Домашня Церква » Рух Світло-Життя » о. Франциск Бляхніцький » Харизма руху Світло-Життя у служінні віднови місцевої церковної спільноти

 

Харизма руху Світло-Життя у служінні віднови місцевої церковної спільноти

Автор: Мирон Шкробут від 1-08-2015, 20:52, переглянули: 1035

Харизма руху Світло-Життя у служінні віднови місцевої церковної спільноти

Метою Національної Конгрегації Відповідальних є краще пізнання і усвідомлення харизми нашого руху, яка у світлі біблійної класифікації харизм може бути визначена як "харизма зустрічей" і "харизма дияконії "(служіння). Надзвичайно важливо, щоб члени руху мали глибшу свідомість його харизми і вміли дати про неї своє свідчення. Ми постійно зустрічаємося з браком інформації, а навіть з дезінформацією на тему руху. Часом ми маємо справу зі свідомим поширенням певної помилкової інформації, а навіть наклепів. Багато людей доброї волі, справді відданих Церкві, мають різні застереження щодо руху, його окремих членів чи груп. Вони неодноразово обґрунтовані поставою конкретної людини чи конкретної групи, ще недозрілої. Однак, переважно їхнім джерелом є брак належної інформації. Більшість із цих людей, напевно, з великою радістю прийняли б цей рух і його програму, якби справді пізнали його. Отож, що ми повинні робити для того, щоб харизма руху була більш відомою, щоб інформативність була кращою? Це справа нелегка. Наш рух є дуже багатою та комплексною реальністю, він є проявом життя Церкви, а життя не можна помістити у схеми. Тому навіть люди, які глибоко вкоренилися в русі, відчувають труднощі, коли повинні в чіткий і стислий спосіб представити комусь його сутність. Також нам не вистачає методичної допомоги, якою ми могли б послуговуватися в поширенні відповідної інформації на тему руху.
Отож, метою цієї праці є цілісна презентація харизми руху в такий спосіб, щоб можна було належно інформувати інших про нього.
В першій частині я хотів би, передусім, в якомога коротший спосіб, представити загально харизму нашого руху, щоб пізніше перейти до обговорення способів її реалізації в місцевій спільноті, тобто парафії. Щоб зрозуміти сутність харизми Руху Світло-Життя, ми мусимо спершу усвідомити джерела його натхнення. Ним є, передусім, те, що можна назвати основною харизмою нашого руху. Вона висловлена у відомому нам символі: Fos-Zoe (Світло-Життя). Чому ми говоримо, що це наша основна харизма? Цей вислів виражає певний принцип, який визначає те, що ми є харизматичним рухом в ширшому сенсі цього слова, тобто рухом, якого надихає Святий Дух. Святий Дух є духом єдності, тієї єдності, яка є принципом життя. У людській особі мусить відбутися основний синтез, що полягає в єдності між світлом, тобто пізнанням, та нашою екзистенцією. Те, що пізнане як правда, те, що світить в нашому розумі як правда, мусить стати нормою нашої поведінки. Наше життя мусить бути піддане вимогам світла. Світло і життя мусить стати в нас нероздільною єдністю. Власне, це і виражає символ: схрещені слова Fos-Zoe. Ми не говоримо: Світло і Життя, але: Світло-Життя. Йдеться про світло, яке творить з життям нероздільну єдність. Це принцип чи постулат, якого стараємося дотримуватися в нашій діяльності, докладаючи різних зусиль. Цей знак закликає нас до прийняття відповідної постави. Ми усвідомлюємо, що насправді лише Святий Дух може привести нас до єдності світла і життя. Тільки у Святому Дусі ми можемо так прийняти Христа, який є Світлом, і так з Ним об'єднатися, що Він стане нашим Життям. В цьому полягає нове життя. Символіка світла і символіка життя міцно вкорінені в нашому русі. Ми бачимо в цьому нашу основну харизму. Її виражає також цитата з Євангелія: «Хто йде за мною, не блукатиме в темряві, а матиме світло життя» (Ів. 8,12).
