності: ключове поняття всякої етики й умова моральної доброти кожного морального вчинку.[26] Воно не тільки позитивне (тобто, надавання кожному прав і всього іншого, що йому належится), але й негативне: це відмова кожному у тому, що йому не належиться. У тому сенсі справедливими чи несправедливими можуть бути претензії та закони.

Претензія на щось (як от, на права і привілеї), що комусь не належиться, є несправедливою, тому що вона порушує права інших – тих, яким воно справді належиться. Наприклад, претензії ЛГБТ на визнання їхніх одностатевих форм співжиття подружжям та сім’єю й на усиновлення дітей є несправедливими по відношенню до сімей, заснованих на союзі чоловіка і жінки, тому що таке визнання належится тільки сім’ям; отже, у випадку правового задоволення цих несправедливих претензій, його результатом стане порушення фундаментальних прав людини на сім’ю та порушення прав дітей на виховання і морально безпечне середовище. Подібним чином, претензії на привілеї, на майнові і суспільні преференції на підставі «вибраності», «помазаності» чи кастовості є несправедливими, тому що вони порушують природну рівність усіх людей.[27] (У випадку «вибраності» та «помазаності» несправедливість поглиблюється ще й тим, що для її виправдання використовують релігійну санкцію).

Закон буде несправедливим, якщо він, зберігаючи формальну оболонку позитивного права [28], порушуватиме природні та невідчужувані права людей. (За висловом відомого польського проповідника Петра Скарги: «Wydac prawo niesprawiedliwe jest gorzej jak czlowieka zabic, dlatego ze takie prawo wciaz ludzi zabijac bedzie».[29] Яскравим прикладом таких несправедливих законів є стаття 281 Цивільного кодексу України, яка, маючи заголовок «Право на життя», у своїй ч. 6 дає легальний дозвіл на «штучне переривання вагітності» (тобто – на вбивство людини до її народження), та стаття 25 ЦКУ «Цивільна правоздатність фізичної особи», яка у своїй ч. 2 звужує цивільну правоздатність (а отже – і право на життя) до вже народжених людей.[30])

Вершиною справедливості є hosiotes – побожність, благочестя: належний (себто – справедливий) стосунок людини до Божества.[31] У давньоримському контексті її сутність (щоправда, цитуючи стоїка Квінта Луція Бальба) найточніше виразив Марк Туллій Ціцерон[32] (106-43 до Р. Хр.): «Quos deos et venerari et colere debemus, cultus autem deorum est optumus idemque castissimus atque sanctissimus plenissimusque pietatis, ut eos semper pura integra incorrupta et mente et voce veneremur.» («Цих богів ми повинні вшановувати і поклонятися їм, а поклоніння богам є найкращим, водночас найціломудреннішим і найсвятішим та найблагочестивішим, якщо ми вшановуємо їх чистими, цілісними й незіпсованими душею і словами» – Cicero, De natura deorum, II, 71. Курсив і п/ж шрифт мій. – П.Г.) [33]

У Християнстві її найвищим вираженням є слова зі Славослов’я Великого, що його у Візантійській традиції співають на Утрені: «Тебi подобаетъ хвала, Тебi подобаетъ пiніе ... великія ради славы Твоєя» (У Латинській традиції те саме Славослов’я – Gloria in excelsis Deo – співають на недільній/святковій Літургії: Te decet laus, Te decet hymnus … propter magnam gloriam Tuam).

Порушенням же стосунку належності до Бога (і тому – однією з найвищих форм несправедливості) є присвоєння собі божественної влади, яке так виразно описує 8-а глава 1 Книги Самуїла (1 Сам 8, 7-18): над цим уривком вартувало б добряче призадуматися усім «помазанникам» – потенційним чи актуальним – перш ніж претендувати на якесь «помазання»...

Після усього сказаного про кардинальні чесноти я пропоную шановним слухачам самим вирішити, наскільки вони – як індивідуальні моральні якості кожного громадянина зокрема – потрібні для належного влаштування й провадження суспільного життя при будь-якій політичній системі.


ПРИМІТКИ


[1] Невіо Дженґіні (Genghini). Лекції з політичної філософії у Міжнародній Академії Філософії в Князівстві Ліхтенштайн, 1995 рік. Вислів правдоподібно належить німецько-американському політичному філософові Еріку Феґеліну (Eric Foegelin). Мабуть тут криється відповідь на питання, яке поставив Тарас Добко на Літній філософській школі в Гошеві (02.07.2013), а саме: «Як розірвати порочне коло, або з чого почати “лагодити машину” в Україні?»

[2] Див: А. Д. Вейсман. Греческо-русский словарь. Репринт V-издания 1899 г. – Греко-латинский кабинет Ю. А. Шичалина: Москва 1991. – С. 193.

[3] Див.: о. Микола Конрад. Нарис історії стародавньої філософії. – Вид. УКУ ім. св. Климента папи: Рим 1974. – С. 171.

[4] Див.: Гільдебранд, Дітріх фон. Етика. – Вид. УКУ: Львів, 2002. – С. 250-274.

[5] Платон, Politeia, 439 d 4-8; 441 e 4-6.

[6] Щодо цього ми маємо феноменологічний досвід самих себе: даність того самого «я», яке пожадає, радіє і мислить, як єдиного субстанційного суб’єкта цих здатностей.

[7] «Чотири чесноти відіграють визначальну роль. Тому їх називають «головними»; усі інші чесноти групуються навколо них». – Катехизм Католицької Церкви. – Вид. Синоду Єпископів УГКЦ: Львів, 2002. – #1805.

[8] Пор.: А. Д. Вейсман. Греческо-русский словарь. Репринт V-издания 1899 г. – Греко-латинский кабинет Ю. А. Шичалина: Москва 1991. – С. 1224.

[9] Див.: о. Микола Конрад. Нарис історії стародавньої філософії. – Вид. УКУ ім. св. Климента папи: Рим 1974. – С. 206-207.

[10] Див. мою лекцію «Сутність чесноти мужності» на Літній філософській школі, 10-20.07.2012 р.Б.

[11] Див.: http://www.cin.org/users/james/ebooks/master/pius/pindex.htm ; http://www.ewtn.com/library/catechsm/piusxcat.htm .

[12] Прийдіте, поклонімся. Молитовник. (Видано за благословенням блаженнішого патріярха Мирослава Івана (Любачівського))– Arti Grafiche Stibu: Рим, 1991.

[13] Катехизм Української Греко-Католицької Церкви «Христос – наша Пасха». – Свічадо: Львів, 2011. – С. 297-299.

[14] Катехизм Католицької Церкви. – Вид. Синоду Єпископів УГКЦ: Львів, 2002. – #1805.

[15] Див.: о. Микола Конрад. Нарис історії стародавньої філософії. – Вид. УКУ ім. св. Климента папи: Рим 1974. – С. 253-261.

[16] Див.: Там само. – С. 206.

[17] Тарас Шевченко означує це поняттям «зріти Бога над собою». – Див.: Тарас Шевченко. Псалми Давидові.

[18] Див.: о. Микола Конрад. Нарис історії стародавньої філософії. – Вид. УКУ ім. св. Климента папи: Рим 1974. – С. 255-256.

[19] Прийдіте, поклонімся. Молитовник. (Видано за благословенням блаженнішого патріярха Мирослава Івана (Любачівського))– Arti Grafiche Stibu: Рим, 1991. – С. 68.

[20] Петро Гусак. Сутність чесноти мужності. – Лекція на Літній філософській школі, 10-20.07.2012 р.Б.

[21] Див.: А. Д. Вейсман. Греческо-русский словарь. Репринт V-издания 1899 г. – Греко-латинский кабинет Ю. А. Шичалина: Москва 1991. – С. 1222; 1326.

[22] Див.: о. Микола Конрад. Нарис історії стародавньої філософії. – Вид. УКУ ім. св. Климента папи: Рим 1974. – С. 207; 256-257.

[23] Див.: Там само. – С. 76.

[24] Мак-Кормік, Пітер. Оновлений етос для сучасної Европи? // Наукові записки Українського Католицького Університету. Число ІІІ. Філософія 1. – Вид. УКУ: Львів, 2012. – С. 13-36.

[25] Пор. мою доповідь «Свобода – рівність – справедливість: питання цінностей в секулярному суспільстві» на Літній Філософській Школі, 2016 р.Б.: «Поняття “рівність всіх людей” означає їхню однакову особову гідність. У цьому сенсі люди є рівними тому, що вони особи, без огляду на їхню расу, стать, культуру чи переконання. С?ме тому ми говоримо про рівні права людей – ті права, які є природними та невідчужуваними (наприклад, право на життя), а також права, ґарантовані чинним законодавством. Поняття “рівності усіх перед законом” є похідним від однакової гідності усіх людей і має зміст лише тоді, коли чинне законодавство визнає об’єктивну гідність людської особи та на неї спирається. Така рівність прав та рівність перед законом не має нічого спільного з ?galit? французької революції чи соціалістичною “зрівнялівкою”, яка означає рівність майнову та рівність соціального статусу. ?galit? є неґативною рівністю, тобто вона однаково всіх (крім правлячої верхівки) позбавляє можливості зайняти вище становище в соціальній структурі та піднятися понад майновий мінімум. Така “рівність в убогості і покорі” фактично запозичена з реліґійної сфери, а с?ме – з монастирського життя, з одною тільки відмінністю: там вона є добровільною. Коли ж людей до неї змушують, то це принижує їхню гідність. (Тут, як і в усіх тоталітарних системах, ми маємо справу з перенесенням реліґійних змістів на суспільно-політичну площину – з метою підміни реліґії та надання суспільному устроєві сакральності. Однак суспільно-політична площина незрівнянно нижча за ціннісним рівнем від реліґійної. Відповідно, реліґійні змісти неможливо на неї перенести без спотворення. Зрозуміло, що держава спроможна добитися визнання таких псевдореліґійних змістів тільки шляхом примусу, або ж – виховавши “обивателів” з рабською, ідолопоклонною психолоґією, які сприйматимуть такий стан речей як належний). Очевидно, що рівність такого типу не може бути цінністю, прийнятною для демократичного секулярного суспільства. Однак позитивна майнова та соціальна рівність є неможливою, хоча б з огляду на структуризацію суспільства, на різну обдарованість людей та на різну їх спроможність використовувати свою свободу. Образне представлення рівності як суспільного ідеалу (правдоподібно, запозичене у св. Терези Авільської) знаходимо в Григорія Сковороди: “Бог богатому подобен фонтану, наполняющему различные сосуды по их вмістности. Над фонтаном надпись сія: “Неравное всім равенство“. Льются из разных трубок разные токи в разные сосуды, вокруг фонтана стоящіе. Меньшій сосуд меніе иміет, но в том равен есть большему, что равно есть полный“ (Григорій Сковорода. Твори в двох томах (Вид-во АН УРСР, Київ, 1961); том І, стор. 345.)». – http://dc.lviv.ua/bbloteka/4284-svoboda-rvnst-spravedlivst-pitannya-cnnostey-v-sekulyarnomu-susplstv.html .

[26] Див.: Гільдебранд, Дітріх фон. Етика. – Вид. УКУ: Львів, 2002. – С. 238-249.

[27] Див. мою доповідь на Літній школі, 1-5. 07.2002 «Декларація прав людини. Хартія прав сім’ї»:
«...ще один з “молодших софістів” Алкідам (IV ст. до Хр.) говорив, що “Бог створив усіх вільними, природа нікого не зробила рабом”, а тому всі розрізнення між еллінами і варварами, вільними та рабами, громадянами та аристократією є недопустимими».

[28] «Позитивне право» – юридичний термін (від лат. positum – встановлене), який означає право, встановлене компетентним представницьким органом людей (монархом, парламентом) безвідносно до природного чи Божого/релігійного права.

[29] Цит. за: Antoni Zieba. Rekolekcje Obroncow zycia czlowieka. – Lagiewniki: luty, 2010 r.P.

[30] Я докладно говорив про це у доповіді «Природне право як підстава для позитивного права на життя» на Всеукраїнській конференції “Аборт: заперечення права на життя”, Київ, 3.12.2005 р. Б. – http://ucu.edu.ua/research/conferences-and-seminars/2005/abortionconference-5/ – (26.06.2013).

[31] Див.: о. Микола Конрад. Нарис історії стародавньої філософії. – Вид. УКУ ім. св. Климента папи: Рим 1974. – С. 206-207.

[32] Ціцерон є прикладом «благочестивого язичника», а його твори з повним правом можуть бути названі частиною античного «Старого завіту».

[33] Див.: Roman religion. – http://novaroma.org/nr/Roman_religion – (26.06.2013).



Категорія: Реколекції, Наука Церкви, Документи церкви, Спадщина святих, Бібліотека, Семінари і лекції, Блог Петра Гусака

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.

Додавання коментаря

Им'я:*
E-Mail:
Коментар: