ПРИЙДИ ДО МЕНЕ!

ПРИЙДИ ДО МЕНЕ! О п’ятій тридцять Джордж примчав додому з роботи. «Хочу трохи розслабитись», – сказав він, пробігаючи через кухню. Ми з Філом збираємось зіграти партію у гольф, поки ще не стемніло.» «Але Джордж, – заперечила його дружина, – я готую м’ясо по-бургундськи на вечерю, і картопляне п’юре, і свіжі боби, і лимонний пиріг. Все вже майже готове. Ти б міг затриматись,щоб спочатку поїсти.» «Вибач, люба,- була Джорджова відповідь,- у мене нема часу. Я на скору руку хапну бутерброд у спортивному клубі. Ти поїж сама.» Через п’ять хвилин Джордж був у дорозі. Вдома залишилась дружина в сльозах. «Він не любить мене,»- схлипнула вона, оглядаючи вечерю, над якою вона трудилася і від якої відмовились.

Жінки поспівчувають пані Джордж і навіть більшість чоловіків засудять Джорджа за його егоїстичну бездумність. Однак, ця уявна побутова сцена зображає тип бездумності, у якій винні багато з нас і винні набагато більшою мірою. Це наша бездумність щодо Ісуса. Це наша недостатня оцінка любові, яку Він витратив на нас, і наша неповага до столу, який Він для нас накрив. Не потрібно багато фантазії, щоб уявити засмученого Ісуса, котрий стоїть біля престолу у суботу вранці, коли закінчується Відправа. На Його очах виступають сльози, коли Він спостерігає, як десятки і сотні людей поспішають із церкви, не отримавши Святого Причастя. Вони відмовилися від божественного бенкету, який Ісус приготував для них такою ціною.
Важко зрозуміти, що робиться в голові людини, котра відвідує Відправу, недільну чи щоденну, не отримуючи Святого Причастя. Дехто може мати законне звільнення. Одна людина, наприклад, могла отримати Святе Причастя на попередній Відправі і присутня на другій Відправі просто з побожності. Друга може відчувати нудоту і боїться ризикувати, отримуючи Святе Причастя. Інша могла у певну мить забути і перервати свій піст ковтком їжі. Але серед усіх парафіян такі випадки можна перерахувати на пальцях однієї руки. Дивлячись на багатьох, хто залишається на своїх лавках під час Причастя на Відправі, неминуче приходиш до одного висновку: є багато таких, чия любов до Ісуса така слаба, що її навіть не помітно.
Протягом Останньої Вечері думки Ісуса могли б бути цілком поглинуті очікуванням суворого випробування, через яке Йому доведеться пройти. Звичайно, якби ви або я знали, що лише лічені години відділяють нас від ночі жорстоких тортур і смерті на хресті, то ми б не змогли думати ні про що інше. Однак Ісус думав тільки про тебе і про мене. Його видиме тіло повинно залишити цей світ, але в Нього є несамовите бажання залишитися поруч з нами.
У своїй божественній думці Він обмірковує різні способи, якими Він може, оскільки люди будуть жити, досягти їх Своєю любов’ю. Його рішення таке чудове, що тільки Бог міг його придумати, таке надзвичайне, що тільки Бог міг його виконати. Він дасть нам Себе; у вигляді хліба і вина. Ми не тільки будемо поклонятися Йому на відстані, як під час Возвишення на Відправі, або під час благословіння на Таїнстві Освячення. Ісус хотів бути ще ближче до нас. Він хотів проникнути всередину нас, щоб зробити нас плоттю від своєї плоті і кров’ю від Своєї крові. Він хотів узяти нас в повніші і тісніші обійми, ніж людина знала коли-небудь раніше. І отже, Він вирішив, що дасть нам Себе у таїнстві взаємної тотожності, яке ми називаємо Святим Причастям.
Відправа майже закінчена, ось Він стоїть з простягнутими до нас руками. Під час Відправи Він щойно повторив ту жертву, в яку Він приніс Себе Богові Отцеві, ту жертву, яку він зробив заради нас на хресті. Він щойно ходив до Отця, щоб зібрати для нас ті прощення, які чекали на нас ще від Голгофи. Зараз Він дивиться нам в лице і каже: «Підійди, ти , кого я так люблю. Підійди і прийми ці прощення, які я здобув для тебе. Дай мені спочити на твоєму язику. Дай мені проникнути не лише у твою кров, але й за допомогою божественного осмосу дай мені проникнути у самі глибини твоєї душі. Я дам тобі нове життя, нову силу. Я зміцню зв’язок між тобою і мною. Прийди, прошу тебе, прийди! Відкрий для мене своє серце!»
Це все фантазія, можете сказати ви. Проте дійсність, що стоїть за цією фантазією, така переконлива і така правдива, якою може бути тільки Божа правда. Ісус благає нагоди прийти до нас. І от ми сидимо, або стоїмо на колінах, як слизні на камені. Ми цілком глухі на Його запрошення, непроникні для Його благання. Ми невтомно підраховуємо – і майже скнаримо – час, який втрачають на Причастя ті, хто їх отримує. Ми цілком відірвані від того, що робиться; воно цілком нас не стосується. Ми тільки ліниво чекаємо, поки зможемо вийти, щоб запалити, чи поїхати додому, щоб випити горнятко кави.
Чи ця картина перебільшена? А яке інше пояснення я можу дати, якщо я нехтую Святим Причастям, крім холодної байдужості і неприйняття любові Ісуса?
Я не можу себе виправдати, кажучи, що я маю смертний гріх і тому не можу отримати Святе Причастя. Сповіді вислуховувалися вчора в обід і увечері. У разі крайньої потреби, я міг навіть піти у захристію перед Відправою і попросити священика вислухати мою Сповідь. Якби я справді любив Ісуса, або мав звичайну вдячність до мого Господа, то безперечно, я б знайшов якийсь спосіб висповідатися.
Можливо, я вільний від смертного гріха, але виправдовую себе тим, що не почуваю себе гідним часто отримувати Святе Причастя Якщо так, тоді моє поняття про таку чесноту, як скромність, є дуже перекручене. Чеснота, спрямована проти нашого Господа, не є чеснотою взагалі. Ісус не просить, щоб ми були гідними отримати Його. Ми й ніколи не будемо. Він просить лише, щоб ми дозволили Йому прийти до нас, для того, щоб Він міг допомогти нам успішно стати менш негідними.
Безперечно, я б не наважився виправдовувати те, що я не причастився під час Відправи, тим, що я не маю бажання отримати Святе Причастя; що я просто не в настрої. Дорогий Боже на небі (як моя бабця – ірландка, бувало, казала), я не можу бути настільки нерозумний! Адже владика моєї душі простягає до мене Свої руки. Я не можу мати стільки неввічливості, щоб, як вередлива трирічна дитина,, сказати: «Я не хочу.»
Якщо я утримуюся від Святого Причастя лише через лінощі, то я, напевне, зізнаюсь у цьому неохоче, навіть самому собі. Мені буде соромно зізнатись, що я є надто ледачий, щоб трохи помолитись, готуючись до Причастя, надто в’ялий, щоб зосередити свою увагу на молитвах вдячності після цього, але якщо лінощі є головною причиною моєї байдужості і зневаги, то згадка про Ісуса, який працював до знемоги, молячись за мене весь вечір у Святий Четвер, присоромить мене і прожене мою ранкову втому.
«Мене завжди нудить, якщо я не поїм щось перед тим як іти у церкву», або «Мене завжди болить голова, якщо я не вип’ю кави, як тільки прокинуся». Був час, коли я міг звернутися до таких виправдань, пояснюючи свої нечасті Причастя. З нашим теперішнім правом отримувати Святе Причастя через три години після твердої їжі і через годину після рідкої, делікатний шлунок втратив свою цінність на виправдання. Ми можемо раніше встати, або відвідати більш пізню Відправу. Перешкода у вигляді хвороби теж усунута, бо нам тепер дозволено приймати будь-які ліки навіть безпосередньо перед Святим Причастям.
Можливо, крім тих, що я назвав, є і інші виправдання зневаги до Святого Причастя. Я не можу вигадати інших. Якби Ісус мав показатися нам видимо, щоб спитати нас особисто, чому ми так часто нехтуємо Його запрошенням, то я впевнений, що ніхто з нас не наважився б висунути жодної із згаданих тут причин. Отже, якщо ми не маємо виправдання, здатного затримати сльози на сумно запитую¬чих очах Ісуса, то ми не маємо виправдання взагалі.
Крім вимоги посту (дуже невеликого), все що вимагається для гідного Святого Причастя – це моє звільнення від смертного гріха, якщо такий є, у таїнстві Сповіді і наявність у мене вірної спонуки отримання Святого Причастя. Ми наголошували на цій не егоїстичній спонуці: отримання Святого Причастя, тому що цього хоче Ісус. Є, звичайно, багато інших спонук, гідних уваги, навіть якщо вони й більш корисливі.
Є, наприклад, наше бажання впевнитись у своєму вічном щасті. Ісус пообіцяв: «Хто тіло Моє споживає та кров Мою п’є, той має вічне життя, – і того воскрешу я останнього дня.» (Йоан, 6:55). Часте Святе Причастя є найпевнішою з усіх вірних стежок до неба. Є також дуже здорове бажання не потрапити до пекла. Ісус попередив: «Якщо ви споживати не будете тіла Сина Людського й пити .не будете кров Його, то в собі ви не будете мати життя.» (Йоан,6:54).
Досягнення нами неба і уникнення нами пекла є наслідком роботи, яку виконує Ісус у нашій душі, коли ми отримуємо Його Святому Причасті. Він допомагає нам зміцнювати любов до Бога. Наш зміцнення любові може не виявляти себе емоційно, але воно покаже себе у нашому наполегливому прагненні виконувати Божу волю. Наш Господь також посилює в нас цю участь у Божому власному житті, яку ми називаємо очищуючим прощенням. Роблячи Себе нашою духовною їжею, Він робить для нашої душі те, що звичайна їжа робить для тіла, Він дає нам це міцне здоров’я, яке нам потрібне, щоб чинити опір інфекції: щоб подолати спокусу і відмовитися від гріха. Він допомагає нам посилювати любов до ближнього і робити милосердні вчинки з більшою легкістю. Все це є чудові підстави для отримання Святого Причастя. Але найкращою і найбільш неспростовною є: «Цього хоче Ісус.»
Хтось може заперечити: «Я часто отримую Святе Причастя, але я не бачу, щоб від того моє життя хоч трохи змінилося. Я не помічаю, щоб я став хоч трохи кращим, ніж я був рік тому.» Відповідь на це заперечення одна: «Так, але наскільки гіршим ти б міг бути, якби не отримував Святе Причастя часто?» А ще кращою відповіддю є те, що .’ми погані судді свого власного духовного стану. Якраз той, хто думає, що він просувається найшвидше, в Божих очах може бути найповільнішим. Вже сама ваша скромність, виявлена у думці, що ви не такий хороший, як повинен бути, може служити свідченням того, що ваше часте єднання з Ісусом дає свій позитивний результат. Якщо ми знаходимося серед багатьох, для кого кожна Відправа є часом прийняття Причастя, то ми добре зробимо, якщо залишимо Ісусові вимірювати, що робиться в нашій душі і в душі нашого ближнього. Достатньо лише знати, що своїм товариством ми приносимо Йому задоволення. Цілком просто, достатньо того, що коли Він каже: «Підійди до мене!» – ми підходимо.

о. Лео Тріс