Ісус та спокуси

Ісус та спокуси

Традиційна побожність створила такий образ Ісуса, в якому нема місця для духовної боротьби. Господь Ісус передусім є для нас Богом, другою особою Пресвятої Трійці, вільною від будь-якого зла чи невизначеності. Звичайно, визнаємо, що Він також є людиною, але Його людськість настільки обожнена, що ми навіть не можемо з Ним себе порівнювати. Загалом, це інша людськість, ніж наша. Така традиційна побожність часто має ознаки монофізитства, стародавньої єресі, з якою боролися церковні собори IV століття. Ця єресь говорить, що людська природа Ісуса як крапля води розчиняється в морі чи навіть океані Його Божественної природи, практично зникаючи.

Церква радикально відкинула цю єресь як таку, що нівечить істоту самого Втілення і спасіння. Змагаючись з монофізитством, Отці Церкви наголошували на принципі: Quod non est assumptum , non est sanatum – «Того, що Ісус не взяв на себе, того також не зцілив». Спокуса монофізитства часто повертається, оскільки людина зазвичай шукає спрощених відповідей, які знімають напругу і дають відчуття визначеності, інтелектуального та душевного спокою. Однак такі відчуття є фальшивими. За своєю природою така спокуса є проявом інтелектуальної та духовної ліні, яка ціною спрощень уникає духовної боротьби, і то в подвійному значенні: конфронтує з таємницею втіленого Сина Божого та опирається радикальному наслідуванню Ісуса. Бо якщо людська природа Ісуса відрізняється від нашої, то теж стає неможливим Його наслідування. А нам залишається постава пасивної адорації, що не переростає в практичну любов «так як Він нас полюбив», бо заздалегідь вважаємо це нездійсненним.
Тим часом християнство є об’явленням Ісуса в Його учнях. Св. Кипріян пішов далі аж до ствердження, що «християнин – це другий Христос» (Christianus alter Christus ). Тому першочерговим завданням є споглядання людської природи Ісуса та усвідомлення, що вона не різниться із нашою людськістю. Біблія нас застерігає від такого способу мислення, у посланні до Євреїв читаємо: Бо ми не маємо такого архиєрея, який не міг би співчувати нашим недугам: він же ж зазнав усього, подібно як ми, крім гріха. (4. 15). Тому людськість Ісуса і наша однакова. Єдиною відмінністю є те, що мовою оригіналу звучить як χωρίς άμαρτίας, що найчастіше перекладається як «крім гріха» або «за винятком гріха». Однак річ не в тому, що гріх не торкнувся Ісуса. Правдою об’явлення є те, що Він взяв на себе наші гріхи, або як пише пророк Ісая: провини нас усіх Господь поклав на нього. (53. 6). Отже Ісус незрівнянно сильніше відчував на собі наслідки гріхів, ніж хто-небудь інший. Тому слушним видається тлумачення того χωρίς άμαρτίας, яке знаходимо в німецькому перекладі Єрусалимської Біблії. Дослівно це звучить так: спокушуваний у всьому так, як і ми, але не вчинив гріха (der in allem wie wir in Versuchung gef ührt worden ist , aber nicht ges ündigt hat ). Ісус дійсно входить в духовну боротьбу, котру людськість веде від початку і багаторазово програє. Євангелії дуже виразно показують такі Його змагання, і говорять також про методи Ісуса в протистоянні злому духові. Сатана кинувся зі всім своїм імпульсом на людську природу Ісуса, але програв Його Божій природі. Оскільки людська і Божа природа Ісуса нероздільні, Його людськість перемогла в боротьбі з сатаною, встаючи з мертвих.
Духовну боротьбу Ісуса найповніше бачимо під час Його перебування в пустелі (пор. Мт 4. 1-11). Саме там Ісус долає чотири найважливіші спокуси, які супроводжують людське буття протягом всієї його історії.

Фундаментальна спокуса
Фундаментальною спокусою є та, перед котрою не встояли прабатьки. Вона є матір’ю всіх інших спокус, підставою всілякої духовної боротьби. Це спокуса, яка випробовує зв’язок людини з Богом. Таким чином сатана нищить первинну довіру людини до Бога, віру в безумовну любов Бога, позбавляє людину Божого дитинства. Обіцяє людині зрілість, незалежність, буття таким, як Бог. Однак річ в тому, що буття дитиною є фактом відсутності в людській природі можливості жити без Божої любові, і тому відриваючи себе від цієї любові, людина стає пеклом для себе та інших, ніколи не може сповнити обітницю любові. Злий дух є професіоналом перетворення найпрекрасніших людських прагнень в пекло.
Ісуса також спіткала ця фундаментальна спокуса. Вона з’являється ніби ненароком, замаскована, на неї зазвичай не звертають уваги в коментарях до розповіді про спокуси Ісуса в пустелі. Злий дух тут навіть не вживає прямої мови, не говорить на повний голос. Його спокуса делікатна, ледь помітна, як сичання… Якщо ти є Сином Божим… Тут вживається слово «якщо», яке ні до чого не закликає, лише сіє сумнів. Нагадує сцену в раю: Чи справді Господь Бог велів вам не їсти ні з якого дерева, що в саді? (Бт 3. 1). ця спокуса ще більш підступна, має ніби друге дно. Містить в собі прихований зміст: «Якщо цього не зробиш, виявиться, що ти не є Сином Божим. Доведи це собі та іншим, впевнись, інакше будеш скомпрометований». Це є «зондуванням», чи часом би не було в Ісусі хоч краплі гордині, завдяки якій можна викликати сумнів.
Євангелія не задумуються над цією спокусою, бо Ісус ніби не акцентує на ній своєї уваги. І власне на цьому полягає тактика боротьби. Легковажиться засіванням сумніву щодо стосунку з Богом. Коли людина зупиняється і роздумує над цим, як і жінка в раю, то вже погибає. Сумніви щодо любові містять в собі згубну логіку. Любов можна врятувати тільки вірою в неї, якщо віра відкривається водам сумнівів, любов потопає. Тому св. Павло говорить про справжню любов, що вона всьому вірить (1 Кор 13. 7), бо коли не вірить, починає плутатись у сумнівах, гине. Ісус ні на мить не сумнівається, не дозволяє собі підважувати стосунків з Отцем. Не відводить ні хвильки часу на питання, чи справді Він є Сином Божим. Навіть теоретично. Філософське ut si Deus non daretur в цьому значенні є не тільки грою з вогнем, але початком зневіри…
Злий дух не знеохочується, навіть двократно намагається засіяти в Ісусі сумніви, бо за другим разом спокуса розпочинається схожим чином: якщо ти є Сином Божим. Однак і цього разу Ісус ніби не зауважує цієї спокуси. Є такі спокуси, котрі долаються методом ігнорування, обернення до них спиною. До таких передусім відноситься власне та, яку описуємо. Це найважча боротьба – не дати втягнути себе в діалог зі злим духом щодо істоти Бога і нашої дитинної постави щодо Нього. По суті саме про це ми молимось в останньому реченні молитви «Отче наш»: «Не введи нас у спокусу, не допусти, щоб ми піддались спокусі, але визволи нас від лукавого». Спокуса сумніву в любові Бога є найважливішою, бо вона відчиняє двері усім іншим спокусам. Ісус у кінці молитви, яку розпочинає словами Abba – «Отче», каже нам просити, щоби Бог не допустив того, що ми перестанемо кликати Його цим іменем, аби сатана не вирвав Його знову з наших сердець. І додає: «але вирви нас від сил Злого», від потужності його брехні щодо Твоєї батьківської любові, якій піддались наші прабатьки, і Ти сам остаточно затріумфуй над Злим.
Коли ця перша спокуса розірвання зв’язку любові з Богом не приносить результату, розпочинаються наступні, що мають на меті спотворення цього зв’язку. Вони є ніби відлунням спокус, яких досвідчував народ Ізраїля на пустелі. Бог об’явив свою істоту через Мойсея, демонструючи її у фактах, коли виводив Ізраїля з Єгипту і перепровадив його через Червоне море, однак згодом завів свій народ на пустелю, щоби випробувати і пізнати його вірність. Господь Бог насправді добре знав, яким є народ Ізраїля. Однак цей досвід був потрібен самому Ізраїлеві, щоби він усвідомив, чого він вартий. На пустелі він вчиться довіри і віддання себе Богу, виконанню Його волі. З одного боку, свідомий Божої опіки, а з іншого – має свої сподівання і очікування. Чому цей Бог нас саме так провадить? Чому наражає нас і нашу худобу на голод і спрагу? Чому Він то об’являє себе, то від нас укривається? Ми хочемо, щоби було так, як повинно бути, тобто – по-нашому. Псалом 95 підсумовує цей стан Ізраїля словами: де спокушали мене батьки ваші, випробовували мене, хоча й бачили моє діло (в. 9).

Спокуса хлібом
Народ не витримує такого кризового стану речей і перебуваючи перед лицем голодної смерті шантажує Бога: вимагає хліба, води і м’яса, погрожуючи Мойсею каменуванням і поверненням до Єгипту. Це спокуса використання своїх Богом даних можливостей для набування того, чого хочу, аби нічого не бракувало. По суті це є інструменталізацією покликання і стосунків з Богом для того, щоби заспокоїти мої фундаментальні потреби та задовольнити тіло.
Ісус опиняється перед такою спокусою. Після сорокаденного посту Його тіло виснажене, можливо плоске каміння Юдейської пустелі йому видається хлібом. І в цій хвилині приходить спокуса: «Використай Твій зв’язок з Отцем, Твою силу, яку Він тобі дав, щоби наситити виснажене тіло. Чому воно повинно марнуватись через голод і спрагу?». Це здається дуже слушним і раціональним. Тільки річ у тому, що внутрішньо Ісус відчуває, що Отець прагне іншого, хоче провадити Його на край небезпеки голодної смерті, бо має певну мету. Тому віддає Йому своє фізичне життя і своє тіло. Також Ісус і тут не провадить діалогу із сатаною. Відповідає йому словами завіту Бога з Ізраїлем на горі Синай. Не захищається своїм людським розумом, але словом Божим: не тільки хлібом живе людина, але всім, що виходить з уст Господніх, може жити людина. (Втор 8. 3).
Це також і наша спокуса, коли переживаємо відсутність чого-небудь. Господь має свою мету. Він хоче об’явитися нам у наших нестачах і вчинить це, якщо будемо тривати у Його слові. І тоді і ми самі, і ближні побачать, що життя випливає не стільки з хліба, скільки власне з Божого слова і вірності Богу.

Спокуса змінити свою історію
Це постійна спокуса Ізраїля – відсутність згоди на те, як Бог керує його історією. Постійне нарікання на те, як Бог влаштовує його життя: «Звичайно, їжа є, але вона мізерна, ця пустеля повна небезпек: змій і скорпіонів. Доки будемо так скитатись?». По суті це спокуса, аби Бог змінив історію цього люду.
Ісус також підданий цій спокусі. Євреї сподівались, що Месія прийде прямо з неба і відразу на подвір’я Єрусалимської святині. Тому сатана ставить Його на наріжнику храму і пропонує, аби Він зіскочив додолу. До того ж перефразовує текст Святого Письма. Бо він зауважив, що Ісус апелює до Слова Божого, тому використовує такий же метод: Коли ти Син Божий, кинься додолу, написано бо: Він ангелам своїм волітиме про тебе, і вони візьмуть тебе на руки, щоб ти своєю ногою часом не спотикнувсь об камінь. (Мт 4.6, пор. Пс 91. 11-12). Про це гарно говорить старопольська приказка: «Дідько вбрався в орнат і хвостом на месу дзвонить». Це спокуса дешевого месіанства, месіанства без хреста, яке би підгодовувалось визнанням натовпу. Злий дух нашіптує Ісусові: «Подивись, як сприймають Тебе люди. Ким Ти є для них? Ти народився у хліву, тебе вважають за селюка, сина теслі. Походиш з маловідомого містечка напівязичницької Галилеї. Хто помітить в Тобі месію? Не будь смішним, зроби те, що очікує від Тебе натовп, кинься додолу, нічого з Тобою не станеться. Чи ж не написано, що Тебе підтримають ангели? Хіба тільки… ти не Син Божий…»
Ісус відповідає на цю спокусу також Словом Божим, і це також слова завіту з гори Синай: Не спокушайте Господа, Бога вашого (Втор 6. 16). А це означає – не будеш перевіряти любові Бога та Його обітниць. Будеш Йому вірити на слово. Якщо Отець так провадить мою історію, це означає, що керує нею добре, найкраще. Погляньмо, і тут помітні елементи фундаментальної спокуси сумнівом в любові.
Нікого не треба переконувати, що це теж і наша спокуса. Вона є тим більш підступна, бо опирається на Боже Слово. Є спокусою хибного трактування Святого Письма в тому напрямку, щоби мені було краще, щоби Бог мені служив, а не я Йому. Історія вибраного народу та історія Церкви є повна підступних і тенденційних спроб інтерпретації Слова Божого у своїх цілях. Таких спроб не бракує і сьогодні. Диявол дуже часто спокушає людину її інтелектом, тому є дуже важливо брати за взірець нашого Господа і не дати себе відірвати від дитинної простоти і довіри. Особливо в той час, коли складається враження, що неможливо нічого зрозуміти, що і Боже Слово суперечне в собі.

Спокуса божками цього світу
Третя спокуса Ізраїля та Ісуса – це спокуса ідолами. Вона абсолютно не є примітивною, як це може здатися на перший погляд. За своєю природою це спокуса, яка може найбільше спотворити стосунки людини з Богом, змінити їх «навиворіт». Це спокуса демонічного образу Бога. Народ не хоче відкидати Бога, він лише прагне мати Його зображення, втілення. Золотий тілець, якого відливають ізраїльтяни, не повинен жодним чином бути зрадою Бога, котрий вивів їх з неволі Єгипту. Тілець повинен служити культові, повинен раціоналізувати літургію і місію Ізраїля. Адже людина потребує чогось візуального, конкретного, красивого, а поза тим, та ж всі так роблять, треба ж інкультуровуватись. Проблема в тому, і про це добре знає злий дух, що «сам засіб є посланням». Має значення те, як саме відправляється літургія, як проповідується Бог. Через невластиві засоби, котрі вживаються, проникає злий дух. У таку спокусу ввійшов Ізраїль. Адже Бог знав, що свою правдиву природу об’явить не через золотого тільця, але через Агнця без зіпсуття, Ісуса Месію, через Його хрест і воскресіння.
Ісус не міг не досвідчувати і цієї спокуси, адже вона сягала найглибше. Бо ж вона стосується духа і найважливіших цілей, які людина собі ставить. Вона є спокусою безмежної свободи, котра забезпечує панування над усім на світі. Ціною є віддання поклону злому духові, що на практиці означає прийняття його методів діяння: підступу, інтриги, обману, корупції… Направду, йдеться про те, щоб Ісус використав у своїй місії божки цього світу, щоби послуговувався ними. Однак їх природа є такою, що використовуючи їх, віддаєшся їм на службу. Це є найбільш демонічна спокуса Ісуса Христа, спокуса, аби Ісус став антихристом. Якщо під час другої спокуси Ісуса злий дух намовляв відкинути свою історію і бути месією в людському розумінні, так як цього хотіли юдеї, то тут Ісуса спокушує бути месією, як цього хоче сатана: щоби обрав дорогу, абсолютно протилежну до передбаченої Його Отцем. Говорячи сучасною мовою, це спокуса диявольського месіанства. Тому реакція Ісуса настільки радикальна: Геть, сатано! Написано бо: Господу, Богу твоєму, поклонишся і йому єдиному будеш служити. (Мт 4. 10). Також і ці слова є цитатою із завіту Бога з Ізраїлем на Синаї (пор. Втор 6. 13).
Злий дух не є мінімалістом. В духовній боротьбі завжди йдеться про життя і смерть. Це добре видно на прикладі Ісуса. Злий дух задав Йому смерть найстрашнішим з можливих способів, послуговуючись людьми, які навіть на уявляли, в чиїй владі знаходяться. Однак Господь воскресив Його з мертвих до нового життя. Найкоротша формула доброї новини «Ісус Христос помер за наші гріхи і воскрес для нашого виправдання» є водночас найкоротшим описом Його духовної боротьби, котра знайшла своє втілення в чотирьох описаних спокусах на пустелі, але своїм триванням не обмежувалась лише сорокаденним постом. Піком цієї боротьби була агонія в Гетсиманії і смерть на хресті – абсолютна темрява, котра для нас завдяки перемозі воскресіння замінилась на абсолютне світло. І власне це світло освічує усі наші духовні змагання.

Станіслав Луцаж ТІ
переклала Ліля Старосельська-Ортинська

джерело: http://oleh-sj.com/