Домашня Церква » Подяка і свідчення » Глорія Поло - ВРАЖЕНА БЛИСКАВКОЮ

 

Глорія Поло - ВРАЖЕНА БЛИСКАВКОЮ

Автор: о. Олег Сартаков від 8-06-2013, 06:48, переглянули: 22404

Глорія Поло - ВРАЖЕНА БЛИСКАВКОЮ
Cтояла біля воріт неба і пекла.
Особисте свідоцтво віри пані др. Глорії Поло.


Вражаюче особисто пережите свідчення всесвітньо відомої Глорії Поло не залишать жодного читача байдужим. Вона трепетно і наполегливо поведе вас за собою у дивовижний світ Неба, де панує Любов, Мудрість, Гармонія, де такі рятівні і солодкі обійми Спасителя Ісуса Христа


ДОРОГІ БРАТИ І СЕСТРИ У ХРИСТІ!

Перш ніж говорити непоштиво про Католицьку Церкву, по­трібно добре пізнати нашу Матір Церкву і збагнути, чим вона є.

"Я - хліб живий, що з неба зійшов. Коли хтось цей хліб їстиме, житиме повіки... Хто Тіло Моє їсть і Кров Мою п'є, той живе життям вічним, і Я воскрешу його останнього дня" (Йо. 6,51 і 54).

Вже минуло тринадцять років з часу вражаючого досвіду віри. Була то велика ласка Бога, адже в Своєму безмірному милосерді Він дозволив мені продовжувати дорогу земного життя.


Який великий біль мене огортає, коли згадую минуле, в якому лише називалася християнкою, а насправді нею не була. Дякую Господу Богу за те, що дав мені Церкву Католицьку за матір.

Від усього серця і всієї душі складаю подяку Папі, спад­коємцю Ісуса Христа на землі, священикам та іншим від­повідальним особам Римо-Католицької Церкви. Без вагань дослухаюся до їхніх порад, оскільки цього бажає наш Господь Ісус Христос, Котрий дозволив мені повернутися до земного життя. Під час адорації Найсвятіших Тайн я, недостойна і нікчемна слугиня Господня, відчула щастя і насолоду від справжнього спокою і справжньої любові, котрі є передчуттям Неба.

Щиро запрошую усіх, хто вірує в Ісуса Христа, перш ніж говорити і писати непоштиво про Католицьку Церкву, глибше і краще пізнати її, аби збагнути, що вона заснована Господом - охоронцем правдивої віри. Запрошую усіх до щирого вшанування нашого Господа і Бога! Той, хто щодня відвідує нашого Господа Ісуса Христа в Найсвятіших Тайнах і тим самим вшановує Його, ніколи не піддасться сумнівам і не відійде від правдивої віри, адже сам Господь Бог прищеплює кожному створінню любов і вдячність до Святої Матері - Католицької Церкви.

Усіх Вас люблю і вітаю в Любові нашого Господа Ісуса Христа.

Глорія Поло.

ПЕРЕКЛАД ІСПАНОМОВНОГО ЛИСТА ДУХІВНИКА ГЛОРІЇ ПОЛО

Парафія Архідієцезія Боготи
Святого Хреста Вікаріат Єпископа Святого Петра

Парафія Святого Хреста

Богота, 13 листопада 2007

До всіх зацікавлених:

Цим листом засвідчую, що пані Глорія Поло - людина сильної віри, яка завжди допомагає Католицькій Церкві в євангелізації вірних завдяки містичному досвіду власного життя.

Пані Глорія вирізняється справжніми чеснотами, і про­тягом тих восьми років, відколи я став її духівником, веде гли­боке молитовне життя у Христі Ісусі.

Зокрема, хочу звернути увагу на її побожність, справед­ливість, чесність і наполегливість в проповідуванні Євангелії Господа нашого Ісуса Христа.

Засвідчую цінність її вкладу в євангелізацію Колумбії та інших країн. Вона завжди прислухається до порад свого ду­хівника і діє згідно з вірою Католицької Церкви.

о . Вільсон Александр Мора Дж. Парафіяльний священик.


ВСТУПНЕ СЛОВО
Якщо хтось сумнівається або думає, що Бога немає і що життя після смерті - то лише вигадки письменників, сценаристів та режисерів, чи якщо хтось переконаний, що після смерті усе закінчується, нехай прочитає цю книжку. Але всю - від початку до кінця. І ваші скептичні переконання без сумніву зміняться.

Книжка описує не вигаданий, а підтверджений доку­ментально випадок з життя колумбійського стоматолога Глорії Поло, що стався у 1995 році, внаслідок чого вона "померла", тобто кілька днів перебувала в комі. її життя підтримувала тільки спеціальна медична апаратура, і лише завдяки сестрі пані Глорії, яка також за фахом лікар, ця апаратура не була відімкнена передчасно.

Коли пані Глорія перебувала в комі, її душа мандрувала дорогами вічності, щоб згодом, повернувшись до земного життя, спробувати переконати в існуванні вічності тих, котрі не можуть в неї повірити>

Під час свого містичного досвіду пані Глорія змогла зазирнути до своєї Книги життя, і побачене настільки її вразило, що з дозволу Господа вона стала голосом, волаючим в пустелі нашої сучасності. Однак найважливішим сенсом її послання є звістка про безмірну Любов Бога до нас, людей, і Його велике Милосердя. Під цим оглядом зміст послання перегукується з енциклікою Папи Бенедикта XVI «DEUS CARITAS EST» ("Бог є Любов").

Бог і досі дає нам докази, ми ж і досі сумніваємося в Його існуванні.


СВІДЧЕННЯ ГЛОРІЇ ПОЛО



Дорогі брати і сестри у Христі!

Яка це велика радість, що можу поділитися з вами тими незвичайними ласками, якими мене обдарував Бог. Те, про що хочу розповісти, трапилося 5 травня 1995 року на території Народного Університету в Боготі, столиці Колумбії, близько 16.30.

За фахом я стоматолог. Цей фах обрав і син моєї сестри, якому на той час виповнилося 23 роки і він працював над дисертацією. Тієї похмурої дощової п'ятниці ми йшли разом з моїм чоловіком в напрямі бібліотеки факультету стоматології, щоб замовити кілька необхідних книжок. Чоловік був у до­щовику, тож ішов собі вздовж муру бібліотеки окремо, а ми з племінником ховалися від дощу під дашком невеликої парасолі. Оминаючи калюжі, не зауважили, що наближаємося до алеї дерев, і коли перестрибували через чергову калюжу, вразила нас блискавка. Вона була такою сильною, що мій племінник загинув відразу.

Блискавка вдарила його ззаду і спалила всі нутрощі, але зовні він залишився неушкодженим. Був це юнак щиро відданий Богові. Особливо почитав Дитятко Ісуса. Носив на шиї образок з Його зображенням в кристалі з кварцу. Експерти судової медицини повідомили, що власне кварц привабив блискавку, і вона вразила його просто в серце. Відтак, спаливши всі органи, вилетіла через ноги. Даремними були усі спроби реанімації, хоч зовні на тілі юнака не зосталося жодного опіку.

Мене ж блискавка вразила в плече, спаливши все моє тіло - зсередини і зовні. Те, що бачите зараз, відновилося завдяки ласці Божій - прояву милосердя нашого доброго і безмежно люблячого Бога. Все моє тіло внаслідок удару блискавки було обвуглене, груди майже зникли, особливо зліва - там зяяла велика діра. Ребра, живіт, ноги, печінка були вражені блискавкою, яка вийшла з тіла через мою ліву ногу. Опіки на нирках і легенях не передвіщали нічого доброго. Один з яйників звуглів, і не ви­падково, адже я користувалася контрацептивною спіраллю, що була зроблена з міді, а мідь, як відомо, є добрим провідником. Саме тому мої яйники стали такими малими, як два грона всохлих виноградин. Моє серце зупинилося, а тіло вібрувало і тремтіло внаслідок електричного удару, викликаного блискавкою. Навіть мокра земля піді мною була настільки наелектризована, що ніхто не міг доторкнутися до мене, а отже допомогти.

Чудеса, які здійснив Бог

Власне опіки, рани, зупинка серця, а також те, що відразу ніхто не міг доторкнутися до мене через потужну електричну напругу мого тіла, не дозволяло порятувати мого життя, і я би померла, якби не безмірні доброта та милосердя Господа Бога, адже всі ми вміщаємося в Його Серці і Він безупинно кличе кожного з нас до Себе.

Отож спиратимусь на три конкретні факти, щоб засвідчити чудеса, які здійснив для мене Бог. Перший: зупинка серця. Як відомо, в такому випадку кисень не потрапляє до мозку і спричиняє його поступове відмирання.

А ось коментарі лікарів стосовно зупинки серця: "Лише негайна реанімація може врятувати життя пацієнтки, оскільки вже через три хвилини після зупинки серця нестача кисню в мозку викликає незворотні зміни.. .Практика свідчить: коли на такий час зупиняється серце, шанси на повернення до життя мінімальні, а патологічні наслідки незворотні".

Зрештою, після загрозливої зупинки серця мене все ж під'єднали до апарату штучного дихання, а коли я вийшла з коми, в моєму мозку не було знайдено жодних ушкоджень. Сьогодні в цьому ви можете переконатися самі, але тоді чимало лікарів вмовляли мою сестру, яка сама за фахом лікар, що немає сенсу тримати мене на апараті штучного дихання, тож краще від'єднати його. Але сестра на це не погодилась, і її наполегливість з медичної точки зору пояснити не можна, а отже це також чудо.

Наступним чудом стало те, що мої обвуглені нирки і легені почали функціонувати. До речі, в такому безнадійному стані під'єднання штучної нирки лікарі вважали зайвим. Однак мої нирки запрацювали.

Незвичайним чудом можна вважати і відновлення моєї шкіри, адже моє тіло стало суцільною великою раною після того, як були вирізані обвуглені ділянки. Я відчувала неви­мовний біль, наче була охоплена полум'ям. Палило мене і зовні, і зсередини - за кожним подихом. Коли очищали мої відкриті рани, не відчувала тільки ніг - ступні нагадували дві обвуглені колоди. Були, без перебільшення, чорні.

Через місяць лікарі підійшли до мене і сказали: "Поглянь, дорога Глоріє, яке велике і незбагненне чудо вчинив для тебе Бог: майже вся твоя шкіра відновилася. Вона ще надто то­ненька, є ще чимало відкритих місць, але вони вже також затя­гуються, і це дає нам надію, що невдовзі вся шкіра відновиться. А от з ногами справи кепські: тут ми безсилі, тож мусимо без зволікань їх ампутувати".

Тут треба сказати, що я не один рік займалася аеробікою і дуже любила ці заняття, тож коли почула, що мені повинні відтяти ступні, подумала: мушу якнайшвидше втікати з цієї лікарні. Щойно лікарі вийшли з палати, я й справді підвелася з ліжка, щоб втекти. Спробувала зробити крок - і ноги підко­силися, я упала на живіт і так, розпластана, лежала, поки мене не підняли з підлоги і перевели з п'ятого на сьомий поверх лікарні. А там я зустрілася з жінкою, якій від колін донизу ампутували обидві ноги. Дивлячись на неї, я думала скільки коштуватимуть протези, адже за жодні скарби світу не можна придбати нових ніг!

А ще я раптом зрозуміла, яке це диво - ступні людини, і як це жахливо, що їх мені відітнуть. Пригадую, тоді вперше подумала, що ніколи не дякувала Богові за щастя мати ноги. Навпаки: знущалась над власним тілом, щоб не погладшати, не набрати ваги. Голодувала, дотримувалась різних дієт, вживала дорогі ліки - і все це лише для того, щоб залишатись тендітною, мати стрункі ноги. І ось зараз вони обвуглені, позбавлені м'язів, мов чорні, продірявлені патички, а я дякую Богові і за такі, бо розумію, що важливий не вигляд, а функція. "Господи, Ти даєш мені шанс, якого я не заслужила, - звер­нулася до Ісуса подумки, - тож прошу Тебе: збережи для мене хоча би ці спотворені ноги ! Залиши мені їх, щоб я могла бодай поворухнути ними, піднятись на них. Будь ласка, залиши мені їх хоча б такими, як є, і я буду Тобі за це вдячна завжди".

Щойно я промовила цю молитву, як почала відчувати свої ступні. Було це в п'ятницю. Від п'ятниці до понеділка ці мої чорні цурпалки, що мали вигляд пляшок кока-коли з бульбашками повітря, почали рожевіти і роз'яснюватися. Я відчувала, що в них відновлюється кровообіг, і коли в понеділок лікарі прийшли, щоб востаннє оглянути мої ноги перед ампутацією, я підвелася з ліжка і, на їхній подив, трималася на власних ногах, не падаючи. Лікарі знову і знову оглядали мене, бо не вірили власним очам: я могла рухати обвугленими ногами. І хоч ці рухи завдавали мені великого болю, я була щаслива, що відчуваю біль. Щаслива, як ніколи. Мої ноги повернулися до життя, і це сталося в невідомий для медицини спосіб. "За 38 років моєї лікарської практики, ­сказав ординатор відділу лікарні, в якій я перебувала, - мені не довелося побачити нічого подібного. Велике чудо сталося з вашими ногами".

Погляньте на мене, дорогі брати і сестри у Христі! Ось мої, здавалось би, відмерлі ноги. Не з цікавості показую їх вам, а лише для того, щоб прославити Господа і довести велич справ нашого Бога живого, Його нескінченну любов до нас і Його могутність(пані Глорія походжає на подіумі туди-сюди, а слухачі аплодують, адже вони на власні очі бачать чудо, здійснене Богом).

Ще одне велике чудо вчинив для мене Господь, адже я не мала грудей. Уявіть собі відчай жінки, котра вважала, що по­винна пишатися своїми принадами, позаяк її щедро обдарувала природа. І я пишалася своїми персами, ногами, стрункою поставою - це була краса моєї жіночності, яку я любила вистав­ляти на показ. Мій одяг завжди підкреслював принади моєї статури, а коли я йшла, екстравагантно похитуючи стегнами, не могла не звернути на себе уваги. Глибокі декольте під­креслювали мій пишний бюст, а свої ноги я взагалі вважала найкращими. І ось погляньте, мої дорогі брати і сестри в Гос­поді: саме ці улюбленці моєї пихи постраждали найбільше. Вони стали невимовно бридкими.

Але повернімося до наступного чуда, здійсненого Гос­подом. Не втрачаючи надії на одужання, я звернулася по допомогу до лікаря, який займався мною ще коли я провадила активне спортивне життя. Уявіть собі: лікар, який звик бачити вродливу, самовпевнену жінку, котра заради своєї краси ковтала велику кількість ліків і різноманітних біологічних додатків, цей лікар побачив раптом моє напівспалене і спотворене тіло. Не міг повірити власним очам, однак зробив усі необхідні аналізи за допомогою СЯТ (тест на рак), а також найновіших, нуклеарних медичних обладнань.

Відтак мовив: "З цим невеликим шматком печінки, який зостався, ви будете жити. Але ваші яйники звугліли, всохли і нагадують жменьку родзинок. Через це ви ніколи не зможете завагітніти".

"Дякую Тобі, Боже, - зітхнула я з полегкістю,- що в такий незвичний спосіб зробив мене безплідною, не мушу тепер застерігатися, щоб не завагітніти". Але минуло півтора року, і я почала відчувати свербіння там, де колись були мої груди. Ребра поступово затягалися шкірою, а місця, де раніше були груди, почали боліти і випинатися з-під шкіри. Я нічого не могла збагнути, поки не переконалася, що, попри обвуглені яйники, завагітніла! В такий спосіб Бог подарував мені нові груди, і цими грудьми я спромоглася вигодувати своїм молоком прекрасну, здорову донечку, яку й не сподівалася народити. Назвала її Марія Хосе. Внаслідок вагітності і пологів нормалізувалися мої місячні і відновилася функція жіночих гормонів; яйники ожили і виробляли яйцеклітини.

Це, власне кажучи, чудеса Господа, які Він здійснив стосовно мого тіла, і які я засвідчила.

Інший аспект події

А зараз слухайте мене уважно! Те, про що я розповіла вам щойно, був тілесний, матеріальний, фізичний аспект мого випадку. Інший був значно кращий, сповнений незбагненними, чудесними відчуттями. Я спробую передати цей стан словами, хоч жодні земні слова на таке не здатні.

Отож, коли моє звугліле тіло нерухомо лежало в лікарні, моя душа опинилася в чудовому білому тунелі. Скрізь навколо мене було наче розлите прекрасне біле світло, яке занурювало мене в атмосферу насолоди, спокою і щастя, але їхньої повноти також неможливо передати словами: в людській мові просто не існує таких слів. Був це шалений екстаз насолоди, і тепер я не розумію чому ми сприймаємо смерть як своєрідне покарання. Адже я була звільнена від обмежень часу і простору.

Тунелем цього білого світла я просувалася вперед, переповнена радістю і щастям. Ніщо мене не турбувало. Коли я глянула вгору, то побачила в кінці тунелю джерело білого світла, що нагадувало сонце. Називаю його білим, бо це слово найточніше передає колір світла, в якому я перебувала, але його ясність описати неможливо. Як і той стан великого спокою і любові в мені та навколо мене. Таких відчуттів на землі я ніколи не знала.

І ось, посуваючись вперед в цьому білому тунелі, я раптом усвідомила, що померла, і закричала: "Боже! А що ж буде з моїми дітьми?!"

Мушу зізнатись, що часу для них мені завжди не вистачало. Виходила я з дому вранці, а поверталася пізно ввечері, тож лише тепер зрозуміла, що про родину і дітей турбувалася мало. Правда постала переді мною раптово і без прикрас.

Саме тієї миті, коли я відчула порожнечу через відсутність моїх дітей, я втратила відчуття простору і часу. Знову глянула вгору - і побачила усіх, кого любила і знала на землі: живих і мертвих. Усіх - в одночассі.

І одразу зрозуміла, що ніякої реінкарнації не існує-наче забила гол у власні ворота, адже завжди була переконана у зворотному. Якось ворожка сказала мені, що душа моєї прабабусі уже перебуває в новому втіленні на землі, але щоб довідатись хто це, потрібно було викласти чималі гроші, тож я підмовилась від цієї затії. Однак зустрічала людей, які здавалися мені втіленнями моїх діда і прадіда. А зараз обіймала їх в цьому білому світлі. Пригортала до себе й інших - усіх, кого знала і любила на землі. Усіх, хто помер і хто жив, але дуже далеко від мене. І все це відбувалося в одночассі.

Тільки моя донька злякалася, коли я пригорнула її до себе. Було їй тоді 9 років, і вона відчула мої обійми в своєму теперішньому житті на землі, коли моє тіло перебувало в коматозному сні. Однак душа моя була позбавлена відчуттів тіла в іншому світі.

Я вже не сприймала людей так, як раніше. Не звертала уваги огрядні вони чи худі, чорні чи білі, добре вдягнені чи ні... Інакше було на землі. Саме за цими критеріями я оцінювала людей і часто критикувала їх. Зараз все було не так. Я бачила внутрішній світ кожної людини: прагнення, думки, почуття. І так, обіймаючи усіх, пригортаючи до себе, водночас підіймалася вгору. І чим вище перебувала, тим більше щастя і спокою мала в душі. Наприкінці цієї незвичайної мандрівки побачила прекрасний краєвид: оточене деревами озеро. І дерева, й озеро були невимовної краси. А квіти! Усіх кольорів і пахощів, які тільки можна уявити, - вони давали ні з чим незрівнянну насолоду. Немає слів, щоб усе це описати. Тут все було любов'ю. Все відрізнялося від того, що ми звикли бачити на землі: і кольорами, і пахощами, і розмірами. Пригадую, були там два дерева, що у вигляді брами зрослися між собою кронами. Біля них я побачила свого племінника, якого разом зі мною вдарила блискавка - він саме входив до цього прекрасного саду. А я стояла осторонь. Розуміла, відчувала, що мені ще туди не час.

Перше повернення

Саме тієї миті я почула голос свого чоловіка. Кричав, плакав, голосив усім своїм єством: "Глоріє! Глоріє! Благаю: не покидай мене! Поглянь: ти потрібна своїм дітям! Глоріє, повернися! Не втікай і не полишай нас самих!"

Єдиним поглядом охопила я все. Бачила, як він, закри­вавлений, гірко плакав. Блискавка не вразила його безпо­середньо, але своєю потужною енергією кидала вправо і вліво. Паші тіла підстрибували, наче гумові м'ячики на вологому трампліні. Через це мій чоловік був поранений і закривавлений.

Тієї миті Господь дозволив мені повернутися на землю, хоч я й не хотіла цього. Той спокій, та радість, та краса, якими була оточена моя душа, тримали мене в іншому світі. Але поступово і чимраз швидше почала я опускатися в напрямі свого тіла, що, мертве, лежало на землі... Всі, за винятком тих, Котрі закінчують життя самогубством, відчувають обійми Бога Отця. Тому бачать Його світло і занурюються в Його величезну любов, яка там усе наповнює. Бог Отець обіймає має усіх, бо любить досконалою любов'ю: так виявляє нам свою любов. Але оскільки нікого ні до чого не змушує, часто трапляється так, що ми добровільно обираємо життя без Бога на землі. Бог дозволяє нам самим обирати собі отця, і ми опираємо або любов, яка стає сенсом нашого життя, або брехню, що є причиною гріха і знає тільки пиху та ненависть, поширюючи їх на землі.

Відчувши обійми Бога Отця, душа або залишається з Ним назавжди, або передається дияволові, якого з власної волі вибрала собі за отця в своєму земному житті. Отож, якщо ми на землі вирішуємо жити без Бога, не змушує Він нас зустрічатися з Ним і у вічності.

Але що ж було далі зі мною?... Я бачила, як моє нерухоме і їло лежало на ношах у відділку медичного університету в Боготі. Бачила лікарів, які намагалися відновити роботу мого серця. До цього понад дві години ми з племінником лежали на мокрій землі, оскільки ніхто не наважувався доторкнутися до наших наелектризованих тіл. Тож лише більш ніж через дві години після удару блискавки було розпочато мою реанімацію.

І ось я бачу, як наближається моя душа до мого тіла, як торкається до моєї голови (пані Глорія показує місце доторку)... Тієї ж миті з великою силою на мене перекидається іскра, і вона наче втягує мене в моє власне тіло, що зусібіч іскрить. Біль несамовитий! До того ж не полишає відчуття скутості - так, наче ти втискуєшся в щось замале, затісне для тебе: такий собі дитячий одяг, сплетений з дроту. Це було дуже неприємне відчуття, але вже наступної миті до нього долу­чився нестерпний біль нижньої частини живота. Власне, боліло все тіло, а обпалені місця парували і диміли.

І тут я почула вигуки лікарів: "Опритомніла! Опритомніла!". Вони раділи, а я знемагала від болю. Мої ноги були обвуглені, тіло було суцільною раною. Якщо те, що від нього зосталося, можна було взагалі назвати тілом.

Марнотність

Але найбільше докучало мені усвідомлення марнотності мого життя. Я була емансипованою, самовпевненою, світською бізнеследі, інтелектуал кою, науковцем, добрим фахівцем своєї справи - тобто людиною, котра, як мені здавалося, мала вагу в суспільстві. Щодня чотири години я присвячувала аеробіці, дієтам, масажам та ін'єкціям, які підтримували у формі моє тіло.

Власне краса тіла була моїм ідолом - йому я віддавала багато часу та складала пожертви. Я пишалася своєю вродою, адже знала, що маю гарну фігуру. Вважала, що груди існують для того, щоб їх виставляти на показ. І звичайно ж - ноги, адже вони були привабливими і стрункими.

Тепер я зрозуміла, що майже усе моє життя було присвя­чене догляду за моїм тілом.

Без перебільшення, це був культ тіла - те, що мене найбільше цікавило в житті. А зараз тіла у мене майже не було. Замість грудей зяяли дірки, ноги нагадували обвуглені культі, наче їх хтось довго смажив на грилі. Отож саме ті місця мого тіла, які я найбільше любила і найретельніше доглядала, були обвуглені і безживні.

В лікарні

Поклавши мене до лікарні, лікарі почали інтенсивно зшкрябувати і вирізати місця, де були обпалені тканини. Під час наркозу я вдруге покинула тіло і спостерігала збоку за тим, що діялося в операційній. Найбільше хвилювалася за ноги, бо й надалі була переконана, що мої ноги - то моя власність, і що лише завдяки регулярним тренуванням вони були такими гарними і стрункими. Аж раптом сталося щось незвичайне...

Тут я мушу вам, дорогі брати і сестри, зізнатися, що в справах релігії я була таким собі невігласом, який користується "католицькою дієтою". Усі мої стосунки з Богом зводилися до півгодинної участі в недільних Богослужіннях, але занадто довгі, як на мене, промови священиків викликали таку нудьгу, що я ходила лише туди, де проповіді були найкоротшими. Так, я була світською людиною, тож цікавили мене лише нові відкриття та віяння моди. Наче флюгер, я повертала своє серце туди, куди віяв вітер перемін. Нині розумію, що була слабкою. Бракувало мені і віри, і молитви. Не вірила я в силу Божої благодаті і літургійної жертви. Ще коли навчалася та спеціа­лізувалася як фахівець, почула від одного католицького священика, що немає ні пекла, ні чорта. Але ж саме це я хотіла тоді почути! Тож подумала: якщо немає ні чорта, ні пекла, то усі ми потрапимо до Неба, а отже можна робити все, що заманеться.

Зараз мені дуже соромно в цьому зізнаватися, але віра в існування пекла була єдиним шнурочком, який зв'язував мене з Церквою. Такий собі екзистенційний страх перед дияволом тримав мене в лоні Церкви. Але коли я почула, що ні пекла, ні диявола немає, подумала: а навіщо мені жити згідно із засадами "старої Церкви", якщо я все одно потраплю до Неба - незалежно від того, ким стану і що робитиму.

Так міркуючи, я повністю відокремилася від Господа, а Церкву почала називати непотрібним застарілим анахронізмом. Не боялася гріха, тож почала руйнувати свої стосунки з Богом. Але гріх не зостався в мені: виходячи з мене, він почав заражати інших. А я ставала дедалі активнішою - в негативному значенні цього слова, розповідаючи колегам, що ні Бога, ні диявола немає, що все це вигадки священиків, а ми, люди, лише продукт еволюції і т.п. В такий спосіб мені вдалося вплинути на багатьох людей.

Диявол насправді існує

А зараз послухайте, що сталося, коли я опинилася в тій жахливій ситуації. Раптом відчула невимовний страх. Відтак побачила демонів, які прийшли по мою душу, у всій їхній потворності. Жодне із зображень, що я їх бачила на землі, ані найменшою мірою не відтворює потворності посланців пекла.

Ще коли душа моя перебувала поруч з тілом в операційній, я побачила що зі стін виходять якісь темні постаті. Були це ніби звичайні люди, якби не одна відмінність: їхній вражаючий, жахливий, сповнений ненависті погляд. Вони пильно дивляться на тебе, і ти відразу почуваєшся перед ними винним. Та й хіба може бути інакше, адже ми добровільно приймаємо їхні спокуси, тож колись мусимо за все платити. І ціна за гріх одна - наша душа, адже гріх - то власність диявола, він - власник супермаркету спокус, і якщо ми стаємо постійними клієнтами цього супермаркету, за кожен свій гріх платимо уже на землі: докорами сумління, спокоєм, здоров'ям, а відтак самі пере­ходимо у власність диявола - продаємо йому свою душу.

Найбільшою облудою, найбільшим винаходом володаря темряви є поширення переконання, що його взагалі немає. Але ж він є! І коли безліч темних постатей постали переді мною, я в одночассі побачила усі мої гріхи, вчинені за час, що минув після останньої сповіді. Зрозуміла, що демони прийшли по мою душу, і що всі мої знання, увесь мій інтелект, усі мої наукові титули і навики фахові тут нічим не зарадять. В тому жахітті, в тій тривозі все це не мало ніякої ціни. Враз я збагнула, що гріхи тягнуть нас вниз, до "отця брехні", але коли ми віддаємо їх Богові в тайні покаяння і сповіді, Бог сам платить за них Своєю власною Кров'ю і Своїм життям. Як уже заплатив колись на Голгофі, і платить щоразу, коли ми каємось за вчинений гріх. Приймає жахливі муки, які ми самі собі приготували і були зобов'язані прийняти від володаря гріха - диявола.

Це Він, Ісус Христос, відкупив нас від гріха, тож ми маємо право жити з Ним у Його Царстві - як діти Божі, але чи праг­немо цього?

Я вже згадувала, що безліч темних істот вийшли зі стін операційної і стали навколо мене. Я відчувала їхню внутрішню порожнечу, їхню бездушність, і тремтіла від їхньої ненависті. Зрозуміла, що винна і що моє переконання в тому, ніби диявола не існує - це лише його підступна стратегія, яка дозволяє йому маніпулювати людьми, робити з ними все, що йому заманеться. Лише зараз я отямилася і жахнулася: він існує насправді! А істоти з темряви оточували мене все щільнішим кільцем, тож я кинулася до свого тіла, щоб в ньому зникнути, сховатися, але тіло не впускало мене. Майнула думка: втікати! Не знаю як, але просунулась крізь стіну операційної і потрапила в порожнечу. Відчула, що мене втягує в один з тих тунелів, що раптом звідкілясь з'явилися і були спрямовані вниз.

На початку ще пробивалося трохи світла, що було кольору бджолиного воску. І душ сюди набилося незліченно! Дорослі, старі, чоловіки, жінки - від їхнього тлуму тут справді гуло, як у вулику. Я намагалася за щось зачепитися, але мене про­довжувало тягнути вниз. Світла ставало дедалі менше, а я летіла тим тунелем, аж поки не опинилася в суцільній темряві. Вгорі було світло, а внизу - морок, ніч. Можете собі уявити, як я зраділа, коли там, угорі, побачила свою матір. Вона померла давно, але вся її постать була пронизана білим світлом, і я зрозуміла, що ці білі шати зіткали для неї усі Богослужіння, в яких вона брала участь ще за свого життя. Я не могла дотяг­нутися до неї, залишитися поруч назавжди: перебувала в такій густій, смердючій темряві, якої на землі не існує. Бачила щораз більше жахливих істот, спотворених настільки, що людині це уявити важко.

Гріх, мої сестри і братове у Христі, залишає на душі сліди, що мають вигляд опікових міхурів, шрамів і дір. Але найгіршим для мене було відчуття власного смороду, адже неприємних запахів я не могла терпіти взагалі і не шкодувала грошей на парфуми, дезодоранти та очищувачі повітря. І ось зараз, через цей сморід я зрозуміла, що гріхи мої перебувають не десь поза мною, а в моїй душі, бо саме звідти смердить.

Так, це гріхи робили мене подібною до демона. І так як Господь зодягнув мою матір в білосніжні шати, так диявол зодягнув мене в мішок для сміття, в якому я й дісталася до якогось баговиння, де вже було багато грішних душ, що квилили і стогнали. Раптом я збагнула, що це баговиння сперми, розлитої в позашлюбних стосунках та сексуальних збоченнях, за які ми, люди, мусимо відповідати перед Богом, бо Він благословляє тільки шлюбний зв'язок чоловіка і жінки. До того ж Сам бере участь у Тайні шлюбу як третя Особа подружнього зв'язку. Він є Любов'ю, яка освячує і підносить стосунки подружжя на шлюбному ложі.

Позашлюбний секс є тільки задоволенням невгамовних пристрастей, а отже егоїзмом. Саме через це душі потрапляють у потойбічне баговиння, яке самі собі створили на землі. Кожен, хто перебував у позашлюбних статевих стосунках, мусить відпокутувати свої гріхи, паленіючи від сорому у смердючому багні.

Раптом я побачила у цьому багні свого батька. Відчула біль і гукнула йому: "Тату, що ти тут робиш?". Відповів, мало не плачучи: "Ох, доню моя, все це подружня невірність, гріх!". Але найболіснішим у цьому багні було те, що душа відчувала люблячого Бога і розуміла, що Він все життя чекав на повернення своєї блудної доньки... О, як страждає люблячий Бог через наші гріхи!

Мені відкрилося, скільки людей молилися за мене, скільки священиків і черниць намагалися скерувати мене на шлях Істини, але я нічого, окрім зневаги, до них не відчувала. Черниць називала пінгвінами, сексуально невдоволеними старими відьмами, святошами з нескінченними менопаузами, котрі облизують Господу Богу пальці ніг і нічого не знають про страждання людські. І це були ще не найдошкульніші висловлювання на адресу моїх благодійників.

Знаєте, там, у потойбіччі, ми бачимо усі свої вчинки так, як вони записані в Книзі життя, з усіма найдрібнішими деталями. При цьому з'являються не тільки слова, які ми вимовляли колись, але й супутні думки. Все там відкрите і зрозуміле для кожного. Видно навіть розбіжність між думкою і словом, що зазвичай прихована на землі. В потойбіччі уже добре видно, які наслідки мали вчинені нами гріхи не тільки для нас, але й для нашого оточення. Це як зогнилі плоди, що заражають своєю гнилизною тих, які знаходяться поруч. Великим стражданням є в тому, іншому світі, усвідомлення, що твій гріх зашкодив не тільки тобі, але й, поширюючись навколо тебе, знищував твоїх найближчих. А позаяк найближчими для нас є наші діти, то своїми гріхами ми шкодимо найбільше їм і нашій родині.

А зараз послухайте мене уважно, бо це дуже важливо. Коли людина вчиняє важкий гріх, вона відразу стає власністю диявола, і першою вимогою, яку ставить їй диявол, є наказ привести йому всіх, хто оточує грішника і перебуває з ним у родинному зв'язку.

Скажімо, мати, котра когось ненавидить чи обмовляє постійно, або батько, який лається і пиячить, та ще й посягає на чуже, такі люди, замість того, щоб турбуватися про майбутнє своїх дітей, подають їм поганий приклад. Лише Церква може вирвати таких дітей з "блудного кола", що зав'язалося в ланцюгу поколінь. Тільки ласка причастя і сила молитви можуть усунути гріх і знищити його.

Так, гріх занурює нас в темряву, але то жива темрява, бо в потойбіччі немає нічого мертвого чи нерухомого...Після того, як, сповнена відчаю, безпорадна і беззахисна, я дійшла до кінця тунелю, несподівано для себе самої опинилася на рівній поверхні. Вирішила втікати. Пригадала, що мала колись неабияку силу волі і вміла досягати мети, тож надумала і тут спробувати. Але намарно. Нічого не зосталося від моїх колишніх задумів і мрій - почувалася такою маленькою і безсилою.

Раптом побачила, що поверхня, на якій я стояла, від­крилася, і в ній, наче величезна жива пащека, зяяла глибока прірва. Мене охопив жах. І ні промінчика - нічого, що нага­дувало би про любов і присутність Бога. Щось з тієї пащеки нестримно затягувало мене вниз і я розуміла: якщо не втримаюсь на поверхні, то ніколи звідти не підіймусь, буду падати все нижче і нижче в глибини пекла. То була б смерть моєї душі, духовна смерть моєї душі. Ще мить - і я була би втрачена назавжди.

І ось в цьому жахітті, на краєчку прірви, коли тіло моє вже частково звисало в бездонній дірі, наче п'явками, обліплене демонами, хтось схопив мене за ноги. Був то св. Архангел Михаїл. О, дорогі брати і сестри у Христі, якби ви знали, як палить нена­вистю та жива темрява, як заковтує і висмоктує з нас залишки світла! Немає таких слів, які б відтворили ці відчуття на землі.

Таїнство шлюбу

На цьому питанні я хотіла би зупинитися детальніше і розповісти, які великі ласки випливають з таїнства шлюбу. Коли закохані беруть у церкві шлюб, обіцяючи зберігати одне одному вірність за будь-яких обставин, присягаються вони в цьому самому Богові Отцю. Він є тим єдиним свідком їхніх обітниць. Після смерті вони зможуть побачити слова своєї присяги, записані золотими літерами в Книзі життя. Коли ж, склавши присягу, приймають Тіло і Кров Господа нашого Ісуса Христа, укладають угоду з Богом і тим (чи тією), кого обрали собі супутником життя. Тому, коли ми добровільно говоримо "так" одне одному, це слово стає зобов'язанням не тільки стосовно нас обох, але й стосовно Найсвятішої Трійці.

Господь показав мені, як в день мого шлюбу, коли ми з чоловіком причащалися, з нами був Він сам в шлюбному причасті. Господь з'єднує чоловіка і жінку в своєму Серці, де вони стають як одне. Тож нехай людина не роз'єднує того, що з'єднав Бог. Та й, зрештою, хіба людина здатна розірвати зв'язане Богом?.. А коли шлюб беруть хлопець і дівчина ще не займані, вони навіть не здогадуються, якими ласками, побла­гословивши, обдаровує їх Бог.

Бачила я також шлюб моїх батьків. Коли мій батько одягав мамі на палець обручку, а священик оголошував їх чоловіком і дружиною, Господь дав моєму батькові ласку бути провідником, охоронцем, пастирем родини, яку складатимуть його дружина і діти, що народяться в подружжі. Моїй матері Бог Отець вклав у серце щось на зразок вогняної кулі, яка означала любов Святого Духа. Я побачила, що моя мати була дуже чистою людиною, але до батька намагалося підступити багато злих духів. Мусите знати, мої сестри і братове у Христі: коли хтось вступає в позашлюбні стосунки, ці нечисті духи відразу чіпляються до такої людини, як п'явки, обліплюючи її скрізь, починаючи від статевих органів і закінчуючи мозком. Внаслідок цього організм людини починає виробляти надмірну кількість статевих гормонів, що пробуд­жують тваринні інстинкти, тож поступово дитина Божа пере­творюється на невільника своєї пристрасті. А ми легковажимо засторогами, не здогадуючись, що наша легковажність тягне за собою сумні наслідки.

Коли хлопець і дівчина незаймані, Бог укладає з ними угоду і благословляє їхні статеві стосунки. Благословення спадає і на подружню пару, яка нічим себе не заплямувала. Самі по собі статеві стосунки не є гріховними, якщо їх благословляє Бог. Але якщо люди беруть шлюб у церкві, тільки шануючи традицію, без віри в святу Тайну шлюбу, благословення Бога не матимуть. Коли ж сходяться, щоб жити "на віру", свідомо нехтуючи благословенням Божим, забруднюють одне одного гріхом.

Чимало пар, укладаючи шлюб, думають лише про те, аби церемонія шлюбна якнайшвидше скінчилася і щоб вони нарешті могли їсти, пити та розважатися за святковим столом. А про Бога забувають... Так, як я тоді забула про Господа, навіть не подумавши, що можна запросити Його до свого нового дому, до свого нового життя. А Він так чекав цих запросин! Звичайно, Він завжди з нами в Тайні подружжя, але хоче, щоб ми відчували Його присутність, тож любить, коли ми самі запрошуємо Його у свій дім.

Як і багато інших, я також після шлюбу залишила Його в церкві, а під час медового місяця взагалі не згадувала про Нього, не звертала на Нього жодної уваги, не запрошувала до себе. А як добре було би, щоб молоді подружжя не повторю­вали моїх помилок!

До речі, в потойбіччі я дізналася, що під час шлюбу Бог повернув моєму батькові всі ласки, які він втратив через своє розпусне життя, і вчинив це з любові до моєї мами, котра виходила заміж незайманою. В такий спосіб Бог знищив брудну сексуальність мого батька і пов'язаний з нею гормональний розлад, але оскільки мій батько був справжнім "мачо", друзі швидко переконали його повернутися до попереднього способу життя, і вже на чотирнадцятий день після весілля він пішов до будинку розпусти, доказавши своїм друзям, що не буде підкаблучником власної дружини.

І знаєте, що сталося з ласками, якими обдарував мого батька Господь? їх забрав диявол. А злі духи повернулися і знову присмокталися до батька, тож з пастиря своєї родини він перетворився на вовка, який, замість оберігати нас усіх, відчинив двері демонам навстіж і став для нас справжнім страховиськом.

Там, в потойбіччі, він сказав мені: "Лише завдяки моїй дорогій дружині, котра 38 років молилася за моє навернення і була жертовною матір'ю, я порятований від пекла".

Моя мати 38 років молилася за мого батька, який вів розпусне життя не без провини мого діда, адже той ще дванадцятилітнім хлопцем привів мого майбутнього батька до будинку розпусти, щоб там зробили з нього чоловіка. І знаєте, як завжди молилася моя мати перед Найсвятішими Тайнами? Вона казала: "Господи, переконана і вірю, що не даси померти Своїй слугині, перш ніж побачить вона навернення свого чоловіка. Прошу Тебе не тільки за нього, але й за всіх нещасних жінок, котрі мають таких чоловіків, як я. Зокрема, прошу Тебе за тих жінок, які звертаються по допомогу до ворожбитів, чорнокнижників, магів та сил темряви. Прошу Тебе за всіх, котрі в такий спосіб продають демонам свої душі і душі своїх дітей, замість того, аби стояти тут, перед Найсвятішими Тайнами, молитися і вшановувати Тебе. Допоможи їм усім, звільни їх з в'язниці зла!".

Так молилася моя мати. І знаєте, чому я завжди любила свого батька? Бо моя мати була настільки доброю жінкою, що ніколи і в думці не мала когось ненавидіти, хоча б і мого батька, адже він на це заслуговував.

Інколи казала мені, що мала видіння: бачила, як після кожного важкого гріха земля розсувалася і поглинала грішника. Я сміялася з неї, вважала її неосвіченою, наївною. "Знаєш, Бог і мені показав, як розкололася земля і поглинула нашого тата", - відповідала зухвало.

Але в тому іншому світі я переконалася, що моя мати справді мала видіння. Бачила мого тата, що заплутався в тенетах диявола і висів над прірвою пекла. Не гаючись огорнула його своєю вервицею (розарієм) і почала тягнути до храму, до Найсвятіших Тайн. То була нелегка боротьба: диявол тягнув батька в прірву за свої тенета, а вона тягнула його вгору своєю вервицею. І коли нарешті привела до церкви, сказала: "Ось, довіряю його Тобі, Господи, і вірю, що порятуєш".

Мій батько навернувся за вісім років до своєї смерті. З глибоким каяттям просив у Бога прощення, і милосердний Бог йому простив, але відпокутувати усі свої гріхи на землі батько не встиг, тому я застала його в Чистилищі, зануреним по шию в те смердюче багно, яке описала раніше.

Покута за вчинені гріхи і відшкодування за них - це те, про що ми швидко забуваємо. Та й взагалі мало про це думаємо, бо як можна відшкодувати Богові за гріх? Хіба що Ісус в Найсвятіших Тайнах дасть нам ласку покути... Отож, коли з любов'ю приймаємо Його в причасті, одержуємо дар покути, відшкодування за наслідки наших гріхів. Власне в тому іншому світі показує нам Бог, який вплив мають на інших наші гріхи. І через це Він страждає більше, аніж через сам гріх, оскільки наслідки гріха здебільшого суперечать Його любові, а отже і Йому самому, адже Він є Любов.

Євхаристія й адорація Найсвятіших Тайн - це єдина дорога, яка веде просто в Небо. Не забувайте про це!

Коли хтось зраджує свого чоловіка (чи дружину) - зраджує Господа Бога свого. Ламає обітницю, яку склав Богові і сво­єму обранцеві в день шлюбу. Якщо людина не має наміру дотримуватись шлюбних обітниць, нехай краще взагалі не укладає шлюбу. Господь промовляє до нас: "Якщо зраджуєш, сам себе судитимеш. Якщо не можеш зберігати вірність, не присягай". І ще: "Діти Мої, я дам вам силу бути вірними один одному, щоб ви могли бути вірними Богові".

Але ж як страждають люди через подружню невірність! Достатньо згадати про віруси, які переносяться через статеві контакти (попри використання презервативів), оселяються в піхві чи матці і призводять до розвитку раку. Так, так - раку!

А хто може стверджувати, що подружня зрада не вбиває?! Скільки жінок, котрі допустилися зради, завагітнівши, убивають своїх ненароджених дітей, щоб зберегти таємницю своєї зради. Вбивають невинну істоту, котра ще не може себе захистити, лише заради кількох хвилин насолоди.

О, чужоложство знає багато способів вбивства! Вбиваючи, ми ще й потім нарікаємо на Бога, перекладаємо на Нього провину за свої проблеми і хвороби. Але ж це ми самі за­кладаємо фундаменти наших нещасть і стягаємо їх на себе нашими гріхами. За гріхом завжди стоїть ворог, сатана. Відчиняємо йому двері, тяжко згрішивши. А коли спадає на нас нещастя, в усьому звинувачуємо Бога... Горе тому, хто намагається зруйнувати шлюб! Він ударяє в скелю, якою є Ісус - адже Бог завжди оберігає з'єднані Ним подружжя: не сумнівайтеся в цьому.

Хочу вам ще порадити, щоб ви не дуже зважали на різних тещ і свекрух, які втручаються в життя своїх дітей і нама­гаються зруйнувати шлюби, сіючи недовіру, посилаючись на когось розумнішого. А ви, свекрухи і тещі, навіть якщо не любите своїх невісток чи зятів, не втручайтеся в їхнє життя - краще помоліться за них. Вони ж одне ціле в подружжі, і на те вже немає ради. Все, що ви можете зробити - це молитися за них. Моліться і мовчіть. Жертвуйте Богові те мовчання, хоч, може, воно й не даватиметься вам легко. В потойбіччі чимало жінок засуджені через те, що втручалися в подружнє життя своїх дітей. Це дуже тяжкий гріх. Що тут можна порадити? Коли зауважите, що у ваших дітей щось не так, хтось з них порушує шлюбну присягу, моліться і мовчіть.

Просіть Бога допомогти їм. Можете також порозмовляти з обома і просити їх рятувати своє подружжя, адже є діти. Та й подружжя створюються не лише для того, щоб любити й обдаровувати одне одного коханням, але й щоб пробачати одне одному. Треба боротися за подружжя, а не проти нього, стоячи на якомусь боці барикади.

Підступність диявола

Хто дивився фільм "Страсті Христові" Мела Гібсона, той може пригадати епізод, в якому диявол був зображений дитиною, що усміхалася Ісусові, коли Його бичували. Нині це вже не дитина, а жахлива потвора, що є причиною і наслідком великого зла, яке поневолює безліч людей пристрастями, чарами, псевдо­вченнями - скажімо, як те, в якому стверджується, що диявола взагалі немає. Його винахідливість справді вражаюча. Він переконує нас в тому, що його не існує, аби спокійно робити з нами все, що йому заманеться. Він оббріхує християн, сіє сум'яття в душах людських, вишукуючи найслабші місця кожної душі. До прикладу, є чимало католиків, які ходять і на Богослужіння, і до ворожок, бо диявол переконує їх, що в цьому немає нічого поганого, адже вони нікому не роблять зла. Демон зводить людей і маніпулює ними за допомогою своєї підступності.

Кажу вам: якщо ви звертаєтеся до ворожок, незалежно від того робите ви там щось чи ні, диявол залишить на вас своє тавро. Як і на тих, котрі захоплюються астрологією, окуль­тизмом, ворожать на картах, викликають духів, беруть участь в сеансах спіритизму, вважаючи усі ці небезпечні практики звичайними модними захопленнями.

Щодо мене, то я вперше пішла до ворожки за намовою своєї товаришки, аби дізнатися, що мене чекає в майбутньому. І диявол позначив тоді мене своїм тавром, бо відтоді з'явилися в моєму житті сум'яття, неспокій, відчай. Я погано спала вночі. Почала часто думати про самогубство, хоч і не розуміла чому. Плакала, почувалася нещасливою, не мала в душі спокою. Молилася, але не відчувала присутності Господа - так, як це було в дитинстві, та й молитися мені ставало дедалі важче. Я лише тепер розумію, що сама відчинила двері дияволу і він увійшов в моє життя з усією своєю міццю.

Душі в Чистилищі

Але повернімося до того страшного місця на краєчку прірви, де опинилася моя душа, бо на те були вагомі причини. На той час я не вірила в існування диявола, а отже - й Бога, і це був справжній атеїзм, хоч я цього не розуміла. "О ви, нещасні душі, витягніть мене звідси! - намагалася я докричатися до душ в Чистилищі. - Благаю вас, допоможіть!".

Гукаючи, відчула нестерпний біль і відразу побачила, що мільйони людей плачуть і страждають разом зі мною. Особливо багато було серед них молоді.

Ви навіть не можете уявити, яким нестерпним є відчуття відсутності Бога - якщо це кара за гріх. А що таке гріх, як не повне протиставлення Богові, тобто - Любові?.. Наслідки гріха жахливі, а ми так легковажно жартуємо, вигадуючи анекдоти про пекло і демонів. Повірте мені - це зовсім не смішно. Я й досі не можу стримати сліз, коли згадую те, що мені довелося побачити в Чистилищі: страждання мільйонів людей. Були тут самогубці - ті, котрі вкоротили собі віку від розпачу. Я бачила, як їх катували демони. Але найбільшою карою для них було відчуття відсутності Бога, бо в тому місці Його наче не існує. Я зрозуміла, що самогубці мусять каратися в Чистилищі стільки часу, скільки їм залишалося прожити на землі. Знищивши себе, вони переступили Закон Божий, тому демони мали доступ до них.

Хоч, здебільшого, душі в Чистилищі ізольовані від впливу зла, тож не мають нічого спільного з демонами. Але не ті, котрі вчинили самогубство. Якби вони знали, що їх чекає в тому, іншому світі, погодились би на будь-яке страждання на землі, тільки не на таке, як тут. Бо, невимовно страждаючи, вони мусять дивитися, як побиваються за ними їхні рідні і близькі, зносять ганьбу чи не можуть позбутися відчуття провини. Вони чують, як ті кажуть: "Якби ми виховали його інакше, якби ми його покарали, якби ми йому пояснили...". Ці докори сумління стають пеклом для тих, котрі залишилися на землі, і самогубці через це невимовно страждають. А демони радіють, показуючи їм, як плачуть їхні батьки, як звинувачують самі себе і навіть оскаржують Бога - замість того, щоб докорінно змінити своє життя, чинити справи милосердя, відвідувати хворих, замовляти Богослужіння за померлих і брати участь у них.

Адже душі, які перебувають в Чистилищі, самі собі уже нічим допомогти не можуть. Але Бог може допомогти їм через безмірні ласки літургійних жертв. Саме такою повинна бути наша допомога душам в Чистилищі, і ми самі маємо брати в ній участь, офіруючи наші молитви як дар Отцеві Небесному через Найсвятішу Діву Марію.

Лише зараз я зрозуміла, що там, на краєчку прірви, душі в Чистилищі не могли мені допомогти. Але тоді я продовжувала кричати: "Це якась помилка! Чому я тут? Адже всі називали мене за життя святою! Я ніколи не крала і нікого не вбивала! Я нікому не завдавала страждань! Не вимагала грошей від пацієнтів, які не могли заплатити за лікування. Допомагала бідним. Ходила на Богослужіння. Хоч і не дуже прислухалася до проповідей священиків, за все своє життя пропустила не більше п'яти Бо­гослужінь... Чому я тут?! Звільніть мене звідси! Порятуйте мене! Я ж католичка, практикуюча християнка!" - кричала і кричала, обліплена тими бридкими створіннями.

Побачила своїх батьків

Раптом у тій суцільній темряві з'явилося малесеньке світло, але я зраділа йому так, як найкращому подарунку, про який тільки можна було мріяти. Бо оте малесеньке світло вихопило з мороку кілька сходинок, що вели вгору, і на одній з них стояв мій батько. Він помер п'ять років тому, і був освітлений більше, аніж я там, внизу. Над ним стояла моя матір: була наче занурена в молитву і випромінювала ще більше світла. Коли я побачила їх обох, охопила мене невимовна радість. "Мамо! Тату! Яка я щаслива, що бачу вас тут, - закричала. - Благаю, витягніть мене звідси!".

Я вже казала вам, що в потойбіччі нічого приховати не можна, тож я відчула усю глибину болю і страждання моїх батьків, коли вони побачили мене на краєчку прірви. Засло­нивши обличчя руками, батько гірко плакав, а мама про­довжувала молитися, тож я зрозуміла, що витягнути з тієї чорної діри вони мене не можуть. Зрозуміла також, що були тут тому, аби скласти звіт перед Богом за моє виховання, адже мали своїм життям і прикладом застерігати мене від пасток диявола, підтримувати в мені дані Господом таланти й оберігати їх. Такими є обов'язки всіх батьків, але зараз я благала своїх про єдине: щоб витягнули мене звідти.

Евтаназія

І коли в потойбіччі я несамовито благала рятунку, моє тіло в реанімаційній агонізувало. Під'єднана до багатьох апаратів, я все-одно помирала. Нирки і легені не працювали, тож, на думку лікарів, не було жодного сенсу в подальшій реанімації. Лікарі вже розмовляли з моїми рідними, готуючи їх до думки, що врятувати мене не вдасться. "Але не вам вирішувати, жити їй чи ні, - не поступалася своїм колегам моя сестра і не давала згоди на від'єднання мого тіла від апарату штучного дихання. - її долю може вирішити тільки Бог!".

Тут треба сказати, що за життя я була, послідовною прихильницею евтаназії, так званого права на "гідну смерть", але моя сестра чомусь не брала до уваги мої переконання. Як з'ясувалося пізніше, вона відчула не лише благання моєї душі про порятунок, але й присутність наших батьків. Подумала, що батьки прийшли по мене, тож з розпачу закричала: "Ні! Не забирайте її з собою, адже у неї малі діти! Ні, не забирайте мою сестру Глорію! Залиште її!".

Лікарі змушені були вивести мою сестру з реанімаційної, бо були переконані, що вона в шоці. Щойно переживши смерть свого сина - мого племінника, тіло якого повинна була забрати з крематорію, вона три доби не спала, тож не дивно, що колеги вважали її стан шоковим.

ЕКЗАМЕН


А я продовжувала кричати в тому, іншому світі: "Витягніть мене звідси! Це якесь непорозуміння! Хтось помилився, адже я католичка!"

Раптом почула приємний небесний голос, що наповнював глибоким спокоєм, радістю і любов'ю. Усі темні постаті блискавично відступили від мене, попадали долі і лежали так, наче вшановували Господа.

"Добре, - знову почула я той небесний голос. - Якщо ти дійсно католичка, повинна знати усі заповіді Божі".

Що за несподіваний екзамен?.. Сама собі приготувала пастку своїм криком, визнанням своєї причетності до Католицької Церкви, - подумала тоді. Пригадувала, що заповідей є десять, не більше, але які вони?

"Люби Господа Бога свого усім своїм серцем, усією своєю душею..."


Пригадую, мама часто говорила про першу заповідь любові. Нарешті її слова мали для мене якусь вартість! її постійні нагадування і повчання були не даремними. Це мене трохи підбадьорило і я подумала, що зумію витримати екзамен, навіть усього не знаючи, як це часто мені вдавалося в житті. "Перша заповідь звучить так, - уже сміливіше мовила: "Люби Господа Бога понад усе, а ближнього свого як самого себе".

"Так? - знову почула небесний голос. - А ти любила Господа Бога свого і своїх ближніх?".

"Звичайно!" - відповіла я впевнено.

"Ні!" - почула кришталево чистий голос, що прозвучав наче удар блискавки. "Ні, не любила ти свого Бога понад усе! - продовжував ударяти голос. - Не кажучи вже про свого ближнього... Ти створила собі власного Бога-такого, який тебе влаштовував, і лише іноді давала Йому трохи місця в своєму житті, лише за найбільшої потреби. Він був для тебе таким собі сигналом про порятунок. Поки ти була бідна і розуміла, що родина самотужки неспроможна дати тобі вищу освіту, ти падала перед Ним на коліна і могла так стояти годинами, благаючи Бога звільнити тебе від бідності, допомогти тобі здобути вищу освіту і стати в суспільстві шанованою людиною. "Я промовлю вервицю, але Ти не забудь дати мені трохи грошей, Господи", - такою часто була твоя молитва. Такими були твої стосунки з Богом. Так ти поводилася з Ним!".

Була це правда, сумна правда, якої я не могла ні прикрасити, ні заперечити. Могла додати, що Бог був для мене своєрідним банкоматом, а карткою - вервиця. Вкладаючи її до банкомату, розраховувала отримати певну суму грошей. Такими були мої стосунки з Богом.

А щойно Бог допоміг мені здобути вищу освіту, а відтак і вагу в суспільстві, щойно я почала заробляти стільки, що могла собі чимало дозволити - Бог став зайвим для мене, наче якась непотрібна річ. Натомість моє власне "я" почало рости, перетворюючи мене на зарозумілу егоїстку, не здатну до найменших порухів любові чи вдячності стосовно Господа. Бути вдячною? Та ніколи! Нікому! Адже я сама всього досягнула, стала "кимсь", подбала про здійснення власних мрій. Так я думала тоді. Була сліпа, зовсім сліпа, не могла побачити своїх колишніх молитов і благань. Мені навіть на гадку не приходило сказати: "Господи, дякую Тобі за ще один подарований день! Дякую за здоров'я! Дякую за життя і здоров'я моїх дітей. Дякую за дах над головою, адже стільки бездомних його не мають! Допоможи їм, Господи. Дай їм хоча би найнеобхідніше: їжу. Не залишай їх наодинці зі своїми проблемами. Допоможи їм!".

Жодного слова подяки не почув від мене Господь. Я була самодостатня. Мені достатньо було мене самої, мого власного "я". Більше того: моя невдячність зробила мене пихатою - я нехтувала Богом і виставляла на посміховисько Його слуг.

Езотерика - Реінкарнація

Більше, ніж в Бога, вірила я в Меркурія, Венеру та інші небесні світила. їхні амулети були для мене важливіші, ніж Бог. Я була засліплена астрологією, вірила віщуванням небесних світил і розповідала всім, як вони впливають на моє життя і спрямовують його в позитивне русло. Астрологія - це одне із захоплень, на яке ми не звертаємо особливої уваги, і коли пізніше зауважуємо, що заплутались в його демонічних тенетах, буває занадто пізно. Я також не уникнула цього поширеного нині захоплення. А різноманітні езотеричні вчення (навіть якщо вони були витвором хворої уяви) цікавили мене значно більше, ніж Благовістя Господа. Все це було значно популярнішим, ніж Біблія і двотисячолітня наука Католицької Церкви. Віра в реінкарнацію була для мене прийнятною, оскільки хоч чимось заповнювала моє, позбавлене справжньої віри, життя. Ніякої вдячності до Бога-Творця я не відчувала. Та й взагалі про це зовсім не думала.

"Божа ласка" - це були слова, які я викреслила зі свого мовного словника, як щось чуже, таке, що не відповідало моєму стилю життя. І зовсім не усвідомлювала, що Господь відкупив мене ціною Своєї Найдорожчої Крові. Але з'ясу­валося усе це лише під час того потойбічного екзамену з десяти заповідей Божих – завдяки запитанням і поясненням небесного голосу. Раптом я побачила все чітко і ясно, наче полуда спала з моїх очей. А голос продовжував екзаменувати мене, влучаючи в мене моїми ж словами, показуючи , що я лише прикидалася, ніби люблю і вшановую Господа... То невже мене вкинуть у пекло? Невже іншої дороги для мене нема?...

Пригадую, якось зайшла до мого кабінету миловидна жінка і запропонувала обкурити приміщення сумішшю сухих трав, скропити чимось на щастя і виконати ритуал відлякування невдач. "Не вірю в такі нісенітниці, - мовила я, - але прошу, робіть! Якщо не зашкодить, то допоможе". Жінка промовила якесь заклинання, скропила чимось приміщення, наповнюючи його в такий спосіб здоров'ям і щастям - і я, лікар, дозволила звичайним забобонам, примітивній магії, що суперечила моїй науці, мати більший вплив на мене, аніж Господь Бог і Його Благовістя!

Та ще й в одному з кутів свого кабінету встановила глечик з м'ясистим алое, бо мені сказали, що ця рослина поглинає нега­тивну енергію. Ось на такі манівці я зійшла. Таким було моє тодішнє життя, якого тепер я соромлюсь. Аналізую все, що думала, що робила, і зіставляю з десятьма заповідями Божими. Тепер я бачу, що не раз зверталася до Бога з шаною і любов'ю, перш ніж відвернулася від Нього і почала блукати дорогами атеїзму та приймати фальшиві вчення.

Я і мої ближні

Як це не прикро, але тими ж вустами, що вшановували і прославляли Господа, я кривдила і засуджувала ближніх своїх. Критикувала все і всіх. Нічого мене не влаштовувало в цьому світі, отож вказувала ближнім на їхні недоліки і картала їх.

Тільки на себе не вказувала, себе не звинувачувала ні в чому. Була "доброю, коханою, гарною, святою Глорією", котра стверджувала, що любить Господа, і... водночас залишалася заздрісною, нестерпною, невдячною людиною. Ніколи не подякувала ані своїм батькам, ані родині за ті труднощі, які вони брали на себе, щоб дати мені добру освіту, допомогти здобути авторитет у суспільстві.

Більше того: щойно я здобула все це, піднялася по драбині кар'єри, як мої батьки і моя родина відійшли на задній план мого життя. Я навіть соромилася своєї матері, бо походила вона з простої родини і жила бідно.

Я і моя родина

Під час того потойбічного екзамену з десяти заповідей Божих з'ясувалося, що я була ще й далеко не взірцевою дружиною. Щодня, від самісінького ранку на все нарікала. "Добрий день, кохана", - вітався зі мною чоловік. А я на те: "І де ти бачиш добрий день? Визирни у вікно! Знову дощить!". Була непривітна, все критикувала або заперечувала. Ніхто не міг мені догодити. Завжди шукала якоїсь приключки, аби за щось вчепитися. І не лише стосовно чоловіка. З дітьми також поводилась зверхньо, нервово.

Не кажучи вже про ближніх моїх, котрі не належали до моєї родини. Ні любові, ні співчуття до них я не виявляла. "Ти просто ніколи не думала про них!" - зауважив Господь і показав мені безліч хворих, самотніх людей, котрі потребували моєї допомоги. "Господи, - мовила я - які нещасні ці люди! Ніхто не турбується про них. Дозволь мені відвідати і розрадити їх, погомоніти з ними... А ці покинуті діти, ці малі сирітки, як вони страждають, Господи!".

Чим більше я бачила, тим краще розуміла, що у моїх грудях було скам'яніле серце. Словом, на тому екзамені з десяти Заповідей Божих я зазнала повної поразки, і це було жахливо. Життя моє проминуло в суцільному хаосі. Так, я нікого не вбила. Так, допомагала матеріально бідним, але робила це не безкорисливо, з любові чи співчуття, а щоб справити добре враження, щоб показати, яка я щира, та ще й використати чиюсь бідність для власної слави чи власних потреб. Здебільшого, обдаровувала тим, що було вже мені не потрібне, але при цьому ставила свої умови. Казала: "Даю тобі цю річ, а ти, будь ласка, піди замість мене на збори до школи, де навчаються мої діти, бо я зовсім не маю часу, а там завжди перевіряють, чи є хтось з родини". В такий спосіб я справді роздавала багато особистих речей, але кожен подарунок був пов'язаний з певними бажаннями чи умовами.

Крутила людьми, як хотіла. Маніпулювала ними, і вони ставали від мене залежними. Особливо подобалось мені їхнє захоплення мною, коли вони поза очі називали мене великодушною, доброю і святою. Такий імідж я створила собі в своєму оточенні, і ніхто не знав, що він не відповідає дійсності.

Під час того потойбічного екзамену все з'ясувалося. Мені було сказано: "Єдиним богом, якого ти шанувала, були гроші. Цим своїм богом сама себе засудила до прірви. Через гроші ти все більше віддалялась від Господа". Це справді було так. Якийсь час ми мали багато грошей, однак потім збанкрутували,

залізли в борги і залишилися без нічого, тому, коли я почула про гроші, мовила гірко: «Навіщо зараз говорити про це, адже на землі в мене залишилися тільки проблеми й борги!» Більше не могла сказати нічого...

"Не взивай намарно імені Господа Бога твого..."


Коли ж той небесний голос звинувачував мене в порушенні другої Божої Заповіді, я виразно побачила, як ще дитиною навчилася брехати, бо зауважила, що брехня - найкращий спосіб уникнути покарання матері, що іноді бувало дуже суворим. Так я почала іти дорогою свого життя поруч з батьком брехні - дияволом. Ми стали друзями, тож він навчив мене добре брехати. Разом з тим, як росли мої гріхи, моя брех­ливість вдосконалювалась, ставала все винахідливішою і безсоромнішою. І так, вдосконалюючись в майстерності брех­ні, я вже не могла позбутися її, як боргів, якщо їх назбирується дуже багато.

Але найзухвалішою моя брехливість була в царині релігії. Зауваживши, що моя мама має велику довіру до Господа і що вже саме ім'я Його є для неї святим, я подумала, що це най­кращий захист для моєї брехні, і через кожну дрібницю почала присягатися ім'ям Божим, Ранами Ісуса Христа, роблячи це легковажно і з насолодою.

Чи можна собі уявити, щоб дитина дійшла до такого нахабства і, бабраючись в болоті брехні, втягувала туди Гос­пода, щоразу прикриваючись Його ім'ям?

Дорогі брати і сестри, ось так я на власному прикладі пере­коналася, що слова й обіцянки, які ми часто за звичкою, без­думно вимовляємо, наче кидаючи на вітер, насправді нікуди не зникають. Брехня - це бумеранг, який рано чи пізно повер­неться до нас і впаде на наші голови.

Це жахливо, але я пригадую, що не раз, коли мама, роз­гнівана моєю брехнею, ставала непоступливою і суворою, я вдавалася до свого останнього козиря. Казала: "Та нехай мене блискавка вдарить, якщо брешу!". Тоді ніхто не надавав моїм словам серйозного значення, але вони справдилися: мене вдарила блискавка, пройшла практично через усе моє тіло, наче поділивши його навпіл, але завдяки Милосердю Божому я жива і стою перед вами, щоб донести до вас це свідчення.

Там, в засвітах, мені була показана і вся моя голослівність стосовно католицької віри. Я побачила, що надаремно взивала ім'я Господа Бога нашого, тоді, як усі створіння падали перед Ним ниць, виявляючи Йому свою любов і шану. Бачила також Найсвятішу Діву Марію. Стоячи на колінах перед своїм Сином, Вона молилася і благала за мене, а я, велика і підступна грішниця, хотіла бути з Ним на "ти" у своєму багні. Більше того - я побачила, як часто бунтувала проти Господа, обра­жалася на Нього і навіть проклинала Його. Але тепер я відчу­вала через це не тільки сором, але й нестерпний біль.

"Пам'ятай день святий святкувати"


Екзамен з другої Заповіді Божої був для мене чи не найважчим. Голос нагадав мені, що не менше чотирьох, а то й п'яти годин на добу я присвячувала своєму тілу, своєму зовнішньому вигляду, а на те, аби помолитися до Господа, не мала й десяти хвилин. Навіть коли обіцяла Йому відмовити вервицю, робила це поспіхом, абияк. Казала: "От і добре, помолюся, коли буде рекламна пауза під час мого улюбленого телесеріалу". А щоб не йти в неділю на Богослужіння, казала: "Мамо, адже Бог є всюди, то навіщо йти до церкви, аби там з Ним зустрітися?". Побачила також в потойбіччі, якою невдяч­ною була стосовно Господа - ніколи навіть і гадки не мала, аби подякувати своєму Творцеві і Спасителю. 24 години щодоби Він чекав на мене намарно. Навіть Дня Господнього - святої неділі не існувало для моєї невдячності, а якщо інколи я таки вибиралася до костелу, то для моєї душі це був наче похід до їдальні, адже душа марніла без духовної поживи, голодувала. А от для тіла, для цієї минущої оболонки, часу у мене завжди було вдосталь. Я була невільницею власного тіла. Про душу не дбала. "Осиротила" її. Ніколи не годувала Словом Бож



Категорія: Подяка і свідчення

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.
<
  • Публікацій: 0
  • Коментарів: 0
  • ICQ:
6 червня 2015 21:36

галя

Цитата
  • Група: Гість
  • Реєстрація: --
 
мені сподобалось


Додавання коментаря

Им'я:*
E-Mail:
Коментар: