Першенство Папи Римського

Першенство Папи Римського

Догматичною підставою першенства римських єпископів, є наука самого Ісуса Христа про першенство й верховну владу св. Апостола Петра, записана в Євангелії Божого Сина.
Як розуміти Христову науку в цьому питанні, — це покаже нам священне Передання первісної Церкви на Сході,
як пояснювали Христові слова св. Отці православного Сходу, аж до поділу Христової Церкви,
як розуміли Христову науку про першенство св. Петра та єпископів Риму перші вселенські Собори,
як відносився до ідеології папства ввесь православний Схід цілих перших 10 віків християнства.

[page=1]ЗМІСТ[/page]

[page=2]1. НАУКА ІСУСА ХРИСТА ПРО ПЕРШЕНСТВО В ЦЕРКВІ.[/page]
[page=3]2. ГОЛОС СВЯТИХ ОТЦІВ СХОДУ ПРО ПЕРШЕНСТВО В ЦЕРКВІ[/page]
[page=4]3. ВИЗНАННЯ ВСЕЛЕНСЬКИХ СОБОРІВ У СПРАВІ ПЕРШЕНСТВА[/page]
[page=5]4. ПРАВОСЛАВНИЙ СХІД І ПЕРШЕНСТВО РИМУ[/page]

о. Севастіян С. Сабол, ЧСВВ,
“Католицтво і Православіє”
ВИДАВНИЦТВО “СЛОВО ДОБРОГО ПАСТИРЯ’
НЬЮ ЙОРК — 1955

{PAGEBREAK}

[page=1]ЗМІСТ[/page]

НАУКА ІСУСА ХРИСТА ПРО ПЕРШЕНСТВО В ЦЕРКВІ
В основному, так незєдинені православні сьогодні, як і католики всіх обрядів по всі віки — визнають першенство св. Петра. Проте, є одна велика різниця, що відділює православних від католиків у тій основній вірі. Католики, отже — зєдинені з римським престолом християни, визнають за св. Петром першенство “голови” і “влади”, себто визнають св. Петра верховним Апостолом, начальником, головою апостольської громади, а, послідовно, з волі самого Спасителя, видимим головою Христової Церкви, що мае власть рядити всією вселенською Церквою. Незєдинені ж православні сьогодні признають св. Петрові тільки першенство “старшого”, але “рівного між рівними собі Апостолами”. Послідовно до того, православні і римському архиєреєві признають першенство “старшого”, але також тільки як “рівного між рівними собі єрархами” Заходу чи Сходу, а заперечують йому право рядити вселенською Церквою та головувати над усіми єрархами вселенської Церкви. Кажемо, що православні так учать і того придержуються сьогодні, бо, як побачимо нижче, зовсім інакше вчили великі і святі православні перших девять чи десять віків християнства.
Першенство римських архиєреїв католицька Церква виводить із першенства св. Петра. Якщо св. Петро не був чимось більшим і вищим за інших Апостолів, якщо св. Петро не дістав від Христа Спасителя більшої влади, ніж інші Апостоли, якщо він не дістав влади над
самими Апостолами та над усіми вірними Христової Церкви, — то наука про примат римських єпископів над усією Церквою — остане назавжди тільки людською видумкою, виплодом гордости й амбіцій єпископів Риму, а тим самим і гідною найстрогішого осудження із сторони всіх інших єрархів усіх часів.
Щоб знайти правду й бачити, хто правий — католики чи православні, — треба взяти до рук Євангелію Христа Спасителя і спокійно, чистим серцем, вільним від усякого упередження, читати та глибоко вдумуватися в те, що говорить сам Син Божий, що говорять чи як відносяться до Христових слів святі Апостоли. Святе Письмо є першою основою всієї віри, що від Бога походить. У св. Письмі маємо три місця, три головні цитати, в яких Христос Спаситель говорив до Симона-Петра особливішими словами, в яких і підкреслив його вищість за інших Апостолів та його вищу власть так над Апостолами, як і над усіми вірними Божого царства на землі. Ми розберемо всі ті три місця за порядком. Але, щоб краще зрозуміти значення і вагу Христових слів сказаних до св. Петра, пригляньмося перше самому імені Апостола Симона, що має називатись Петром.

1. Петро — Христовий заступник на землі
Петро був рибак із містечка Витсаїди над озером Генезарет і дома називали його Симоном, його батько називався двома іменами: Йона-Йоан. Симон мав ще брата Андрія. Цей уже став Христовим учнем разом із своїм приятелем Іваном, сином Заведея. Андрій, син Йони, привів молодшого свого брата Симона до Ісуса. “Поглянувши на нього Ісус, сказав: “Ти будеш званий Кифа, — що означає: Петро (скеля)” (їв. 1, 42).
Була це перша зустріч Симона-Петра з Ісусом Христом і вже при цій першій зустрічі Ісус відізвався до нього дивними словами, що в майбутньому мали означати щось небуденне.
Щоб краще зрозуміти вагу й силу нового імені, що його Христос обіцює дати Симонові, треба нам
звернутись до життя і звичаїв старинного світу на Сході, зокрема ж до жидів. Не будемо тут широко й науково розводитись, а тільки майже енциклопедично скористаємо з пояснень учених біблістів і археологів.
1. Що означало імя в юдеїв?
В давнину імя не було самою тільки назвою людини, щоб закликати когось, чи відрізнити від когось іншого. В давнині імя означало майже те саме, що сама особа, людина. Воно говорило про характер, вдачу, натуру людини. Ось, про ледачого Набала власна його дружина каже цареві Давидові: “Не зважай, пане мій, на такого злого чоловіка, на Набала, бо як зветься він, такий він і є. Набал зветься він і дурнота його з ним” (1. Сам. 25, 25).
Імя говорило і про завдання чи чинність людини, або Бога. Ось, псальмопівець Давид каже: “Господь нехай вислухає тебе в день тісноти, імя Бога Якового нехай заступить тебе” (Пс. 20, 1). Вислухати когось у тісноті, це заступитись, помогти, порятувати. Поетичний паралелізм каже, що Бог і імя Бога — це те саме. Що приписується Божому імені, те приписується властиво самому Богові. “Один буде Господь і одно імя його” — каже пророк Захарія (14, 9). Тому це Божому імені належиться така пошана, як самому Богові. Святим величати імя Боже, це святим величати самого Бога (Ісх. 20, 7; Второзак. 12, 5; 11, 21). Да святиться імя Твоє — це те саме, що святим будь прославлений, Боже (Мт. 6, 9; Лук. 11, 2). Храм поставлений імені Божому, це храм самому Богові поставлений (І. Царств, 8, 16; II. Царств 7, 37). Імя Боже могутнє і страшне •— значить: Бог є могутній, великий і страшний (порівняй Єрем. 10, 6). В імя Боже щось робити, говорити або наказувати, значить: повагою самого Бога робити, говорити, наказувати (Ісх. 5, 23; Второзак. 18, 20; Мат. 24, 5). Імя Боже, це Божа повага в клятві (Лев. 19, 12), в благосовленні (Пс. 89, 25), в проклоні (2. Царств 2, 24) ітд. Уряди-завдання Месії висказані також ріжними іменами. Оце “дадуть імя йому: Дивний, Порадник, Бог кріпкий, Отець будучого віку, Князь мира” (Ісаія, 9,6).
Тому, хто знає чиєсь правдиве імя, той знає в якійсь мірі і його самого, його вдачу, чинність чи призначення. Мойсей на Хориві запитав самого Бога про його імя і ось яку відповідь одержав: “Ягве — Я Той, хто є; …так промовиш до синів Ізраїлевих: Сущий післав мене до вас” (Ісх. З, 13). Тут імя Боже каже, що є істотою Божої натури. Бог — це повнота існування, це саме Існування, відвічне джерело всякого існування, що є поза Богом.
Отже, імя в жидів — це не тільки порожнє слово; воно означає натуру, вдачу, чинність чи призначення особи, що має якесь імя.
2. Що означає зміна імені?
Якщо імя було таким дуже важним і багатомовним у старинних народів і в жидів, що воно було синонімом самої особи й ознакою її натури, характеру або уряду, то виходить, що коли комусь змінено імя, тоді наче б змінено і його самого, його натуру, його характер і дано йому новий уряд. Він уже не є тим, чим був, а стався тим, на що вказує нове імя. Тому то князі часто міняли своє імя при вступленні на трон, бо тепер вони починали бути новими людьми. Інвеститура в нову владу неначе вимагала нового імені. І сьогодні ще зміняють своє імя папи й монахи. Папа вже перестає бути звичайним священиком чи єпископом, а монахи перестають бути давними людьми; вони зачинають нову й відмінну від попередньої епоху свого життя.
У св. Письмі маємо багато прикладів зміни імені, але тут звернемо увагу тільки на ті зміни, що їх робив сам Г. Бог. Таких випадків маємо в Старому Завіті два, а в Новому Завіті один.
Перша зміна імені в Старому Завіті, це зміна імені Авраама та його дружини Сарри, що раніше звались Аврам та Сара. Бог обіцяв зробити Авраама патріяр-хом вибраного народу, з якого вийде колись Месія. Цей нарід буде численний, тому “Аврам” — “достойний отець” — буде від тепер зватись “Авраам” — “отець багатьох”. “Буде твоє імя Авраам, бо Я вчинив тебе отцем багатьох народів… вчиню тебе народами і царі виходитимуть із тебе” (Бит. 17, 4-5). Про Сарру ж казав Бог Авраамові: “Жену твою не мусиш уже звати на імя Сара, а Сарра буде імя її… і буде вона народами, царі в народів із неї вийдуть” (Бит. 17, 15). Даючи нове імя Авраамові та Саррі, Бог заразом подає й пояснення та причину того нового імені. Обітниця Божа тут затверджена договором-заповітом між Богом і Авраамом та його потомками. Це початок Старого Завіту.
Друга зміна імені в Старому Завіті, це зміна імені Якова на “Ісраель”. Обітниці дані Авраамові Бог тепер затверджує наново з одним із потомків Авраама, себто — з Яковом та його дванадцятьома синами. Яків через своїх синів стається правітцем вибраного ізраїльського народу. Як при імені Авраама Бог подав пояснення і причину тієї зміни, так і тепер при зміні імені Якова на Ізраіль, Бог долучує пояснення тієї зміни: “Від тепер буде тобі імя не Яков, а Ізраіль, ти бо з Богом боровся й над людьми братимеш гору” (Бит. 32, 27-28). Це нове імя, Ізраіль, буде характеристичне для потомків Якова, для ізраїльського народу. Він увесь час буде протиставитись і боротись із Богом (Діян. Ап. 7, 51).
Отак, обидва рази, коли Бог у Старому Завіті зміняв імена — зміняв заразом і призначення людини, якій змінив імя. В цих обидвох випадках нове імя означало щось великого й небуденного, що мало прийти в майбутньому.
В Новому Завіті той сам Бог, що змінив імя Авраамові та Яковові-Ізраілеві, В Свойому Синові Ісусі Хри-сті заповідає зміну імени Симона, сина йони. Як казав він до Аврама: “буде імя твоє Авраам”, та як казав Він до Якова: “від тепер буде тобі імя не Яков, а Ізраіль”, так тепер через Ісуса Христа каже Він до Симона: “ти будеш зватися Кифа”, що означає Петро, скеля, як додає св. Євангелист (їв. 1. 42). Як у випадку з Авраамом та Яковом, новий зміст і нове завдання вложив Бог у нові імена, так і тут, у випадку з Симоном, Божий Син вкладає новий зміст і нове завдання в нове імя Симона, що має зватись Петром. Як Авраама та
Якова, через зміну імен чекало щось велике й небуденне, так і тут Ісус заповідає щось велике й небуденне, злучене із зміною імені Симона на Петра. Як у Старому Завіті сам Бог подав заразом і пояснення нових імен та визначив завдання вложене в нові імена, так і тут, у Новому Завіті, щоб не було ніякого сумніву, Божий Син подає авторитативне пояснення значіння й сили нового імені: назватись Кифою-Петром, себто скелею, — це статись і бути скелею, каменем, основою нової Церкви, нового вибраного народу, нового Божого Ізраіля. Це завдання Петра повніше пояснить Христос дещо пізніше. Тоді Він скаже: “Ти є Петро (скеля), і на цій скелі побудую Церкву мою й пекельні брами не переможуть її” (Мат. 16, 18). Петро буде початком і основою Нового Завіту, як Авраам та Ізраіль були початком і основою Старого Завіту. Тут інвеститура в месіянське-Христове правітцівство, там івеститура в головство Христової Церкви.
3. Що ж означає саме імя Кифа — Петро?
Саме імя “Кифа”, як імя людини, зовсім нове й самим Христом придумане для вибраного Апостола. Ніхто в св. Письмі обох Завітів, крім Симона-Петра, не називається тим іменем. Ісус Христос говорив арамайською мовою, а в ній, як і в сирійській, як також і в єврейській “киф” означає: камінь, скеля (порівняй: Єрем. 4, 29). По грецьки те слово переведено так у Старім Завіті (переклад Сімдесяти) як і в Новому Завіті через “петра, петрос”. Через уживання грецької мови в апостольських часах, поволі імя “Кифа” заступлено “Петром”. Отже, значіння слова “петра” — це те саме, що “кифа”. Виходить, що в змісті імені треба шукати його сили, значіння та причини, чому його вжито.
А тепер одне цікаве спостереження: в Старому Завіті Мойсей, Давид і пророки часто самого Бога називають іменем “Скеля-Камінь”. в єврейському тексті написано часто: “Скеля моя”, “Скеля мого спасения”, “Скеля Ізраіля” і т. п., що в грецькому, а за тим і в нашому перекладі читаємо: “Бог мій”, “Бог мого спасения”, “Бог Ізраіля” (порівняй євр. текст: Второзак. часто в главі 32; 2. Сам. гл. 22 і 23; Псальми: 18, З, 32, 47; 19, 15; 28, 1; і т. д.; Ісаія ЗО, 29; Єзек. 44, 8; Аввак. 1, 12).
Єврейський текст у тих місцях на означення імені Божого вживає слово “Тсур” (Скеля), а тільки один раз, у непевному читанні, вживає слова “Ебен” (Камінь), “Ебен Ізраіля”, себто Камінь Ізраіля (Бит. 49, 24). Обидва слова, як “Тсур”, так і “Ебен” означають силу, охорону, основу. Отже, “Тсур-Скеля Ізраіля”, або “Тсур-Скеля мого спасения” означає, що Бог є сильною опорою, основою Ізраїльського народу чи нашого спасения. Він захорона, Він запорука існування тепер і в майбутньому.
В Новому Завіті св. Письмо, як побачимо нижче, Ісуса Христа також називає “Скелею-петрою”, називає його й “Каменем-літос”, як також називає Його й “краєугольним Каменем” Церкви (Мт. 21, 42; 1. Петра, 2, 6; 1. Кор. 10, 4). Те саме імя, що його дає св. Письмо Богові в Старому Завіті, дає його і в Новому Завіті Божому Синові, Ісусові Христові. Старозавітній “Тсур” названий “Петрою”, а старозавітній “Ебен” названий “Літосом”. Той сам Бог Старого й Нового Завітів. Те саме значіння “Тсур” і “Петра”, хоч відмінний звук слова, бо у відмінній мові.
І оце Христос, що називається “Скеля”, усуває набік людське імя Симона, сина Йони й надає йому Своє Боже імя “Скеля-Камінь”. Сам Христос заразом і пояснює значіння нового імені та й підкреслює дві ідеї: Петро буде основою Церкви (“на цій скелі поставлю Церкву мою”) й ця основа буде сильна та незнищима, мов скеля (“і пекельні брами не переможуть її”). Отак, Божий Син ділиться з Симоном іменем, чи радше дає йому Своє імя, щоб показати, що дає йому і Свій Божий уряд. Приймає Симона-Петра до найтіснішої злуки з Своєю Божою владою, щоб Симон-Петро був із Його волі такою ж Скелею, якою є Сам Божий Син. Зміна імені тут — це інвеститура Петра в божественну владу й повагу. Тут Христос, неначе вказує пальцем, хто тепер із його волі й поручения буде представником Бога на землі та найбільш автентичним товкмачем Божого обявлення в Христовій Церкві.
Ось так, чудово ясною стає божественність Церкви й то не тільки тому, що вона основана на “краеугольному Камені” — Христі, але й тому, що ЇЇ основою є Петро — “Скеля”, бо сам Бог передав йому Своє власне імя, як також передав йому і Свій Божий уряд, чим мов би адоптував його і причислив його до Своєї Божої родини. Бог “Тсур-Скеля” Старого Завіту; Христос “Петра-Скеля” Нового Завіту з волі Отця; Петро — “Скеля-Камінь” Нового Завіту з волі Христа, але і з волі Отця, бо “не тіло і кров відкрили тобі, але Отець мій, що на небесах” (Мат. 16, 16-17). Нікого іншого крім Бога, крім Божого Сина та крім Богом вибраного Петра не називає Св. Письмо “Скелею”. Яка чудова Божа гармонія й яке безпереривно чудове Боже обявлення!
Усвідомивши собі велике й повне змісту значіння імені, що його давав Бог, усвідомивши собі й вагу імені “Кифа-Петро” та його значіння і мов би продовження Божого імені “Скеля”, можемо вже приступити до пояснення трьох текстів Христових слів сказаних до Симона-Петра.

2. “Ти є скеля, і на цій скелі побудую мою Церкву”
Півтора року після першої зустрічі Симона Петра з Христом, коли Ісус уже мав вибраних 12 Апостолів і великі юрби народу, слухаючи Його науки ходили за Ним, сталось здійснення обітниці, що її Христос дав Симонові, коли казав: “Ти будеш званий Кифа — що означає: Петро (скеля)” (їв. 1, 42).
Ісус із Своїми учнями прийшов у чудові околиці міста Кесарії Филипової. З боку міста видніла ЗО метрова висота, стрімка скеля, а в ній велика печера, з якої випливає одне з найбільших джерел ріки Йордану. На верху скелі стояла святиня в честь імператора Августа, вся з твердого, білого мармору. Учні, втомлені довгою дорогою, поклались спати. Але Ісус усю ніч перевів на довгій, святій молитві. Це вказувало, що Він задумує щось великого зробити, бо перед кожним важнішим ділом — Ісус завжди цілу ніч молився.1) Зранку, коли наблизились до міста, Ісус запитав Своїх учнів: “Що кажуть люди про Сина чоловічого, хто він?” (Мат. 16, 13). Апостоли подали найрізніші думки людей. Люди вважали Христа за воскреслого з мертвих Івана Хрестителя, інші за пророка Ілію, ще інші за пророка Єре-мію. Всі вважали Його чимось великим, навіть предтечею Месії, але що міг би Він бути самим Месією, — про це вони не думали. “А ви, як кажете, хто я?” •— запитав Ісус і про думку самих Апостолів (Мат. 16, 15). Таке питання заскочило Апостолів. Ніколи дотепер не ставив Він їм подібного питання. Чекав півтора року, щоб вони могли добре пізнати його. Але Апостоли мовчали. Вони ще не мали ясної і певної думки про Нього, хоч Ісус у першому запитанні “що кажуть люди про Сина чоловічого” — натякнув на те, ким Він є, бо слово “Син чоловічий” уже в пророка Даниїла (7, 13) означало Месію. Христос уже й покликувався на цю назву і вжив її 78 разів. А все таки, Апостоли ще не розуміли значіння тієї назви. Коли ж усі учні мовчали, тоді Симон визнав за них усіх і за себе: “Ти Месія (по грецьки: Христос) Син Бога живого. І озвавшись Ісус, каже до нього: Блажен єси, Симоне, сину Йонин. Бо не тіло й кров відкрили тобі, а Отець мій, що на небесах” (Мат. 16, 16-17). Не тільки тому названий він блаженним, що визнав ту основну правду новозавітньої віри, але ще більше тому, що знання тієї правди отримав він не від людей, а від самого Отця небесного, і то з усіх Христових учнів він перший одержав. Христос уже раніше задумав призначити Симона до чогось великого і надзвичайного, а Отець небесний тепер потвердив цей задум, наділюючи Симона першого надзвичайним обявленням. Це було знаком для Ісуса, що може вже зачати творити велике й надзвичайне Своє діло, яке буде мати світове значіння для всіх людей і на всю вічність.
“То ж і я кажу тобі: Ти є Петро (скеля), і на цій скелі побудую Церкву мою й ворота пекельні не переможуть її. І тобі дам ключі царства небесного, і що ти звяжеш на землі, буде звязане в небесах; а що ти розвяжеш на землі, буде розвязане на небесах” (Мат. 16, 18-19).
Тут Ісус Христос говорить тільки до самого Симона-Петра, бо відзивається до нього через “ти”, “тобі”; ясно підкреслює його імя “Симон Йонин — Петро”, щоб не було ніякого сумніву. Спаситель говорить безпосередньо до св. Петра, а не до інших Апостолів чи учнів. Христова Церква має бути збудована на скелі, а не скеля на Церкві; перше підвалина-фундамент, а потім Церква, а не перше Церква, а щойно потім фундамент.
Христос говорив арамайською мовою, отже, до Симона, сина Йони, Він сказав: “Ти є Кифа, і на цій кифі” — “ти є скеля, і на цій скелі” — побудую Церкву мою”. Що Христос уживав слово “кифа”, а не Петро, можна заключати й із того, що далі Св. Письмо часто називає Петра Кифою.2)
Метафор “будувати Церкву” часто пізніше вживав св. Павло,3) а Христос правдоподібно взяв її із Св. Письма Ст. Завіту, де вибраний нарід часто називається: “дім Ізраіля”, “дім Божий”4). Дім Ізраіля — це нарід жидівський, вибраний зпоміж усіх інших народів землі. Церква Христова — це Ізраіль Нового Завіту, вибраний нарід Христа Спасителя.
Симон-Петро має бути скелею, твердим каменем, непорушною основою, на якій Христос обіцює побудувати Свою Церкву. Це перша обітниця дана св. Петрові й тільки йому одному. Основа-фундамент тримає будівлю цілою, одною, суцільною, зберігає її перед розвалом, надає їй силу й тривалість. Ці властивості має одержати Петро-фундамент, щоб на ньому стояв неподільний і до кінця віку тривалий дім нового Ізраіля — Христова Церква, зложена з різних народів, різних рас, характерів і культур. Товариство зберігає суцільну єдність і має силу та значіння тоді, коли голова товариства має авторитет над іншими й усі підчиняються йому, В кожному товаристві може бути тільки один фактичний голова, предсідник, президент чи володар. Якщо верховна влада розділена на більше осіб, то, раніше чи пізніше, в такому товаристві мусить дійти до анархії, боротьби й розвалу. Як же з волі Ісуса Христа св. Петро має бути основою Церкви, зберігати її в єдності та надавати їй сили і тривалосте, то мусить він мати найвищу владу в Церкві, владу рядити, провадити, приказувати, а всі інші, не виключаючи й самих Апостолів, мають так само з волі та приказу Божого, обовязок підчинятись йому, та слухатись його. Таке взаємовідношення між найвищою владою св. Петра та підчиненням йому всіх інших — збереже Церкву в єдності, дасть їй силу та збереже її неподільною до кінця віку.
Петро має бути основою сильною, непорушною, бо це кажуть дальші Христові слова: “І брами пекельні не переможуть її”. Брами — в Св. Письмі, — означали твердиню,5) або високими валами обведене місто,6) отже, брами — це велика сила. Пекло-ад, “шеол” — означає мешкання покійників, а в Новому Завіті частіше вживається на означення тюрми караних злочинців,7) ті ж злочинці часто представлені, як царство Божих ворогів.8) Отже слова “і брами пекельні не переможуть ЇЇ” — можемо двояко розуміти: сила смерти не переможе Христової Церкви, отже, вона безсмертна, або сили диявола й темряви (Лук. 22, 53) не переможуть ЇЇ, отже, вона перетриває всі найтяжчі хуртовини. Це друге пояснення виглядає більш правильне.9)
Петро має одержати “ключі царства небесного”. Це друга обітниця, що її дав Христос Петрові й тільки йому одному. В старинних часах, як перед Христом, так по Христі, найвищі представники громади передавали ключі від брам міста полководцеві, що завоював їхнє місто. Це означало, що місто піддається завойовникові, а через нього найвищому зверхникові завойовників, якому й передає найвищу владу над усіми громадянами здобутого міста. В біблійному розумінні, той, хто має ключі дому, — не є дверником-слугою, а заві-дателем, що править домом у чийомусь імені, й “від нього залежить уся повага батькового дому” як каже Св. Письмо.10) Ключі завжди означають найвищу владу в руках того, хто їх має: “він відчиняє й ніхто не зачинить, він зачиняє й ніхто не відчинить”.”)
Петро має одержати власть “вязати й розвязувати”, т. є, зобовязувати і звільняти, накладати закони і злагіднювати їхнє примінення залежно від потреб і обставин. Буде це власть не тільки відпускати гріхи, але власть необмежена: “що тільки звяжеш” (по грецьки “го еан”). І ця власть Петра не підлягатиме нікому на землі, бо що тільки звяже він чи розвяже, буде — без усякого іншого одобрения — звязане чи розвязане також і в небі. Це вже третя Христова обітниця дана св. Петрові. Подібну власть дістануть пізніше й усі інші Апостоли разом із Петром (Мт. 18, 18), але їм, Апостолам, не згадає Христос про ключі небесного царства, бо тільки один Петро буде їх мати й тільки він один буде найвищим завідателем Божого дому — Церкви Христової. Отже, власти “вязати й розвязувати”, що її дістануть і інші Апостоли, не будуть мати вони без Петра, окремо від Петра чи незалежно від Петра, а тільки разом із ним і в єдності з ним.
Христос, як бачимо, задумує поставити Свою Церкву на Петрі, на твердій скелі, що має зберегти цю
Божу установу обєднаною та витривалою на всі напади сил зла, а щоб такою могла бути Церква зложена з багатьох народів різних рас і відмінних культур, то Христос задумує поставити в ній одного завідателя з ключами найвищої і необмеженої влади, якій мусять підчинятись усі, хто хоче бути в Божій Церкві, щоб так разом зберігати її обєднаною, неподільною та неподоланою. І тому, тільки Церква, що поставлена на Петрі й на ньому стоїть, є Христовою Церквою, а всі інші не можуть бути Христові. Сумнів тут неможливий. Це заключения —■ найпростіший і конечний вислід слів самого Христа Спасителя.
З усього дотепер сказаного видно, що Христос до чогось вищого приготовляв св. Петра, ніж тільки до того, щоб він був “рівний між рівними собі Апостолами.”

3. “Симоне, Симоне… ти, навернувшись колись, утверджуй братів твоїх”
Друге місце в св. Євангелії, що говорить про вищу власть св. Петра над іншими Апостолами та над вірними, — це Христові слова сказані до св. Петра на Тай-ній Вечері, в приявності всіх Апостолів. “Симоне, Симоне, ось сатана жадав, щоб вас пересіяти, як пшеницю. Та я молився за тебе, щоб не змаліла віра твоя; і ти, колись, навернувшись, утверджуй братів твоїх” (Лк. 22, 31-32).
В словах: “Ти є Петро…” Господь поставив міцне забороло Своєї Церкви перед нападами “пекельних брам”, бо Свою Церкву обіцяв побудувати на скелі, на Кифі-Петрі. Тут Христос Свою власну молитву до Отця небесного ставить охороною тієї Церкви перед хитрощами сатани, перед його намаганням пересіяти, перетрясти, розбити єдність Церкви. Хоч сатана всіх Апостолів “жадав пересіяти як пшеницю”, — Божий Син всемогутньою молитвою не за всіх просив Свого Отця, а тільки за одного Петра, щоб він остав завжди такий міцний у вірі, що ця його сила буде кріпити інших Апостолів. Тоді будуть сильні і вони, та вся Церква, коли будуть слухатись її вчителя та йти за його вказівками.
В словах “Ти є Петро…” Ісус говорив про необмежену власть св. Петра: Церква до кінця віку стоятиме на ньому й ніщо не переможе її; ключі Божого царства повірив йому без усяких обмежень часу й місця, бо власть ключів обіцяв дати йому над усіми та й на всі часи. Тут Ісус знову говорить про необмежену власть: як довго сатана буде намагатися “пересівати” учнів Христових “як пшеницю”, — себто розєднювати їх лож-ними науками, — так довго, себто аж до кінця віку, Петро буде тим непомильним учителем, що обороняє і зберігає чисту Божу науку та кріпить своїх братів — не силою своїх здібностей чи богатствами своїх чеснот і заслуг, а силою всемогутньої молитви Христа Спасителя.
Як у словах “Ти є Петро…”, так і тут Христос виразно відділює Петра від інших Апостолів. Сатана намагатиметься “пересіяти вас”, але для оборони “вас”, я молився “за тебе”, “за тебе, Симоне”, за “твою віру”, і “ти”, навернувшись колись, утверджуй інших, “братів твоїх”. Христові слова були й осторогою для Петра, що цієї ночі він тричі відречеться свого Вчителя. Петро перечив це й запевняв Ісуса, що він “і на смерть піде” за Нього. Але сталось так, як Христос заповів. Два учні заломились і впали: Юда та Петро. Юда зрадив Христа й не навернувся; він повісився в одчаї. Петро ж вирікся Христа, вирікся аж тричі й під клятвою, але не зрадив’Учителя, не втратив і не заперечив віри в Христа, а тільки не мав відваги визнати її при всіх. Але відразу ж він і розкаявся та зачав гірко плакати. Петро — єдиний, що впав і “навернувся”. Це було те навернення, після якого мав він “утверджувати братів своїх” у вірі. Христос допустив той упадок Петра для його власного добра, щоб він не надто довіряв собі та й не виносив себе над інших, бо “більший між вами — нехай буде найменший, і хто старший, нехай буде як слуга” (Лук. 22, 26). Але Христос подбав і за його навернення, для добра всієї Церкви, щоб він, навчившись недовіряти своїм силам та здавшись виключно тільки на силу Божої ласки, — міг утверджувати своїх братів.
Брати св. Петра, це Апостоли Христові. Але Петро є єдиною основою, скелею, він є єдиним ключником, він і єдиний вибраний на те, щоб утверджувати всіх інших. І, як скеля-основа має перетривати всі бурі сил диявола, як ключних Божого царства має діяти так довго, як довго треба буде “вязати й розвязувати на землі”, так і нове завдання Петра — утверджувати братів — має тривати аж до кінця віку, бо аж до кінця віку сатана буде намагатись “пересівати” учнів Христових, і аж до кінця віку вони потребуватимуть когось, хто піддержував би їх у вірі. За це й молився Христос, і молився молитвою, яку завжди вислухував небесний Отець: “Отче, … Я знаю, що Ти завжди вислухуєш мене” (їв. 11, 41-42).
Слова Христові сказані до св. Петра в один із найбільш святочних моментів у житті Спасителя, бо сказані при прощанні з Апостолами на Тайній Вечері, перед відходом на смерть — не могли бути сказані отак на вітер і остатись без усякого значіння. Вони мали значіння не тільки на час, коли жив Христос чи Апостоли. Бо якщо сатана відважився спокушувати самого Божого Сина і Його “пересівати” та зводити на блудні дороги (Мат. З, 3-10), якщо він, по словам Христа, “жадає, щоб пересіяти Апостолів, як пшеницю”, то тим більше відважиться й буде спокушувати вірних Христової Церкви. Якщо сатана захитав віру Апостолів у часі страстей і смерти їхнього Учителя (Лук. 24, 14-21), то певно, і ще більше, намагатиметься захитати та підірвати віру в тих, що пізніше прийдуть до Христа і його Церкви. Якщо Христос запевнив Апостолів поміччю і покріпленням, тих Апостолів, які власними очима бачили Ісуса і його чуда, то чи міг Ісус відмовити того покріплення й помочі простим вірним, які ніколи не будуть його бачити людськими очима, які ніколи не побачать його чудес, тих доказів його Божого Синівства та правдивости Його віри? Отже, як довго існуватиме Христова Церква, так довго Петро буде кріпити своїх братів у вірі. Христос, як бачимо, не тільки задумує тут поставити св. Петра найвищим учителем у Своїй Церкві, але вже й дає йому поручения виконувати той уряд після свого навернення. Пізніше Христос ще торжественніше затвердить св. Петра на тому вчительському уряді, щоб Божа Церква знала, в кого має шукати розвязки в сумнівах і покріплення в боротьбі за віру, коли вже не стане Божественного Вчителя. І тому, тільки Церква, що має один найвищий і непомильний учительський уряд, — поставлений Христом Спасителем, — є Христовою Церквою, а всі інші не можуть бути Христові. І тут не може мати місце ніякий сумнів, якщо не хочемо твердити, що Христос говорив до св. Петра без усякої думки і без жадних намірів. Як же ж говорив Він поважно і якщо кожне Його слово має високе й Боже значіння, то з того всього тут сказаного знову виходить, що з волі Христа Спасителя св. Петро мав бути і є чимось більшим і вищим, ніж тільки “рівний між рівними собі Апостолами”.