Наступним джерелом натхнення нашого руху є II Ватиканський Собор, а, точніше кажучи, його програма оновлення Церкви. Кардинал Войтила прекрасно визначив в проповіді до оазових груп у своїй резиденції в 1972 р. сутність Собору, баченого у світлі віри, посилаючись на читання тодішньої святої Меси, особливо до фрагменту з Книги пророка Ісаї, в якому була складена пісня про виноградник господаря. Кардинал сказав тоді: "Пісню любові до Церкви, до Божого Люду, до людської родини проспівав Христос в нашій епосі через Собор, а головним посланням цього Собору є оновлення, оновлення Церкви. Христос, який любить Церкву, який любить людину, прагне оновлення Церкви і оновлення людини в Церкві".
Кардинал Войтила, нинішній Папа Римський, також дуже глибоко зображав (охоплював) сутність нашого руху. Він пов'язував її з програмою оновлення ІІ Ватиканського Собору. Я процитую його слова, висловлені до модераторів Краківської Архидієцезії на зустрічі в Poroninie у вересні 1972 р.: "З плином часу, у міру розвитку Церкви, у свідомість Церкви, в пасторальну орієнтацію Церкви мусять прийти нові форми і я думаю, що саме ця форма, яку представляють оази, є такою новою формою. Тут, перш за все, доктринальні та теологічні основи дуже тісно пов'язані з ІІ Ватиканським Собором. Це еклезіологія Vaticanum II, перекладена на мову певного руху, певної дії в своїх елементах, і, на мою думку, центральних елементах: особа, спільнота Божого Люду, апостольська спільнота в найголовнішому значенні цього слова".
Таким чином нинішній Папа Римський бачив сутність нашого руху і, напевно, саме тому дуже ним цікавився і так сильно почувався пов'язаним з ним як його опікун і захисник.
Наступним джерелом натхнення, яке виразно з'явилося в нашому русі лише в 1976 році, є ідея христоцентричної дияконії. Шостого червня 1976 року, під час Центральної Оази Матері, в резиденції (місцеперебуванні) руху в Krościenku Кардинал Войтила посвятив каплицю Христа Слуги. З того часу ця каплиця стала промовистим символом харизми руху, його формаційним ідеалом, який можна висловити наступним чином: "Через участь в помазанні Ісуса Христа Святим Духом віддатися на службу великого плану спасіння Отця і його реалізації в наші часи, і стати таким чином живою Церквою". З моменту посвячення каплиці Христа Слуги ідея христоцентричної дияконії постала в самому серці нашого руху як джерело натхнення його постав і прагнень. Тут ми можемо вказати на збіг цієї ідеї з тією, яку оголосив своєю головною ідеєю Святіший Отець Іван Павло ІІ одразу на початку свого понтифікату. Ми Пам'ятаємо Його прекрасні слова з проповіді, виголошеної під час урочистої інавгурації понтифікату. "Новий наступник Петра у Римській Столиці возносить сьогодні гарячу, покірну, довірливу молитву: Допоможи, Христе, щоб я міг стати і залишатися слугою Твоєї єдиної Влади".

Четвертим джерелом натхнення Руху Світло-Життя є Марія, а Її роль виражена в титулі, яким ми вшановуємо Божу Матір: Непорочна, Мати Церкви. Важко сказати, що це якась додаткова ідея, бо, по суті, ми постійно говоримо про різні аспекти однієї і тієї самої реальності, але в переказі, у формаційному процесі ми мусимо виявляти окремо ці аспекти. Ідея Марії дуже глибоко вкорінена в нашому русі. Це не збіг, що статуя Божої Матері, яку ми шануємо в центральному управлінні нашого руху, пов'язана з символічним джерелом. На глибоке богослов’я, вкладене в цьому співставленні Матері і джерела, звернув увагу Кардинал Войтила, відправляючи акт віддачі справи оази і цілого руху Непорочній, Матері Церкви 11 червня 1973 року. Той акт містить в собі всю маріологію нашого руху. Святішиий Отець сказав тоді так: "Я відчував якусь внутрішню потребу, щоб прибути сюди саме в час цієї урочистості Марії, Матері Церкви. Хоч ця урочистість є величезним потенціалом змісту, однак вона лише поступово торує собі дорогу як у нашій свідомості, так і в свідомості усієї Церкви". Цей величезний потенціал змісту, пов'язаний з культом Непорочної, Матері Церкви, поступово торує собі шлях також і в нашому русі. Власне, ще не настав момент, щоб марійний аспект нашої ідеї був показаний в повному світлі. Цей момент, як я надіюся, ще настане свого часу. А тоді ми зрозуміємо, що в ідеї Непорочної, Матері Церкви, вкладена харизма руху в остаточному, найглибшому трактуванні. Це тісно пов’язане з ідеєю живої Церкви і цілої оазової формації, хоч може не акцентує так виразно на зовнішньому культі Марії, а по суті дуже глибоко закорінене в догмі про Марію. Оскільки ця таємниця складна для розуміння, тому з педагогічних міркувань ми не впроваджуємо її відразу, щоб не призвести до обміління. Дуже легко бо повторювати певні формули, чи виконувати навіть певні акти культу, проте заглиблення в сутність цієї таємниці є справою, яка вимагає великої зрілості. Хоч з самого початку ідея Марії присутня в нашому русі і творить немовби серце самого руху, то назовні вона ще не розпізнана. Я маю надію, що у своєму часі ми відкриємо повну глибину змісту, пов'язаного з культом Непорочної, Матері Церкви. Від моменту віддання руху під опіку Непорочної, вчиненого Кардиналом Войтилою, нинішнім Папою Римським, ми вважаємо що цілий рух є справою Непорочної, Матері Церкви і може бути названий також "Справою Непорочної, Матері Церкви".
Це були джерела натхнення. У свою чергу, слід порушити питання харизми оази в значенні певного реколекційного методу. Завдяки біблійній термінології можна сказати, що харизма оази є специфічною "харизмою зустрічі" у рамках нашого руху. Оаза є методом зустрічі, зустрічі, яка відбувається між віруючими у Святому Дусі, через віросповідання і свідчення віри. Всі елементи реколекційної оази служать тому, щоб привести нас до повної зустрічі з Христом у Святому Дусі і до зустрічі в спільноті Церкви, присутньої в цій живій клітині малої оазової спільноти. Ця харизма оази, як певної форми зустрічі, є великим даром для нашого руху. Власне, завдяки цій харизмі виник наш рух, що походить, перш за все, з оази.
Знову ми можемо з радістю констатувати, що Кардинал Войтила був засновником харизми оази. Для нас пам'ятним є 8 серпня 1972 року, коли Кардинал йшов разом з нами на названу нами гору Тавор і там в незвичайних обставинах, серед шаленства градової бурі, серед грохоту блискавок служив з нами Євхаристію. Потім зійшов з нами до Тильманови (Tylmanowej), де ввечері при свічках ми пережили Годину Свідчення. Ми маємо текст його прекрасного виступу, в якому він показав нам харизму оази і свій погляд на неї: "Мені особисто близький цей стиль життя. Коли я беру участь хоча б у цій вечірній зустрічі, знаходячи в ній немовби віддзеркалення всього, що діється в оазах, то бачу як сильно те соборове бачення Церкви та її образ увійшли до ваших оаз, до вашого досвіду, до вашого переживання. Це щось колосально близьке для мене, не тільки особисто, але для мене як єпископа, для якого Собор і образ Церкви, який утворився цим Собором, став якимсь особливим, я сказав би, центральним змістом життя".
Кардинал Войтила висловив тоді також побажання оазам та їхньому розвитку. Сьогодні, через шість років ми можемо сказати, що ті побажання вже здійснилися. Кардинал тоді сказав "Я думаю, мої дорогі, що дуже глибока правда міститься в самій назві оази. В якомусь значенні життя є пустелею, нам погрожує пустеля - або ще інакше я скажу - нам погрожувала би пустеля, якби ми не творили оаз. Нехай Господь за заступництвом Непорочної Матері і Її улюбленого слуги блаженного Максиміліана дозволить оазам зросити пустелю, яка нам погрожує, тоді вона не буде вже така загрозлива".
У тому році, коли Кардинал сказав ці слова, було близько 3.500 людей в 125-и оазових групах, а в минулому році, через шість років після того, число оазових груп перевищувало 1000, а число учасників - 30.000. Отже, за шість років відбулося майже десятиразове зростання. Оази розвинулися в той час не тільки кількісно - зростання кількості учасників і пунктів оазових груп – але, перш за все, "якісно", тобто з огляду на програми. Реколекційні оази мають дуже інтенсивну формаційну програму. Тепер, спираючись на цілу систему підтримки, реалізовується 16 різних формаційних програм в оазах різного типу і ступеня, для різних вікових груп, стану і апостольської спеціалізації. У цьому розвитку безперервно утримується самобутність оази. Кардинал Войтила у слові, проголошеному в Poroninie вказав на цю самобутність оази, а потім звернув увагу на факт синтезу, який відбувається в оазі поміж спонтанністю і програмою. Той синтез є характерною ознакою нашого руху. Харизматичні рухи на заході дуже часто характеризуються спонтанністю, а інколи навіть негативним ставленням до всіляких програм. Страх перед формалізмом, перед окостенінням часом буває перебільшеним. Відкидають всілякі схеми, всілякі програми; це, очевидно, шкодить справі, тому що спонтанність не може замінити формаційної системи чи програми. Ця ситуація повільно змінюється. Вже навіть в стисло-харизматичних молитовних групах визнають необхідність прийняття певної постійної формаційної програми.
На тему спонтанності в нашому русі Кардинал Войтила говорив наступним чином: "Спонтанність може по-різному виражатися, може виражатися навіть у вигляді дуже точної програми. Програма праці, як це бачимо в оазах, дуже дієва. Вона аж ніяк не знищує спонтанність, не відбирає в людини того відчуття, що вона сама себе творить, що вона в цьому всьому вільна, що задіює свою свободу і добре нею користується". Він звернув увагу також на інші методичні елементи програми оази, які йому дуже підходили: хоч би "експедиція відкритих очей" чи "пісня в оазі". "Вони є доказом, що оаза корениться в конкретному контексті життя сучасної людини і тому так сильно цій людині відповідає".
Харизму оази ми визначаємо як харизму зустрічі, дар нашої зустрічі з Христом у Святому Дусі в спільноті живої Церкви. Ця зустріч стає джерелом апостольської динаміки. Це джерело зроджує потребу за діяння (заангажувння). Тому з харизми зустрічі "народжується" харизма дияконії, тобто служіння. З перспективи декількох років ми можемо подивитися на те, як по черзі з оази, як із джерела, походять різні дияконії. Виникають вони біля центрального осередку, який організовує реколекційні оази, інші осередки, спонукані в межах групи, які виконують конкретні завдання, виконують конкретну дияконію. В цей момент ми можемо говорити про шість головних потоків, що походять з оази і становлять спеціалізовані дияконії. З одного джерела, яким є центральне управління оазового руху, випливають потоки, що прямують до одного пункту, яким є місцева церковна спільнота, тобто парафія. Слід особливо чітко підкреслити, що всі дияконії направлені на парафію, на місцеву церковну спільноту. Очевидно, ще не всі дияконії досконало реалізовуються, але існують вже певні осередки, деякий комплекс допомоги, були відпрацьовані певні методи у зв'язку з кожним видом дияконії і все виразно цілеспрямовано направлене на парафію. При цьому дияконії пов'язані між собою в певну систему. Завдання окремих дияконій можна скласти в почерговості, яка відповідає визначеним етапам зростання християнського життя в спільнотах. Отож, справа почерговості дияконій - не випадкова річ.
Отож, виділяємо наступні дияконії:
1. дияконія визволення
2. дияконія євангелізації
3. дияконія девтерокатехуменату
4. дияконія Літургії
5. дияконія Домашньої Церкви
6. дияконія молитви
7. дияконія місцевої спільноти.
Я хотів би коротко охарактеризувати ці дияконії і, водночас, показати, що вони виконують важливі завдання і вирішальні проблеми для оновлення життя місцевих спільнот, а навіть для їхнього існування в майбутньому. Місцеві спільноти (парафії) перебувають сьогодні під загрозою, не тільки в певних аспектах свого життя, але навіть у своїй екзистенції. Тому перед обговоренням і вирішенням проблеми оновлення Церкви в місцевих спільнотах, потрібно опрацювати програму порятунку цих спільнот від цілковитого вимиранням. Ми мусимо усвідомити, що харизма дияконії, яка нам дана і задана, є на користь місцевих спільнот, вона є певною допомогою для парафії з метою порятунку її існування, а також введення її на шлях ефективного оновлення в дусі Собору. У рамках кожної дияконії в нашому русі ми маємо вже відпрацьоване певне, збудоване на біблійних джерелах і еклезіології ІІ Ватиканського Собору бачення того, що необхідне для життя Церкви в місцевих спільнотах. Ми володіємо не тільки теоретичним (біблійним, богословським) баченням, але також маємо вже майже в кожній дияконії певні конкретні методи служіння, методи, що вже випробувані і - можна сказати - ефективні. Це дуже важливо, бо самої теорії не достатньо. Необхідним є вироблення методу і випробування його на досвіді, підготовка ресурсів, розробка допомоги, формування людей, які зможуть ці методи застосовувати. Чудові та цінні пастирські плани залишаються переважно нездійсненими, тому що планується тільки цілі, а методи – вже ні, не готують людей для виконання цих завдань. В результаті, не зважаючи на прекрасні програми, життя йде своєю дорогою або завмирає. Сама теорія не вміє створити життя, життя народжується тільки з життя. Тільки живі люди, захоплені певною ідеєю, люди, що розпоряджаються визначеним методом і відповідними ресурсами, можуть врятувати життя, можуть його поширювати і привести до розквіту. Так от, у рамках окремих дияконій ми маємо - як вже я сказав - відпрацьовані методи служіння, ми маємо розроблену допомогу, певні методи формації і підготовку людей до дії.
А тепер коротко про окремі дияконії.
Дияконія визволення. Вона представляє перше завдання, яке мусить бути розпочате, бо вона повинна служити порятунку екзистенції, протиставленню біологічним загрозам існування спільноти, не лише церковної, але взагалі людської спільноти. Важко говорити про оновлення парафії, коли парафія алкогольно-залежна, коли більшість її подружь перебувають в розлученні, коли з біологічної точки зору вона вимирає, тобто - більше є в ній поховань, ніж хрещень. У Польщі безліч парафій, особливо у великих містах, які вимирають. Це сталося тому, що Церква в них не є живою Церквою, не є джерелом життя, навіть цього природнього, яке є основною обумовленістю надприродного життя. Бог є Богом живих, а не мертвих - говорить Святе Письмо. Якщо ми не виконуватимемо цих завдань на парафії, якщо парох не усвідомить, як виглядає демографічна ситуація його парафії: скільки там розлучених подружь, скільки залежних алкоголіків, скільки наркоманів, скільки людей з суспільного маргінесу, якщо не усвідомить цієї ситуації усієї парафії, якщо не усвідомить своєї відповідальності за життя парафії, за її оновлення, то парафія завмиратиме в результаті наростання загроз: алкоголізму, вбивства ненароджених дітей, зловживань в сфері сексуального життя, розповсюдження матеріалістичних цінностей в щоденному житті, егоїзму в різних формах. Посилаючись на Біблію, потрібно сказати, що передусім до даної парафії мусить прийти Іван Хреститель, мусить взивати про навернення, хрещення, покаяння і, таким чином, підготувати дорогу Господеві. Якщо не усунути цих фундаментальних перешкод, то Євангеліє не може проголошуватися, а навіть якщо проголошуватиметься, то посів зерна Євангелія падатиме на скелястий грунт чи між тернини і не видасть плодів. Тому дияконія визволення являє собою ключове завдання на користь кожної парафії та її оновлення. Вона повинна знайти своє вираження у великій дії (акції), розпочатій цілим рухом під назвою Круціата (Хрестовий Похід) Визволення Людини.
