«Мирянин» чи брат у Христі?

«Мирянин» чи брат у Христі?

Останнім часом в середовищі УГКЦ багато говориться про мирян, їх роль і завдання у служінні і місії Церкви, про скоординованість діяльності мирянських організацій, діє Комісія в справах мирян… Теоретичним підґрунтям для цього є Декрет ІІ Ват. Собору про апостолят мирян «Apostolicam actuositatem», Енцикліка покійного Папи Івана Павла ІІ «Christifideles laici», цикл проповідей Патрарха УГКЦ Любомира Гузара «Хто є мирянин», напрацювання Комісії УГКЦ в справах мирян та недавній вислів Папи Бенедикта XVI про те, що в Церкві настав час мирян. Говориться, що вони є царським священством на підставі Таїнства хрещення, що можуть і повинні євангелізувати та брати на себе відповідальні завдання в Церкві.
Однак я запрошую читача замислитися над самим терміном «мирянин» та над тою дійсністю, яка за ним стоїть. Формально (себто, в текстах церковних документів та у побутово-церковному слововжитку) воно є перекладом грецького «laikos» – людина, яка належить до «laos» – народу Божого. А етимологічно означає людину, яка живе і змушена борсатися «в миру»: тій сукупності антибожих, антихристиянських сил, що в текстах Нового Завіту зветься «світом цим» (тому термін «світський» має те саме значення) – на противагу до «Церкви», під якою розуміється єрархія, духовенство і монашество. Отже, цей термін передбачає дуалістичний поділ на «світ» і «Церкву», на «життя у світі» та «життя у Церкві», і відповідно до цього – кастовий поділ на духовенство («Церкву») та «мирян». І згадані Церковні документи й напрямки діяльності (слід віддати їм належне!) хоча й відходять від дособорового ставлення до нерукоположеного «церковного люду», яке виражалося формулою: «pay, pray and obey» («плати, молись і корись» – еп. Гліб Лончина, доповідь на Конференції ТУСК Обнова, 20.10.2007), то все ж підтримують цей поділ: Ми, духовенство, даємо вам, «мирянам» більше прав, завдань, посад, але при цьому духовенство залишається духовенством, а «миряни» – «мирянами». (У висловах: «Церква вирішила», «Церква постановила» присутній той сам зміст: духовенство вирішило і постановило, а ви, миряни, маєте тому коритися: Церковні собори, на яких присутні нерукоположені вірні, скликаються рідко, мають лише дорадчий голос, бо все вирішує Синод епископів, та й нерукоположених делегатів на них підбирає і визначає духовенство). Єдиним трампліном, який уможливлює перехід з одного стану в інший, є духовна семінарія, і тому слід визнати, що цей поділ не такий жорсткий, як, скажімо, в Індії, де шудри і вайшії ніколи та за жодних умов не можуть стати брагманами.
Натомість, якщо ми звернемося до оригінального грецького терміну «laikos» – людина, яка належить до «laos» – народу Божого, то побачимо, що він застосовний до всіх, які творять собою Церкву – народ Божий у властивому значенні цього слова, незалежно від подружнього, монашого, священичого чи епископського сану, а чи відсутності такого. Тому всі: епископи, священики, одружені і монахи та монахині є лаїками (чи – ляїками), тобто членами єдиного народу Божого. Цей термін, на жаль, завдяки кастовому виокремленню духовенства набув згірдливого, принизливого значення – ним називали всіх тих, які не належали до духовенства, а отже, на його думку, були дилетантами в богослов’ї та церковному уставі (зокрема, в наш час польське римо-католицьке духовенство презирливо вживає термін «ляїцизація» як синонім до секуляризації, або ж – зі страху, що організований рух нерукоположених вірних становитиме загрозу для кастової окремішності клиру та візьме на себе управління Церковними справами, яке досі було виключною прерогативою духовенства), – і тому він потребує очищення та нового закріплення у церковному слововжитку.
Є ще один термін, до широкого вжитку якого варто повернутися: брати і сестри у Христі. Бо в середовищі традиційних Церков виникла ґротескна ситуація, коли цей термін майже виключно закріпився для означення членів монаших чинів і згромаджень (ну – ще студентів духовної семінарії), але й там – тільки для називання осіб без рукоположення: назвати єромонаха «братом» означає понизити його в сані, він бо «отець!». Звернутися ж так нерукоположеній особі до епископа – немислимо і розцінюється як образа, бо для звертання до епископів різного посадового ранґу, наслідуючи дворянські чини («благородіє» і «превосходительство»), придумали звернення типу «преосвященство», «блаженство» і т.п. – відгомін сумної колаборації Церкви з феодальними та тоталітарними державними устроями. (Є ще грецький літургійний термін «Кир», від якого теж слід відмовитися, – Kyrios, що етимологічно виводиться від імені перського царя Кира Старшого, того самого, з яким воювали античні греки, і дослівно означає Кирового намісника або чиновника. Тому стосування його для означення Бога – блюзнірство, а для означення епископа – по поганськи неадекватне). Відколи ж то християни перестали бути братами і сестрами і прийняли феодальний становий чи кастовий поділ? «Ви ж не давайте себе звати: учителю, – один бо ваш Учитель, ви ж усі брати. Та й отця собі теж не йменуйте на землі: один бо у вас Отець – той, що на небі. Ані наставниками не звіться, один бо ваш Наставник – Христос» (Мт 23, 8-10). Так що, брате Архиєпископе (Митрополите, Патріарше) – благослови реформу!

Петро Гусак

21.10.2007 р.Б.