4. “Паси вівці мої… паси ягнята мої”
Третє місце в св. Євангелії, що говорить про вищість св. Петра за інших Апостолів та про його пер-шенство влади в Христовій Церкві, це Христові слова, якими Він звернувся до св. Петра по Свойому воскре-сенні.
Було це над Тиверіядським озером. Уже минулись тяжкі й понурі дні Христових страстей і пониження, які в основах потрясли та захитали віру Апостолів. Учитель уже явився побожним жінкам, явився св. Петрові, явився потім кілька разів і всім разом зібраним Апостолам і все це відновило та скріпило їхню віру. І оце ранком явився Ісус на березі, коли Апостоли ловили рибу в Тиверіядському озері. Вони не впізнали, що це Ісус, щойно дівственник Іван пізнав його й сказав Петрові: “Це Господь! Симон же Петро, як почув, що це Господь, накинув на себе одежину, — бо був нагий, — та й кинувся в море. А коли ж поснідали, каже до Симона Петра Ісус: Симоне йонин, чи любиш мене більше, ніж ці? Той каже йому: так, Господи, ти знаєш, що люблю Тебе. Промовляє йому (Ісус): паси ягнята мої (боске та арнія му). І говорить йому Він удруге: Симоне Йонин, чи любиш мене? Той каже йому: так, Господи, ти знаєш, що люблю тебе. Промовляє йому (Ісус): паси вівці мої (поймайне та пробата му). Утретє Він каже йому: Симоне, сину Йонин, чи любиш мене? Засмутився Петро, що спитав його втретє, чи любиш мене, і він каже: Господи, ти все знаєш, ти знаєш, що люблю тебе. Каже йому Ісус: паси вівці мої (боске та пробата му)” (їв. 21, 7-17).
В тих словах найвиразніше означена найвища влада св. Петра. Раніше І. Христос тільки обіцяв передати її Петрові, тепер же, коли вже має відійти з землі до Свого Отця небесного, передає йому ту владу, щоб стадо Христове не осталося без пастиря, Церква щоб не осталася без голови й керівника.
Ісус Сам називав Себе “Добрим Пастирем” (їв. 10, 2, 14), а тих, що з вірою приходили до Нього, називав Він “стадом Своїм” (Лук. 12, 32). І оце Своє стадо передає тепер Ісус Христос Петрові. Трикратно запитує Він Петра: “чи любиш мене, чи любиш мене більше, ніж ці”, щоб показати й підкреслити, що йому й дасть більше, ніж іншим. Трикратно запитував Ісус Петра, щоб цей мав нагоду направити трикратне заперечення та ще й перевищити його. Засмутився Петро, коли Ісус пригадав йому трикратне його падіння, але не змарнував нагоди трикратньо запевнити свого Вчителя, що хоч і велике було його падіння, але тепер іще більша є його любов та відданість Ісусові.
Назвою “стада, отари” Св. Письмо не раз означувало вибраний нарід’2) та й сам Ісус учнів Своїх називав “вівцями Своїми”,13) що є “отарою його”. Крім овець і ягнят нікого іншого нема в Христовому стаді.
Святі Отці говорять, що вівці — це досконалі, ягнята ж — недосконалі; вівці — це єпископи й священики в Христовій Церкві, ягнята ж — це вірні. Усі вони, так Апостоли, як і майбутні єпископи, священики та вірні, — віддані тепер під опіку нового пастиря-Петра. І Апостолів називав Христос Своїм “стадом” (Лук. 12, 32). Два рази поручає Ісус Петрові “паси вівці мої” (ти будь найвищим пастирем Апостолів моєї єрархії), а тільки один раз каже йому “паси ягнята мої” (вірних моїх), мов би вказуючи на те, що вірними будуть рядити Апостоли, єпископи і священики. Петро має бути найвищий і над пастирями і над ягнятами.
Добрий Пастир — Ісус — поставив Петра замість Себе пастирем усього Свого стада. Добрий Пастир уже положив Своє життя за Свої овечки. Тепер віддає їх усіх, без виїмку, — і овець, і ягнят, — дбайливості Петра й зараз додає, що доля Петра-Пастиря —- буде така сама, як доля Ісуса-Пастиря. І Петра колись звя-жуть та поведуть на хресну смерть; він піднесе свої руки на розпяття й віддасть своє життя за Христа та за Його вибране стадо, за Церкву.
Вівці і ягнята, що їх дістає Петро, це не його, а Христові. “Паси вівці мої… паси ягнята мої”, — каже Христос. Петро не буде абсолютним і незалежним паном і власником тієї отари, а тільки завідателем в імені Христа, як буде завідателем і ключів Божого царства, як буде також і вчителем віри не від себе, а від Бога, від обявлення Отця (Мат. 16, 17), від просвічення Св. Духа, що дасть йому “розуміти Писання” (Лук. 24, 45), та від Божого Сина, що молиться до небесного Отця всесильною молитвою, “щоб не змаліла віра” Петрова та шоб він, ведений силою Божою, міг “утверджувати братів своїх” (Лук. 22, 32). Отже, як не сам від себе, не з власної волі, а з Божої постанови й Божої волі Петро став скелею-основою Церкви та ключником-за-відателем Божого царства, так і тепер не з власної, а з Божої волі та Божої постанови стається він єдиним найвищим пастирем, наступником Доброго Пастиря-Христа, що має пасти овець і ягнят Христової отари по всі часи, до кінця віку.
Христові слова “паси ягнята мої” Св. Письмо в грецькій мові віддає через “боскб та арнія му”. Це “боске” частіше значить: годувати, кормити, живити.. Якже говорить про вівці, то Св. Письмо вживає вже не “боске”, а нове дієслово: “поймайне та пробата му”, а це “поймайне”, як у Св. Письмі, так і в старин-ній світській літературі, означає: рядити, кермувати, провадити, володіти.14) Так говорить Св. Письмо про царя Давида: “І сказав Господь до тебе: ти пастимеш (поймайнейс) нарід мій Ізраіля і ти будеш вождем народу мого Ізраіля” (2. Царів, 5, 2). Так само й Єван-гелист Матей повторює слова пророка Михея (5, 2): “І ти, Вифлееме, Юдина земле, нічим не менший єси між вождями Юди: бо з тебе вийде вождь, що стане пастирем — ((“іже упасет” — поймайней) мого народу Ізраїля” (Мат. 2, 6). І св. Павло казав до старшин церковних, що прибули до нього з Єфесу: “Тим досте-рігайте себе і все стадо, в якому вас Дух святий настановив єпископам, щоб пасти (“поймайнейн”) Церкву Божу” (Діян. 20, 28). І старинні письменники та історики, як Гомер, Геродот і інші, князів, королів і вождів — Агамемнона, Менелая, Ахіля, Гектора й інших, називають “пастирями” — “пойменес лаон”.15)
У тих словах “паси вівці мої, паси ягнята мої” — є все, що належить до уряду доброго пастиря: вести овець на добру пашу, берегти від злої, привертати до отари тих, що заблудили, карати впертих, відлучувати заражених, боронити перед хижими вовками. Примі-нюючи все це до розумних овець і ягнят Христової отари, себто до людей, це значить, що Христос передав Петрові найвищий пастирський уряд, що має в собі власть навчальну, законодатну та судейську – каральну. Ввесь той уряд і всі ті власті виконував дотепер сам Найвищий Пастир-Христос, але Він уже має відійти до Свого небесного Отця й тому на Своє місце ставить Петра, як Свого заступника, верховного пастиря, князя, найвищу владу в Своїй Церкві. Це й називаємо першенством влади св. Петра.
Дуже гарно зрозумів це французький модерніст і раціоналіст Лоазі, коли, проаналізувавши всі три тексти Христових слів про св. Петра, написав: “Немов бажаючи віддячитись за любов, …Ісус каже Петрові: Паси вівці мої. Апостол дістає власть рядити християнською отарою замість Ісуса… Роблячи Симона Своїм намісником, …Ісус затверджує князя Апостолів у його приматі, чи краще сказати, Він одягає його в гідність примату… Так щодо змісту, як і щодо форми та й щодо характеристичного ужитку імені “Симона”, — цей уступ паралельний до “Ти є Петро” та й до “Утверджуй братів твоїх”. Це три відгомони того самого початку, однаково вірні щодо своєї істоти…” Розбираючи Христові слова про “вівці й ягнята”, Лоазі пише: “Чи візьмемо ті слова кожне окремо, чи разом, — завсіди означають вони цілість християнської отари; однак, відмінність слів доказує, що нема виїмку, що всі вірні, яке б не було їхнє становище в спільноті, є віддані під опіку Петра. За час усього діялогу — явно виступає ідея гідности, що її Христос накладає на Свого Апостола.”16)
Як бачимо, словами “паси вівці мої, паси ягнята мої” — Христос поставив Петра Своїм намісником у пастирському уряді і поставив його в приявності інших Апостолів, щоб ніхто з них не мав сумніву, хто має верховодити над апостольською громадою та над учнями й вірними, коли Христа вже не стане на землі. Тому, тільки Церква, що має одного найвищого пастиря, учителя, суддю, і Божим повіренням наділеного зверхни-ка, — є Христовою Церквою, а всі інші Церкви, що того найвищого пастиря і зверхника не мають, — не можуть бути Христовими Церквами. Наше заключения зовсім просте, природне й незаперечне, бо це конечний вислід найясніших слів самого Христа Спасителя.
І знову бачимо, що св. Петро, з божественної волі самого воплоченого Бога — стався чимось вищим у Христовому царстві, в Церкві Божій, ніж тільки “рівним між рівними собі Апостолами”.

5. Значення Христових слів
Христові слова сказані до св. Петра, вже від першої зустрічі з ним, не були пустою фразою, без жадного значіння. Це показував увесь час і сам Спаситель, їхнє значіння розумів і св. Петро, і святі Апостоли розуміли їх належно, як це показує Св. Письмо Нового Завіту.
Христос від самих початків прибрання Симона-Петра до апостольства, виявляв особливішу Свою близькість до нього та Свою дбайливість — виховати Собі його на Свого наслідника.
Ми бачимо, як Христос із Петрового човна проповідує, Петрові дає чудесну ловлю риб і каже, що зробить його “ловцем людей” (Лк. 5, 1). Дім Петра робить Ісус Своїм домом (Мт. 8, 14; Лк. 4, 38). Там уздо-ровлює тещу Петра (Мт. 8, 15). До того дому приходять урядовці за податком і питають, чи Христос заплатить. Христос каже Петрові йти зловити рибу й заплатити цей податок тільки за них обох разом (Мт. 17, 24). Ось, так виявляє Христос тісну, неначе родинну злуку з Петром. Петра кличе прийти до Нього по воді (Мт. 14, 29). Петра бере всюди з Собою, і до най-тайніших подій, напр. воскресения доньки Яіра (Мр. 5, 37), переображення (Мт. 17, 1), конання в Оливному Городі (Мт. 26, 37). Петра посилає приготовити пасхальну вечерю (Лк. 22, 8). Петрові першому миє ноги (їв. 13, 6). Петра найчастіше напоминає, остерігає, картає, повчає, робить відповідальним за інших (Мт. 26, 40; Мр. 8, 33). Коли ж Петро впав і відрікся свого Вчителя, тоді Ісус не відкинув його від Себе, але, так, як заповів, далі затримав його першим між Апостолами. Ось, як лише ангели зявились побожним жінкам і звістили їм Христове воскресения, то зразу ж кажуть їм повідомити про це Апостолів і Петра (Мр. 16, 7), вказуючи тим, що Петро між Апостолами найважніший. Йому першому зпоміж Апостолів явився воскреслий Спаситель. Апостоли приймають те обявлення, як до-статочний і рішаючий доказ правди воскресения, бо кажуть: “воістину воскрес Господь і явився Симонові” (Лк. 24, 35).
Божественний Спаситель виразно і прилюдно від-різнював Петра від інших Апостолів та й не тільки словами, але й усім Своїм відношенням до нього показував, що Петра хоче мати вищим і робить його вищим за інших Апостолів. Думка, що Христос був проти всякого першенства — зовсім мильна й викривлена. Христос був проти “першенства чести”, проти тих, що шукали й любили “перші місця на обідах і перші сідання у божницях” (Мт. 23, 6), або проти тих, що бажали почесних і вищих місць у Христовому царстві (Мт. 20, 21), яке то царство вони розуміли, як земне царство жидів і панування над іншими народами. Таке вивищування й таке “першенство чести” — не має місця в Божому царстві. Але й рівности Господь ніколи не вчив, він виділив Апостолів зпоміж інших учнів, які слухали Його наук і йшли за Ним; зпоміж тих Апостолів вибрав Собі трьох довіреніших — Петра, Івана та Якова, — яких частіше брав із Собою; а й зпоміж тих трьох довіреніших вибрав одного — Петра, не на вищість чести, а на вищість обовязку і влади та відповідальности. Згідно з Христовою наукою — нема рівности між людьми, ні на цьому (Мт. 26, 11; Лук. 14, 13), ні на тому світі (Мт. 5, 1; Лк. 1, и5). В Христовому царстві існує і “вищий”, і “перший” (Мр. 10, 43-44), тільки ж такий повинен бути покірний і слуга всім (Лк. 22, 27; їв. 13, 13-17) по приказу Христа Спасителя (Мр. 10, 45), який певно не був рівня Апостолам.
Так проявляв Ісус Христос Свою думку і плани про Апостола Петра.
Петро ж сам, мов би відчував на собі вишкільну руку й особливішу увагу свого Вчителя до себе, бо оце він майже завжди говорить в імені всіх Апостолів, запитує Христа, відповідає Йому і за себе, і за інших (Мт. 15, 15; Мр. 8, 29; Лк. 9, 20; їв. 6, 68). Петро настільки свідомий свого відзначення, що навіть почав бути певний себе і зачав сперечатися з самим Христом: “хоча б і всі згіршилися тобою, я ніколи не згіршуся” (Мт. 26, 33; Мр. 14, 29; Лк. 22, 33).
Головно після Христового Вознесения, коли невеличка громада Христової Церкви була відказана на його піклування, Петро свідомо зачав виступати вже так, як голова тієї громади та найвищий наставник Церкви і ніодин із Апостолів, які чейже знали волю й бажання свого Вчителя, не противився тому й не протестував. Ось, ще перед Зісланням Св. Духа Петро переводить вибір нового Апостола Матія на місце відпалого Юди (Діянія Ап. 1, 15-22) і при тому пояснює пророцтва (1, 16-21). В день зіслання Св. Духа, він, — бідний рибак, що ніколи прилюдно не промовляв, — перший виступає прилюдно з голосною проповіддю, пояснює пророцтва, говорить про земне життя Божого Сина, осуджує злодіяння і народу, і влади, так римської, як і жидівської, а робить це в приявності всіх інших Апостолів (2, 14-36). Перший він закликає жидів каятись і хреститись та заявляє, що Божі обітниці — дані для всіх народів (2, 38-39). Перший він приймає до Церкви тих, що наверталися (2, 37-41). Перший він доконує чудесного уздоровлення (3, 4-7) і хоч там є найбільш улюблений учень Христа — св. Іван, все ж таки Петро і говорить, і діє сам один. Перший він навчає в храмі і проголошує догматичні істини (3, 12, 26). Перший він відповідає перед жидівським Синедріоном, і відповідає за всіх Апостолів (4, 8-13). Перший він стає оруддям Божого суду над Ананієм і Сафірою (5, 3-10) та зачинає виконувати судейську власть. Перший він вибраний Богом, щоб благовіствувати Євангелію Христа між поганами (гл. 10) і підчас його проповіді перший раз зійшов Св. Дух на поган (10, 44). Він перший обявляє Божу волю, щоб і поган приймати до Церкви (гл. 11); перший на Єрусалимському Соборі визначує істинне навчання про те, що погани, навертаючись до Христової віри, не мусять триматись юдейських законів (15, 7, 10-12). І нарід має Петра за першого, бо за нього вся Церква гаряче молиться (12, 5). Першим уважає його й Ірод-Аґрипа, бо кидає його до тюрми, щоб жидам угодити (12, 4-5).
Самі ж Апостоли не менше ясно виявляли свою пошану до св. Петра та визнавали його старшинство над собою. Петро майже на кожному кроці виступав, як речник Апостолів, а вони не противились тому. Коли і сперечались не раз між собою про те, “хто буде першим” (Мт. 18, 1), то тоді, як каже св. Іван Золото-устий, “тільки щось людського діяло в них, вони соромились виявити свою пристрасть, на яку нездужали…, і тому неозначено запитували, “хто буде вищий”.17) Але ця їхня людська слабість поступно маліла і, напр., св. Іван оповідає про себе, як то він чекав при гробі Спасителя, щоб Петра впустити першого (їв. 20, 8), а також пише, як то Петро тільки згадав, що йде ловити рибу, то зараз шістьох інших заявило: “ідемо й ми з тобою” (їв. 21, 2).
Тому пізніше, коли Апостоли вже не мали ніяких сумнівів про затверджену Спасителем вищість св. Петра над ними, — св. Євангелисти, подаючи список Христових Апостолів, завжди на першому місці ставлять Петра. В Євангеліях і Діяніях Апостолів імя Петра згадується на першому місці 26 разів. Св. Матей ще й підкреслює: “Перший Симон, що зветься Петро” (Мт. 10, 2). Проте, Петро не був перший ні покликанням, бо першим покликаним до апостольства був св. Андрій (їв. 1, 40); не був він перший ні своїми здібностями чи чеснотою, бо в тому безперечно перевищав його св. Іван Дівственник, котрий аж на верх Голготи пішов за своїм Учителем тоді, коли Петро вирікся Христа, але св. Євангелист називає Петра першим. Отже, є він перший своєю найвищою властю, повагою, наділений Божим правом і обовязком головувати над іншими.
До того, імя св. Петра аж 190 разів згадується в Св. Письмі, в самих тільки Євангеліях воно приходить 114 разів, а імя найбільш улюбленого учня Христового — св. Івана Дівственника, — згадується тільки 27 разів.
Про цю науку Св. Письма та віру первісної Церкви в першенство св. Петра навіть по сьогодні ясно свідчать самі богослужбові книги православної Церкви. Бо оце в найдавніших богослужбових книгах сьогоднішньої греко-московської Церкви знаходимо аж 40 різних титулів і назв, що по сьогодні підкреслюють перед православними давнє визнання першенства св. Петра на Сході. В Минеї на місяць червень, Київського видання, ст. 219, та в Минеї на місяць червень Московського видання ст. 240 — св. Петро названий: Основою Апостолів, Верховною основою Апостолів, Перший із Апостолів, Наставник Апостолів, Предсідник Апостолів, Старший у хорі учнів, Владичний пастир усіх Апостолів, Вождь Апостолів, Камінь непостидний, Основа віри, Основа Церкви, Основа догматів непорушна, Божественний верховник, Первопрестольник Церкви, Пер-воверховний, Богословів начальник, Христовий пастир, Ключар небесного царства, і т. п. Усе те, що православні сьогодні заперечують.
Св. Письмо, як бачимо, недвозначно виказує, що Христос не тільки поставив св. Петра найвищим головою в Своїй Церкві, в характері завідателя і Свого повноправного намісника, але і св. Петро, свідомий того, поводився, як голова і зверхник, і таким признавали його всі інші Апостоли. З того бачимо, яким натягненим і неприродним є твердження сьогоднішніх незєдинених православних, що, мовляв, Петро був тільки “рівний між рівними собі Апостолами”.

6. Св. Петро живий у своїх наслідниках
Із вищеподаних текстів Св. Письма ми дійшли до заключения, що Христос Спаситель, перед Своїм відходом до Вітця, поставив св. Петра Своїм видимим намісником на землі. Аджеж Він — “камінь, що стався головою вугла” (Мт. 21, 42), поставив Петра “скелею”, на якій побудував Свою Церкву. Він, що має владу ключів (Апок. 1, 18; 3, 7), — передав ті ключі св. Петрові. Він, — “Добрий Пастир” (їв. 10, 14) і “пастире-начальник” (1. Петр. 5, 4) — поставив Петра новим пастирем Своєї отари.
Але Христова Церква має перетривати всі напади “пекельних брам”, вона, до кінця віку, має остатися непорушна на скелі св. Петра; Петро має ключі небесного царства на всі віки, він має “вязати й розвязу-вати” так довго, як довго існуватиме Церква, що її Христос на ньому поставив; Петро має “утверджувати братів своїх” так довго, як довго небезпеки загрожуватимуть їхній вірі; Петро має “пасти вівці і ягнята” Христової отари так довго, як довго ця отара буде жити; вкінці, Христос сказав св. Петрові й усім іншим Апостолам: “Оце я з вами по всі дні до кінця віку” (Мат. 28, 20). Як інші Апостоли, так і св. Петро — давно вже помер. Де ж є тепер скеля Христової Церкви, де є ключар Божого царства, де є той, що має кріпити братів, де пастир Христової отари? І оце розумово доходимо до догматичного заключения про першен-ство єпископів Риму, що є живими і простолінійними наслідниками св. Петра на римській катедрі.
Як католики, так і православні признають, що Христос аж до кінця віку позістанеться з Апостолами та їхніми наслідниками — єпископами, помагаючи їм Своєю благодаттю виконувати їхній апостольський уряд. Якщо Христос до кінця віку позістанеться з Своїми Апостолами та їхніми наслідниками, які одержали тільки підрядну та Петрові підчинену власть, то чи не позістанеться Він також і з Петром та його наслідниками у виконуванні їхньої верховної власти? Чи по-зісталися Апостоли без Петра, наслідники Апостолів без наслідників св. Петра, Церква — без фундаменту, Боже царство — без ключаря, биті бурями — без того, хто кріпив би їх, отара Христових овець і ягнят — без пастиря і провідника? Осталася громада Апостолів без голови, армія — без головного командувача, корабель Христової Церкви — без керманича, всесвітня організація — без предсідника, Ці думки вбиваються в голову кожному, хай і неграмотному, й вони шукають відповіди, яка задоволила б і вспокоїла б їх. І цю відповідь дає їм вглиблення до літери й духа Св. Письма.
Божественний Спаситель установив Петра скелею-основою Своєї Церкви. Якщо, по його словам, ця Церква мае існувати аж до кінця віку, то до кінця віку мусить існувати й основа-скеля тієї Церкви, то є — св. Петро. Але ж Петро вмер уже давно й далі він уже не є основою Божої Церкви. Тому, або Христос помилився, або та основа Христової Церкви — Петро — існує по сьогодні й існуватиме до кінця віку. Але ж Христос певно не помилився, й певно не обманув. Отже, десь мусить бути той фундамент, на якому стоятиме Христова Церква до кінця віку. А тим фундаментом-скелею, як учить священне Передання, — є наслідник св. Петра, єпископ Риму.
Тривалого існування тієї скелі-основи вимагає й ціль, для якої та основа була покладена. Дім будуємо на сильних і глибоких основах, щоб дощі й бурі не змили його та не перевернули. Як довго міцно лежать тверді основи, так довго дім тримається цупко. Скельну основу — Петра —- поставив Христос на те, щоб та Церква могла перетривати всі й найтяжчі удари пекельних брам, остатися міцною, обєднаною, нероабитою та нероздробленою. Христос і запевнив, що його Церкви “ані пекельні брами не переможуть”. Якщо така тверда й непорушна основа була потрібна Церкві в перших її початках, коли вірних було мало, — а й ті були перейняті Божим Духом, слухали Божих наук та власними очима оглядали силу Божих чудес, — то такої твердої і обєднувальної основи ще більше треба сьогодні, коли до Христової Церкви, розсіяної по всьому світу, належать найрізніші народи всяких рас і культур, народи, які не бачили Христа, ні його чудес, ні не мають таких дарів Св. Духа, як Апостоли й перші їхні вірні, а до того, з усіх сторін напирають на них пекельні брами — сили зла й фальшивих наук, які намагаються розбити єдність Церкви. Аджеж Христос не міг відмовити немічним того, що дав сильним і святим. І, як побачимо нижче, священне Передання, діяння вселенських Соборів та вся історія вселенської Церкви — тією твердою основою віри та найвищою силою, що обєд-нує і в єдності зберігає всіх вірних Христової Церкви, — вважали наслідників св. Петра, єпископів Риму. Отже, або Христос помилився й помилилась уся вселенська Церква первісних віків, або й по сьогодні існує тверда та непорушна основа Церкви — Петро, живий у наслідниках своїх, єпископах Риму, які і зберігають вірних Христової Церкви в непорушній єдності перед силою пекельних брам.
Моральне тіло, — напр., товариство, держава, — так довго є одним і тим самим товариством чи державою, як довго триває в ньому один і той сам устрій, одна й та сама форма правління. Держава є монархією, якщо головою там є цар чи король. Однак, якщо та сама держава має вже не царя, але президента, то вона вже сталась републикою, отже, вже іншою державою, хоч може й у давніших, незмінених своїх границях. Якщо тільки сам Петро був головою Церкви, то з його смертю Церква вже перестала б бути Христовою Церквою. Але ж, по словам Ісуса Христа, вона має існувати аж до кінця віку, одна й та сама, незмінна, поставлена на камені св. Петра. Тому, якщо Церква до кінця світу має бути Церквою Христовою та якщо до кінця світу має вона бути тією самою й незмінною, то до кінця світу мусить існувати і скеля — Петро, в наслідниках своїх, єпископах Риму.
Христос поручив Петрові “паси вівці мої, паси ягнята мої”. Ті вівці і ягнята — Апостоли й вірні, — жили в час Ісуса Христа. Але живуть вони і сьогодні та й житимуть до кінця віку. Тому це аж до кінця віку св. Петро має пасти отару Христових овець та ягнят. Але ж особисто не може він пасти, провадити, завертати, карати, відлучувати овець чи ягнят тієї отари аж до кінця віку, бо він помер іще в першому віці християнства. Тому, або Христос помилився, даючи Петрові таке довічне поручения, або мусить хтось бути тим повсякчасним пастирем Христової отари, що пасе вибраних Божих овець і ягнят по сьогодні та пастиме їх аж до кінця віку. Хто б він не був і де б він не був, мусить він десь бути, якщо не хочемо сказати, що Христос поплутався в Своїх пророцтвах, поручениях чи приказах та якщо не хочемо визнати, що Христова Церква загинула із смертю св. Петра і сьогодні вже її нема. Але й тут знову священне Передання, діяння Вселенських Соборів і вся історія первісної вселенської Церкви вказують нам на старинне місто Рим та на єпископів катедри св. Петра в Римі, як на тих, що пасли Христову отару вірних вселенської Церкви за час первісних віків християнства, пасуть її сьогодні та й певно пастимуть аж до кінця віків. Вони є дальшими зернами й атомами непорушної скелі св. Петра, вони є повсякчасними ключарями-завідателями Божого царства на землі, вони є й довічними, безсмертними пастирями Христової отари, яка, по словам Спасителя, буде жити, рости й пастися аж до кінця віку.
Якщо Христос не міг помилитися, якщо не помилялась Христова Церква цілих девять віків, то не помиляється вона й сьогодні, коли в наслідниках св. Петра, єпископах Риму, бачить і визнає живого Петра, основу Церкви, ключників Божого царства, вчителів Христової істини та єдиних найвищ*их пастирів Христової отари. Тому, тільки Церква з таким незмінним визнанням — є правдивою Церквою Христа Спасителя, а всі інші Церкви, що того визнання не мають, не можуть бути Христові.
Так учить Євангелія Ісуса Христа, так говорить і ведений простою людською логікою та сяйвом Божого обявлення освічений людський розум. Як побачимо в наступних розділах, так вірила вся первісна православна Церква, так визнавали і вселенські Собори аж до Х-ХІ-их віків християнства. Тільки від ХІ-го віку православний Схід зачав заводити відмінну й нову науку так про св. Петра, як ііце більше про єпископів Риму.

1) Заки почав Свою прилюдну діяльність, Ісус молився 40 днів і 40 ночей (Мт. 4, 2; Мр. 1, 13; Лк. 4, 2). Цілу ніч молився перед вибором Апостолів (Лк. 6, 12), перед творенням більших чудес і перед новим проповідуванням (Мт. 14, 23), перед Преображенням (Лк. 9, 28), перед Своїми страстями (Мт. 26, 39-44; Мр. 14, 35-39; Лк. 22, 41-45).
2) І. Кор. 1, 12; 2, 22; 9, 5; 15, 5; Галат. 1, 18; 2, 9; 11, 14.
3) І. Кор. З, 9-17; Єфес. 2, 19-22, і т.д.
4) Пс. 113, 9, 12; Присл. 2, 12; І. Царств 2, 33, 35; Єзек.18, 31, 33.
5) Бит. 21, 17; 24, ЄО; Пс. 9, 13.
6) Бит. 22, 17. Второзак. 5, 14; Пс. 87, 2.
7) Лк. 8, 31; 16, 22-24; Мт. 25, 41; Апок. 1, 18; 20, 13.
8) 1. Метр. 5, 8; Апок. 9, 1; 12, 7.
9) Simon-Dorado, Praelectiones Biblicae, v. I, 667-675.
10) Ісаія 22, 22-24; Апок. З, 7.
11) Апок. З, 7; 1, 18; Лук. 11, 52.
12) Пс. 74, 1; Єрем. 10, 21; 13, 17; 23, 1; Єзек. 34, 4, 6, 8;.Мих. 7, 14; Зах. 10, 3.
13) Мт. 9, 36; 10, 6; їв. 10, 1.
15) Zapelena Т., De Ecclesia Christi, Romae, 1946, v. I. 225. і») Zapelena Т., De Eccl. Christi, I. 226.
16) Loisy, Les evangiles synoptiques, 1907, p. 939.
17) Бесіди на Єванг. от Матея, Москва, 1864. т. VII. ст. 594-596.
{PAGEBREAK}

[page=1]ЗМІСТ[/page]


ГОЛОС СВЯТИХ ОТЦІВ СХОДУ ПРО ПЕРШЕНСТВО В ЦЕРКВІ
Другим джерелом Божого обявлення, після Святого Письма, є священне Передання. Священне Передання — це наука Ісуса Христа, що її сам Божий Син учив, або вчили її св. Апостоли під надхненням Св. Духа, але все те не було відразу записане, а тільки проповідуване й доперва пізніше списували це святі мужі й так передали майбутнім поколінням. Носіями священного Передання були св. Апостоли, їхні учні, що безпосередньо приставали з Апостолами, а також святі Отці перших віків християнства. Отже до священного Передання належить уся наука, що її Церква чи словом, чи письмом подає, яко обявлену Божу правду. Так до священного Передання належать і віроучні науки св. Отців, єпископів первісної Церкви, які відзначаються старинністю, святістю життя та проповідуванням (у слові, чи в письмі) правої Божої науки. До Передання в ширшому змислі належать також і давніші символи віри, догматичні постанови Вселенських чи і помісних Соборів, оскільки вони були затверджені вищою церковною владою, давні літургічні тексти і т. п. Засадою так православних, як і католиків є вважати священним Переданням тільки те, в що вірили та що визнавали всюди і всі, або майже всі пастирі й учителі у вселенській Церкві.1)
Наука святих Отців, наведена в цьому розділі, покаже нам, як маємо розуміти, в нашому випадку, тексти Святого Письма, що торкаються св. Петра та з яких виростає й першенство Петрових наслідників, єпископів Риму. Бо Апостольські мужі, як і св. Отці перших віків так своїми писаннями, як і своєю поведінкою вкажуть нам на первісну науку й засади вселенської Церкви.2)
Щоб побачити й переконатися, як задивлялись та як розуміли вищенаведені Христові слова про св. Петра найвищі світила, єрархи Сходу, вистачає прочитати самі православні наукові видання Творів св. Отців. Такі Твори видали Духовні Академії в Петербурзі, в Москві та в Києві перед 70-80 роками. В тих православних виданнях побачимо, що саме найкращі сини колишнього православного Сходу, аж до часу поділу єдиної Христової Церкви, у вищенаведених Христових словах бачили й розуміли першенство та найвищу власть св. Петра, як над іншими Апостолами, так і над усіми вірними вселенської Церкви. Спираючись на тій догматичній підставі, св. Отці добачували та признавали і спеціяль-ну вищу гідність та Богом дану вищу власть в особах наслідників св. Петра, в єпископах Риму і, послідовно, як це побачимо нижче, до єпископів Риму звертались вони у всіх справах віри й обичаїв, а то й церковних порядків, просячи їх, а то й вимагаючи від них найвищого рішення в спірних справах яко від таких, що їх єдиних послухає вся Церква.
При аналізі науки св. Отців треба нам памятати, що в тодішніх давніх часах ніхто не оспорював ні пер-шенства св. Петра, ні першенства римських архиєреїв і тому св. Отці не писали спеціяльних трактатів ні про св. Петра, ні про папство. Великі й вичерпні трактати писали вони тільки проти єресей і єретиків, або в обороні Божої науки перед нападами поган, жидів чи імператорів, або також поучні твори для вірних. Головні ж єресі тих часів нападали найбільше на божество І. Христа та на Святого Духа, пізніше на богоматеринство Преч. Діви Марії, а накінець і на почитания св. ікон та мощей Святих Божих Угодників. Еклезіології, чи пак науки про св. Церкву та про ЇЇ устрій, вони мало коли зачіпали. Тому то св. Отці про св. Петра чи про римських єпископів писали тільки принагідно й то переважно тільки в проповідях, або в листах один до одного. А все ж таки і в тих проповідях чи листах св. Отців знаходимо дуже багато цінного матеріялу, що показує нам, за кого мали вони св. Петра та кого бачили вони в єпископах Риму.

1. Свідоцтва перших трьох віків
Одні з найкращих своєю простотою свідоцтва до нашого предмету маємо від т. зв. Апостольських Отців — св. Ігнатія Богоносця, єпископа Антіохії та св. По-лікарпа, єпископа Смирни, але їх ми подамо в дальшому розділі, де викажемо загальну віру православного Сходу від перших післяапостольських часів. Тут наведемо інші свідоцтва з трьох перших віків, що покажуть нам, яку увагу та з якої причини таку увагу присвячували перші єрархи Сходу далекому єпископові Риму і римській катедрі, ще й у часах, коли вся Церква ще купалась у крові мучеництва та ховалась у підземеллях катакомб.
Перші замітніші Отці та церковні письменники на Сході не мали спокійного часу, ані нагоди на те, щоб писати догматичні твори чи виголошувати довгі проповіді. Бодай нічого подібного не збереглось до наших часів)
В тій самій проповіді св. Григорій каже, що Господь “через Петра всім єпископам передав ключі небесних дібр”. У проповіді ж на празник св. Стефана первомученика, св. Григорій говорить: “Той, кого Господь поставив зверхником (протостатес) і начальником (ко-рифаіос) апостольського хору, одержав славу відповідну до своєї гідности, прикрашений мучеництвом подібним до Господніх страстей; він бо, на хресті розпитий, відбив на собі царський образ нашого Господа”.29) Під кінець же тієї самої проповіді св. Григорій каже, що з мучеництвом св. Стефана святкуємо й память усіх Апостолів-мучеників, особливо ж память “Петра, який є головою (кефале) Апостолів, та з яким разом прославляємо й усіх інших членів Церкви. На ньому закріплена Божа Церква. Він бо, по обітниці, що її дав йому Господь, є твердою й незрушимою скелею, на якій Господь побудував Свою Церкву”.30)
Прегарні слова обох св. Григоріїв! Єдиний тільки Петро “названий скелею”. “Симон… причіпившись до петри (до Христа-Скелі) — в Петра (в Скелю) перетворився”. Цими словами оба св. Григорії мов би нагадують божеську тривалість і продовження Божого обявлення в Петрі й через Петра. Старозавітня “Скеля-Бог” живе в “Скелі-Христі”, Симон же йонин, причіпившись до “петри”, себто до “Скелі-Христа”, — перетворився в “Скелю-Петра”, як залізо, причіпившись до> магнету, перетворюється й само в магнет. Через це і стався Петро чимось “божественішим”, єдиним, якого сам Бог обдарував найвищими Своїми Божими властями.
Св. Кирил Єрусалимський (+386), пояснюючи те місце в Євангелії (Мт. 16, 13-15), де Христос запитує Своїх учнів, за кого мають його люди, за кого мають його вони самі, ось, так пише: “Коли всі мовчали, — бо ж і перевищало людські здібності таке знання, — тоді Петро, князь Апостолів і найвищий речник Церкви, не вишуканою мовою покористувався, й не людським мудруванням переконаний, а зісланим до розуму сяйвом Отця перейнятий, відповів йому: Ти є Христос, і не тільки просто: Христос, але Син живого Бога. І зразу ж після того (Ісус) долучив звіщення про блажен-ність, що перевищала людські здібності”.31) А розбуджуючи в серцях катехуменів надію на спасения, св. Кирил вказує на приклад св. Петра й каже: “Хай ніхто не розпачає над своїм спасениям. Петро, найвищий між Апостолами і їхній князь, трикратно вирікся Господа перед простою служницею, але, розкаявшись, гірко плакав… і за те не тільки одержав прощення…, але й зберіг дану собі гідність Апостола”.32) У XIV-ій своїй катехетичній науці св. Кирил наводить свідків Христового воскресения й додає: “Про це свідчить і Петро, який три рази вирікся Христа, але пізніше й визнав Його трикратно і дістав приказ пасти духовних овець”.33) А накінець, у XVII катехетичній науці св. Кирил Єрусалимський розповідає про дальшу долю Апостолів після зіслання Св. Духа й каже: “Силою того’ самого Духа князь Апостолів і ключник небесного царства — Петро, в Христове імя уздоровив паралітика в Ліді, що сьогодні Діясполем називається”.34)

Св. Дидим Олекстандрійський (+ 398), учений сліпець і церковний письменник, у свойому творі про Пресв. Трійцю (книга І), розбираючи Христові слова сказані до св. Петра: “Блаженний єси, Симоне Йонин, бо не тіло й кров відкрили тобі, а Отець мій, що на небесах”, ось, як пише: “Блаженним назвав його Той, Хто сам єдиний є блаженний Господом. На цьому камені побудовані є Церкви, яких і пекольні брами, себто, хитрощі єретиків, не переможуть; йому дані ключії небесного царства…, крім того, одержав він власть, чи краще, через нього всі одержали її — не відкидати тих, що впали, але приймати їх, якщо спамятаються, бо ж ніхто не є без гріха, хіба тільки Той один, Хто Петрові дав таке право — приймати тих, що впали”.35) У тому самому творі св. Дидим ще два рази згадує імя св. Петра й називає його “корифеем” (начальником) та “верховодом між Апостолами”.36)
Отже по науці св. Дидима, Кирила, Григоріїв і інших світил Сходу, — св. Петро завжди вищий за інших Апостолів так у праві рядити Христовою Церквою, як і в найвищому, тільки йому одному даному уряді навчати всю Церкву Христової віри. Він — голова й начальник Апостолів, він — скеля й основа, на якій поставлена Христова Церква, він найвищий речник Церкви, він і найвищий пастир, який приймає, або відкидає тих, що впали. І не з чого іншого виводять вони ту найвищу власть і гідність св. Петра, а завжди тільки з Христових слів: “Ти є Петро-скеля” та “Паси вівці Мої”, отже виводять те все з Божого обявлення, чим підкреслюють Боже походження того першенства керівної, суддейської та навчальної влади св. Петра в Христовій Церкві.

3. Св. Іван Золотоустий
Св. Іванові Золотоустому мусимо відступити окреме місце між свідками віри первісної Церкви в першен-ство св. Петра. Цей Святий так багато писав і говорив про св. Петра й так ясно підкреслював його вищість та верховну владу над Апостолами й над усією Христовою Церквою, що ми мусіли б видати хіба окрему поважну книжку, коли б хотіли помістити всі цитати, в яких цей Святий величає св. Петра князем, начальником, верховодом чи головою Апостолів та найвищим архипастирем Христової отари на землі. Але вистачає,. як наведемо хоч кілька найважніших та найбільш вирішальних у нашій справі текстів, щоб побачити, як розумів св. Іван Золотоустий ті слова, що їх І. Христос говорив до св. Петра та й кого взагалі бачив він у св. Петрі.
Св. Іван Золотоустий (+407), славний архиепископ Царгороду, походженням із Антіохії (в Сирії), найкращий проповідник Сходу на всі часи, пояснюючи слова: “Ти є Петро, і на цім камені побудую Церкву мою”, — пише: “Петро названий каменем, на якому Христос поставив Свою Церкву, на цім камені побудую Церкву мою, то є, на цій вірі й на цьому визнанні”.37) Розбираючи дальші слова євангельського тексту, св. Іван пояснює значіння власти ключів і так каже: “Петро має ключі; коли він сказав: Ти є Христос, Син Божий, — тоді й одержав ті ключі. Він відчиняє двері до царства тим, кого бачить визнавцями Сина, а зачиняє двері до Церкви перед тими, які називають Його сотворінням і цим Бога хулять. Бо сам він одержав ключі не раніше, як щойно тоді, коли сказав: “Ти є Син Божий”, тоді почув він від Христа й те: Блаженний ти, Симоне, сину Йони: і тобі дам ключі небесного царства. Після визнання — власть, після віри — доручення Церкви й царства”.38)
Св. Іван гарно відрізняє власть ключів, уділену одному тільки Петрові, від власти відпускати гріхи, що її Христос уділив усім Апостолам разом із св. Петром. Оце він пише: “Що це значить: дам тобі ключі? Як Отець дав тобі пізнати мене, так і я даю тобі ключі… ключі неба. Тим Він обіцює дати йому те, що притаманне тільки одному Богові, а саме: розрішати від гріхів і непорушною зробити Церкву… та й простого рибака показати сильнішим усякого каменя, коли повстане проти нього вся вселення”.39) “Хотілося б мені запитати тих, що принижують Сина (себто аріян), — продовжує св. Іван: — котрі дари є більші – ті, що їх Отець дав Петрові, або ті, що їх дав Син? Отець дав Петрові обявлення про Сина; Син же обяв-лене пізнання про Отця та про Себе самого — поширив по всій вселенній і простому смертельникові, давши йому ключі, доручив власть над усім небесним, а цей поширив Церкву по всій вселенній і показав її сильнішою за семе небо. Бо небо й земля перейдуть, слова ж мої не перейдуть”.40)
В проповіді на честь св. Ігнатія Богоносця, ось, як говорить св. Іван до своїх земляків у місті Антіохії: “Особливішим способом дбав Господь за це місто (Антіохію), що й ділом показав: бо оце Петрові, якого поставив зверхником усієї землі, якому ключі небес передав та якого судові і владі повірив усе, — йому приказав перебувати тут довший час; так уважав Він’ це наше місто, мов би рівним усій землі”.41)
Св. Іван Золотоустий на кількох місцях говорить і про те, що хоч І. Христос уже показав, що Петра приготовляє Собі на Свого заступника, все ж таки Апостоли не раз сперечались між собою, хто з них буде більший у Христовому царстві. “Щось людське діяло в учнях; — каже св. Іван. — Соромлячись виявити свою пристрасть, на яку нездужали, вони не запитують просто: чому Ти Петра вшановуєш більше, ніж нас? Чи ж він щось більше за нас? Соромились так сказати й тому запитують неозначено: хто саме більший?”42) А на іншому місці, де говорить про другий такий спір учнів за першенство, св. Іван пише: “Бачиш, які недосконалі всі вони… Але… приглянься дальшому їхньому життю й побачиш їх уже вільними від усіх тих пристрастей. Послухай, як той сам Іван, який підходить тепер до Ісуса і просить першенство (Мт. 20, 21), — завжди відступає його Петрові”.43)
На більше місцях розбирає св. Іван і другий най-важніший текст Христових слів сказаних до св. Петра: “паси вівці мої”, — й оце він запитує: “Чому Христос поминає інших учнів, а говорить про це з одним тільки Петром? Тому, що він вибраний ізпоміж Апостолів, уста учнів, верховний у їхньому зборі… Якщо запитає хто: чому престіл Єрусалиму одержав Яків (а не Петро)? то я відповім, що Петра поставив Христос учителем не для цього їірестолу, а для всієї вселенної”.44) Цю найвищу гідність св. Петра підкреслює св. Іван і більше разів, коли говорить: “Петро — верховний у соймі учнів, уста Апостолів, голова того братства, наставник усієї вселенної, основа Церкви”.45) “Йому повірені всі,
аджеж, до нього сказав Христос: і ти колись, навернувшись, утверджуй братів твоїх”.46) У проповіді проти юдеїв, св. Іван пише: “Петро стався першим між Апостолами і йому була повірена вся вселенна”.47) Згадуючи розмову Ісуса з багатим молодцем (Мр. 10, 17) та слова св. Петра: “ось, ми все покинули та й пішли за тобою” (Мр. 10, 28), св. Іван пише: “Оце він (Петро), ще не ставшись пастирем, мав душу пастиря; ще не одержав начальства, а вже показував власну начальникові дбайливість, піклуючись усією вселенною”.48) А в 31-ій своїй проповіді св. Іван Золотоустий уже в IV віці дав відповідь на твердження сьогоднішніх православних, що, мовляв, усі Апостоли були собі рівні, отже, й Петро був тільки рівний між рівними собі Апостолами. Оце слова св. Івана Золотоустого: “Між Христовими учнями не всі були рівні, бо три з них були визначніші за інших; та й між тими трьома (себто Петром, Яковом і Іваном) була велика різниця… Петрові перед ними передає першенство, коли каже: любиш мене більше за цих?”49) В “Слові про священство” св. Іван переводить паралєлу між потрійним запереченням св. Петра та потрійним виявом його любови, й отак пише: “Христос, розговорившись із верховним Апостолом, сказав: чи любиш ти мене? Так запитує… щоб показати нам, як дуже залежить Йому на начальстві над цими вівцями… як дуже полюбив Він Свою Церкву, а цим і Петрові, й усім нам хотів показати, як дуже повинні дбати за неї і ми”.50)
В поясненнях до Діянь св. Апостолів, св. Іван Зо-лотоустий зупиняється на виборі Матія, що мав зайняти місце відпавшого Юди. В Діяніях говориться про те, що св. Петро радився з Апостолами та іншими учнями над тим, кого і як поставити на місце Юди (1. 16). Св. Іван про це так пише: “Петро, як людина запальна, як той, якому Христос повірив стадо, як перший у зборі, — завжди перший забирає слово… Але чому це він нараджується з ними? Для того, — відповідає св. Зо-лотоустий, — щоб той вибір не став предметом спору… Того він завжди виминає; тому й каже на самому початку: мужі, брати, треба вибирати зпоміж нас. Він віддає це діло під суд більшости… Якже ж? Невже не вільно було вибирати самому Петрові? Зовсім вільно було. Але він того не робить, щоб не показати себе пристрасним; а з другої сторони — він ще не одержав Св. Духа… Така дбайливість наставника! Він перший поставив учителя (Матія)… Він далекий від усякого славолюбя і змагав тільки до одної мети, хоч не однакове з іншими мав він призначення. Зрештою, такий поступок був природний із огляду на чесноту тієї людини, а також із огляду на те, що в тому часі начальство було не гідністю, а турботою за підчинених… Дивись: їх було сто двадцять люда, а з усієї тієї сили він вимагає (вибрати) одного… Він перший розпоряджує в цьому ділі, бо ж йому повірені всі. До нього ж бо сказав Христос: і ти колись, навернувшися, утверджуй братів твоїх… І дивись, як наслідує він свого Вчителя: завжди розмірковує на основі Ск. Письма”.51)
Розповідаючи про дальшу діяльність св. Петра після зіслання Св. Духа, — св. Іван пише: “Мов вождь — він усе обходив, наглядаючи за порядком: що треба зібрати, що прикрасити, що вимагає його приявности. Дивись, як він усюди проходить і перший він там, де треба було вибрати Апостола, перший він там, де треба сказати юдеям, що Апостоли не пяні; коли треба було уздоровити кулявого, коли треба було проповідати, перший він перед усіми, коли треба було переговорювати з властями, чи з Ананією, чи коли тінню треба було уздоровлювати. Де небезпека, або коли треба заряджувати — там він є. А де все йде спокійно, там усі (Апостоли) є разом”.52)
А як задивлявся св. Іван Золотоустий на єпископів Риму? В них саме бачив він наслідників св. Петра, якому “поручено всю вселенну”. Ось, у проповіді про священство він говорить: “Навіщо ж Божий Син пролляв Свою Кров? На те, щоб позискати тих овець, що їх повірив Петрові і його наслідникам”.53) Коли ж 403 року імператор при помочі придворних єпископів скинув його з царгородського престолу і вислав на заслання, тоді св. Іван Золотоустий звертався зо скаргою до папи Інокентія і просив: “…потрудіться заявити посланням, що все — зроблено протизаконно, не має жадної сили… обвинених же в такому ділі покарати згідно з церковними канонами. А нам, що є безсилі в тому всьому… дозвольте безперестанно користуватись вашими посланнями, вашою любовю та всім іншим, як і дотепер”.54) Як бачимо, св. Іван Золотоустий визнавав за далеким єпископом Риму право судити й карати єрархіа Сходу, навіть патріярхів Царгороду, в цьому випадку партіярху Теофіла з Олександрії, що з царської ласки засів на патріяршому престолі в Царгороді на місце усуненого св. Золотоустого. Недовго перед своєю смертю, в другому листі до папи Інокентія він писав: “…ваша прихильність і богатство вашої щирої любови — є нам великою потіхою. Це наша стіна, наша твердиня, безбурна пристань наша”.55)
Думаємо, що тих свідоцтв із творів св. Івана Золотоустого аж надто вистачає. Як у св. Єфрема, так і в наведених текстах цього найславнішого єрарха Царгороду, маємо коротко зібране і з притиском підкреслене все те, що вчить католицька Церква про верховну владу св. Петра по сьогоднішній день. По науці св. Івана,
Петро — це скеля сильніша всякої скелі, це основа Христової Церкви. Петро не рівня іншим Апостолам, він — верховний голова в їхньому зборі, він найвищий пастир і зверхник усієї Церкви по всій вселенній, він єдиний має ключі Божого царства і власть над усім небесним. Та не тільки Петро має всю ту власть. Мають її і Петрові наслідники й тому св. Іван Золотоустий звертається до них з проханням, щоб вони авторита-тивно виступили в обороні ладу в Церкві як ті, що мають право так виступати в усій Церкві, навіть у Царго-роді. Все це виводить св. Золотоустий із Божого обяв-лення, з євангельських текстів Христових слів: “Ти є Петро-скеля” й “Паси вівці Мої” та й він один із перших покликується і на третій текст Христових слів “Утверджуй братів твоїх”. Отже вся гідність і верховна влада св. Петра в Церкві, по думці св. Івана Золото-устого, походить не від кого іншого, а від Бога.
4. Свідоцтва пізніших віків
В V-ому й дальших віках Церкви на Сході вже помічається повільний занепад східньої богословії. Щодалі, то все менше Отців Церкви, менше правдивих і великих Святих, менше й визначних та цінних церковних письменників. Усе ж таки, і з того пізнішого часу маємо ще гарні свідоцтва, що потверджують віру колишнього православного Сходу в першенство св. Петра та його наслідників, єпископів Риму.
Св. Астерій, єпископ Амасійський (f 410) в митрополії Понту в Малій Азії. Він — сучасник св. Івана Зо-лотоустого, а VII всел. Собор зачислив його до Отців Церкви. В гомілії VIII на празник св. Петра й Павла, цитуючи слова пророка Ісаії (28, 16), що Отець небесний Свого Сина поклав “угловим каменем, щоб Він був основою світу”, отак пише: “А Єдинородний, як написано в святих Євангеліях, у Свою чергу, Петра назвав основою Церкви: Ти є Петро, і на цім камені побудую Церкву мою. І справді, Він (Христос), перший, як той великий і міцний камінь, був скинений у прірву цього світу, в долину сліз, …щоб, підтримуючи всіх християн, збудованих на Ньому, підняти до висот, які є житлом нашої надії. Бо “ніхто не може покласти іншої підвалини, окрім тієї, що положена, якою є Христос” (І. Кор. З, 11). Але ж подібною назвою вшанував Спаситель наш і першого Свого учня, назвавши його каменем віри. І так, через Петра, що стався правдивим і вірним учителем благочестя, зберігається тверда й непорушна підвалина Церков. Отже, міцно збудовані цим праведним (Петром), стоїмо ми, що є християнами від сходу сонця аж до заходу. Хоч від часу проповідування Євангелії багато тяжких досвідів було, й багато тиранів, між ними перший — диявол, які бурями диявольських духів і переслідуваннями християн намагався в основах розбити Церкву, проте ніщо не явилось міцнішим за Божу твердиню, себто за ту, що її вибудували руки першого з Апостолів”.56)
Яким чином стався Петро такою непорушною основою Христової Церкви, — це показує св. Астерій в дальших словах тієї ж самої гомілії, коли пише: “Петра назвав блаженним Той, хто сам є найбільше блаженний. Цей назвав його каменем віри, основою й підвалиною Божої Церкви. Він бо через обітницю одержав ключі царства і стався паном небесних брам, щоб відчиняв, кому схоче відчинити, і зачиняв перед тими, перед якими правом треба зачинити, себто, перед тими, що є осквернені і грішні та й що заперечують те визнання, за яке він (Петро) був поставлений пильним і свідомим сторожем дібр Церкви та наставником небесних брам. Яка густа мусить бути ця мряка, що не дає єретикам бачити слідів Петра!… Коли ж Спаситель після добровільно прийнятої смерти наміряв освятити людство, тоді, мов у застав ввіряє цьому мужеві всю вселенську Церкву, запитавши його трикратно: чи любиш Мене? Цей же, долучивши з великою готовістю до всіх цих запитань стільки ж визнань, — одержав вселенну під свою Опіку, як один пастир — одне стадо, коли почув: паси вівці Мої. І так, мов замість Себе, дарував Господь найвірнішого Свого учня за батька, пастиря й наставника тим, що приходитимуть до віри”.57)
Той сам св. Астерій, у тій самій гомілії в честь св. Петра й Павла наводить і те чудо, що св. Петро своєю тінню уздоровляв недужих та й каже, що цим чудом Петро перевищив навіть самого Учителя. “Та цим я не хочу слугу народів (Петра) прирівнювати до Господа, а тільки хочу вказати на те, що Бог, який через Своїх слуг дає докази Своєї могутности, жадного з Своїх учнів не одбарував стільки дарами, як Петра; що більше, зробивши його високим тими небесними дарами, поставив його вище всіх. Він бо має першенство над учнями, а також вищим за них виявив він себе сам своїми ділами, що їх довершував силою Св. Духа”.58)
І ще раз підкреслює св. Астерій вищість св. Петра за інших Апостолів, коли в тій самій проповіді каже: “Блаженний великий Іван, що спочивав на грудях Господніх; великий також і Яків, якого названо сином грому; преславний і… Пилип, якого Дух ухопив, коли той Етіопцеві викладав про Спасителя (Діян. Ап. 8, 39), але всі вони мусять уступитись Петрові й признати, щоі вони — тільки другорядні; як порівняти ласки, що їх одержав той і вони, то той (Петро) покажеться вищим. Бо коли подрібно роздумую над усім, тоді бачу, що цей муж так у слівних виступах, як і в творенні діл усюди випереджує та перевищає решту учнів”.59)
Ось, знову чудова пригадка і вказування на щось особливо божественне в Петрі. Петро — це тверда скеля, на якій поставлена тверда й непорушна підвалина Церков. Твердим є сам Петро, а через нього твердою та непорушною є й підвалина Церков, а це з тієї причини, що Петро одержав назву такого каменя й підвалини, яким є сам Христос — камінь і підвалина. Богом давані імена — це не пусті слова, це імена налиті Божою силою та наповнені особливішим Божим післанництвом. Саме тому, як каже св. Астерій, через Петра, в якому є Божа сила й Боже післанництво, Церква сталась Божою твердинею, яку ніхто й ніщо не переможе. — До того св. Астерій, як і всі інші Отці Сходу, найвищу владу св. Петра виводить із Божого обявлення, з Христових слів записаних у св. Євангелії. Як Пресв. Трійця замість себе післала на землю Воплочене Слово-Христа, так Христос, замість себе дарував Петра, щоб цей був батьком, пастирем і наставником усієї Церкви вірних. Ось, у чому, по думці св. Астерія, міститься вся божественність Петрового післанництва та ще й твердить, що хіба дуже густа мряка залягає на очі тих, які не бачать цього Божого післанництва св. Петра в Христовій Церкві.
Св. Кирил Олександійрський (f 444) розбираючи запит Спасителя поставлений Апостолам: “за кого мають мене люди, за кого маєте мене ви?” — отак пише: “Коли інші відповіли, …тоді знову виступив перед них корифей (начальник) і первоверховний над ними та сказав: Ти є Христос”.60) Аналізуючи ж дальші слова Христа Спасителя: “Блажен єси, Симоне йонин”, св. Кирил отак продовжує: “І батька його, і його самого називає Ісус, і вже не терпить, щоб називано його Симоном, бо вже тоді присвоював Собі його для Своєї влади, як Свого власного, й тому, відповідно до того, від скелі Скелею (від петри Петром) назвав його, щоб на ньому поставити Церкву Свою”.61) На іншому ж місці, в коментарі до св. Євангелії Матея св. Кирил розбирає слова: “на цім камені побудую Церкву мою, і тобі дам ключі небесного царства” — й отак пише: “Перш усього (Христос) говорить, що Церква є в його власті, хоч інакше, Св. Письмо твердить, що вона радше Богові, ніж якій людині підлягає. Бо ж і Павло говорить, що Христос здобув Собі її вільну від змази й порока (Єфес. 5, 27), але каже (Св. Письмо) також і те, що Він і заснував ЇЇ, і, яко Господь сил, наділив її силою і Петра дав їй за пастиря. І відразу ж додав: і тобі дам ключі небесного царства. Такі слова не міг вимовити ні ангел, ні жадна інша розумна сила. Вони лицюють радше тільки володареві всього — Богові,” який має власть над небом і землею”.62) Св. Кирил розбирає також і інші Христові слова сказані до св. Петра: “Я молився за тебе…” й так пояснює ці слова: “Коли Господь натякнув на учневе заперечення словами: Я молився за тебе, щоб не змаліла віра твоя”, — зараз же й потішив його словами: “І ти колись, навернувшися, утверджуй братів твоїх”, себто: будь опорою й учителем тих, що через віру приходять до Мене”.63)
Оце знову один із найбільших світил Східньої Церкви, св. Кирило, прегарно схоплює божественність Христової Церкви. Вона Божа, Христова і в Христовій власті й тому ніхто інший, ні ангел, ні жадна розумна сила, а тільки Христос Своєю Божою властю міг ту Церкву поставити на Петрі, якого присвоїв Собі для Своєї влади як Свого власного, як друге Своє Я, а на-кінець і поставив його основою, ключарем, пастирем і опорою та вчителем вірних у Своїй Церкві.

Св. Максим Ісповідник (+ 662), уроженець Царго-роду, в одному з своїх листів пише: “Всі краї вселен-ної й усі, що повсюду на світі непорочно і православно визнають Господа, — мов на сонце вічного світла, глядять на святішу Церкву Римлян, на її визнання й віру, приймаючи від неї ясне сяйво отцівських і святих догматів… Бо з самого початку, від приходу воплоченого Бога Слова до нас, усі християнські Церкви по всьому світу прийняли й визнають ту найбільш величию між ними Церкву Римську, яко єдину твердиню й підвалину, яко назавжди незнищиму, по обітниці Спасителя, навіть брамами пекла, яко таку, що має ключі православної віри в Нього”.64)
Христові слова про ключі небесного царства відносить цей Святий до наслідників св. Петра, а римську Церкву утотожнює з усією вселенською Церквою, коли пише: “Якщо… римська катедра не тільки знає нечестивого Пира, але знає й те, що він неправо думає та неправо вірить, то ясне, що хто кидає клятву на тих, що Пира осудили, той кидає клятву на саму римську ка-тедру, себто на вселенську Церкву… Не лицює бо з похвалами згадувати того, кого вже давно осудила та відкинула апостольська столиця міста Риму, …як довго вона сама не прийме його назад наверненого до неї через побожне визнання і православну віру. Отже, якщо він не хоче бути, ані називатись єретиком, то не тому чи іншому хай принесе надолуження, — це ж злишнє й нерозумне, бо коли один обурився на нього, тоді і всі інші обурені, а коли той один успокоїться, тоді тим самим і всі інші будуть задоволені. Тому, хай він спішиться надолужити римському престолові за всіх. Коли цей успокоїться, тоді всі і всюди будуть спільно називати його праведним і православним. Бо надаремно балакає той, хто… не просить і не надолужить блаженному папі святішої римської Церкви, яка від самого воплоченого Божого Сина та від усіх святих Соборів, по святим правилам і ореченням, одержала й має верховну владу над усіми Божими Церквами земної кулі, як також і силу та власть вязати й розвязува-
Св. Максим писав у часах, коли Схід зачинав очевидячки тратити духа первісної церковности й наслідком того на римську Церкву та на її першенство зачав глядіти заздрісними очима та говорити про її владу, як про чисто церковну, чи людську установу. Тому то св. Максим головну вагу звертає на те, щоб своїм сучасникам пригадати Божу установу римського папства. Римська Церква, по словам св. Максима — це Христова Церква, про яку сам Божий Син сказав, що ані брами пекла не переможуть її. І саме тому, що вона є особливо Божа, від неї одержують віру й догмати всі інші Церкви, та й тому має вона верховну владу над усіми Божими Церквами в світі, бо ту владу одержала від самого воплоченого Божого Слова. Цю особливо божеську установу влади римської Церкви над іншими — св. Максим виводить із Христових слів про ключі, дані Петрові та про його власть вязати й розрішати. Як Апостол Петро, так через нього також і римська Церква та її єпископи одержали від Бога ту саму власть ключів та власть вязати й розвязувати.
Св. Іван Дамаскин (f 754), уроженець Сирії, ось, як прегарно пише про відповідь Апостолів на Христове запитання: “За кого мають люди Сина чоловічого…” “Одні згадували Івана Хрестителя — пише цей Святий,
— інші Ілію, а ще інші Єремію… Щоб відвернути це підозріння і неукам дати правдиве визнання… — що ж робить Той, Кому ніщо не є неможливе? Яко людина,
— каже їм відгадувати; яко ж Бог, — тайно повчає того, хто яко перший покликаний прийшов та й кого вже давно передбачив, як гідного верховника Церкви. Цього Він, яко Бог, надхнув і через нього промовляє. Яке ж було питання? “Ви ж за кого мене маєте?” Тоді Петро, розвогнений палкою ревністю та й поучений Святим Духом, — відповів: Ти є Христос, Син живого Бога. О, щасливі уста, і ще щасливіші губи, о, богословська душе і Богом наповнений та Божого наставления гідний розуме, о Божа трубо, через яку Отець промовляв!.. Це є та міцна й непорушна віра, на якій поставлена Церква, мов би на скелі, від якої ти гідну назву маєш. На неї нападатимуть пекельні брами, уста єретиків, труби демонів, але не переможуть її… її здобув Собі Христос кривавою мукою і тобі, найвірнішому слузі, повірив її. Зберігай же її молитвами твоїми далеко від усяких бур і хуртовин. Бо що вона останеться нездолана, …того ми певні, бо так твердить Христос, який утверджує небеса і землю заховує непорушною… Отож, того ми просимо, щоб бурі втихомирилися, щоб даний був нам тихий мир… Того виєднай у Христа гарячими молитвами ти, що є непорочним заручником Того, Хто вчинив тебе ключником небесного царства”.66)
В дальших рядках св. Іван Дамаскин аналізує мотиви, чому це Господь допустив, щоб св. Петро впав і так він це пояснює: “Божою ласкою це сталося, що він (Петро) на короткий час… упав у гріх, що.б опісля, в наслідок того, що сам пережив, був більше людяним до інших. Але роздумай, на якого мужа допускає падіння в гріх: на Петра, що є корифеєм (начальником) Апостолів, міцною підвалиною, непорушним каменем, видатною скелею, тихою пристанню, стовпом, що не завалиться… Для того то (Бог) допустив на нього падіння в гріх, щоб дане йому прощення побуджувало до лагідности супроти інших того Петра, що мав перебрати опіку над Церквою, статись ойорою Церков, пристанню віри і вчителем усієї земної кулі”.67) “Тому не бійся, Петре, — пише він далі, немов наводячи слова Спасителя до Петра, — не відкинув я тебе від мого трону, не зменшив я моєї ласки для тебе. Що обіцяв я тобі, це і сповню. На твоїй, мов скеля, твердій вірі
— побудую Церкву мою, і пекельні брами не переможуть її. Ти пастимеш моїх овець, ти ягнятам моїм пашу даватимеш, ти, мов трибун,68) стоятимеш по моїй правиці”.69)
У проповіді ж на Преображення Господнє св. Дамаскин називає Петра “найвищим зверхником Нового Завіту”,70) та гідним наставником Церкви”,71) а розбираючи слова: “зробім тут три намети” — звертається до св. Петра: “Господь зробив тебе начальником не наметів, а всієї Церкви, що розсіяна по світу. Учні твої — це вівці твої, що їх вірності твоїй віддав добрий Князь пастирів”.72)
Св. Іван Дамаскин, як бачимо, раз пише, що Христова Церква поставлена на вірі Петра, іншим разом підкреслює, що Петро є “міцною підвалиною, непорушним каменем, видатною скелею… що не завалиться”. Не Петро без віри та й не абстрактна віра без Петра, але живий Петро, наповнений живою вірою, — є тією скелею й міцною підвалиною, на якій Христос поставив Свою Церкву.

Св. Теодор Студит (+ 826), “отець монахів на всі часи… стовп і опора православних”, як його називають незєдинені,73) показав себе одним із найбільших звеличників папства і в єпископах Риму, яко тих, яким сам Спаситель передав найвищу владу в Церкві, бачив він єдиний рятунок для Церков Сходу, що переживали тяжкі переслідування під кінець VIII і IX віках. Оце в часі кривавих переслідувань за почитания св. ікон, коли це багато високих єрархів Сходу пішло з поклоном до імператора Лева Армянина і разом із ним винищувало почитания св. ікон, св. Теодор писав до папи Пасхалія: “Апостольська Голово, Богом поставлений пастирю Христових овець …каменю віри, що на ньому поставлена Христова Церква… Ти Петро, що украшує Петрів престіл і рядить ним… тобі сказав Христос Бог наш: і ти колись, навернувшись, утверджуй братів твоїх. Оце тепер час і місце… поможи нам ти, якого Бог на це поставив… Ти маєш силу від Бога, бо ти маєш пер-шенство між усіми, на що ти й поставлений…”74) В листах же до папи св. Лева III він пише: “Тому, що великому Петрові Христос Бог дав разом із ключами небесного царства також і гідність пастироначальника, то Петрові, або наслідникові його, необхідним є звіщати про все, що нового вводять до католицької Церкви ті, що відступають від неї. Тому, навчившись того від давних святих наших Отців, і ми… вважаємо обо-вязком повідомити… І так, божественніша голово всіх голов, відбувся в нас собор преступників… Звітуючи про це неложно, ми, смиренні, підносимо до христолюбивої блаженности твоєї… покрик верховного Апостола… коли на морі счинилась буря: рятуй нас, архипасти-рю піднебесної Церкви, бо погибаємо… Єретики не побоялись скласти єретичного собору, хоч по давньо прийнятому звичаю, ніхто не є правий скликувати навіть православного Собору без вашого відома… Звістивши про все, …і повинуючись вашому божественному пастироначальству, ми, накінець, просимо святу твою душу вважати нас немов власними овечками своїми”.75) У другому ж листі до папи св. Лева III писав цей Святий: “У нас відбувся всенародній собор… щоб нарушите Євангелію Христа, якого ключі ти одержав через верховного з Апостолів і через наслідників цього… Вислухай нас, велика Божа голово… перша апостольська голово… що її провадить Святий Дух”.76) Коли ж папа Пасхалій, на просьбу св. Теодора, не прийняв єретиків іконоборців, тоді цей Святий дякував папі й писав: “Основно пізнали ми, що дійсний наслідник верховного з Апостолів управляє в римській Церкві… Господь не опустив нашу Церкву, яка в нещастях… одну і єдину поміч знаходить у вас, від давна, від початку, по Божому зарядженню… ви справді несплямлене й непід-роблене джерело православія від початку, ви тиха пристань усіх Церков, далека від усякої бурі єресей…”77) Мабуть ніхто на Сході не говорив про римське папство так ясно й по католицьки та не звязував його так стисло з догмою, як саме св. Теодор Студит, цей останній із найбільших’ стовпів колишнього істинного православія. Єпископ Риму, в очах св. Теодора, це вічно живий Петро й мов би до кожного майбутнього єпископа Риму поосібно, вже в Кесарії Филиповій, казав Христос: “Ти є Петро й на цій скелі поставлю Церкву Мою”, на Тайній Вечері: “Утверджуй братів твоїх”, а над Генезаретським озером: “Паси вівці Мої”. Тому то й римського архиерея називає він Петром, каменем віри, на якому поставлена Христова Церква, Петром, якому Христос поручив утверджувати братів своїх, Пе-тром-ключарем, пастирем овець і начальником усіх пастирів, божественнішим головою всіх голов, яку провадить Св. Дух. І саме тому єпископ Риму “від давна, від початку, на підставі Божого зарядження — є не-сплямленим і непідробленим джерелом православія”.
Оце останній із найясніших променів чистого й ясного блеску первісного православія та останній із най-могутніших відгомонів голосного колись на Сході визнавання Богом установленого першенства римських архиереїв над усією вселенською Церквою.

5. Велике значіння свідоцтв Св. Отців
Отак говорять святі Отці східньої, істинно православної Церкви первісних віків. їхні свідоцтва — це священне Передання, що поруч Св. Письма є другим джерелом Божого обявлення. Вони доповнюють і автентично, вірогідно пояснюють науку Св. Письма.
Навели ми тільки частину свідоцтв і то тільки з найважніших та найвизначніших Отців і стовпів східньої Церкви, але й це вистарчає, щоб виказати, яка була віра православного Сходу перед поділом єдиної Христової Церкви. Ті свідоцтва східніх св. Отців такі чудові, такі ясні й переконливі, що просто не може бути жадного оправданого й уґрунтованого сумніву про те, що ввесь давній православний Схід визнавав першенство св. Петра, як також і першенство Петрових наслідників, єпископів Риму.
Св. Отці східньої Церкви вірили, визнавали та й учили, що верховна власть св. Петра походить від Бога, бо кілько разів говорять вони про Петра, про його становище в хорі Апостолів, про його власть, — завжди покликуються на Христові слова: “Ти є Петро (скеля), і на цім камені побудую Церкву мою…” “І ти, навернувшись, утверджуй братів твоїх…” “Паси вівці мої, паси ягнята мої…” Св. Петро, згідно з наукою св. Отців, є найвищим зверхником Апостолів і всієї Церкви, бо його Христос “по Собі” чи “замість Себе” поставив найвищим пастирем Своєї отари. Так говорять вони і про першенство та найвищу власть римських архиереїв над усією вселенською Церквою. Це першенство папів, яко Божу установу, виводять вони з того принципу, що єпископи Риму є наслідниками верховного Апостола Петра, який, в особах своїх наслідників, аж до кінця віку має бути непорушною підвалиною Церкви, непомильним учителем, ідо до кінця віку буде утверджувати своїх братів та аж до кінця віку має поручения пасти всіх овець і ягнят Христової отари. Так учили св. Отці від перших початків християнства, аж до часів Фотія й Керуларія, отже, аж до поділу єдиної Христової Церкви.
В їхніх очах та за їхнім визнанням Ісус Христос “у щось божественніше перетворив Симона, перейменувавши його Петром”, якого “вибрав ізпоміж Апостолів” і поставив його “зверхником у їхньому зборі”, зробив його “устами учнів”, “учителем усієї вселенної”, “наставником усієї вселенної”, “найвищим зверхником Нового Завіту”, “основою Церкви”, бо “на ньому” та й “тільки на ньому одному” Христос “побудував Свою Церкву”, зробивши його “каменем віри”, “батьком”, “найвищим завідателем Божих скарбів”, який “не був рівний” іншим Апостолам, “бо Петрові перед іншими Христос передав першенство”, щоб “від одного походила єдність” Божої Церкви. Всякі найвищі відзначення й титули дають св. Отці Петрові, одного тільки не можемо знайти в творах східніх св. Отців, не можемо знайти ніодного місця, де вони говорили б про рівність Петрової власти з власністю інших Апостолів чи заперечували б вищу власть св. Петра. Таким бачили св. Отці Петра — підвалину, вчителя й найвищого пастиря в Христовій Церкві, якому підчинені не тільки вірні, але й самі Апостоли.
В єпископах же Риму св. Отці бачили й визнавали “наслідників св. Петра”, “Богом поставлених пастирів Христовиць овець”, “камінь віри, що на ньому поставлена Христова Церква”, бачили в них живого “Петра, що украшує Петрів престіл і рядить ним”, “архипасти-ря піднебесної Церкви”, “голову всіх священних голов”, що “через верховного з Апостолів одержав ключі небесного царства”, бачили “першу апостольську голову, що її провадить Св. Дух” і, “навчившись так від давніх Отців”, до єпископів Риму звертались вони, як до “твердині й тихої пристані”, як до тих, що “мають силу від Бога” й “на те вони поставлені”, щоб “помагати”, “рятувати”, “вчити”, бо вони “справді несплямлене й непідроблене джерело православія від початку”. А римську катедру вважали вони “головою Церкви”, “матірю й царицею всіх Церков, від якої вийшла свя-щенича єдність”; і всі інші Церкви, “мов на сонце вічного сяйва глядять на святішу Церкву Римлян, на її визнання й віру, приймаючи від неї сяйво отцівських догматів” та й “відділитись від престолу Петра” — це, по науці св. Отців, — поставити себе поза Церквою.
Св. Отці тільки Христа Спасителя та св. Петра називали “скелею Церкви”, а не давали тієї назви жадному іншому з Апостолів; тільки Ісуса Христа та св. Петра називали вони “ключарями” брам небесного царства. Такими “ключарями” називали вони також і Петрових наслідників, але не давали тієї назви жадному іншому з Апостолів; тільки Ісуса Христа та св. Петра як також і Петрових наслідників, єпископів Риму, називали вони “найвищими пастирями”, “архипастирями” вселенної” чи “піднебесної Церкви”, але ніколи не назвали так жадного іншого Апостола. Та й, накінець, як Св. Письмо, так і св. Отці про жадного іншого Апостола не писали так багато і з таким пієтизмом, як про св. Апостола Петра.
Цікаве тут ще й те, що про першенство св. Петра та про потребу звертатися з усім до Риму, бо там, в єпископах Риму, находиться Петрова власть першен-ства, — найбільше писали святі єрархи Сходу до кінця IV-ro віку. Що далі, то менше таких свідоцтв, бо з кожним дальшим віком меншало число святих та Божим духом перейнятих єрархів у Церкві на Сході, а меншало воно в наслідок того, що, як це побачимо в іншому розділі, дух світу, політики та національної заздросте все більше й більше охоплював Східню Церкву і придушував світло Божої правди в душах її єрархів.
Якщо міг хтось мати сумніви про першенство св. Петра чи його наслідників з тієї причини, що в Св. Письмі ніде не є написане дослівно й за нашою сьогоднішньою термінологією, що Ісус Христос поставив св. Петра Своїм “намісником” чи “вікарієм”, чи “видимим головою” Своєї Церкви, — то всякі сумніви відпадають, коли бачимо, як розуміли Христові слова ті, що були першими після Христових Апостолів, як пояснює Христову науку священне Передання первісної Церкви. А це Передання про першенство св. Петра та його наслід-ників, єпископів Риму, — вже в перших найтяжчих віках християнства таке ясне й таке незаперечне, що православний професор московського університету й фаховий знавець історії Церкви на Сході — А. Лебедев, пишучи про перші три століття християнства, мусів визнати, що “самопочуття римських єпископів росте, так сказати б, не з дня на день, а просто з години на годину. Та все це не було б ще таким важним, коли б самі тільки папи так підносили себе, а інші або протестували б, або на їхні такі претенсії відповідали б холодною мовчанкою. Та, в дійсності, так воно не було. Інші представники Церкви Ш-го віку, хоч і не завжди, все ж таки часто, із свого боку давали пізнати, що вони є високої думки про авторитет, яким тішилась, і повинна тішитись, катедра римського єпископа”.78) Так пише Лебедев про перші три віки християнства, хоч саме в тих віках св. Отці та церковні письменники ще помірно дуже мало писали про першенство папів, бо, як інші догми віри, так і поняття про те першенство — ще не були належно розроблені й вияснені, а головно, папського першенства тоді ніхто не оспорював. Але вже і в тих перших віках єпископи Риму так виступали, а єпископи Сходу і без соборного проголошення догми про першенство влади папів над усією Церквою, так відносились до їхньої влади, що це вдаряє в очі кожному, хто хоч трохи потрапить дивитись на церковне минуле власними очима.
З Фотіем (IX вік), а головно з Керуларієм (XI вік) майже зовсім скінчилось на Сході визнавання св. Петра “верховним із Апостолів” та “основою Христової Церкви”, як також скінчилось і визнавання єпископів Риму “найвищим головою піднебесної Церкви”, а зачалось те, що триває у незєдинених із Римом православних аж по сьогодні: закривання очей на священне Передання, коли йде про першенство св. Петра чи його наслідників, заперечування того першенства в св. Петра і ще більше заперечування найвищої влади в єпископів Риму, а то й ненависть до них.
Західня ж Церква і по сьогодні бачить у св. Петрі голову вселенської Христової Церкви, якого “Христос по Собі поставив пастирем” Своїх овець та визнає пер-шенство римського архиерея так, як визнавали його на Сході свв. Василій Великий, Іван ЗоЛотоустий, Асте-рій Амасійський, Кирил Єрусалимський, Іван Дамаскин, Теодор Студит і всі великі світила істинної православної Церкви на Сході.
І тепер само насувається питання: хто відступив від віри первісних святих Отців східньої Церкви і хто, тим самим, відділився від вселенської Христової Церкви?
Відповідь, думаємо, ясна, хоч і неприємна, як сонце ясне, хоч і болюче разить хворе око: “Один є Бог,
— пише великий святий православної Церкви, Кипріян,
— і один Христос, і Церква одна, і катедра, заложена по слові Господа, на камені, — одна. Хто відділює себе від Петрового престолу, на якому поставлена Церква, то чи такий може твердити, що він ще в Церкві?”79)

7. Протидокази із св. Отців
Справедливість вимагає вказати подрібніше на ті докази із св. Отців, які в деякій, хоч і дуже маленькій та слабкій мірі, оправдують заперечне становище сьогоднішнього православія супроти першенства римських єпископів. Є це докази з текстів декотрих св. Отців, із яких можна б заключати, що дотичні св. Отці не признавали влади єпископів Риму над іншими єрарха-ми вселенської Церкви. Як побачимо, ті тексти можуть мати таке значіння, якщо брати їх відірвано від загальної науки тих Отців та без прослідження історії фактів, про які мова в тих текстах.

Із св. Отців сьогоднішні православні наводять ось які вислови:
Св. Кипріян Картагинський написав таке: “Ісус Христос усім Апостолам уділив однакову власть… чим був Петро, тим були й інші Апостоли, обдаровані однаковою частю гідности і влади”.84) Ці слова св. Кипріяна так поставлені, справді можна б розуміти, як слова явного заперечення вищої власти й гідности св. Петра над іншими Апостолами та й могли б служити доказом, що в очах цього великого св. Отця — св. Петро “рівний між рівними собі Апостолами”. Але наведені слова, що ними залюбки послуговуються православні, зовсім вирвані з тексту, який, узятий в цілості, свідчить про зовсім протилежну науку св. Кипріяна. Бо цілий текст, наведений у православному виданні, ось, як виглядає: “На ньому одному (на Петрі) будує Свою Церкву і йому ввіряє вівці на спасения. І хоч після Свого воскресения (Христос) усім Апостолам уділив однакову власть, бо каже: як Мене післав Отець, так і Я посилаю вас… однак, щоб показати єдність, створив одну катедру і Своєю властю зробив, щоб така єдність походила від одного. Чим був Петро, тим були й інші Апостоли, обдаровані однаковою частю гідности і влади, але початок виходить із єдності і Петрові дане було першен-ство, щоб відзначити єдність Церкви і єдність кате-дри”.85) Як же зовем інакше виглядають вирвані православними слова св. Кипріяна, якщо подати їх не відірвано, а цілістю!
Подібно наводять православні і інші слова св. Кипріяна, що їх він сказав на помісному Соборі в Карта-ґині 252 p.: “Ніхто з нас не поставив себе єпископом єпископів, ані хай не лякає насильною властю та й не змушує братів повинуватись собі, коли кожний має повну волю і право придержуватись власного суду (переконання) й ніхто не може його судити, як і він не може судити іншого. Але здаймося на суд Господа нашого І. Христа, Який один ітільки Він сам має власть поставляти нас у заряді Своєї Церкви та судити про наші діла”.86) — Могло б здаватися, що св. Кипріян у тих словах проповідує абсолютну рівність усіх ерар-хів та повну їхню незалежність від папи чи когобудь іншого. Але коли подрібніше проаналізувати повищі слова, тоді покажеться, що тут не говориться про єпископа Риму, а про єпископів узагалі. Як же взяти на увагу інші слова св. Кипріяна та приглянутись його ділам, то побачимо, що він не проповідував ні абсолютної рівности всіх єрархів, ні їхньої повної незалежно-сти чи свободи. Бо ось, два роки перед вищеподаною промовою, св. Кипріян ось як писав до папи Корнелія: “Не з чого іншого повстали єресі і зродились розроди, як із того, що не мають належної слухняности супроти Божого священика та не визнають намісником Христовим у Церкві одного священика й суддю”.87) Він же ж і негодував у листі до папи Корелнія на єретиків, які “ще відважуються підниматись подорожі до катедри св. Петра, до тієї голови Церкви, від якої вийшла єдність священства”.88) Крім того, св. Кипріян у 64-ому листі до єпископа Фіда нарікає на єпископа Терапія, що цей “не повинувався його (Кипріяновому) декретові”, бо передчасно приймив до поєднання з Церквою священика Віктора.89) Отже, й сам св. Кипріян уважав себе вищою властю над повіреними собі єпископами та й вимагав від них слухняности для себе та своїх заряджень.
Православні автори часто покликуються на факт, що св. Кипріян уперто протиставився папі св. Стефа-нові в питанні хрещення єретиків, отже, ніби не признавав його першенства, його вищої влади приказувати єрархам інших церков. Св. Кипріян дійсно дуже гостро виступав у тій справі, ще й обвиняв папу Стефана, що цей “розвязує Божий закон, а на його місце ставить людський звичай”.90) — Папа, як і загал єпископів та чисельні помісні Собори так на Заході, як і на Сході, — обстоювали погляд, що хрещення дане тодішніми єретиками є важне та що тих, які через єресь відпали від Церкви, можна приймати назад, якщо вони щиро каються свого вчинку. Проти того всього виступив св. Кипріян та його картаґінська Церква. Але постанови Соборів, як і загальна практика, що прийнялась у Церкві, — показали, що справа хрещення й перехрещування єретиків чи приймання їх назад до Церкви, — не є ніякими доґмами, ані Божим законом, отже, виявилося, що в тих справах св. Кипріян дуже помилявся. Та й не дивне воно, що такий великий учитель Церкви, як св. Кипріян, міг помилитися. Аджеж, жаден єпископ, яко єпископ своєї помісної Церкви не має дару не-помильности. Не було б нічого дивного, коли б св. Кипріян навіть заперечував вищу владу єпископів Риму. Один єрарх ще не є речником усієї Церкви, а тільки всі єрархи разом узяті є речниками й учителями Церкви, якщо всі однаково говорять про ту саму правду віри. До того ще, як пише православний проф. А. Покровський, “з переходом на ґрунт третього віку… принципіяльні питання догматичного характеру… ще не встигли зовсім , уложитись та дозріти. Давня Церква в тих часах ще слабо пізнавала різницю між догматом і обрядом”.91)
Про цю помилку св. Кипріяна в спорі з папою св. Стефаном ось як пише православний Н. Суворов: “Принципіяльний недостаток аргументації св. Кипріяна є в тому, що обороняючи картаґинську практику проти римської і приписуючи кожному єпископові право рядити своєю Церквою незалежно від чийогобудь вмішування… Кипріян тим самим допускає можливість різних поглядів і різниць у самих істотних пунктах церковного порядку, а також зловживань властю із сторони єпископа. Історія опрокинула його погляди, покликуючи до життя установи вищих єпископів ■— митрополитів і партіярхів, з вищими правами влади. Крім того… не остав без значіння і той факт, що в обох випадках… правильну думку обстоював римський єпископ… і римський погляд у часах вселенських Соборів стався поглядом усієї Церкви”.92)
Подібно покликуються православні автори і на св. Василін Великого, подаючи відірвані тексти його листів. Св. Василій, що правда, часом дуже був огірчений на західніх єпископів і деколи дуже гострі слова писав на їхню адресу, коли єресі заливали ввесь Схід, а в Римі не дуже спішилися зарадити тому лихові. Між іншим, до Риму прибув із Сходу священик Маркил, активний борець єресі аполінаристів. Св. Василій В. і інші єрар-хи Сходу, мали багато клопоту з ним, а в Римі легко повірили його підлесним оправданням і прийняли його до церковного єднання, хоч православні єпископи Сходу, особливо ж сам св. Василій, скоро інформували папу та західніх єпископів про хитрість і облуду небезпечного єретика Маркила. Св. Василій В. з огірченням писав про це до св. Атанасія Великого, що треба відкрити перед західніми єрархами нечесність Маркила, бо він сплямлений аполінаризмом, а однак, “вони не докоряють йому… маючи на собі ще й ту вину, що спочатку, не знаючи правди, прийняли його до єднання з Церквою”.93) Митроп. Іларіон94) покликується на ще гостріші слова св. Василія, написані в тій самій справі в листі до Євсевія Самосатського: “Істини вони не знають, — писав св. Василій В., — і знати не хо-тять, і з тими, хто голосить їм істину, вони сперечаються, а самі закорінюють єресь”.95) З відірваного й так поставленого тексту виходило б, що св. Василій у західніх єпископах та в папі бачить єретиків, які навіть “знати не хотять істини” Божої, істини св. Євангелії та що вони всі — це творці єресей. Але коли добре приглянутися цілому листові св. Василія й коли розвідати історію змісту того листа, тоді видно, що св.Василій тільки огірчений на те, що на Заході легко повірили в правовірність Маркила. Та й не папу, а тільки інших західніх єпископів обвинувачує св. Василій в легковірності, бо ж у тому самому листі до Євсевія Самосатського пише: “Я вже й сам хотів написати до їхнього корифея… що вони не знають правди про наші справи”.96)
До речі, Маркил дуже хитро ховав своє обличчя єретика саме за цитатами з творів зовсім правовірних і авторитетних авторів — свв. Василія В., Єроніма та Епіфанія, отже, на Заході могли спочатку повірити йому. І сьогодні неодин латинський єпископ може сказати, що там, у Ватикані, не знають наших обставин, не рахуються з нашими інформаціями і т. д., але це аж ніяк не значить, що даний єпископ заперечує першенства влади римського єпископа. Св. Василій В., писав до папи Дамаза, саме в часі, коли єресь Македонія викликувала дезорієнтацію на Сході: “Прийдіть на поміч нам… ми зовсім нічого нового не вимагаємо від вас, а тільки просимо того, що вже давніше звикли були робити інші блаженні й боголюбиві мужі, особливо ж ви самі”.97)
Що тут ішло тільки про неінформованість, а не про догматичне поблудження західніх єпископів, видно і з дальшого листа св. Василія В., коли 376 року до тих же самих західніх єпископів він писав: “Благаємо вас, простягніть помічну руку східнім Церквам хоч тепер… ви, що зберегли непорушену віру й недіткненим зберігаєте апостольське Передання. Не так воно в нас, бо тут є такі, що ведені бажанням слави піддалися впливам згубної єресі”.98)
Отак виглядають докази новіших православних авторів, витягані з творів св. Отців проти першенства єпископів Риму. Подібних відірваних і тенденційно поставлених текстів із навчання св. Отців могли б ми навести більше, але всі вони тільки відірвані, пообтинані і здеформовані і тільки такі — можуть бути вживані до нечесної боротьби проти першенства римських па-пів. Бо ті самі тексти в цілості взяті і в порівнанні з усією наукою св. Отців — покажуть щось зовсім протилежне, а саме, що всі св. Отці Східньої Церкви, аж до часу поділу єдиної Христової Церкви, отверто й голосно визнавали Богом дане першенство римських єпископів над усією вселенською Церквою.

23) Малиновскій Н., Православное Догматическое Богословіе, Ссрііеіі Посад, 1910, том І, ст. 80.
24) Там же, ст. 86.
25)Migne, P. G., t. 35, 1059.
26) Migne, P. G„ t. 35, 819.
27) Migne, P. G., t. 37, 1068.
28) Творенія св. Григ. Нисскаго, Москва, 1862. т. III. ст. 374-375; Migne, P. G. 44, 1087.
29) Migne, P. G., t. 44, 730.
30) Migne, P. G., t. 44, 734.
31) Migne, P. G., t. 33, 694.
32) Migne, P. G., t. 33, 407.
33) Migne, P. G., t. 33, 855.
34) Migne, P. G., t. 33, 998.
35) Migne, P. G., t. 39, 418-419.
З6) Migne, P. G., t. 39, 408, 642.
37) Бесіди на Ев. от Матея, Москва, 1864, т. III. 423; Migne, P. G. 58, 534.
38) Бесіди на разния міста, СПетербург, 1862, II. 187-188.
39) Там же, т. VII, 554-555; Migne, P. G. 58, 534.
40) Там же, т. VII, 555; Migne, P. G. 58, 534.
41) Migne, P. G., 50, 591.
42) Бесіди на рази, міста, т. VII, 596; Migne, P. G. 58, 568.
43) Там же, VII, 667; Migne, P. G. 58, 619.
44) Творенія св. Іоанна Злат., (Петербург, 1902, т. VIII, 599.
45) Бесіди на Еванг. от Матея, Москва, 1864, VI, 571; Migne, G. 56, 275.
46) Там же, т. IX, ст. 34: Migne, P. G. 60, 37.
47) Творенія… СПетербург, 1898, т. І., 746.
48) Там же, т. III, ст. 6.
49) Творенія… СПетербург, 1903, т. IX., ст. 848.
50) Слово о священстві, Москва, 1868, ст. 15-16.
51) Бесіди на Ев. от Матея, Москва, 1864, т. ЇХ, 33; Migne, P. G. 60, 34.
52) Бесіди на Діянія, СПетербург, 1856, І, 160, 378.
53) Творенія … СПетербург, 1898, І., 414.
54) Творенія… СПетербург, 1897, III. ст. 555.
55) Там же, III. 558.
56) Слово в похвалу свв. Ап. Петра і Павла, в “Богословском Вестнику”, 1892, червень, ст. 383 і 396; Migne, P. G. 40, 267-268, 278-282.
57) Там же.
58) Там же.
59) Там же.
60) Творенія св. Кирила Александр., Москва, 1912, ч. XV., ст. 291.
61) Migne, P. G., 73, 219.
62) Migne, P. G., 72, 423.
63) Migne, P. G., 72, 915.
64) Migne, P. G., 91, 137-140.
65) Migne, P. G., 91, 144.
66) Migne, P. G., 96, 554-555.
67) Migne, P. G., 96, 135-138.
68) Трибунами називали в давнині начальнике племен, або також високих державних урядовців, що обстоювали права населення на дворі самодержців.
69) Migne, P. G., 96, 150.
70) Migne, P. G., 96. 547.
71) Migne, P. G., 96, 555.
72) Migne, P. G., 96, 470-471.
73) Преображсмскій В., Преп. Теодор Студит, Мссква, 1895.,ст. Л.
74) Тнорсн’я Преп. Теодора Студ, СПетербург, 19Э8, т. II. 345.
75) Там же, ст. 265-267.
76) Там же, ст. 267.
77) Там же, ст. 346.
78) Лебедев А.,. Духовенство древней всел. Церкви, Москва, 1905, ст. 235.
>) Творенія св. Кипр. Картаг., Кіев, 1879, II. 172-173.
84) Творенія … Кіев, 1879.
85) Там же.
86) Hartel, Corpus script, eccl. lat, III, 436.
87) Творенія, I., 124.
88) Там же.
89) Hartel, ПІ., 717.
90) Hartel, III., 801.
91) Собори древней Церкви, Сергіев Посад, 1914, ст. 259 і 352.
92) Учебник … ст. 21-22.
93) Творенія… VI, ст. 175; Migne, P. G. 32, 423.
94) ПОДІЛ … ст. 82.
95) Migne, P. G. 32, 894.
96) Там же.
97) Творенія … С Посад, 1892, т. VI. ст. 161.
98) Migne, P. G., 32, 902.
{PAGEBREAK}

[page=1]ЗМІСТ[/page]

ВИЗНАННЯ ВСЕЛЕНСЬКИХ СОБОРІВ У СПРАВІ ПЕРШЕНСТВА
Святе Письмо та загальна наука священного Пере-дання Церкви, як у інших питаннях віри, так у справі першенства римських архиєреїв, — мають найбільше значіння і в православних, і в католиків. Але, як бачимо, сьогоднішні православні далеко не так пояснюють тексти Св. Письма про св. Петра, як це робила первісна істинно православна Церква на Сході; а з священного Передання Церкви вибирають тільки одробини, потрібні їм до заперечення папства, заплющуючи очі та затикаючи вуха на всю повінь величньої та голосної науки первісних віків християнського Сходу про пер-шенство наслідників св. Петра, єпископів Риму.
Все ж таки крім Св. Письма на науки св. Отців і Вчителів Церкви є ще одне джерело, з якого так православні, як і католики, черпають пізнання первісної віри вселенської Церкви. Є це вселенські Собори, що також, у деякій мірі, належать до священного Передання. Саме на ті Собори найбільше покликуються сьогоднішні православні і уважають їх найсильнішою своєю зброєю проти першенства єпископів Риму. Бо, з одної сторони, вселенські Собори фактично не винесли жадної догматичної ухвали в справі першенства влади римських первосвящеників над усією Церквою, а, з другої сторони, сьогоднішні православні йдуть іще дальше і твердять, що “вселенські Собори ніколи не визнавали папського примату”.1) Тому, чи не найбільш цікавим буде приглянутися саме тим вселенським Соборам і в їхній науці та в цілих діяннях шукати відпо-віди на питання: як відносилися вселенські Собори до першенства правної влади римських папів над усією вселенською Церквою?

1. Собори — як орган учительського уряду Церкви
Єпископи Христової Церкви, з волі самого Христа Спасителя, є наслідниками св. Апостолів. Апостоли ж дістали поручения і власть навчати всі народи і навчатимуть вони аж до кінця світу. “Мені дана всяка власть на небі й на землі, -■- казав І. Христос; Ідіть же, навчайте всі народи, хрестячи їх во імя Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що я заповідав вам. І ось я з вами по всі дні до кінця віку” (Мат. 28, 18-20). Апостоли повмирали, але осталися їхні наслід-иики-єнискоии, що далі навчають усі народи і з ними, аж до кінця віку, буде Христос. Тимто Апостоли та їхні наслідники-єпископи одержали поручения проповідувати науку Ісуса Христа, себто, виконувати учительський уряд у Церкві. Цей учительський уряд Апостолів і їхніх наслідників-єпископів, — є непомильною установою Божого походження.
З другої сторони, непомильний учительський уряд у Церкві не є необмежений. Обмежений він уже тим, що має проповідувати тільки науку віри й моралі й тільки в цім він непомильний. Обмежений він також і тим, що самі непомильні Апостоли були підчинені одному з поміж них, св. Петрові, що йому єдиному Христос поручив “утверджувати братів своїх” (Лук. 22, 32), що йому єдиному казав Він “пасти ягнят і овець” Своєї отари (їв. 21, 15-17) та що на йому єдиному поставив Свою Церкву, яку й “пекельні брами не переможуть” (Мат. 16, 18). Якщо непомильні Апостоли самим Христом були підпорядковані у виконуванні учительського уряду одному зпоміж них, то тим більше мусять підчинятись одному зпоміж себе помильні на-слідники св. Апостолів — єпископи, якщо хочуть згідно з волею Спасителя виконувати свій учительський уряд у Церкві.
Церква виконує учительський уряд двояким способом: через звичайне навчання всіх єпископів розсіяних по всьому світу, або через надзвичайні зїзди-со-бори єпископів, що у важніших і трудніших питаннях виносять спільні догматичні ухвали. Історія Церкви і священне Передання свідчать, що єпископи вселенської Церкви, згідно з волею І. Христа, завжди виконували свій учительський уряд, — так звичайний, як і надзвичайний — соборовий, — у порозумінні з вищим над ними єпископом, єпископом Риму та в залежності від нього. Що в порозумінні і в залежності від єпископів Риму виконували вони свій звичайний учительський уряд у Церкві, це ми вже бачили частинно в попередньому розділі. В цьому ж розділі побачимо, що вони виконували свій учительський уряд у порозумінні та в залежності від єпископів Риму і тоді, коли збирались на вселенські Собори.
Спочатку, за цілі перші три віки, існувала тільки звичайна форма виконування учительського уряду в Церкві й вона існує ввесь час, аж по сьогодні, в IV-му віці зявилась нова й надзвичайна форма виконування того уряду, — навчання через вселенські Собори, форма, що трапляється рідко, виїмково й то тільки на короткий час.
Св. Кипріян Картагинський спочатку був того переконання, що всякі сумніви в справах віри та всякі непорозуміння між єрархами в справі церковного порядку чи карности, — можна успішно вирішити при помочі спільних нарад єпископів одної провінції, отже, при помочі так званих помісних Соборів. З того приводу св. Кипріян мав навіть гостріше непорозуміння з папою св. Стефаном 254 р. в справі перехрещування єретиків і на основі своєї, як показалось пізніше, хибної думки, на картагинському помісному Соборі він сказав що “ніхто з нас нехай не ставить себе єпископом над єпископами, …бо кожний має повну свободу по своїй думці рішати в усякому предметі, про який нема соборової постанови”.2) Але скоро показалося, що такі помісні Собори єпископів одної провінції — не є вистарчальним і певним засобом для збереження єдности й однообразности в Церкві. Бо саме за часів св. Кипріяна, отже, в II віці, було багато всяких поміс-них Соборів, які противорічили одні одним. Ось, напр., два такі Собори в Олександрії осудили блудні науки апостата Оригена, інші ж подібні Собори, скликані в тому самому часі в Палестині, Арабії та в Малій Азії, — симпатизували з його науками про велику нерівність між особами Св. Тройці. Подібні противорічності були між чисельними помісними Соборами скликуваними в справі перехрещування, або неиерехрещування єретиків, про приймання, або цілковите відкинення тих, що хотіли навернутися з єресі, в справі власти Церкви відпускати гріхи, в справі моральности подружжя, і т. п. Показалося, що на багатьох таких Соборах переважали єретики, або прихильники єресей і ухвали таких Соборів потверджували єресь.
Так зродилась думка скликувати всіх єпископів Церкви на так звані вселенські Собори, щоб усі єпископи вселенської Церкви, зібрані разом, виявляли свої думки й погляди, обговорювали їх і потім, на основі Св. Письма та священного Передання, виносили спільні постанови, що мали зобовязувати всю Церкву в цілому християнському світі. Такі ухвали Собору вимагали спільної думки та згоди всіх, або, принайменше, майже всіх приявних єпископів.
З повище сказаного видно, що вселенські Собори є напів Божого й напів церковного походження. Є вони Божого походження остільки, що на них торжественно виконується Богом установлений учительський уряд Церкви. Але сама установа вселенських Соборів є церковного походження, бо Церква, відчуваючи потребу таких Соборів, сама їх установила та оформила. Ані Христос, ані Апостоли, ані Св. Письмо, ані священне Передання первісної Церкви — не говорять про установу чи потребу вселенських Соборів.3)
Коли читати історію тих Соборів, тоді відразу спостерігається, що не були це парадні маніфестації, ні молитовні здвиги. Собори скликувано, коли якась єресь уже надто загрожувала Церкві та вірі християнського світу. Тоді єпископи з поспіхом зїжджались на спільні наради, щоб рятувати Церкву, не раз в останній хвилині. Тому, що скликувати такі Собори та зїха-тись єпископам із найбільш віддалених від себе провінцій робило величезні труднощі в тодішніх часах та й приміщення і прохарчування соток єрархів і їхньої служби в одному, не раз маленькому місті на довший час — було неможливе, то Собори розбирали та вирішували тільки найконечніші справи, щоб осудити єретичні науки чи привернути захитану карність у Церкві й показати вірним, чого мають придержуватись за даних агітацій, неладів чи розбіжностей поглядів між поодинокими єрархами. Про загальні ж і ніким не оспорювані правди віри — Собори ніяких постанов не виносили. Ось, напр., увесь християнський світ від самих початків вірив і визнавав, що Пречиста Діва Марія є Матірю Сина Божого та й почитав її, як Богородицю. Перші два вселенські Собори не виносили ніяких догматичних постанов про Богоматеринство Марії, бо того Богоматеринства ніхто не оспорював. Але коли прийшов єретик Несторій і вчив, що Пречиста Діва Марія зродила чоловіка, а не Богожо Сина, тоді зійшовся Ш-ий вселенський Собор, що й осудив ту нову єресь і проголосив, що Пр. Діва Марія є Богородицею. Ввесь християнський світ уже від ранніх початків почитав св. ікони та мощі Святих. Шість вселенських Соборів не виносили ніякого догматичного рішення в справі св. ікон, бо на таке почитания ніхто не нападав. Але, коли в VIII-ому віці повстала єресь іконоборців, тоді зібрався VII-ий вселенський Собор, що відкинув ту єресь, а почитания ікон проголосив добрим, похвальним та богоугодним. — Отже, вселенські Собори, — як ми це щойно виказали, — були засобами оборони перед небезпекою зла, що вже існувало, росло й поширювалось. Не мали вони потреби обороняти Церкви перед ворогами, яких іще не було.
Пишучи про визнання першенства власти єпископів Риму вселенськими Соборами, очевидно, не будемо доказувати, що ті Собори виносили догматичні постанови про папський примат, бо якщо ніхто не оспорював того примату, то й не треба було соборових догматичних постанов на його оборону. Все ж таки і без таких догматичних постанов самі діяння вселенських Соборів послужать нам доказом, що ті Собори явно визнавали папський примат.
Усіх вселенських Соборів до сьогодні було 20. Але православні признають тільки перших сім, що відбувались на Сході ще до поділу Церкви. Ми пристосуємося до їхнього становища й будемо приглядатися тільки тим першим сімом вселенським Соборам та їхньому відношенню до єпископів Риму.

2. Єпископи Риму — творці вселенських Соборів
Як тут беремось розбирати питання про відношення вселенських Соборів до першенства римських архи-єреїв, то, для повнішого образу, треба нам звернути увагу на три особливіші моменти: скликання Собору, відбування Собору та затвердження постанов Собору.
Вселенські Собори завжди скликували єпископи Риму на прохання східніх єрархів, або візантійських імператорів, або скликували їх самі імператори, яко помісні Собори, а щойно пізніше єпископи Риму проголошували їх вселенськими щодо догматичних постанов, як це було, напр., із ІІ-им вселенським Собором у Царгороді 381 р.4)
Фактом є, що й імператори скликували такі Собори в тому переконанні, що це належить до обовязків християнських імператорів помогти представникам Церкви зійтись на такі наради.5) Але ж власть над єпископами так Сходу, як і Заходу, мав тільки єпископ Риму, а імператор, хоча б і присвоював собі власть над єпископами, не міг мати жадної власти над єрархами, що були поза його імперією. Історія ж виказує, що імператори тільки матеріяльно причинювались до скликання Соборів, формальний же характер таких Соборів надавав їм папа своєю згодою на них.6)
Халкедонський Собор 451 р. викляв із Церкви Олександрійського патріярха Діоскора між іншим і за те, що він “зробив себе суддею й відважився скликати Собор без авторитету апостольського престолу, чого ніколи не бувало й не сміє бути”.7) Св. Теодор Студит, як це ми вже бачили й вище, писав до папи св. Лева III: “По давньому прийнятому звичаю — ніхто не є правий скликувати навіть православного Собору без вашого відома…”8) Про таку участь папів у скликуванні вселенських Соборів та про причини, що вимагали вмішування далеких римських єрархів у церковні справи Сходу, — православний каноніст-правник Н. Суворов ось, як пише: “Положення церковних справ на Сході в період вселенських Соборів було таке, що папі доводилось реалізувати свою дбайливість у формі вмішування в східні церковні справи, й по більшій часті це вмішування не виходило з власної ініціятиви римського єпископа, а викликували його прохання таки від Сходу… Невдачна політика імператорів, які заплутувались у єресі, звичайно з вини східніх єпископів… будувала ту підвалину, на якій кріпшала закорінена в переданні давнини вища власть римського єпископа”.9)
Вже цей один факт, що імператори й патріярхи Царгороду, отже, столиці імперії, та єрархи блискучого Сходу звертались до єпископа малозамітного тоді Риму з проханням скликати вселенський Собор усіх єпископів вселенської Церкви, — показує, яке було відношення Сходу і вселенських Соборів до римського престолу.
Самі ж Собори відбувались під головуванням єпископа Риму, якого звичайно заступали його висланці-легати.10) Почесне предсідництво на Соборах мали часто й імператори, але в догматичних дискусіях вони, звичайно, не брали участи. Предсідництво папських легатів православні сьогодні промовчують, а натомість підносять предсідництво імператорів, ба, декотрі, всупереч усякій історичній правді, просто заперечують його й кажуть, що “папські легати на вселенських Соборах ніколи не головували, — а це значить, що римська Церква, як така, не вважалася вищою за інші”.11) Але вистачає прочитати хоча б самі тільки православні Казанські видання “Діяній Вселенських Соборів”, щоб побачити, як обманюють своїх вірних модерні православні єрархи. Ось, хоча б один тільки доказ: вселенський Собор у Халкедоні 451 р. в посланні до папи Лева писав: “через тих, яких ти прислав заступати тебе, ти управляв єпископами, як голова членами”.12) На VII-ому вселенському Соборі в Никеї 787 р. говориться, що собор іконоборців, скликаний імператором Константином Копронімом 753 р. не можна вважати законним і вселенським, бо “він не мав у тому ділі за співучасника римського папи, ні його повіреників, ні його послання, як це, по закону, вимагається від таких Соборів”.13) А крайньо антикатолицьки наставлений В. Болотов мусів визнати, що “папські легати являються на Собори… як судді і їх оточують всеможливим поважанням”.14)
Це другий дуже важливий факт, що насвітлює відношення Сходу та майже всіх сімох східніх вселенських Соборів до апостольського престолу св. Петра та його наслідників у Римі.
Постанови вселенських Соборів підлягали затвердженню єпископа Риму. Без такого затвердження ■— жаден Собор не був вселенським Собором, а його постанови не мали зобовязувальної сили. “В посланнях пап до Соборів, починаючи вже з ІІІ-го, — пише православний Н. Суворов, — проводилась думка про го-лонство римської Церкви над іншими Церквами; в тому ж змислі легати робили заяви в приявності Собору її іноді навіть сам Собор являвся приневоленим (?) говорити тією ж мовою, якою говорили в Римі. Так Халкедонський Собор, …бажаючи випередити опозицію із сторони Лева В., проти 28-го халкедонського канону, …просив Лева, як “голову, що рядив членами” і як “батька, що турбується своїми дітьми й тішиться їхніми успіхами”, — щоб затвердив усі соборні ‘постанови… Пізніше, шостий вселенський Собор, коли осудив і скинув вождів монотелетського навчання, остаточне вирішення їхньої справи здав на папу”.15) “Катедра св. Петра має першенство в усьому світі… й тільки вона затверджує всякий Собор своєю властю”, — писав св. папа Адріян до Отців VII вселенського Собору в Никеї 787 р.16) Бо “так бувало від давна, від самого початку”, — говорить св. Теодор Студит.17)
Для затвердження й важности постанов Собору спочатку вистачали підписи папських легатів, як ось, на І, III і IV-ому вселенських Соборах. Але згодом і єрархи, і імператори вимагали підпису й самого папи, головно після IV й V-ro Соборів, щоб постанови Соборів були обовязувальні “для всіх Церков і всіх на-рдів”.18) взагалі, від папського затвердження залежав і характер вселенськости Соборів. Каноніст Н. Суворов признає, що, напр., II Собор (у Царгороді, 381 р.) був скликаний тільки яко помісний і щойно багато пізніше був признаний яко вселенський так на Заході, як і на Сході,19) коли папа св. Григорій Великий (f 604) затвердив його догматичні ухвали, що їх повинна придержуватись уся Церква. Подібно було, як каже той сам Н. Суворов, і з V Собором (у Царгороді 553 p.), який зовсім не був гідний назви вселенського Собору її тілі.км пізніше папа Пелагій І (555-560) признав його Вселенським. Історія показує, що два Собори, зібрані як вселенські, — були проголошені папами яко незаконні й неважні, — це Єфеський Собор 449 р. за участю 130 єпископів, на якому під опікою імператора ІІІ мри помочі насильства верх узяли єретики — Євтихіїї та Діоскор, за що папа св. Лев передав його анатомі та назвав його “розбійничим Собором”; другим таким був Собор влаштований імператором та іконоборцями, за участю 338 єпископів у Царгороді 753 p., що хоч і назвав себе вселенським, та папа Стефан II кинув на нього клятву.
Правдою є, що не раз і імператори потверджували постанови вселенських Соборів і тоді надавали їм вагу державних законів,20) але ж Церква не була обмежена кордонами одної тільки невеличкої візантійської імперії.21) Вселенська Церква розтягалась далеко ширше поза ту імперію й тому всецерковне значіння постановам вселенських Соборів могли давати тільки найвищі зверх-ники всієї вселенської Церкви, що й робили римські первосвященики, затверджуючи постанови вселенських Соборів.22)
Оце третій, дуже важливий факт, що насвітлює і відношення єрархів Сходу та вселенських Соборів до єпископа Риму, як також і залежність Соборів та їхніх постанов від затвердження з боку найвищого єрарха всієї вселенської Церкви.
В усіх трьох етапах вселенськик Соборів — при скликуванні, переводженні та затвердженні їх — єпископи Риму показали себе творцями вселенських Соборів, а тим самим і вищими за вселенські Собори. Це, зрештою, природньо випливає вже з самого поняття першенства єпископів Риму над усією Церквою, випливає з нього і потверджує його. Якщо єпископи Риму є найвищими пастирями так “ягнят” —- вірних, як і “овець” — єрархів Христового стада по всьому світу і ввесь час, “до кінця віку”, — то не можуть вони перестати бути тими найвищими пастирями на час вселенських Соборів. Якщо вони є найвищою зверхністю всіх єпископів, розсіяних по всьому світу, то не можуть бути підданими тих самих єпископів зібраних на Соборі. Вселенський Собор — це не Церква, а тільки орган учительського уряду Церкви й тому вже перший вселенський Собор у Никеї 325 р. у свойому 39-ому каноні визнав, що єпископ Риму “є над усією вселенською християнською Церквою”.23)
Цю верховну власть єпископів Риму в Христовій Церкві та їхню вищість над вселенськими Соборами покажуть і самі діяння Соборів.

3. Перші три вселенські Собори
Перші два вселенські Собори — 1-ий у Никеї 325 р. та ІІ-ий у Царгороді (Константинополі) 381 р. — для нас замітні хіба тільки тим, що на першому з них, скликаному в справі єретичної науки Арія, папа Силь-вестер був заступлений єпископом Осією з Кордуби та римськими священиками Бітом і Вінкентієм, що були предсідниками Собору,24) займали місце вище всіх па-тріярхів і перші підписували постанови Собору25) та й ніхто з приявних 318 єпископів, митрополитів і па-тріярхів не протестував проти віддання першої чести таким легатам Риму. Про св. Сильвестра, що брав участь у тому Соборі через своїх легатів, православна Церква і по сьогодні співає в своїх богослужениях (2 січня): “Верховник явился еси священнаго Собора, …і верховнаго учеников украсил еси престол. Єресей, Сильвестре, лесть отгнал єси, паству упасл єси… Яко божественний верховник священних Отцов, священное ученіє утвердив, еретиков заградил еси уста”.
ІІ-ий Собор був скликаний імператором без участи папи, яко помісний Собор Царгородської Церкви, а тільки папа св. Григорій Великий (f 604) проголосив його вселенським, і то тільки щодо соборових постанов проти єретичної науки Македонія про Св. Духа.26) На цьому Соборі доповнено символ Віри уложений на 1-ому Соборі й у новому Символі говориться: Вірую “в єдину святую католическую і апостольскую Церков”.27)
Важніший для нас ІІІ-ій вселенський Собор, що відбувався в місті Єфесі 431 р. Він подає нам багато цікавого матеріялу відносно першенства римського архиерея.
Головним предметом того Собору було осудити єретичну науку царгородського архиепископа Несторія, який учив, що Пречиста Діва Марія зродила не Божого Сина, а тільки чоловіка, у наслідок чого Несторій не визнавав Преч. Діву Марію Богородицею. Собор скликував імператор Теодосій II за дозволом і апро-батою папи св. Келестина, що була видана 15 травня 431 р. Предсідником Собору й легатом папи був призначений св. Кирил Олександрійський, як це подають і православні видання Діяній Всел. Соборов: “Келес-тин… передав своє місце на Соборі… Кирилові, єпископові… Олександрії”.28)
Своїм посланням і в особі свого легата, св. Келес-тин являється на Соборі, як найвищий учитель, що має право вирішувати церковні справи в усій вселенській Церкві, а то й передрішувати їх, заки сам Собор скаже щобудь у тих справах. Ось, послання папи Келестина, читане на першому засіданні Собору, приносить уже наперед видане рішення: “Ти (Несторій) зовсім відлучений від єпископського престолу… й від усієї спільноти християн, якщо скоро не зміниш свого злого навчання”. Святому ж Кирилові, яко свойому відпоручникові, поручає папа “перевести виконання його (пани) рішення з неподатною суворістю”. А східнім єпископам папа пише: “Хай знає ваше священство, що це рішення вийшло від нас, а то й більше, від самого Христа Бога”.29) Тут папа св. Келестин виявив свою власть, як верховний і безапеляційний суддя й видав невідкличне рішення, що обовязує всіх. Зібрані Отці Собору не заперечували того папського права; приятелі Несторія не бунтуються, а радять йому підчини-тися; сам Несторій, найвищий єрарх столиці імперії, ні словечком не говорить про надужиття чи незаконне присвоювання собі папою власти над єрархами Сходу. А в соборовому рішенні Отці говорять: “На основі канонів і послання святішого отця і співслужителя нашого Келестина, римського єпископа, ми примушені дати …наступне рішення”.30)
На другому засіданні цього Собору вже були при-явні й нові легати від папи. В їхньому імені священик Пилип промовив: “Уже давно святіший… наш папа Келестин… в свойому посланні святішому Кирилові… виніс постанову в цій справі…”31) Після того слідувало читання нового послання папи, в якому він говорить до Отців Собору: “Ми післали… (імена легатів), щоб вони виконали те, що ми вже раніше постановили. Ми не сумніваємося, що ваша святість буде згідна з нами”.32)
Як же ж віднеслись Отці Собору до таких виявів “папського властилюбя”? “Всі єпископи, — так подають навіть православні видання Діяній Соборів — разом закликали: “Оце справедливий суд! Увесь Собор дякує Келестинові, сторожеві віри!”33) “Пресвітер Пилип — продовжують Казанські “Діянія Соборов” — сказав: дякуємо священному Соборові, що після прочитання послання святішого… папи… грімкими окликами зєдналися з ним, як члени під одною головою”.34) На третьому засіданні, після проголошення присуду на Несторія, легат Пилип сказав: “Ніхто не сумнівається й по всі часи звісним було, що святий Петро, наставник і голова Апостолів,35) стовп віри, основа католицької Церкви, — прийняв від Господа нашого Ісу-са Христа… ключі царства і йому дана була власть вя-зати й розрішати гріхи; він і до цього часу, і повсяк час живе та судить у своїх наслідниках. Тому, за його надхненням, наступник і намісник його, святіший папа, наш єпископ Келестин, післав нас на цей Собор заступати його приявність”.36)
Оце перший Собор, що подає нам одне з найясні-ших свідоцтв повного свідомости виступу папства, яко найвищого учителя в Церкві, а також одне з найкращих свідоцтв гарного, синівського відношення около 200 східніх єрархів, Отців Собору, до верховної влади римського єрарха. А памятаймо, що папу Келестина, який з такою повною свідомістю своїх прав і обовяз-ків виступав на тому Соборі й так голосно проповідував першенство римського єпископа, сперте на пер-шенстві св. Петра, — давня православна Церква зарахувала до лику великих Святих, а й сьогодні ще православні почитають його в день 8 квітня.
Варта тут додати ще й те, що пише з нагоди цього Собору православний каноніст, проф. В. Болотов. Він сам признає, що “в епоху Кирила й Келестина… навіть представники інтелігентних кіл на Сході привикли були глядіти на папський авторитет із римської точки погляду… Довіря до Риму — загальне: туди апелює | монофізит Євтихій; до папи прибігає рівнож царгород-ський Флавіян. Один із найвизначніших східніх єпископів, Теодорит Кирський… підчиняє свою справу судові римського первосвященика”.37)

4. Голосний Халкедонський Собор
Ще краще свідоцтво визнавання вселенськими Соборами верховної влади єпископів Риму подає нам історія IV-ro Собору, що відбувся в Халкедоні 451 р. в справі осудження єресі монофізитів. Новий єретик, цар-городський архимандрит Євтихій учив, що воплочене Слово має тільки одну натуру, натуру Божу, а людська натура злилася з Божою. В цьому Соборі мусимо відрізнити три фази, з котрих кожна ясно насвітлює авторитет папи, як найвищого судді, якого рішення і без Собору є найбільш авторитетні.
1. Єретик Євтихій і його наука були осуджені перше на помісному синоді в Царгороді, 448 p., під проводом архиепископа Флавіяна. Євтихія виключено з Церкви. Він вислав листа до папи св. Лева І Великого, яко до “обоорнця віри” й просив: “Як ви вважаєте, так і рішіть” та й обіцяв підчинитися рішенню папи.38) Навіть єретик знав, що рішення римського єпископа є важніше, ніж рішення Собору.
Звідомлення Флавіяна прийшло до Риму раніше, ніж письмо Євтихія. У відповідь папа дорікав Флавія-нові: “…Ми здивувались, як міг ти мовчати перед нами про цю соблазнь… ми хочемо знати причину такого твого поступовання… бо церковне правило… і віра… обовязують нас до великої дбайливосте за християнський мир, щоб, відтявши мильні погляди, зберегти не-нарушеною католицьку віру… і нашим авторитетом підтримати тих, котрих віра була права”.39) В такому дусі і з таким почуттям власти пише папа й до імператора та до всіх архимандритів у Царгороді. А Царгород, — так архиепископ, як і імператор та монахи — віднеслись до такого поступовання папи, як до чогось зовсім природного й законного.
У листі до папи, Флавіян не тільки не заперечує права папи мішатись до справ Царгороду, але, що більше, просить папу вжити цю найвищу власть відносно Євтихія. “Тому, святіший отче, поступи справедливо, як того вимагає священство, …виконуючи обовязок власний і загальний та закон святих Церков… Бо наше рішення потребує тільки вашої підпори та оборони…”40) Флавіян не просить скликувати нового Собору. Вистачає особисте послання папи, щоб потвердити законність постанов царгородського собору. А св. Петро Хризолог, якого Євтихій просив заступитись за ним перед папою, взиває Євтихія: “перш за все, з покорою прийми те, що написав папа, бо ми, з любови до миру та до віри, не можемо розсліджувати справ віри без згоди римського єпископа”.41) Ось, скільки проявів визнання папської влади на Сході в цій першій фазі хал-кедонського Собору.
2. Друга фаза дуже бурхлива і трагічна. Євтихій знайшов підтримку в імператора Теодосія II, в Олександрійського партіярха Діоскора, та в сильній партії монофізитів. Імператор просив папу скликати Собор до Єресу. Папа не вважав це потрібним, але, накінець, погодився. Сам вислав “замість себе” трьох легатів. Але планований Собор не був тим, чим повинен був бути. Діоскор Олександрійський сам обняв предсідниц-тво Собору, не визнав висланників папи, а східніх єпископів, — своїх противників, — казав посадити в тюрми. Собором заволоділи єретики при явній підтримці імператора, вони це кинули клятву на Флавіяна й на папу, счинилась бійка, в якій на смерть поранено Флавіяна. Папа св. Лев назвав цей собор “розбійничим собором” і під такою назвою увійшов він до історії.42)
Багато реляцій про це все дійшло до Риму. У відповідь, папа, одного дня, вислав 8 листів. У листі до імператора папа пише, що від “блаженного Петра, першого з Апостолів, ми одержали таку повновласть, що маємо законне право берегти правду… І тому, ми твердимо, що собор єпископів, що його ви влаштували в місті Єфесі, і самій вірі суперечить, і рану завдає всім Церквам.”43) До священства та до вірних у Царгороді папа пише, що хто відважиться нападати на правих священиків (єпископів), “той не може бути в злуці з нами (з папою) і не може зараховувати себе до числа єпископів… Тому, останьтесь у дусі католицької правди і прийміть оце апостольське наставления, що його вам передаємо нашими устами”.44)
Як зареагував Схід на таке “вмішування” папи до справ Сходу?
Імператор заявляє цапі свою віру, що “єпископ міста Риму, за яким давнина перед усіми іншими признала першенство священства, повинен мати нагоду й місце судити про віру та про священиків…”45) Новий єрарх Царгороду Анатолій просить папу затвердити його на престолі столиці.46) Клир і вірні Царгороду просять папу й надалі обстоювати чистоту науки. А Теодорит Кирський, осуджений на “розбійничому соборі” звертається до папи, “щоб одержати від вас лік на церковні рани, бо вам треба повинуватись, як першому між усіми… Я чекаю рішення вашої апостольської катедри”.47) Ось, кілько нових виявів папської влади, й скілько доказів визнання її на Сході!
3. Третю фазу IV-ro вселенського Собору творить сам Собор, що відбувся в Халкедоні 451 р. його завданням було, в першу чергу, покінчити з єресю Євти-хія та покарати відомого вже Діоскора, провідника “розбійничого собору”. Новий Собор скликав папа св. Лев І на прохання імператора. Зійшлись 630 єпископів. Від себе вислав папа 4-ох легатів. “В цих братах, т. є. єпископах Пасхазині і Люценцію та в пресвітерах Бо-нифатію і Василію, що їх відправляємо від апостольської катедри, хай бачить ваше братство, що я прияв-ний на Соборі й невідлучно перебуваю з вами… й давно я вже приявний вам через звіщений католицької віри… Тому, відкинувши зовсім усяку зухвалість виступати проти віри Богом нам повіреної, хай замовкне пусте безвірство тих, що помилились”.48) Папа авто-ритативно підкреслює, що Собор не має права розбирати питання віри, — вони ж бо вже порішені посланням папи до Флавіяна, а має судити тільки про особи, про Євтихія та Діоскора. “В наших посланнях, що їх ми вислали блаженної намяті Флавіянові, виложено, яким повинно бути побожне і щире визнання”.49)
Вже на першому засіданні Собору папський легат Пасхазин заявив: “…апостольський єпископ міста Риму, голова всіх Церков, дав нам зарядження… приказа™, щоб Діоскора не було на Соборі, а якщо він спробує дістатись сюди, то щоб його вигнано… бо або він вийде, або ми віддалимося”.50) З того видно, що папа Лев осудив патріярха Діоскора сам, не чекаючи на постанову Собору. Отці ж Собору нічого не сказали проти такого вияву вищости папи над Собором. На судове приписане запитання, яка є вина Діоскора, легат Люценцій відповів: “Він чинив себе суддею, яким не був, і відважився влаштувати собор без авторитету апостольського престолу, чого ніколи не бувало й не сміє бути”.51) На запитання Пасхазина: “Чи ваше благочестя поручає, щоб ми, …як сказав я, ужили проти нього церковних кар?” Собор відповів: “А вже ж, що годимося!” І Отці звернулись до папських легатів із словами: “Просимо вашу святість, що займаєте місце святішого архиерея Лева, – проголосити над ним (Діо-скором) присуд і визначити йому кару по законам. Всі й увесь Собор буде згідний з присудом вашої святости”.52) Легати папи відчитали всі провини Діоскора й закінчили словами: “Тому то святіший… Лев через нас та через оцей святий Собор, разом із… Апостолом Петром, що є заборолом католицької Церкви та основою православної віри, позбавляє його (Діоскора) єпископства й відлучує його від усього священичого сану”. Всі єпископи заявили, що вони в усьому думають так, як апостольська Столиця й підписали присуд.53)
Коли на другому засіданні прочитано послання папи св. Лева про Божу й людську натури в Ісусі Христі, тоді ввесь Собор встав і закликав: “Це є віра православних! їй ми віруємо, в ній ми хрестились, нею хрестимо; так учив блаженний Кирил; це віра істинна… віра Отців, віра апостольська. Всі так віруємо, православні так вірують. Анатема тому, хто інакше вірує! Петро говорив через Лева!”54)
Визнання Собором найвищої влади єпископа Риму — тут ясне. А в додатку Отці того Собору зладили ще спільне соборове послання до папи св. Лева, в якому пишуть: “Що вище віри? Що радісніше над Владичне знання, що його сам Спаситель дав нам згори для спасения словами: ідіть же, навчайте всі народи, котре ти сам, будучи для всіх товкмачем голосу блаженного Петра, зберіг… аж до нас. Тому це ми, вживаючи тебе, як начального вождя в доброму для загального хісна, показали дітям Церкви спадщину правди… Ми насолоджувались духовним пиром, що його нам Христос через твої грамоти приготовив. Він (Христос) показав Свою близькість до зібраних єреїв… якими ти, як голова членів… рядив в особах, що займали твоє місце”. Навівши ж провини Діоскора, Собор писав далі: “І до того всього він розтягнув свій гнів ще й на того, кому Спаситель поручив берегти вертоград, і задумував відлучити від Церкви того, хто обєднює тіло Церкви: ми говоримо про твою святість”.55)
Отак писав IV-ий вселенський Собор до папи св. Лева Великого. Мабуть ніколи перед тим не проявив Схід так могутньо й так ясно своє визнання авторитету і влади, ба навіть непомильности римського архиерея, як саме в звязку з цим вселенським Собором. Більшого-

першенства і, сьогодні, католики не визнають за єпископами Риму. Протипапськи наставлений проф. Болотов, проаналізувавши навчання св. Лева Великого з усіх його листів про головство св. Петра та про першен-ство римських єпископів так ясно підкреслене на цьому Соборі, пише: “Вислови інших римських єпископів -— бліді в порівнанні з цією розвинутою системою й тільки від неї одержують повне насвітлення… Якщо думка про непомильність римського єпископа і не входила в уяву Лева Великого, то все ж таки на юридичному грунті… були поставлені (св. Левом) усі прерогативи, що опісля були затверджені на Ватиканському Соборі… Зовсім ясне навчання Лева Великого про римське пер-шенство над усією вселенською Церквою — ні в кого на Сході не викликувало тривоги”.56)
А памятаймо, що папа Лев Великий, якого проф. Болотов називає творцем “розвинутої системи папства”, — це великий святий також і в православній Церкві і православні місячні Минеї в день 18 квітня в своїх стихирах і по сьогодні називають його: “Глава православния Церкви Христови, старійшина верховнаго Собора честнаго, Петра верховнаго престола наслідник, Петра честнаго преемник і сего начальством обогатив-
5. Визнання невдалого Собору
V-ий, спочатку зовсім не вселенський, Собор відбувся в Царгороді 553 p., скликаний імператором Юсти-ніяном за вимушеною згодою папи Виґілія. Історія цього Собору наскрізь поплутана й неясна, а все ж таки, хоч коротко, ЇЇ подамо.57) У звязку з цим Собором в очі впадають дві речі: а) тут уже зовсім ясно виступає змагання візантійських імператорів статись найвищим авторитетом не тільки в державі, але й у Церкві, і то за підтримкою східніх єрархів; б) хоч папа Виґілій у тій поплутаній ситуації веде себе не зовсім гідно, проте і на насильно вимушеному Соборі недвозначно виступає вирішальний авторитет папи та визнання його із сторони Східньої Церкви.
За предмет соборових нарад імператор сам визначив осудження науки й самих осіб трьох єпископів. Були це Теодор Мопсвестський, Іван Едесський та Тео-дорит Кирський.
Імператор Юстиніян явно сприяв єретикам монофі-зитам. “Цезаропапістська діяльність імператора виявлялась у тому, як пише Ф. Терновскій, що він хотів завести віроісповідну єдність між усіми підданими імперії… Імператор сам себе ставив, немов головою духовного стану”.58) “Монофізити вперто стояли на тому, що халкедонський Собор відновив єресь Несторія. Це вони доказували на основі того, що на ньому визнано православними – блаженного Теодорита й Іву Едеського, які раніше ревно стояли за І Іесторієм. А Теодора Мопсвестського — Церква не тільки не осудила, але ще й уважано його великим учителем на Сході. Імператор постановив… добитися осудження тих трьох осіб. Таку думку піддав імператорові один із єпископів, тай-ний монофізит. У 544 році Юстиніян видав перший свій указ, яким кинув анатему на Теодора Мопсвестського та на його твори. Таким же способом осудив він і твори блаженного Теодорита… та письмо Іви. Східні патріярхи після довшого вагання, погодилися з тим указом і підписали його. Але на Заході віднеслись до нього інакше… Противників імператорського указу… занепокоювали наступні обставини. Ті особи давно вже померли… Свого часу зробили вони для Церкви багато добра… Блаженний Теодорит та Іва проголосили анатему на Несторія і Халкедонський Собор визнав їх православними… Оборонці тих трьох осіб ясно вказали, що осудженням “трьох голов” монофізити прямували не тільки до того, щоб зменшити, але щоб зовсім знищити всяке значіння Халкедонського Собору, як такого, що помилився”.59)
Єретики монофізити найбільше виступали проти Халкедонського Собору за те, що на ньому одних помилувано, осудивши тільки їхні писання, інших же, головно ж проводиря монофізитів — Євтихія — і особисто виклято з Церкви й письма осуджено. Імператор Юстиніян в свойому едикті “Визнання віри” кидав клятву на кожного, хто не анатемізує трьох згаданих вище єпископів разом із ним. Але й сам він визнав, що такий церковного змісту едикт не має сили без підпису єпископів. Царгородський патріярх Минна, як також і єпископи, відмовились підписати, але коли їм загро-жено позбавленням їх катедр, тоді вони піддались, підписали і про це повідомили папу. Патріярх підписав тільки під умовою, що його підпис буде вважатись неважним, якщо Апостольська Столиця його не одобрить. Та й сам імператор запевняв єпископів, що все це він робить у порозумінні з папою Виґілієм. Для більшого успіху такого едикту, — імператорові треба було вселенського Собору й він вислав до Риму своїх повірників, які силою приволікли папу до Царгороду. Першим ділом папи в Царгороді було те, що він усунув із престолу патріярха Минну за те, що піддався імператорові й підписав едикт. Розгніваний імператор і єретики почали залякувати папу, що як він не осудить Теодорита, який свого часу дуже гостро писав проти св. Кирила Олександрійського, то й його самого можуть підозрівати в єресі. Щоб не дійшло до більшого зла, папа, після передсоборових нарад із 70 єпископами, видав свій “Юдікатум”, у якому частинно осудив “три голови”, не уймаючи чести Халкедонському Соборові. Та єретики саме й хотіли, щоб постанови Халкедонського Собору були відкликані, а папа того не зробив і тому вони тепер зачали викликувати аж криваві заворушення. В наслідок того, папа відкликав свій “Юдікатум” і заборонив далі дебатувати про “три голови”.
Коротко після такого рішення папи, й наперекір йому, імператор видав новий едикт, у якому осуджував особи трьох згаданих владик. Папа тепер уже гостро виступив проти такого вмішування імператора в чисто церковні справи, за що незабаром зазнав багато кривд від імператора та його урядовців, включно з арештом. Але папі вдалося втекти з тюрми й він прибув до Халкедону. Новий патріярх Царгороду, Євти-хій, заявив папі, що приймає всі чотири вселенські Собори і послання римських архиєреїв та просив іще раз розслідити справу “трьох голов” на Соборі, що мав би відбутися під предсідництвом папи.60) Імператор вислав до папи післанців, щоб ті намовили папу вернутись до Царгороду та дозволити скликати вселенський Собор. Папа погодився на Собор, але під умовою, що на ньому буде рівне число східніх і західніх єпископів та що постанови Собору не можуть противорічити Халкедон-ському Соборові.61) Але на рівність єпископів імператор не погодився, бо знав, що західні єпископи є проти суду над померлими вже трьома єпископами. Тоді папа заявив, що на Собор не піде. І так Собор зійшовся без папи.
Предсідником на новому Соборі був новий цар-городський патріярх Євтихій. Імператор Юстиніян, у грамоті до Отців Собору (було їх 165 єпископів, у тому тільки 25 із Заходу) писав, що він просив папу і їх, єпископів, щоб або всі вони осудили “три голови”, або щоб папа сам виявив свою думку. Собор розпочався без папи і продовжався без папи та даремно ходили до нього кількакратно патріярхи і єпископи, з проханням узяти участь у нарадах Собору. Щойно після 6-го засідання папа виявив своє рішення про “три голови” в документі “Конститута”, що його переслав до імператора. В новому документі папа осудив єретичні науки трьох єпископів, як це зробив уже й Хал-кедонський Собор, але на них самих не кинув клятви й рівночасно “властю апостольського престолу” відкликав та уневажнив усе, що досі було говорено про “три голови”. Імператор не хотів того документу прийняти, а коли прийняв, тоді перед Отцями Собору затаїв його правдивий зміст; що більше, одурив Отців Собору, заявивши їм, що папа ясно осудив “нечестя трьох голов”. Отці Собору повірили імператорові, винесли постанову по його бажанню й осудили не тільки письма “трьох голов”, але й їх самих поосібно. До того, на приказ імператора, залякані єпископи вимазали імя папи з церковних диптихів. Проте, заявили, що вони й надалі хочуть позістатись у зєдиненні з апостольським престолом.62)
Імператор, хоч і добився свого при помочі обмани, але не міг простити папі його неподатности, бо й після Собору папа Виґілій ніяк не погоджувався з осудженням “трьох голов”. За те імператор дав наказ відвести його на заслання. Після пятьох місяців заслання й мук, папа, в переконанні, що західні єпископи, які найбільше противились анатемі на правовірних єпископів, уже втихомирилися, погодився з постановою Собору про “три голови”, його випущено на волю, але, вертаючись по дорозі він помер.63)
Цей V-ий вселенський Собор, як ми бачили, зовсім не був гідний назви вселенського Собору, бо таким він не був від самого скликання, аж до кінця. Все ж таки, пізніші папи Пелагій І й ІІ-ий признали його вселенським, щоб не загострювати ворожнечі між Сходом і Заходом. Бо, кінець-кінців, спір між папою Виґілієм і сторонниками імператора був не в справі віри, а в справі осіб. Новий Собор додав тільки засудження осіб, зрештою й так уже покійних. Тому, ані папа ні в чому не помилявся, що торкається віри, як того хотіли б доказати незєдинені, ні Собор нічого такого не проголосив, що противилося б вірі й тому, наступники папи Виґілія могли той Собор визнати вселенським. Але й на тому Соборі надто ясно виступає вага папського авторитету. Аджеж, папа скидає патріярха Царгороду й ніхто з єрархів, ба й сам імператор не протестують, що, мовляв, єпископ Риму не має права усувати патріярха столичного міста імперії. Вся справа трактована на Соборі, ввесь час обертається навколо особи папи, і її порішення залежне від правдивої чи імператором сфальшованої думки папи. Він кермується “властю св. Петра, замість якого Господь зволив вибрати нас на Своє служения”.6*) Навіть увязнений папа кличе: “Я протестую, бо хоч ви держите мене вязнем, то ви не можете звязати блаженного Петра”.65) Та й одурені імператором Отці Собору заявляють, що вони справедливо дійшли до своїх постанов, “зробивши все згідно з наставлениям Вигілія”.66) Значиться, коли б вони не були одурені, мовляв, папа так казав постановити, то вони не були б винесли постанови про осудження трьох єпископів поосібно.
Ось, і серед усієї темряви, непевности, пониження й насильства, ясно видніє і на цьому Соборі визнання єпископа Риму найвищим зверхником і суддею в Христовій Церкві на землі.

6. Новий Собор і нове визнання папського примату
Нове і світле визнання папського примату подає нам величаве свідоцтво нового Собору, що зібрався в Царгороді 680 року. Цей новий Собор, по своєму складу, був тільки помісним з’їздом 170 грецьких єпископів. Вони, на домагання папи, св. Агатона, мали осудити нову єресь, що поширилась на Сході, єресь монотелетів, які вчили, що в Ісусі Христі була тільки одна воля, воля Божа, а не було волі людської. Що більше, провідниками тих єретиків показали себе шість патріярхів Царгороду й один патріярх Олександрії, отже всі із Сходу. Для придворних імператорських єпископів була це прикра і дражлива справа. Але новий імператор Константин IV Погонат був правовірний і він, у порозумінні з папою Домном, скликав вселенський Собор, щоб раз покласти кінець усяким компромісам із єретиками. Папа погодився на lV-ий вселенський Собор, але в міжчасі сам він помер 678 р. Новий папа, св. Агатон, 680 р. скликав західніх єпископів на приготовчий Собор, на якому визначив і 4-ох священиків легатів від римської катедри на вселенський Собор до Царгороду.67)
Папа Агатон через легатів передав своє послання до імператора та до Отців Собору, в яких виложив науку вселенської Церкви про дві волі в Ісусі Христі, а також знову підкреслив першенство римської катедри над усією вселенською Церквою та ЇЇ непомильність у справах віри.
“Петро був названий блаженним, — пише папа Агатон. — Сам Спаситель усіх людей — трикратним повіренням — велів йому пасти духовних овець Церкви. Силою опіки його (св. Петра) ця апостольська Церква (римська) ніколи не відхилялась від дороги правди в жаден блуд… вона перебуде непошкоджена до кінця, по божественній обітниці самого Господа Спасителя, що її Він дав верховному Апостолові: утверджуй братів твоїх… За авторитетним проводом цієї Церкви, то є Церкви князя всіх Апостолів, вірно слідували в усьому католицька Христова Церква та вселенські Собори… Таке є правило істинної віри… І так ви бачите, що… Господь… обіцявши ненарушеною берегти віру Петра, приказав йому кріпити його братів. Всім відомо, що цю заповідь завсіди вірно виконували апостольські первосвященики, попередники моєї смиренности, і моя маленькість, при всій нерівності з ними, …прийнявши уряд по Божій волі, бажає йти їхніми слідами… Хай же вся спільнота єрархів, священиків і народів… разом із нами проповідує правило правди апостольського передання і євангельську апостольську правдивість православної віри, що є основана на твердому камені цієї Церкви св. Петра… і його поміччю та охороною — збережена від усякого помилення”.68)
Як же ж віднісся Собор до папи Агатона і до його науки про першенство, а то й непомильність римської катедри? В посланні до імператора Отці Собору пишуть, що в боротьбі проти єресей за часів попередніх Соборів, рядом із імператорами завжди стояли папи Сильвестер, Дамаз, Келестин, Лев, Виґілій… Так і тепер “ми є послідовниками передання… блаженішого отця нашого й верховного папи Агатона… а він перед нами й разом із нами (є послідовником) передання Апостолів і Отців… Рим — старець передклав Богом над-хненне визнання віри… через Агатона Петро говорив”.69) В посланні ж до папи, Отці Собору пишуть, що в теперішній тяжкій недузі Христос вказав на лікаря в особі Агатона, який робить усе потрібне, “як наставник першого престолу вселенської Церкви, що стоїть на твердому камені віри… Ми з радістю приймаємо послання вашого батьківського блаженства… що подає правдиве визнання віри, — в якому визнаємо богословіє висловлене, немов верховною властю Апостолів… Таким чином, просвічені Святим Духом та йдучи за вашим наставлениям, ми скинули єресь і, згідно з присудом винесеним у вашому посланні ще перед нами, ми умертвили їх (єретиків) анатемами”.70) Всі єпископи були однозгідні на Соборі, тільки один Ма-карій, патріярх Олександрії, головний борець із сторони єретиків, відділився від священного Собору й не погодився з думками папи Агатона.71)
Папа Агатон, що на V-ому вселенському Соборі так ясно говорив про першенство римської Церкви, це також великий Святий первісної правдиво православної Церкви, якого ще і сьогодні почитають православні в своїх богослужениях, дня 20 лютого.

7. Останній вселенський Собор на Сході
Не менше знаменний у справі визнавання вселенськими Соборами вищої власти, отже, примату римських архиєреїв, є й VH-ий вселенський Собор, що зібрався в Никеї 787 р. Це останній Собор, що його признають православні.
Передісторія того Собору показує вже на великий упадок релігійно-церковного життя на Сході. Це сталось у наслідок усе більшого й нагальнішого вмішування імператорів у справи Церкви та все більшої й покірнішої податливости східніх єрархів на такі пре-тенсії світської влади. Православний автор Ф. А. Тер-новскій отак пише про ті часи: “Наслідком духа вузької національної ексклюзивности, що безмежно панувала над усім, церковне життя візантійської імперії стояло нижче громадського… Свої кращі часи Візантія вже мала за собою.”72)
У тому часі, в VIII столітті, православний Схід переживав криваві переслідування за почитания св. ікон. Візантійські імператори — Лев III, Константин Копро-нім та Лев IV, один за одним, підо впливом жидів та магомедан, вогнем і мечем ширили нову єресь — іконоборство. Горіли найцінніші ікони, але горіли на кострищах і монахи-оборонці тих ікон, а патріярхи і єпископи попадали в тюрми та на заслання. Римські папи, св. Григорій II, св. Григорій III, Захарій та Стефан II, викляли з Церкви тих імператорів, які за це висилали проти пап військо, фльоту та вбивників. За те багато візантійських єрархів, мяких, як віск, покірно погодилися з “божественним імператорським маєстатом” і на соборі, що його скликав імператор Константин Копронім (753 р.), почитания ікон проголосили забобоном, а почитания Матері Божої та Святих — осудили, яко єресь. Було на тому соборі 338 єпископів, але ані одного патріярха. Царгородський патрі-ярх був примушений резиґнувати, а патріярхи Олександрії, Антіохії та Єрусалиму вислали до папи Павла І прегарне визнання віри, заявляючи одність із римським архиєреєм. Папа Стефан II вищезгаданий собор імператорських єпископів анатемізував.73) Буря переслідувань утихомирилась щойно за малолітнього імператора Константина Порфірородного, котрого мати, Ірина, навязала звязок із новим папою Адріяном, а новим пат-ріярхом у Царгороді став св. Тарасій. Ірина просила папу скликати вселенський Собор та й просила, “щоб прийшов перший священик, що є предсідником на катедрі замість святого і всехвального Петра”.74)
Папа вислав із Риму на Собор священика Петра та архимандрита Петра, щоб були предсідниками на Соборі во імя папи. На Собор зібралося 350 єрархів. Отці осудили науку іконоборців і викляли ложний собор імператора Копроніма. Та головне, що на цьому Соборі вдаряє в очі, це — послання папи до імператорів, до патріярха св. Тарасія та до Отців Собору.
В першому посланні папа Адріян пише, що Константин В. і Олена разом із іншими імператорами “вважали римську Церкву головою всіх Церков… і від неї всі інші Божі Церкви одержали правило віри; тому сам князь Апостолів, блаженний Петро, перший предсід-ник на апостольській катедрі, передав першенство свого апостольства й пастирської дбайливости своїм на-слідникам, що безпереривно засідали на його… престолі. І як йому Спаситель передав владу першенства, так і він сам, по божественному приказу, лишив і передав її своїм наслідникам-первосвященикам… Катедра св. Петра має першенство на всьому світі й заснована вона на це, щоб бути їй головою всіх Церков. І як св. Апостол Петро, по Божій заповіді, сам рядив Церквою, так послідовно й завжди береже (в своїх наслідниках) першенство… Сам Спаситель світу дав першенство і власть над усім світом блаженному Апостолові Петрові і через цього Апостола, якого наслідниками стались ми, недосвідчені, свята католицька й апостольська Церква до цього часу зберігає й завжди зберігатиме першенство й силу власти”.75) В посланні ж до патріярха Тарасія папа знову підкреслює, що “катедра св. Петра, зберігаючи першенство, сяє на всю вселенну і є головою всіх Божих Церков… Якщо ваша святість бажає бути відданим… верховному Апостолові… й нашій апостольській столиці, шо є головою всіх Божих Церков,76) то хай передасть імператорам прохання, щоб вони, зберігаючи передання цієї святої римської Церкви, приказали привернути почитания святих ікон”.77)
Як же ж віднеслись Отці Собору до таких небувалих виявів папи і приписування римському архиєреєві найвищої влади над усіми іншими Церквами та єрар-хами? Патріярх Тарасій, почитаний за Святого в православній Церкві, запитаний — чи згідний він із посланням святішого папи, відповів: “Осяяний світлом Христовим… св. Павло… так сказав: Віра ваша звіщається по всьому світу. Годиться нам іти за тим свідоцтвом… Тому й Адріян ясно написав і доказав, що він уповні зберігає передання католицької Церкви”.78) На те зібрані Отці відповіли: “Ввесь Собор учить те саме”. І вдруге запитали папські легати: “Хай заявить нам Собор — чи приймає послання святішого папи старинного Риму? (Слово було і про прийняття на лоно Церкви тих єпископів, що їх виклято за участь у Соборі імператора Копроніма, але оправдались і розкаялися). На це всі Отці відповіли: “За тим ідемо, припускаємо і приймаємо”.79)
Отак говорив і так діяв останній, православними признаний, вселенський Собор на Сході. Думаємо, що не треба яснішого доказу, як оцей, що сьомий вселенський Собор, як і всі попередні, і без проголошування спеціяльного догмату про першенство влади єпископа Риму, — найясніше визнавав і своїм відношенням до папи Адріяна доказав те визнання папського примату.

8. Найясніша мова вселенських Соборів
На початку цього розділу про вселенські Собори ми сказали, що Собори виносили догматичні постанови тільки проти єресей і проти єретиків, отже, обороняли віру від нападів ворогів. Про першенство влади римських архиєреїв не виносили вони жадних догматичних постанов, бо того першенства, аж до часів Фотія, майже ніхто не оспорював. Хоч і проявлялись тут-там намагання із сторони східніх єрархів, особливо ж імператорських патріярхів, обмежувати те першенство, все ж таки, антипапської єресі, навіть на такому наскрізь цезаропоклонному Сході, не було за ввесь час вселенських Соборів. Вона показалась щойно багато пізніше, і то, щойно після поділу Церкви. За час вселенських Соборів, “римське першенство над усією вселенською Церквою — в нікого на Сході не викликувало тривоги”, — як свідчить православний, сильно протипапськи наставлений, проф. Болотов.80) Вже це одне, що першенство папів у нікого не викликувало тривоги на Сході, — показує, що того першенства ніхто не заперечував і не мав причини заперечувати.
Вселенські Собори не тільки не мали тривоги щодо першенства римських архиєреїв, але й явно визнавали його та користувались ним і тільки при його помочі поборювали небезпечні єресі, які загрожували чистоті православної віри. Те визнання першенства влади за єпископами Риму, виявлене на вселенських Соборах, таке ясне, що ніхто й нічим не може його заперечити.
На всіх вселенських Соборах, з яких навели ми більше документів, — і то переважно з самих православних видань, -■■ римські архиєреї підкреслюють першенство своєї катедри, свою власть учити всю Церкву, передрішувати, приказувати й потверджувати —. спираючись на першенстві і власті переданій їм через верховного Апостола Петра самим Христом Спасителем. Папи ставлять на Соборах уже готову науку і приказують її придержуватись, як “апостольського правила”, “правила істинної віри”. Папи скликують Собори, пред-сідничать на них через своїх легатів і затверджують їхні постанови “силою апостольської власти”. Вони об-являють незаконними ті Собори, що збирались без згоди римських архиереїв, бо “це зухвалість скликувати собор без авторитету апостольського престолу, чого ніколи не бувало й не сміє бути”; вони передають анатемі їхніх організаторів, учасників та їхні постанови. Папи затверджують вибраних патріярхів і скидають їх — усе “силою апостольської власти”, яко ті, що є “на-слідниками св. Петра” на “катедрі римської Церкви”, що є “головою всіх Божих Церков” та й яка “силою опіки блаженного Петра ніколи не відхилялась від дороги правди” та яка “пробуде непорушеною до кінця”. Так говорили єпископи Риму на всіх вселенських Соборах перед сотками східніх єпископів і ніхто з православних єрархів не протестував проти таких виявів папської влади над усією вселенською Церквою та й ніхто і не запитав: яким це правом єпископ далекого Риму присвоює собі таку владу над усіми патріярхами, над Соборами та над усією Церквою?
Вселенські ж Собори в римських архиереях “по Божому велінню” бачили “Голову всіх Божих Церков”, “товкмачів голосу блаженного Петра”, “наставників першого престолу вселенської Церкви”, що стоять “на твердому камені віри”, що “обєднують тіло Церкви” та “вповні зберігають передання католицької (вселенської) Церкви”, “передання Апостолів і Отців”; їхні послання з радістю приймають, яко “правдиве визнання віри”, яко “богословіє, висловлене верховною властю Апостолів”, з яким вони “вже наперед згідні”; соборові постанови виносять “у всьому згідно з настален-нями” папи: “згідно з присудом винесеним у посланні” папи, “ввесь Собор учить те саме”, “за тим ідемо, припускаємо, приймаємо”; передрішення ж папи приймають із окликами: “оце справедливий суд”, бо “Петро говорив через Лева”, “через Агатона Петро говорив”, “так учили Апостоли, анатема тому, хто інакше вірує” й дякують папі “сторожеві віри” та й, як “члени”, просять “голову”, “батьківську святість”: “умоляемо, вшануй твоїм потвердженням наш суд”, бо “такий є оби-чай із давен-давна”.
Як римські первосвященики, так і Отці вселенських Соборів визнають за єпископом Риму першенство голови, учителя й судді всієї вселенської Церкви — не задля старинного провінціонального міста Риму, не задля особистих прикмет того чи іншого папи, а задля першенства св. Петра, якого наслідниками є римські єпископи.
Думаємо, що годі ясніше говорити про першен-ство римських архиєреїв, ніж це зробили вселенські Собори і словами своїми, і відношенням своїм до єпископів Риму. Якщо б навчання про це першенство було єресю, або гордовитим приписуванням собі папами незаконних прав над іншими єрархами, а то й над Соборами, — то всі ті Собори повинні були осудити таке навчання, а також таких папів повинні були проголосити єретиками, з якими далі приставати — забороняли церковні закони. Але, в дійсності, бачимо що інше. Більше, як тисяча найвищих єрархів Сходу, що були учасниками тих Соборів, не тільки не осуджували тієї науки, не тільки не вважали це незаконним встряванням далеких єпископів Риму в церковні справи Сходу, але, навпаки, самі проповідували та визнавали ту саму науку і своїм відношенням до папів десятки разів голосніше виявляли цю свою віру, ніж коли б були втиснули її в рямки однієї соборово проголошеної догми. Хто може тут із здоровим глуздом і чистою совістю та без обманства твердити, що “вселенські Собори ніколи не визнавали папського примату?” Додаймо ще й те, що східні єрархи визнавали той примат не під натиском латинської більшости, бо ж на Соборах бувало всього 3-4, найбільше до 10 представників західньої Церкви на сотки східніх єрархів; не визнавали того папського примату ані під натиском імператорів, бо ж ми бачили, що імператори стояли переважно по стороні єретиків, отже, стояли і проти папів та проти православних єрархів на Соборах; не визнавали того папського примату ані з покірного шукання ласки в єпископа далекого і другорядного міста Риму, бо ж вони були в осередку імперії, не раз у самій столиці, при самому джерелі всіх можливих земних благ, з якого й користали повними пригорщами.
І тепер знову насувається питання: хто відступив від віри сімох вселенських Соборів і хто, тим самим, відірвався від вселенської Христової Церкви? Відповідь ясна, як сонце на небі. Ту відповідь витягає православний В. Болтов із науки великого Святого православної Церкви, творця IV-ro вселенського Собору — Лева Великого: “Тому, що вся Церква поставлена на Петровій твердості, то той, хто віддалюється від тієї твердині, ставить себе поза таїнственним тілом Христовим, — поза Церквою”.81)
10. 28-е правило Халкедонського Собору
Сьогодні православні автори, в боротьбі проти пер-шенства влади римських єпископів, найбільше покли-куються на 28-е правило Халкедонського Собору (IV-ro вселенського, з 451 p.), бо Отці того Собору, покли-куючись на царгородське правило ч. З, “признали цар-городському престолові рівні привілеї з престолом Риму”. Як офіціяльна православна Церква, так і приватні автори — полемісти й каноністи — саме в цьому “зрів-нанні Царгороду з Римом” добачують “велику честь” того Собору, “його голосну славу, його

1) Митр. Іларіон, Под:л…ст. 86. 122
2) Hartel, Corpus script, eccl. lat. t. III. p. 436.
3) Tanquerey, Synopsis Theol. Dogmaticae, Parisiis-Romae,1949, t. I., 613.
4) Гляди: Діянія Всел. Соборов, Казань, 1873, т. VI., ст. 242.
5) Hardouin, Conciliorum Coll., I. col. 1342-1343; II. c.l. 43; IV. col. 25.
6) Hardouin, Cone. Coll. I. 1346; II. 71; Hefele, Historie des Conciles, I. 8-23.
7) Діянія Всел. Соборов, т. III., ст. 66.
8) Творенія преп. Теодора Студ., т. II., ст. 267.
9) Учебник … 46-50.
10) Hefele, і. р. 41-59.
11) Митр. Іларіон, Поділ … ст. 87.
12) Діянія Всел. Соборов, НІ., 545.
13) Там же, т. VII., 208.
14) Лекцій по історій … НІ. 316.
15) Учебник . . .48-49.
16) Діянія Всел. Соборов, VII., 147.
17) Тноренія преп. Теодора Студ., II. 265.
18) Hefele, I. 58-68.
19) Учебник … 37 і 44.
20) Hefele, I. 58-60.
21) Напр. сама Італія тільки від упадку держави Ґотів, т.е., від 552 до 568 p., себто, до приходу Льонґобардів — належала до візантійської імперії. Африка від 429 до 534, а другий раз від 703 р. була поза межами імперії. Майже ніколи, або тільки на короткий час належали до тієї східньої імперії церковні провінції Британії, Франції, Німеччини, Панонії, і т.д.
22) Hefele, I. 61-62; Mansi, VII., col. 1140.
23) Hefele, I., 553-554.
24) Н. Суворов, Учебник … 38-39.
25) Діянія Всел. Соборов, т. VI., 493.
2(і) Hefele, IL, 1-42.
27) Denzinger, Enchiridion Symbolorum, No. 86.
28) Діянія Всел. Соборов, I. 686, 698, 740.
29) Там же, І, 370.
30) Там же, ст. 592.
31) Там же, 669.
32) Там же, 676.
33) Там же, 677.
34) Там же, 678. Так точно за грецьким текстом подані ті слона в Трудах Кіевской Дух. Академії 1879 р., т. 1., ст. 160, але у виданні Казанської Дух. Акакдемії ті слова наведені змяг-чено: “Як члени під одною Головою (Христом).”
35) В грецькому тексті є “Петрос, го ексархос кай кефале тон Апостолон:” В Казанському виданні опустили невигідне їм слово “кефале-голова”. Гляди: Діян. Всел. Соборов, І. ст. 687.
36) Діянія Вс. Соб. І, 687.
37) Лекцій… III. 294.
38) Діянія Вс. Соб., III. 37-38.
39) Там же, ст. 25.
40) Там же, ст. 32-33.
41) Там же, 62.
42) Там же, 5-23.
43) Там же, 71.
44) Там же, 79.
45) Там же, 97.
46) Там же, 101-103.
47) Migne, P. L. t. 54, col. 847-851.
48) Діянія Вс. Соб. III., 115.
49) Там же, ст. 115.
50) Там же, 141.
51) Там же, 143.
52) Там же, 599-600. »3) Там же, 603-646..
54) Там же, 541.
55) Між листами Лева Вел., Migne, P. L. 54, col. 951-952.
56) Лекцій .. . III., 284-285.
57) Подрібно вона описана в Казанському виданні “Діянія Всел. Соб. 1889, т. V. Hefele, III., 68-135.
58) Греко-восточная Церковь … 283, 286.
59) Малицкій, Історія христ. Церкви, II. 112 і слід.
60) Діянія Вс. Соб. т. V. 22-23.
61) Там же, 23-25.
62) Там же, 187-188.
63) Там же, 204-207.
64) Там же, 173.
65) Migne, P.L. 69, col. 116.
66) О Церкве, историческій очерк, Берлин, 1888, ст. 86.
67) Діянія Вс. Соб., (1908) т. VI., 18; Hefele, III., 472-512.
68) Там же, 34-52.
69) Там же, 243.
70) Там же, 244.
71) Там же, 245.
72) Греко^вост. Церковь, ст. 406.
73) Діянія Be. Соб. VII., 10-41.
74) Там же, 54.
75) Там же, 128-147.
76) Слова: “нашій апостольській столиці, що є головою всіх Божих Церков” — пропущено в Казанському виданні Діяній Всел. Соборов. Гляди Mansi, XII, 1084.
77) Діян. Всел. Соб. VII.. 158.
78) Там же, 160.
79) Там же, 161. І тут слова: “за тим ідемо” — пропущено в Казанському виданні Діяній Всел. Соборов. Гляди Hefele, III., 741 – 794.
80) Лекцій … III., 284-285.
{PAGEBREAK}

[page=1]ЗМІСТ[/page]

ПРАВОСЛАВНИЙ СХІД І ПЕРШЕНСТВО РИМУ
В повищому розділі зазначили ми, що священне Передання Церкви — це наука Апостольських Отців, наука Учителів Церкви і святих Отців, діяння та постанови Соборів і взагалі вся практика первісної Церкви. Науку Учителів Церкви і св. Отців та вселенських Соборів — ми щойно бачили. їхнє навчання про пер-шенство св. Петра та про таке ж першенство римських архиєреїв — ясне. Тексти Святого Письма, що відносяться до св. Апостола Петра, вони так розуміли й так пояснювали, як розуміє та пояснює їх і сьогодні за-хідня, католицька Церква.
В цьому розділі приглянемось усій загальній вірі та практиці православного Сходу від перших його по-чатків. Тут звернемо увагу на найдавніші прояви верховної власти єпископів Риму в усій вселенській Церкві та на відношення найдавнішого православного Сходу до тих проявів, звернемо увагу на визнання Апостольських Отців і на віру всіх представників Церкви на Сході, що їх ми не зарахували до св. Отців та Учителів Церкви. І тут знову побачимо, як загально було признане і словами та ділами визнаване на Сході першенство єпископів Риму, тісно повязане з першенством св. Петра, першого єпископа Риму. Виявами визнання того першенства дуже густо поперетикана вся історія православного Сходу від самих апостольських часів, аж до кінця Х-го віку, т. є, до поділу єдиної Христової Церкви.

1. Найвчасніші прояви примату єпископів Риму
Вже в 1-ому віці по Христі, около 96 року папа св. Климент (t 100) вмішується в непорядки Церкви в Ко-ринті й жаліє, що “‘так пізно” звернув увагу “на спірні діла у вас”. Осуджує Коринтян за це, що вони зворо-хобились проти своїх законних священиків і закликає їх повинуватись “нашим (т. є римським) правилам”. “Якщо ж декотрі не послухають того, що Христос через нас звіщав, то хай знають, що їхнім душам грозить велика небезпека”.1) Так писав папа, третій після св. Петра єпископ Риму до далекого Коринту на Сході й писав це в часі, коли ще жив св. Апостол Іван у місті Єфесі на Сході, отже, близько Коринту. А все ж, хоч іще жив останній із Апостолів, до того ще й улюблений учень Христа, єпископ далекого Риму вважав своїм обовязком і правом встрянути в церковні непорядки Східньої Церкви. Папа Климент, учень і співробітник св. Апостолів Петра й Павла, виступив тут, як наставник свідомий своїх прав. І не можна посуджувати його про гордість, ані про те, що тієї гордости навчився він від інших гордих перед собою, бо ж перед собою мав він тільки святих Анаклита, Лина та св. Петра, що не мали часу гордитись чимнебудь, а навпаки, мусіли скриватись по катакомбах, а накінець погинули смертю мучеників. Папу Климента православна Церква почитає, яко Святого й на день 25 листопада читаємо в московській православній Минеї: “Петра верховнаго ученик… новий Петр, Петрова престола преемник показался єси, просвіщая всю тварь”. Яке велике значіння мало послання св. Климента до Коринтян, свідчить той факт, що, як пишуть св. Діонисій (єпископ Коринту), Євсевій, Тертуліян і інші, це послання читалось “у багатьох Церквах на Сході нарівні з посланнями св. Апостолів”, а “Апостольські Правила”, що походять із IV-ro віку, це послання св. Климента кладуть зараз після канонічних книг Св. Письма.2)
Інтервенція св. Климента на Сході — це перший знаний дотепер виступ епископа Риму, яко голови, учителя й судді, якому інші вважають потрібним повину-ватися. Аналізуючи той виступ папи Климента в насвітленні тодішніх віроучних і церковно-дисциплінарних обставин, протестант Гарнак мусів визнати, що “оцей вступ (римської катедри) в історію Церкви — незвичайно блискучий… Послання це доказує, що римська громада вже при кінці 1-го віку… дбайливо слідкувала за дальшими громадами й уміла вже тоді говорити мовою… обовязку, любови і власти”.3) Подібно пише і протикатолицьки наставлений визначний православний історик і каноніст Болотов: “Автор посланія говорить з авторитетом, вимагає підчинення, присвоює собі право дбати за мир у посторонніх Церквах”.4)
В ІІ-ому віці св. Ігнатіи Богоносець (f 107) звертається до “Церкви, що займає чільне місце також і в країні Римлян… що стоїть на чолі вселенської спільноти… вона улюблена і просвіщенна волею того, хто бажає всього, що є згідне з любовю Ісуса Христа… Вона гідна Бога… достойно чиста, що верховодить над вселенською спільнотою любови й має заповіт Христа…” А звертаючись до Римської Церкви, він пише: “Ви нікого й ніколи не обманювали, ви інших учили. Отож, я твердо приймаю все, що ви вчите і приказуєте”.5) Як видно, вже св. Ігнатіи, на початку II віку знав і свідчив, що Римська Церква інших учить і приказує їм. І знову наведемо протестантського вченого Гарнака, який пише, що по думці св. Ігнатія “Римська Церква без сумніву є перша між усіми іншими Церквами християнської спільноти. Ігнатіи, нехотячи, зробив визначну прислугу претенсіям римської Церкви, бо вибрав слова, які, взяті в насвітленні пізніших віків… справедливо можна вжити, яко доказ чи свідоцтво про стан папства вже дуже сконсолідований”.6)
У тому ж віці св. Полікарп (f 155), учень св. Апостола Івана, їде до Риму, щоб умовитись із папою Ани-китом відносно святкування Пасхи. Бо азійські Церкви святкували Пасху того дня, коли І. Христос завершив пасхальну Тайну Вечеру (14 Нисана), а всі інші Церкви на Сході святкували її в неділю, т. є в сам день Воскресения Христового. Видається, що папа згодився на те, щоб усе осталось так, як є звичаєм у поосібних Церков, бо про це не було спору, а радше тільки відчувався брак однообразности. Все ж, уже сама подорож св. Полікарпа до далекого Риму багато говорить про провідну ролю римського єпископа в Христовій Церкві, коли той самий Святий легко міг договоритися з близькими єпископами Сходу в справі спільного й однообразного святкування Пасхи. Але коли ЗО років пізніше виступив єретик Власт, який учив, що Пасху треба святкувати разом із юдеями, тоді папа св. Віктор скликав Собор у Римі та зарядив соборові наради в тій справі також і по інших Церквах Заходу і Сходу. Всі такі Собори заявились за святкуванням Пасхи в неділю, тільки єфеська та декілька сусідних із нею Церков рішили остатись при старому звичаєві. Тоді папа Віктор, у посланні до Полікрата, єпископа Єфесу та до інших єпископів Сходу, написав, що “такий поступок (Єфесу й сусідів) противиться правій вірі й загрозив, що будуть виключені з Церкви всі, хто спротивиться тому зарядженню”. До екскомуніки, що правда, не дійшло, але з нагоди такого різкого виступу папи Віктора протестант Гарнак пише: “Як міг був Віктор грозити такою екскомунікою, коли б не було загально признаним, що до римської Церкви належить визначати умови спільної єдности в справах, що належать до віри”.7) А на іншому місці той сам Гарнак пише: “При кінці II віку, а то й раніше, знаходяться вже всі елементи пізнішого розвою, що належить до складових частин Церкви; і ніякі нові елементи вже не зявляють-ся, хіба ще християнський імператор… Примат сам, у дійності, існує і його приявности не можна заперечити”.8) А православний учений проф. А. I. Покровскій додає: “Достаточно скріплена до того часу ідея вселенської єдности Церкви під верховним головством римського первосвященика, знайшла в його особі (т. є в особі папи Віктора) свого кращого практичного речника”.9)
Вже вище подали ми одне з найкращих свідоцтв II віку про першенство римської Церкви, свідоцтво св. Іринея, учня св. священомученика Полікарпа. У творі “Проти єресей” римську Церкву називав св. Іриней “матірю й царицею всіх Церков”, яку треба “запитувати в усьому, що торкається віри” та що “з тією Церквою повинні годитися всі Церкви… задля високого її першенства… бо вірні розсіяні по всьому світі, в ній зберігають передання святих Апостолів”.10)
Прегарне свідоцтво учня св. Полікарпа священомученика з тих часів, коли єпископи Риму ще скрива-лись у катакомбах і всі, до одного, гинули мученичою смертю; і певно ніодному з них ані на думку не приходило виноситись якоюсь гординею.
В тому ІІ-ому столітті до римського єпископа (Ани-кити, Сотера, Віктора), саме задля його першенства, звертаються такі східні єпископи і священики, як Авер-кій, Гегесип, Полікарп, Іриней, Юстин, Татіон, Родон, Ігнатій, щоб одержати потвердження правильности свого навчання у вірі. В тому самому часі звертались до Риму і єретики, як Кедрон, Маркелин, Марцій, Маркіон, Валентин і монтаністи із скаргами, що православні єпископи виключали їх із Церкви, та з благаннями, щоб римський архиерей, силою найвищої своєї влади, уне-важнив анатеми кинені на них православними владиками та Церквами.
В ІІІ-ому віці папа Зефирин виключає з Церкви єретиків монтаністів, папа Стефан осуджує африканський звичай перехрещування єретиків, св. Діонисій, єпископ Олександрії (f 265), перед папою Діонисієм зясовує своє навчання про Пресв. Тройцю, “щоб самому не зробити якої помилки”.”) А св. Кипріян, науку якого ми навели вже вище, писав: “На одному Петрові (Христос) поставив Свою Церкву… і Петрові дане було першенство, щоб відзначити одність Церкви й одність катедри”.’2) Того ж св. Кипріяна просить Ан-тоніян, єпископ Никомидії, щоб той переслав його листи до папи Корнелія, щоб цей єпископ Риму бачив і знав, що Антоніян є в одності з Корнилієм, “то є з католицькою Церквою”.13)
Єднання з єпископом Риму, як пишуть свв. Кипріян, Іван Золотоустий, Августин, Єронім і інші, уже в Ш-ому столітті вважалось певною ознакою приналежносте до вселенської Церкви. Тому то, до єпископів Риму їздили, або листовно туди звертались православні єрархи того віку, як св. Діонисій, Кипріян і інші; але також і єретики Монтаністи, Новаціяни, Маніхейці, Сабеліяни, Пелагіяни і т. д., шукаючи єднання з Римом. “Дійсно, до Риму сходились християнські подорожні з усіх сторін, — пише православний проф. Н. Суворов, — щоб провірити й узгіднити церковні порядки, що існували в їх краях, із порядками римськими”.14) І ось, папський Рим уже в перших трьох віках християнства являється нормою, згідно з якою треба провірювати й укладати погляди та обичаї помісних Церков.

2. Поглиблення і зріст авторитету папів
В IV-ому віці маємо вже два вселенські Собори, що в попередньому розділі самі за себе говорили про визнавання Сходом першенства римського архиерея. З того часу маємо також гарні свідоцтва великих східніх св. Отців: Єфрема Сирійського, Василія Великого, Григорія Назіянзенського, Григорія Нисійського, про яких була вже згадка вище. Але крім тих світочів первісного й чистого православія, маємо дуже гарне свідоцтво св. Оптата Милевитського (у Нумідії, 384), який проти єретиків донатистів писав: “Ти не можеш заперечити, що знаєш, що єпископська катедра в місті Римі була дана першому Петрові та що на ній сидів голова всіх Апостолів Петро…, щоб у цій катедрі зберігалась єдність усіх, так, щоб інші Апостоли не заступали кожний іншу катедру, щоб так відступником і грішником являвся кожний, хто протиставив би тій відзначеній катедрі іншу”.15)
У тому IV-ому віці багато витерпів від аріян і арі-янських імператорів один із найвизначніших стовпів істинного православія — св. Атанасій Великий (f 373), патріярх Олександрії. За свою вірність Христовій науці цей Святий аж пять разів мусів іти на заслання. Але, між тим, покликаний папою Юлієм, сам вибрався до Риму, де й був визнаний законним патріярхом Олександрії. А до ворогів св. Атанасія папа писав: “Чому саме про Олександрійську Церкву нічого не було написано до нас? Чи не знаєте, що такий є обичай, щоб перш усього написати нам… бо те, що ми прийняли від блаженного Апостола Петра, те й вам обявляю”.’6)
Року 343 відбувся великий і дуже знаменний по-місний Собор у Сардикії (теперішня Софія у Болгарії). Як пише православний Суворов, “Сардикійський Собор із пошани до памяти Апостола Петра, признав за римським єпископом судебну власть для всієї Церкви… Це мало таке значіння, що у випадку скарги несправедливо осуджених східніми Соборами єпископів, папа, якщо таку скаргу буде вважати обоснованою, може встановити новий Собор, щоб таку справу наново розслідити й вирішити”.17) Постанови того помісного Собору мали за ціль унормувати й упорядкувати дотеперішні масові апеляції єрархів до найвищої інстанції у Римі.18) В листі до папи Юлія І, Отці того Собору писали, що найліпше і правильно є священикам із усіх усюдів відноситись до голови, то є — до катедри св. Петра.’9) Сардикійські ж правила, VII вселенський Собор у Никеї 787 p., прийняв за свої і проголосив їх для всієї Церкви.20)
В V-ому віці, крім свідоцтва нових двох вселенських Соборів та крім чудових текстів св. Івана Зо-лотоустого та св. Астерія Амасійського, що їх ми навели вище, варта тут додати свідоцтво св. Кирила Олександрійського (f 444). Цей Святий вислав документи до папи Келестина, що доказували єретичність поглядів і наук царгородського архиепископа Несторія і запитував єпископа Риму: “Чи можна бути в єдності з ним, чи ніхто не повинен мати з ним жадних зносин? Необхідним є, щоб твоє рішення стало для єпископів відоме, як у Македонії, так і на цілому Сході”, а запитував він аж далекого єпископа Риму тому, “бо давній звичай велить входити у взаємини з твоїм благочестям”.21)
У тому ж віці блаженний Теодорит Кирський, обороняючись перед підозрінням у єресі аріян, отак писав до папи св. Лева Великого: “Якщо Павло, проповідник істини, труба Святого Духа, звертався до великого Петра, …то тим більше ми, незначні й малі, звертаємось до вашого апостольського [престолу, щоб від вас одержати сцілення ран Церкви, бо вам годиться першенствувати в усьому, ваш бо престіл приукраше-ний багатьома відзначеннями… Особливо украшує його віра… Тому це й ми просимо та молимо твою святість — помогти Церквам Божим загроженим бурею… Я очікую рішення вашого апостольського престолу, прошу й молю твою святість дозволити мені явитись…перед правим і справедливим вашим судом… Я чекаю вашого рішення. І якщо постановите, щоб я стався у тому служенні (аріяни усунули були його з єпископської катедри), то я останусь…”22)
На жаль, цей V-ий вік знаменний для Церкви та для церковної єдности також і тим, що в наслідок перенесення столиці імперії з Риму до Константинополя (Царгороду), напів поганські імператори зачали вважати себе, по старинному поганському звичаю, рівночасно й головами Церкви, “зовнішними єпископами”. Такому поняттю, на жаль, почали піддаватись поволі й декотрі єрархи сходу, головно ті, що були ближче імператора і його ласки. Як пише православний кано-ніст Суворов, “Собор 448 р. у Царгороді привітав Тео-досія II (імператора), як первосвященика й імператора”.23) Такі імператори, маючи за собою та за своєю римсько-поганською ідеологією частину єрархів, почували себе ще більше правими рядити Церквою і зачали видавати релігійно-церковні декрети та переводити їх у життя насильством та переслідуваннями. Ось, 475 p., імператор Василиск “осудив” усі постанови халке-донського вселенського Собору і погрозами змусив около 500 єпископів дати згоду на такий його поступок. Навіть патріярх Царгороду Акакій, якого папа зараз і викляв за єресь монофізитизму, піддався. “В самому Царгороді, як пише православний Ф. А. Тер-новскій, папа мав своїх однодумців у рядах крайніх ортодоксів… Один фанатичний із них, у час соборо-вого служения патріярха Акакія, пришпилив йому до риз папську анатему; і його на місті вбито… На ана-тему папи царгородський патріярх відповів анатемою… Унійним змаганням візантійських імператорів (які змагались змішати єресь із православною наукою — наша замітка) завжди протидіяли грецькі ревнителі православія”.2’1)

3. Єпископи Риму — рятунок борців за православіє
В VI-ому віці маємо два дуже цікаві свідоцтва визнання колишнім істинно православним Сходом не тільки першенства, але й непомильности римської катедри. Перше свідоцтво — це так звана “формула Гормизди”. Як у Царгороді патріярхом був єретик Акакій, так у Антіохії імператор Анастасій 512 р. поставив патріярхом Северіяна, також монофізита. Щоб, — будучи під юрисдикцією таких патріярхів-єретиків, — не відпасти від вселенської Церкви, як грецькі, так і сирійські владики звернулись до папи Гормизди за поміччю. До того около 200 монахів підписують листа до папи, називаючи його “патріярхом усієї землі, що займає пре-стіл Петра, князя Апостолів”. “Святішому і блаженішо-му на всю земську кулю патріярхові Гормизді, який держить престіл князя Апостолів — Петра”, — писали ті монахи. — “Тому, — далі в тому листі читаємо, — що вас поставив Христос Бог князем пастирів і вчителем та лікарем душ… уважаємо потрібним виложити вам наші терпіння і вказати на безсердечних вовків, щоб ви палицею вашого авторитету вигнали їх ізпо-між овець, словом науки зцілили душі та втихомирили їх молитвою… Тому, просимо, блаженіший Отче… пі-дойміться з запалом й ревністю та заступіться за розриване тіло, ви ж бо голова всім, і пімстіться за понижену віру та за потоптані канони. Вам бо дав Бог власть і силу вязати та розрішати”.25) Краще не могли б писати навіть сьогодні найбільш віддані папі монахи міста Риму. Не тільки святі Отці перших віків, але й монахи вже досить зісвітченого і сполітизова-ного церковного Сходу в VI віці визнають єпископа Риму “князем пастирів”, якого “сам Христос Бог поставив… головою всіх”, а цим князем пастирів та головою всіх вірних у Христовій Церкві є єпископ Риму не з інших причин, а тільки тому, що він “держить престіл князя Апостолів — Петра”. Отже власть єпископа Риму, це власть Петра. Єрархи-єретики понизили віру та потоптали канони й тому праведні монахи Сходу благають папу, як голову, як учителя віри і сторожа церковних канонів — виступити рішуче проти творців неладу в Церкві, бо йому, себто папі, сам Бог дав власть і силу так виступати.
Щоб рятувати тих, що дрожать за свою приналежність до вселенської Церкви, папа св. Гормизда уложив формулу зєднання, в якій такі владики мали визнати, що на основі “слів Ісуса Христа, який сказав: Ти є Петро, і на цім камені поставлю мою Церкву, — на апостольському (римському) престолі завжди зберігалась несплямлена католицька віра… Ми йдемо в усьому за цим апостольським престолом і визнаємо все, що він визначує та й уповаємо, що будемо гідними перебувати в єднанні з вами”.26) Таку заяву підписало около 2,200 єпископів православного Сходу. Про цю “формулу Гормизди” так пише православний В. Болотов: “Ця формула… висловлює переконання, що силою обітниці Ісусової, даної Петрові, — православну віру й надію на спасения тратять ті, хто віддалюється від апостольської катедри; це не тільки заява підчинитись (і це в ній заключається — каже Болотов), “це — зобо-вязання підчинитись усякому доктринальному навчанню, що виходить від святішого престолу, а також обітниця відкидати всіх, що не дали такої обітниці католицькій Церкві, то є всіх, хто не погоджується з апостольською катедрою”.27)
Аж дивним стає, як по сьогоднішньому, по като-лицьки, були наставлені 2,200 єпископів тодішного православного Сходу, коли без усякого насильства із боку Риму, самі добровільно підписували таке приречення. Аджеж у ньому визнають вони не тільки те, що св. Петро є основою Христової Церкви та що не через інше, а через Петра в римській Церкві “заховалась несплямлена католицька віра”, себто віра вселенської Церкви, але визнають також і непомильність римського апостольського престолу, бо ж заявляють, що “визнаємо все те, що апостольський престіл каже віритий визнавати”. Нічого більше не вимагає від своїх вірних римська Церква ані сьогодні, як тільки такої віри й такого визнання, як оце визнання колишніх істинно православних єрархів Сходу ще з VI-го віку.
Друге свідоцтво, це недавно, бо щойно 1896 відкритий у Ечміядзині вірменський текст послання Івана, патріярха Єрусалиму (f 593) до католикоса Альбанії й Кавказу. Патріярх Іван пише: “Що торкається нас, то є святої Церкви, ми маємо слова, що їх Господь сказав Петрові, голові Апостолів, коли передав йому першен-ство віри для скріплення Церков: Ти є Петро… Тому ж Петрові він дав ключі неба й землі; тільки йдучи за його вірою, його учні й учені мужі вселенської Церкви і по сьогоднішній день звязують і розрішають… Такий є привілей особливо тих, що на першому з престолів, пресвятому й чистому, є наслідниками Петра. Вони здорові у вірі і, по словам Спасителя, непомильні’^) (“анскал” значить: “ан — ні”, а “скал — по-мильний”). Оце перший раз узагалі єрарх православного Сходу у відношенні до єпископів Риму, ужив терміну “непомильний”.
І знову: Петро має першенство віри; таке першен-ство віри мають також і Петрові наслідники на римському престолі, і це не з якої іншої причини, а тільки тому, що вони є наслідниками св. Петра. З тієї самої причини вони також і непомильні як Петро. Це останнє твердження патріярха Єрусалиму незвичайно цікаве саме тим, що він уже в V-ому віці висловив те, що доперва в XIX віці проголосив Ватиканський Собор про папську непомильність. Аджеж так Східня, як і Західня Церква вчить, що тільки Апостоли мали дар непомильности, себто, що кожний Апостол, осібно взятий, був непомильним у вірі. Що ж торкається єпископів Церкви, які є наслідниками Апостолів, то обидві Церкви вчать, що єпископи, кожний поосібно взятий, є помильні. Непомильні вони тільки тоді, коли всі разом проповідують ту саму науку віри на основі Св. Письма та священного Передання Церкви. А оце патріярх Єрусалиму пише, що дар непомильности в вірі мають не тільки єпископи Церкви разом узяті, але має її також кожний ноосібно взятий єпископ Риму, яко особливо відзначений Богом єпископ, як Божий Апостол, як сам Божий Петро.
І ще одну цікаву думку висловлює тут праведний патріярх Єрусалиму. Св. Петро має першенство віри, щоб кріпити інші Церкви. І саме тому, — каже він, — “тільки йдучи за його вірою (себто за Петровим пер-шенством у вірі), …мужі вселенської Церкви і по сьогоднішній день звязують та розрішають”. Отже законно і повноправно знизують та розрішають тільки ті, що визнають иершснстно св. Петра в справах віри і єднаються з ним. Єпископи ж Риму мають особливий і за всіх інших вищий привілей вязати та розрішати, бо вони є “наслідниками Петра”.
В VII-ому віці, коли імператор Іраклій силою заганяв єпископів до єресі монотелетів і до неї приступило багато владик, навіть і Сергій, патріярх Царгороду, — тоді св. Софроній, патріярх Єрусалиму (f 638) закликав до себе Стефана, єпископа Дори, випровадив його на верх гори Голготи, взяв у нього присягу вірности, та й висилаючи його до папи Гонорія з інформаціями про насильне поширювання єресі та про дволичність патріярха Сергія, так говорив до нього: “Іди до апостольського престолу, де стоять основи православного віронавчання; поясни все, не один, не два рази, а багато разів… і не переставай просити і благати, доки їхня апостольська премудрість не винесе переможного свого рішення й не вирве з корінням, по канонічному, нову єресь”.29)
Ще краще свідоцтво віри Сходу в першенство римської катедри в VII-му віці дає нам св. Максим, монах, ісповідник (f 662), що за спротив імператорській єресі монотелетів, — 5 років терпів заслання, тюрми, а то й бичування воловими жилами, накінець — втято йому праву руку й відрізано язик, як пише про нього з великим пієтизмом Ф. Терновскій.30) І оце той великий подвижник істинного православія пише: “Не називай Пирра (царгородського патріярха) всесвятішим, бо правила віри того не дозволяють. Позбувся святости той, хто по своїй волі вийшов із католицької Церкви. Не дозволено в ніякій формі віддавати хвалу тому, кого за схильність до єресі осудив римський апостольський престіл і виключив до того часу, доки він не звернеться знову до того престолу й доки не буде прийнятий… “Треба надолужити правилам, — пише далі той Святий, — звернути свої благання до святішого папи святої римської Церкви, то є — до апостольського престолу, який від воплоченого Вога Слова та й від усіх Соборів, згідно із святими канонами, одержав повну власть над усіми святими й Вожими Церквами по всьому світу, так, як власть вязати та розрішати”.31) Про того св. Максима пише православний історик о. Г. Фло-ровскій: “В Римі Максим мав великий вплив… високо цінили його у Візантії, як великого вчителя і проповідника, що своїм полуміпним словом спалював єретиків. Його поважали і як письменника, особливо ж, як містика й аскета… Максим не був тільки сторожем от-цівського передання, він жив у ньому”.32)
Як бачимо, навіть тоді, коли Східня Церква щораз більше занепадала, не бракувало на Сході світлих і духом Божої Церкви наповнених одиниць, які єдино в римській Церкві бачили післанництво одержане від воплоченого Божого Слова, післанництво рядити всі-ми Церквами по всьому світу та й єдиний рятунок для розриваного Сходу бачили в єднанні “із святішим папою святої римської Церкви”, яка всю свою власть має від Бога саме через те, що вона апостольська, Петрова.
В VIII-ому віці дуже голосним було на Сході переслідування православних за почитания святих ікон. Послухаймо, що пише про це православний історик Ма-лицкій: Імператор Лев Ісаврянин “726 р. видав був перший указ проти почитания ікон… Особливо енергійний
протест проти імператора обізвався з Риму. Папа Григорій II заявив, що він не залежить від імператора… й він докоряв імператорові іконоборцеві… Поставлений на місце православного патріярха Германа —■ Анаста-сій понищив ікони на свойому патріяршому дворі… Намагання імператора викорінити почитания ікон — скінчилось повною невдачею. Воно довело до зірвання церковного звязку з Римом і з східніми патріярхами”33) Переслідування православних іконоборцями тривало повних 61 років; щойно цариця Ірина (780-802) привернула Церкві мир і навязала нові звязки з Римом. На ЇЇ наполегливі прохання Рим погодився скликати новий вселенський Собор у Никеї 787 р. На тому Соборі, крім затвердження догми про почитания ікон, світло виступає навчання пани Лдріяна І про першен-ство римської катедри, визнане і прийняте Отцями Собору.
Все ж таки і після того Собору, за нового імператора Лева Армянина, іконоборство знову підняло голову і знову розгорілось переслідування. Тоді в обороні первісного і від світської влади незалежного пра-вославія виступили царгородські монахи під проводом св. Теодора Студити. Православний історик П. Малиц-кій пише про того св. Теодора, що “особисті інтереси не мали для нього ніякого значіння, коли йшло про боротьбу за правду”.34) І оце той ідейний борець за чистоту православія ось, як писав до папи св. Лева III: “Тобі сказав Христос Бог наш: і ти колись, навернувшись, утверджуй братів твоїх. Оце тепер місце і час, поможи нам ти, якого Бог на це поставив… Ти маєш силу від Бога, тому, що маєш першенство між усіми, на що ти й поставлений”.35) До імператора4ж Михайла він писав: “Сьогодні час… зєдинитися нам із верховною над Божими Церквами римською, а через неї і з іншими трьома патріярхами… Хай правиця ваша… при-каже прийняти пояснення від старинного Риму, як це робилось від давна й від початків, по переданні Отців. Бо там… найвища між Божими Церквами, на престолі якої засідав Петро”.36) А під кінець життя той Святий писав до Риму свойому другові, архимандриті Василієві: “Просимо помагати нашій Церкві посередництвом у святішого римського престолу… Як один є Господь, одна віра й один Бог, так, розуміється, і Церква одна, хоч вона очолювана у вас… Ти разом із апостольською головою Христової Церкви ‘показав себе богоугодним ревнителем у Господі”.37)
Думаємо, що таке блискуче свідоцтво, наведене навіть у православних виданнях у Петрограді, зовсім вистачає на те, щоб показати, яке було відношення православного Сходу до римського первосвященика в VIII-ому столітті та на початок IX століття, коли то, як пише православний А. П. Доброклонскій, “східня єрархія, у великій більшості, ставилась усе більше уступчивою та податливою абсолютизмові імператорів”.3″)
Як бачимо, навіть і тоді ще, коли дух правдивої і істинно православної церковности погасав у душах і серцях єрархії, сильно палав він у душах і серцях монахів, які не шукали особистих користей у догоджу-ванні земським царям і вельможам. І оце вони, а головно св. Теодоро Студит, самостійність, житьовість і правдивість Східньої Церкви бачили в єднанні з апостольським престолом у Римі. Не тому, що це Рим, і не тому, що там сидить перший ізпоміж єрархів, а тільки тому, що римська Церква — “найвища між Божими Церквами, бо на її престолі засідав св. Петро”, а через Петра і папі Левові III “сказав Христос Бог наш: …утверджуй братів твоїх”. Читаючи ті слова св. Теодора, мається вражіння, що він писав їх не в VIII-ому, а в нашому ХХ-ому віці та й що писав їх не в Царгороді, а просто в Римі, в соборі св. Петра, такі вони наскрізь сьогоднішні, католицькі, папські.

4. Поступне заломання єрархії Сходу
В IX й Х-ому віках уже зовсім явно виступає ця слабість єрархів Сходу, так звана “візантійська недуга”, коли імператори намагались “перетворити Церкву в служебну силу імперії”.39) Минувся “золотий вік” розквіту Церкви на Сході, щораз менше було святих і відданих Христовим ідеалам єрархів і великими кроками наближалась темна ніч, що опісля й залягла на східню Церкву. Проте і в тому часі є ще деякі проблески, що насвітлюють віру Сходу в першенство св. Петра, а тим самим — і в першенство єпископів римської катедри. Ці проблески вже затрачуються й рідшають, бо імператори щораз більше поневолюють Церкву і, як пише православний А. Доброклонскій, тільки єпископи Риму мужньо протиставились таким деспотичним намаганням імператорів.40)
Дуже замітне в IX віці є свідоцтво св. Никифора, патріярха Царгороду (f 815), що в боротьбі проти єресі іконоборців та проти імператора єретика, Лева Армянина, спирався на помочі монахів св. Теодора Студити. Оце він, пишучи про почитания св. ікон, покли-кується на І вселенський Собор у Никеї (325 p.), доказуючи його повагу з того, що відбувся він “законно, під предсідництвом легатів старинного Риму, без котрих жадна догма… не буде переведена в життя, бо вони (римляни) мають першенство священства, а цю гідність передали їм два найвищі Апостоли”.41)
Св. Методій, патріярх Царгороду (843-847) уложив формулу приєднання до Церкви тих, що від неї відпали. В цій формулі пише св. патріярх: “Господи, Боже наш, що ключі Твого Царства передав Петрові, начальникові Твоїх Апостолів і на ньому поставив Твою святу Церкву та й благодаттю Твоєю дав йому власть розрішати і вязати на землі, просимо Тебе…”42)

Св. Ігнатій, безпосередній перед Фотіем патріярх Царгороду (846-857), у свойому листі до папи Николая І пише, що для лікування людських недуг і ран — лікувальна штука поставила багатьох лікарів; і потім продовжує: “Між членами ж Христа Бога і Спасителя, що є Головою всіх (членів), і обручником католицької і апостольської Церкви — одного тільки і єдиного вибраного …лікаря, твою братську і батьківську святість поставило найвище й найсильніше Боже Слово, коли Петрові, найвищому та найсвятішому голові Апостолів сказано: Ти є Петро… Такі блаженні слова не самому тільки князеві Апостолів… призначило, але через нього передало їх усім первосвященикам римської столиці, що будуть слідувати після нього”.43)
Оце майже напередодні поділу Церкви три патрі-ярхи Царгороду ще все отверто визнають першенство римського ерарха та й визнають його на тій підставі, що саме Боже Слово поставило Петра головою Божої Церкви, а римські єрархи є паслідниками св. Петра, обдаровані повнотою І Іетрової власти.
Одне з найкращих свідоцтв визнавання першенства римського архиерея єрархами Сходу в IX віці, дають нам Апостоли Словян, свв. брати Кирило й Методій, сини Візантії і співтовариші Фотія. Коли ті два брати ширили християнство на Моравії й у Панонії в словян-ському обряді та запроваджували словянську богослуж-бу, тоді накинулись на них німецькі латинські єпископи й обвинуватили їх перед єпископом Риму, яко єретиків. Свв. Кирило й Методій вибрались до Риму, щоб оправдатись. Православний проф. Іван Огієнко подріб-но описав, як величаво прийняв їх у Римі папа Ад-ріян І, як урочисто похвалив їхню місійну працю між Словянами і, наперекір обвинуваченням латинських єпископів, затвердив словянський обряд та словянську мову в богослужбах. “Це був величній момент не тільки в житті Костянтина (Кирила), але і в історії цілої словянської культури: верховний голова західньої Церкви, сам папа римський визнав ідею св. братів — щоби богослуження правити живою народньою мовою — правдивою, згідно з заповітами Св. Письма, а самі переклади — достойними благословення”.44) Той сам проф. Огієнко зазначує, що “Західня Церква визнала Костянтина (Кирила) святим зараз же по його смерті”, а згодом і св. Методія. За римською Церквою пішли різні словянські Церкви, проголошуючи обох братів Святими і плекаючи їхній культ. Одна тільки Візантія не проголосила братів Святими і до сьогодні не вважає їх Святими.45) Католицький історик Ст. Томашівський пише: “Неначе за кару, що вони не дали себе вжити за знаряддя державної і церковної політики Михайла III Пяниці і Фотія, візантійська Церква не лише не умістила їх імен поміж Святими, але й у своїй літературі не переховала буквально ні одної власної згадки про них”.46) Замітне є також і те, як пише згаданий проф. Огієнко, що в XVII столітті на словянських землях, головно в Московщині підо впливом Візантії викреслювано память обох тих словянських братів.47) Справді, “неначе за кару” так поступив із ними пізніший Цар-город-Візантія. Бо ті св. брати і своїм поступуванням виявили своє визнавання першенства єпископів Риму, а ще краще потвердили це історичним документом. Оце, св. Методій, як твердить православний учений словянознавець проф. А. Павлов, особисто, або через одного із своїх учнів, переклав грецький текст Номо-канону-Кормчої Книги на словянську мову. Св. Методій, пояснюючи 28 правило халкедонського Собору, до перекладу самого тексту долучив отаке своє власне визнання: “Не є вірним… що святі Отці дарували першен-ство старому Римові з тієї причини, що він був столицею імперії. Воно прийшло згори, це першенство походить від Божої благодати. Бо завдяки ступневі своєї віри голова Апостолів, Петро, удостоївся іпочути оці слова з уст самого Господа нашого Ісуса Христа: Петре, чи любиш мене? Паси вівці мої. І саме за це одержав він провідне місце і першу катедру між єрархами… Крім того, знаним є, що… гідність і важність священи-чої єрархії установляються не ласкою світської влади, а Божим вибранням і апостольською властю… Ось, чому привілеї старинного Риму триватимуть до кінця; так думають усі Церкви. Тому то силою свого першенства римський первосвященик не є обовязаний бути прияв-ним особисто на всіх священних Соборах, але без його участи… в особі його заступників, жаден вселенський Собор не є важний, і він особисто потверджує постанови Соборів”.48)
Чи треба нам, Словянам і Українцям, кращого свідоцтва, як оце свідоцтво св. Мстодія? В ньому маємо оригінально, в мові наших батьків, підкреслено ще раз, що першенство Риму і його єрархів — походить не від світської влади, ані навіть не від Соборів, а просто від Божої благодати, і то через св. Апостола Петра. Петро й завжди тільки Петро та Богом дана йому найвища влада в Церкві — згадується в звязку з римською ка-тедрою, як основа її першенства. Справді, чудовий відгомін науки первісного православного Сходу, науки святих Епіфанія, Єфрема, Василія, Івана Золотоустого й інших світочів Церкви перших віків. Оце й була та “Грецька Віра”, що її прийняв св. Володимир та наші предки.
Але, чи не найцікавіше буде свідоцтво самого Фо-тія, що започаткував остаточний розрив між Царгоро-дом і Римом. Фотій (f 891), доки ще не мав спору з римським папою, доки ще надіявся, що той визнасть його законним патріярхом Царгороду, зовсім ясно визнавав, як першенство св. Петра, так і першенство його наслідників, єпископів Риму. Оце, 861 р. в церкві св. Ірини в Царгороді, в своїй проповіді говорив: “Оце маєш Петра… що під клятвою вирікся Учителя… Але богатство сліз змило пляму виречення й так не випав він із гідности голови апостольського хору й поставлений був скалою в підвалинах Церкви та й ключником неба найменувала його Правда”.49) Та й узагалі св. Петра називає він завжди ^першим із учнів”, “головою Апостолів”, “князем Апостолів”, що є “головою всіх Церков”. Навіть коли бачив, що багато єрархів є проти його піднесення до патріяршої гідности із стану мирян, тоді Фотій пише до папи Николая І листа, шукаючи поєднання з ним і називає папу “своїм батьком духовним… якому повинуватись є гідне і святе”.50) І хоч у листі до патріярха Захари дає Царгородові титул “нового Єрусалиму”, все ж таки у тому самому часі, 861 р., в листі до князя Асутія катедру римську називає “первоначальною катедрою”.51) Фотій, як побачимо нижче, сильно підірвав одність Церкви, але все ж накінець завернув із небезпечної дороги розбивання Церкви та помирився з Римом. Після його смерти Царгород іще повних 150 років жив у злуці з Римом, а патріярхи Царгороду визнавали над собою зверхність римських архиєреїв.
В Х-ому віці, пів століття після Фотія, маємо три цікаві свідоцтва! визнання першенства єпископів Риму на Сході. Перші два свідоцтва це листи й поведения Николая Містика, що двома наворотами був патріяр-хом у Царгороді (895-906, 911-925). Николай Містик вів тяжку боротьбу з імператором Левом VI (Мудрим), який одружився по четвертий раз, що було проти канонів східньої Церкви. В західній Церкві таке подружжя було дозволене й папа Сергій III (904-911) дозволив імператорові одружитись по четвертий раз. Із того приводу патріярх Николай Містик у кількох листах докоряв пізнішому папі Анастасію III (911-913) за таке помилкове позволения Риму дане імператорові Сходу, але все ж не зірвав із Римом і не виповів послуху своєму найвищому зверхникові. Бо оце в листі до папи Анастасія III, докоряючи йому за помилкові кроки Риму в звязку з четвертим подружжям імператора, він визнає, що римські єпископи “держать у себе привілей церковної зверхности”.52) Це своє визнання він потвердив і ділом, бо оце просив папу Івана Х-го прислати легатів до Царгороду. Легати прибули й на Соборі, на якому заборонено четверте подружжя, вони спільно з патріярхом Николаем Містиком відправили урочисту соборну Літургію. Крім того прямого єднання з єпископом Риму, ось як виявив патріярх Николай Містик свою думку про першенство римських єпископів: “Не злегковаж собі римського єпископа так, як нас — писав він до Симеона Болгарського; — шануй його науку, щоб верховні Апостоли, коли його не вшануєш, не прийняли образу його за свою власну,— щоб не поглянули на тебе з гнівом. Коли ти справді шануєш їх у всьому, тоді шануєш того, хто сидить на їхньому престолі”.53) А не забуваймо, що Николай Містик — це учень Фотія. Хоч і боровся він проти помилкових потягнень Риму, все ж не зривав з Римом, а тільки дорогою переконувань і прохань намагався вияснити справу та зберігати законні звичаї східньої Церкви, чим і захоронив усю вселенську Церкву від нового роздору.
З тих самих часів маємо цінне догматичне свідоцтво єпископа Ілії з Анабари в Мезопотамії, списане 920 p.: “Чому Христос, будучи сам скалою істини, поставив другу скалу головою будівлі? Він приукрасив також і Симона іменем скали, бо Христос — камінь віри, мав піднятись до неба… тому це Він установив Свого намісника на землі й назвав його каменем будівлі… Він (Симон) є образом і особою Свого Вчителя й Господа на землі та й посередником між нами й Сином та первосвящеником… Власти Вар йони Христос досі не відняв”.54)
Оце одне з останніх свідоцтв віри колишнього православного Сходу в першенство св. Петра й останнє
чудове підкреслення тривалости Божого обявлення в особі св. Петра. “Бог-Камінь” Старого Завіту, настановив Христа Каменем Нового Завіту, щоб Він був образом і особистим відпоручником Свого Отця та посередником між Богом і людьми. Христос же, Камінь Нового Завіту, як пише єпископ Ілля з Анабари, настановив Петра й назвав його таким самим Каменем, щоб він із повірення Христа виконував те саме, що виконував Христос із повірення Свого Отця, себто, щоб Петро був “образом і особою (особистим відпоручником) свого Вчителя й Господа на землі та й посередником” між Христом і людьми. А ця гідність і власть Петра-Каменя триває і по сьогодні, бо Христос ні по сьогодні не відняв її Петрові. Отже видно, що по думці єпископа Ілії, Апостол Петро і по сьогодні рядить Христовою Церквою та виконує дане собі повірення. Справді зворушливий останній відблиск ясної віри колишнього істинного православія, яке от-от мало вже похилитись до земші й каменем заснути на довгі віки. Бо оце в ХІ-омуївіці зачався остаточний поділ Церкви і прийшло нове^православіє, яке перечеркнуло, заперечило й відкинуло всю віру первісного православія в першенство св. Петра та його наслідників.
Велике значення віри первісного православія
Як бачимо, загальна віра первісного й істинно православного Сходу повних 10 віків визнавала, що римська Церква — це “Церква, що стоїть на чолі вселенської спільноти”, що “верховодить вселенською спільнотою” й тому то “римську Церкву, матір і царицю всіх Церков треба запитувати в усьому, що торкається віри”, бо “в ній зберігається передання святих Апостолів” і тому “з тією Церквою повинні годитися всі Церкви… задля високого її першенства”, бо це “апостольський трон”, “головна катедра”, “особливіша катедра і єдина, в якій зберігається єдність усіх”. До єпископів же Риму єрархи Сходу звертались за поучениям і потвердженням своїх навчань, “щоб самим не зробити якої помилки”, бо “давній звичай Церкви каже входити у взаємини з епископом римської катедри” й тому, єднання з первосвящеником Риму вважали ознакою “єдности з католицькою (вселенською) Церквою”. Єпископа Риму вважали вони “головою”, “священною головою всіх голов” якій “годиться першенство в усьому”, бо ця голова “від воплоченого Бога й від усіх Соборів одержала власть над усіми Божими Церквами по всьому світу”, без згоди римських архиєреїв “ми не сміємо розбирати предмету віри”, бо вони — “намісники Христа”, вони “здорові у вірі і, по словам Спасителя, непомильні”. Все те вказує аж дуже ясно, що Апостольські Отці та найвищі єрархи Сходу перших 10 віків єдиної Христової Церкви бачили в св. Петрі когось вищого й визначнішого, ніж тільки “рівного між рівними собі Апостолами”, а також у єпископах Риму визнавали щось вищого, ніж тільки “рівного між рівними собі патріярхами”. Все те визнання пер-шенства св. Петра, як також і першенства єпископів Риму будували вони саме на словах Христа Спасителя: “Ти є Петро…”, “Утверджуй братів твоїх…”, “Паси вівці мої”. Саме оці останні три цитати з Христових слів, що їх єрархи Сходу майже завжди наводять, чи на них покликуються, коли говорять про єпископів Риму— є догматичною підставою першенства влади римських архиєреїв. Отже по науці найвизначніших представників Церкви на Сході цілих десять віків —■ єпископи Риму тому є найвищими та Божою властю управи обдарованими єрархами в Божій Церкві, бо вони є наслідниками св. Ап. Петра, є новими Петрами, до яких, як колись до Симона-Петра, Христос і по сьогодні говорить: “Ти є Петро-Скеля й на тобі поставлю Мою Церкву”, “Ти, Петре, утверджуй братів твоїх”, “Ти, Петре, паси вівці Мої”. Ті ясні свідоцтва віри перших 10 віків можна промовчувати, можна їх притемнювати чи і скривати перед вірними, але нема сили заперечити їх. А це тільки словні вияви віри первісного православного Сходу в першенство єпископів Риму.
Вияви тієї ж віри ділами — православний Н. Суворов коротко вичисляє в оцих точках:
“Положення церковних справ на Сході в період вселенських Соборів було таке, що папі приходилось реалізувати свою дбайливість у формі вмішування в східні церковні справи і, по більшій часті, це вмішування не виходило з власної ініціятиви римського єпископа, а було викликуване таки проханнями із Сходу”.
“1. За час безупинної боротьби релігійних партій на Сході та за час, коли імператори часто піддержували єресі, папам доводилось незлічимо багато разів писати на Схід: то заступатись і клопотатись у імператорів, то писати послання до східніх патріярхів, єпископів, духовенства, народу, монахів з заохотами, наганами, директивами”.
“2. Внаслідок згаданої боротьби, папа вельми часто мав нагоду виступати в характері судді між суперечними сторонами і своїм погоджуванням, або непо-годжуванням зміцнювати, або ослаблювати ту чи іншу сторону та, послідовно, дати відчути вагу свойого суду. За сумних часів аріянства, ще заки другий вселенський Собор визначив, що константинопільський єпископ іде зараз же після римського в гідності чести, сар-дикійський Собор “з пошани до памяти Апостола Петра” признав римському єпископові вищу судову власть для всієї Церкви (правила 3-5)… І пізніше, після сар-дикійського Собору, до папів подавались прохання (напр. східніми єпископами — до Симаха, східніми монахами — до Гормизди й Агапита та апеляційні скарги (напр. Флавіяном, Теодоритом, Євсевієм дорилей-ським до Лева Великого).”
“3. Папа привертав на катедри скинених на Сході єпископів, а якщо не вдавалось йому того зробити за життя невинно осудженого, то настоював на тому, щоб імя було наново введене до церковних диптихів (діло Золотоустого). І навпаки, патріярхів єретичного напрямку папа скидав (нпр. папа Агапит скинув Антима Константинопільського при Юліяні), а якщо показалось неможливим перевести це скинення в дійсності, то настоював на тому, щоб імя скиненого було викреслене з церковних диптихів (справа Акакія Константинопільського).”

4. Папи надавали свої повновласти східнім патрі-ярхам і єпископам, які, таким чином, з римської точки погляду, ставались папськими вікаріями (Кирил Олександрійський був уповноваженим папи Келестина до суду над Несторієм; Лев Великий поручив Максимові Антіохійському та Теодоритові Кирському виконувати частину його дбайливости в їхніх областях; папа Гор-мизда зробив Епифанія Константинопільського своїм вікарієм у справі притягнення монофізитів до Церкви; папа Теодор і Мартин зробили Стефана Дорського та Івана Филаделфійського своїми вікаріями для патріяр-хатів єрусалимського, олександрійського та антіохій-ського в боротьбі проти монотелетів).”55) Так говорить практика первісних віків православного Сходу. Схід просив і благав єпископів Риму виконувати їхню найвищу владу, римські первосвященики виконували її свідомі свого обовязку, що його одержали від Бога, а православні єрархи Сходу в тій самій свідомості, що влада римських архиєреїв походить від Бога, корились їй і підчинялись.
Це визнання цілих перших Н) віків Церкви на Сході таке ясне й недвозначне, таке проречисте й могутнє, що, напр., один із найкращих православних істориків А. Лебедев мусів написати таке: “Завжди й незмінно римський єпископ був над останніми патріярхами. Так було зараз же від початку історії християнства. Єпископа йому рівного не було й не могло бути”.56) А другий дуже поважний автор, проф. В. Болотов, із смутком і болем признав і написав таке: “Схід зробив Римові немаловажну прислугу тим, що не виявив свого значіння в повному розсягу, як сила, що гамує і протиставиться… Тільки Антіохійський Собор 341 р. заговорив з римським єрархом мовою твердою й рішучою… і протестував проти вмішування папів… але, на-жаль, і це був Собор напів ариянськии… На поважну полемику проти папських зазіхань подумали на Сході надто пізно, коли вони (папи) здобули вже авторитет освячений віками давнини”.57)
Хоч і в пізніших віках після церковного роздору не бракувало на Сході богословів, що визнавали й обороняли першенство св. Петра, як ось, Теофілакт, ар-хиєп. Болгарії, Теофан Керамей, Кирило Туровський, Арсеній, патріярх Царгороду, Григорій Паламас, Ніль Кабасилас і інші, але все ж поволі народжувалась і заводилась уже зовсім нова наука про рівність усіх Апостолів та про рівність усіх єрархів у Христовій Церкві. Ця наука, підперта ще й протестантськими впливами, сьогодні є панівною в новітній православній Церкві. Наука, віра й погляди сьогоднішніх православних аж надто відмінні від науки, віри й поглядів цілих перших 10 століть істинно православного Сходу. Ба не тільки погляди, віра й наука. Звичайному вірному більше впадає в очі відмінна практика. Бо давніше, як ми це бачили, так православні, як і єретики, так звичайні священики чи єпископи, як і самі патріярхи Царгороду, чи інших патріярших столиць — сотки разів звертались до єпископів Риму з просьбами й жалями та й уважали це обовязком, бо “так навчились від Отців”. Та, на жаль, з кінцем X століття все це змінилось. Усякі звяз-ки єрархів Сходу з єпископами Риму перервались, і давніша пошана та синівська послушність, виявлювані єпископові Риму — перемінились у ненависть. Зміни, як бачимо, аж надто очевидні, щоб їх не завважити.
І оце знову, само насувається болюче питання: хто відступив від віри первісного істинного православія перших десятьох віків; і хто, тим самим, відірвався від вселенської Христової Церкви?
Відповідь, думаємо, аж надто ясна. Це відповідь цілих 10 століть усього Сходу, коли він іще був великий своїми квітучими церковними провінціями, славний своїми єрархами й Отцями та Вчителями і святий у свойому релігійно-церковному житті. Ту відповідь уже в IV-ому віці на пергамені поклав великий єрарх африканської Церкви, св. Оптат Милевитський (384), коли написав: “Відступником являється той, хто протиставив би тій (римській) катедрі іншу”.58)
6. Становище новішого православія
Предмет, що його ми в цьому розділі тільки злегка й більш загальниково заторкнули, мусить бути прикрий для ідеологів сьогоднішнього православія, бо вони взагалі мало говорять про нього, а найрадше мовчать. Ми їх і розуміємо. Десять віків первісного й істинного, католицького православія — аж надто голосно свідчать проти новішого, зовсім антикатолицького православія.
Тому, що теперішні православні богослови й полемісти, крім декількох явних перекручувань текстів св. Ігнатія Богоносця, св. Ірипея й інших Отців та крім перекручування думок і намірів Отців і ерархів Сходу в їхніх взаєминах із Римом — про все інше переважно мовчать, ми не будемо тут аналізувати їхнього становища у відношенні до загальної віри Сходу, а зупинимося коротко над загальним питанням: що властиво є — після всього дотепер сказаного — основною й найглибшою причиною протипанського наставления сьогоднішнього православія?
Дотепер перейшли ми всі джерела християнської віри й усі мірила чи критерії, згідно з якими можемо судити про те, чи якась наука в Церкві є Божа і свята, або, навпаки, людська і грішна. Найбільш спірною точкою між католиками і православними сьогодні є наука Церкви про першенство римських єпископів. Католики його визнають і за те своє визнання по геройськи йдуть на муки по сьогоднішній день, православні ж заперечують його й погорджують ним.
В усіх дотеперішніх розділах виказували ми, що католицьке визнання першенства єпископів Риму — твердо поставлене на науці Христової Євангелії й тільки з Бога воно походить. Це потвердили нам і слова самих східніх св. Отців, свідоцтва вселенських Соборів та загальна віра і практика первісного православного Сходу. Всі викрути й закиди сьогоднішніх православних авторів ніяк не можуть змінити простих і ясних слів Божого Сина, нездібні вони заглушити могутнього голосу св. Отців і, при всіх своїх тяжких і довговікових намаганнях, ніяк не можуть заперечити того, що визнавали вселенські Собори та ввесь православний Схід, аж до часу поділу Церкви. З усього дотепер сказаного виходить, що сьогоднішнє, новіше православіє в заперечуванні першенства єпископів Риму — не має підстави ані в Св. Письмі, ані в священному Переданні, ані в історії Церкви, ані у вселенських Соборах, ба, не має тієї підстави й у чисто людських постановах-правилах Соборів, на які воно найбільше покликується. Отже, в чому головна підстава й найглибша причина заперечного і крайнє ворожого ставлення сьогоднішнього православія до першенства римських єпископів?
Про зовнішні причини, які 900 років тому довели до поділу Церкви і зродили православіє нового типу, ми говоритимемо в дальших розділах цієї книжки. Тут зупинимося тільки над тим, що є істотною й найглибшою внутрішною причиною ворожого ставлення сьогоднішнього православія до першенства єпископів Риму.
Думаємо, що не помиляємося, коли скажемо, що головною підставою та найглибшою внутрішною причиною протипапського православія сьогодні — є душа, яку візантійська нетерпимість уже повних 900 років пильно й витривало виховує в безоглядному заперечуванні першенства римських папів і вчить заплющувати очі та затикати вуха на все, що каже Св. Письмо, що говорять самі таки православні св. Отці, що визнавали вселенські Собори та ввесь православний Схід. Завжди гордий, завжди неспокійний і завжди непокірний та не-залежницькими поривами переповнений дух Візантії, — зірвавши єдність, що панувала між східньою й захід-ньою Церквами аж до XI. віку, — зріс іще й у запеклу ненависть у пізніших віках; і так оформлений — поклався він важким і до білого розжареним каменем у душу народів, що поволі, але все більше й більше підпадали під його впливи. Не що інше, а тільки душа, що свідомо й добровільно пересякла таким гордим, не-залежницьким та ненависти повним духом Візантії — є найголовнішою причиною й підставою сьогоднішнього ворожого відношення православного світу до єпископів Риму. Але й це ще мабуть не вся причина та й не в кожного православного вона є. Ми переконані, бо й життя це показує, що тим духом нетерпимого, неза-лежницького й вічно негативного візантинізму переповнені тільки душі декотрих ідеологічних провідників сьогоднішнього православія. Рядовий член православної Церкви переважно й не знає, чому він — православний, а інший — католик, чому й коли стався поділ на “католиків” і на “православних”; він не входить глибше в догматичні різниці, а вже певно не має тієї ненависти до католицтва, яка так дуже часто пробивається з письм і бесід православних ідеологів сьогодні.
Кажемо, що й візантійським духом пересякла душа
— це мабуть ще не вся причина сьогоднішнього ворожого ставлення православного світу до першенства єпископів Риму. Бо можна когось ненавидіти, можна проти якоїсь ідеології довго й завзято, навіть із чистого ідеалізму боротися, але можна, з часом, і призадуматися та й поважно розглянути: хто, власне має правду, та й на якій підставі й чому має правду, які є властиві причини і спонуки тієї взаємної боротьби, хто і які користі має з такого розбиття, чим воно скінчиться, і т. п. В нашому випадку, при добрій волі, можна ще раз і ще раз поважно призадуматися й під кутом вічности розглянути ті причини та підстави, які 400 міліонам католиків кажуть вірити в Божу установу римського папства й за ту їхню віру йти й на смерть, а, з другої сторони, щиро, перед Богом та перед вічністю розважити
— чи по православній стороні є такі глибокі причини й такі непорушні підстави, щоб не мусіти боятись від-повідальности перед Божим судом за 150 міліонів православних душ виховуваних у зовсім протилежній ідеології? Аджеж, правда може бути тільки одна й ця одна правда Божа може бути тільки в Св. Письмі та в священному Переданні, отже, знайти її — не тяжко. А однак, бачимо, що багато дехто тієї правди не знаходить, хоч і читає Св. Письмо та твори св. Отців і Діянія вселенських Соборів. Читають і не розуміють, дивляться й не бачать ясної Божої правди.

Яка причина такого явища?
Відповідь на це питання треба шукати, в першу чергу, в довготривалому і впертому спротивові людської гордости Божій святості та Божій правді. Бог і тільки Бог розділює Свої Божі дари й роздає їх людям доброї волі, тим, що чистим серцем шукають тільки його та Його Божої правди, а не себе, своєї слави чи вигоди. Віра — це найбільший дар, що його Бог дає людям на землі. Бог, і тільки Бог “розкриває розум, щоб розуміти Писання” (Лук. 24, 45). Але Бог допускає деколи й таке, що декотрі “дивлячись не бачать і, хоч слухають, не чують, ні не розуміють” (Мт. 13, 13). Божественний Спаситель подає і причину такого до-пусту. Не Бог осліплює очі таких людей, і не Він затемнює їхній розум, щоб не розуміли. Це було б несправедливе із сторони Бога та й негідне Його. “Бог хоче, щоб усі люди спаслися і до розуміння правди прийшли” (І. Тим. 2, 4). Причину такого явища подає сам Спаситель, коли говорить: “Отовстіло бо серце людей цих, і ушима тяжко чують, та зажмурили свої очі, щоб іноді не побачити очима й не розуміти серцем і не навернутись, щоб я сцілив їх” (Мт. 13, 15). Тверді це слова, але така є Божа відповідь, записана в Св. Письмі.
Отож, основною й найглибшою причиною ворожого ставлення сьогоднішнього православія до обявленої Божої правди про першенство й найвищу владу єпископів Риму в єдиній Христовій Церкві — це не брак ясности в мові С. Письма чи священного Передання, не відсутність догматичних постанов на вселенських Соборах про папське першенство й не дисциплінарні правила Соборів, ставлені сьогодні проти того першенства; причиною того спротиву Божій правді є душа, — яка свідомо й добровільно пересякла духом візантійської нетерпимости й ненависти, душа, яка звикла до непокір-ности й незалежности і ради слави в людей та ради своєї власної і дочасної вигоди, свідомо заплющує очі на світло Божої правди й закриває цю правду перед широким загалом православних вірних, щоб тим способом оправдати своє заперечне відношення до єпископів Риму та до всієї католицької Церкви взагалі. Такий стан душі, до того ще й культивування такого стану — це справді тяжкий Божий допуст.
Думаємо, що така відповідь є єдиною відповіддю яка може нам помогти по людськи зрозуміти незрозуміле й нічим вищим необгрунтоване вороже становище новішого православія супроти першенства римських архиєреїв.

1) Funk F. X., Patres Apostolici, Tubingae, 1901, t. I., p. 172-174.
2) Апостольскі Правила, ст. 29, 85.
3) Dogmengeschichte, Leipzig, 1909-1910, t. I. 444.
4) Лекцій по історій древней Церкви, (Петербург, 1913, т. III., ст. 250.
5) Преображенскій В., Писаніе Муж. Апостольских, т. II., ст. 202-403.
6) Sitzungsberichte der K. Preussischen Akad. der Wissenschaft, Febr. 1896.
7) Dogmengeschichte, t. V. 368.
8) Entstehung und Entwicklung der Kirchenverfassung, 1910, 118-119.
9) Собори древней Церкви, Сергієв Посад, 1914, ст. 206.
10) Сочиненія св. Иринея, Москва, 1871, т. III., ст. 2..
11) Євсевій, Історія Церкви, т. VII., ст. 4-5, і 45.
12) Творенія св. Кипріяна Карт., Кіев, 1879, т. II., ст. 173.
13) Св. Кипріян, Лист 25 до Антоніяна Нумідійського.
14) Учебник церковнаго права, Москва, 1913, ст. 20.
15) Mansi, Sacrorum Conciliorum nova et amplissima collectio, Florentiae, 1759, t. XI, colona 947.
16) Migne, P. G. t. 25, col. 318.
17) Учебник церк. права, ст. 47.
18) Православная Богослов. Енциклопедія, СПетербург, 1900, т. І., ст. 981.
19) Hefele Ch., Histoire des Conciles, Paris, 1907, v. I, 769-770.
20) Волконскій А., Католичество і священное Преданіе Востока, Париж, 1933, 227-228.
21) Діянія Вселенских Соборов, Казань, 1873, т. I., ст. 358.
22) Творенія бл. Теодорита, Сергіев Посад, 1907, т. VII, ст. 132-136.
23) Учебник … ст. 40.
24) Грековост. Церковь в період всел. Соборов, Кієв, 1883, ст. 250 і 384.
25) Між листами папи Гормизди, ч. 22 і 23, Migne, P. L. t.
26) Migne, P. L., t. 63, col. 460.
27) Лекцій… ст. 302.
28) Echo d’Orient, 1910, 171-172.
29) Mansi, Sacr. Conciliorum … t. X, col. 896.
30) Грековост. Церковь … ст. 384.
31) Migne, P. G., t. 91, col. 144.
32) Византійскіе Отци, Париж, 1933, ст. 196-198.
33) Исторія христіянской Церкви, Тула, 1910, т. II., ст. 125-126.
34) Там же, ст. 138-139.
35) Творенія преп. Теодора Студ., СПетербург, 1908, т. II., ст. 345 і слід.
36) Там же, ст. 435-447.
37) Там же, ст. 765.
38) Преп. Теодор Ісповідник і ігумен Студ., Одеса, 1913, т. І.,ст. 83-86.
39) Терновскій Ф., Грековост. Церковь… ст. 507.
40) Преп. Теодор Іспсвідник, ст. 80.
41) Migne, P. G., t. 100, col. 597.
42) Migne, P. G., t. 100, col. 1309.
43) Hardouin, Conciliorum Collectio regia maxima, Parisiis, 1715, t. V. 597.
44) Костянтин і Мефодій. їх життя та діяльність. Варшава,1927, І. стор. 278.
45) Там же, II, ст. 191-196.
46) Історія Церкви на Україні, (з друкарні Америки, передрукіз “Записки Чина св. Василія Великого”, т. IV. випуск 1-2, Жовква, 1932), ст. 63.
47) Костянтин і Мефодій, II, ст. 196.
48) Византійскій Временник, 1897, т. IV, ст. 146-152. Цей переклад Номоканона зберігся в рукописах Соловецького манасти-ря, ч. 431, та в Сергієвій Лаврі, рукопис ч. 207.
49) Аристарх, Слова і Гомілії Фотія, Царгород, 1901, т. І., ст. 481.
50) Migne, P. G. t. 102, col. 609.
51) Migne, P. G. t. 102, col. 715.
52) Migne, P. G. Ill, col. 204.
53) Migne, P. G. III. col. 177.
55) Assemani, Bibliotheca Orient. III. 260.
5б) Учебник … ст. 46-48. С()) Духовенство древней всел. Церкви, ст. 228
57) Лекцій, т. III., ст. 316.
58) Mansi, t. XI. col. 947.