Дияконія євангелізації. Практично дияконія визволення так пов'язана з дияконією євангелізації, що тут можна говорити про зворотній зв'язок і важко навіть сказати, що яка з них має бути раніше, а яка – пізніше. Тільки Євангеліє може остаточно звільнити людину з гріхів і залежностей. Не можна, отже, проводити акції визволення, абстрагуючись від сили Євангелія, яке є єдиним рішенням проблеми. Проте, це щось інше, бо тут, в євангелізації, міститься більш позитивний аспект. Нашим парафіям потрібно прищепити євангелізаційну динаміку, щоб захистити їх від вимирання. Для всіх вже очевидно, про це ми говорили вже неодноразово на різних симпозіумах і з'їздах, що у всіх парафіях проводиться процес звільнення від церковного впливу, зменшення релігійних практик; усе більше людей відходить від Церкви; біля 50% людей в Польщі, кажучи обережно і, мабуть, оптимістично, вже не практикують християнство і їх можна зарахувати до невіруючих. У містах це число сягає до 70, 80 і більше відсотків. Цей процес безперервно розвивається, а наші парафії з цією проблемою взагалі не справляються. У нашому традиційному душпастирстві немає жодного методу євангелізації, ми навіть не вбачаємо в цьому проблеми. Безсумнівно, ми робимо дуже багато в наших парафіях, і це якнайбільш гідне похвали, у сфері катехизи і так званого звичайного душпастирства, проте, це все не врятує парафії у майбутньому. Незважаючи на те все, що ми робимо, інтенсивно триває процес звільнення від церковного впливу, зменшується число практикуючих парафіян, а ті, які практикують, не виховані і не готові до того, щоб стати свідками Євангелія в щоденному житті, на місці праці і там, де Церква не має свого душпастирського впливу, назвімо його службовим місцем, таким, яке спирається, головним чином, на служіння священиків (капеланів). Тому прищеплення парафіям євангелізаційної динаміки – це, вживаючи медичні порівняння, якесь щеплення, яке може запобігти хворобі, яка неминуче веде до смерті. Євангелізація може прищепити нове життя в структуру парафії. У межах євангелізації ми маємо відпрацьовані ефективні методи, в т. ч. євангелізаційні реколекції, які при добрій підготовці та доброму супроводі дають добрі результати. Правди, проголошені в час євангелізаційних реколекцій, потрапляють до тих, які вже втратили віру, або тих, які мають віру, проте дуже слабку, спонукають інших до євангелізаційної ревності (горливості), місії. Систематичне застосування цього головного методу і багатьох інших допоміжних методів, може привести до того, що парафія зміниться із статичної парафії, що перебуває в регресі, в динамічну, євангелізаційну місійну парафію, яка перейде з оборони до наступу.
Дияконія девтерокатехуменату народилася зі свідомості потреби створення якоїсь системи формації зрілого християнського життя, без якого парафія не має майбутнього. Донині застосовувані ресурси, особливо катехеза – беручи загально – не виховують свідків, не виховують зрілих християн. Зрілими християнами ми вважаємо тих, які вміють давати свідчення своєї віри, де б вони не знаходилися, які вміють здобувати інших для Христа. Це критерій зрілості християн. У нашій традиційній формації ми доводимо тільки до усвідомлення того, що повинен зробити християнин, щоб спасти свою душу. Помилка, однак, полягає в тому, що до цих речей, які потрібно зробити, щоб спасти свою душу, ми не додали проголошення Євангелія іншим людям. Адже, Христос сказав: «Кожний, отже, хто визнає мене перед людьми, того і я визнаю перед моїм Отцем небесним.» (Mт. 10, 32). Багато інших доказів цього твердження можна навести зі Святого Письма. Формаційна модель, відпрацьована в Русі Світло-Життя, може дуже допомогти парафіям. В цей момент відпрацьована ціла система девтерокатехуменальної формації для молодіжних груп, для груп студентів, для дорослих. Вже на 70% відпрацьовані допомога і методи. Реалізація цієї формаційної системи окремими групами в парафії може привести до того, що в цій парафії з року в рік будуть виховуватися християни, здатні до дияконії, до служіння на користь парафії, здатні до євангелізації, до апостольства. Ці люди будуть здатні зміцнити роботу пастирів – священиків - і матимуть вирішальний вплив на майбутнє життя парафії та на її розвиток.
Дияконія Літургії. Згідно соборового бачення оновлення Церкви, вона мусить зосереджуватися на Літургії Євхаристії, яка є джерелом і вершиною життя Церкви. Уся наша формація літургійної служби, увесь наш літургійний апостолят прямують до того, щоб відновити Літургію згідно II Ватиканського Собору. І тут також відпрацьовані різні методи, допомога і ресурси. На прикладі нашої парафії у Берегах ми можемо сказати, що ця система справді плодоносить. Послідовне запровадження в життя парафії принципів оновленої Літургії, особливо Євхаристії, приносить прекрасні плоди.
Дияконія Домашньої Церкви. Наступною ключовою позицією, яка вирішує майбутнє парафії, є сім'я. Якщо сім'я не стане Домашньою Церквою, якщо сім'я не стане катехуменатом, де діти, охрещені у віці немовляти, виростатимуть в середовищі живої віри і супроводжуватимуться до зрілої віри, то майбутнє наших парафіяльних спільнот і цілого народу є під загрозою. Оновлення сім'ї є, отже, вирішальною справою.
Ми можемо з вдячністю сказати, що наша Дияконія Домашньої Церкви розпоряджається вже матеріалами, ресурсами і певною сумою досвіду в галузі оновлення сім'ї. Нашою радістю є рух, що розвивається - "Домашня Церква", який має вже понад 200 сімейних кіл, розкиданих по цілій Польщі.
Дияконія молитви. Вона мусить перебувати у тісному зв'язку зі всіма іншими дияконіями, бо без молитви жодне з перелічених завдань не можуть реалізуватися. Але, водночас, дияконія молитви має на увазі поглиблення самого життя молитви. Школа молитви, використання чи відкриття на всі дари молитви, харизматичні дари – це все певні аспекти цього поглибленого життя молитви. На даний час в наших парафіях стільки великих проблем, що без надзвичайних дарів молитви, надзвичайних дарів Святого Духа ми не зможемо їх вирішити. Святий Дух рясно дарує нам сьогодні ці дари, але вони мусять знайти своє місце в місцевій церковній спільноті, в парафіяльних структурах, а молитовні групи мусять бути так установлені, щоб служити парафії, саме як дияконія молитви, яка інших веде до молитви і сама молиться. Тому в усьому процесі оновлення місцевих парафіяльних спільнот дияконія молитви мусить бути фундаментальною дияконією.
Дияконія місцевої спільноти вже конкретно займається парафією. Її життям і завданнями, які мусять бути розпочаті на парафії, а також підготовка людей до цієї праці – це окреме питання, на якому хочу наголосити.
Рух Світло-Життя володіє вже цілісною і реальною програмою порятунку і оновлення місцевих спільнот Церкви, тобто парафій. Парох, який захоче прийняти цей план, схвалить його і захоче скористатися цією дияконією, пропонованою допомогою і ресурсами для відновлення своєї парафії, знайде реальну допомогу. Але відразу слід розгорнути справу і детально повідомити, що якщо парох не прийме цієї програми повністю, не буде в ній впевнений і не буде допомагати її впровадженню своїм ім'ям, авторитетом і ангажуванням, то практично немає шансів, щоб Рух Світло-Життя міг сповнити цю дияконію. Виникає питання, чи взагалі варто починати яку-небудь працю на парафії, якщо немає забезпеченого тилу з боку пароха, який схвалить не тільки проведення євангелізційних реколекцій, але також всі їхні наслідки, тобто, виникнення груп, які потрібно буде вести, потім оазові реколекції, потім катехуменат і всі подальші етапи формації. Якщо цього всього не схвалить, то рано чи пізно дійде до моменту певного конфлікту і виникнуть проблеми, яких люди, які перебувають лише на дорозі формації, особливо молоді люди, не зможуть самі розв'язати.
Тут я доходжу до відповідної теми, але прокоментую її вже дуже коротко, бо це вже певні пропозиції і висновки, а саме: проблема відносин Руху Світло-Життя з парафією. Ця проблема повстала дуже чітко, гостро на зустрічі (в день 5 XII 1976 р.) представників нашого руху з Комісією Апостольства мирян. Ініціатором цієї зустрічі був Кардинал Войтила, тодішній голова Комісії Апостольства мирян. Висловлювання Кардинала, який підсумовував увесь робочий день – це чи не найповніше його висловлюванням про наш рух. Це також і програмне формулювання нашого руху. Уся наша праця в наступних роках мусить піти у напрямі виконання цих рекомендацій, які нам колись дав Кардинал, - нинішній Папа Римський. Я нагадаю коротко декілька істотних фрагментів з висловлювання Кардинала: "Рух, оазовий рух залишається в якомусь особливому ставленні до цілої Церкви в Польщі, з неї виростає і до неї хоче повертатися, їй хоче служити, залишається як у якнайширших стосунках з Церквою, так і в більш конкретних стосунках з Нею, тобто з парафією. Рух виходить з цих реальних структур, конкретних, одвічних, тих спільнот, з яких складається Церква, а також з парафій і хоче до них повертатися. І тут, мабуть, криється основна проблема з точки зору багатьох галузей Церкви, багатьох Комісій Єпископату в т.ч. також і нашої, а саме: вихід і повернення. Як це стається? З однієї сторони, у висловлюванні початківця, творця і керівника ми чуємо, що це принципова орієнтація цього руху; з іншого боку, з висловлювань, почутих тут і десь інде, ми дізнаємося, що в цьому пункті наявні певні опозиції. Тобто, ця парафія, ця місцева церковна спільнота, якій оазовий рух хоче служити (хоче служити саме в сфері апостольства мирян, формуючи мирян), ця парафія виступає часто проти руху з приводу якихось припущень, передумов, з приводу якихось прихильностей, розпоряджень чи заборон, що кореняться особливо в душпастирях. Дуже часто парафія не виступає проти, але не доволі ефективно співпрацює з рухом, охоче навіть дає своїх людей, погоджується, щоб молодь йшла, навіть старші, але потім не вміє скористатися досвідом цих людей. Традиційна парафія, післятридентійська, - це парафія з одним центром, з одним суб'єктом відповідальності, отже активна Церква, навчаюча Церква, пастирська Церква, і то в широкому колі пасивних вірних, пасивних, слухаючих. Зміна цієї моделі у напрямі спільноти є, очевидно, завданням наших часів. Мабуть, що оазовий рух хоче, перш за все, в це потрапити, він адресований до парафії пост-оази, до парафії майбутнього, а не до тієї, якою вона була і все ще є силою тяжіння, значною мірою, силою звички. І це та опозиція, про яку я говорю. Оазовий рух, якщо має такі плани систематичної, послідовної перебудови парафії в Польщі, то це не є тільки рух для себе; це рух, виразно адресований до моделі польської парафії, а, в певному сенсі, до моделі польської Церкви, оскільки Церква конкретизується в парафіях. Отже я бажаю, щоб цей рух і його керівництво, особливо ксьондз професор Бляхницький, знайшов ще модель співробітництва з парафією, щоб взявся до роботи, так би мовити, на тему методу чи методики зустрічі і певної прагматики зустрічі між парафією і рухом, прагматики праці, яка повинна була б вести до поступового перетворення цієї парафії".
Вказані Кардиналом завдання сьогодні більш актуальні, ніж кілька років тому. У цьому напрямі, отже, підуть наші дискусії, розмови і пошуки. Ще одна кінцева пропозиція. В цей момент вимальовується потреба перестановки акцентів усієї праці нашого руху. Донині ми говорили, що цільовим пунктом нашої роботи є жива місцева спільнота. Це, очевидно, залишається актуальним, але в цей момент ми виразніше усвідомлюємо собі, що не тільки цільовим пунктом, але також вихідним пунктом в нашій праці мусить бути парафія. Здається, що протягом найближчих років слід зробити цілу систему перебудови до оаз різного типу, щоб плоди оазових реколекцій були використані у повній мірі. Донині дуже часто ще не починалася і не проводилася праця на парафіях. Молодь переживала приведення в стан розчарованості, тому що її запал не був використаний. В майбутньому вихідною точкою буде пошук парохів, які прагнуть справді відновити життя на своїй парафії, і які з цією метою захочуть скористатися цими ресурсами, якими наш рух володіє. Тому, можливо, кількісний розвиток оаз трохи зменшиться або буде затриманий на якийсь час, проте плоди напевно будуть в подальшій перспективі набагато більшими і глибшими.

Ks. Franciszek Blachnicki



Категорія: Рух Світло-Життя » о. Франциск Бляхніцький

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.

Додавання коментаря

Им'я:*
E-Mail:
Коментар: