Домашня Церква » Життя в Ісусі Христі » НА ШЛЯХУ ДО СПРАВЖНЬОГО ЕКУМЕНІЗМУ

 

НА ШЛЯХУ ДО СПРАВЖНЬОГО ЕКУМЕНІЗМУ

Автор: Петро Гусак від 9-06-2019, 08:28, переглянули: 58

НА ШЛЯХУ ДО СПРАВЖНЬОГО ЕКУМЕНІЗМУ



Термін “екуменізм” увійшов у вжиток в Католицькій Церкві завдяки ІІ Ватиканському Соборові: темі екуменізму присвячений Декрет цього Собору Unitatis redintegratio (“Відновлення єдності”, 21.11.1964 р.Б.). Сам термін походить від грецького oikoumene – заселена земля, що у свою чергу виводиться від oikos – дім, будинок. У християнському контексті термін oikoumene означає “землю, заселену християнами”, тобто – сукупність усіх християн на земній кулі. А оскільки християни світу далеко не однорідні та неодностайні, більше того, часто перебувають у сварах та роздорах, то термін “екуменізм” повинен означати спосіб мислення та діяння, який охоплював би всіх цих християн та довів би їх до повної єдності: така єдність була і є волею Ісуса Христа, від імені Якого християни отримали свою назву (див. Ді 11, 26). “Щоб усі були одно, як Ти, Отче, в Мені, а Я в Тобі, щоб і вони були в Нас об’єднані...” (Ів 17, 21). Більше того, Ісус не просто молиться, “щоб усі були одно”, він засновує свою Церкву, даючи апостолові Петрові “ключі від Небесного Царства” (Мт 16, 18-19). Таким чином, розділений стан християн світу суперечить волі Ісуса Христа, так, неначе Христос Сам розділився (1 Кор 1, 13). Залишається визначити, який тип єдності слід відновити між християнами, щоби він відповідав Христовому задумові Його Церкви, та якими шляхами цього досягти.

ІІ Ватиканський Собор у своїх документах бачить цю єдність так:

Догматична Конституція про Церкву “Світло народів” (Lumen gentium) визнає Католицьку [1] Церкву єдиною Церквою Христовою, що її наш Спаситель доручив пасти Петрові, та про яку говоримо у Символі Віри як про єдину, святу, соборну і апостольську[ Пор.: Symbolum Apostolicum: Denz. 6-9 (10-13); Symb. Nic.-Const.: Denz. 86 (150), coll. Prof. fidei Trid.: Denz. 994 et 999 (1862 et 1868).][2]. (див.: LG 8). Той же параграф стверджує, що і поза її межами існують елементи освячення і істини, які спонукають (ті спільноти, де вони є) до католицької єдності (див.: LG 8). 15-й параграф цього ж документу стверджує, що Церква почуває себе з’єднаною зі всіми, хто хрещений, носить ім’я християн та визнає також і інші Таїнства. У всіх цих учнів Христових Святий Дух викликає бажання та дію, щоби всі з’єдналися в одне стадо під одним Пастирем, і заради цього Церква молиться, надіється та трудиться (див.: LG 15). (Щоправда, згідно з текстом Євангелії від Йоана Ісус Христос молиться: “І буде одне стадо, й один Пастир” (Йо 10, 16), таким чином Догматична Конституція “Світло народів” (Lumen gentium) свідомо чи несвідомо відтворює слова Христові неточно).

Ще виразніше говорить про це Декрет ІІ Ватиканського Собору Про Екуменізм Unitatis redintegratio (“Відновлення єдності”, далі: UR). Він стверджує, що Христом Господом була заснована одна-єдина Церква, та що розділення християн суперечить волі Христа (див.: UR 1). Всі учасники екуменічного руху, які вірять у Триєдиного Бога та визнають Ісуса Господом і Спасителем, прагнуть єдиної видимої Божої Церкви, яка була б справді вселенською, посланою до всього світу, щоби світ навернувся до Євангелії і таким чином спасся на славу Божу (див.: UR 1). Христос призвав і зібрав народ Нового Завіту – Церкву у єдність віри, надії та любові і для того, щоб утвердити її повсюдно та до кінця віків, доручив Собору дванадцятьох завдання навчання, управління та освячення (пор.: Мт 28, 18-20; Йо 20, 21-23). З них він вибрав Петра, на якому визначив збудувати свою Церкву (Мт 16,18) та доручив йому утверджувати у вірі братів (Лк 22, 32) і пасти Своїх овець (Йо 21, 15-18) у досконалій єдності (див.: UR 2). Декрет Unitatis redintegratio (“Відновлення єдності”) говорить далі, що в цій єдиній Божій Церкві протягом віків виникли поділи і навіть чиленні спільноти відлучилися від повноти сопричастя Католицької Церкви. Часто вина була по обох боках такого поділу, однак тих, які вже у поділених спільнотах народилися, не можна звинувачувати у грісі роздору.[3] Цілий ряд таких спільнот володіє численними благодатними дарами: писаним Божим Словом, благочестивим життям, вірою, дарами Святого Духа, а деякі з них – і Таїнствами, особливо – Священства та Євхаристії, однак вони не втішаються тією єдністю, якою Ісус Христос зволив наділити всіх, кого Він відродив Собою та оживив у єдине тіло. Тому тільки через Католицьку Церкву можна отримати всю повноту засобів спасіння. Господь довірив усе багатство Нового Завіту тільки одному Соборові апостолів, головою якого є Петро, щоби створити на землі єдине Христове Тіло, у яке слід вповні включитися всім тим, хто уже якимось чином належить до Божого народу (див.: UR 3). Таким чином, якщо буде подолано всі перешкоди, які заважають досконалій церковній єдності, всі християни зберуться у єдиному служінні Євхаристії в єдності однієї-єдиної Церкви, у тій єдності, яку Христос від початку подарував своїй Церкві, та яка невід’ємно перебуває в Католицькій Церкві.[4] (див.: UR 4).

Декрет Unitatis redintegratio (“Відновлення єдності”) говорить далі, що для того, щоби осягнути так зрозумілу єдність, потрібно усунути всі слова, судження та діла, які є невідповідними до становища роз’єднаних братів та намагатися вести “діалог” з метою краще пізнати вчення даного віровизнання (див.: UR 4). Діалогові повинно передувати вивчення віровчення, історії духовного та богослужбового життя, релігійної та культурної психології роз’єднаних братів, щоби могти краще знати їхній спосіб мислення та настрій, а також могти краще викласти їм нашу віру. Досягти цього допомагають змішані зустрічі (конференції), особливо для обговорення богословських питань (див.: UR 9). Тут ми маємо справу з т. зв. “доктринальним екуменізмом”, який має на меті вияснити всі викривлення та єретичні спотворення християнського віровчення, які виникли протягом історії поділів та розколів, для того, щоби віднайти істинне віровчення у його первісній чистоті. Такий діалог несумісний з приховуванням чи замовчуванням доктринальних “підводних каменів”, для того, щоби за усяку ціну досягти “миру” та “згоди”. А тому “доктринальний екуменізм” вимагає від усіх його учасників (тих, які перебувають в структурі Римської Церкви, і тих, які не перебувають у ній) “навернення серця” у значенні безумовного прагнення знайти істину, покори, щоби могти їй скоритися, мужності визнати власну неправоту та готовності до зміни. Такий діалог повинен супроводжуватися “духовним екуменізмом” – спільною молитвою разом з роз’єднаними братами за єдність Церкви (див.: UR 8). У деяких випадках для отримання благодаті бажаним є також і спілкування в Таїнствах (див.: UR 8; 15), при умові, що у ще роз’єднаних спільнотах зберігається апостольська сукцесія (рукоположення) і, як наслідок, інші Таїнства теж є дійсними.

“Доктринальний” та “духовний” екуменізм є прерогативою богословів та духовенства. Саме вони повинні організовувати відповідні екуменічні семінари, конференції, молитви за єдність та спілкування в Таїнствах, а оскільки вони мають відповідні знання та ведуть певне духовне життя, то завжди зможуть легше дійти до згоди. Таким чином “доктринальний” та “духовний” екуменізм є “екуменізмом згори”. Однак поділи та роздори християнських релігійних спільнот часто продовжують існувати аж досі тому, що дух роздору та непримиренності живе в “низах” – серед широкого загалу мирян та чернецтва. Для таких людей результати богословського діалогу мають невелике значення. В історії траплялося, що миряни та чернецтво чинили тиск чи оголошували зрадниками своїх духовних керівників, коли ті доходили згоди на доктринальному рівні. (Прикладом цьому можуть служити результати Флорентійської Унії 1439 року). Тому потрібно намагатися примирити їх на практичному рівні християнського співжиття. Найкращим шляхом до такого примирення є співпраця релігійних спільнот на рівні соціального служіння, а зокрема – на рівні харитативної діяльності (т. зв. дияконії). Саме у цій сфері вірні можуть довести на практиці, що недаремно носять ім’я християн та, виявляючи разом з вірними інших віровизнань християнську любов і милосердя до потребуючих ближніх (див.: Як 2, 15-18), зможуть готувати ґрунт для відновлення єдності також і на інших рівнях (пор.: UR 12). Перевагою такої екуменічної співпраці є те, що для неї не потрібно особливої санкції чи дозволу керівників даних релігійних спільнот. Вона може бути наслідком приватної ініціативи окремих вірних, тому що здійснюючи її, християни виконують Заповідь любові ближнього, і таким чином, санкцію на цю співпрацю дає сам Ісус Христос. (Така співпраця можлива також і з вірними нехристиянських віровизнань, однак потрібно вважати, щоби спілкування з іновірцями не доводило віруючих-християн до втрати чи охолодження віри, а навпаки – ставало нагодою до свідчення практичним християнським життям). Таким чином, екуменічний діалог на всіх згаданих рівнях неможливий без навернення, оновлення та вдосконалення усіх сторін діалогу; він неможливий без стремління усіх віруючих-християн до християнської досконалості, щоби образ Церкви сяяв у них цілому світові (див.: UR 4) та щоби вони могли засвідчити волю до єдності своїм праведним життям.[5]

Незважаючи на богословську глибину й остаточну правильність, тексти обидвох згаданих Декретів ІІ Ватиканського Собору містять в собі проблему, а саме: в них прочитується, що єдність Христової Церкви автори цих Декретів розуміють як адміністративно-структурну та юрисдикційну [6], і таке прочитання підтверджується еклезіальною практикою Римської Церкви. І як показує історія Церкви, саме таке розуміння єдності ставало однією з основних причин поділів: його відчитували як претензію Римського Престолу на політичну владу. Так було з Великою Схизмою 1054 року, так було в Реформації Мартіна Лютера (1521 рік): його підтримали курфюрсти, які прагнули послаблення політичної влади Папи і імператора, і в Реформації Ульріха Цвінґлі (1522 рік): її глибинним тлом була вже на той час багатовікова боротьба швейцарських кантонів проти Священної Римської імперії німецької нації, імператорами якої була на той час династія Габсбурґів. Папа підтримував Габсбурґів, а Габсбурґи – Папу, отже, для успішної боротьби за політичну незалежність потрібно було звільнитися від влади Папи: доктринальні зміни мали на меті підкріпити це звільнення також і в еклезіальному плані. З іншого боку (і це вже мої сучасні спостереження, також і на прикладах Східних Православних Церков, які своєю помісністю з певними видозмінами копіюють структуру Римської Церкви), унітарна адміністративна структура і юрисдикція мала би забезпечувати відпорність Церкви проти ворожих їй впливів (як ми вже побачили на історичних прикладах, сама вона насправді цього ніколи не забезпечувала, хіба що спиралася при цьому на допомогу державної політичної влади), але як тільки знаходяться політичні сили чи владні особи світу цього, здатні (виразно чи негласно) підпорядкувати адміністративну структуру Церкви собі, або якщо такі структури очолять єретики, то ситуація стає загрозливою для всього Християнства. Тому, на мою особисту думку, Бог допустив і допускає аж досі структурні поділи і роздробленість християн у різних Церквах і конфесіях: політичні сили не так просто й легко можуть підпорядкувати собі множинні церковні організації замість однієї, й також можливі противаги, протидія і здорова конкуренція (“змагання в благочесті”) у випадках, коли котрусь із таких структур (а не всі і не одну-єдину) очолять єретики. Так що, на моє переконання, структурні поділи між християнами існуватимуть до кінця світу, але вони не повинні ставати на перешкоді здійсненню слів Ісуса Христа: “Щоб усі були одно, як Ти, Отче, в Мені, а Я в Тобі, щоб і вони були в Нас об’єднані” (Йо 17, 21), адже: “По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою” (Йо 13, 35). Ці слова Христові повинні пам’ятати усі християни, незалежно від того, до якої конфесії вони належать, і жити ними: плекати взаємну любов і вищезгаданий “екуменізм знизу”, прямуючи до єдності у вірі і моральному вченні, а повна видима єдність Церкви настане щойно в есхатоні – у славному Другому Пришесті Господа нашого Ісуса Христа. Щоправда, тоді вже не буде потреби ні в адміністративній владі, ні в структурі, ні в юрисдикції...

Петро Гусак


ПРИМІТКИ


[1]Термін “католицький” (грецькою: katholikos) походить від вислову “kath' holon ton logon” – “в [усіх] від усіх язиків”, тобто народів. Отже – “повсюдний”, “вселенський”. Східні Православні Церкви в такому сенсі (у фонетичному варіанті “кафоличний”) застосовують його для означення сукупності усіх Православних Церков (властиво – усіх християнських Церков), а Римська Церква – виключно для означення структур, які перебувають під її юрисдикцією.

[2] Пор.: Symbolum Apostolicum: Denz. 6-9 (10-13); Symb. Nic.-Const.: Denz. 86 (150), coll. Prof. fidei Trid.: Denz. 994 et 999 (1862 et 1868).

[3] Послідовність у викладі й аргументації змушує ствердити, що якщо “ вина була по обох боках такого поділу”, то і тих, які вже народилися в лоні Римо-Католицької Церкви, також не можна звинувачувати у грісі роздору.

[4] Зрозумілій як Римо-Католицька Церква – разом з Церквами, які перебувають під її юрисдикцією.

[5] Зрозуміло, що мова про екуменізм взагалі може йти тільки по відношенню до релігійних спільнот, а не до структур та організацій, які, хоч і зодягнені в релігійні шати, насправді захищають політичні, геополітичні, експансіоністські чи культурні інтереси (не говорячи вже про економічні) певних груп чи країн.

[6] Термін jurisdictio (дослівно: диктування права) походить з язичницького Римського права: в Античності він означав судове провадження цивільних справ, а в ширшому значенні – владу: політичну і адміністративну (Див.: И. Х. Дворецкий, Д. Н. Корольков. Латинско-русский словарь. – Госиздат иностранных и национальных словарей: Москва, 1949. – С. 491). Пізніше його було перейнято в доктрину і практику Римської Церкви (див.: Ecclesiastical Jurisdiction // Catholic Encyclopedia. Copyright © 2017 by Kevin Knight. – http://newadvent.org/cathen/08567a.htm).



Категорія: Життя в Ісусі Христі, Документи церкви, Бібліотека, Блог Петра Гусака

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.

Додавання коментаря

Им'я:*
E-Mail:
Коментар: