Домашня Церква » Наука Церкви » Слово душпастира » ЛЮБОВ І ПАРТНЕРСТВО З КАТОЛИЦЬКОГО ПОГЛЯДУ

 

ЛЮБОВ І ПАРТНЕРСТВО З КАТОЛИЦЬКОГО ПОГЛЯДУ

Автор: Петро Гусак від 20-01-2017, 19:30, переглянули: 10603

Андреас Ляун


ЛЮБОВ І ПАРТНЕРСТВО
з католицького погляду


ПЕРЕДМОВА ДО УКРАЇНСЬКОГО ВИДАННЯ


Книга Андреаса Ляуна (нар. 1942 р.), відомого австрійського богослова і філософа, єпископа-помічника Зальцбурзького, присвячена дослідженню любові, ероса і статевих відносин у сучасному світі. Визнання статевої любові стало зоряним часом ХХ століття і автор досліджує ті драматичні зміни, які здійснилися у відносинах між статями, в шлюбі та сім`ї у другій половині минулого століття, заторкує найпекучіші проблеми, такі як кризи сімейних відносин, штучне запліднення, клонування, одностатева "любов", СНІД, аборт, сексуальне насилля, фемінізм і т. д.
Вперше видана в 90-х роках, книга стала бестселером в німецькомовних країнах і витримала сім видань.
На українську мову переклад здійснено вперше з найновішого, виправленого та доповненого варіанту.

Передмова


Те, чого люди прагнуть, за чим вони справді тужать, це – любов! Їхнє найбільше прагнення не скероване до насолоди, розваг та сексу! Щоправда, люди прагнуть цього також, але щойно після любові та на далеко нижчому місці, ніж вона. Бо Бог створив людину на Свій Образ, чоловіком і жінкою створив їх. Тому найглибша людська сутність виявляється у здатності любити, а любов є її реалізацією. Ніхто не може жити без любові. Церква проповідує Бога любові: триособового Бога, джерело всякої любові. Спільноти з Ним досягають лише ті, які виконують головну заповідь: Ти повинен любити Бога, твого Господа, з усіх твоїх сил, а ближнього свого – як самого себе.
Однак якраз Церкві намагаються в наш час заперечити будь-яку компетентність щодо любові між чоловіком і жінкою. "Класичний" метод критики полягає в тому, щоб приписати Церкві всі можливі абсурди та утиски. Ось як керівник протестантського семінару відповів на запитання одного студента, чому Папи виступають проти контрацепції: "Папа сам неодружений, тому і проблем з цим не має, але поза тим Церква хоче, щоб її члени народжували якомога більше католиків".1 Спростовувати такі «аргументи» даремно з огляду на їхню нісенітність, однак те, чого справді потрібно, це – позитивне, переконливе, розумне і водночас наскрізь християнське представлення католицького вчення – наперекір «духові часу».
У цьому Церкві на допомогу приходить здебільшого гіркий досвід людей, котрі розчарувалися у стосунках "тільки-секс", в основі яких поєднання двох осіб "має значення потиску руки в горизонтальному положенні" (Е. Рінґель). Деякі з сучасних рухів демонструють відхід від таких принципів: "Справжня любов чекає", – говорить багато хто у США та заохочує молодь "зупинитися на поцілунках" ("Stop at the lips!"). Цей заклик, щоправда, занадто примітивний, позаяк розуміє любов і тілесне зближення вельми механічно. Те саме стосується і закликів зберегти незайманість, які здебільшого аргументують лише з погляду здоров'я, інакше кажучи, через небезпеку СНІДу, спалахи венеричних захворювань і ризик ранньої вагітності. 1996 року уряд США прийняв закон про підтримку занять, які йдуть під гаслом: «Тільки стриманість!». Було створено приблизно 700 програм, які навчали, як утримуватися від сексу до шлюбу. Щорічно уряд надає 50 мільйонів(!) доларів у розпорядження штатам, щоби вони були зацікавлені у сприянні згаданим ініціативам.2
Але весь цей розвиток демонструє переоцінку цінностей. Тож виникає сумнів: "А чи насправді сексуальна революція зробила людей щасливішими?" Все частіше звучить відповідь: "Ні! Зовсім навпаки!" Однак названі переорієнтації опираються здебільшого на корисність мотивів, а не на справжні етичні погляди. Звичайно, страх може мотивувати мислячу людину не пускатися в сексуальні пригоди та не ризикувати своїм здоров'ям, але він не може допровадити до справді моральної постави: хто стримується лише і тільки тому, що боїться СНІДу, так само не є справді чистим, як і дівчина минулих часів, яка уникала сексу тільки з огляду на небезпеку небажаної вагітності!
Та досвід, що статеве життя поза межами Божих заповідей несе з собою великий ризик й під багатьма оглядами – вороже до життя, може стати спонукою справді замислитися над статевістю та її внутрішнім законом. Про це йде мова у книжці, яка має намір показати читачам, що все, що ми називаємо "статевою мораллю", насправді є описом того, що таке любов і чого вона вимагає. Тут можна навести слова Ісуса і сказати: вся статева мораль ґрунтується на Заповіді Любові, вона не має права бути нічим іншим, окрім пояснення любові. В іншому випадку вона вироджується до беззмістовного тягаря – вигаданого людьми чи то через помилку, чи зі злої волі, і цілком правильно буде позбутися його.
Чим Божа заповідь є насправді, так це завжди – благодіянням, вказанням шляху, допомогою у житті. Ось який підхід до розуміння Божих заповідей представляє у своїй неповторній красі псалом 119 (118):

Щасливі ті, що їх дорога бездоганна, що ходять за Господнім законом!
Щасливі ті, що його свідоцтва пильнують, шукають його всім серцем
Вони не чинять беззаконня, вони його путями ходять.
Ти повелів заповіді твої, щоб пильнувати вельми.
О, якби мої дороги були певні, щоб зберігати твої установи!
Тоді б я не осоромився, вважаючи на всі твої веління.
Я буду щирим серцем тобі дякувати,
Навчаючись твоїх присудів справедливих.
Я берегтиму твої установи, не покидай мене зовсім.
Як юнак берегтиме чистою свою дорогу?
Пильнуючи її за твоїм словом.
Усім моїм серцем я тебе шукаю;
Не дай мені відхилитись від заповідей твоїх.
Я в моїм серці сховав твоє слово, щоб не згрішити проти тебе.
Благословен єси, о Господи! Навчи мене твоїх установ.
Устами моїми я завіщаю усі присуди уст твоїх.
Я радуюсь дорогою твоїх свідоцтв понад усі скарби.
Про твої заповіді буду роздумувати і на стежки твої буду вважати.
Установами твоїми я втішатимусь, я не забуду твого слова.
Добре чини з твоїм слугою, щоб я міг жити і твоє слово пильнувати.
Відкрий мої очі, щоб я міг бачити дива закону твого!
Я – на землі чужинець, не крий від мене велінь твоїх.
Моя душа умліває, бажаючи ввесь час присудів твоїх.
Ти погрозив гордим, отим проклятим, що від велінь твоїх блудять далеко.
Візьми від мене сором і зневагу, бо я беріг твої свідоцтва.
Хоча князі розсівшись, говорять проти мене,
слуга твій роздумує про твої установи.
Бо твої свідоцтва – моя втіха, вони – мої дорадники.
Душа моя до пороху прилипла, оживи мене за твоїм словом.
Я оповів мої дороги, і ти вислухав мене; навчи мене твоїх установ!
Дай мені зрозуміти дорогу заповідей твоїх,
І про чудеса твої я буду роздумувати.
Тане душа моя від смутку, постав мене на ноги за твоїм словом.
Дорогу неправди відверни від мене, подай ласкаво закон твій.
Я собі вибрав дорогу правди, поставив присуди твої перед собою.
Я пристав міцно до свідоцтв твоїх; о Господи,
Не дай мені осоромитись!
Дорогою велінь твоїх поспішатиму, бо ти пошириш моє серце.
Навчи мене, о Господи, дороги установ твоїх, триматимусь її на кожнім кроці.
Дай мені розум, і я берегтиму закон твій, зберігатиму його усім серцем.


Звичайно, грішні люди сприймають благі Божі Заповіді деколи і як тягар, і можуть бути ситуації, у яких зберегти вірність Господній Заповіді дуже важко. Та якщо б "заповідь" насправді перешкоджала нам у житті, то вона не була б заповіддю Бога, відтак якщо вона, не спотворена жодними тлумаченнями, є правдивою заповіддю, то служить спасінню людини.
Вільний Західний світ перенасичений сексуальністю; повсякчасно існує примус до сексу "думкою, словом і ділом", зокрема, Інтернет являє собою, серед іншого, новий вид сексуальних гріхів думкою. Рано чи пізно окремі особи або й групи людей з огидою відвернуться від цього, вони втечуть в ідеології, що зневажають тіло. І це було б в історії не вперше: цим шляхом пішли і такі, як Будда.
Альтернативою не можуть стати пуританство і зневага тіла, а тільки Добра Новина про любов між мужчиною і жінкою як Богом бажаний шлях до святості – саме через подружню любов. Я сміливо заявляю: Якщо б Ісус повернувся у свою Церкву, Він би не відмінив це "моральне богослов'я любові", як вважає Рінґель, а навпаки, потвердив би його". Та Йому й не потрібно повертатися, адже Він ніколи не покидав її осиротілою, а за допомогою Святого Духа все глибше й глибше веде її до правди, зокрема, і до правди про любов та статевість. Бо Христос «уділяє Своїй Церкві участь у Своїй власній непомильності», як це сформульовано в новому Катехизмі Католицької Церкви (ККЦ 889).
Жити такою любов'ю можливо лише з Божою допомогою. Тому що сексуальна любов не є шматком залишкового раю, а теж «зранена» гріхом. Саме тому й потребує зцілення та Відкуплення. Дух Ісуса веде до цього і дає любові надію та майбутнє. Згідно зі старим, мудрим твердженням середньовічного богослов’я це означає: Божа благодать не руйнує любові, лише зцілює та веде її до сповнення. Дана книжка визрівала упродовж багатьох років з тонкого зошита до масштабного викладу католицького вчення про любов, подружжя і статевість. Я спробував, наскільки це можливо, заторкнути всі теми, що стосуються цього питання та дати можливість читачеві працювати далі за допомогою вказаної літератури. Ряд вказаних робіт у вашому розпорядженні на моїй сторінці (http://www.kirchen.net/bischof/laun) інші ще плануються.
Водночас існує ще багато праць інших видатних авторів, які по-своєму опрацьовують цю тему, але, на жаль, я не можу їх тут розглянути детальніше. Я маю тут особливо на увазі великого психолога, яка нещодавно стала католичкою, Крісту Мевес (Christa Meves), зокрема – її книжку «Азбука подружжя» («Ehe-Alphabet»), супругів П. і С. Дюрен (Düren) та їхню книжку «Відповідальне батьківство» («Elternschaft verantwortet leben»), В. Нойєра (Neuer) та його твір «Чоловік і жінка з християнського погляду» («Mann und Frau in christlicher Sicht»), Х. і А. Ґаспаррі (Gasparri) «Один плюс один дорівнює один» («Eins plus eins ist eins»), Й. Бурґрафа (Burgraf) та його книжку «“Так” – тобі, “так” – мені» («Ja zu dir – ja zu mir»), А. Леонарда (Léonard) та його твір «Ісус і твоє тіло» («Jesus und dein Leib») та багатьох інших.
Хоч і не так, як в поезії, однак й у філософії та богослов’ї любов є невичерпною й таємничою темою: нічого дивного, адже ж вона походить від Бога!
Примітки для теологів, священиків, вчителів релігії та для кожного уважного читача: лише у цьому виданні мені спало на думку цю тему – та і всю книгу – викласти по-новому згідно з "сімома умовами любові", які я описав у частині ХVІІІ "Єдині тілом". Кожній "умові" відповідає поведінка, яка перешкоджає справжньому єднанню або щонайменше послаблює його. Заборона – то лише знак відповідного тупика. Я переконаний, книга стане зрозумілою для молоді та буде для усіх хорошою педагогічною настановою.


I
Людина призначена для любові


Люди різні: один живе музикою, інший знає лише світ техніки, того захоплює дослідження таємниць природи. Але чи є на світі людина, яка не прагне любові? Всі міфи, казки, історії, фільми, досвід людей всіх часів та народів доводить: на світі немає нічого настільки потрібного нам, людям, як любов, нічого, чого б ми так прагнули всіма фібрами наших сердець, нічого, що робило б нас такими щасливими.
Зрештою, на світі немає такої людина, якої б не стосувалися відомі слова угорського поета Аді Ендре: "Я прагну бути коханим та належати комусь"3. Спротив цьому прагненню становить серцевину гріха.


1. Біблійна оповідь про створення

Біблія також говорить про любов, і зокрема – ще в оповіді про створення:
Бог створив чоловіка та поселив його у саді, який Він для нього приготував. Але чоловік не є щасливим! Він страждає від внутрішнього неспокою, хоча достеменно й не знає, чого саме він прагне. Господь бачить потребу свого творіння: "Не добре чоловікові бути самому; сотворю йому поміч, відповідну для нього" (Бут 2, 18).
Але спочатку видається, ніби Бог ще Сам не знає, як Він може допомогти людині. Бог творить тварин і здається, що вони й справді розважають чоловіка. Він звертається до них, дає їм імена, але не може втамувати свою тугу. Як і раніше, чоловік перебуває у пошуку створіння, рівного собі, важкість на душі та сум не покидають його. Серце не можна ввести в оману: якими б цікавими і гарними не були б тварини, але "для чоловіка не знайшлося помочі, йому придатної" (Бут 2, 20).
Тоді Бог втручається знову: Він, як написано у Святому Письмі, "навів глибокий сон на чоловіка, і коли він заснув, узяв одне з його ребер і затулив те місце тілом. Потім з ребра, що його взяв від чоловіка, утворив Господь Бог жінку і привів її до чоловіка" (Бут 2,21).
У цій дивовижній історії закладено глибокий, вічний зміст: "не зважаючи на всі відмінності, чоловік і жінка, так би мовити, вирізьблені з того самого дерева". Давньоєврейський текст пояснює цю схожість грою слів, яка зберігається і в інших мовах. Чоловік давньоєврейською буде isch, а жінка – ischah. Отже, це треба було б перекласти: "чоловік" і "чоловічиця", подібно як "лев" і "левиця". Текст каже: "Жінка у всьому подібна чоловікові – окрім того одного, що вона є власне жінкою. Вона йому рівня, і в той же час – інакша".
З огляду на цю рівність чоловіка і жінки, розуміємо і вибух бурхливої радості того ранку творення: "Нарешті, – вигукнув чоловік, – це справді кість від моїх костей і тіло від мого тіла!" (Бут 2, 13). Нарешті подолано болісну самотність, чоловік знайшов те, за чим так тужив, чого так прагнув, він в нестямі від щастя і робить те, що в його стані єдино правильне: "Так-то полишає чоловік свого батька-матір і пристає до жінки своєї, і стануть вони одним тілом. А були вони обоє, чоловік і його жінка, нагі, та (одне одного) не соромилися" (Бут 2, 24).
Так вже на самому початку Біблія говорить про любов між чоловіком та жінкою. Вона – винахід Господа, а не злого духа чи продукт сліпої випадковості. Ні! Коли Бог творив людину, Він творив її на свою подобу. Бог Сам живе у повноті Трьох Осіб. Тому і людина, яка створена на Його образ, не може жити в самотності. Її призначення – це спільнота, життя з іншими, сповнення через любов.
Якщо людина є образом Бога, то вона є такою якраз у своїй чоловічості і жіночості, саме тому подружня спільнота справді може бути зрозумілою тільки як спільнота плідної любові – а це знову нагадує нам про Бога. Ба навіть більше: Бог не є ані жінкою, ані чоловіком, але і чоловік, і жінка унаочнюють на свої чоловічий-батьківський і жіночий-материнський лади таємницю Божої Любові.4

2. Людина – призначена для любові

Що таке людина? Європейські філософи дали відповідь на це запитання: Homo animal rationale – "Людина – розумна істота". Це підтверджує і християнська західноєвропейська традиція. Зрозуміло, в цьому випадку поняття "розумна" дещо більше, ніж те, що цим словом називають сьогодні: наприклад, "розумне" господарювання, чи взагалі – "розумне одруження" (себто – з розрахунку. – прим. перекладача). У цьому [первинному] сенсі "розумним" вважається лише той, хто дійсно правильно діє, тобто лише той господарник, який не діє проти соціальної справедливості; і лише той, хто одружується з любові, тому що "розумне одруження" – з розрахунку – було би зовсім нерозумним. "Розумним" в такому значенні був Максиміліан Кольбе, який добровільно пішов у карцер на голодну смерть замість іншого в’язня. Поміркуймо далі про цю "розумність" людини – про її духовність чи особовість – спитаймо, для чого вона дана людині, і прийдемо до глибшого та важливішого розуміння суті людини: людина – істота, здатна любити – homo capax amoris! Тому вона "єдине створіння на землі", "яке було бажане Богом заради нього самого"6: заради любові.
Виходячи із цього призначення людини для любові, яке є її істинною природою, випливає висновок: самореалізація й сповнення осягається не славою, не спортивними досягненнями, не завдяки технічним чи науковим звершенням людини. Її безпосереднє, правдиве життя "стоїть і падає" з любов'ю, і саме в ній полягає вічна, справжня велич людини: "Якби мав я дар пророцтва і відав усі тайни й усе знання, і якби я мав усю віру, щоб і гори переставляти, але якби не мав любови, я був би – ніщо"(1 Кор 13, 2).
Папа Іван Павло ІІ, як досі жоден інший з Пап, виокремив та поставив у центрі свого мислення саме таке розуміння людини з її призначенням для любові. Якщо було б потрібно вибрати якийсь текст цього Папи, щоб вирізьбити його на кам’яній плиті в якості головного заповіту, то обрати слід було б уривок із Familiaris consortio (Апостольське повчання «Сімейна спільнота», 22.11.1981 р. – прим. ред.), в якому він трьома простими тезами окреслив покликання людини до любові:
Бог є любов.
Людина є образом Божим.
Тому: "Любов є основним і вродженим покликанням кожної людини"7
Ось ключ до розуміння людини: "Людина не може жити без любові. Людина залишається для себе незрозумілою істотою, її життя позбавлене сенсу, якщо їй не відкриється любов, якщо вона не зустрінеться з любов’ю, якщо не досвідчить її і не вчинить її у якийсь спосіб своєю, якщо не матиме в ній живої участі"8. Особливим чином людина переживає любов у подружжі, і – для багатьох це несподіванка! – в незайманості "заради Царства Небесного"9.
Якщо все це правда, то сексуальність можна зрозуміти лише тоді, коли сприймати її як таємничу силу, яка "веде особу до самовіддання в любові".10 Тому її пробудження – розуміючи всі проблеми батьків з дітьми пубертатного віку – жодним чином не є "втратою дитячої невинності", як це твердили давніші пуританські формулювання. Воно є даром, щастям, скарбом.
З цього випливає: те, що ми називаємо "статевою мораллю", є нічим іншим, як "етикою любові".
Любов – це найважливіше в житті. Людина не є перш за все мислячою, конструюючою, винахідливою, працюючою істотою, а істотою, яка здатна любити!
"Хто своє життя погубить ... , той його знайде" – каже Ісус (Мк 8, 35). Звідси Церква виводить своє розуміння любові: за своєю суттю любов є "щирим самовідданням", завдяки якому людина здійснює своє призначення.11

ІІ
Форми любові та "Любов"


Існує багато форм любові. Всі вони важливі, кожна має своє місце у житті людини, і було б нерозумно протиставляти одну одній:
- Любов батьків до дітей та дітей до батьків;
- Любов між друзями, яка іноді сильніша за любов між братами та сестрами, родичами;
- Любов до ближнього, яку пояснює нам Ісус у притчі про "доброго самарянина";
- Любов, яка визначає все наше життя, таємнича любов, що втішає, приносить спокій і блаженство – це любов до Бога: "Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю" (Мт 22, 37). Якщо б комусь цілковито бракувало цієї любові, то в духовній сфері був би він наче труп гарної колись людини, перед яким живі відчувають жах! Любов до Бога – це не лише сповнення людського буття як такого, вона – джерело, несуча основа для будь-якої іншої любові.
Можна було б назвати ще інші види любові: любов до тварин, любов до музики, до науки, культури, до країни, в якій живемо, або ж загалом, любов до життя, любов до природи, до творіння, яке, як ми з вдячністю згадуємо під час кожної святої Літургії, сповнене Божої величі.
І все ж таки: якщо ми говоримо про "любов", то, зазвичай, маємо на увазі любов між чоловіком і жінкою. На думку спадають Ромео і Джульєтта чи інші імена, відомі нам із театру, кінематографу, літератури. Вони б залишалися для нас незрозумілими і неважливими, якщо б ми самі не прагнули любові чи не мали власного досвіду в ній. Справжні історії кохання відбуваються не на телебаченні, а в реальному житті, так само прекрасно, сумно та драматично, як і ті, що їх змалював Шекспір чи інші автори. Так, не було б жодних Ромео і Джульєтти, Трістана та Ізольди, якщо б між людьми здавна не існувало любові. "Ромео" і "Джульєтта" живуть посеред нас, вони мають багато облич та ховаються під різними іменами, їхні історії зворушують людей. Хіба може бути по-іншому? Адже любов, за словами Йозефа Піпера, – "зелена пляма" у сірій суєті буднів.
Кожна любов така нова і така неповторна, як і ті двоє, які кохають одне одного. Проте, це все та ж одвічна любов з її законами туги, прагненням одне одного, самовіддання і принесення себе в дар. У світі, затаврованому гріхом, ми змушені, на жаль, додати: до досвіду любові належить боротьба з егоїстичною сексуальною хтивістю, а також сором, який вказує на те, що рай втрачено також і у відносинах між чоловіком і жінкою.
Іноді любов зароджується зовсім непомітно, ледь відчутно зростає та розвивається, і у якусь мить двоє усвідомлюють, що їм даровано. Їхнє весілля стає тоді величною самозрозумілою подією і започатковує спільне життя, яке може бути зрозумілим лише як історія великої любові. Здається, їхня любов існувала завжди, і вони не можуть уявити життя одне без одного.
Іноді любов, наче вихор, вривається у життя, перевертає його, змінюючи все. Те, що було раніше та здавалося непохитним, одного прекрасного дня ставится під питання і людина приходить до висновку, що її життя розпочинається тільки тепер. Звичайно, оточення буде стурбоване й закликатиме опам’ятатися, але розум любові кориться іншому законові:
Любов бо – як смерть сильна;
ревнощі люті, немов пекло.
Стріли її – вогненні стріли,
правдиве полум’я Господнє.
Водам великим любови не вгасити,
ані рікам її не затопити.
Якби хто за любов віддав скарби свого дому,
зазнав би лиш погорди великої

(Пісня Пісень 8, 6-7)

Звичайно, можна помилитися. Численні надто поспішно довірилися наче б то великій любові і зазнали при цьому поразки. Але перш ніж наводити такі приклади, не слід очорнювати любов. Адже бувають любовні історії, коли люди полишають усе, щоби пов’язати своє життя з тими, кого вони люблять, а потім виявляться: вони були праві!
Справжні історії любові стаються повсюди: у селах, на віллах багатіїв та у багатоповерхівках великих міст; у Відні воно таке ж, як і у Будапешті чи Празі, воно не залежить від політичних систем чи кольору шкіри. Любов не знає кордонів, її не можуть стримати ані ріки, ані гори, ані відмінності у традиціях та упередження. Навіть релігійні відмінності не є перешкодою, яку б не змогла – і як це вже часто бувало – подолати любов.
Які ж вони важливі, ці ніколи неописані та не відзняті на кіноплівку, проте пережиті любовні історії! Коли двоє знаходять одне одного, їм являється велике диво, але саме його вони так очікували. По всьому світі закохані шепочуть одне одному те, що в Чінґіза Айтматова говорить Джаміля своєму коханому: "Я так давно кохаю тебе. Ще до того як зустріла тебе, я вже любила тебе і чекала. І ти прийшов, неначе знаючи, що я чекаю тебе".

ІІІ
Чи може любов бути вдалою?


1. Скепсис і резигнація

На підставі гіркого досвіду багато-хто думає: любов – це Фата Морґана, за якою ми, люди, постійно женемося, а вона, як згодом виявляється, – просто ілюзія, нездійсненне бажання. Або, якщо сформулювати не так жорстко: в реальному житті любов вдається лише уламками, одному більше, іншому менше, третьому не вдається зовсім. Хоч ми і захоплюємося коханням Ромео і Джульєтти, кажуть вони, – але що б вийшло з цієї любові на десятому році подружнього життя?
Є свій резон в тому, що кохання літературних персонажів доволі часто закінчується смертю або второпний поет доводить свою історію тільки до весілля!
Чи вижила б любов Ромео і Джульєтти у вирі сучасного світу? Серед наших монотонних буднів? Серед спокус від інших чоловіків і жінок? Скільки трагічних та сумних історій розповідає нам життя з нашого оточення, а можливо, це навіть стосується нас особисто? Крім того, прославляти всеперемагаючу силу любові слід тільки тоді, коли це дійсно любов! Адже поряд з такою любов’ю існує огидне і темне – те, що несправедливо привласнює собі ім’я "любові". У такій "любові" панує розрахунок, неприхована хіть задоволення, забава почуттями іншої людини та хворобливе прагнення до самоутвердження. Вона "з голови до ніг налаштована на любов", – співає Марлен Дітріх в "Голубому ангелі", проте це "любов", яка губить, і той, хто став об’єктом такого пожадання, має всі підстави "остерігатися", як "радить" Кармен в одній з її найвідоміших арій!
І те, що починалося як велика непереборна любов, може бути втрачене, або ця "любов" виявиться ілюзією, як в оповіданні Пушкіна про дочку "станционного смотрителя", яку насправді не любили, а лише спокусили і довели до падіння!*

2. Відповідь Церкви: любов, це – більше

На противагу до всього цього скепсису і суму, найглибшою причиною яких знову ж таки є туга за любов’ю, Церква стверджує: любов можлива, вона може бути вдалою і дійсно вдається, якщо люди притримуються "інструкції" Того, від Кого любов походить. Купуючи будь-який прилад, ми вивчаємо вказівки виробника, щоби не пошкодити, щоб прилад "працював", а не "вийшов з ладу".
Ще більш доречною є ця мудрість в царині живих істот, у якій хоча в деяких випадках можливе зцілення, проте нема запасних частин, які можна було б довільно замінювати. Кожен, хто тримає тварину, знає, що слід чітко дотримуватися правил її утримання, якщо хоче, щоб домашній улюбленець жив і почував себе добре. Щось подібне і з любов’ю: вона теж жива, вона росте та розквітає, має свою внутрішню динаміку, спрямовану на певну мету, і все залежить від того, чи закохані слухняно і чутливо дотримуються закону любові, чи довіряються йому і чи слідують за ним. Бо любов вдається лише тоді, коли ми підкоряємося її законам. "Божі Заповіді" – це "Закон любові", граматика любові, інструкція до неї, вказівки на те, як любов розвивається, існує та, не зважаючи на всі труднощі, може пережити все! І коли Церква проголошує "Шосту заповідь", вона прагне лише одного: повідомити, що таке любов, яким чином вона може "вдатися", і від чого її слід оберігати! Щоправда, самого пояснення суті любові та з’ясування, в чому полягає її закон, недостатньо. Адже людині не вистачає не тільки знань, але і сил для того, щоб відповідати вимогам любові. У відповідь на закиди, що Заповіді Божі – це лише ідеал та що вони ставлять надто високі вимоги перед людиною – такою, як вона є, Папа Іван Павло ІІ у своїй великій енцикліці Veritatis splendor ("Сяєво істини") відповідає зустрічним запитанням: "Про яку людину йдеться? Про людину, опановану пожаданням, чи про людину, яку відкупив Христос?" "Ми повинні, – продовжує Папа, – бути милосердними та з розумінням ставитися до слабкостей людини, але в жодному разі не сміємо пристосовувати мірило добра і зла до наших здатностей, а нашу слабкість робити критерієм того, що Бог має право нам наказувати, а що – ні".

3. Подружня любов – не найважливіша

Християни чітко розуміють: любов між чоловіком і жінкою – важлива, але не головна. Вона ощасливлює, але не є щастям. Вона повна сенсу, але не є сенсом життя! Для багатьох вона стає конкретним шляхом, але не ціллю, бо ціллю всіх цілей є тільки Бог.
Це послання має велике значення для "вдалого" життя і любові. По-перше, для тих, які зазнали невдачі у шлюбі, чиє подружнє щастя не виходить за межі середньостатистичного показника, чи для тих, для яких через певні причини – наприклад, важку фізичну неповносправність – подружжя залишається недоступним. Важливе це послання також для тих, хто втратив свого коханого. Усі вони повинні пам'ятати, що справжня любов їхнього життя – це Христос. Тільки так вони зможуть втриматися, щоб не провалитися у чорну прірву безнадії та депресії! Церкві відомі імена багатьох яскравих особистостей, які зазнали нещастя у подружньому житті, або втратили кохану людину, проте саме їхня любов до Господа та вірність сумлінню залишається для них найважливішою у житті та вивищується понад усім. Достатньо згадати таких вдів як Єлисавета з Тюрінгії або Йоанна де Шанталь, а також сміливих дружин графа Штауфенберга та Франца Єгерштеттера, які стали жертвами нацистського терору. Згадаймо історію святої Моніки чи нещасливо одруженої Катерини Генуезької, яка врешті зуміла завоювати серце свого чоловіка. Можна згадати і чоловіків: Томаса Мора, який любив свою сім’ю, проте розпрощався з нею, щоби залишитися вірним своєму сумлінню, і Миколая з Флює, чиє незвичайне покликання виявилося в тому, щоб покинути свою сім’ю і жити як пустельник, тільки для Бога.
Зворушливою є також історія, що дала назву містечку Фатіма:
Португальський полководець здобув для свого короля важливу перемогу. У нагороду за це він забажав взяти собі за дружину прекрасну мавританську принцесу на ім'я Фатіма, яка була у полоні в португальців. Король обіцяв задовольнити це прохання за умови, що вона добровільно прийме християнство і сама погодиться стати його дружиною... Любов тріумфувала над ворожнечею між народами. Їм обом було даровано щасливі роки. Але потім Фатіма несподівано померла в розквіті юності. Тоді чоловік прийняв рішення решту років, які йому залишилися, провести у монастирі, присвятивши їх Богові. Туга за небом, можливо, була для нього завжди і тугою за його Фатімою.

По-друге, вчення про першенство любові до Христа в порівнянні з подружньою любов'ю вкрай важливе і для пар, які щасливі у шлюбі. Адже без неї вони перебувають у небезпеці переоцінити свої стосунки та потрапити у пастку "надмірності". Якщо хтось думає, що партнер упродовж всього життя повинен бути "всім його щастям", як про це співається в романсах та оперетах, завжди залишатися "найвизначнішим", а вона – "найпрекраснішою", то він дуже помиляється. Розчарування, тобто усвідомлення, що інша людина зовсім не така і не може такою бути, прийде неодмінно. Тоді ці завищені вимоги можуть зруйнувати любов або те, що під нею розуміють.
Тож Церква застерігає: "Іншу людину слід любити, але не боготворити!" Слово "боготворити" зрадливе: поставити людину на місце, яке належить лише Богові, це – початок кінця. Адже до "завдання" відігравати роль Бога для іншої людини ніхто не доріс, і врешті-решт стосунки в результаті цієї абсурдної спроби зазнають краху. Коли ж у житті пари Бог займає належне Йому місце, ця небезпека зникає. Остаточним сенсом у житті та найвищим щастям для обох є Бог: для кожного зокрема та водночас для обох разом. Це не підстава для ревнощів, а навпаки, звільняє любов від від тягаря. Навіть найулюбленіша людина може залишатися тим, ким вона є: чоловіком чи жінкою, людиною з її позитивними рисами та недоліками. "Віддай коханій людині те, що належиться любові, а Богові – Боже!", – так можна перефразувати відомі слова Ісуса. Коли Богові віддаємо те, що належиться Йому, то коханій людині можна віддати ту любов, яка належна їй. У цьому сенсі можна насправді належати "повністю Богові" і водночас "повністю чоловікові" чи "повністю дружині". Одна "тотальність" любові не суперечить іншій, а лише уможливлює її жар та чистоту.
Якщо Бог дійсно присутній у стосунках, то любов між партнерами не слабшає і не видається нудною: вона зростає і стає ще більшим джерелом радості та щастя, ніж раніше. Правдива релігія не "приглушує" земної любові, вона очищає її від свідомого та несвідомого егоїзму. Будучи далекою від того, щоби заважати любові, вона доводить її до звершення. Звідси правило: чим більша любов до Бога, тим більшою буде любов до чоловіка, до дружини, до дітей, та і до всього творіння в цілому.
Все це, власне кажучи, самозрозумілі католицькі істини, але часто настільки невідомі, що доводиться говорити про них!

ІV
Про загрози для любові та про її іммунну систему


Безперечно, дуже наївно було б вважати, що подружня та статева любов – це такий собі "острів блаженних", на якому гріхопадіння не відбулося. Сумний досвід вчить, наскільки може охолонути любов між супругами. Наслідком цього є сварки, боротьба за першість або «стіни», якими супруги відмежовуються одне від одного. Такі «Вистави з подружнього життя» (І. Берґман) знову і знову стають предметом мистецьких сюжетів. Перед обличчям можливої невдачі в любові багато людей стає принциповими песимістами – пригадаймо, наприклад, роздуми з "Крейцерової сонати" Толстого.
Зрозуміло, що смерть любові впливає і на статеві стосунки, які у таких випадках можуть набути хворобливих, навіть злочинних форм. Проте ситуація тут така ж, як і у всіх інших сферах життя: тут також існують не тільки смертні гріхи, але і малі, повсякденні "огріхи" супроти подружньої любові, які обтяжують будь-який шлюб та впливають на подружжя у всіх його аспектах.

1. Статеве бажання без любові

Дітріх фон Гільдебранд достовірно описав суперечливий досвід людини з ураженою гріхом статевістю:12
З одного боку закохані завдяки своїй чоловічій та жіночій статевості осягають найтіснішу єдність, яка охоплює тіло і душу. Така єдність – це ніжна, глибока таємниця, яку люди можуть відкрити лише "з особливого Божого дозволу". Бо ця "сфера завдяки своїй глибині і таємничості має особливе безпосереднє відношення до Бога"13. Ставання одним тілом для закоханого подружжя стає звільняючим, беззастережним самовідданням. Вони переживають її як чудо, що вимагає благоговіння, як взаємний дар і, як можна доповнити за висловом Івана Павла II, "релігійну подію"14. Святкування цієї події доречно зветься по-німецьки "Hochzeit" – "високим часом", що оповитий сяйвом та радістю. Ця любов є благоговійною, чистою, вона не має причин ховатися від очей Господа (як Адам і Єва після гріхопадіння).
Натомість, якщо статевість визначається самим лише сексуальним бажанням у відриві від любові, то це змінює її "якість". На місце чуда любові стають фривольні, сластолюбні, звідницькі чари, отруйно-солодкий спів сирен, що дурманить, заплямовує, затуманює, людину, штовхаючи її на погибель. Те, що мало стати таємницею любові, набирає зловісних, в крайньому випадку – демонічних рис. Хто піддається цьому, стає глухим до голосу любові, серце його стає крижаним, він несе в собі щось такого, що вже більше несумісне з любов'ю. Замість об’єднувати, пожадання роз’єднує людей, принесення себе в дар замінюється приниженням та зрадою по відношенню до себе і до іншого. Подружнє "ставання одним тілом" пов’язане з Богом, натомість суто похітливе статеве єднання – то гріх, що його можна порівняти з зі Святим Причастям, яке приймають без благоговіння, а лише з розрахунку.
Цікаво, як цей двоякий, суперечливий статевий досвід відображається у мовленні. З одного боку, не беручи до уваги діалекти та вульгаризми, стоять такі поняття, як "чарівність", "захоплення", "туга", "пошанування" і "любов", а з іншого – "збудження", "хтивість", "зваблювання", чи "розбещення". Звичайно, існують й інші слова, які не можна так однозначно впорядкувати за значенням, навіть говорячи про "Hochzeit" – "високий час"! Хіба можна довести, що це насправді так? "Ні, – каже Гільдебранд, – ми стоїмо перед таємницею, коріння якої недоступне нашому духовному поглядові – але ми знаємо, "що це так"!15
"Коїтус без спільного життя є диявольською справою", – говорить протестантський богослов Карл Барт, і має рацію. Деякі форми вияву сексуальності не мають нічого спільного з любов'ю. Навіть якщо оминути суто збочення, біблійні історії та великі митці приголомшливо унаочнюють нам це "статеве бажання без любові":
Амнон, один із синів Давида, заманює свою сестру по батьковій лінії до себе в кімнату, ґвалтує її і потім виганяє з будинку (пор. 2 Сам. 14)
- Двоє старих поважних чоловіків підстерігають Сусанну, яка, нічого не підозрюючи, купається, та хочуть її звести. Коли ж їхні наміри розбиваються об характер цієї жінки, вони безсоромно зловживають своєю владою, і якби не мужність і кмітливість юного Даниїла, Сусанну побили б камінням (пор. Дан. 13).
- Дон Жуан, великий спокусник з опери Вольфганга Амадея Моцарта, намагається завоювати кожну жінку, яка йому хоч трохи подобається, щоб записати її у реєстр своїх "перемог". При цьому він не виявляє жодного інтересу до самої жінки, і навіть не замислюється, які людські трагедії він заподіює.
- У відомому романі Достоєвського батько братів Карамазових вихваляється, що навіть найжалюгідніша жінка може стати джерелом задоволення його похітливості.
- У "Річарді ІІІ" Шекспір зображає на сцені чоловіка, який перетворює "любов" на засіб своєї владної політики і тому в нього вистачає нахабства залицятися до вдови вбитого ним чоловіка на його ж похороні, і при цьому він добивається свого!

Є також чимало жінок, які зловживають любов'ю:
- Кармен не любить чоловіків, вона лише подобається сама собі у своїй владі над ними.
- Даліла зраджує Самсона без найменшого докору сумління саме в ту мить, коли він спить у її обіймах.
- Донька Іродії доводить своїм танцем до страти Івана Хрестителя – того Івана, про якого Христос говорить, що немає більшого, ніж він (пор. Мк 6, 17).
Таке діється не лише на сцені чи в біблійних історіях: у світі щодня кояться численні злочини через хтивість та пожадання, – і це без чудової музики Моцарта, яка змушує забути, що означають такі вчинки для людей, супроти яких вони чиняться! Це підле, відразливе обличчя сексуальності пов’язане з такими поняттями, як сексуальне насильство над дітьми, зґвалтування, торгівля дівчатами та секс-туризм. І в цьому беруть участь не лише аутсайдери суспільства. Торгівля так званою "важкою порнографією" доводить, що цей ринок має численних і здатних платити великі гроші клієнтів.
Той факт, що й сьогодні дуже добре знають про темні сторони сексуального бажання, показують дискусії і закони стосовно "сексуальних домагань" – словами, знаками або "щупанням", які за свою природою є чимось іншим, аніж "залицяння" до жінки і тим більше – освідчення в коханні.
Слід згадати і всіх тих чоловіків та жінок, які не задумуючись, руйнують чужі подружжя, або тих, хто хоча й вступає в "сімейну спільноту", проте при цьому любить не людину, а її гроші, славу або владу. Тому що одна справа – зважувати до весілля всі аспекти, у тому числі і фінансові, і цілком інша – враховувати тільки (наголос тут лежить на "тільки") гроші, або підпорядкувати їм все інше.


2. Любов, чистота і сором’язливість

Оскільки нема інших людей, окрім грішних, то кожній любові загрожує гріх. Той, хто це заперечує, не знає ні життя, ні самого себе!
Перебіг статевого єднання хоча й завжди "той самий", то все ж, коли він натхнений любов’ю, він цілком інакший від того випадку, коли близькість є лише "сексуальним поцілунком Юди", за яким ховаються егоїзм, безоглядне пожадання, звичне використовування іншої людини для задоволення власної потреби, цікавість і самоутвердження. Бувають ситуації, коли й одруженим людям їхні "обійми здаються огидними, ганебними, незаконними, їм чогось не вистачає, а саме – правди", – як це говорить поетеса Інґеборґ Бахман устами однієї із своїх героїнь.16 Цією правдою кожного статевого єднання є любов. Без неї подружжя дійсно було би гіршою другою частиною успішної "п’єси про любов" – як дотепно зауважив Нестрой про подружжя, які перетворилися на пустку!
Як християни, ми можемо додати: те, чого бракує багатьом парам, це – нова любов, яку тільки Христос приніс у світ. Для формування зрілого сумління необхідно навчитися відрізняти статевий егоїзм від прагнення любові та дійсно вести своєрідну боротьбу з самим собою – не для того, щоб умертвляти плоть, а щоб звільнити місце для любові: так, наче ми прополюємо землю від бур'яну для квітки, щоб вона не загинула.
Існують дві сили, які оберігають любов, – це чистота і сором’язливість.
- Чистота
Внутрішня постава, яка чинить спротив кожній, навіть найменшій "дозі" статевого зловживання, називається чистотою. У світі сексуальної експлуатації, починаючи від сексі-реклами, через порнографію і до сексуального насилля – вона необхідна кожній людині, яка не хоче втратити своєї гідності. Вона не протидіє любові, а навпаки, є її захисником, імунною системою. Чистота – це панування духа, який підкоряє сексуальні імпульси порядкові любові. Без чистоти любов приречена, рано чи пізно вона загине! Оскільки статевий інстинкт чоловіків, як правило, сильніший та імпульсивніший, ніж у жінок, вимога чистоти стосується більше їх, аніж жінок.
- Сором'язливість
Якщо чистота чинить спротив власним, відірваним від любові сексуальним бажанням, то сором’язливість навпаки, оберігає людину від можливості самій стати об’єктом чужого пожадання. Це одна із форм любові до ближнього, бо вона полегшує іншій людині втримати її власний внутрішній порядок в сексуальних думках чи спокусах.
Оскільки ж одна з відмінностей між чоловіком і жінкою полягає в тому, що зовнішній вигляд жінки відіграє у відносинах між статями важливішу роль, ніж зовнішність чоловіка, то у всі часи знали: бути сором’язливою необхідно більше жінці, ніж чоловікові. Проте ми не робимо щонайменшої поступки "подвійній моралі". Поза сумнівом, заповідь не провокувати іншу людину до сексуального гріха стосується обох статей. Але "спокусливий" одяг носять передовсім жінки. Сором'язливість чоловіка стосується не стільки його одягу, як радше – його поведінки, перш за все – його слів.

"Менше оголеності, більше "прикритості", – порадила нещодавно жінкам в одному із своїх інтерв’ю відома актриса та танцівниця Маріка Рекк (Marika Rökk). Вона має рацію: жінкам зовсім не заборонено підкреслювати свою жіночість, вони мають право подобатися і хотіти подобатися чоловікам. Але відверта нагота і вульгарно-спокуслива зовнішність – це сигнал, який чоловік розуміє як запрошення скористатися нею як об’єктом для задоволення. Безсоромність стоїть на шляху любові та справжньому поняттю "бути коханим", вона отруює атмосферу, в якій може виникнути любов. "Похіть тіла" (у старому, біблійному значенні) –протилежна до любові, вона засліплює та чинить людину нечутливою до її краси.17 Саме тому чистота і сором’язливість є вимогами самої любові. Мовою сучасних понять можна підсумувати: чистота і сором’язливість – це активні захисники довкілля у сфері інтимності, завдяки яким зберігається життєвий простір любові.

3. Нагота і незахищеність

Чи нагота – це гріх? На це запитання важко відповісти однозначно "так" чи "ні", відповідь залежить від обставин і пов’язана з середньою сексуальною збудливістю людей. Визначальний критерій можна сформулювати так: На що спрямована нагота? – Чи її застосовують з метою сексуально збуджувати оточуючих, або ж вона, за умови нормальних схильностей і розумного до неї відношення, в певних обставинах допустима?
- Прикривання соромних частин людського тіла – це, без сумніву, досягнення культури, яке пояснюється не лише кліматичними умовами, а ґрунтується на зростаючій чутливості до гідності людини та її уразливості в інтимній сфері. Характерно, що у концентраційних таборах завжди ранили й топтали саме це почуття людини.18
- Існує об’єктивно обумовлена нагота, яка більшою чи меншою мірою нейтралізується обставинами: наприклад, на прийомі в лікаря, у сауні, в душі після спортивних занять.
- Чи наготу сприймають як збудливу, великою мірою залежить і від звички. Араб, який бачить навколо себе лише "закутаних" жінок, буде зовсім по-іншому ставитися до європейської вільності в цьому відношенні, аніж той, хто серед неї виріс.
- По-іншому трактується нагота в подружжі: любов, долаючи хтивість, повертає наготі її первісне, позитивне значення.19 Якщо сором’язливість стосується, власне, не тіла, а знеособленої хтивості, а ця остання (до деякої міри) усувається подружньою любов’ю, то ситуація знову стає такою, як вона описана в оповіді про рай: подружжя наге, але вони не соромляться одне одного.20 Коли чоловік і жінка єднаються, вони знову занурюються в порядок створіння і не соромляться.
- Наготу або напівприкритість, яку використовують з метою збуджувати сексуальне пожадання, слід, звичайно, відкинути. Посилатися при тому на "природність" не має сенсу. Ми не можемо повернутися в стан до гріхопадіння, люди є такими, якими вони є, і це також стосується їхньої статевої збудливості.
- Як "діє" нагота, залежить і від індивідуальних схильностей. При цьому суспільна мораль не може орієнтуватися на людей з хворобливими схильностями, однак вона не повинна й ігнорувати небезпек, які походять від таких людей (наприклад, для дітей).

4. Мистецтво і пошанування статевості

Проблема сором'язливості виникає і в мистецтві. Нині, як відомо, прийнято все вважати законним під виглядом "мистецтва", яке не можна піддавати сумніву. Це так само хибно, як і варта сміху практика ХІХ сторіччя, коли з метою "благопристойності" замальовували бароккові картини, бо широкі кола суспільства вважали зображення жіночих грудей спокусою до гріха.
Оцінюючи твори мистецтва, слід насамперед поставити запитання: "Що саме прагне донести нам твір?" Можливо "геніально" намалювати або сфотографувати непристойні речі, але такі мистецькі витвори не можуть бути узаконені лише на підставі їх формальної досконалості. Архітектурні будівлі, якими б величними вони не були, обов’язково перевіряють на екологічну безпеку. Антисемітську книгу, навіть якщо її написав геній, теж слід заборонити. Чому ж тоді хтиві зображення певних сексуальних дій не повинні зазнати таких самих обмежень? До речі: наскільки слушно накладати строгіші обмеження для дітей, настільки ж ганебно, з іншого боку, сприяти усіляким збоченням "для дорослих".
Що стосується зображення оголеного тіла, то можна сказати таке:
- Мистецькі твори можуть виявляти нам красу та гідність як чоловічого, так і жіночого тіла. Вони не принижують людини, якраз навпаки: споглядаючи їх, ми якраз вчимося розуміти значення тіла. При цьому необхідно пам’ятати: "Краса є цілковитою протилежністю до всього фривольного і нечистого".21.
- Однак існують й такі твори мистецтва та репродукції, які слід відкинути, і саме не через зображення тіла як такого (яке завжди має свою гідність), а через "якість або характер і спосіб відтворення, втілення і художнього зображення"22.
"Для чистих усе чисте" (Тит 1, 15): "Чиста" людина без моральної шкоди для себе може бачити і фривольні зображення і при цьому не спокушається на похітливі погляди. Вірно і зворотнє: для того, хто цього побажає, і великі витвори мистецтва, а навіть деякі місця зі Святого Письма можуть стати "спокусою".

V.
Небезпека пуританства


Без сумніву, в даний час в Європі панує не пуританство, а умонастрій, що відхиляє будь-які обмеження статевої насолоди з моральних міркувань. Наполягають на сексуальному самовизначенні, а негожою вважають тільки таку сексуальну поведінку, яка спричиняє хвороби, появу "небажаних" дітей або ж шкодить оточуючим, і тому за неї карають.

1. Можливий «ефект маятника»: від розгнузданості до пуританства

Крайнощі сходяться! Може трапитися, що ми – раніше, ніж думаємо, – повернемося до пуританства і зневаги тіла, адже коли молоді люди досвідчуватимуть сексуальність лише як техніку, яка б мала приносити задоволення, а насправді – глибоко розчаровує; яку їм постійно представляють в найогидніших формах, то реакція відрази не примусить себе довго чекати. Таким чином одержимість сексом може перетворитися на заперечення сексуальності. Таке вже сталося у багатьох культурах і – без впливу християнства.
В одному зі своїх романів Г. Бернанос (G. Bernanos) пише: "А що станеться, коли люди розівчаться відрізняти чисте від нечистого? Припустімо, одного дня таки здійснилася революція, якої так прагнуть молодь та біологи: відмінено всяку єрархію потреб; статевий потяг розглядають так само, як і голод шлунку, і єдине, що регулюватиме задоволення цієї потреби, це – сувора гігієна. Тоді ви побачите, обов’язково побачите, що навколо – маса людей, які відчувають сліпу ненависть до себе, до свого власного тіла. Причини цієї ненависті критимуться у найтемніших, найглибших закутках пам'яті! Тоді, коли ви леститимете собі самим, що забезпечили душевний мир своїм нещасним рабам, що знову примирили наш рід з тим, що є сьогодні його нещастям і соромом, я віщую вам епідемію самогубств, проти якої ви будете безсилими. Ностальгія за чистототою сильніша від одержимості нечистотою".
Цьому "ходові маятника" в іншу крайність може запобігти лише справжня антитеза, а саме – звернення до моралі любові, яка поважає тіло людини, а не виставляє його для безкоштовної тривалої проституції у всіх її можливих варіаціях: на телеекрані, "віртуально" у комп’ютерних іграх, і в дійсності, якщо тільки це не веде до небажаних дітей, не шкодить здоров'ю і не переслідується законом – це єдині норми, що їх визнає така "мораль".

2. Релігійні фактори

Такому розвиткові подій можуть сприяти і специфічно релігійні мотиви. Адже в деяких колах вважають, що більшість грішників потрапляють у пекло за свої гріхи проти чистоти. Кажуть і так: гріхи, які "найбільше зневажають Бога", – це гріхи плоті.
Цю точку зору обґрунтовують, посилаючись, серед іншого, на Жасинту, дівчинку-візіонерку з Фатіми і тим самим, навіть якщо цього виразно не говорять, покликаються на авторитет Божої Матері. Уявімо собі юних, ідеалістично налаштованих хлопців та дівчат із нового руху "Справжня любов чекає", на яких часто чинять озлоблений тиск: які вони схильні прийняти ці слова за чисту монету! Тому необхідне роз’яснення, оскільки помилки, якщо їх раз і назавжди чітко та ясно не затаврувати, нерідко виринають знову.
Отже: де і коли казала Жасинта, що гріхи проти чистоти "найбільше" зневажають Бога? Чи справді вона говорила, що більшість проклятих потрапляють у пекло саме за ці гріхи? Сестра Люсія, теж головний свідок подій, повідомляє лише таке: "Я неодноразово запитувала себе: чи Богородиця в якомусь із своїх явлінь вказала, якого виду гріхи найбільше зневажають Бога. Кажуть, що в Лісабоні Жасинта назвала такими саме плотські гріхи. Вона часто розпитувала про це у мене. Тепер я думаю, що, можливо, у Лісабоні їй спало на думку запитати про це у Богородиці, і саме тоді їй було названо ці гріхи"23.
Інших "висловлювань" Жасинти щодо цього, здається, не було, а наведене вище, якщо його достатньо уважно читати, не доводить того, що воно, згідно з деяким благочестивими авторами, повинно доводити:
- Люсія чула лише від третіх осіб, що Жасинта казала щось подібне, точно цього вона не знає.
- Люсія вважає це лише можливим – "імовірно", що Жасинта, спитавши Богородицю, могла б отримати таку відповідь, але вона не знає, чи було так насправді.
Отже, не має жодного доказу, існує лише слабке припущення Люсії, що Діва Марія саме це могла сказати маленькій візіонерці.
З іншого боку, слід пам’ятати: твердження, що сексуальні гріхи – це гріхи особливо важкі, було тоді загальновизнаним, і обоє дітей, Люсія та Жасинта, чули про це. Перш за все, Жасинті, якій самій було ще далеко до початку статевого дозрівання, не залишалося нічого іншого, як вірити подібним твердженням священиків. З тієї ж причини і Лусія могла собі уявити, що Богородиця могла це сказати.
Отож, якщо Жасинта і сказала щось подібне, то сказала це як дитина свого часу – дитина у подвійному сенсі цього слова, але це не є доказом того, що вона сказала це зі своїм високим авторитетом візіонерки.24 Хто думає інакше, той затьмарює сяйво такого важливого послання з Фатіми.

3. Вчення Церкви

Існує ще одна вагома причина, котра ставить під сумнів наведене висловлювання. Це – вчення Церкви, яке завжди було найвищим критерієм правдивості "приватних одкровень". Понад 50 років тому відомий богослов Август Адам написав: Побоювання багатьох людей зростають завдяки твердженню, "яке знову і знову повторюється майже у всіх циклах проповідей і яке перш за все спирається на вельми високий авторитет святого Альфонса, а саме, твердження про те, що більшість людей йдуть на вічну загибель через гріхи нечистоти. В De sexto («Про VI Божу Заповідь»), № 413, святий пише, що значна частина душ – major animarum numerus – потрапляють у пекло через нечистоту; більше того, він "не вагається стверджувати, що за один цей порок безсоромності або, принаймні, не без його участі, прокляті всі ті, хто проклятий". Чимало священиків повторюють це висловлювання, посилаючись на святого; знайдеться небагато проповідників, які не піддалися б його риторичній переконливості". Адам згадує автора, який пішов ще далі: "Саме цей порок сприяє наповненню пекла. За винятком дітей, які померли “невинними”, говорить один превелебний єрей, з дорослих рідко хто стає спасенним, і це через нечистоту. Дві третини людства гине в результаті гріха нечистоти". Він знає навіть автора, який вважає, що "з кожної сотні [проклятих] дев’яносто дев’ять прирікаються на вічну загибель виключно за цей гріх!".
Проти цих очевидних для тогочасного душпастирства тверджень Адам висуває закид:
"Було б дуже цікаво дослідити, з якого саме джерела почерпнув ці твердження св. Альфонс Лігуорі. У будь-якому разі, ані у Святому Письмі, ані у вченні Отців Церкви немає нічого такого, що могло б послужити точкою опори для такого вчення. Якщо ж це вчення істинне, то в такому випадку незрозуміло, чому Спаситель ставився до гріха, через який більшість людей приречені на вічну муку, з такою м’якістю; чому говорячи про проклятих (Мт 25, 35), Він не згадує якраз цього, нібито найзгубнішого зі всіх гріхів, а говорить лише про гріхи проти милосердя (caritas, християнської любові), і чому Отці Церкви і богослови приділяють відносно менше уваги – у порівняні з іншими гріхами – гріхові, за який буде проклято людей навіть більше, ніж за всі інші разом взяті. Догматик мусив би запитати, звідки св. Альфонс міг почерпнути ці відомості. Усього практичного досвіду, який, безсумнівно, був у ревного єпископа та знавця людських душ, недостатньо. Щоб винести такий рішучий вирок щодо вічної долі мільйонам і мільйонам людських душ, необхідне було б цілком конкретне Боже одкровення. В загальному Об`явленні про це не йдеться, тому він міг почерпнути своє вчення лише з приватного одкровення, про яке, однак, немає ніяких свідчень і доказів. І взагалі, не можна говорити про якийсь "consensus theologorum" (згідність богословів), оскільки ця його думка з'явилася значно пізніше і у попередньому вченні Церкви не фігурує. Таким чином, тут ми маємо випадок, коли з важливих причин дозволено відхилитися від переконань окремого Вчителя Церкви: таку свободу мають всі богослови навіть по відношенню до таких авторитетів, як Августин або Тома Аквінський". Адам припускає, що стосовно цього пункту Альфонс необачно черпав думки з янсеністських, а отже – ригористичних джерел.25
Можемо доповнити висновки Адама: Це твердження безглузде ще й тому, що жодна хоч трохи розумна людина не візьметься стверджувати, що якась людина потрапила в пекло тільки через гріх нечистоти, а в усьому іншому вона була справедливою, смиренною та сповненою любові! З таким же ж правом можна було б стверджувати, що кожен грішник потрапляє у пекло за свою гординю, безсердечність, жадібність. Однак не підлягає сумніву, що людина, яка пихато, в остаточному затвердінні серця відвернулася від Бога, не має жодних підстав жити в чистоті. Тому кожен засуджений на вічні муки прогрішився також і проти шостої Заповіді. Але у жодному разі з цього не можна вивести якесь особливе становище чистоти.
Радше зрозуміло: таке поширене в той час твердження святого Альфонса – наділеного авторитетом Вчителя Церкви і покровителя морального богослов’я! – узгоджується з некатолицьким, почерпнутим з єретичних джерел тогочасним перебільшенням значення шостої Заповіді на шкоду дійсно "засадничій догмі християнської моралі", а ця остання полягає в "першенстві любові над всіма іншими чеснотами".26
Після публікації книги А. Адама минуло багато часу, і Учительський Уряд випрацював своє ставлення до даного питання. Рішення ясне і недвозначне: традиція надмірної суворості і пуританства не є католицькою; а такі пророчі мужі, як Август Адам і Дітріх фон Гільдебранд, які вже тоді наполягали на першості любові та її всевизначальній силі саме у статевій сфері, мають рацію.

4. Проти пуританства

Було б дуже зле, якщо б ми знову скористалися цим згубним переконанням у боротьбі супроти сумного стану розбещеності в статевій сфері, а також деякими іншими псевдобогословськими твердженнями, які через спричинений ними страх і почуття безвихідності заподіяли в минулому багато нещасть: нещастя, бо цим було обтяжено багато подружніх пар; нещастя, бо люди жили у полоні псевдострахів; нещастя, бо ці погляди сильно підірвали авторитет Церкви; нещастя, бо через ці помилки чимало віруючих взагалі покинули Церкву.
Помилково вважати, що манірні люди вирізняються особливою "чистотою". Навпаки: вони у свій спосіб стають жертвами хтивості. Вони з огидою, але й водночас з жадобою сенсацій говорять про "розбещеність" і видаються собі занадто хорошими, аби віддатися комусь у шлюбі. Але вони по-своєму "обтяжені задушливою хтивістю"27 та мають власні замінники її задоволення.
Альтернативою до колишніх і сьогоднішніх помилок може бути лише правда: католицька правда про любов та її наслідки для трактування людьми своєї статевості. Презирство до статевості і відмова від неї, вмотивовані переконанням, що сексуальність є чимось злим, – об’єктивно гріховні. Пуританство не може вважатися не тільки альтернативою, але навіть і "меншим злом"; воно просто інше зло, яке у свій спосіб теж віддаляє людину від Бога.


Спокуси

Кожній дитині відомо: існують речі, які приваблюють нас, але водночас ми точно знаємо, що не повинні "цього" робити або брати. Наше сумління попереджає та застерігає нас від лихого вчинку. У Біблії є багато історій про легші чи важчі спокуси, часто з поганим результатом, яким є гріх. Ми ж, як після авіакатастрофи, повинні проаналізувати ситуацію, щоб знайти причину "неполадок у машині" та у майбутньому запобігти подібній біді.

1. Біблійні розповіді про спокусу

а) гріхопадіння
У деяких людей слово "спокуса" асоціюється із бажанням певних вишуканих страв чи сексуальним потягом. "Спокуса" у біблійному сенсі – це все, що спонукає нас до гріха, і тільки це! Не знаючи достеменно, в чому вона полягала, ми читаємо в Біблії про першу спокусу людини, яка призвела до розриву з Богом:
"З усіх же польових звірів, що їх створив Господь Бог, найхитріший був змій. Він і сказав до жінки: "Чи справді Господь Бог велів вам не їсти ні з якого дерева, що в саді?" Жінка відповіла змієві:"Нам дозволено їсти плоди з дерев, що в саді. Тільки плід з дерева, що посеред саду, Бог наказав нам: не їжте його, ані не доторкайтесь, а то помрете". І сказав змій до жінки: "Ні, напевно не помрете! Бо знає Бог, що коли скуштуєте його, то відкриються у вас очі, і ви станете, як Бог, що знає Добро і Зло". Тож побачила жінка, що дерево було добре для поживи й гарне для очей і приманювало, щоб усе знати; і взяла з нього плід та й скуштувала й дала чоловікові, що був з нею, і він теж скуштував. Тоді відкрилися їм обом очі, й вони пізнали, що вони нагі" (Бут 3, 1-7).

Кожного разу, коли людина відчуває спокусу, їй здається, що "що дерево добре для поживи й гарне для очей і приманює, щоб усе знати". Інакше це б не було спокусою! Зворотна сторона цих "ласощів " – це недовіра до Бога, який же попереджав: "...з дерева ж пізнання добра й зла не їстимеш, бо того самого дня, коли з нього скуштуєш, напевно вмреш".
Таким чином, у Біблії названо два елементи спокуси і гріха, які актуальні і в наш час: людина надіється здобути якесь примарне щастя, а одержує страждання, розчарування, гіркоту, смуток, або й смерть, тому що вона вірить не Богові, а "принаді для очей", яка вводить її в оману, обіцяючи зробити "щасливою".

б) Каїн та Авель
Історія Каїна та Авеля пояснює інші аспекти:
"По якомусь часі Каїн приніс Господеві жертву з плодів ріллі. Та й Авель приніс жертву – з первістків свого дрібного скоту, і то з найгладкіших. І споглянув Господь на Авеля і на його жертву, на Каїна ж і на його жертву не споглянув. Розсердився Каїн вельми і похмурнів. І сказав Господь до Каїна: "Чого ти розсердився? Чому похмурнів? Коли чиниш добре, будь погідний, а коли ні – гріх на порозі чигає: він і так оволодів тобою, але мусиш над ним панувати". І сказав Каїн до Авеля, свого брата: "Ходімо-но в поле". І коли вони були в полі, Каїн напав на Авеля, свого брата, й убив його. Тоді Господь сказав до Каїна: "Де Авель, брат твій?" Той відповів: "Не знаю. Хіба я сторож мого брата?"А Господь промовив: "Що ж ти вчинив? Ось голос крови брата твого кличе до мене з землі" (Бут 4, 3-10).

Біблія не уточнює, чому Господь "не глянув на Каїна і на його жертву". Але оскільки Бог – справедливий, то це може пояснюватися лише тим, що Каїн хоча поверхнево й виразив своєю «жертвою» релігійне дійство, однак своєю внутрішньою поставою знецінив "жертву", яку складав, тому Господь "не глянув" на його жертву.
В нашому контексті важлива реакція Каїна Він заздрісний, він просто не може витримати першості, яку надали Авелю. Його кинуло в жар, і – як характерно для спокуси! – "погляд його поник". Характерно, що люди завжди помічають це, якщо хтось неправий. "Він не може поглянути мені у вічі!" – кажуть у таких випадках. Але Господь не покинув Каїна, а звертає йому увагу на його власну "мову тіла": "Чому ти засмутився і від чого похмурніло обличчя твоє?". Каїн добре розуміє симптоми свого тіла, і, очевидно, знає про небезпеку, в якій він перебуває: "...якщо не робитимеш доброго, то біля дверей гріх чигає". Бог застерігає його і нагадує йому про його свободу: "Він оволодів тобою, але мусиш над ним панувати!"
В історії про Адама і Єву заборонений плід видавався "ласощами". В історії Каїна "ласощі" не такі очевидні, спокуса полягає радше у внутрішньому тиску: його кидає в жар (так є в німецькому тексті Біблії – прим. ред.), і він намагається шукати заспокоєння для того внутрішнього вогню, який штовхає його до вбивства.
У цій історії варто наголосити ще й на такому. Страшні наслідки гріха зображені як напад "злого духа" (так є в німецькому перекладі Біблії: ... біля дверей гріх чигає, як злий дух. – прим. ред.), жахливої істоти, яка чигає за дверима. Почувши таке, можна було б впасти у відчай, якщо б, з одного боку, не турбота Господа про Каїна, який бореться зі спокусою, а з іншого – сповнені розради слова про свободу: людина може перемогти спокусу; яким би сильним і страшним не був злий дух, його влада не безмежна.

В) Сусанна
Історія Сусанни (Дан. 13,1-64), не лише переказана чудово й захоплююче, вона також надзвичайно повчальна і з психологічного погляду. В ній ідеться про сексуальні спокуси:
"Був чоловік, що жив у Вавилоні, на ім'я Йоаким. Він узяв собі жінку, на ймення Сусанна, дочку Хілкії; була ж вона вельми вродлива й богобоязна, бо батьки її були справедливі й виховали свою дочку за законом Мойсеєвим. Був же Йоаким дуже багатий і мав сад біля свого дому. Юдеї приходили до нього, бо він був найвидатнішим з усіх. Того року були призначені суддями двоє старих з народу, про яких Господь сказав: "Несправедливість вийшла з Вавилону, від старих суддів, які вважали себе провідниками народу". Вони приходили часто до дому Йоакима, і всі ті, що мали судові справи, вдавалися до них. Опівдні, як народ розходився, Сусанна входила в сад свого чоловіка і прогулювалася собі по ньому. Двоє старих побачили, як вона щодня входила і прогулювалася, і запалали вони пожаданням до неї. Розум у них пішов обертом, а очі завернулися так, що вони не звертали більш уваги на Небо й забули про справедливий суд Божий. Обидва вони запалали хіттю до неї, але не говорили один одному про муку свою, бо стидалися признатися у своїм бажанні мати її. Щодня вони пильно стежили за нею, щоб побачити її. Раз якось і каже один одному: "Ходімо додому, час обідати". І вийшли й розійшлися, але повернувшися, знову прийшли на те саме місце. Спитали один одного про про причину й признались у своєму пожаданні, а тоді разом умовилися про час, коли б їм застати Сусанну саму.
Якже вони очікували слушного дня, сталося, що вона, як то звичайно робила й раніше, ввійшла лише з двома дівчатками й хотіла скупатися в суду, бо було гаряче. А не було там нікого, крім двох старих, що, сховавшись, наглядали за нею. Вона сказала дівчаткам: "Принесіть мені олії й пахощів, та замкніть ворота в саду, щоб я могла скупатись". Ті зробили, як вона звеліла: замкнули ворота до саду й вийшли бічними дверима, щоб принести, що їм було наказано; про старих же, що сховались, вони не знали. Якже дівчатка вийшли, обидва старі встали підбігли до неї і сказали: "Ворота до саду замкнені, ніхто нас не побачить; ми палаємо жаданням до тебе, тож пристань на наше бажання і стань нашою, – а як ні, ми посвідчимо на тебе, що з тобою був хлопець, і тому, мовляв, ти й вислала геть від себе дівчаток". Зідхнула Сусанна й мовила: "Скрутно мені звідусіль: бо як зроблю це – смерть мені, а як не зроблю – не втекти мені з рук ваших; але волію, не зробивши цього, потрапити у ваші руки, ніж согрішити перед Богом". І скрикнула Сусанна сильним голосом, але обидва старі й собі закричали наперекір їй. Один побіг, щоб відчинити ворота саду. Як же почули ті, що були в домі, крик, кинулися через бічні двері побачити, що сталося. І як старі розповіли по-своєму про справу, слуги засоромились вельми, бо про Сусанну ніколи чогось такого не говорилось.
Наступного дня, коли народ зібрався у її чоловіка Йоакима, прийшли й обидва старі, сповнені злочинного наміру проти Сусанни – видати її на смерть, то й сказали перед народом: "Пошліть за Сусанною, дочкою Хілкії жінкою Йоакима". Ті послали.
І прийшла вона сама, її батьки, її діти й усі її родичі. Сусанна ж була вельми вродлива й гарна з лиця. І от беззаконні звеліли зняти намітку з неї, бо вона була покрита, – щоб насититися її красою. Домашні й усі, що її бачили, плакали. А обидва старі встали серед народу й поклали свої руки їй на голову. Вона ж, плачучи, глянула догори на небо, бо її серце звірилося на Господа. Старі промовили: "Тоді, як ми самі ходили собі по саду, ввійшла ота з двома дівчатками й, зачинивши ворота до саду, відпустила дівчаток. Аж тут прийшов до неї хлопець, що був сховався, та й злігся з нею. Ми ж, сидівши в закутку в садку, як побачили злочин, побігли до них, то й побачили, що вони були разом, та не могли його схопити, бо він був дужчий від нас, отож, відчинивши ворота, вискочив; цю ж ми схопили й спитали, хто такий той хлопець. Та вона не схотіла нам сказати. Це ми свідчимо". Зібрані повірили їм – як старшим у народі і як суддям – і засудили її на смерть.
Тоді Сусанна скрикнула сильним голосом і сказала: "О вічний Боже, знавче скритих речей, який відаєш все раніше, ніж воно стане! Ти знаєш, що на мене зроблено ложне свідоцтво, і ось я мушу вмерти, хоч я і не вчинила нічого з того, що оці мені злісно закидають". І почув Господь її голос, і, як ведено її на смерть, Бог збудив святий дух молодого хлопця на ім'я Даниїл, і цей скричав сильним голосом: "Я невинний у крові цієї!"
Тоді весь народ обернувсь до нього і сказав: "Що то за слово, що ти промовив?" Він же, ставши посеред них, заговорив: "То ви такі дурні, сини Ізраїля? Не розсудивши ясно справи, засудили ви дочку Ізраїля! Поверніться назад до суду, бо оці зробили на неї неправдиве свідоцтво". Увесь народ повернувся чимдуж, і старі сказали до нього: "Сідай отут посеред нас і повідай нам, бо Бог дав тобі право старости". Даниїл до них і каже: "Розлучіть їх одного від одного далеко, я їх розсліджу".
Якже вони були розлучені один від одного, він покликав одного з них і мовив до нього: "О застарілий у злі! Ось упали гріхи, що ти був накоїв, судивши суди несправедливі, засуджувавши невинних і відпускавши винних, тоді як Господь наказав: Невинного й справедливого не смієш убивати. Отож, якщо ти бачив оцю, скажи, під яким деревом ти їх обох бачив укупі?" Той відповів: "Під ялиною". Даниїл сказав: "Добре збрехав, на свою ж голову, бо ангел Божий уже взяв від Бога наказ розтяти тебе надвоє".
Відпустив він цього й звелів привести другого та й сказав до нього: "З сімени Ханаана, а не Юди! Краса звела тебе, і пожадання перевернуло твоє серце! Так ви чинили з дочками Ізраїля, й ті, налякані, вам піддавалися, але дочка Юди не знесла вашого беззаконня. Скажи мені, отже, під яким деревом ти захопив їх разом". Той відповів: "Під дубом". Даниїл промовив до нього: "Добре і ти збрехав на свою голову, бо ангел Божий з мечем у руці вже чекає, щоб розпанахати тебе надвоє, аби вигубити вас".
І скричали усі збори сильним голосом й благословили Бога, що спасає тих, які надіються на нього. А далі встали на обох старих, бо Даниїл власними ж їхніми губами довів, що вони дали ложне свідоцтво, і з ними зроблено так, як вони заслугували за свій злий намір супроти ближнього, – вчинено з ними за законом Мойсея й убито їх, і того дня була врятована кров невинна. Хілкія ж і його жінка хвалили Бога за свою дочку Сусанну разом з Йоакимом, її чоловіком, і з усіма родичами, бо у ній не знайшлося нічого ганебного. Даниїл від того дня й надалі став великим перед народом (Дан 13,1-64).*
Говорячи про спокусу, звернемо увагу передовсім на другий уривок. Обоє чоловіків, які зазнали спокуси і вдалися до такого ницого вчинку, побачили – власне кажучи в нейтральній ситуації, оскільки вони там бували в зв’язку з їхньою службою – гарну жінку: "Обидва вони запалали пожаданням до неї". Тут немає нічого дивного. Однак слово "пожадання" насторожує – і дійсно, щось змінюється в глибині їхніх душ, як це майстерно описується у Біблії: "Розум пішов у них обертом, а очі завернулися так, що вони що вони не звертали більш уваги на Небо і забули про справедливий суд Божий". Тут вміщено всі прояви спокуси: розум йде "на манівці", а вірною його "дорогою", слід тут відзначити, були б Заповіді Божі. Тому-то вони бачили не лише красу жінки, що було б цілком нормально, а очі їхні "завернулися". Жодного сумніву, обидва чоловіки знали про своє "затьмарення" та "манівці", на які потрапили їхні думки та погляди. Бо вже в наступному рядку читаємо: "Вони стидалися один одного…" Очевидно, старці вже достатньо глибоко заплуталися в спокусі.
Показово також, "не звертали більш уваги на Небо і забули про справедливий суд Божий". І знову ж таки, "пониклий погляд", про який йдеться в історії Каїна та Авеля! Щоправда, тут ще очевидніше, перед ким "поник" погляд: не лише перед тим, кому вони збираються заподіяти зло, а перш за все перед Богом: перед Ним "никне" погляд, людина не хоче "потрапляти Йому на очі", вона "не дивиться на Небо".
Наслідком того, що вони більше не дивляться вгору, є витіснення будь-якої думки про "справедливий суд Божий". Вони навіюють собі, що задоволення їхнього пожадання заспокоїть їх, ощасливить, втамує "біль" та "тугу" за нездійсненним бажанням. Проте, очевидно, вони усвідомлюють неминучість Божого суду, бо ж сказано: "не дивилися на Небо, щоб "не згадувати про справедливий суд Божий", але, звичайно ж, знають про нього – вони лише болісно уникають "думки про це". Нічого дивного, що вони грішать! Для Біблії це цілком очевидний наслідок: якщо люди нехтують мірилом Божих Заповідей і більше не думають про те, що вони повинні скласти звіт перед Богом за свої вчинки, або взагалі більше не вірять у Нього, тоді паде суттєва перешкода на шляху до піддання спокусам злого.
Це особливо яскраво виражено в розповіді про Авраама. Авраам мав гарну жінку. У чужім краю його охопив страх, що його вб'ють, щоб нею заволодіти. Тому він представляє її як свою сестру: він вважає за краще віддати її чужому королю, з яким він мав справу, а ніж його б мали вбити. Але король дізнається про обман і змушує його за це відповісти. Авраам виправдовується: "Я собі думав: нема ніякого страху Божого на цьому місці, й вони вб'ють мене заради моєї жінки". (Бут 20, 11). Ось у чому річ: як можуть ці люди відмовитися від жінки, якщо Бог їм байдужий? "Вони, – думає Авраам, – не поважатимуть моє право на життя і право чоловіка – без страху Божого це неможливо!"


2. Що таке спокуса?

Святий Франциск зі Салес, великий учитель духовного життя, був переконаний, що для християн важливо з’ясувати природу спокуси. А тому він зазначив такі пункти:
а) Сутність спокуси
Будь-яка спокуса починається із відчуття, наче хтось шепоче тобі на вухо та прагне зло зробити "смачним". Це, звичайно ж, не гріх: адже звабливе слово завжди приходить ззовні. Тому, навіть якщо спокуса – "до якого завгодно гріха!" – наголошує святий –триватиме протягом всього нашого життя, вона не в змозі послабити нашого стосунку з Богом. "Бо в спокусі ми не діємо, а лише зазнаємо її". Не в нашій владі не відчувати спокуси; єдине, що ми можемо – не погоджуватися з нею. Отже, "спокуса, байдуже, як довго вона триватиме, не може зашкодити нам до тих пір, доки вона нам не подобається". Франциск зі Салес, якого ще називають психологом серед святих, додає: "Звертай увагу на відмінність між почуттям та згодою. Можемо відчувати спокуси, але при цьому вони можуть нам не одобатися; проте ми не можемо погодитися на них, якщо вони нам не сподобаються, тому що уподобання в них є тією сходинкою, стаючи на яку ми звичайно опускаємося до згоди [на спокусу]". В багатьох святих був цей неприємний і обтяжливий досвід, але саме опір в такій ситуації і був їхнім шляхом до Бога. Франциск зі Салес наводить імена відомих святих, хто подолав цю путь.
Це стосується і сексуальних спокус: від пожадання чужої жінки до злочинних імпульсів, наприклад, до сексу в поднанні з насильством чи розбещення неповнолітніх. Цілком можливо, що таку людину не здатна звільнити від цього жодна терапія. Що ж тоді порадити? Такій людині залишається єдине – навчитися жити з цим, у певності, що життя – а з ним і ці страждання – проминає, та що від Бога нас відділяє не спокуса, а гріх.

б) "Відчуття спокуси", згода і непоступливість
Інша справа, коли злу радіють: така радість є ступенем до справжнього, "відчутного" гріха. При цьому Франциск зі Салес особливе значення приділяє дуже важливому розрізненню, яке дозволяє уникнути хибних а то й скрупулянтних докорів сумління:
"Щодо радості, яка настає після спокуси, слід пам’ятати, що у нашій душі співіснують дві сфери: вища і нижча. Нижча не завжди кориться вищій, вона веде власну політику. Буває, що нижча сфера нашої душі знаходить уподобання в спокусі без згоди і навіть проти волі вищої сфери. На цей розлам натякає Апостол Павло, говорячи, що "тіло пожадає проти духа " (Гал 5, 17) та що "один закон в умі, а інший – в членах" (Рим 7, 23)28.
Щоб гідно оцінити цю думку та її велике значення для нашого життя з Богом, слід знати: зважаючи на розрізнення "двох сфер" у нашій душі, які часто перебувають у протиріччі між собою, Франциск зі Салес чинить плідним давнє спостереження, що часто виражається важким зітханням відчаю: "Ах, дві душі живуть у мене в грудях!", кажучи людям: це насправді так, проте не переймайтеся з цього приводу! Важливо не те, що відбувається в тобі, не те, які імпульси, бажання, фантазії виникають в тобі чи мучать тебе, – вирішальним є тільки твоє рішення за чи проти Бога. Все інше не має значення!
Франциск зі Салес наводить одну старовинну, драматичну і особливо наочну історію, ілюструючи відмінність між "відчуттям спокуси" (у "нижчій сфері" душі) та "витривалістю у спокусі" (у "вищій сфері" душі). Щоб змусити молодого християнина відректися від віри, його прив’язали до ліжка. Повія збуджувала беззахисного, але він, незважаючи на всю силу свого сексуального бажання, протистояв йому, відкусивши у стані збудження шматок власного язика та виплюнувши його в обличчя своїй звідницькій мучительці. Франциск зі Салес робить з цього висновок: "Його серце не було переможене і воля його не піддалася!" Те ж можна сказати кожному, хто перебуває у спокусі: "Які б спокуси не приходили до тебе, яку б приємність ти б при цьому не відчував – не тривожся: до тих пір, поки твоя воля противиться не лише спокусі, але й приємності, – ти не образив Бога".
Лише в одному випадку спокуса, залежно від обставин, може стати більшим чи меншим гріхом, а саме, якщо ми з власної волі самі викликаємо її. Важливо, щоб кожна людина сама оцінювала власну, характерну саме для неї схильність до спокус і уникала ситуацій, які можуть бути для неї небезпечними.

в) Жар під попелом: приклад св. Катерини Сієнської
Варто знати ще й таке: на психологічному рівні може виникнути ситуація, коли людина вважатиме, що вона відірвана від Бога з огляду на те, що відбувається в її душі. Це схоже на жар, який тліє глибоко під купою попелу. Франциск зі Салес, який завжди прагне говорити наочно, розповідає нам історію з життя св. Катерини Сієнської. А саме, її біограф, Раймунд з Капуї, повідомляє, що її до якогось періоду життя мучили злі і брудні фантазії, й коли вона вже не могла протистояти їм, їй з'явився сам Христос і з її грудей вирвалося питання: "Де був Ти, Господи Ісусе, коли моє серце охопила темрява і бруд?" – а Він відповів: "У твоєму серці!" Вона здивувалася: "Як міг Ти перебувати там, де стільки гидоти?" У відповідь почула: "Скажи мені: ці брудні думки приносили тобі радість чи смуток?" Вона промовила: "Смуток". На це Ісус сказав: "Хто іще, як не Я, прихований в твоїй душі, подав тобі в серце смуток? Повір Мені, доню Моя: якщо б Мене там не було, ті думки, що облягали твою волю та не змогли її підкорити, звичайно ж, подолали б тебе, проникли б у тебе, твоя вільна воля радісно прийняла б їх, а вони вбили би твою душу. Але тому що Я жив у тобі, Я наповнив твоє серце силою протистояти, так що воно відкидало спокусу, як тільки могло"29.
Звісно, звичайна, не така містично обдарована людина, як Катерина, не переживає цього так драстично. Але принцип стосується кожного і, як відомо, перед Богом має значення не той чи інший надзвичайний стан, а лише безумовна любов до Нього.

г) Радість від зла і "гріхи у думках"
Найбільша й найнебезпечніша помилка сьогодення – вважати наші думки і фантазії "вільними" та в принципі нешкідливими, доки людина не робить все те, що бажає. Вже внутрішня радість від зла є початком самого гріха, ще до того, як людина здійснить зовнішній вчинок. Що стосується сексуальності, то дехто стверджує, наче б то будь-які похітливі фантазії самі по собі є добрими і ми маємо право їх мати. Це гадане "право на сексуальну насолоду" веде до вільного від моралі розповсюдження і продажу всіляких сексуальних уподобань через найрізноманітніші засоби масової інформації. Тільки стосовно "важкої порнографії" знають про межі і, очевидно, знають те, що християнська традиція зве "гріхами в думках".
Сьогодні ми можемо розширити це поняття: це гріхи, які скоюються за допомогою віртуального світу образів, що їх наче б то можливо безслідно стерти. Але і їх стосуються слова Ісуса: "Хто похітливо дивиться на зображення чи фільми, той грішить проти гідності жінки (або дитини, чи проти гідності людини взагалі) та проти духу любові!"

ґ) Про подолання спокус
Що можна вдіяти проти спокус? Ми вже говорили, що спокусливі думки чи картини можуть вперто закоренитися в душі. Але це не означає, що проти них нічого не можна вчинти, і вже точно це не означає, що людина просто віддана їм на поталу. Наведемо два уривки з Біблії, які доводять протилежне:
- На Оливній горі Ісус говорить своїм апостолам, чия вірність Йому незабаром буде піддана випробуванню на міцність: "Моліться, щоб не ввійшли у спокусу" (Мт 26, 40). Іншими словами, передовсім у випадку важких спокус самого лише роздумування недостатньо. Воно може бути корисним, але набагато важливіше – просто звернутися до Бога. Заклик Ісуса до молитви нагадує про спокусу обох чоловіків з історії про Сусанну: думки та очі їхні затьмарилися, вони не думали про Бога та про Його суд. Молитва ж до Бога – це зворотній шлях: думки повертаються на правильну путь, внутрішній зір знову здіймається вгору, людина думає про свою відповідальність перед Богом, вона входить в "святилище свого сумління" і починає діалог із самим Богом.
- В іншому тексті розповідається про таємничу спокусу, яку пережив сам Ісус: "Тоді Дух повів Ісуса в пустиню, щоб диявол спокушав його. Він постив сорок день і сорок ночей і нарешті зголоднів. Тоді підійшов до нього спокусник і сказав: "Коли ти Син Божий, звели, щоб це каміння та й стало хлібом". А той відповів: "Написано: Чоловік житиме не самим хлібом, а кожним словом, що виходить з уст Божих" (Втор 8, 3). Тоді диявол бере його у святе місто, ставить на наріжник храму і каже: "Коли ти Син Божий, кинься додолу, написано бо: Він ангелам своїм велітиме про тебе, і вони візьмуть тебе на руки, щоб ти своєю ногою часом не спотикнувся об камінь" (Пс 90 [91], 11-12). А Ісус сказав до нього: "Написано також: не будеш спокушати Господа, Бога твого" (Втор 6, 16). Знову бере його диявол на височенну гору й показує йому всі царства світу і їхню славу, кажучи: "Оце все дам тобі, як упадеш ниць і поклонишся". Тоді Ісус сказав до нього: "Геть, сатано! Написано бо: Господу, Богу твоєму поклонишся і йому єдиному будеш служити" (Втор 6, 13). Лишив тоді його диявол. І ось ангели приступили й почали йому слугувати" (Мт 4, 1-11).
У цьому уривку ще чіткіше показано, що слід робити при спокусі. Ісус, покликаючись на Слово Боже, відхиляє і прийнятну, наче б то нешкідливу й раціональну думку про хліб, і третю спокусу, яка вимагає відкритого відпадіння від Бога. Відповідь на другу спокусу можна назвати принципом здорової релігійності та розуму. Це знову ж таки означає, що спокуси найкраще долати свідомим зверненням до Бога, до Його Заповідей, до здорового Вчення Церкви. У важких спокусах Франциск зі Салес радить таке: іноді відвертання уваги допомагає з психологічної точки зору набагато ефективніше, ніж "пряма боротьба", в результаті якої людина зосереджується на тому, що вона хоче подолати. В такому випадку не слід вдаватися у внутрішні дискусії із спокусою, а "різко обірвати" її, як в історії про Ісуса: "Геть, сатано!" Окрім цього, корисно відкритися ("виговоритися") розумній людині. Як правило, це коштує більшого чи меншого подолання себе, проте, як свідчить досвід, на душі стає легше. І, на завершення: на незначних спокусах слід, по змозі, взагалі не зосереджуватися, а, як би сказали у Відні, їх "навіть не ігнорувати" (nicht einmal ignorieren).

VII
Любов до одруження: любов і подружня згода


В наші дні нас знову й знову хочуть переконати, що молодь нездатна зрозуміти сенс дошлюбної стриманості. Деякі навіть обурені тим, що людей попереджають про небезпечні захворювання. Абсолютно недопустимо, обурено говорять вони, "вселяти людям страх". Якщо ж покликаєшся на релігію та Божі заповіді, то пожинаєш співчутливі посмішки: "Вважати, що молодь змінить свою поведінку з огляду на релігію – значить бути відірваним від реального життя!" І все таки істина одна: саме любов усе вирішує, ми живемо з любові і задля любові.
Грецький філософ Платон розповідає історію про Гефеста, бога ковальського мистецтва, котрий зустрів двох закоханих людей. Він запитав їх: "Любі мої, що я можу зробити для вас?" Ті без вагань відповіли: "Скуй нас воєдино, щоб ми були невіддільні та назавжди поєднані одне з одним!" Кожен закоханий знає те, що Платон висловив мовою казки: "Кохання – це коли ти прагнеш бути пов’язаним із своїм партнером". У звичайному житті не існує жодного "бога ковальського мистецтва", а лише свобідна, особиста воля, яка приймає рішення заради партнера, в ім’я вірності, для остаточного зв’язку, "аж поки смерть не розлучить нас!" Біблія ж додає: цей зв'язок не тільки дійсний перед Богом, але сам Бог спвітворить його. Тому: "Що, отже, Бог злучив, людина хай не розлучає! " (Мт 19, 6).
Через те подружня згода – не громадська конвенція, не "клаптик паперу", не формальність і не зайвий ритуал, який, нібито, не має нічого спільного з любов’ю! Навпаки: подружня згода виростає з любові, як квітка з пуп’янка. "Вільна любов", за влучним висловом англійського письменника Честертона, це наче "білий негр", – повне протиріччя, щось таке, чого в дійсності нема! Хто до свого запевнення в любові додавав би, що він не може і не хоче себе зв’язувати, обманював би можливо навіть себе самого, але в усякому разі – свого кохану особу: якщо він насправді не хоче поєднатися назавжди, тоді його любов не є такою, яка необхідна для спільного життя, і перш за все – для зродження спільних дітей.
Жити з людиною і при цьому не бажати зв’язувати себе з нею, це, строго кажучи, таке ж зухвальство, що й одружуватися з кимось без справжньої любові. Любов без подружньої згоди і подружня згода без любові – одне і друге є хибними формами стосунків між чоловіком і жінкою. Пережиття гіркого протверезіння після безшлюбної "ночі любові" вдало описує Й. Рот (J. Roth): "Вони більше не знали, що їм разом чинити після того, як легковажно змарнували те важливе переживання, дароване одруженим чоловікові й жінці". Сходили ще у кіно, у темряві потискали одне одному руки, але даремно. "Його потиск був байдужим, і він сам страждав від цього".30
Ось чому варто жити в стриманості, аж доки не висловили подружньої згоди. Важливо говорити про це молодим людям. Замовчувати перед ними Божу Заповідь було б безвідповідально та означало б брак віри. Як і всі Божі Заповіді, дошлюбна стриманість відповідає досвідові:
Час стриманості та незайманості у період заручин – час важливого самопізнання. Приспішення подій шляхом інтенсивних сексуальних пережиттів може пізніше вести до криз, які загрожують подружжю. Стриманий, незайманий час заручин, – це час, коли вчаться сексуального самовладання. Це самовладання пізніше вкрай потрібне в подружжі, а часом і проти позаподружніх спокус. Стриманий, незайманий час заручин веде до весілля. Випереджене сексуальними стосунками, обтяжене докорами сумління, весілля буде позбавлене особливої радості.
Досвід підтверджує такі роздуми. Ось цю розповідь я завдячую одному австрійському єпископові.
Учитель релігії був у відчаї. Клас засипав його агресивним питаннями щодо типово ажіотажних тем, передовсім про контрацепцію і про нібито безглузде вчення Папи... У такій нелегкій дискусії вчителю спало на думку запитати учнів: "Якщо б ви були на місці Папи чи єпископа, щоб ви сказали б молодим людям?" Спершу учні були спантеличені, потім почали говорити та сперечатися. Вони не могли дійти до єдиної думки! Час минав, урок майже закінчився і вчитель запропонував їм: "Якщо вас це дійсно цікавить, повертайтеся сюди в другій половині дня! Я теж прийду, і ви скажете мені, до якого висновку дійшли". Вони зустрілися, як і домовилися, але такої відповіді учнів учитель не очікував: "Ми б говорили те саме, що і Папа, тільки ще частіше й строгіше!" А події, які підштовхнули дітей до такого висновку, розгорталися так: Після початкової плутанини думок одна дівчина розповіла про власний досвід. Вона була прив’язана до свого друга, але хлопець незабаром покинув її. Вона надто швидко поступилася йому і тепер гірко розкаюється через свою податливість. Підбадьорені таким зізнанням, інші хлопці та дівчата визнали, що і самі переживали подібне. Отож, дійшли до висновку: "Якби ми знали! Чому ніхто нам не сказав про це? Тому Церква має рацію, вона повинна бути ще строгішою".
Тих, хто "крутить носом" стосовно Вчення Церкви на дану тему, ймовірно неможливо переконати, оскільки на гординю, поєднану з сильною заанґажованістю, не діють жодні аргументи. Але всім тим, хто дійсно прагне істини, слід пригадати: те, що без подружньої зобов’язуючої згоди в любові необхідна обережність і передовсім – сексуальна стриманість, це не "релігійне твердження", а відповідає всьому людському досвідові, відображеному також і у великій світовій літературі. Пригадайте Ґретхен з "Фауста" Ґете, роман Гюґо "Знедолені" або соціально-критичні новели Ґі де Мопассана: як в них описані страждання покинутих жінок! Можна згадати також і фільм Корті (A. Corti) "Блідоголубий жіночий почерк" (Eine blassblaue Frauenschrift). Часто в цих творах на передньому плані стоять труднощі, які виникають у дівчат через їхніх позашлюбних дітей, проте це ще далеко не все: справжній пронизливий біль є наслідком покинутості, і цей біль уражає чоловіків так само, як і жінок.
Не зважаючи на те, чи жили вони вже довго разом чи незабаром відбудеться їхнє весілля, молодим людям можна лише порадити: "Живіть в стриманості, або ще раз відійдіть на сексуальну дистанцію – ради вашої любові!"
Цю пораду я спираю на свідчення трьох різних свідків:
- Міхаель та Крістіана Пареґґер (обоє лікарі та відомі діячі Руху за життя у Південному Тіролі) розповідають, що вони починали зовсім по-іншому, тобто відповідно до духу часу, а потім не лише змінили свій світогляд, але й стали по-іншому жити, тобто в стриманості до шлюбу. "Це був, – згадує М. Пареґґер, – один із найкращих періодів нашого життя".31
- Л. Браун, відомий фахівець в галузі гляціології (наука про льодовики – прим. ред.), згадує про власні юнацькі переживання, і про те, як богослов, що не слухав Учительського Уряду Церкви, звів його на манівці: "Чи я нормальний, якщо в двадцять років у мене ще не було статевих стосунків ні з однією дівчиною?" Це запитання не давало мені спокою, особливо тоді, коли через навчання я покинув дім та отримав "більшу" свободу. Недавно я почув таку притчу: "Спокуси, як птахи, літають над нашими головами. Часто вони просто є тут, незвані, і єдине, що ми можемо робити, це – всіма можливими засобами запобігти, аби вони не вгніздилися у нас на голові. Коли вони зів’ють там гніздо, ми вже не зможемо боротися з ними". – Якби ж у свої 20 років я знав про це! Як багатьох розчарувань я міг би уникнути! Але сталося по-іншому. Я відчував все нагальнішу потребу "здобути власний досвід". Мій внутрішній бастіон, і без того доволі лихенький, продовжував все більше кришитися, передовсім внаслідок читання "шанованих" книг, наприклад, книги Барклі (Barclay) про "ситуаційну етику": якщо обставини відповідні, якщо в мене чесні наміри, якщо я дійсно здаюся собі недоречним із своїми уявленнями про мораль – хто ж тоді міг би мати щось проти...
Спершу я почувався досить комфортно зі своїм новим набутим досвідом, адже я застрахувався в "богословському" відношенні. Проте в ті хвилини, коли я дійсно був чесний перед собою і перед Богом, я відчував, що я на невірному шляху! Лише радикальна зміна оточення могла допомогти мені! Я молився про дарування мені сусідів-християн, і знайшов їх: Так, молитви вислуховуються! Ще з п’ятьма студентами, – деякі з них належали до незалежних Церковних спільнот –, ми жили наче в "оазі". І без сексуальних стосунків я почував себе "нормальним мужчиною", навіть розкріпаченішим і вільнішим, ніж раніше. При цьому наш дім завжди був відкритим. Багато дівчат бувало тут, дехто з нас мав "своїх подруг". Проте всім було зрозуміло, що пізно ввечері (або після проведеної в дискусіях ночі) ми проводили їх додому, добре знаючи, де наше власне ліжко.
Завдяки цьому благодатному християнському середовищу, яке орієнтувалося на Євангеліє, і завдяки повторюваному наверненню до Бога (і тим самим – до людей), я зміг жити згідно з високими вимогами статевої моралі, що її Католицька Церква навчає відкрито й дохідливо для всіх, хто чесно підходить до даного питання. При цьому я досвідчив справжню свободу і справжнє розкріпачення! Саме тоді я познайомився зі своєю майбутньою дружиною, з якою ми узяли шлюб. В рамках курсу підготовки до шлюбу ми почули про новітні методи природного регулювання зачаття. Як природознавця, мене завжди заворожували температурні криві, і тепер ми ми живемо, використовуючи симптотермальний метод лікаря Ретцера (Rötzer), що його ми можемо беззастережно порекомендувати всім. Молодим людям (та і багатьом зрілим!) в питаннях сексуальності та статевої поведінки найкраще можна порадити тоді, коли вони неупереджено та цілковито орієнтуватимуться на Євангеліє. В тлумаченні Євангелія Католицьку Церкву завжди провадив Святий Дух".
- Хочу назвати ще одного свідка на користь стриманості до шлюбу: це Вольфґанґ Амадей Моцарт! У 1781 році, за рік до свого весілля, тоді 26-річний Моцарт писав своєму батькові: "Я прагну одружитися… Природа промовляє в мені так само сильно, як і у будь-кому іншому, а можливо, гучніше, ніж в іншому запеклому гульвісі. Але я не можу жити так, як більшість молодих людей. Бо по-перше, я дуже релігійна особа, по-друге, надто люблю ближнього і порядність, щоб могти звабити дівчину, а по-третє, я відчуваю великий страх, огиду і переляк перед хворобами і надто люблю своє здоров’я, щоб волочитися з повіями. Тому я можу заприсягнутися, що ще не мав такого типу спілкування ні з однією жінкою".
Сподіваюся, нікому не спаде на думку стверджувати, що Моцарт був "закомплексованим" чи "вороже налаштованим до сексуальності". Його опери промовисто говорять про те, наскільки його цікавила любов і чоловіче бажання. Як показує, зокрема, і процитований уривок, Моцарт був цілком нормальним молодим чоловіком, і його оточення робило його життя нелегким. Але він знає, що недарма протистоїть духові часу: його сумління тримається за Божі Заповіді; він розуміє, що може накоїти розпусний зв’язок, і зрештою, він достатньо тверезо дивиться на речі і переживає розумний страх перед небезпекою зараження. Коли таке говорить Моцарт, це може підбадьорити всіх, хто сумнівається!
Звичайно, можуть існувати вагомі причини не поспішати з одруженням або взагалі від нього відмовитися. Закохані добре роблять, коли не ігнорують розуму, а, навпаки, вдаються до нього саме в таких рішеннях, а також прислухаються до тих або інших – звичайно, що не до всіх! – сторонніх порад! Однак зауважте: Для того, хто справді любить, особливо важко чекати з одруженням. Він може бачити, що подружня згода була б передчасною, але при цьому страждати. Адже любов – це сила, що спонукає до єднання. У цій роздертості між прагненням і Божою Заповіддю є лише один шлях: молитва про Божу допомогу, намагання зрозуміти Божу Заповідь, і перш за все, наше рішення на користь Божої Заповіді, доповнене самокритичною обережністю стосовно власного бажання.
Важливо збагнути: сповненням прагнення є не передчасні статеві стосунки, а одруження. Хто доводить інше, говорить проти власного кращого розуміння або ж він ще не знає, що таке любов.
У розмовах про стосунки любові потрібне відчуття делікатності й такту. Але це не повинно бути перешкодою для того, щоб говорити молодим людям: перша людина, з якою ви статево з’єднаєтеся в любові, повинні бути ваш чоловік або дружина.

VIII
Ставання одним тілом


Як люди розуміють свою статевість? Відповідь "духу часу" звучить: "Сексуальне самовизначення". Йому передує хіба що особиста "сексуальна орієнтація", а першорядним критерієм є отримання задоволення. Побутує ставлення, наче – принаймні на психічному рівні – існує безстатева уніфікована людина, яка вибирає для себе чоловіче чи жіноче "вбрання" і таким чином може грати ту чи іншу "роль".
Натомість, відповідь Церкви звучить: "Створити людину чоловіком і жінкою було Божим задумом. При створенні Бог вписав свій план у тілесно-душевну структуру чоловіка і жінки: вони мають "ставати одним тілом" та дарувати дітям життя".
Але як сьогодні пояснити зовсім юним та "більш зрілим" молодим людям, що сексуальна любов поза межами Божого задуму не тільки є гріхом, а й зовсім неможлива? Тільки так: показати, за яких умов єдність виникає, а за яких виникнути не може.
"Чимось погане і тому заборонене, ще в подружжі дозволене, але й там якомога рідше й холодніше", – голоси, які так говорили про чудо тілесної любові, справді були, але вони не є автентично християнськими. Правдивий підхід інакший: Людина складається з тіла і душі, її призначенням є любов, а до любові належить прагнення єднання.
Передовсім це стосується подружньої любові: вона прагне тілесного єднання. Тут ми зустрічаємось із чудом творіння: людському тілу притаманна таємнича здатність бути носієм специфічно духовних процесів та здійснювати їх:
- Думки – духовні, але тим не менше зумовлені процесами в мозку;
- Почуття походять із серця, але існують й гормони, які їх уможливлюють;
- Сміятися може лише особа, але тіло сміється також, завдяки скороченню своїх м’язів.
Таксамо й у статевому єднанні:
- В подружніх обіймах тіло прокидається для любові, воно перевершує само себе, воно стає воплоченою любов’ю, і при цьому любов не перестає бути духовною!
За яких умов може здійснитися ця тілесна єдність у любові? Коли чоловік, статево спілкуючись із жінкою, вже більше не є для неї чужинцем, злодієм, а у ній "вдома"? Лише романтичний мрійник міг би подумати, що кожне статеве збудження можна одушевити любов’ю. Тут можна було б думати, що все якраз навпаки: розмови про любов і єдність – це балачки, пустослів’я пубертатного віку, а насправді завжди йдеться лише про тваринне в людині – про сповнений і таким чином заспокоєний інстинкт.
У світлі біблійної традиції це виглядає так: єднання у плідній любові є чудовою здатністю людини (на противагу до всього песимізму), але воно може здійснитися лише за певних умов (на противагу до відірваної від дійсності романтики). Зрештою, для будь-яких досягнень у спорті, науці, мистецтві, ба навіть на кухні, – для того, щоби тілесна єдність була вдалою, потрібно "ідеальних умов", а вони полягають у відповідальності людини.
Умови, необхідні для статевої любові, оточують чудо єдності неначе захисне зоряне кільце. Три з цих умов стосуються тіла, а чотири – свобідної волі і серця закоханих:

1. Чоловік і жінка

Тілесна єдність можлива лише між чоловіком і жінкою – не між чоловіками, не між жінками, не між дорослим і дитиною, не говорячи вже про тварин.
Гомосексуальні чоловіки можуть бути прихильними один до одного в "любові", але їхня безпомічна імітація "єднання" не дозволяє їм стати справді одним тілом. Вони не тільки не повинні цього робити, – вони взагалі не можуть цього досягти.

2. Любов

Любов та її чарівний початок з відчуттям закоханості порівнюють з чудом. Ніхто не здатен домогтися її силою. Лише шлюб може поєднати двох людей з любові та у добрій волі, а не через придане, кар’єру чи заради будь-якої іншої "розумної" причини. Першенство, що його має любов над усім іншим, не виключає розумної призадуми про майбутнє, а навпаки – вимагає її. Любов вимагає свободи. За умов насильства (наприклад, сексуального) єдність у любові неможлива. Це стосується і "прихованого" насильства у випадку зваблення: воно теж суперечить любові і не веде до єдності.
3. Єднання у захищеності сповненої свободи: подружня згода
Любов дозріває лише у свободі. Це означає: вона потребує такої свободи, яка осягає свою звершеність у рішенні: "…доки смерть не розлучить вас!" Врешті, тілесне єднання в любові можливе лише тоді, коли воно "покривається" рішенням свобідної волі, вираженої подружньою згодою – подібно як валюта "покривається" золотим запасом держави. "Вільне" єднання спершу може відбуватися дуже бурхливо, у порівнянні з подружнім життям, яке іноді стає нудним, але одна вада не усуває іншої, тобто відсутності подружньої згоди у співжитті "на віру". Люди повинні статево єднатися лише тоді, коли вони прийняли рішення – а не тоді, коли вони тільки збираються його прийняти! Це рішення зветься: Одружитися! Ухилятися від подружньої згоди означає ухилятися від єдності, а це калічить, нівечить любов. Позірному єднанню тіл душа чинить опір, говорячи "можливо" або "ще ні".
Іван Павло ІІ зазначав: "Тому сексуальність, завдяки якій чоловік і жінка взаємно віддають себе одне одному в належних та виключних подружніх актах, не є явищем суто біологічним, а торкається самої внутрішньої суті людської особи як такої. Вона здійснюється в справді людський спосіб тільки тоді, коли становить інтегральну частину любові, якою чоловік і жінка взаємно пов’язують себе аж до смерті. Повне дарування тіла було би обманом, якщо б воно не було знаком і плодом повного особового самовідання, у якому присутня вся особа, також у своєму дочасному вимірі".32
Через те вимога незайманості до шлюбу не суперечить любові, вона нерозривно пов’язана з любов’ю: "Без любові незайманість безплідна. Її мертві води перетворюють душу на застояне озеро, на гниле болото, з якого здіймаються випари гордині".33 Як влучно сказано!

4. Єднання! – не "сексуальні практики"!

Єднання, як вершина ніжності, здійснюється лише через злиття, через проникнення чоловічого прутня в жіноче лоно. Так, і лише так, стають вони одним тілом. План Божий в їхніх тілах вказує їм шлях.
Самі лише дії відповідно до "сексуальних уподобань" його чи її можуть приносити насолоду, але не мають нічого спільного з єднанням. Не кожен оргазм здатен одухотворитися любов'ю, а лише той, який є єдністю тіл.

5. Відкритість до життя

Втілена любов – любов плідна. Вона не зносить жодних маніпуляцій. Хто певними маніпуляціями перешкоджає плідності чи взагалі виключає плідність цього єднання, той калічить любов. Подруги можуть бути прихильні одне до одного в любові, але через контрацепцію вони викидають геть щонайменше частину любові. Тому Церква відкидає контрацепцію, адже вона спрямована як проти дітей, так і проти любові. І це тому, що так є, а не тому, що Церква так хоче!

6. Благоговіння любові

Любов, зродження дітей та заспокоєння тіла: в єрархії цих мотивів любов завжди повинна стояти на першому місці. Подібно, як під час Літургії віруючий зобов’язаний бути "благоговійним", подружнє єднання також вимагає "благоговіння" подружньої любові – "особливого заглиблення" та "зворушення", за словами Івана Павла ІІ.34
Бездумні, безоглядні статеві стосунки, стосунки "тільки" задля задоволення чи "тільки" задля зродження потомства є гріхом і у шлюбі.35

7. Перед Божим обличчям

Подружжя є чимось святим, "бо його походження, його мета, його вжиток, його форма та його зміст є святими", – каже Франциск зі Салес.36 Такому твердженню повністю відповідає і вислів Папи Івана Павла ІІ: "Подружжя може з’єднатися плоттю, як сказано у Біблії, лише за допомогою тих сил, що походять від духа, власне, від Святого Духа, який просвітлює сили людського духу, оживляє, зміцнює та вдосконалює його". Також і в цьому сенсі чинні слова: "То дух, що оживлює, тіло ж не помагає нічого" (Ів 6, 63).37
Від відважності такого висловлювання перехоплює подих, хоча з католицького погляду воно цілком зрозуміле. Адже давня католицька засада гласить: благодать не руйнує створену природу, вона зцілює та вдосконалює її. – Це стосується також і подружжя. "Спаситель" Ісус Христос (німецьке слово Heiland перекладається водночас і як "Спаситель", і як "Цілитель" – прим. ред.) зцілює та освячує і подружню любов.
У зворушливій історії про любов Товії та Сари описано спільну молитву, що передує спільному "сну" (тобто, статевим стосункам – Тов 8, 4). Лик Божий, як і спільна молитва, повинен сяяти упродовж днів і ночей всього подружнього життя. У цьому сяйві "справжня любов" зростає та стає невразливою перед загрозою "самого лише задоволення", що принижує іншу особу до рівня засобу. У хасидів рабини кажуть: "Днем подружніх обіймів повинна бути перш за все субота, щоб облагородити любов божественним сяйвом суботи".39 Але, коли б вони не відбувалися: здійснені згідно з планом Божим та перед лицем Господа, вони є священнодійством. У цьому переконані і юдеї, і християни.

ІХ
Любов і дитина


1. Розмноження у тварин на противагу до зродження людини

Навіть якщо зовнішньо статеве єднання має багато спільного із розмноженням у тваринному світі, зачаття у людей має дещо інший характер, позаяк людина вміє любити та може приймати рішення. Завдяки своєму духові людина, на відміну від тварини, керується не лише інстинктами. "Адам спізнав Єву, свою жінку; вона зачала й породила", – сказано у Книзі Буття, першій книзі Біблії (Бут 4, 1). Безглуздо було б сказати: "Кіт спізнав кішку". Недаремно мова витворила багато властивих понять для опису життєвих процесів у тваринному світі, і так і тут: цілий всесвіт розділяє тваринне парування від біблійного "пізнання", завдяки якому єднаються чоловік і жінка!
Зовні такі схожі процеси докорінно відрізняються у людей і тварин. Сексуальна "тічка" у тварин призначена для продовження роду, хоча вони і не усвідомлюють, що з ними відбувається! Звичайно, й у світі тварин під багатьма оглядами можна розгледіти Божий задум: тварини дивують кмітливістю та неймовірною відданістю. Але те, що дивує нас, не є розумом тварини, а розумом у тварині!
Інстинкт, каже Дітріх фон Гільдебранд, – це лише сила, яка "підштовхує ззаду". Свідома та вільна дія людини може бути пов’язана з інстинктом, але вона за своєю природою є чимось цілком інакшим.
Коли пес-самець скаче на самку, відбувається біологічний процес розмноження. Але коли двоє людей зачинають дитину, цей акт позначений "особливою участю у творчій дії" Бога, і тому він є "людською, й у найвищій мірі – релігійною подією"! Господь присутній тут інакше, аніж під час будь-якого іншого розмноження на землі: "Бо лише від Бога може походити той образ і та подоба, яка властива людині… Зачаття – це продовження творення".40

2. Акт любові як джерело нового життя

У сучасних автомобілях є важіль, який один виконує різні функції. Це зручно водієві, але, у принципі, сенсу в цьому не має жодного. У любові все по-іншому: те, що із найглибшого єднання чоловіка і жінки виникає нове життя, не повинно вимірюватися за принципом багатофункціонального важеля. Воно радше нагадує про важливу правду віри: Господь творить людину і увесь світ не "просто так", а з любові.
Вражені стоїмо ми перед таким поясненням світу. Ми існуємо, бо нас і всі інші створіння, кожне відповідно до його виду, Господь насправді любить. "Бог не мав іншої причини для творення, ніж Його любов і доброта", – переконана Церква41.
Людина, створена на образ Божий, особливим чином схожа на свого Творця: її природою є здатність любити, лише ця здатність дарує людині сповнення, допомагає у самоздійсненні та ощасливлює. Як Творець сформував тіло з глини, так подібно і душу з таємничої "речовини", яка чинить людину здатною та уповноваженою любити. Філософи називають її особовою духовною душею. Тут ми мусимо додати, що любов, про яку йде мова, – це плідна любов. Як людина завдячує своїм існуванням Божій любові та любовним обіймам своїх батьків, що залежать від Божої любові та співіснують у певній співпраці з Богом, так вона передає її далі через єднання в любові! Зрештою, єдність подружніх обіймів та продовження роду не стається сама по собі, а віддана людині у відповідальність; вона має свій внутрішній, необхідний порядок: аби подружнє єднання насправді було людським та добрим, у мотивації партнерів повинна обов’язково бути присутня любов. Усупереч все ще поширеному упередженню, Церква рішуче відкидає "мораль", згідно з якою статевий акт дозволений лише задля зачаття.
Принизливо, не по-християнськи, а отже, неморально – єднатися з партнером лише заради зачаття дитини! Якщо подружня пара хоче поводитися відповідально, то в їхніх стосунках деколи повинна бути й відсутньою мотивація: "Ми хотіли б зачати дитину!" Натомість ніколи не мають бути відсутніми слова: "Дозволь тебе обійняти, бо я люблю тебе!" Бо хто хоче вступити у статеві стосунки з партнером лише заради зачаття дитини або лише заради сексуального задоволення, тобто без любові, той грішить! Це істинне вчення Церкви!
Беззмістовними виявилися дискусії про вищий чи нижчий ранг любові чи продовження роду. Вже Римський Катехизм, який створено понад 300 років тому на вимогу Тридентійського Церковного собору, навчає, що любов слід назвати "першим" змістом подружжя. У 1930 році Папа Пій ХІ в енцикліці Casti connubii ("Непорочне подружжя") знову підійняв цю проблему, очевидно тому, що хотів злагіднити певні конфронтації.
Просто кажучи: хтось є найкращим гравцем у шахи, інший – майстер лижного спорту, а ще інший – геній риторики. Не уточнюючи, про що саме йдеться, не можна жодного з них назвати "найкращим".
Так і тут. Якщо розглядати значення любові з погляду вдалого подружжя та святості партнерів, тоді любов важливіша, аніж продовження роду, і в цьому трактуванні вона є "першим" сенсом шлюбу. При цьому ми говоримо про духовну любов, якою й Марія та Йосиф любили одне одного, хоча вони – можливо, всупереч своєму прагненню одне до одного – з релігійних підстав відмовилися від подружніх статевих стосунків.
Вершиною подружньої любові і, певною мірою, "головною метою" подружжя стає продовження роду тоді, коли розмірковуємо про чудо виникнення та народження нової людини, яка призначена для Вічності.42 Не потрібно жодних доказів того, що біологічні процеси статевого акту призначені насамперед для зачаття.
Любов та зачаття дитини можна розглядати в тій чи іншій перспективі, але недоречно ставити їх в опозицію одне до другого! Це все одно що запитати: "Що важливіше – око чи вухо?"

3. Батьківство

Згідно з католицьким вченням, до подружжя належить і готовність до народження та прийняття дітей, і таким чином – готовність стати батьком та матір’ю. Ця відкритість на дітей настільки важлива в очах Церкви, що шлюб двох людей, які засадничо ухиляються від батьківства, вважається недійсним.
Виходячи з цього, зродження дітей – це свого роду "обов’язок" подружжя, але набагато правильніше сказати: батьківство є даром Господнім, таємничою участю в Його владі Творця, сповнення чоловічості і жіночості у самовідданні.
Неспроможність зродити дітей – це велике страждання, але насправді набагато гірше – уникати батьківства. Б. Штраусс демонструє нам цю істину крізь призму зраненості бездітної жінки, котру покинув чоловік: "Глибока рана – належати чоловікові, та не мати від нього дитини. Ти цього не зрозумієш. Але я, мій друже, віддала тобі життя, а зараз не маю нічого, нічого на руках. Я не отримала від тебе жодного життя, яке б переросло моє, піднялося б само по собі і своєю повнотою зробило б мене зайвою. Деколи ця жахлива відмова пече в усьому тілі. Зараз я відчуваю її як провину, як відкиненість. Адже на дитину не було часу". 43
Батьківство полягає в тому, щоб прийняти нову людину в благоговінні та любові, такою, якою вона є, з першого моменту її існування. У цьому жінка зазвичай випереджає чоловіка, і він повинен щойно навчитися батьківства від неї.
Чоловік і жінка стають батьками, та все ж таки чоловік у вагітності й народженні дитини бере участь лише ззовні. У ставанні матір’ю жінка, у порівнянні з чоловіком, має беззаперечну перевагу. А отже, в чоловіка з’являється особливий обов’язок, який не можна занехаяти, не дивлячись на всі розмови про "рівноправність".44

4. Сім'я та її значення для розвитку дитини

Досвід показує, як дуже потребує дитина захисту і любові та, власне, не лише дитина! Можна бездоганно дбати про дитину з погляду гіґієни, годувати її, пеленати і робити все, що радить педіатр, але якщо їй бракує любові й ніжності, прихильності батьків, вона хворіє, стає апатичною, впадає у безмовний відчай, й буквально гине душею і тілом. Фахівці називають такий стан каліцтва душі, що його неможливо виправити, клінічним синдромом (hospitalismus) або, у крайньому його прояві, маразмом.
Тома Аквінський говорить про сім'ю як про "духовну утробу". Дуже влучне порівняння! Як до народження дитя зростає в утробі матері та не може існувати поза межами цього захисного середовища, так само й діти в сім'ї: вони потребують любові батьків, яка їх огортає, супроводжує і захищає.
Бувають, проте, такі ступені зіпсуття подружжя, при яких розумніше буде розійтися. Таке життя порізно може і для дітей стати меншим лихом, аніж перебування разом за будь-яку ціну. Не існує такої Заповіді Божої – залишатися з алкоголіком, який регулярно б'є дітей та дружину чи загрожує їм чимось ще гіршим! Безперечно, не слід занадто швидко погоджуватися на розлучення, бо добробут дітей для подружньої пари в критичній ситуації повинен бути додатковим вагомим мотивом. Діти мають право на любов своїх батьків й потрібно робити все для того, щоб зберегти це право чи, якщо з певних причин це неможливо, подбати про заміну родини, підшукавши їм прийомних батьків або опікунів. Передовсім для немовлят поселення в неминуче "прохолодніший" притулок повинно розглядатися як крайній захід – навіть якщо ним керують сестри-монахині.

Х
Закони любові – закони Божі для блага людини


З цього розуміння любові випливають важливі правила, які Церква намагається донести людям і які необхідні для стосунків між людьми взагалі, і для статевих стосунків зокрема.

1. Якою любов є в дійсності і якою вона повинна бути!

Що таке любов? На це питання відповідали по різному. На підставі гіркого досвіду навіть визначні особистості, приміром, Лев Толстой у своїй "Крейцеровій сонаті", негативно говорять про любов. Інші були нездатні розрізняти між проявами гріха та правдивою любов'ю, або відвернулися від любові в ім'я хибних релігійних чи філософських теорій, наприклад секта Мані, який вважав матерію принципом зла і тому подружжя зневажав теж. Звідси походить і вираз "маніхейство". Як католик можу заперечити таким вчителям словами Томи Аквінського: "Любов походить від Бога, а без гріха вона б ощасливлювала ще більше.45
Отож, чим насправді є любов? Конкретного визначення не існує. За словами Дітріха фон Гільдебранда, якого друзі називали "doctor amoris", тобто вчителем любові, любов – це передусім відповідь на все те добре і прекрасне, яке чинить іншу особу тим, ким вона є, відповідь на неповторність коханої людини, яку такою задумав і створив Бог. Це перегукується з твердженням Достоєвського: "Любити людину – означає бачити її такою, якою її задумав Бог". Любляча людина говорить внутрішнє слово: "Добре, що ти є!"
Йозеф Піпер, ще один великий католицький філософ, намагається вбрати такий стан речей у слова. Ще по-іншому цю думку формулює А. Шнітцлер: "Любити – означає бути у світі для когось іншого".46
Можна було б сказати: всі великі філософи поети і богослови єдині в цьому: до любові належить прагнення єдності з коханою особою, так само як і прагнення чинити добро для іншого. Любов – це віддання себе коханій людині, вона виводить за межі власних інтересів і відкриває серце для іншої людини. Тому вона робить нас такими уразливими. Любов – це джерело щастя.
Любов можна описати і на основі її властивостей, які перечислив апостол Павло: "Любов – довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить. Любов ніколи не переминає" (1 Кор 13, 4-8).
Апостол Павло не думав при цьому в першу чергу про подружню любов, але все, що він сказав, стосується і її. Тим не менше, він мав перед очима ту любов, яка походить зі школи Євангелії, – любов, можлива лише для людей, які моляться та живуть у єдності з Христом.

2. Любов не знає поневолення та панування

Жінка повинна не лише просто слухатися чоловіка, а вони обоє повинні "коритися одне одному"! У понятті "підкорення" йдеться про звичну закономірність любові, яка є причиною того, що люди слухають одне одного, покладаючись на його чи її бажання.
У своєму посланні про гідність жінки (листі Mulieris dignitatem) та у так званих "зверненнях щосереди" щодо питань богослов’я тіла і любові папа Іван Павло ІІ спростовує два давніх непорозуміння, які впродовж історії людства завдали чимало страждань, перш за все жінкам:
Одне з них стосується розповіді про гріхопадіння, де Бог передрік Єві: чоловік пануватиме над тобою – це наслідок твого гріха. Але, як пояснює папа, Бог не сказав, що він повинен панувати над тобою як господар над рабинею чи як батько над своєю неслухняною дитиною! Ці біблійні слова не є виправданням чоловічій диктатурі. Вона не дає "мачо" – чоловічому пануванню над жінками – право, а передбачає його як сумний наслідок гріха.
Друге непорозуміння криється у словах Павла, в яких він фактично говорить про "підкорення" жінки. "Але це підкорення, – зазначає Папа, і при цьому посилається на самого Павла, – не одностороннє, а взаємне". "Усвідомлення цієї взаємності, продовжує Папа, – повинно прокласти "шлях у серця та сумління, у поведінку та традиції"!47 Для обґрунтування цього погляду він покликається на Амвросія. "Ти – не її господар, – писав святий єпископ ще у 4 ст. після Р. Хр, – ти її чоловік; вона не рабиня тобі, а дружина".48
Звичайно, це стане можливим лише у новій християнській любові, коли подружня пара навчиться любити одне одного як Ісус Церкву і, навпаки, як Церква любить Христа! Хтось може зробити закид: адже Ісус є главою Церкви. Правильно, але Ісус сказав, що Він прийшов не панувати, а служити. Й хоча Павло наказує чоловікам любити своїх жінок, як Ісус Церкву, він нагадує про вид цієї любові: Христос віддав Себе за Церкву! Виводити з цієї думки безсердечне "панування" – означає засадничо не розуміти Павла (пор. Еф 5, 21)!
Чоловік і жінка – як Христос і Церква! Ніхто б не наважився на таке порівняння, якщо б не Павло, який написав це, як вірять християни, під натхненням Святого Духа. Що за образ! Ми повинні завмерти в духовному спогляданні цього образу, думаючи одночасно про свого подружнього партнера, і свідомо промовляти: "Ось як я повинна любити мого чоловіка; ось як я повинен любити мою дружину!"
Можливо, це занадто висока вимога для людини, як і багато інших біблійних закликів, приміром, Ісусові слова: "Любіть один одного, як Я вас полюбив". Зірка, яка вказує нам напрямок, яким рухаємося ми, грішники, наче на інвалідних візках, однак Святий Дух підштовхує та веде нас. Можна сказати: це "зухвала претензія" слабкої людини, але Господь дає силу і мужність для цього "зухвальства".

3. Душею усієї сексуальності є любов і ніжність

Справжня любов сповнена ніжності, а ніжність – це щось набагато більше і щось інакше, ніж "сексуальна стимуляція" чи "сексуальний досвід" з особою іншої статі. Що таке поцілунок? Про його сутність розповість нам не точне анатомічне перечислення задіяних під час цього процесу м'язів, а такий опис: "Губи в поцілунку зливаються на знак потреби вилити свою власну душу в душу іншого настільки сильно, щоб вони злилися в одну". Чого прагнуть люди, які люблять одне одного? Чи насправді перш за все сексу та оргазму? А чи не влучніше сказати так, навіть якщо це не зовсім відповідає сучасному мовному вжитку: "Коли ж я виллю свою душу йому в серце, коли його серце увіллється в мою душу, коли ми будемо блаженні, нерозривно поєднані та житимемо разом?"49
На подив багатьох, цей опис поцілунку, прагнення прихистку, тепла і близькості має вже більше ніж 300 років і походить з-під пера єпископа – св. Франциска зі Салес, якого Церква вшанувала почесним титулом Учителя Церкви. Все, що стосується поцілунку та інших ніжностей, тим більше стосується подружніх обіймів. Вони повинні стати "вершиною ніжності", вважає католицький філософ Дітріх фон Гільдебранд, який як ніхто інший займався дослідженням чуда любові, вказавши шлях розвитку церковному вченню у цій царині.
Отже, що думає Церква про подружнє єднання? Хіба вона недовірлива? Хіба не дозволяє чогось людям? У жодному разі! Іван Павло ІІ пише:
"Під час першої блаженної зустрічі чоловік знаходить жінку, а вона знаходить його. У цей спосіб він внутрішньо приймає її такою, якою вона була бажана Богом "заради неї самої", приймає такою, якою вона сформована у таїнстві Божої подоби через свою жіночність; відтак і вона приймає його таким самим чином, тобто таким, яким його забажав Бог "заради нього самого", сформованого Ним у його мужності".50
Саме тут, у найінтимнішій зустрічі любові не може бути ніякої ментальності "мачо", жодних думок про успіх, жодних споживацьких претензій, жодного прагнення до самоствердження! Під час статевого стосунку інший залишається особою та партнером, і не може стати засобом – можливо, навіть замінюваним, – за допомогою якого задовольняють власні потреби! Важливо завжди бачити іншу людину очима любові, чутливо та відкрито щодо її відчуттів, переживань, потреб.

4. "Подружній обов’язок"

З погляду любові ми розуміємо також і дивовижне поняття, яке походить від апостола Павла – "подружній обов’язок". "Хай чоловік віддає належне жінці, так само й жінка – чоловікові" (1 Кор 7, 3). Цей "обов’язок" слід розуміти лише як "обов’язок любові".
До тих пір, поки любов є найвищою рушійною силою та "душею" подружніх обіймів, немає потреби говорити про "подружній обов’язок". Чи точніше кажучи, існує "подружній обов’язок" до тілесної любові, що про нього говорить Павло деяким скрупулянтним особам, але "обов’язки любові" ніколи не стануть такими "обов’язками", як сплата податків чи пунктуальність на роботі! Зрештою, можна би було говорити і про "обов’язок" матері чи батька дати власній дитині молоко та гратися з нею, але який батько чи яка матір назве це "обов’язком" у сенсі примусу, в якому ми зазвичай вживаємо це слово? Подружній обов’язок – це обов’язок любові, і він перестає існувати, коли подружні обійми перетворюються на задоволення інстинкту. П'яний чоловік, який вимагає виконання подружнього обов’язку, не може покликатися на апостола Павла!

5. Заборона "насолоди"?

Ще Арістотель навчав, що немає сенсу питати про цінність або антицінність "насолоди". Вирішальним є, у чому полягає "насолода". Насолода у доброму – добра, насолода у злі – зла. Стосовно сексуальної насолоди: вона є доброю, якщо відповідає сенсу творіння та стоїть на службі любові; але може бути в різній мірі й злою, якщо не робить цього. Як бачимо, не можна говорити про "потвердження" насолоди чи "ворожість" до неї, не сказавши при цьому, в чому вона полягає. Ми ж не оцінюємо "вогонь сам по собі". Вогонь несе добро, коли горить у печі і зігріває, але він перетворюється на спустошливу стихію, коли дім займається полум’ям!
Згідно з Томою Аквінським, у раю будь-яке чуттєве задоволення було би ще прекрасніше, ніж у реальному світі, заплямованому гріхом, і то з цієї причини: те, чим за задумом Бога повинна бути людина, було в раю досконаліше здійснене. Це стосувалося б і подружніх обіймів, радості серця та насолоди тіла.
Тома Аквінський йде навіть далі: той, хто відкидає насолоду як таку, тобто ставиться до неї "вороже", грішить! З цього випливає: чуттєва насолода від коханого партнера не лише "дозволена", а й належить до людської любові! Вона не є, як іноді вважають, злом, яке можна виправдати лише деякими "перевагами", наприклад, зачаттям! Включена в любов та визначена любов’ю насолода повинна і може існувати.
Злим є лише ізольоване, неприборкане, хтиве пожадання, яке використовує іншу людину для власного задоволення! Цілий світ лежить поміж тим, хто прагне володіти, егоїстично "мати задоволення від когось", і тим, хто сповнений правдивою тугою за коханим партнером: між Дон Жуаном з одного боку та Ромео і Джульєттою з іншого, які згоряють від нетерпіння та ледве можуть дочекатися шлюбної ночі!

6. Чистота в подружжі

"Ми діти святих і не можемо сходитися, як язичники, що не знають Бога", – так сказано у прекрасній історії про Товію та його дружину у Старому Завіті (Тов 8,5). Як би дивно воно не звучало: статеві стосунки подружньої пари потребують чистоти.
Підставу для цього ми же наводили. "Любов, – зазначає Іван Павло ІІ, – вщеплена у серце людини, яка перебуває під загрозою пожадання". Тому й у подружжі існують гріхи проти чистоти.
Коли Іван Павло ІІ відкрито висловився про це, проти нього піднялася хвиля обурення. Однак за сумною іронією: його критикували люди, які буквально сторінкою пізніше, фактично, повторили все сказане ним, лише дещо іншими словами – але вони, здається, навіть цього не помітили!51
Також і дискусії про "насильство в подружжі" переконливо доводять: також і в подружжі існує гріховне сексуальне пожадання та поведінка.
Вже було сказано: силу любові, яка протистоїть фальсифікації сексуальної мови тіла, Церква називає "чистотою", і з вищенаведених підстав вона необхідна також і в подружжі.
Тому з логічною послідовністю потрібно сказати: Подружня любов потребує чистоти неначе як системи захисту й оборони, аби любов залишалася любов'ю, або одужала й знайшла дорогу до самої себе. Сексуальне бажання, яка відокремлюється від любові та стає самостійним, завжди принизливе для обох. Найогидніший взірець такої дегенерації – це повія та її клієнт.
У зв’язку із цим слід ще раз згадати про сором’язливість. Вона не має нічого спільного з пуританством та його схибленим ставленням до власного тіла й до тіла іншого. Сором'язливість означає уважність людини, яка з одного боку не хоче стати об’єктом злого, похітливого жадання, а з іншого – вона тактовна й не хоче без потреби пробуджувати чуттєві пожадання інших.
Хто це зрозумів, той розуміє також, що сором’язливість у двох випадках може бути недоречною. По-перше, тоді, коли сама ситуація виключає тему пожадання, наприклад, під час медичного огляду. По-друге, сором'язливість стає зайвою у міру того, як у стосунках між людьми все більше панує любов. Тоді вона відступає на задній план, щоби звільнити місце самозрозумілій взаємній довірі. У любові нагота преображається: для подружньої пари вона стає "одкровенням, для всіх інших – профанацією", скажемо словами Шекспіра52, у котрого можна повчитися про любов набагато більше, ніж в інших "експертів".
До правдивого подружнього єднання належить також прийняття статевої будови чоловіка і жінки такою, якою її створив Бог. Інші форми гаданого "єднання" можуть приносити певне сексуальне збудження, яке, зрештою, передовсім стосовно жінки – але не тільки! – потрібно критично поставити під питання, але вони, окрім їхньої безплідності, ніколи не стануть мовою любові та правдивим єднанням. Саме тому, а не з медичних міркувань, Церква відкидає їх кожне зокрема та усі без винятку.

ХІ
Вірність


Кожен закоханий прагне не втратити свою любов. Бетховен присвятив свого "Фіделіо" прославі подружньої любові. Після того як Леонора, доклавши надзвичайних зусиль і проявивши величезну мужність, звільнила свого чоловіка, він зворушено запитав її: "Що ти зробила для мене?" А вона дає йому класичну відповідь любові: «Нічого». Адже для закоханих будь-яка жертва здається незначною. Вражає також розповідь про "віддану любов" угорського письменника Т. Дері. Одного чоловіка після семи років політичного ув’язнення звільнили. Сповнений сумнівів, він приїхав додому: його дружина залишилася вірною йому. Упродовж семи років вона чекала на нього, а тепер плакала від радості, побачивши коханого, який нарешті повернувся.

1. Страждання через невірність

Чоловік, якого обхитрили, та обдурена жінка – це одвічно актуальна тема для театральних комедій чи жартівливих фільмів, проте в реальному житті невірність – це свого роду внутрішня смерть, каліцтво та причина найважчих душевних страждань, які нерідко знаходять своє продовження у тілесних захворюваннях. Що може завдати більшого болю, аніж обман і зранення якраз там, де людина вважала, що вона захищена, прийнята без "якщо і або", зрештою, де її люблять з тілом і душею як нікого іншого? Не лише у поезіях, драмах чи романах, а й у справжньому житті чимало людей душевно гине від розбитого кохання або місяцями борються із спокусою самогубства. Війна статей, тобто зневага деяких чоловік до жінок та агресія багатьох "емансипованих" жінок проти чоловіків, часто є нічим іншим як рефлексом на зраджену любов. У любові людина живе, наче квітка, яку не можна абияк пересаджувати. Навіть якщо вона виживе, потрібно багато часу, щоб вона, якщо це взагалі можливо, змогла відновити своє коріння від заподіяної шкоди.

2. Причини невірності та біблійні розповіді

Зрештою, невірність невірності нерівна, бо причини її, а з ними разом і важкість провини можуть бути різними:
Це може бути "дурна нагода" у відрядженні, що її на наступний день сам винуватець вже не розуміє й дійсно соромиться. На іншому боці цієї шкали можливостей – велике, нерозділене кохання, як у сазі про Трістана та Ізольду чи в історії про кохання в "Шовковому черевичку" П. Клоделя. По між тим є і "Анна Кареніна" Толстого, "Мадам Боварі" Флобера та багато інших мотивів, заплутаностей, спокус.
Подібні історії розповідає і Біблія:

а) Сусанна

Двоє старих чоловіків спробували шантажувати Сусанну і їхнім мотивом було не що інше, як зла хтивість, марнота і зарозумілість. В уривку про спокусу ми вже навели цю історію.

б) Йосиф: невдале зваблення

При дворі єгипетського фараона дружина Потіфара хотіла звабити Йосифа. Історія варта того, щоб її розповісти:
"Йосифа ж приведено в Єгипет, де купив його Потіфар, двірський вельможа фараона, начальник вартових, єгиптянин, у ізмаїльтян, що привели його туди. А Господь був з Йосифом, і щастило йому в усьому: він був у домі свого пана, єгиптянина. Бачив же його пан, що Господь був з ним і що щастив йому Господь у всьому, що робив, тож Йосиф знайшов ласку в очах свого пана й слугував йому, й цей наставив його над своїм домом і все, що мав, дав йому в руки. З того часу, як він поставив його над своїм домом і усім, що мав, Господь поблагословив дім єгиптянина заради Йосифа та й Господнє благословення було на всьому, що було в нього вдома й на полі. Він передав усе, що мав, Йосифові в руки й, маючи його при собі, не клопотався нічим, окрім харчів, які сам їв. Йосиф же був поставний і гарний з виду. І сталося по тім, що сказано, жінка його пана кинула оком на Йосифа та й сказала: "Візьми лишень мене". Але він відмовив і сказав до жінки свого пана: "Ось мій пан, маючи мене, не знає, як я знаю, що в домі, й усе, що він має, дав у мої руки. Він сам не більший від мене у цім домі й не застеріг собі нічого, крім тебе, бож ти його жінка. Як же мені вчинити таке велике зло і згрішити перед Богом?" І було, що коли вона день-у-день підмовляла Йосифа, він її не слухав, щоб узяти її, щоб бути з нею. Та одного дня, коли він увійшов у дім виконувати свою службу, а там у домі не було нікого з домашніх, вона вхопила його за одежу й каже: "Візьми ж бо мене!" Але він залишив свою одежу в її руках і втік та й вийшов надвір. Як же вона побачила, що покинув він свою одежу в її руках, а сам утік надвір, то гукнула за домашніми та й сказала до них: "Глядіть, привів нам єврея, щоб насміхався з нас! Ба, увійшов до мене, щоб узяти мене, та я голосно крикнула, і він, почувши, що я зняла крик, покинув свою одіж коло мене, а сам утік геть із дому". І поклала вона його одежу біля себе, поки не прийде його пан додому. І повідала вона йому такими словами: "Прийшов," каже, "до мене той раб, той єврей, якого ти привів до нас, щоб насміятися з мене. Та коли я зняла мій голос і закричала, то він покинув свою одежу біля мене й утік геть із дому". Як зачув його пан слова своєї жінки, яка говорила йому: "От таке то робив твій раб зо мною!" – спалахнув він гнівом; та й узяв пан Йосифа й вкинув його в темницю, у місце, де ув'язнювали царських в'язнів. І перебував він там у темниці" (Бут 39, 1-20).

в) Давид і Ветсавія

У історії про царя Давида звичайне пожадання, яке спочатку було визначальним, поступається місцем любові:
"Одного дня під вечір Давид, уставши з своєї постелі й проходжуючись по покрівлі царської палати, побачив із даху жінку, що купалась. Була та жінка вельми гарна. І послав Давид розпитатись, хто та жінка. І йому відповіли: “Це Ветсавія, дочка Еліяма, жінка Урії, хеттита”. Тоді Давид послав за нею посланців, і як вона прийшла до нього, він зліг з нею. І очистившися від своєї нечистоти, повернулася додому. Зачала жінка й послала Давидові сказати: “Я – вагітна”. Тоді Давид послав до Йоава: “Пришли до мене Урію, хеттита”. І прислав Йоав Урію до Давида. І коли прибув Урія до нього, Давид спитав його, як ведеться Йоавові, як ведеться військові, й про справи з війною. Потім Давид сказав Урії: “Йди до свого дому та помий собі ноги.” Вийшов Урія з царського палацу, а за ним понесено дарунок від царя. Але Урія ліг спати коло входу в царський палац з усіма слугами свого пана й не пішов до свого дому. Давидові сказали: “Урія не пішов додому”. Тоді Давид спитав Урію: “Хіба ти не прийшов із дороги? Чому не йдеш додому?” Урія ж відповів Давидові: “Ковчег, Ізраїль і Юда перебувають у наметах; мій пан Йоав і слуги мого пана таборяться в чистім полі, а я мав би йти додому, щоб їсти й пити та коло жінки спати? Як жив Господь і як ти сам живий, того я не зроблю!” Тоді Давид сказав Урії: “Отже залишися сьогодні тут, а завтра я тебе відішлю”. Та й зоставсь Урія того дня в Єрусалимі. На другий день Давид його закликав, щоб їв і пив перед ним, і він упоїв його, та ввечорі він вийшов спати на своїй постелі з слугами свого пана, до свого ж дому не пішов. Другого дня вранці Давид написав Йоавові листа й послав через Урію. А в листі написав так: “Постав Урію в найгарячішому бою спереду, і відступіть від нього, щоб він був убитий і вмер”. Під час облоги міста поставив Йоав Урію на такім місці, де знав, що там були сильні відділи. І коли вирвались мужі, що були в місті, і билися з Йоавом, то дехто з Давидового війська поліг, а між убитими був теж хеттит Урія. Йоав послав і оповістив Давидові ввесь перебіг бою. Він дав посланцеві такий наказ: “Коли ти скінчиш оповідати цареві про ввесь перебіг бою, і цар закипить гнівом і тебе спитає: Чого ж ви так близько підійшли під місто битись; чи ж не знали, що з муру стріляють; хто вбив Авімелеха, сина Єрувваала? Хіба не баба скинула верхнє жорно з муру на нього, так що він помер у Тевеці; чому ж, отже, так близько підійшли до муру? – тоді ти скажеш: Також і твій слуга хеттит Урія згинув”. Пустився посланець в дорогу, й як прибув, оповів Давидові все, що йому наказав Йоав, і ввесь перебіг бою. Тут Давид скипів гнівом на Йоава й мовив посланцеві: “Чого ж було підходити під саме місто битись? Чи ви ж не знали, що з муру будуть вас бити? Хто вбив Авімелеха, сина Єрувваала? Чи не якась жінка скинула з муру на нього верхнє жорно, і він знайшов смерть у Тевеці? Чого було вам так близько підходити до муру?” А посланець відповів Давидові: “Люди ті перемогли нас і вийшли проти нас у чисте поле, й ми їх відкинули аж до самого входу в браму, та з муру стали лучники на твоїх слуг стріляти, і деякі зо слуг царських згинули, – якихось вісімнадцять чоловік, – і твій слуга Урія хеттит, теж поліг там”. Тоді Давид сказав посланцеві: “Скажеш Йоавові: Не журись тим, бо меч пожирає то тут, то там. Посиль свій наступ на місто й зруйнуй його. Так ти підбадьориш його”. Довідавшись жінка Урії, що її чоловік Урія поліг, заходилась оплакувати свого мужа. А як пройшла жалоба, Давид послав за нею й узяв до свого дому, й вона стала йому за жінку й вродила йому сина. Та вчинок, якого допустився Давид, не сподобався Господеві. Господь послав пророка Натана до Давида, і він прийшов до нього та сказав йому: “Було собі два чоловіки в однім місті, один багатий, а другий убогий. В багатого була превелика сила овець і корів, а в бідного не було нічого крім овечки, однісінької, маленької, що він її купив і годував, і вона росла в нього разом з його дітьми. З його хліба вона їла й з його чаші пила, спала на його лоні й була йому як дочка. Якось прийшов хтось У гості до багатого чоловіка, та цей пожалував узяти зо своїх власних овець і корів, щоб зготувати подорожньому, який прибув до нього, і він забрав овечку в убогого чоловіка й зготував її чоловікові, що прийшов до нього”. Тоді Давид скипів великим гнівом на того чоловіка й скрикнув до Натана: “Як жив Господь! Чоловік, що зробив те заслужив смерть. А за овечку поверне вчетверо за те, що вчинив таке й не мав співчуття”. Тоді Натан промовив до Давида: “Ти – той чоловік!" (ІІ Сам. 11, 2 – 12, 7).
Попри вбивство, яке вчинив Давид, щоб приховати подружню зраду, він насправді любив цю жінку. Якщо б він не визнав свій гріх, не покаявся і спокутував, то заледве б його любов могла тривати довго.
Те, що навіть справжня любов може бути приводом до гріха – щоб бути точними, лише приводом, а не його причиною! – також і це нерозривне переплетення світла і тіні в серці людини належить до трагедії людини та є болісним досвідом, якого не можна замовчувати.

г) Ісус та жінка, спіймана на перелюбі

Одним із найзворушливіших місць в Євангелії є зустріч Ісуса з жінкою, спійманою на перелюбі:
"Та вдосвіта знову прибув до храму, й усі люди посходились до нього; він же, сівши, навчав їх. І привели тоді книжники і фарисеї до нього жінку, спійману на перелюбі, поставили її посередині, і кажуть до нього: "Учителю, жінку оцю спіймано саме на перелюбнім вчинку. Каменувати отаких приписав нам Мойсей у законі. Що ж ти на те?" Іспитували вони його, казавши так, – щоб мати чим оскаржити його. А Ісус нахилився додолу і писав пальцем по землі. А що вони наполягали та допитувалися в нього, то він підвівсь і каже до них: "Хто з вас без гріха, – нехай перший кидає у неї камінь!" І знову нахилившись, писав по землі. Почувши таке, почали вони виходити один по одному, почавши з щонайстарших аж до останніх. І залишилися тільки Ісус та жінка, що стояла посередині. Підвівсь Ісус, а нікого, крім жінки, не побачивши, мовить до неї: "Де ж вони, жінко, оті твої обвинувачі? Ніхто не осудив тебе?" "Ніхто, Господи", – відповіла. Тоді Ісус до неї: "То і я тебе не осуджую. Йди та вже віднині не гріши" (Йо 8, 2-11).
Йоан не розповідає нам її передісторії. Чи була вона насправді такою легковажною та непостійною? Розповідь можна зрозуміти і так: можливо, її чоловік уже багато років легковажив нею та можливо й сам обманював. А тепер вона зустріла іншого чоловіка. Вперше у житті вона відчула себе коханою і не змогла протистояти спокусі. Вона віддалася йому, але обох їх викрили люди, подвійну мораль котрих вона знає, та й привели її до Ісуса! Той чоловік, що був разом із нею, зник, й типово – лише вона опинилася в руках людей, що злісно насміхалися з неї. Тепер нею оволодів панічний страх перед тим, що може статися – аж до моменту, коли чоловіки з каменями у руках не можуть витримати погляду Ісуса та один по одному впускають каміння з рук і йдуть геть. Вона ніколи не забуде того речення, яке скувало руки тим людям: "Хто з вас без гріха – нехай перший кине в неї камінь!" Можливо, дехто з них теж навернувся. Нарешті Ісус залишився наодинці з жінкою без цієї сумнівної публіки і заговорив до неї. Він теж не звинувачує її. Обережно підбадьорює словом до нового початку у вірності.

д) Ісус та жінка з шістьма чоловіками

Схоже, але водночас зовсім по-іншому розповідається про зустріч Ісуса з жінкою біля колодязя Якова. Ісус знав, що це не звичайна жінка. Після короткої розмови про колодязь та воду Ісус сказав їй:
"Піди ж позви чоловіка свого та й повертай сюди". Обережно Ісус продовжував: "Добре єси мовила: не маю чоловіка! П'ятьох бо мала єси чоловіків та й той, що тепер у тебе, не чоловік він тобі. Правду мовила єси." А жінка й каже до нього:" Бачу, пане, пророк – ти!" (пор. Йо 4, 16-19).
З цієї історії ми теж нічого не дізнаємося про її життя. Чому вона так жила? Які розчарування та зранення пережила в минулому, аж поки знайшла шостого чоловіка, який їй не чоловік? Звідки цей крах усіх її стосунків? Чи вона – така невгамовна, що не могла залишатися вірною, чи її постійно пожадали чоловіки, а потім кидали? Як би там не було, Ісус знає про цей болісний період її життя, але не принижує її, а починає розмову про Бога, який набагато важливіший, аніж ті її різні історії з чоловіками. Порядок в її житті прийде від Бога – не навпаки, так наче "порядок" в житті, як би його не розуміли, достатній, щоби дійти до Бога.
Є багато причин невірності серед людей. Невинною зрада не буває ніколи, навіть тоді, коли походеньки наліво залишаються таємницею чи стають приводом до хоча й болісного, але нового початку. Зрада – це часто початок кінця, й навіть якщо подружжя збережеться, то правдива, щаслива любов повертається дуже рідко.

3. Захист і загроза

Що слід робити, щоб зберегти вірність? Найпевнішим захистом буде сама любов: допоки вона залишається пильною та живою, й ми не допускаємо, щоб непомітно зникали навіть "найменші" життєві знаки любові, то про вірність питання не постає. Небезпечною є порожнеча, фрустрація, нерозв'язаний конфлікт з його зраненнями, холод ізоляції та мовчазність. Якщо любити означає: "Добре, що ти є", то протилежність: "Шкода, що ти є" чи "Ти на ніщо не здатен" – це найстрашніша загроза любові. За старомодними висловом: передумовою любові завжди є глибоке благоговіння перед печаттю Божою на чолі іншого! Любов не втримується також, якщо ми починаємо зневажати обдарування іншої людини. Людину, яка тілом і душею є вчителем, заледве можна образити більше, аніж словами, що вона поганий вчитель!
Коли ж з'являється інший партнер, який дарує тепло, розуміння та визнання, то небезпека невірності з'являється моментально. Але цій "наочній" невірності передує духовна зрада, і винним у ній є обоє, навіть якщо "це" зробив хтось один із них!

4. Бог як ґарант вірності

У цьому пункті теж визначальною стає любов до Бога: Хто може жити без любові? Але якщо любов до Бога навіть у нещасті подружньої самотності залишається першочерговою, тоді навіть таке подружжя можна витерпіти, яке стало хрестом!
Така ситуація стає можливою в обох напрямках: для того, хто втратив серце свого партнера і для того, хто любить іншу людину. Зворушливо описав таке страждання жінки, котру батько видав заміж за нелюба, ліванський поет Хабіл Ґібран: "Я всім своїм розумом поважаю свого чоловіка, я шаную його своїм серцем, та шаную його своєю душею, але, – продовжує нещасна жінка, – існує щось, що я мушу залишити в собі",53 щось, що не підлягає свобідній волі.
Деколи, хоча й не завжди, в таких ситуаціях все ще є шанс знайти шлях одне до одного. Надії не треба втрачати навіть тоді, коли іншого немає вже на тому місці, де ми його покинули.
Святі (наприклад Катерина з Генуї) теж переживали таке. Вони йшли шляхом вірності, і їхня любов виявлялася сильнішою, ніж зрада партнера. Така любов нагадує нам про Бога, який знову і знову знаходить милосердя до свого "перелюбного" народу.
Бог – ґарант вірності. Жити без Бога – означає страждати, і тому, каже Достоєвський, атеїст – це людина, яка не знаходить спокою. А може, сексуальний неспокій багатьох людей, їхній потяг до інших, підштовхуваний прагненням гаданого сповнення, має свою причину у їхній безбожності? Вже біблійна оповідь про гріхопадіння показує: порушення стосунків з Богом відразу веде до порушень у подружніх стосунках Адама і Єви. Свою наготу вони сприймають як приниження та відчувають потребу прикритися. А далі ще гірше: у розмові з Богом про те, що вони накоїли, чоловік звинувачує жінку, якій він так радів!

5. Вірність в невірності – розповідь про рятівну сітку

Не кожна зрада неодмінно повинна призвести до катастрофи. Як важко і боляче не було б, але любов все одно може подолати невірність партнера. Це може забрати багато часу та сили, наче боротьба людини з важкою хворобою, але це таки можливо. Вернер Берґенґруен розповідає нам повчальну історію, яку не слід передчасно відкидати як «лише будуючу» і тому відірвану від життя:
Одна жінка захопилася іншим чоловіком, й за законами її народу за таку провину вона була засуджена на смерть: її мали скинути зі скелі. Проте її чоловік, який її любить, за кілька годин до страшної страти натягує міцну сітку, яка має її піхопити. Оскільки закон було дотримано до останньої букви, – жінку зіштовхнули! – та вона залишилася жити, і так розпочинається нова історія їхньої любові. Мабуть, в обставинах сучасного життя не завжди вдається натягнути таку «сітку», та все ж це можливо – частіше, ніж ми думаємо.

6. Розумні правила

Від моменту гріхопадіння людина заради своєї любові повинна боротися з різними спокусами. Хто бажає залишитися вірним, змушений «на передньому краї» боротьби дотримуватися правил, які часом здаються обтяжливими, приборкуючи у певних ситуаціях особисті, відомі тільки їй, схильності до спокуси.
Власне, такі правила мають усі народи. При тому завжди були, є і будуть існувати перегини в одну чи іншу сторону, які дуже часто залежать від поняття сексуальності, і особливо від становища жінки у суспільстві. Нерідко такі суспільні умовності підтримують подвійну мораль, яка дозволяє чоловікам те, що вона з обуренням забороняє жінкам. Якщо поглянути критично, то все ж виявиться, що вони містять істине ядро. У питаннях, які стосуються суті людини, важливішими за зовнішні правила поведінки є внутрішні закони любові та розсудливості. Оскільки невірність, як і кожен гріх, починається у серці, тому необхідно стримувати думки, а тим більше – погляди, бо: "Хто дивиться на жінку, щоб її пожадати, той вже вчинив перелюб з нею у своїм серці", – каже Ісус, і кожен знає, що це правда.
Як відомо, навіть державні просвітницькі програми стверджують, що під час перегляду відеофільмів чи під час гри подумки можна і припустимо робити все, що "приносить задоволення". Обмеженням є лише те, щоб на світ не народжувалися «небажані» діти, не відбувалося зараження хворобами та не виникало конфліктів із законом. У всьому іншому групи, які так говорять, намагаються викласти закон якомога ліберальніше – яке ж це зловживання прекрасним поняттям свободи!
Але такі програми суперечать найелементарнішому досвідові людини щодо самої себе. Якщо, наприклад, хтось мріє про сексуальне насилля і хтиво спостерігає його у фільмі, тоді залежить лише від нагоди, коли людина зробить крок до цього вчинку в реальному житті.

7. Щоденний шлях до нового початку і сповідь

Власне кажучи, любові загрожує не сама невірність, а щоденні промахи, які трапляються ще задовго до неї і подекуди незалежні від неї. Це і дрібна грубість, безоглядність, лихе слово чи гостра перепалка, затята мовчанка або боротьба за владу в тому чи іншому питанні спільного життя.
Коротко кажучи: гординя, амбіційність, егоїзм та інші злі настанови, притаманні людському серцю, звичайно, присутні також і в подружжі, вони загрожують та обтяжують любов. Перш за все це тому, що безсердечність того, кого любимо, болить вдвічі більше. Тому подружжя може бути вдалим тільки тоді, якщо воно знає і практикує регулярне самоочищення через каяття, визнання провини з одного боку та щире прощення – з іншого. Це, так би мовити, міжлюдська чи скоріше подружня форма "сповіді", в котрій кожна людина є і "сповідником", і "каянником". Навіть якщо мова не йде про справжнє Таїнство у вузькому сенсі цього слова, на ньому все одно почиває щедре благословення Господа! Легше практикувати таке віруючій людині. Вона знову і знову пізнає, як часто сама потребує милосердя Божого; і тому їй легше бути готовою прощати іншому. Щоб допомогти людині у цьому важкому, але буквально необхідному завданні, Господь дарував Церкві сповідь. Хто так підходить до цього процесу оновлення, як він задуманий, той помічає не лише те, як цей спосіб подолання провини відповідає нашій природі, а й безпосередньо досвідчує, що таке примирення, і як воно може вдатися: спершу людина повинна навчитися визнавати собі самій свої помилки та витримувати таке гірке усвідомлення. Вона повинна зуміти визнати: "Не зважаючи на всі полегшувальні обставини, я була і є відповідальна за мої вчинки, та я провинилася в цьому й тамтому".
Другий крок, який вимагається від каянника, є важчим, але особливо спасенним: він повинен не лише потай думати про свої гріхи, і не лише загально визнати, наче ховаючись за незліченною кількістю інших грішників: "Так, так, я такий самий грішник, як і мільйони інших", а повинен вимовити їх перед живим слухачем з конкретністю, яка дасть змогу пізнати: "Це дійсно зробив я і нікого іншого не можу за це зробити відповідальним!" Це така сама безпосередність в умінні зізнаватися, як і у стосунках з іншими людьми, перед якими часто теж потрібно вибачатися.
Визнати гріх як гріх – означає насправді оголити свої слабкі місця і тим самим зробитися уразливим. Але під час сповіді людина може дозволити собі таку відкритість, і то з таких підстав: як би не було доцільно ніде не "відкривати свої уразливі місця", то у сповіді дізнаємося, як любов поводиться із провиною. Відповіддю на визнання гріхів стає прощення, доброта, милосердя. Тому виставляння власної уразливості має такий цілющий і благодатний вплив, наче хворий кличе до себе лікаря, терплячи при цьому біль. Найголовніше: він буде здоровий! Людина прив'язана до свого гріха та не може звільнитися від нього власними силами, як полонений, якому до ноги прикували залізне ядро, і він мусів постійно тягти його за собою. Молитва розрішення священика – це не що інше, як розрив цього ланцюга: людина може нарешті відкинути той тягар, який її мучив, і залишити його позаду. Те "залізне ядро" –більше не "її" тягар, воно залишається лежати на краю дороги і, озираючись, ми побачимо, як воно ставатиме все меншим і меншим, аж поки не зникне взагалі: стане минулим, яке вже не зможе наздогнати людину, навіть якщо після нього залишаються болючі шрами!
До речі, також і провин у сфері сексуальності стосується твердження святого пароха з Арсу (Жан Марі Віанней – прим. ред.), якого насправді не можна звинуватити у лаксизмі: "Милосердя Господа таке велике, що легше потрапити на небо, аніж у пекло. Наші помилки – це піщинки у порівнянні з могутньою горою Божого милосердя".

ХІІ
Регулювання зачать на противагу до контрацепції


Чи це правдоподібно, щоб технічні втручання мали негативні наслідки тільки десь інде, лише не в тілі жінок? Потрібно оберігати жаб’ячі озерця, а натомість змушувати здорових жінок з дня на день ковтати сильнодіючі хімічні препарати? В чиїх інтересах – нав'язувати людям різного віку протизаплідні засоби? Чи це слугує їм на добро? Чи контрацепція сприяє любові, чи просто розширює простір для хтивості? Тепер Папа Павло VI, якого раніше висміювали, більше не самотній. У Церкві панує поділеність: не в останню чергу через двозначність єпископських "пояснень" до енцикліки Humanae vitae, численні католики все ще відхиляють вчення Церкви про контрацепцію. З іншого боку, є багато людей, для котрих самого церковного слова "ні" достатньо для того, щоб сприймати його як достовірне. Іван Павло ІІ вважав себе самого Папою-захисником енцикліки Humanae vitae та заступався за неї перед нібито всемогутнім духом часу. Але те, що насправді каже Церква на цю тему та чим вона обґрунтовує своє вчення, залишаєтся, попри все, невідомим, також і тому, що про це говорять так часто і так некомпетентно.

1. Готовність до зродження дитини

В юдео-християнській традиції бездітність вважається важким стражданням, а діти – благословенням і, в жодному разі, не тягарем, якого прагнуть уникнути за будь-якої ціни. Плідність вважається щастям, а не "хворобою", яку треба лікувати. ІІ Ватиканський Собор говорить: "Шлюб і подружня любов за своєю природою є спрямованими на народження та виховання потомства. Діти, звичайно ж, є найвищим даром для подружжя та роблять великий вклад у благо самих батьків. Той сам Бог, який сказав: "Не добре чоловікові бути самому" (Бут 2, 18), і який "від початку створив їх чоловіком і жінкою" (Мт 19, 4), прагнув надати людині особливу участь у Своєму творчому діянні, тому благословив чоловіка і жінку словами: "Будьте плідні й множтеся"54. Зродження дитини в жодному разі не є тільки біологічним процесом, це – "релігійна подія", бо Господь співдіє з батьками!55
Те, скільки дітей може чи повинна зачати і зродити та або інша подружня пара, є справою їхнього особистого рішення совісті. Батьки повинні "шляхом спільного обмірковування прийняти рішення, відповідне до дійсності" – вважає Собор, і продовжує: "При цьому вони повинні брати до уваги їхнє власне благо та благо дітей – чи то вже раніше народжених, чи ще очікуваних; вони повинні намагатися зрозуміти матеріальні та духовні умови часу і свого життя, та, зрештою, зважати на благо всієї родини, суспільства та Церкви. Це рішення подружжя повинно прийняти перед лицем Божим цілком самостійно". Отож, кількість дітей – це класичне рішення совісті. Сторонні – бо й священики можуть тут говорити лише "ззовні" – можуть мати свою думку, і якщо їх про це попросять – висловити її. Приймати рішення може лише подружня пара.
"Правильною" кількістю дітей не є ані "якомога більше", ні холодно-раціонально запланована єдина дитина. "Правильною" є та кількість, зачати і зродити яку вирішує кожна окрема пара, й то на підставі її особливого становища, яке не слід узагальнювати, але яке все таки не виключає об'єктивність критеріїв. Не існує єдиної "правильної" та однаково відповідальної кількості дітей. Для майбутніх батьків завжди залишається простір для розмірковування. Церква хоче лише підбадьорити подружжя дарувати життя радше більшій, а не меншій кількості дітей.

2. Безумовне "так" очікуваній та неочікуваній дитині

Якщо стає відомо про неочікувану дитину, не має жодного сумніву: життя дитини святе, тому і щодо непланованої дитини слід говорити "про добру надію". У світлі віри жінка не є "вагітною", вона завжди – "благословенного лона"!
Не існує жодного переривання вагітності, яке можна виправдати, бо ніколи не є добром прямо вбивати безневинну людину. Це стосується і тих випадків, коли дитина має народитися з важкими вадами. Тому Церква відхиляє будь-яку пренатальну діагностику, єдиною метою якої є "вчасно" позбутися дитини із якимись вадами. Крім того, аборт –набагато більший гріх, ніж контрацепція, за умови, що контрацепція є лише контрацепцією, оскільки у багатьох "контрацептивів" їхні інструкції з використання свідчать про не лише контрацептивну, а й абортивну дію.

3. "Ні" штучному запобіганню зачаттям

Передовсім: що саме відкидає Церква? Відповідь настільки чітка, що до неї неможиво нічого додати: "Пряме припинення вже розпочатого процесу розвитку дитини в організмі матері, передусім прямий аборт – навіть якщо його здійснюють для лікувальних цілей – є недопустимим способом обмеження кількості дітей, і його слід абсолютно відкинути. Так само, як це Учительський Уряд Церкви неодноразово робив, слід засудити пряму, довготривалу або обмежену в часі стерилізацію чоловіка чи жінки. Недопустимою є теж кожна дія, яка у передбаченні подружнього акту, під час його здійснення або після його завершення, в перебігу його природних процесів розрахована на те, щоби запобігти зачаттю, чи то як ціль, чи як засіб до досягенення цілі".57
Тим самим виключається будь-яке стерилізуюче втручання і немає необхідності перечислювати всі можливі засоби і методи: Церква відкидає їх усіх. Потрібно уникнути двох непорозумінь: контрацепція хибна не через те, що вона є "штучною", а тому що вона "штучно" розриває те, що взаємопов’язане, тобто – дивовижну єдність любові та зродження дитини. Було б абсурдно вважати аморальною "штучність" як таку.
Штучне запобігання зачаттям і природне планування сім’ї – це не лише два різні методи. Адже "спільним для всіх штучних методів є те, що вони за допомогою тих чи інших способів дії, засобів або втручань активно чи маніпулятивно перешкоджають природному процесу зачаття чи природному перебігу вагітності. Тобто – це втручання. На противагу до цього, природне планування сім'ї не перешкоджає і не запобігає чомусь, воно означає докладне вивчення природних даних жінки та чоловіка, у відповідності до того, як вони створені. Тому в цьому випадку говориться про природне планування сім’ї на противагу до всіх інших (штучних) методів запобігання зачаттям"58

4. Церква каже "так" плануванню сім’ї

Другий Ватиканський Собор підготував дороговкази для енцикліки Humanae vitae: "Там, де йде мова про рівновагу між подружньою любов'ю і відповідальним передаванням життя, моральна якість способу дій залежить не тільки від доброго наміру та оцінки мотивів, але й від об'єктивних критеріїв, які випливають із самої суті людської особи, її вчинків, та які зберігають як і повний сенс взаємного самовіддання, так і справді людське зачаття у дійсній любові. Це неможливо без щирої волі до вправляння у чесноті подружньої чистоти. Виходячи з таких принципів, дітям Церкви не дозволено в питаннях регулювання народжуваності йти тим шляхом, що його, роз’яснюючи Божий закон, відкидає Учительський Уряд Церкви".59 Беручи до уваги багато нісенітниць, що їх приписують вченню Церкви саме щодо цього питання, важливо докладніше представити це вчення:

а) Церква каже "так" відповідальному батьківству
Усупереч поширеній давніше думці про те, що подружня пара у статевій сфері повинна завжди прагнути зачаття дитини, Учительський Уряд Церкви роз’яснює: Церква – за природне планування сім’ї та за відповідальне батьківство.
Дражливе запитання звучить: "Як це конкретно відбувається?" Радіючи кожному відкриттю, яке краще, ніж дотепер, відкриває закони жіночого циклу, та з надією на подальший корисний прогрес в медицині, Церква відповідає: подружня пара має вдаватися не до технічних чи хімічних засобів, а повинна розуміти слова апостола Павла, які зринають як тло їхніх дій: "Коріться одне одному в Христовім острасі" (Еф 5, 21). Звичайно ж, він не мав на увазі планування сім’ї. Але сьогодні постава взаємного підкорення набирає нового, дивовижно актуального змісту, бо вона стосується і сексуальності. Обидвоє, і чоловік і жінка, повинні відрегулювати свою статеву поведінку відповідно до плідності жінки, звіряючи її з мірилом відповідального батьківства.

б) Знання про біологічні взаємозв'язки та певність методу
На сьогоднішній день здобуття необхідних знань про біологічні закономірності не становить проблеми. Так званий симптотермальний метод уможливлює визначення плідних та неплідних періодів жінки. Цей метод розвинув австрійський лікар Й. Ретцер (Rötzer). Поняття "симптотермальний" вказує на спосіб, яким проводяться спостереження. Подружня пара (не лише жінка!) навчаються зважати на "симптоми" плідного часу, перш за все на зміну цервікального слизу та на підвищення температури тіла. Ретцер називає це "МРП": "Метод Розпізнавання Плідності".60 Фактами вже давно доведено неправдивість тверджень, що МРП ненадійний. Престижний часопис British Medical Journal у 1993 році заявив: "Твердження, що так званий "католицький" метод МРП є синонімом неефективності, застарів. Його надійність ("індекс Перла") така сама, як і таблетки! Особливо цей метод підходить для людей в країнах Третього світу!"
Переважно в країнах, що розвиваються, австралійське подружжя Біллінгсів стало відоме тим, що навчило жінок зважати на вологість, тобто на цервікальний слиз, пов’язавши пояснення з життєвим досвідом людей: коли йде дощ ("вологість") – земля родюча, а при засусі, навпаки – нічого не росте! Для європейців такої певності було б недостатньо.
До медичних знань належить усвідомлення більше чи менше негативних наслідків та слабких місць всіх протизаплідних засобів. Дуже часто їхню ефективність перебільшують, кількість неспрацьовувань замовчують так само, як і негативні побічні дії. При цьому не останню роль відіграють фінансові, але також й ідеологічні міркування. Маймо на увазі: медичні застереження не є підставою для вчення Церкви, яка в цьому питанні не компетентна. Але для людей, яких це стосується, окрім морального аспекту, дуже важливо сприймати ці застереження тверезо: у фаховій літературі, наприклад, побічними діями протизаплідних таблеток називають: підвищений ризик серцевих інфарктів, крововиливів у мозок, тромбоемболій, ушкоджень печінки, частішання інфекцій, ризик раку, зміни в шлунково-кишковому тракті, неплідність, а окрім того – психічні розлади, зниження рівня лібідо аж до повної втрати сексуальних відчуттів! Еманн (Ehmann) підсумовує: "Такого сильнодіючого препарату з такою кількістю невідомих побічних дій ще ніколи без медичних показів не пропонували здоровим людям. Ще ніколи жоден препарат, після того, як стала відомою така кількість важких побічних дій, не залишався в торгівлі – окрім оральних контрацептивів". І з гіркотою додає: "І ще ніколи жоден з препаратів не приносив хімічній індустрії такої кількості грошей".61
До речі, оральні контрацептиви парадоксальним чином мають негативний вплив і на чоловіків: через ґрунтові води велика кількість жіночих гормонів (поряд з іншими речовинами, що мають подібну дію) потрапляють у харчовий цикл і спричиняють зниження чоловічої плідності (звичайно ж і у тварин теж). Але і цей факт належить до тем табу нашого часу.

в) Необхідна відмова від статевих стосунків
Як точно б не визначали плідний час, узгодження з ним статевого співжиття означає для партнерів також і відмову від стосунків. Її не слід ані перебільшувати, ані, не зрозумівши, легковажити нею: з одного боку вміння відмовлятися належить до життя, також і у статевій сфері. Звичайно, є й гірші страждання, ніж періодична статева стриманість. Багато людей з легким серцем відмовляються від подружнього ложа заради гри у кеглі, походу в кіно, чи навіть заради того, щоб випити пива із старим другом. Чи ж заради вищого мотиву така відмова не могла би бути розумною та можливою? З іншого боку, у деяких випадках – і про це знають навіть Папи – відмова від статевих стосунків може стати важкою та героїчною жертвою: якщо, наприклад, важко визначити цикл жінки або якщо партнери через професійні обставини рідко бувають разом. Або, навіть якщо це не є "вирішенням" питання: бувають випадки, коли життя з певних причин вимагає від деяких людей статевої стриманості упродовж довгого часу. Під час вагітності чи після пологів є час стриманості від статевих стосунків, інші випадки можуть бути зумовлені хворобами, ще інші пари можуть бути роками розділені (ув'язнені, заробітчани...).
Над обсягом заповіді, яку проголошує енцикліка Humanae vitae, потрібно ще й далі роздумувати: енцикліка говорить про подружній акт, а не про сексуальне насильство. Якщо ж виникає гостра небезпека зґвалтування, жінка має право – також і згідно з вченням Церкви – захиститися від можливої вагітності засобами контрацепції (яка є справді контрацепцією, а не призводить до аборту!)

г) Підстави для природного планування сім’ї
Заперечення Церквою контрацепції "базується на встановленому Богом нерозривному зв’язку обидвох змістів – любовного єднання та продовження роду – які обидва є притаманні подружньому актові. Цей зв’язок людина не має права самовільно розривати", – каже Павло VІ та посилається на "найінтимнішу структуру" подружніх обіймів.62 Якщо це так, то життя у згоді з енциклікою Humanae vitae належить до намагань "осягнути святість тілесного єднання" – яке подиву гідне слово Папи! (див.: Іван Павло ІІ, Відкуплення, 233).
Коли Богородиця в Люрді закликала візіонерку "напитися з джерела", на тому вказаному місці його ще не було. Тоді дівчинка почала ритися в землі й болоті. Спостерігачі думали, що вона збожеволіла. Лише згодом почали копати лопатами і побачили джерело! Так повинні діяти і сучасні християни: Церква вказує нам "місце", де ми маємо "копати", а саме, вести пошуки з певністю, знайти те, що шукаємо: "копати" через осмислення, "копати" життям, згідним із цим вченням, щоб відчути його "на власній шкірі" та відкрити його для себе.
Які є аргументи на користь цього вчення? По-перше, розрізнити можна суто зовнішні погляди, по-друге, не строгі аргументи, і нарешті по-третє, правдиві підстави вчення Церкви:
Зовнішні погляди:
- Аргумент феміністок: контрацепція служить пануванню чоловіків над жінками. МРП ж, навпаки, буквально змушує чоловіків зважати на жінку. Через це виникає нова якість стосунків.
- Критика капіталізму: засоби контрацепції є інструментом влади в руках багатих для того, щоб панувати над бідними народами – найбільше страждання припадає знову ж таки на плечі жінок.
- Аргумент "зелених": чому над жінками мають чинитися хімічні чи механічні маніпуляції? Назад до природи!
- Недовіра до всієї техніки стосується і техніки контрацепції.
- Штучне запобігання зачаттям має побічні дії, які набагато гірші, ніж це визнають ті, хто за них відповідальний.
- Засоби контрацепції разом із абортами є причиною спустошливої "демографічної зими", тобто, різкого падіння народжуваності в багатих країнах. Наслідки цього – неможливість виплати пенсій та проблеми з багатьма заробітчанами, без яких не обійтися.

Людські психологічні аргументи:
- Більше спільної відповідальності. Природне планування сім’ї веде до відповідальності обох партнерів. Воно не дозволяє чоловікові перекласти проблему запобігання зачаттю на жінку. Це "спільний цикл", до якого вони прислухаються обидвоє.
- Більше спілкування. МРП вимагає більше розмов про інтимну сферу, і тим самим полегшує спілкування на всі інші теми.
- Більше ніжності. Час стриманості від статевих стосунків сприяє наростанню напруги та прагнення, які слугують любові. Статева стриманість, так би мовити, "змушує" партнерів не зводити їхню любов і ніжність лише до статевого акту. Любов може набувати блиску "першого кохання" та тієї уважної ніжності, яка панувала під час знайомства та часу заручин.
- Жінки, спостерігаючи процеси у власному організмі, починають по-іншому сприймати своє тіло.
- Більше благоговіння перед жінкою. Тимчасова стриманість сприяє поставі благоговіння. Жінка перестає бути постійно доступною у сексі, чоловік буквально зважає на її ритм та пристосовує до нього своє прагнення. Він шанує її жіночу плідність та опануванням сексуального бажання виявляє їй свою любов. Жінка може залишатися такою, якою вона є, тобто жінкою, періодично готовою до зачаття. Вона не повинна "препарувати" себе контрацепцією, щоби могти задовольнити сексуальне бажання. У цьому сенсі наведемо слова П. Гандке (Handke): "Я очікую від чоловіка, щоб він мене любив заради того, ким я є, і заради того, ким я буду", – тобто, матір'ю!
- Тимчасова стриманість забезпечує першенство любові над сексуальним бажанням, – саме тим, що любов залишається визначальною та вищою. Адже це любов панує й у сексуальній стриманості, і саме їй повинне служити сексуальне прагнення. Адже статеві обійми самі по собі не є актом любові. Щоб вона була, сексуальність потребує духовності.



Істинні підстави католицького вчення


Хто прагне зрозуміти католицьке вчення, повинен взяти до уваги "унікальне, виняткове значення подружнього акту", в ньому міститься ключ до розуміння, стверджує Іван Павло ІІ. У чому ж, власне, полягає це значення?

- Збереження сексуальної любові.
Читачів, мабуть, здивує, що контрацепція не лише унеможливлює плідність, вона руйнує любов – саме любов, заради якої, на думку багатьох, контрацепцію слід було б дозволити! Це випливає зі слів Павла VІ про "нерозривну" єдність двох змістів – любові та продовження роду. Звичайно, він не стверджує цим, що жінки завжди плідні (у такому випадку не існувало би МРП), та що ці два змісти неможливо технічно розділити (у такому випадку не було би контрацепції). Радше, йдеться про моральну "нерозривність": лише тоді, коли обидва змісти дотримано, "подружнє спілкування зберігає зміст взаємної та справжньої любові…" І навпаки: якщо їх штучно розділяти, подружній акт не зберігає змісту "справжньої" любові! Звичайно, Павло VІ не заперечує, що супруги, не зважаючи на контрацепцію, можуть любити одне одного, та під час статевих стосунків бути уважними одне до одного. Але ніжність під час сексу це одне, і зовсім інше – чи статевий акт є "втіленою мовою любові". Папа стверджує: сам акт втрачає сенс любові, а не стосунки загалом. Тобто тілесна мова любові через контрацепцію стає незрозумілою. Адже мовою тіла повинно бути повне самовіддання і повне прийняття одне одного, а вона такою перестає бути. Контрацепція створює бар'єри, вона змінює дійових осіб. Чоловічий "дар" не має надійти, жінка його не хоче; власне кажучи – не хоче бути жінкою, яка могла б його прийняти. Це схоже на хворого булімією: він їсть і все ж таки не їсть, намагаючись звільнитися від з'їденого.

- Зруйнована плідність
Подружній акт – це не лише "зачаття", але й не "тільки любов". Це акт плідної любові чи – плідність з любові. Тому процес людського зачаття так відрізняється від тваринного. "Заважати" йому і тим самим розривати таку таємничу і водночас чудесну співдію Бога і людини у процесі зачаття – це провина проти Божого плану щодо людської сексуальності.

- Подружжя – це образ завіту Христа з Церквою
Якщо подружжя вказує на стосунки Бога і людини, то воно чинить це і в статевому акті. Тому подружнє єднання чоловіка і жінки повинно бути одушевлене тією любов'ю, якою Ісус любить Свою Церкву, неустанно даруючи їй нею нове життя. Хто вживає контрацепцію, позбавляє подружнє єднання його найтаємничішого та найчудеснішого аспекту – здатності відображати частинку Божої любові до людей.
З цих підстав твердження: "Що отже Бог з'єднав, людина нехай не роз'єднює", – стосується і статевого єднання в подружжі.

ґ) Конфліктний випадок

З таких висот праведного подружнього життя повернімося назад до людських труднощів: природне планування сім’ї не лише сприяє єдності, – воно потребує її. А якщо один партнер до нього готовий, а інший ні? Не існує жодного запатентованого рішення, але любові відповідає таке: той, хто мислить ліберально, погоджується та поважає рішення совісті свого партнера: відчуття провини може мати лише той, хто вживає контрацепцію, а не той, хто від неї відмовляється.
Якщо цього не стається, залишається лише порада Папи Пія ХІ; вона, звичайно, не ідеальна: буває, що один з партнерів "рaдшe тeрпить грix, aнiж є йoгo причинoю, кoли з пoвaжнoї причини проти власної волі допускає викривлення належного порядку (= використання контрацепції)"64. Це означає: в той час, поки один з партнерів вживає контрацепцію, інший перебуває в сексуальній пасивності. А якщо один пригрозить: "Або ти погоджуєшся на контрацептиви, або я покину тебе"? Піддання погрозі мабуть й може запобігти розлуці або відкласти її, але це в жодному випадку не є вирішенням проблеми. Таке подружжя смертельно хворе. Його не можна зцілити ціною відмови від власних моральних переконань, рано чи пізно воно зруйнується від браку любові.

д) "Метод розпізнавання плідності" – охорона від розлучення

У США провели таке статистичне дослідження стосовно пар, які розлучилися:
- подружжя, які жили у цивільному зареєстрованому шлюбі – 50 % розлучень
- подружжя, які вінчалися у церкві – 33 % розлучень;
- Пари, які вінчалися у церкві та ходять до церкви – 2 % розлучень;
- Пари, які практикують МРП – 2-5% розлучень;
- Подружні пари, які вінчалися у церкві, ходять до церкви і разом моляться – лише 1 подружжя на 1000 закінчується розлученням!

Дійсно вражає: скільки ж страждань можна було б уникнути – без грошей, без дорогих консультацій, без терапій! Цей сенсаційний результат слід перевірити і, якщо він підтвердиться, подумати – чому так. Беручи до уваги страждання, що їх завдає розлучення, не можна не зайнятися цим питанням. У нашому столітті були варті подиву науковці, які все своє життя присвятили дослідженням людиноподібних мавп. Й не було б нікого, хто здійснив би таке незрівнянно цінніше дослідження для людей?

е) Єврейський погляд на сексуальну стриманість в подружжі

Закон юдаїзму вимагає кожного місяця добрячий тиждень стримуватися від сексу – не заради природного планування сім’ї, а з інших підстав. Дивує при цьому ось що: євреї стверджують, що саме через цю вагому причину єврейські подружжя довготриваліші, бо це дуже сприяє любові. Чому? Вартує прислухатися:
По-перше, чергування періодів статевої стриманості та єднання є чудовим засобом проти загрози деструктивної нудоти в подружньому житті. Через ці щомісячні "канікули", говориться у Талмуді, жінка і чоловік щомісяця знову стають нареченими. Їхні стосунки постійно зберігають первинну свіжість. Це засіб для жінок, щоби бути завжди привабливими для своїх чоловіків. Перед відновленням стосунків жінка прихорошується, наростає радісне збудження, як напередодні свята, наче маленьке "весілля". По-друге, пари вчаться мистецтву стриманості, а це сприяє вірності: бо на власному подружньому партнерові вчимося стримувати своє сексуальне бажання. Це допомагає вгамовувати також і зовнішні спокуси. По-третє, дні стриманості – це чудовий час для себе. Вони проганяють небезпеку загубитися в іншому та у чуттєвих прагненнях. По-четверте, і це особливо важливо, цей час оберігає від того, щоби інший не став об'єктом пожадання, засобом для задоволення: у періоді стриманості вони дивляться, відповідно, на нього чи на неї як на особу – любов зберігає своє першенство. По-п'яте, вони краще вчаться розмовляти одне з одним: проблеми не можна прикрити обіймами, про них слід говорити. Звідси виникає важлива форма інтимності та близькості. І нарешті, відновлення статевих стосунків після періоду стриманості можна порівняти із входом первосвященика у "Святе Святих" Храму після часу приготування: надзвичайний момент! Коли чоловік і жінка єднаються перед лицем Божим, їхня тілесна дія, яку здійснюють і тварини, стає "актом святості, найвищим вираженням двох людей"66.
Досвід, стверджують євреї, показує, наскільки таке регулювання відповідає природі людини. Чому християни не повинні навчитися того, що знають їхні брати і сестри?

ХІІІ
Католицьке "ні" штучному заплідненню


Якщо це слушно, що людина не повинна маніпулювати статевими стосунками з метою насолоджуватися "любов'ю" без "ризику" вагітності, то слушно й навпаки: не повинно бути такого зачаття, яке не є плодом і наслідком любові. Своє бачення та оцінку цієї проблеми Церква виклала у 1987 році в "Інструкції про повагу до людського життя на його початку і гідність продовження людського роду" (Donum vitae). Є дві підстави, які спонукають Церкву відкидати штучне зачаття людського життя у пробірці:
По-перше: кожна дитина має право зачатися з обіймів своїх батьків у любові, а не бути витвореною в лабораторії. Люди – не лише духовні особи, вони складаються з плоті, крові, сперми і яйцеклітин, а це не сировинний матеріал для використання. Недостатньо хотіти дитину, вона повинна народитися із злиття воєдино чоловіка і жінки у самовідданні справді людської любові, яка охоплює тіло і душу.
По-друге: шлях до народженої дитини встелений мертвими ембріонами: адже відсоток успішності запліднення 2-3 %, тобто із 100 ембріонів лише 2 чи 3 побачать світ. Багато з цих ембріонів, зачатих у лабораторії, упродовж процесу запліднення просто відкинуть через незадовільну "якість": її визначають під мікроскопом під час контролю за заплідненням або – якщо дозволено законом – під час передімплантаційної діагностики. Бо жоден лікар не хотітиме імплантувати жінці ембріон, який, імовірно, може бути з вадами. Припускати, що цьому можна запобігти, наївно: на подальших стадіях "те саме" роблять шляхом пренатальної діагностики й абортують хворих дітей67 (часто таке трапляється і з дітьми, яких помилково вважали хворими). Чому з маленькими ембріонами мали б обходиться краще, ніж з великими фетусами? Неморальність теж має свою внутрішню логіку.
До того ж: якщо раніше імплантували три чи більше ембріони (що завжди призводило до багатоплідної вагітності), то тепер, як правило, тільки два. Якщо ж обидва ембріони прийнялися, а близнята – це вже для родини "забагато", одного з них абортують – того, кого легше дістати. Крім того, повідомляють про випадки, коли штучно зачаті діти були здоровими, і все одно були вбиті абортом. Незважаючи на контроль перед імплантацією, жінкам часто радять пренатальну діагностику – знову ж таки з перспективою аборту. З цього всього випливає: ЕКЗ (екстракорпоральне запліднення), яке претендує на те, щоб стояти на службі життя – всупереч добрим намірам тих, які за нього відповідальні – крокує до свого успіху по мертвих дітях.
Навіть якщо обидва аргументи Церкви можливо би було спростувати, залишаються дуже вагомі застереження щодо подальших наслідків цих технік:
- Науковці прагнуть досліджувати, а дослідження людських ембріонів, безперечно, не може їх не цікавити. Імениті дослідники, які раніше у своїх інтерв'ю стверджували, що хочуть лише допомагати бездітним парам, нині відкрито говорять, що хочуть проводити і проводитимуть дослідження ембріонів, та вимагають законів, які б убезпечували їх.
- Великобританія уже прийняла закон, який дозволяє так зване "терапевтичне клонування": продукування ембріонів, які використовують в якості постачальників стовбурових клітин для терапевтичних заходів на користь інших – такий собі "терапевтичний канібалізм", який не лише неморальний, а й непотрібний, бо за допомогою стовбурових клітин дорослих людей було досягнуто значних успіхів. В усякому разі, слід побоюватися, що здобувши такий досвід, перейдуть до репродуктивного клонування.
Почувши про перші ЕКЗ, а потім про винайдення "ембріонального скринінгу", спочатку вдавали "шокованих", але лише для того, щоб невдовзі допустити неминуче. За якийсь короткий час про це вже ніхто більше не говорив. Те саме, за прогнозами, трапиться і з клонуванням. Зачаття у пробірці все більше і більше нагадує скриньку Пандори.

XIV
Владнання подружніх криз


Папа Іван Павло ІІ, який зачаровував світ своєю посмішкою, якось процитував одного з римських письменників: "Ви бачите, я дуже товстий, а моя жінка ще товстіша. Та все ж, якщо ми добре розуміємось, нам достатньо одного ліжка; якщо ж ми сваримося, нам весь дім здається замалим".
Така ситуація відома майже всім подружнім парам. Навіть якщо це неправда, що в кожному доброму подружжі "мусять" бути сварки, та що кожне подружжя мусить потрапити у "кризу", бо якщо ні, то виникає підозра, чи вони "здорові"! – то все ж, дещо у цьому слушне: на цій землі також і найбільша любов перебуває у боротьбі з власною гординею, амбітністю та прагненням влади, й нерідко такі спокуси ведуть до суперечок та до кризи. Окрім того, особливі риси характеру та зовнішні обставини можуть до цього докластися.

1. Шляхи подолання кризи

Що робити? Відповідь багатопланова:
Християни передовсім та перш, ніж удаватися до всього іншого, будуть молитися та приносити своє страждання Богові – своєму першому "шлюбному свідкові". При цьому вони повинні по-новому усвідомити сутність подружжя і те, що воно нерозривне.
З цього випливає внутрішня готовність відкритися Богові через добру сповідь. Не осуджуючи помилок іншого, вони згадують та каються у власних і випрошують у Господа примирення. Бо ж вони знають про гріх, який отруює любов, та що його не подолає жодна консультація чи психотерапія.
Після такого приготування вони повинні здійснювати кроки, що могли б привести до мети, й на цьому етапі порада сторонньої людини чи розумна консультація, включаючи і вказівки психолога, можуть допомогти.
Зрештою, християнин остерігатиметься думки, що є лише така альтернатива: або вирішення проблеми, або розлучення; у багатьох випадках потрібно принаймні на певний час прийняти хрест не надто щасливого подружжя. Часто саме терпеливість веде до зцілення.

2. Приклад

Повчальнішою за численні теоретичні розмірковування може стати ця правдива історія:
Подружнє життя одного чоловіка сягнуло кризи, і виною була його апостольська ревність. А сталося це так. Переживши навернення, він прийняв рішення задіювати всі свої сили для Божого Царства. Він втілював цей намір настільки, наскільки це дозволяла йому його професія. Брав на себе величезну кількість зобов'язань і внаслідок цього часто не бував вдома. Те, що його дружина не виявляла особливого інтересу, хоча й боліло, але не дивувало, оскільки вона була протестанткою і їй, на його превеликий жаль, не було даровано такої самої благодаті. Деякий час все йшло добре – принаймні, він так вважав, – але в дійсності він все більше і більше ставав чужим своїй дружині і їхнє подружжя потрапило в загрозливу кризу.
Саме в цей час чоловік зустрів священика, який справив на нього велике враження. Тому він вирішив довіритися йому у питаннях духовного наставництва. На запитання, чи готовий він у рамках цих стосунків виявити також і необхідний послух, чоловік з готовнісню сказав "так". Але вже при першій отриманій духовній настанові йому стало нелегко. Бо на його остовпіння, новий духівник в першу чергу сказав: "Не робіть нічого без згоди Вашої дружини!"
Чоловіка ніби вдарили обухом по голові: він хотів працювати для Бога і Його Церкви, а тепер йому в цьому перешкоджає якраз представник Церкви! Він очікував підтримки, а не опору! Але ж він дав обіцянку і тому сказав: "Добре, я дотримаю слова!"
Перед наступною зустріччю він запитав згоди своєї дружини, дещо невпевнено, бо вже підозрював, якою буде відповідь. Справді, жінка коротко і чітко сказала: "Ні!".
Це "ні" повторювалося кілька разів аж до того дня, коли жінка задала йому зустрічне запитання: "Що ти там, власне кажучи, робиш?" З цього зародилася розмова про зміст його діяльності.
Час минав, дружина інколи говорила "ні", але все частіше – "так", і таким чином діяльність чоловіка стала темою для них обох. Непомітно їхня криза розчинилася в прихильності. Через кілька років його дружина навіть стала католичкою.
Нині вони – щасливе подружжя. А що б сталося, якби проблему не вдалося вирішити? Можливо, дехто знизав би плечима і сказав: "Вони не підходили одне одному!" Але в дійсності вони лише перестали ділити не тільки подружнє ложе, але й по подружньому ділити сенс життя; вони як подружжя перестали слухали Божий поклик; вони як подружжя перестали спільно робити що б то не було. Коли ж вони знову почали жити як подружжя, їхній шлюб було врятовано – дякуючи Богові та Його розумному служителеві!
Кожне подружжя і кожна криза є інакшими, й тим не менше, існує сутність подружжя, яка завжди залишається тою самою, так само, як і типові елементи кризи. Але те саме стосується і їхнього вирішення: молитви, сповіді, спілкування, порадництва, зовнішніх змін…

ХV
Нещасливо одружені – хрест і гріх в подружжі


Якою б прекрасною не була щаслива любов, то все ж не слід замовчувати: подружжя може означати страждання і стати мукою.

1. Зовнішні страждання – "пробні камені" любові

Джерелом страждання в шлюбі можуть стати зовнішні чинники: бездітність, хвороба чи бідність. Та все ж, якими б не були негаразди, закохані говоритимуть про лихо, "яке їх спіткало", і ніколи не казатимуть, що вони "нещасливо одружені". І все ж, такі "зовнішні" проблеми можуть обтяжувати любов і стати для неї випробуванням. Так само, як в Ісусовій притчі про пшеничне зерно, паросток якого, ледь закорінений у кам'янистому ґрунті, не витримує спеки і засихає, тут виявляється, наскільки глибокою є любов:
- Чоловік захворів на поліомієліт і став інвалідом на все життя. – Чи залишиться його дружина поряд?
- Жінка народила неповносправну дитину, бо відмовилася "вчасно" зробити аборт. Чи покине її чоловік, бо цього не було "полагоджено"?

2. Коли любов "хворіє"

Існують також і внутрішні хвороби любові, симптоми їх відомі: немає вже більше порозуміння, вони постійно прискіпуються до слів одне одного, змушуючи захищатися навіть у сфері їхньої компетенції, й таким чином принижують, навіть у присутності сторонніх. Чоловік та дружина не чинять одне одному належне, статеві стосунки припиняються або насправді стають лише "обов'язком!" Вони йдуть з хати нарізно й так виникають окремі кола друзів, або ж з'являються нові "друзі", які все більше і більше виявляються новими партнерами.
У цей спосіб може зів'янути навіть колись велика любов: жевріти в муках одного з партнерів, відмерти і перетворитися на байдуже співіснування, або ж перейти в болючу боротьбу за владу.68
Що повинен робити християнин, який "нещасливо" одружився? Що йому можна порадити? Звучить дивно, але найпершим і найважливішим завданням є – розрізнити дві основні форми "невдалого одруження", і я хочу це унаочнити двома прикладами:

3. Історія двох "нещасливо одружених" людей

Друзі з-закордону розповіли мені історію "про нещасливо одруженого чоловіка". Його "нещастя" можна описати так:
- нещасливий через те, що він зве "обмеженістю" своєї дружини; він постійно говорить їй про це, часто – у найскрутніші моменти її життя, наприклад, в час смерті її матері, чи тоді, коли важко занедужала дитина.
- нещасливий через те, що його дружина не бажає змінюватися до кращого. Оскільки він сам – віруючий, то вважає, що вона, безперечно, не перебуває на шляху до святості. Отож при нагоді він без прикрас каже їй в обличчя, що своєю поведінкою вона ставить під загрозу своє вічне спасіння.
- нещасливий, бо, на його думку, дружина повинна навчитися "самопожертви" та "служіння іншим". Але під поняттям "інші" він розуміє передовсім самого себе! По своїй професійній діяльності він подорожує частіше, ніж потрібно, й також через свої гоббі часто та довго не буває вдома.
- нещасливий, бо вона народила йому "лише" четверо дітей, а він хотів більше, не зважаючи на те, що кожна вагітність була пов'язана для неї з багатьма болями.
- нещасливий, коли його жінка вважає, що вона на межі своїх сил. Тоді він намагається її напоумити: вона не повинна скиглити. Відтак він вказує їй на її "обов'язки" і вважає, що її страждання частково уявні, а частково вона винна у них сама.
- нещасливий, бо вона "надто чутливо" реагує, коли він на неї кричить та принижує її перед дітьми і сторонніми. Він вважає її також "надто чутливою", коли вона сприймає його жарти не як смішні, а як нетактовні й образливі.
- нещасливий, коли його дружина намагається поговорити з ним про проблеми виховання дітей. Він вважає доречнішим, аби вона радше боролася з власними помилками.
- нещасливий, бо вона – щоправда, лише у не надто важливих питаннях – приймає рішення самостійно, не спитавши його. Тоді він вважає, що має право грубо докоряти їй при дітях: "Чому мене не спитала? Ти з глузду з’їхала?" Те, що він сам вирішує самостійно, розуміється само собою. Зрештою, він почувається господарем дому, правову підставу для цього він виводить із Біблії.
- нещасливий, коли дружина просить його про послугу. При тому їй потрібно, якщо взагалі можливо, докласти таку масу зусиль, щоб його переконати, що жінка здебільшого воліє робити все сама або просити допомоги у інших людей – це швидше й не так виснажливо.
- нещасливий, бо вона інколи хоче прибрати в нього в кімнаті. Тоді він кричить на неї: "Що ти собі думаєш, куди ти все поділа?"
- нещасливий, бо його дружина має добру пам'ять та не завжди признає йому рацію, коли він хоче виставляти події у надто вигідному для нього світлі.
Отож, він може бути лише нещасним у своєму подружжі, і звісно ж, йому важко на серці, коли бачить в інших добрі якості, яких бракує його дружині. Якщо ж хтось хвалить його дружину, він мовчки відводить погляд, міркуючи про себе: "Як нещасливо я одружився!" Жінка ж внутрішньо давно відсторонилася від нього. "Щоби бодай вижити", – каже вона. Якби не діти, вона б достеменно й не знала, навіщо вона тут. Багато з того, що вона робить, вона чинить із "внутрішнього відчаю", і часто сумнівається сама у собі. Вона теж віруюча, тож саме віра дає їй силу відганяти від себе темні спокуси: втекти з дому чи навіть накласти на себе руки… Досі вона не покинула ні чоловіка, ні дітей. Стосовно його – на біду релігійно вмотивованих – докорів вона писала своїй подрузі: "Не мій чоловік, а Бог є моїм суддею! ВІН у Його безмежному милосерді пробачить мені всі мої прогрішення, й Він зарахує мені ту любов, яку не хоче помічати мій чоловік, та прийме мене у Свою любов". Поза сумнівом, вони обоє нещасливі, але яка різна прояви цього "нещастя"!


4. "Хрести", яких не слід носити, і які при наверненні щезають

Про згаданого чоловіка можна сказати таке: його орієнтиром не мають бути "нещасливо одружені" святі, які мали нетактовних, брутальних, невірних партнерів! Порівнювати себе із ними означало б все більше заплутуватися у самообмані. Він радше повинен дозволити сказати собі: "Спершу відділи від нещастя провину, а все інше, що залишиться, – неси з терпеливістю!"*
Іншими словами, є вигадані "хрести", "хотіти носити" які – огидно в очах Божих. Такі страждання, що їх назвати "хрестом", – це вже святотатство, є нічим іншим, як зворотною стороною власного гріха, і їх слід якомога швидше позбутися. Цього звільнення хоче Господь і в цьому полягає святість, а вона є нічим іншим, як поверненням до любові, яка робить щасливою.
Твердження "нещасливо одружений" у цьому випадку настільки хибне, як наприклад, ситуація, коли скупий сам собі співчуває, що має надто мало грошей, або ж, у світі віри, коли хтось, вирішивши слідувати за Христом, думає, що його потрібно жаліти, адже він позбавив себе радості життя.
Як в інших гріхах, так і у гріхах супроти подружньої любові людина схильна їх витісняти в підсвідомість, і ця сліпота ускладнює їй звільнення від свого нещастя. Особливо злими є такі гріховні "страждання" у свідомо віруючих, і це зі зрозумілих підстав: те, що вони, самозрозуміло, визнають подружжя, спонукає їх припускати, що їхнє життя в порядку, тільки, на жаль, Господь допустив їхнє подружнє нещастя і тепер вони повинні "нести свій хрест", – замість бачити, що це їхня хибна постава, а не Божий допуст чи помилки інших, є причиною їхніх страждань!
Скільки є "нещасливих подружніх пар", які не тільки не були б нещасливими, але й могли б стати виразно щасливими, якщо б навернулися до любові!

5. Натан або зцілення сліпого

Нагадаймо собі історію царя Давида. Щоб заволодіти жінкою Урії, цар подбав про його смерть. План був вдалим, цар отримав жінку, все, начебто, гаразд. Здавалося б, Давид міг забути про все. Але одного дня перед ним постає пророк Натан. Він не оскаржує царя, а розповідає йому історію про багатого чоловіка, який відібрав у бідняка єдину вівцю для того, щоб нагодувати свого гостя доброю і водночас безкоштовною стравою. Цар обурююється й владно вимагає назвати йому ім'я лиходія, щоб покарати його. На це пророк каже: "Ти той чоловік!"
Яким би злим не був його вчинок, Давид був спроможний визнати свою провину, покаятися за неї та спокутувати її.
Що спільного ця історія має з подружжями, які нещасливі з власної вини? Багато, бо кожна людина повинна молитися про свого особистого Натана, який би відкривав їй засліплені очі, вказуючи на вчинене нею та ненависне Богові зло.

6. Хрест в подружжі

Нещасливе подружжя теж може стати шляхом до святості, і це доводять такі святі, як Катерина з Ґенуї чи Моніка, мати відомого Августина, пророк Осія та незліченні життєписи інших святих.
Для любові потрібно двох, та коли один з них ухиляється, інший стає безсилим, виставленим на поталу примхам, брутальності та приниженню партнера, як це, наприклад, зображено у зворушливому фільмі С. Спілберга "Квіти лілових полів".
Про таке страждання можна сказати те ж, що й про всяке інше: Християнин повинен намагатися змінити ситуацію, але водночас повинен прийняти її як хрест та нести його, слідуючи за Христом. Навіть страждаючи від розбитого та втраченого кохання, він знає, що всі страждання цього світу, і це також, ніщо у порівнянні з обіцяною славою. Життя великих святих є прикладом такої хресної дороги, й вони показують нам цей шлях.

7. Розлучення і продовження життя в самотності

Розлучення це зовсім не дрібниця. Словами зворушливого вірша одна жінка описує ту прірву, в яку вона провалилася через крах її любові:

"Він був моєю північчю і півднем, моїм заходом і сходом,
Моїм робочим буднем і спочинком недільним.
Він – мій полудень і опівніч, моє слово і спів.
Навіщо тепер мені зорі: хай згаснуть усі!
Сховайте сонце, місяць заберіть.
Висушіть океани і ліси зрубайте,
Бо ніщо вже плодів не зможе принести."
69

Якщо такі рани взагалі загоюються, то дуже повільно, й кожен намагається по-своєму зменшити цей біль. Але навіть у такій ситуації існує велика різниця між віруючою і невіруючою людиною. Підстава цьому така: невіруючий має вибір лише між усамітненням та спробою розпочати нові, кращі стосунки. Віруючий же, навпаки, знає, що істинний сенс його життя – Христос і Йому до, підчас і після подружжя належиться перша й найглибша любов. Яким би болючим для віруючого не було розлучення: у тому самому дусі, який наповнює християнина, котрий із власної волі живе у целібаті, також і розлучений християнин знаходить правдиву втіху, мир і радість для свого нового життя.

XVІ
Пошук партнера і знаходження одне одного


У літературі та кінематографії існує безліч прекрасних історій про кохання. Кожен знає також про власні переживання та любовні історії в колі сім’ї чи друзів. Поряд з тим, серед людей завжди існувало прагнення знайти "хорошого" чи "відповідного" партнера, яке інколи здійснюєтся, а інколи – ні. Знайти "відповідного" партнера – це дар. Кожен, хто хоча б колись дійсно любив, знає, що любов іншої людини сприймається як незаслужена. Й тим не менше, навіть якщо любов неможливо здобути ні за гроші, ні примусом, то все-таки щось для неї зробити можна. Однак важливо, щоб і таке суто людське прагнення розглядати у світлі віри та довірити його Богові. Ось деякі історії з реального життя, які унаочнюють, що це означає.

1. Натхнення звише: "Емілія!"

Один мій, набагато старший за мене добрий друг з Угорщини розповів мені історію зі свого життя:
"Мені було 28 років, я навчався і працював редактором з питань церковного життя. Про дівчат я не думав, тримався від них подалі, бо давно виношував мрію стати священиком або піти у монастир. Але одного травневого дня усе змінилося. За сніданком я читав газету і натрапив на оголошення про доповідь Емілії С., президентки мирянської організації католицьких жінок. У цю мить я почув "внутрішній голос": "Іди на цю доповідь! Ця дівчина стане твоєю дружиною". Я нічого не знав про неї, навіть не уявляв, як вона виглядає. У голові роїлися думки: "Як мені звільнитися, щоб піти на доповідь?" Я поспішав. На здивоване запитання матері, чого так поспішаю, відповів лише, що мені подзвонили і я повинен прийти раніше в редакцію. Збуджений і невпевнений, я попросив свого товариша піти зі мною на доповідь, але справжньої причини йому не назвав. У залі для доповідей – ото інші часи! – були лише жінки і дівчата. Посередині зали сидів єпископ (його я знав), а все решта, ліворуч і праворуч, тільки незнайомі жінки. Я запитав сусідку й так дізнався, котра з дівчат на сцені – "моя" Емілія. Другові я прошепотів: "Он та, ліворуч, буде моєю дружиною!" Але той лише недовірливо глянув на мене та попросив, щоб я поводився гречно і недолугими жартами не привертав до себе уваги. Кілька днів по тому я дещо про неї дізнався, точніше кажучи, лише це: чи вільне її серце? Так, – сказали мені, – відповідно до того, що про неї знають, вона ще вільна".
Він замовкнув і я запитав: "І що ж далі?" Тоді мій друг посміхнувся і сказав: "Все інше було просто: я дізнався про нагоду, познайомився з нею, одружився і вже 51 рік ми щасливо живемо разом".
Можливо, таке надзвичайне покликання до подружжя справді є "знаком часу", – так переважно стається лише в життєписах святих під час їхніх покликань до монастиря! Єрей Лаврентій Гора, OSB, великий австрійський духівник молоді 50-их років, у своїх доповідях для молоді говорив: "Нехай славиться й благословиться Святе Таїнство подружжя!"

2. Така "звичайна" надзвичайна любов

Щойно описану розповідь я вже якось публікував, і у відповідь отримав ось такого листа:
"Ваша оповідь мене глибоко вразила, бо я пережив подібну любов. Я теж під час лекції побачив дівчину, яка цілим своїм єством справила на мене враження довершеної доброти і зродила в мені бажання: "Вона повинна стати твоєю дружиною". Проте вона зникла з мого життя, і ми знову зустрілися лише через кілька років на семінарі для кандидатів у лейтенанти. Я відчув те ж бажання, у голові, наче блискавка, промайнула думка: "Ця жінка – твоя доля". Ми заприятелювали, але знову роз”їхалися, її скерували у глибоку провінцію, а я мав вступати на службу. Ми багато листувалися. У роки війни я потрапив у полон, а коли повернувся з нього, ми у 1946 році відновили листування. Нарешті ми змогли одружитися. Виростили двоє дітей, одне з котрих померло у віці 17 років. Майже 50 років ми прожили без сварок чи лихого слова одне до одного, аж поки декілька років тому моя дружина не померла. Вона до останнього подиху була віддана мені в любові.
Чому я розповідаю Вам цю історію? Не для того, щоб дати Вам матеріал для наступної статті, і не для того, щоб показати, що упродовж довгих років доброго подружнього життя взаємна любов не помирає, адже я донині відчуваю: коли опустили труну, то ніби хтось вирвав серце з моїх грудей. Я хочу показати, що у нашій нібито безбожній Австрії ще так багато любові".

3. Святість через подружжя

Іншу варту уваги історію розповідає Папа Іван Павло ІІ: "Я ніколи не забуду, – каже Папа, – молодого чоловіка, який навчався в політехнічному інституті в Кракові та про якого всі знали, що він хоче стати святим. Прагнення святості було його життєвим кредо. Він знав, що, говорячи словами св. Станіслава Костки, "створений для вищого". Але разом з тим він був переконаний, що не покликаний стати ані священиком, ані ченцем. Знав, що має залишитися мирянином. Він любив свою працю, захоплювався вивченням інженерії. Він шукав супутницю життя, шукав у молитві навколішках. Я ніколи не забуду тієї розмови, коли він після особливого дня усамітнення сказав мені: "Я думаю, що ця дівчина повинна стати моєю дружиною і що Господь дає мені її". Саме так, наче він не слідував власному вподобанню, а перш за все прислухався до голосу Божого. Він знав, що все добре йде від Бога, й він зробив добрий вибір". Папа згадав також про смерть того чоловіка і додав: "Процес його беатифікації вже розпочато".

4. Вимолене подружжя

У вузькому колі добрих друзів зайшла мова про те, як подружні пари знайшли одне одного. Господиня дому розповіла таку історію:
"Я почувала себе нещасною, бо не знала, ким я повинна стати. Іноді думала про монастир, але завжди, коли про це думала, мені хотілося плакати. Проте і чоловіка не могла знайти, тому я сказала Богові: "Дивись, я не можу так жити далі. Ти мусиш мені допомогти!" – і розпочала дев'ятницю. "І ось що я хочу Вам сказати, – продовжила жінка, посміхаючись і оглядаючи присутніх, – на дев'ятий день цієї дев’ятниці мій теперішній чоловік запитав мене, чи не хотіла б я стати його дружиною!"

5. Подружжя завдяки об’явленню у Фатімі

Ще інакшу історію розповідає у своїх спогадах сестра Люсія: молодий чоловік попросив її матір дозволити йому піти з малою Люсією до місця з'яв Пресвятої Богородиці. "Коли ми прийшли, він став навколішки та просив помолитися з ним вервичку та вимолити у Богородиці ласку, якої він так прагнув: щоби певна дівчина захотіла прийняти з ним Таїнство подружжя".70 На жаль, Люсія не розповідає нам про інші деталі цієї історії. Але точно відомо, що прохання було вислухано, дівчина, в яку був закоханий юнак, погодилася вийти за нього заміж і вони стали подружжям.
Яка ж "мораль" цих історій? Кожна у свій спосіб засвідчує, що Боже Провидіння не оминає цього нашого найглибшого земного прагнення. Так, як людина щодня молиться про хліб насущний, так і кожен, хто відчуває своє покликання до подружжя, повинен щодня молитися про і за свого подружнього партнера, якого Господь у Своїй любові хотів би йому дати.

XVIІ
Подружжя – шлях до святості


1. Одружені святі – занедбана частина історії Церкви

У требнику серед категорії святих єпископів, святих віросповідників, святих дів, святих ченців та мучеників марно шукати святі подружжя. Папа вважав це недоліком і наполягав, щоб йому назвали імена одружених людей, яких він міг би беатифікувати. Зокрема, Папа, назвавши св. Бригіту покровителькою Європи, зазначив: "Не слід забувати, що вона першу половину свого життя була мирянкою у щасливому шлюбі із побожним християнином, від котрого народила восьмеро дітей. Проголошуючи її співпокровителькою Європи, хочу таким чином посприяти тому, щоб близькими до неї відчували себе не лише ті, хто прийняв покликання до духовного стану, але і ті, які як миряни живуть звичайним життям у світі та на котрих, передусім, лежить високе покликання створити і плекати християнську сім'ю. Не дозволяючи благополучному життю свого суспільного класу заплутати себе, Бригіта жила разом із чоловіком Ульфом тим подружнім життям, у котрому подружня любов була тісно поєднана з палкою молитвою, вивченням Св. Письма, умертвінням та любов'ю до ближнього."71 Схожим на життя св. Бригіти було і життя св. Йоанни де Шанталь, яке біографи означили "як святе". Зрозуміло, слід перевірити, чи наявні в історії людства одружені святі, аби, не зашкодивши майбутній канонізації, ми могли відкрити їх заново. А таких святих є чимало, як доводить нам книга Ф.Гольбьока "Святі подружжя". Якщо вірити свідченням, ці святі подружні пари ставали святими лише овдовівши (Йоанна де Шанталь) або якщо помирали як мученики (Томас Мор). Інші ж ставали святими, героїчно несучи хрест свого нещасливого подружнього життя, і їхня святість полягала саме у цьому терпінні (Катерина Генуезька). Були серед них лише позірно одружені, а насправді ж вони жили цнотливим "Йосифовим подружжям", майже як ченці та черниці. Варто пригадати особливе покликання св. Миколая із Флює, який покинув кохану дружину і любих дітей, щоб усамітнитися за покликом Бога.
Одним словом, "святі подружжя" – це здебільшого не зовсім подружжя: одні – нещасливі у шлюбі, інші – живуть не подружнім життям, а чернечим, ще інші – своє подружнє життя вже мають позаду, стають святими як мученики чи покидають свої родини завдяки рідкісній харизмі. Позаяк шлюб, незважаючи на його сакраментальність, не вшановується належно християнами, і ми не навчилися "любити людську любов" (Іван Павло ІІ), багато святих подружніх пар просто не сприйняті.
Одна із причин такого неправильного трактування подружньої любові криється у промові про "Перевагу невинності, посвяченої Христові", про яку не без побоювання говорили отці ІІ Ватиканського Собору.72 Мабуть, слід було б запитати: "У чому ця перевага? " Часто її трактували лише таким чином: на небо може потрапити кожен християнин; але щоб стати святим, слід іти у монастир, а різниця між мирянином і ченцем сприймалася приблизно так само, як сьогодні між професіоналом і аматором у спорті.
Доречно нагадати мудрі слова Августина, який сказав: "Цнотливість стоїть вище за подружжя, але я у целібаті не вищий за одруженого Авраама!" Тобто Авраам за свою святість у вірі "більший", ніж Августин, хоча, безперечно, безшлюбність зради царства небесного має значну перевагу.
Але яку "перевагу" має безшлюбність? Ця перевага декілька пластів:
- Вона переконливо доводить, що для християнина зв'язок із Богом домінує над усіма іншими людськими зв'язками.
- Вона стає способом життя тієї людини, яка вже зараз "цілком" і "повністю" хоче жити заради Христа – у певній психологічній "цілісності", яка не "настільки" можлива для одружених християн.
- Вона створює можливість бути у розпорядженні царства Божого, що одруженому заборонено.
Якими би беззаперечними не були ці твердження, вони все ж потребують деяких доповнень стосовно переваги шлюбу над безшлюбністю:
- Шлюб - це знак і символ любові між Христом і Його Церквою73. Споглядання доброго подружжя допомагає краще зрозуміти Церкву.
- Шлюб – допоміжна сила у кожній духовній настанові. Якщо стосунки людини і Бога, як кажуть містики, мають "подружню" природу, то духовність такої форми – це настанова до "подружньої любові". У житті Терези з Лізьє трапилася наївна, але дуже повчальна пригода. Вже живучи у монастирі, вона довідалася про першу чисту любов своєї родички до нареченого. Глибоко вражена, Тереза записала у щоденнику: "Тепер я знаю, як повинна любити Ісуса!"
- Подружня святість не так легко допускає самообман, як життя у монастирі. Крім того, у шлюбі людина менше творить собі ілюзій стосовно своїх подружніх чеснот, аніж той, хто, склавши обітницю, живе у монастирі та вводить себе в оману, що завдяки цьому він, так би мовити, "кращий християнин".
Тут можна навести приклад із життя Катерини Генуезької, яка до навернення чоловіка була нещасливо одружена.
Домініканець вихвалявся перед нею своєю досконалістю, адже був він ченцем! "Після його довгої промови, - йдеться далі у тексті, - Катерина, охоплена полум'ям чистої любові, не змогла більше його слухати. Вона зірвалася з такою силою, ніби божевільна, і сказала: "Якщо б я вірила, що Ваша сутана має владу, й іншим чином її отримати не можливо, я б без вагань здерла її з Вашого тіла. Можливо, Ви живете достойніше, ніж я. Для мене це не має значення. Але те, що я не можу любити Його так само сильно, як Ви, Ви мені не доведете". Вона промовила це так рішуче, що волосся на голові розтріпалося та розсипалося по плечах. Вона була сильною та нестримною і разом з тим привабливою та гордою: "Ніщо не в змозі стримати любов, якщо ж щось її гнітить, тоді вона нечиста і не є любов'ю від Бога". Повернувшись додому, опинившись наодинці з Господом, вона вигукнула: "О Любове, хто може завадити мені любити Тебе? Якби ж я не була заміжня, а жила у солдатському таборі, ніхто б не міг заважати мені у моїй любові. Якщо ж любові міг би перешкоджати світ чи чоловік, щоб було б тоді любов'ю?"74
У будь-якому випадку з "переваги" любові не випливає те, що святість, до якої покликані подружжя, "менша" чи "дешевша" у порівнянні зі святістю християн, що живуть безшлюбно. Варто наголосити: дівочість має свої переваги у порівнянні зі шлюбом, а шлюб свої переваги над дівочістю. Вони не конкуренти, а належать один до одного.
Звичайно, в майбутньому Церква відкриватиме все більше і більше святих подружніх пар і ставитиме їх у приклад народу Божому. Одним із таких майбутніх святих може стати Карл фон Габсбург, останній імператор та король Австро-Угорщини. Його життєпис, а особливо час на смертному одрі, захопливо демонструють, як ніжно він кохав свою дружину і яким щасливим було його подружжя. Перед смертю він зізнався імператриці: "Я безконечно кохаю тебе!" Відтак ще намагався помолитися, але імператриця благала його берегти сили: "Будь-ласка, не молися. Твій Спаситель тут і тримає тебе у Своїх руках. Довірся Йому. І я з тобою, я і ти, і наші дорогі діти…" Останніми словами умираючого були: "Ісусе, прийди! Мій Ісусе, як ти хочеш…Ісусе!" Яка глибока єдність любові до Ісуса та любові до своєї дружини.

2. Різні шляхи до святості

ІІ Ватиканський Собор навчає,75 що кожна людина повинна, "з огляду на власний талант та благовоління", йти шляхом святості, шляхом досконалої любові.
Для подружніх пар у тексті така настанова: "Подружжя повинні простувати "власним шляхом" propriamviam! Тобто вони не повинні намагатися стати напівченцями чи напівчерницями, а бути тими, ким вони є - подружжям, щоб "у вірній любові, у благоволінні упродовж всього життя бути один одному підтримкою та опорою, охоче і з радістю приймати від Бога дітей та наповнювати їх християнським вченням та чеснотами Євангелія"76.
Чи можуть вони вчитися від ченців? Звичайно, так, зрештою, як ченці можуть учитися від одружених християн, передусім зважати один на одного. Безперечно, добре, коли ми вчимося чогось від іншого, але намагатися йти шляхом іншого, а не власним – дуже не розумно!
Зрозуміло, це вчення не нове, і впевнено можна додати: "Дякувати Богові!" Святий Франциск Салезький, французький єпископ 16 ст., навчав цьому ще задовго до геніального та проникливого засновника "Opus Dei" Ескріва де Балагера:
"Святість життя, - говориться на початку його відомої "Філотеї", - дворянина повинна практикуватися по-іншому, аніж ремісника, прислуги чи князя, вдови, дівчини, одружених. Ба навіть більше, вправляння у святості повинне відповідати силі, заняттю та обов'язкам кожної людини". Святий пояснює: "Хіба ж годиться, щоб єпископ почав жити усамітнено, як картезіанець? Або одружена людина так само мало турбувалася про гроші, як капуцин? Чи може ремісник провести цілий день у церкві, як це роблять ченці? Чи зрештою, мають право монахи, з названих Чинів, бути один одному до розпорядження так, як це мусить робить єпископ?" Ставити питання - означає знати відповіді: "Така святість життя видавалася б безглуздою, невпорядкованою, її неможливо було б витримати".77
З цього випливає, що подружні пари повинні прагнути святості, але подружнє щастя не стане для цього перешкодою! Ніхто не перечитиме, що хрест нещасливого подружжя повинен і може стати шляхом до святості. Але неправильно робити висновок, що повнокровне, щасливе подружнє життя могло б бути цьому перешкодою!
Ось чудова відповідь св. Томи Аквінський, і слово "чудова" в цьому сенсі дуже доречне. Якось його запитали, чи дійсно шлюб можна вважати таїнством, адже: "Таїнства черпають свою дієвість із страждань Христових. Шлюб не веде людину до страждань Христа "conformatur", навпаки, він - джерело радості "delectation". Тома заперечив: "Шлюб, звісно, не уподібнюється до страждань Ісуса, але він сприяє тій "любові, з якою Христос страждав заради Своєї Церкви, щоб мати її як наречену".78
Проте, продовжує Тома у роздумах про шлюб, цінність людської дії залежить не від "важкості", а лише від любові, з якою вона здійснена. Пережита, повнокровна, щаслива подружня любов – це той шлях, котрий одружені християни повинні розглядати як свій особливий шлях до святості. І те, що ця любов може вміщувати в собі хрест та набувати форму хреста, не заперечний факт.

3. Христова благодать веде подружню любов до сповнення

Любов - природний дар, вона належить до творіння. Існує певна кількість невіруючих, які у шлюбі стали насправді щасливими. Яскравим прикладом є естрадний актор Карл Фаркас, який так висловився про свій шлюб: "За 44 роки подружнього життя ні я, ні моя дружина не були зайвими один одному. За спільні роки ми стали одним цілим. Траплялося навіть, що я почував себе негаразд, коли моїй дружині було погано. Ми завжди точно знаємо, що думає, відчуває і робить інший. Тому наші слабкості нам добре відомі, та ми можемо уникати їх. Але найпрекрасніше, що ми обоє знаємо, що знайшли один в одному ту людину, на яку ми можемо покласти на всі 100%".
Однак слід пам'ятати: "лише природній" шлюб – це шлях до спасіння. Бо саме в шлюбній обітниці закладено "дотримання глибокого послуху Божій волі, яке без Його благовоління було б неможливим". Отже, на думку Івана Павла ІІ, такі подружжя стоять на шляху зцілення. 80
Не применшуючи цієї правди, віра та таїнство розкривають нову форму. Стосовно любові в шлюбі існує хибне уявлення, начебто Дух Євангелія послабить подружню сексуальну любов, зробить її нудною, важчою та "загальмує" її!
Той, хто так вважає, нічого не знає про Дух католицької Церкви! Один із основних її законів звучить: "Ласка не руйнує природу, а зцілює та вдосконалює її! "
Тобто Дух Христа не тільки не послабить любов, а очистить її від елементів егоїзму, вона стане прекраснішою, сильнішою, даруватиме щастя, і в сексуальному аспекті також. Про це читаємо у Томи Аквінського.81 Християнський шлюб міцніший за язичницький, він інтимніший, дарує більше радості, язичник не може уявити собі "благословенної" подружньої любові.
Якщо навіть деякі "язичницькі" шлюби бувають кращі і щасливіші, аніж "християнські", то це не відкидає тези про щасливий християнський шлюб, а лише демонструє, що деякі "християнські" шлюби не такі, як вони про себе говорять, а "язичницькі" подружжя перебувають під ласкою Божою набагато більше, ніж можна було б подумати. Зрештою ласка у шлюбі передбачає природу так, що вже через це вважається: останній вирок нам, людям, не є можливим через подружню любов.
Шлюбне життя з Христом краще, ніж життя без Христа, бо лише через Христа воно досягає досконалості, задуманої Господом.
Але це діяння потребує участі людини. Св. Франциск Салезький пояснив пані Бруларт, як вона повинна виконувати Заповіді Божі про любов до Бога та до ближнього:
"Але попри все пильнуйте, щоб Ваш чоловік… не заперечував, що Ви будете проводити багато часу в церкві, аби Ви не зволікали із своїми обов'язками по господарству… Ви повинні не лише бути побожною і свято жити, але робити кожного достойним любові. Це ви робите будучи корисною та приємною іншим. Хворі любитимуть вашу побожність, якщо отримуватимуть розраду; Ваша родина - коли зрозуміє, що Ви більше дбаєте про її добробут; будьте м'якшою у справах, добрішою у покараннях; Ваш чоловік - коли побачить, що із побожністю Ви стаєте щирішою та ніжнішою до нього."82 Щодо інших святий наполягав: "істинна побожність приносить насолоду і радість оточуючим". Одній заміжній жінці він написав: "Зробіть Вашу побожність привабливою для всіх, а особливо для свого чоловіка, і живіть радо тим, що Ви разом долаєте цей життєвий шлях".83
Подружня любов є Богом бажаним шляхом до святості, а Заповіді Євангелія підкреслюють їхню відносність: вона належить до світового часу, який минає84. Іншими словами, вона не є такою важливою, як стверджують невіруючі, і водночас. вона звільняється від тиску сподівань, якому вона не може протистояти. Навіть найщасливіший шлюб не повинен бути "повним щастям" людини, бо у центрі всього християнського життя стоїть Христос. Вона має право бути такою, як вона є: любов'ю цього світу, джерелом великого щастя земного життя, вікном, крізь яке людина може побачити і зрозуміти, у загальних рисах, "шлюб Агнця".

4. Подружня святість та щастя

Можливо, існують подружжя, які відчувають свій шлюб обтяженим особливими обставинами, але в інакшому випадку означає: святі подружжя – щасливі подружжя! Бо Ласка удосконалює природу, а шлюб за своєю природою підпорядковується щастю.
Багато чоловіків і жінок в історії людства доводять це. Зокрема, святі, Йоанна фон Шанталь і Франциск Салезький, і перш за все Марія та Йосиф. Хоча вони і жили стримано через особливий поклик Марії, але їх поєднувала така безмірна любов, що Йосиф навіть зміг повірити і прийняти особливий шлях Марії, який важко було уявити, включаючи відмову від сексуальних стосунків. Припускати, що вони були "нещасливо одружені", абсурдно. Навпаки, якщо любов це те, що визначає ступінь щастя, то Марія та Йосиф були цілком щасливим подружжям. Це врешті-решт не виключає, що між ними бували непорозуміння, які, однак, не могли затьмарити любові, у порівнянні з тим нерозумінням у храмі між 12-річним Ісусом та його батьками.
"Шлюби вершаться на небесах, тому так багато подружніх пар падають з хмар,"- каже Й.Н.Нестра в одній із своїх комедій. І, напевно, уміння втримати любов "від цього падіння з неба" та дозволити їй витати у цьому "піднебессі" – це особлива ласка Божа з-поміж інших Його ласк. Безшлюбність заради Царства небесного, навчає Церква, - то передчасне захоплення вічним життям, бо форма подружнього життя там буде надолуженою. Але шлюб у любові теж можна назвати таким самим захопленням небом, адже життя з Богом, по суті, є безконечним щастям, наслідком любові, яка досягнула своєї досконалості. Тому шлюб – то лише слабкий відблиск, але все ж таки відблиск вічного блаженства.

5. Прагнення святості у подружжі

Чи можна говорити про святість, зважаючи на сексуальну любов у щасливому шлюбі? Звісно, - каже Церква, - вже давно необхідно було наголосити на цьому. Після ІІ Ватиканського Собору ця правда стає все більше і більше зрозумілою. Вона не залишає байдужими та мотивує людей приймати рішення сповна віддати своє серце Богові, відкрити у подружній любові її особливий вид, та жити цією любов'ю. Наведу такі свідчення:
"Ще дитиною я мріяла вийти заміж. Наше родинне життя мені здавалося прекрасним, і тому я прагнула створити таку ж власну сім'ю. Особливо мене заворожувала думка "бути мамою". Пригадую, коли мені було 5 років, я запитала маму: "Мамо, а як тобі бути мамою? Це ж напевне чудово! Я - Твоя дитина. Це чудово для мене. Але ще краще для тебе, що ти можеш бути моєю мамою?!" Моя мама була дуже здивована таким незвичним запитанням.
Підлітком я міркувала з побоюванням, а можливо, за Божою волею, я стану черницею. Життя монахинь мене не приваблювало і я, власне кажучи, не хотіла вступати до монастиря. Але іноді я таки відчувала глибоке бажання повністю віддатися Богові. Ще з раннього дитинства я глибоко пізнала Бога, а щастя належати Йому так мене приваблювало, що не можу описати цього. Я неодмінно хотіла стати святою і думала, що було б краще прожити життя непорочно. Тому певний час виношувала думку відмовитися заради любові до Бога від шлюбу, який завжди вважала чудовим. Та все-таки бажання розділити своє життя з коханою людиною та разом з ним присвятити себе Богові зростало в мені щораз більше, тому приблизно у віці 20 років я почала шукати віруючого чоловіка та молитися за нього. Але попереду було ще зростання у витривалості…
Кілька років поспіль я знайомилася з молодими віруючими людьми та якийсь час товаришувала з ними; але зазвичай, недовго, бо почувалася не комфортно, виникали сумніви, чи ми підходимо один одному. Тому здебільшого я була самотня. Це не давалося мені легко. Мої подруги виходили заміж. Я, звичайно, дуже раділа з цього приводу, але часто запитувала Бога: "А як же я? Ти забув про мене?" Мені ніяк не траплявся достатньо віруючий чоловік. Я щирим серцем мріяла про віруючого чоловіка, з котрим я могла б розділити усе найважливіше у житті. Часто думала, Господь завжди творить чудо, і побожні люди знаходять один одного. Але на жаль, я ловила себе на думці, що нерідко відчувала себе нещасливою і нетерплячою, майбутнє було невідоме мені. Та все таки я знала, що нічого не зможу домогтися через силу, важливо, незважаючи на нездійсненні бажання, бути щасливою, вдячно приймати життя, яким би воно не було, та довіритися Господньому Провидінню. Я знову поклалася на Господа у всіх своїх бажаннях та часто усвідомлювала, що, власне кажучи, сам шлюб не є останньою і найважливішою метою життя на землі. Думка, що люди на небі не одружуються і вони схожі на ангелів, втішала мене. Часто міркувала, що найважливіша на землі любов до Бога та до людей. Тому ці роки самотності були чудовими і змістовними. Я могла робити безліч справ, які б не мала змоги здійснити будучи матір'ю та дружиною. Попри свою роботу асистентки пастора у лікарні, яка мені дуже подобалася, я організовувала подорожі для молоді в Меджугор'є, керувала молитовним гуртком, заснувала групу поклоніння, брала участь у музичному гуртку… Таким чином я намагалася дарувати свій час Богові.
Своє тридцятиріччя я не забуду ніколи. Тоді я все ще не знала, чи подарує Господь мені чоловіка і яким він буде. Я лише розуміла, що стаю старшою та розміняла свої "сорок". Але замість можливого почуття паніки, я провела весь цей день у великій радості. Співаючи, каталася на велосипеді у сонячному промінні поміж квітучими деревами, і могла дякувати Богові за все моє життя. Я думала: "О, Боже! Якщо б я зараз померла – навіть із своїм нездійсненим бажанням – я б все одно дякувала Тобі! Ти дарував мені все, що мені потрібно: моє життя, мою родину, добрих друзів, мою професію, а передовсім щастя пізнати Тебе. Це найпрекрасніше!" Невдовзі, під час дев'ятниці до св. Йосифа, я несподівано закохалася у одного із моїх найкращих, можна сказати навіть, у найкращого друга з Німеччини. Ми з ним познайомилися п'ять років тому на весіллі наших друзів, приблизно двічі на рік їздили разом в Меджугор'є, навіть в автобусі сиділи поряд, часто зустрічалися з різних причин, багато спілкувалися і передзвонювалися, обмінювалися думками, подорожували разом… Я завжди цінувала його, але ніколи не розглядала його як партнера в подружньому житті. Це, напевно, пояснювалося тим, що я мала надто вузьке уявлення про мого майбутнього чоловіка. Та молитва звільнила мене від цієї установки. Раптом моє серце відкрилося для Еріка і я зрозуміла, якого друга впродовж всіх цих років я в ньому знайшла. Ми завжди добре розумілися, він завжди був поряд; я могла з ним говорити про все на світі; з ним так сердечно сміятися; мені добре було у його присутності; він завжди був мені підтримкою та опорою у вірі та в доброму… Великою радістю стала для мене змога розпізнати в ньому кохану людину, з якою я захотіла розділити своє життя. Позаяк наша любов виявилася взаємною і ми відчували, що нами керує Господь, 13 травня того ж року ми одружилися. І оскільки я постановила собі молитися за всіх, хто перебуває у пошуку свого віруючого партнера, то не забула про них і тоді, коли сама знайшла свого: під час богослужіння на наших заручинах я палко молилася за всіх них. Я впевнена, що Господь вкладає у кожну людину її власний план любові і всіх – одружених чи ні – хоче зробити щасливими. Я покладаюся на те, що Господь поєднає ще багато віруючих людей та подарує нам ще не одну добру і святу сім'ю".85
У жовтні 2001 року Папа Іван Павло ІІ проголосив блаженними римське подружжя Луїджі (1880-1951) та Марії (1884-1965) БельтрамКватроччі, яке прожило разом 50 років та виховало четверо дітей. Вони "жили звичайним життям" в любові та службі "у незвичайний спосіб". Церква не лише навчає, вона демонструє яскраві живі приклади.

XVIII
Подружжя як Таїнство


Не потрібно вірити в Бога, щоб кохати іншу людину та мати змогу одружитися. Любов, сексуальність, одруження та народження дітей – все це прояви нормального, людського життя. З точки зору віри, однак, шлюб - це щось більше, ніж " природнє". Згідно з вчення католицької Церкви, шлюб - це таїнство, тобто таємничий, дієвий знак любові Господа до нас, людей.
Спитаймо: "Що у шлюбі такого символічного?". Відповідь буде такою:
Так, як чоловік і жінка нерозривно єднаються в шлюбі, так Ісус невід’ємно поєднався із Церквою, тобто з нами, людьми. Отже, якщо ми хочемо говорити про зустріч невидимого Бога, так, що мова насправді йде про реальність – знайдімо щасливе сімейне подружжя з дітьми і скажімо:
Так само, як любов цих двох, ви повинні уявляти собі любов Ісуса Христа до нас, людей! Влучно сказано! Як у шлюбі, так і у ставленні Ісуса Христа до людей, йдеться про любов, про прийняття рішень за інших, про вірність та віддачу, про нове життя. Окрім того, ця любов плодоносна, вона дає нове життя. Чоловік і жінка поєднані не лише любов’ю, а завдяки обіймам своєї любові стають батьками та народжують дітей. Так само примножується Церква, ведучи людей до віри та поєднуючи їх через хрещення з Христом. При цьому вони наче гілка, яка живе, бо прищеплена до винограду (як говорить Ісус про Себе) чи до оливкового дерева (апостол Павло використовує цей образ до обраного Господом єврейського народу) та від нього отримує свою силу.
Церква робить ще один крок уперед. Господь створив шлюб, щоб ми краще могли собі уявити таїнство Христос-Церква. Отже, шлюб невипадково став чудовим наглядним прикладом, оскільки в його основі закладено свідомий замисел Господа!
Прославлена Церквою безшлюбність, як одна із форм любові, має бути правильно зрозумілою та прожитою. Все інше збіднювало б людське життя та шкодило особистості, а відтак не мало б нічого спільного із "жертвою приємною Господеві".
"Символічність шлюбу" не просто порожній символ. Він доступніше пояснює людині те, що таке шлюб узагалі. Це любов Божа. Рекламний щит, який вивісив пекар, не можна скуштувати, але він вказує на те місце, де можна придбати хліб. Натомість харчі, які подаємо голодному, не лише сповіщають про допомогу, а вже є допомогою. Так само у шлюбі: Господь не розповідає нам про Свою любов до нас, а вже є частинкою тієї любові, Його даром для нас. Тома Аквінський твердив, що Таїнство шлюбу уділяє подружжю щось із тієї любові, з якою Христос страждав задля Своєї Церкви.
Однак ця допомога не має магічної сили, а радше є допомогою для самопомочі. Тобто ми мусимо використовувати власні сили, розум, чуттєвість, любов, і тоді Він таємничим способом допоможе нам не схибити. Господь ніколи не розчарує людину, ні у радості, ні у горі! Але у праведному житті Таїнство шлюбу, як і всі інші Таїнства, має цілющу силу для живлення ран, які людина могла отримала від когось або завдала собі сама. Благодать Божа завжди робить прекраснішим те людське, що знаходить, та возвеличує його над природно можливим.

ХІХ
Як одружитися церковно?


Подекуди люди приходять до церкви, бо там святковіше, аніж у відділі реєстрації громадянського стану.
Такі шлюби Церква не підтримує. Той, хто хоче взяти шлюб у церкві, повинен зрозуміти, що мова йде про дещо більше, аніж про зовнішні рамки цього дійства. Одруження - важливе рішення, прийняте перед лицем Господа, рішення, яке людина вже не зможе відмінити, бо "те, що поєднав Господь, людина не може роз'єднувати", - сказав Ісус.
Яких передумов повинні дотримуватися пари, які хочуть взяти шлюб у церкві? Відповідь, власне, дуже проста. Вони повинні бути християнами та насправді прагнути взяти шлюб, саме у тому сенсі, який розуміє Церква під цим поняттям.
Тобто:

1. Церковне одруження можливе тільки для членів Церкви

Зазвичай, обоє партнерів повинні бути хрещеними католиками. Якщо ж один із них таким не є, їм потрібно отримати особливий дозвіл.

2. Обидвоє партнерів повинні бути здатними до подружжя

Обоє партнерів повинні бути в становищі, яке б їм дозволяло вступити у шлюб. Це означає, що слід з’ясувати, чи ніщо не перешкоджає дійсному та дозволеному вінчанню.

3. Проблема розлучення та повторного одруження

Дійсне та існуюче подружжя християн – фаховий термін "здійснене/доконане" – не може бути розірване за жодних причин, лише через смерть. Ця аксіома католицької Церкви дозволяє зрозуміти, в яких саме випадках Церква визнає справжнім або вдаваним повторний шлюб:
- По-перше, Церква може розпускати ті шлюби, в яких жодного разу не було подружнього єднання, тобто "подружжя, які не відбулися".86
- По-друге, нерозривними є шлюби між християнами. Інша справа з нехрещеними. Якщо один із подружжя католик, а інший не може більше витримувати подружнє життя, то такий шлюб може бути розірваний "на користь віри". Про такий випадок говорить св. Павло (1 Кор 7,12), і називають його "привілей Павла".
- По-третє, Церкві відоме анулювання шлюбу. Трапляється, що люди одружуються, але вони не розуміють сенсу того "шлюбу", який закладено Церквою. Наприклад, одна пара категорично виключає можливість народження дітей, інша - планує "вільний" шлюб без обов'язку вірності, ще в іншої пари може бути проблема неспроможності чоловіка або жінки вступати у статеві стосунки. Якщо ті чи інші перешкоди для шлюбу в рамках "шлюбного процесу" будуть доведені, Церква проголошує: "Цей шлюб ніколи не існував, тому ці люди в очах Церкви не були по-справжньому "одружені" а отже, можуть одружуватися "знову". І такий шлюб вважатиметься "першим".
Тільки фахівець у кожному окремому випадку спроможний сказати, може чи ні розглядатися питання анулювання шлюбу згідно з чинними шлюбними законами Церкви. Якщо після розлучення постає проблема повторного одруження, про це слід з’ясувати у церковному суді. Якщо анулювання можливе, це ще потрібно перевірити, і не варто вводити себе в оману: часто воно неможливе, і звідси випливає така поширена болюча перешкода для існуючого, але невдалого подружжя. Відповідно до того, що сказав Ісус про нерозривність шлюбу, Церква не вважає себе уповноваженою погоджуватися на вінчання до тих пір, поки партнери живуть ще у попередньому шлюбі.
Прошу зауважити: можуть існувати причини, коли розлучення і державне розірвання шлюбу доречне або навіть необхідне. Болюча і невирішальна проблема полягає у повторному шлюбі. Бо бажання розлучених спробувати своє щастя ще раз по-людськи зрозуміле.
Сьогодні люди знають про розлучення, яке дозволене і допускається державою. Звичайно ж, Церква визнає правові наслідки і знає, що розлучення у деяких випадках не уникнути або воно є долею одного із партнерів, проти котрої він безпорадний. У таких ситуаціях не лише дозволено, але і необхідно, щоб держава приймала закони, які б дозволяли запобігти несправедливості.
Але позаяк шлюб в очах Бога союз нерозривний, нерозривний він й і в очах Церкви. Той, хто розлучений державою, залишається для Церкви "одруженим", не зважаючи на зовнішнє розлучення. Тому Церква змушена відмовляти у повторному вінчанні до тих пір, поки живий подружній партнер. Коли ж розлучений звертається до відділу записів актів громадянського стану і "одружується" там, то він не буде насправді одруженим, а тому, на жаль, не може приступати до Таїнств. Це боляче усвідомлювати, але не йдеться ані про "засудження", ані про "дискримінацію" чи відлучення від Церкви. Вагомі релігійні аргументи безкомпромісні, а хто їх поважає, пов'язаний з Богом тісніше, ніж той, хто з кулаками виступає супроти них. Питання: "Чи може повторно одружений приступати до Таїнств?" - не має нічого спільного із милосердям. Вирішальним чинником слід вважати вчення Євхаристії стосовно Таїнства шлюбу. Мова йде про питання віри, а не милосердя. Адже Папа такий ж милосердний, як і його критики, а отже, потрібно уважно вислухати його: по-перше, він запрошує всіх брати участь у церковному житті і таким чином з дня на день прикликати на себе Боже благовоління". Він закликає Церкву, тобто всіх інших християн, заради повторно одружених розлучених "молитися та додавати їм сміливості, стати для них милосердною матір'ю та зміцнювати їх у вірі та сподіванні"87. "Про засудження", як стверджує дехто, взагалі не йдеться!
По-друге, вважається, що "Церква зміцнює свою засновану на Святому Письмі практику не допускати повторно одружених розлучених до Євхаристії". Про цей пункт гаряче дискутують! Але важливо вислухати обґрунтування Папи:
"Ваше життєве становище та ваші життєві стосунки об'єктивно суперечать тому зв'язку любові між Христом і Церквою, який втілюється через Євхаристію".
Пояснити цю причину не так просто, та все ж таки вона важлива: З одного боку, шлюб - це втілення невидимої єдності Христа з Його Церквою. З іншого боку, св. Причастя - таїнство єднання Христа з Його Церквою. З цього випливає, що розірваний шлюб стає не лише трагедію для тих, кого він стосується, їхній розрив штовхає на думку про те, що і єдність Христа з Його Церквою може розірватися. Коли ж обоє приступають до св. Причастя, це суперечить само собі: їхні життя відкидають єдність Христа із Церквою, а їхнє прийняття Таїнства Причастя ніби її підтверджує, тобто життя і Таїнства не співпадають.
Крім того, існує ще одна особлива причина церковного походження. Якщо допускати таких людей до Євхаристії, то можна спричинити нерозуміння та хибні уявлення віруючих щодо вчення Церкви про нерозривність шлюбу".
Другу причину, озвучену Папою, зрозуміти легше. Потрібно тільки додати, що утримання від Євхаристії у вірі та послуху перед авторитетом церкви - значить служити Церкві. Вона допомагає іншим краще зрозуміти єдність Христа з Церквою та нерозривність шлюбу.
Відома письменниця Г. Фуссенегер мала досвід життя в шлюбі із чоловіком без прийняття Таїнств. Коли її запитали про те, що вона думає про церковні закони, відповіла: "Це було нелегко. Я боролася сама з собою. Оскільки мій другий шлюб був укладений лише державою, мене довгий час не допускали до Євхаристії. Це було дуже боляче, думаю, цей біль приніс мені особливі плоди. Лише так я змогла осягнути всю цінність Євхаристії. Я не можу шкодувати про ті гіркі сльози, які я проливала в той час. Точніше кажучи, мене було щедро обдаровано тією забороною"88.

4. Так званий "подружній іспит"

Для вдалого та дійсного шлюбу важливо, щоб обоє партнерів хотіли того, що вкладає церква в поняття "шлюб". Це пояснюють три пункти, які називаються "екзаменом наречених" , та які повинні написати пари, які мають намір вступити у шлюб:
а) нерозривність шлюбу: "поки смерть не розлучить вас"
Церква під поняттям "шлюб" розуміє пожиттєвий союз - "поки смерть не розлучить вас". Лише ті, хто насправді прагнуть вступити у цей нерозривний союз, можуть і повинні вінчатися у церкві.
б) "Єдність" шлюбу замість "вільного"шлюбу
Церква не визнає жодних "вільних шлюбів", в яких існує сексуальна свобода стосовно інших осіб, навіть тоді, коли партнери взаємно про це домовилися.
Церква наполягає: шлюб – це зв'язок між чоловіком і жінкою, який виключає будь-який інший союз. Для деяких країн, що розвиваються, це означає "ні" полігамії і приниженню жінки. Як змінити новоутворені структури в сенсі християнського подружжя так, щоби не йшлося про людські трагедії, - це звичайно завдання, яке вимагає розуму та терпіння. Але мета – рівноправна єдність у шлюбі чоловіка і жінки – не підлягає сумнівам.
в) Готовність до народження дитини
Кожне подружжя повинне бути готове до народження дитини. Звичайно, деякі подружні пари твердо вирішили, що вони не можуть мати більше дітей або, вірогідно, що діти народжуватимуться з важкими вадами, а тому їх не можна зачинати. Недійсним шлюб вважається тоді, коли партнери або один із них наполягає: "Я чи ми питання дітей не розглядаємо". Скільки дітей повинна чи не повинна мати пара, вирішують партнери самі з огляду на власне сумління.

5. Релігійне ставлення до подружжя

Церква настійливо рекомендує віруючим одружуватися не лише законно, але і добре готуватися до подружнього життя у всіх аспектах. Відтак вони повинні сповідатися та приймати св. Причастя. Бо Господь посилає свою допомогу не як пошта пакунок. Лише ті пари, які моляться та намагаються жити за Євангелією, пізнають присутність поряд Господа.

6. Подружжя партнерів з різних віровизнань

Безліч запитань виникає щодо мішаних шлюбів. По-перше, подружжя повинне домовитися, як саме виглядатимуть їхні подружні стосунки і, звичайно, існує багато конфесій, які мають різні відповіді щодо питання контрацепції; а по-друге, мова йде про релігійне життя та виховання дітей в обох релігіях.
- Що стосується подружніх стосунків, проблема, звичайно ж, не обмежується тільки мішаними шлюбами, у кожної подружньої пари вона має свій вигляд. Та все-таки це питання особливо легко прослідкувати у мішаних конфесійних шлюбах: партнер-католик намагається жити згідно з католицьким вченням, протестанти навпаки, не заперечують контрацепцію. Що робити тоді?
- Це лежить в основі сексуальних стосунків: вони потребують особливої чутливості стосовно партнера, щоб не образити його в інтимній сфері. Будь-яке "переконування" чи будь-який тиск буде обтяжувати любов на довгий час.
Зазвичай, "ліберальний" партнер повинен йти на поступки заради сумління партнера та з любові до нього, що означає відмовитися від своїх особливих бажань. "Ліберальність" в такому випадку може бути подвійною:
По-перше, як поведінка, яка не приймає вчення Церкви щодо суперечливих питань, наприклад, питання контрацепції чи інших "форм" стосунків. Стосовно таких розбіжностей любов вимагає відмови від того, хто вважає свої бажання легітимними. Якщо ж він неготовий до цього, доброю порадою буде: об'єктивно гріховні вчинки або дозвіл іншому без власної гріховної поведінки не є вирішенням, бо сексуальні стосунки через таку сексуальну беззастережність хворі зсередини, тобто не можуть бути єднанням у любові. Податливість у вчинках певний час може втримати фасад, але вона не врятує дому. "Ліберальною" можна назвати ще помірковану католицьку поведінку у порівнянні з тісною, манірною позицією. І в цьому випадку "піддатися" повинен "сильніший", дати час іншому; подумати, як переконати її чи його. Витривале терпіння в таких ситуаціях, без сумніву, можна назвати хрестом і справжнім екзаменом. Зрештою, як каже св. Павло, сексуальна відмова може стати небезпечною для подружньої вірності: "Не ухиляйтеся одне від одного, хіба що за взаємною згодою, до часу, щоб вам віддатися молитві, а потім сходьтеся разом, щоб не спокушав вас сатана вашою нестриманістю." (1 Кор 7,54)
- Інші проблеми "мішаних шлюбів" стосуються відношення до віри партнера і проблем виховання дітей. Звичайно, багато "мішаних шлюбів" не мають проблем, тому що або один з двох, або обоє релігійно байдужі. Парадокс, але проблема виникає якраз у "ідеальному випадку", власне тоді, коли обоє партнерів переконані у правильності своєї віри та хочуть жити згідно з нею.
"Правда звільнить вас",- каже слово Біблії і правда, про яку тут йдеться, - це повага до переконань іншого. У буденній практиці це означатиме спільну молитву та спільне відвідування богослужінь свого партнера настільки, наскільки це можливо. Саме повага до іншого велить дотримуватися меж, наприклад, при забороні приймати св. Причастя протестантам у католицькій церкві. Сьогодні чомусь забувають, що любов до партнера з одного боку та любов до своєї віри з іншого невідворотно виливаються у бажання, що партнер теж дійде до правди, яку прийнята у власній вірі.
Подвійна любов – до партнера і до церкви – вимагає розмов партнерів про віру. Але досвід показує, що у багатьох шлюбах це неможливе з різних причин. Тому часто прагнення єднання з партнером і у вірі мусить бути обмеженим на молитві. Вражаючим прикладом шлюбу, який через зміну релігії чоловіка перетворився на "мішаний шлюб", є історія про Скотта та Кімберлі Ган. Вони були християнами-баптистами, пристрасними теологами, натхненними бажанням та готовністю служити Господеві. Перехід чоловіка у католицьку віру спричинив у сім'ї кризу. "Я ще ніколи не відчувала себе такою зрадженою, ніколи ще не була такою покинутою!", - так описує свої почуття, озираючись назад, жінка. Ніч Воскресіння, коли чоловіка прийняли у Церкву, була "найгіршою ніччю її життя". Унаслідок цього болюче духовне розлучення подружжя. Але Господь направляв і дружину: пресвітеріанський батько порадив доньці таку молитву: "Господи, хочу піти туди, куди Ти хочеш направити мене, хочу робити те, що Ти хочеш, аби я чинив; хочу говорити те, що Ти хочеш почути від мене, я відпущу те, що Ти хочеш, аби я відпустив". Проте жінка заперечила: "Якщо я почну так молитися, то, напевно. навернуся до католицької віри. Але я нізащо не хочу ставати римо-католичкою". Батько відповів їй розважливо, по-справжньому мудро: "Ні, молитві цього не під силу! Але це означає, "що Ісус або є Господарем всього твого життя, або взагалі не є твоїм Господом. Ти не повинна говорити Богові, куди ти хочеш іти, а куди – ні. Ти повинна лише сказати, що ти в усьому покладаєшся на Нього. Це мене турбує більше, ніж те, що ти станеш римо-католичкою. А якщо твоє серце закам’яніє для Господа. Якщо ти не можеш так молитися, то молися до Бога про ласку, щоб ти змогла так молитися. Відкрий Йому своє серце – ти можеш довіритися Йому". Вона молилася, і стала католичкою. Перед її вступом до Церкви батько знову знайшов правильні слова для своєї доньки: "Що тепер з чистою совістю ти можеш сказати Богові?" Вона: "Я від усього серця скажу Йому: "Ісусе, у великих жертвах я не переставала любити Тебе і була слухняною Тобі у всьому, що я розуміла. Я слідую за Тобою у Католицьку Церкву." Батько: "Якщо ти це сказала, то мусиш це зробити"89. Кожному подружжю, особливо різноконфесійному, яке загрузло у труднощах, можна порадити дотримуватися цієї молитви. Обхідний шлях до Бога через віддачу себе у Його волю часто стає найпростішим шляхом до справжнього вирішення кризи, в такій чи у багатьох інших життєвих ситуаціях.

ХХ
Незайманість заради Царства Небесного


Одружені люди є символом, наглядним уроком любові Христа до Церкви. І навпаки, безшлюбність християнам доводить, що Господь Сам може наповнити серце людини і повноцінне життя можливе для Нього і з Ним.
Однак християнська безшлюбність кардинально відрізняється від холостяцького життя чи нудотного життя "старої діви", яка, за словами А. Геллєра, "зберегла свою незайманість, не зважаючи на спокуси, та запізно зрозуміла, що разом із спокусами відштовхнула своє щастя"90. Зрозуміло, що ні чоловіків, ні жінок, які за певних нещасливих обставин не змогли одружитися, ми не маємо права принижувати чи висміювати. Мова йде лише про поведінку, через яку хтось пихато чи манірно відкидає любов. Зовсім інша справа із "безшлюбністю заради царства небесного". Людина живе мотивом, даним Ісусом, заради "царства небесного"! Він "спалює позад себе мости" і показує іншим, наскільки він упевнений у обіцянках Божих.
Найважливіше, що повинен знати кожен християнин про безшлюбність заради царства Господнього, це те, що безшлюбність сама по собі не має цінності. Хто не любить нічого, не любить і Бога! І життя без шлюбу можливе і змістовне тоді, коли воно сприймається як життя з та для любові. Без любові це було б каліцтвом та зубожінням людини – і часто так воно є! Особливо боляче, коли люди, які почали йти таким шляхом, "втішаються" чимось іншим!
Внутрішнє ядро християнської безшлюбності описав св. Августин: "Як сильно слід любити, щоб заради цього відмовитися від любові!"

ХХІ
Просвіта і статеве виховання


Хто такого не знає:
- Донька високоосвічених батьків, яка під час першої менструації подумала, що поранилася під час занять спортом;
- Молода лікарка, яка перед весіллям вважає, що її чоловік знатиме, як "це все" відбувається;
- Актриса, яка боїться завагітніти, бо її колега поцілував її у шию;
- Батьки та матері, які присоромлено намагаються розповідати про "бджілок" чи інших тварин, бо не знають, як назвати вагіну чи сексуальні стосунки або їм просто неприємно говорити про це;
- Юнак, який чув про "любов" на уроці біології, уважно вислухавши вчення про спадковість, і хоча він уже знає, що таке статеві клітини, але все ще не знає, як "власне кажучи, вони зустрічаються".
Розпитаймо старших людей, і вони можуть розповісти подібні історії. Сьогодні ми сміємося з таких оповідей, і все не виглядає так трагічно, як дехто стверджує. Та все-таки, просвітництво, яке не виправдало сподівання, було і є злом, бо принесло багато нещастя людям. Звідси запитання: як просвітити дітей, якщо хочемо уникнути як манірного замовчуванню за старим звичаєм, так і навернення до гедонізму сучасності, застосувавши "правильну" програму виховання? З точки зору Церкви слід дотримуватися таких пунктів:
Першими вихователями дітей мають бути батьки, а не будь-які інші авторитети. Адже так Господь влаштував, а не визначив якийсь парламент. Важливо, щоб батьки усвідомлювали це. Держава не має жодного права позбавляти їх самостійності та перебирати на себе їхні права, і вже точно не у такій чутливій сфері, як виховання дітей у сексуальному плані.
Зрозуміло, що діти повинні отримати добру і ґрунтовну інформацію про статеві органи та процеси під час сексу та зачаття. Оскільки багато батьків не мають достеменних знань про біологічні взаємозв'язки, то в цьому їм повинна допомогти школа. З цієї точки зору мусить і може існувати шкільне сексуальне виховання. При цьому від вчителів маємо право вимагати, щоб цей урок був пов'язаний із звичайними людськими цінностями, такими як любов, шлюб, вірність.
Важливо виховувати дітей у любові, бо з нею пов'язане будь-яке правдиве людське сексуальне виховання: "Сім'я перша і базова школа соціальної поведінки. В якості союзу з любові у даруванні себе вона знаходить закон, який нею керує та дозволяє їй зростати. Самовіддача, яка відображає любов подружжя один до одного, пропонує себе як модель і норма для тієї самовідданої віддачі, яка втілиться у стосунках між братами і сестрами та між різними поколіннями, які становлять родину… Виховання у любові, у самопожертві – це невід'ємна передумова батьківського завдання дати дітям зрозуміле і тактовне статеве виховання." А далі Папа зазначає: Найглибше значення сексуальності полягає в тому, "що воно веде особистість до віддачі себе у любові".91
Якщо говорити про методи такого важливого сексуального виховання, то вони не можуть бути навчальними техніками. Любов належить до тієї сфери людського буття, про яку можна багато розмірковувати і говорити, але яку не можна "вивчити", а тільки зрозуміти через досвід та спостереження. Пізнання цінностей, вважає великий філософ Д.ф.Гільдебранд, не дається шляхом вивчення. Воно досягається іншим шляхом: учнів потрібно привести "у світло цінностей". Говорячи словами Біблії, треба наслідувати апостола Андрія, який спочатку розповів своєму братові про Месію, а відтак взяв його за руку і привів до Ісуса: "Ходімо подивимося! "
Отже, найкраще суть сексуального виховання розкривається у взаємних почуттях батьків. Діти краще зрозуміють статеве дозрівання, якщо вони будуть плодами любові. Це стосується і літературних вражень чи вражень від фільмів, які дивиться молодь. Одним словом, добра постановка "Ромео і Джульєтти" набагато цінніша у сексуальному вихованні, аніж багато інших теоретичних старань та розділів загального навчального курсу.
Звичайно ж, діти повинні отримувати конкретні норми любовної етики в питаннях сексуальності, їх слід їм пояснювати, починаючи від сенсу цнотливості і сором'язливості аж до обходження зі сексуальними потягами різного роду та окремих питань регуляції народжуваності, обговорювати проблеми подружнього обов'язку і ніжності під час подружніх сексуальних стосунків.
При всьому цьому, в дусі псалму 119, ви повинні знати "сексуальна мораль" Церкви є нічим іншим, як сумою Заповідей Божих у сфері сексуальності, і ці Заповіді не перешкоджають любові, вони служать любові та ведуть її до досконалості.
Якщо ці аспекти позбавити суперечливості, то їх можна розширити та за допомогою психології та педагогіки обміркувати деталі, яким чином привести до любові дітей, відповідно до віку та індивідуальності кожної дитини.


ХХІІ
Відхилення сексуальної орієнтації і гріх


Оральна, анальна чи мануальна сексуальна стимуляція має стільки мало спільного з мовою тіла любові, скільки будь-який нечленороздільний звук із нашим мовленням. Її стерильність з огляду на це зрозуміла сама собою. Те саме стосується й інших незвичайних збочених сексуальних стимуляцій.
Не можна заперечити: існують "сексуальні орієнтації", які можна означити, як хворі або ненормальні. Щоправда, стосовно гомосексуальності цей факт заперечується, бо американське товариство психіатрів у 70-ті роки викреслило її зі списку хвороб. Звичайно, ні для кого не таємниця, під яким тиском відбулося це нібито наукове рішення!
Говорити, що існують хворобливі сексуальні схильності, не означає, що з будь-якої точки зору просто було б назвати межу між здоровим і нездоровим: мастурбація вважається "нормальною", але вона так само, як і інші сексуальні способи поведінки не відповідає суті сексуальності, закладеної Богом.
Поміж тим слід розрізняти незначні відхилення, які обтяжують людину час від часу, та такі, які загрожують всьому її існуванню та іншим людям. Деякі сексуальні збочення з'являються лише інколи або в певних ситуаціях (в казармах, тюрмах…) і зникають, коли людина повертається до нормального життя.
Необхідно дотримуватися таких законів та знань:
- Наукові теорії про виникнення гомосексуальності (й інших сексуальних відхилень) не єдині. Відомо лише одне: не існує жодного доказу того, що гомосексуальність передається генетично, тобто успадковується. "Ніхто не народжується гомосексуалістом" (Р.Коен). Тому говорити про "схильність" неправильно. На жаль, стосовно цього перекладачі німецького катехизму допустили помилку.92
- Якими б різними не були людські долі, та ми чітко знаємо: існує спокуса і те, що КрістаМевес назвала "гомосексуалізацією" суспільства. Схильність до гомосексуальності в очах віруючих людей пов'язана із відходженням людей від Бога (як казав Павло в Римі 1,18 фф), навіть якщо (як у стражданнях!) в цьому винен не кожен зокрема.
- Хто в собі відчуває неприродні сексуальні нахили, повинен думати про те, що не існує цілком досконалих і повністю нормальних людей. Кожен має свої проблеми: один – ті, інший – інші. Але він повинен усвідомити істину: як накладання табу на ці проблеми, так і недомовки про варіант "нормальності" залишають його на одинці з цими проблемами.
- Не йдеться про дискримінацією, якщо ми об'єктивно називаємо певну сексуальну орієнтацію "ненормальною" чи "хворою". Заяча губа теж "відхилення від норми".
- Люди з аномаліями розвитку є людьми з такими самим достоїнствами і з таким самим покликанням Божим, як і всі інші. Саме через те, що їхнє сексуальне відхилення побічним, можна говорити і про них. Зрозуміло, що побутують такі вирази, які у сучасному мовленевому етикеті вважаються образливими (виродок).
- Слід розрізняти сексуальні схильності та сексуальні дії. Лише діяння віддаляє від Бога, "сексуальні відхилення" людини, всупереч котрим вона живе сексуально стриманим та цнотливим життям, можуть зробити її святою, навіть якщо ці відхилення є "ненормальні". Особливе завдання Церкви допомогти таким людям: своїми вченнями та через таїнства. Вражаючим прикладом такого душпастирства стали "Кураж"-групи самодопомоги, які заснував та керує впродовж багатьох років американський священик Дж. Гарвей.93
- Те, які схильності людина відкриває в собі, залишається на її відповідальності так само, як і спосіб, яким вона з ними обходиться. Хто стверджує, що ці люди не здатні керувати – нормальні чи ненормальні – своїми сексуальними бажаннями і схильностями, той заперечує в людині людське, тобто свободу, і відкидає ласку Божу.
- Особлива ситуація виникає, звичайно ж, тоді, коли сексуальні бажання людини скеровуються на кримінальну мету, тобто, наприклад, на отримання задоволення від страждань інших, зловживання дітьми чи навіть їхнє мордування. Викриття жахливих відео, які демонструють справжнє насильство, знущання над жінками та дітьми, та котрі мають свій "ринок", підтверджують існування "того" світу демонічних форм вияву сексуальності. Такі фільми, як "М – місто шукає свого вбивцю" (ФрітцЛанг) або повідомлення У.Фрьолінга доводять сказане. Людина, яку переслідують такі фантазії та бажання (і при тому вона не тільки відчуває короткочасне непереборне бажання), зобов'язана просити допомоги, навіть якщо виникає найменша небезпека, що одного дня вона піддасться спокусі.
- Суперечливе питання також: чи піддається лікуванню гомосексуальність. Відповісти на це питання повинні терапевти. Деякі з них повідомляють (Г. ван ден Аардвег) про можливість зцілення від гомосексуальності. І навпаки, є такі, які доводять протилежне. (Р.Коен)95. Однак слід зазначити: той, кого це стосується, повинен прагнути вилікуватися, і навіть тоді багато з випадків виявляються резистентними до терапії (як і багато інших хвороб).

ХХІІІ
"Подружжя" – також і для гомосексуальних?


Доцільність інституту сім'ї ставиться під питання. Побутує думка, що існують й "інші форми" спільного проживання, які потрібно визнавати, дехто вважає поняття "сім'я" незрозуміле, а ще інші стверджують, що сім'ї вже давно пережили себе. Здається, що лише в суперечці щодо питання, чи можуть "одружуватися" гомосексуалісти, шлюб та сім'я стають ідеалом та перестають бути предметом дискусій.
Важливо пояснити саме поняття і те, що в нього вкладено, розумними словами Конфуція, який сказав: "Якщо б я мав владу керувати, я б покращив мову. Бо коли мова не відповідна, тоді те, що сказане не відповідає тому, що було задумано. Не допускайте жодного свавілля у словах".

1. Що таке "сім'я"?

Безперечно, ми говоримо про "сім'ю" і в ширшому значенні цього слова, як-от, про "людство", чи про "сім'ю монахів". Те саме ми розуміємо, говорячи про співпрацівників однієї фірми. Таким чином висловлюється їхнє відчуття взаємної приналежності, як у сім'ї. Крім того, говоримо про ядро сім'ї, про велику сім'ю, маленьку сім'ю або інколи про часткову сім'ю.
Але всі ці способи не ставлять під питання існування стандартної сім'ї, навпаки, вони передбачають те, що знає кожна людина: саму суть сім'ї.
Якщо ж люди "співіснують" якимсь певним чином, це в жодному випадку не є якоюсь "альтернативною" формою життя сім'ї. У тюрмах, казармах, гуртожитках, готелях люди живуть "разом", але вони не є сім'єю, якими б бажаними чи навіть фамільярними не були такі форми поведінки. Якщо хтось стверджує, що існують також і "інші форми співіснування", достатньо його запитати, що конкретно він має на увазі, нехай наведе приклади. Досвід показує, названо буде лише гомосексуалістів, інколи гуртожитки, чи полігамні стосунки, а що ще можна придумати, ну хоча б теоретично.
Або коли кажуть, що це є "альтернативні форми", той що? Назва може бути яка завгодно, слова так само мало змінюють реальність, як і етикетки вміст пляшки. Але коли сьогодні хтось стверджує, що поняття сім'ї незрозуміле, то нехай запитає дітей із вадами у дитячих будинках – навіть вони знають, що таке сім'я і за чим вони так сумують! Вони будуть безпомічними. Ось що говорить Папа: "Сім'я, заснована та натхненна любов'ю, - це спільнота осіб: чоловіка і дружини, батьків і дітей, родичів. Їхнє першочергове завдання - залишатися вірними їхній єдності та неустанно намагатися творити справжню спільноту особистостей"96.
Одним словом, мова про "альтернативні форми життя" – це великий блеф, який можливий тоді, коли уникаємо питань про те, що дійсно мається на увазі. Воно служить лише одній меті: спотворити сім'ю заради суспільно політично керованих цілей.

2. Чи сім’я застаріла?

Це твердження таке ж абсурдне, як і спроба радикальних феміністок звести різницю між чоловіками та жінками до вільно обраної ролі та визнавати, скрегочучи зубами, біологічно незмінні факти. Це боротьба з вітряним млином. Допоки існують люди, житимуть чоловіки і жінки, вони будуть закохуватися одружуватися і народжувати дітей.
Честертон влучно підмітив: той, хто каже, що шлюб не пасує сучасності, схожий на того, хто каже, що людські голови сучасних людей не пасують до форм капелюхів, які модні зараз.

3. "Привілеювання" сім'ї?

У правовій державі не може існувати безпідставних привілеїв, бо ніхто не "унікальніший" за іншого. Але коли все-таки комусь надається право або перевага, якими не можуть користуватися інші, то лише у зв'язку із особливими досягненнями, особливими зобов'язаннями або особливими навантаженнями набувача, які цей привілей можуть виправдати.
Тепер же сім'я має неабиякі досягнення: завдяки народженню дітей вона забезпечує майбутнє, включаючи пенсії, значною мірою вона дає своїм членам безпеку та підтримку, вона оберігає ідентичність народу.
Тому держава повинна визнавати сім'ю як осередок суспільства. Прошу зауважити "визнання" особистості стосується кожної людини, байдуже, в якій життєвій формі проходить її життя.
Тут же іде мова про "визнання", яке повинна надати держава життєвій формі, як такій. Але це "визнання" належить лише сім'ї, бо не існує жодної іншої, яка приносить порівняно такі самі досягнення для добробуту суспільства. "Інші форми життя" "прирівнювати" до сім'ї було б несправедливо з простої причини, бо вони просто "інші"! Звичайно, це не повинно заважати законодавцям також і стосовно інших, несімейних стосунків людей приймати закони, щоб стримати важкі випадки, бо вони дуже легко можуть трапитися, наприклад, з неодруженими парами: один з двох може померти, не склавши заповіту – чи успадкують родичі померлого все його майно? Навіть і тоді, коли його партнер дбав про нього упродовж років? Чи має той, хто залишився, звільнити помешкання? Законодавці зобов’язані врегульовувати такі випадки на правовому рівні. Але вони повинні знаходитися "нижче" від тих, які стосуються сім'ї. "Нижче" означає: ці права повинні бути набагато більше обмеженими за ті, які, у порівнянні з простим співмешканцем, переймає на себе партнер у всій відповідальності через своє подружнє слово "так".

4. Гомосексуальні подружжя?

Примітка: Наступні свої міркування кілька років тому я опублікував у статті у "Прессе" (Відень). У день виходу газети відбулося щось незвичайне в моєму житті: Кардинал особисто зателефонував мені та подякував за цю статтю. На моє питання, чи можу я послатися на це його погодження, він ствердно відповів: "Так, можете!" Я розповідаю про цю подію, не аби похизуватися, але лише з метою наблизитися до читачів своїми аргументами.

У деяких країнах гомосексуалісти можуть навіть "одружуватися", в інших гомосексуальні шлюби підтримуються самими ж гомосексуалістами.
Відповідні повідомлення про такі "весілля" на телебаченні провокують у деяких людей стискання плечима, але, на жаль, через неправильно витлумачений закон про рівноправність у таких країнах приймаються саме такі закони! Потреба шлюбу гомосексуалістів, маємо на увазі і лесбіянок, при цьому стала найспекулятивнішою деталлю боротьби, яка розгортається проти кожної форми "дискримінації" гомосексуалістів, чиї права хочуть трактувати як права "пригнобленої меншини". Передумовою цьому є теза, що гомосексуальність – це лише інша і рідкісніша, але в жодному випадку не гірша форма сексуального відхилення в порівнянні з гетеросексуальністю. Говорити про "хворобу" чи "статеві збочення", було б, кажуть, першочерговою дискримінацією та початком будь-якої наступної.
Пригадуючи, як часто в історії страждали гомосексуалісти від своєї ж сексуальної орієнтації та з якою брутальністю вони, наприклад, у часи НС були переслідувані, мусимо додати: заради тих людей, котрих це стосується, слід серйозно сприймати бажання і лише диференційована відповідь може бути достатньою для повноти питання.
Спочатку з’ясуймо головне питання: що таке сексуальність? Даючи відповідь на це питання, людство пішло хибними шляхами, але, зрештою, весь світ пронизано юдейсько-християнською відповіддю: сексуальність - це плодоносна мова тіла любові між чоловіком і жінкою, яка реалізовується саме у шлюбі.
На цьому фоні гомосексуальність виявляється не лише як невинний варіант природи, а як щось хворобливе, певною карикатурою того, чим повинні бути стосунки між чоловіком і жінкою. Ніхто не може заперечити, що гомосексуальні стосунки стерильні, оскільки на біологічному рівні першим завданням сексуальності є продовження роду. Крім того, будова людського тіла не допускає справжнього єднання в любові двох одностатевих тіл: цього можна "хотіти", але не досягти. Але чому сексуальні акти між гомосексуальними людьми не можуть бути "таким самим" вираженням любові як і у гетеросексуальних?
Питання посилається на таємничий аспект людського тіла: "граматика" мови тіла не допускає свавільного переозначення. Не кожен статевий акт допускає натхнення любов'ю і навіть природне єднання не є виразом любові з природною необхідністю. Взаємодопомога в сексуальному задоволенні є чимось іншим, ніж єднання в любові. Конкретно це означає: анальний секс чи будь-яка інша сексуальна, неприродна дія жодним бажанням і жодною сексуальною потребою не може стати тілесним вираженням любові, як і у гетеросексуальних, так і гомосексуальних людей, навіть якщо вони кохають один одного. Спотворена спроба відкинути правдивість ідеології завжди в історії людства закінчувалася фатально та приносила страждання. Виходячи з цієї передумови, вже можна вести дискусію з одного боку про повноваження призначень штрафів за пропаганду гомосексуальності та за втягнення молоді у гомосексуальні практики, а з іншого боку – проти законних шлюбів гомосексуалістів.
Так само щодо закиду, що гомосексуалістів "все частіше дискримінують", можна говорити лише тоді, коли знаємо, що таке гомосексуальність і коли чітко зрозуміле поняття "дискримінація". Оскільки поняття в кожному випадку означають щось неправомірне, слід відвернутися від порожнього обіцяння, що гомосексуалістів не будуть більше "дискримінувати", та повернутися до питання, чим же саме їх дискримінують. Зрозуміло, що нікого, і гомосексуалістів також, не можна дискримінувати. Отож, хто і як дискримінує гомосексуалістів? Законодавці? Церква з її мораллю? Чи ті, котрі вважають гомосексуалістів "неправильно орієнтованими"? Можливо, ті, хто не хоче довіряти свою дитину гомосексуальному вихователеві? Чи гомосексуалісти дискриміновані тим, що не мають права одружуватися?
Якщо ствердно відповісти на ці запитання, це означатиме, що схематично вище описана правда не може бути висловленою і з неї не зроблено жодних висновків. Стосовно актуального питання "гомосексуальних шлюбів" проблему слід продовжувати проясняти.

5. Підстави для гомосексуального "подружжя"

Підтримка шлюбу гомосексуалістів багатьма вважається виявом особливої толерантності, і вона нібито має три причини:
- Слід назвати основоположне прагнення до рівноправності. Якщо всіх людей вважати "однаковими", то гомосексуалісти все-таки можуть одружуватися, наскільки це можливо, але все таки можуть!
- Гомосексуальний шлюб також начебто можуть рекомендувати з огляду на емпіричні дослідження, які доводять: що гомосексуальна частота зміни сексуального партнера створює більше проблем, аніж стабільні відносини гомосексуалістів. А отже, мусимо їх підтримати саме через укладання шлюбів.
- Третій аргумент випливає із питання про СНІД: тимчасові стосунки несуть набагато більшу загрозу зараження, аніж вірність у шлюбі, це стосується і групи ризику гомосексуалістів. Гомосексуальні шлюби в якості страхування від СНІДу змогли б не лише запобігти великій людській біді, але і заощадили б купу грошей.

6. "Гомосексуальне подружжя" – це протиріччя

Хто говорить про гомосексуальні шлюби, повинен перед тим сказати, що він розуміє під поняттям "шлюб": бо "шлюб" може розумітися як специфічний союз чоловіка і жінки або також лише як зв'язок із правовими наслідками, який дозволено через особливе високе становище сім'ї партнерів із шлюбу.
Правові наслідки укладання шлюбу можна, крім того ж, поділити на такі, які можна отримати без укладання шлюбу, а через укладання правового договору в нотаріуса, та інші, які законодавці залишать за сім'єю. На основі такої передумови слід сказати:
а) гомосексуалісти не можуть одружуватися.
Адже їхній шлюб, як союз чоловіка і жінки, неможливий, бо вони не є чоловіком і жінкою. Це не релігійна чи юридична причина, яка говорить проти гомосексуальних шлюбів, а реальність, якою вона, власне, і є, та доводить протиріччя та неможливість шлюбів гомосексуалістів. Навіть якщо уряду спаде на думку визнати законом за чоловіками право на вагітність та на народження дітей, ніколи і нізащо чоловік не зможе зачати дитини!
Звісно, парламент може вирішити прирівняти співжиття гомосексуалістів із шлюбом, але в реальності цим нічого не зміниться: гомосексуальні стосунки були, є і будуть гомосексуальними стосунками, і жоден закон не перетворить їх на шлюб! Бо шлюб – це спільнота чоловіка і жінки, яка призначена для народження та виховання дітей. Жоден парламент не має влади над реальністю.
Іншими словами, гомосексуалісти не можуть одружуватися, бо це суперечить законам реальності! Тому нема сенсу дискутувати, чи можна їм це дозволити.
Зрештою, з таких самих причин вони і "не можуть" ставати "батьками", адже це б було новою безглуздою формою насильства проти дітей: дозволити гомосексуалістам ставати адаптивними батьками або завбачливо ставити їх з ідеологічних причин перед нормальними парами, які хочуть усиновити дитину, як це вже мало статися у США.
Авраам Лінкольн колись запитав своїх працівників: "Скільки ніг має вівця, якщо і хвіст вважати ногою?" Коли один із присутніх боязко захотів відповісти: "п'ять" Лінкольн жваво перебив його: "Ні, навіть якщо Ви хвіст назвете "ногою", він все одно залишиться хвостом, а вівця матиме лише чотири ноги!" Так само якщо і гомосексуальні пари називати одруженими, вони все одно залишаться тим, ким були: нездатними до подружжя гомосексуалістами!
Гомосексуалістам можна приписувати ті чи інші права з багатьох причин, про які ще можна дискутувати, але не можна прийняти, чому це раптом ми повинні називати дві цілком різні "речі", такі як шлюб і гомосексуальні стосунки, одним і тим самим поняттям. Ідея назвати гомосексуальні стосунки "шлюбом", вела б не лише до зубожіння мови, а в першу чергу стала б джерелом постійної омани. Проти плутанини існує лише один засіб - слід старанно відрізняти поняття! Звідси побажання: різні речі слід називати різними іменами.
б) суспільно-політична вибухова сила "гомосексуальних шлюбів"
Дозволити гомосексуалістам "одружуватися" було б не лише безглуздо, а перш за все це стало б неабияким втручанням у закони культури. Бо якщо гомосексуальні люди зможуть одружуватися, тоді те, що юдейсько-християнська традиція, а разом і з нею законодавство у більшості країнах світу називає "шлюбом", стане беззмістовним та зникне із мовлення. Унаслідок зникнення із мовлення воно б стерлося із свідомості – сучасне "domnatiomemoriaе" – та було б видом понятійної політики знищення: шлюб повинен звільнити своє поняття, щоб передати його якимсь стосункам сексуального характеру або щонайменше поділити його з ними – але так, щоб втратити свою ідентичність та батьківщину.
Тут доречно навести прислів'я, "Природа все одно бере своє, гониш її в двері, вона лізе у вікно". Таке безглузде законодавство привело б того, що людство вимерло б. Але катастрофічні наслідки такого духовно-суспільного забруднення довкілля, як і проблеми навколишнього середовища, стануть помітними лише через роки!
в) гомосексуалісти самі собі завдають шкоди
Закон, що допускає гомосексуальні шлюби, шкодить самим гомосексуалістам, адже сприяє витисненню реальності замість того, щоб протидіяти їй. Свобода робить вільними, і це було б важливим "Coming out" для тих, кого це стосується, якщо вони зможуть додати: гомосексуальність – це хибний шлях розвитку. Лише отримавши таку правду, зможемо правильно обходитися з нею та усвідомити, що цінність та достоїнство людини не залежить від її сексуальної орієнтації! Не існує жодних гомосексуалістів, а лише люди, які поряд із багатьма іншими кращими чи гіршими властивостями у сфері сексуальності мають відхилення.
г) законні гарантії гомосексуальних зв'язків?
"Гомосексуальні шлюби" виявилися неможливими самі по собі, але залишається питання про "законно врегульоване партнерство".
- Правові гарантії для гомосексуалістів через договори
Якщо вимога "шлюбів гомосексуалістів", власне кажучи, змістовно спрямована на те, щоб гомосексуалістам у їхніх стосунках надати фактично бажаної правової гарантії, то багато прав – від успадкування до права відвідування в лікарні – люди можуть взаємно визнавати через договори. Гомосексуалісти можуть вільно використовувати всі ці можливості, ніхто не хоче і не буде їм у цьому перешкоджати. Якщо такі договори між гомосексуалістами нададуть їм фактично бажаної переваги і тим самим захистять їх від СНІДу, то їх слід привітати.
- Шлюбні привілеї для гомосексуалістів?
Звичайно ж зовсім інше питання, чи законодавці повинні визнати за гомосексуалістами ті права, які раніше надавалися лише шлюбним партнерам.
Відповідь на це питання дається за умови, яка висувається гомосексуалістами, а саме, закон рівності, і звучить: якщо гомосексуальні стосунки захочуть "прирівняти" до шлюбу з огляду на правові наслідки, то різні поняття будуть "прирівняні" одне до одного – а це суперечить закону рівності.
До того ж це дефініція соціально-політичної несправедливості, якщо хтось або певна група претендуватиме на соціальні досягнення без відповідного взаємного виконання обов'язків. Шлюб і сім'я не будуть краще виставлені заради політично хитро підмінених привілеїв, мотивації котрих вже і знати ніхто не буде, а через їхній внесок у досягнення спільного добробуту, яке, безперечно, у жодному випадку не дають гомосексуалісти!
З гомосексуалістами слід поводитися "так само", тобто сприймати їх інакше, ніж подружні пари, як і з всіма іншими неодруженими громадянами! Бо у багатьох країнах на подружні та сімейні переваги може претендувати лише той, хто одружений, при чому законодавці повинні обходитися "неоднаково" з бездітними і багатодітними сім'ями заради того ж принципу рівності. Оскільки гомосексуалісти неспроможні вступати у шлюб та, крім того, через їхню нестабільність та високу частоту захворювання на СНІД вони і так достатньо обтяжують суспільство, чому держава повинна надавати їм переваги, яких вона не надає іншим людям, які за певних обставин ведуть спільне господарство. Чи повинна вона "винагороджувати" гомосексуалістів за кошти інших платників податків за те, що вони дбають про рівноправні стосунки? Тоді б гомосексуальні пари мали б несправедливо надані переваги у порівнянні з тими, які живуть разом не через сексуальні мотиви, а це значної мірою фактично суперечить принципу рівності, який обумовлює, що з однаковим слід обходитися однаково, з різним – по-різному! Це, між іншим, стосується також і питання "рівності" серед молоді для нормальних підлітків та гомосексуальних. Фактично, законодавці повинні оберігати молодь від гомосексуальних контактів довше, аніж від гетеросексуальних, і хлопців інакше, ніж дівчат. Бо гомосексуальні стосунки не можна прирівнювати до гетеросексуальних, і тому з ними слід обходитися по-іншому. Звичайно, це розуміємо лише тоді, якщо конкретно уявляємо, що відбувається в тому чи іншому випадку у хлопців та дівчат.
"Прирівнювання гомосексуалістів", таким як його вимагають, було б не "прирівнюванням", а нічим необґрунтованим вивищенням! При тому самі гомосексуалісти повинні зважати на те, що необґрунтовані привілеї викликають агресію та саме у зв'язку з гомосексуальністю можуть в окремих колах породити небажану реакцію! Гомосексуалісти повинні мати такі ж права, як і всі інші громадяни, але не тому, що вони гомосексуалісти, а, і це важливо наголосити, незалежно від цього! Гетеросексуалісти мають "не більше прав", аніж гомосексуалісти. Поза сумнівом, вони можуть щось таке, що, на жаль, не можуть робити гомосексуальні чи інші люди, власне кажучи – одружуватися. Так, сліпі не можуть їздити на авто, але не тому, що вони "мають менше прав", а тому, що вони не можуть цього робити! Якщо гомосексуалісти зможуть це визнати, це буде добрим початком для того, щоб разом з ними обміркувати питання "дискримінації" гомосексуалістів спокійно та без агресії.

XXIV
СНІД


СНІД, чума ХХІ століття, незвичайне захворювання. З погляду медицини, СНІД у певному сенсі не зовсім хвороба, він лише робить організм слабким, не здатним чинити опір будь-якому захворюванню. Проте СНІД хвилює уми ще і з іншої причини: найчастіше смертельної інфекції передається через гомосексуальні статеві стосунки та через часту зміну партнера, тобто за двох способів поведінки, які Церква називає гріхом. З іншого боку, зрозуміло, що СНІД вимер би, якщо б люди лише упродовж кількох років почали жити згідно з католицькою мораллю.
Ті ідеології, сексуальна мораль яких через СНІД ніби доведена до абсурду, не хочуть здаватися. Тому, з одного боку, вони намагаються довести, що СНІД у жодному випадку не стосується гомосексуалістів, бо у першу чергу – "СНІД наступає на всіх" – кажуть вони, - а з іншого боку, вони намагаються зробити гомосексуальність всіма можливими засобами прийнятою у суспільстві. Тому не ставлять питання про заразну поведінку, а пропагують "безпечний секс" за допомогою презервативів.

1. Що говорить Церква про СНІД?

Відповідь випливає із її основоположних позицій:
- Вона надіється та бажає, щоб лікарі змогли подолати цезахворювання.
- Вона супроводжує страждаючих і помираючих на їхньому шляху.
- Вона вірить, що всі страждання цього світу пов'язані із гріхами.
- Вона переконана, що кожне страждання, і страждання хворих на СНІД, яке людина приймає як хрест, приводить до зцілення світу.
- Вона відкидає поверхневу теорію покарань. "Яким же важким має бути гріх, якщо Господь "за нього" посилає таке покарання?" Те, що ми не маємо права так думати, говорить Ісус у історії про сліпонародженого (Йо. 9, 1-12)
- Церква вважає гомосексуальну поведінку гріхом, незалежно, чи людина захворює, чи ні.
- Вона вірить, що СНІД може бути насправді подоланий лише завдяки відповідальності людей та зміною їхньої поведінки. Адже презервативи на практиці жодним чином не будуть кращим захистом, як це доводить реклама. Навіть якщо презервативи дають певну позірну користь, все одно їхня пропаганда приречена на поразку.

2. Що думає Церква про презервативи?

В певних колах та у медіа вкотре піднімається питання про презервативи, передовсім через СНІД, але і у зв'язку із зростанням кількості населення та контрацепції. При цьому наголошують: презерватив все-таки краще, аніж аборт та смертельне зараження.
Яким чином і наскільки презервативи оберігають наше здоров'я, повинні пояснювати медики. Висновок Церкви можна викласти у десяти відповідях на десять запитань:
- Невже християнам байдуже, що люди хворіють на СНІД?
Звичайно ж, ні! Церква своїм вченням бореться проти поширення цієї пошесті, вона доглядає за хворими та втішає помираючих.
- Чи є гріхом наражати на небезпеку зараження іншу людину?
Так, бо написано: не вбивай!
- Чи можна мати позашлюбні чи гомосексуальні стосунки, навіть якщо користуєшся презервативом?
Ні, і те і інше - гріх, з чи без презерватива.
- Чи визнано Папою Павлом VІ в енцикліці "Humanae vitae" презервативи гріхом?
Ні, Павло VІ говорив про контрацепцію у шлюбі, а не про презервативи, і вже точно не про гомосексуальні стосунки. Але Павло VІ вчить: Навіть задля доброї мети, а це, на думку Церкви, контроль над народжуваністю заради сім'ї чи заради розвитку населення, не можна використовувати такі лихі засоби, як презервативи чи інші контрацептиви. Зрештою, виявилося, що для країн, які розвиваються, найкращим способом став природній контроль над народжуваністю. Бо у цьому випадку чоловік зобов'язаний підпорядковуватися жіночому ритму!98
- Якщо хтось, незважаючи на заповіді Божі, все одно грішить, чи не повинен він при тому знизити ризик для себе і для свого партнера, хоча б через презерватив?
Так, принаймні це. Але Церква не дає рекомендацій, як безпечніше грішити.
- Чому ж Церква все-таки проти презервативів?
Бо менший гріх - все одно гріх, і тому, що презерватив лише зменшує ризик, але не гарантує безпеку. Розмови про "безпечний секс" – хибні. Все одно залишається певний ризик, і для жінок він більший, ніж для чоловіків.
- Якщо презерватив зменшує небезпеку, чи не можна хоча б це рекламувати?
Ні, бо реклама товару, про який при тому потрібно застерігати, була б щонайменше суперечливою: "Купуйте презервативи, але відмовляйтеся від того, для чого вони призначені, бо вони не гарантують безпеки".
- Чи може подружжя, якщо один із партнерів хворий на СНІД, користуватися презервативами?
На жалі, ні. Через часті стосунки в шлюбі ризик зростає ще більше. Таку спробу у США було припинено: вже через 15 місяців 10% здорових заразилися.
- Чи не мають права такі пари любити один одного?
З огляду на СНІД любов вимагає утримання від сексу. "Любов", яка принесе іншому смерть, не є справжньою любов'ю.
- Як протистояти СНІДу?
У Кенії держава виступає за дошлюбне утримання від сексу та подружню вірність заради того, щоб стримати СНІД. Бо, не враховуючи рідкісні нещасні випадки інфікування через переливання крові, життя за заповідями Божими гарантує абсолютну безпеку.


ХХV
Перенаселення і Церква


Якщо вірити громадській думці, то світ опинився перед загрозою вибуху перенаселення, а як відомо, вибухи завжди небезпечні. Слід щось робити! Так думають, скрегочучи зубами, багато противників Церкви.
Удавані благодійні програми ООН, світового банку, Міжнародної федерації планування сім’ї (IPPF) – організації, яка беззаперечно бере своє духовне коріння з вчення про расовість – не лише не допомагає людям, але й ґвалтує їхні фундаментальні права та відхиляється від справжньої проблеми, яка не має нічого спільного з моральністю чи неморальністю засобів контрацепції.
Вирішивши переступити пророчу критику Церкви програм ООН, наштовхуємося на вічну дратівливу тему критики заперечення "штучних" засобів контрацепції - так, наче тут заховано золотий ключик для вирішення всіх проблем, який Папа стереже, наче дракон у казці!
Такий погляд на речі відкривається тими питаннями без відповіді, на котрі, можливо, лише за допомогою багатьох наук не можна говорити про перенаселеність:
- Логічно перенаселеність передбачає такий вихідний пункт: стосовно чого слід дефініювати перенаселеність? "Пере-" стосовно продукції засобів харчування, як вважає Мальтус? "Пере-" через обмежені ресурси – на думку "Римського клубу"? (До речі, це заперечується багатьма фактами). Чи "пере-" з погляду шкоди довкіллю, яку завдає землі отруйний пліснявий грибок на ім'я людина, як дехто думає?
- Чи дійсно існує проблема перенаселеності: де вона є, де її немає? Чи повинні європейці та американці, які страждають на недостачу населення, перш за все говорити про їхню проблему, власне, про зменшення населення, і щонайменше стосовно перенаселеності залишити останнє слово за тими, кого це стосується?
- Що стало причинами перенаселеності? Чи це лише одна причина чи роль в цьому відіграють багато факторів? Хто правий: ті, хто стверджує,що перенаселеність приведе до бідності, чи ті, які говорять, що навпаки, бідність веде до перенаселеності, і що єдина дієва "таблетка" буде логічним розвитком та подоланням бідності?
- Які існують засоби проти перенаселеності? Чи приносять бажані результати ті, якими начебто зараз користуються? Зменшують вони бідність чи лише бідних? Чи повідомлення про примусові аборти, наприклад, у Китаї та така сама стерилізація в Індії приблизно сягнули 6 мільйонів! Це лише нещасні випадки назагал доброї програми, чи вони походять з таких самих ідеологій, як і збочене поняття, яким користуються в документах ООН, "безпечних абортів", який нагадує "безпечне вбивство" ката?
- Для яких верств населення застосовуватимуть контроль населення: для білих чи лише для кольорових, бідних жінок? Імовірно, що індустріальні нації витрачають мільярди доларів з любові до ближнього, ті самі багаті, які не хочуть насправді відкривати свої ринки країнам, що розвиваються, незважаючи на всі вихваляння вільного ринку? Свобода для власних інтересів – так, але чи свобода для інших? Які мотиви приховані під цією несподіваною добротою багачів? Чи не дивно, що вдавана безкорисна допомога більшою мірою повертається назад у касу індустрії контрацептивних засобів багатих країн? Важко довіряти хірургу, який рекомендує ампутацію, адже є власником фабрики протезів, натомість пацієнтові погрожує не призначати будь-яку іншу терапію, поки він нарешті не дозволить відрізати ногу! Але саме так поводяться багаті!
- Хто повинен вирішувати про кількість дітей: сім'я чи службовці центральної служби планування у дусі політики ООН? У будь-якому разі планове господарство виявило себе непотрібним і ворожим до людей, а тепер воно повинно святкувати в інтимній сфері сім'ї радісні обставини? Радісні для кого?
Звичайно, що існують причини для обмеження кількості дітей. Церква лиш не хоче, щоб батьки позбавлялися самостійності і підпадали під опіку тих людей і політиків, які далекі від розуміння конкретних людських проблем та, крім того, не мали ковтати нав'язані засоби – ні вони, ні їхні жінки. "Перенаселеність" завжди існує у когось іншого, але в жодному разі не у багатих і білих, або якщо вже у білих, то лише у тих, які наважалися протистояти інтересам керуючої верстви.
Як можуть вирішувати люди про кількість дітей, якщо вони не знають про контрацептивні засоби, не говорячи вже про те, чи можуть вони їх собі дозволити? В цьому питанні не має єдності думок! Але як би їх не оцінювали, Церква може в кожному випадку набирати аргументи "за". Природній контроль народжуваності не збагачує багатіїв та не створює економічних залежностей; це безпечна і нешкідлива для здоров'я; рівноправна жіноча форма регулювання зачаття, бо вона вимагає підпорядкування сексуальних бажань перш за все чоловіків закономірності жіночого циклу і водночас спонукає сексуальних мачо до переосмислення та допомагає жінкам утвердити їхнє достоїнство. Якщо ж хтось стверджує, що природня регуляція зачаття є недієвою та достатньо безпечною, той не знає фактів: навіть Британський медичний журнал визнав за Церквою те, що такий досвід особливо відзначився у країнах третього світу.
Іншими словами, навіть якщо Папа неправий у його моральному відкиданні засобів контрацепції, не факт, що відповідні програми ООН підходять людям, особливо в тому випадку, якщо вони відбуватимуться так, як зараз.
За Нестроєм, море розсудливості безпорадне проти дерев'яної огорожі із забобонів. Про точку зору Церкви можна робити висновки лише тоді, коли зберуться всі відповіді на питання. Хто вважає, що це легко, не знає про, що він говорить. Що чинить біда, є об'єктивними розмовами про питання, яке пече нам всім таким чи іншим способом в пальці. Якщо ж ми відвертаємося або лише байдуже слухаємо інформацію, то стаємо теж винними в одному із найбільших та небезпечних порушень прав людини в історії. Європейські християни повинні із досвіду 20 ст. знати, як небезпечно не сприймати серйозно хибні ідеології та їхніх діячів.

XXVI
Аборт


1. Сучасна ситуація

Аборт 99 старий, як людство. З різних причин жінки намагалися позбутися небажаної дитини, а лікарі при цьому допомагали. З медичної точки зору в нашому столітті методи було вдосконалено, і разом з тим стерлася межа між запобіганням вагітності та абортом, якою б великою не була моральна різниця між одним і іншим, що чітко викладено Папою Іваном Павлом ІІ. Це недвозначно визнають і прихильники вирішення терміну переривання вагітності.101
Про деякі засоби "контрацепції" відомо лише, що "не буде дитини", але ніхто не знає, чи запобіжать зачаттю - запобігання чи приживання зачатої дитини - ранньому аборту. Змінилася не лише техніка вбивання, але і набагато гірше, оцінювання та ставлення до аборту. Почалося це ще багато років тому разом із пропагандою з огляду на трагічність окремих випадків: малолітніх дeбілів ґвалтували та народжувалися діти, які найвірогідніше, теж були б з психічними відхиленнями… Це слід "розуміти"…!
До цього наводяться "розумні" аргументи: краще було б "допомагати замість того, щоб карати". Жінка, винна у смерті усиновленої дитини, небажана за кухонним столом ніким, каральне право практично було б недієвим, і краще було б, за підпорядкованих причин дозволяти аборти. Лише так можна було б зменшити темну статистику. Поміж тим відомо від Б.Натансона, такого собі "Савла абортів", який став "Анти-Савлом абортів", що стосується кількостей, у США безсоромно обманювали, щоб проводити легальні аборти! Тимчасово битву програно. Багато країн під тиском громадської думки легалізувало аборти за певних обставин. Водночас жахіття розцвітає:
- З Китаю отримуємо повідомлення про примусові аборти і про те, що людські ембріони пропонуються як вишукана страва. 102
- За допомогою пренатальної діагностики в Європі та деінде позбувається всіх дітей, яких підозрюють у їхній невідповідності нормі якості "здорові".
- Ембріональні тканини використовують для виготовлення кремів та нових медикаментів. Новий вид канібалізму, говорять захисники життя!
- Інтернаціональні дослідження на людських ембріонах пішли ще далі, а "охоронні" закони подаються так, щоб забезпечувати необхідний простір для досліджень.
- Так само і штучне запліднення, яке начебто стоїть на службі життю, але нічого не знає про святість життя: про ембріони, яких вже не потребують, ніхто не турбується, а якщо під час штучного запліднення приживається надто багато ембріонів, ті, які зайві, будуть вибірково знищені.
- Владні світу цього під час конференції у Каїрі щодо питань про перенаселеність чинять тиск, щоб просунути "право" на "безпечний" аборт у "решті" світу. Те, що націонал-соціалісти, проти котрих по праву повстає весь цивілізований світ, хочуть переконати та прописати такі самі програми слов'янським народам заради "їхнього добробуту" за допомогою майже таких самих "добрих причин", не цікавить жодного із цих політичних засідателів.
- Під тиском феміністок широка громадськість перехоплює думку про те, що людське право жінки полягає у "вільній" можливості вибирати, і світ повинен "поважати" це право.
- У США аборти проводяться майже напередодні народження, шляхом висмоктування в дитини мозку. Бо лише за межами материнського лона воно перебуває під охороною закону!
Страхітливий список можна продовжити. Другий голокост 20 ст. – Іван Павло ІІ теж наважився вжити такий термін – набрав жахливих розмірів. На відміну від першого винищення, "ті, хто чинять це" не приховують своїх дій. Вони роблять все легально та привселюдно, крім того, їм вдалося із людських сердець витіснити докір сумління про те, що "аборт - це вбивство дитини", замінивши його на: "не дуже добре, але деколи необхідно та залежить від рішення жінки".
Завданням держави також було б поставити життя всіх людей під охорону закону, не оминаючи при цьому ще ненароджених. Робити залежним право на життя від певних стандартів"якостей" – це ступити на шлях, який у результаті приведе до Аусшвітцу. Тих, хто нині вимагає від держави повторного введення в дію законної охорони ненароджених, називають "екстремістами". Одним із них, був, мабуть, і Папа Іван Павло ІІ, який з нагоди п'ятої річниці публікації "Evangelium vitae" вимагав боротися проти тих законів, які допускають вбивства. Не слід дозволяти обманювати себе! Мета заборонити переривання вагітності в даний момент політично неможлива, це правда. Але чи це справді так! Адже гинули "тисячолітні імперії", упала залізна завіса. Чому ж не може відбутися такий великий переворот, який приведе до відміни переривання вагітності? Хоча аборти все ще існуватимуть, як і багато інших злочинів. Сьогодні, звісно, у "всіх країнах світу, які називаємо цивілізованими, людські закони та релігії" забороняють аборти. Так влучно описав ситуацію "не-екстреміст" Йозеф Рот.103 Повернення від невизнання цього права обґрунтовує почесне звання "правової держави" в повному сенсі слова – "для цивілізованих країн".


2. Боротьба проти абортів

Єдино дієвою силою, яка протистоїть цьому безконечному ланцюгові смертей, є Католицька Церква та її прихильники. Саме завдяки їхньому служінню правді, спасінню та допомозі.

а) Служіння правді

Навіть якщо супротивники затуляють вуха, як люди під час каменування Стефана, Церква повинна говорити правду, якою б вона не була:
- Правду про те, що "людина", тобто особа, яка називається "я", починає (не: "людське життя", бо "людське життя - це і сперматозоїд, також людським, ще живим органом, клітиною з людської культури клітин).
- Правду про недоторканість святості життя кожної людини від самого початку, незалежно від його якості.
Захисники абортів як "доброго права жінок" або навіть як обов'язку, якщо дитина "небажана", завжди починають із твердження: "те, що зростає у жінці, ще не людина", або опротестовують недоторканість невинного, людського життя та піддають оцінці та вироку, які знову ж таки можуть закінчитися не з користю для нього, тобто, людина з певними вадами, якої це стосується, так би мовити, не може відповідати тій кількості пунктів якості, яку вимагають.
- Правда про людину, створену для Бога.
Як можна так помилятися? Іван Павло ІІ нагадує в енцикліці про те, що говорив Ватиканський Собор: людина сама себе "перестала розуміти, забувши про Бога". Господь створив людину за подобою Божої як істоту з поміж багатьох інших, як "річ", якою можна розпоряджатися.104 Епідемія абортів сучасного світу – це наслідок забуття Бога, вона увійшла у сферу того пронизливого холоду, що виникає, як неперевершено описав Ф.Ніцше, коли Земля відривається від Сонця, власне кажучи, від Бога, і несеться у мертву безодню атеїзму.
У цій боротьбі між смертю і життям може допомогти лишень віра у Христа, який прийшов, щоб ми мали повноту життя (пор. Йо 10,10).
- Правда про заповіді Божі, у яких заборонено вбивати людину.106 Це точне перефразування п'ятої заповіді.
- Правда про те, чим насправді є аборт. Знаємо, як уміло накладається табу на темну, страхітливу сторону абортів у сучасних масмедіа.107
- Правда про аборти у світлі заповідей Божих: об'єктивно йдеться про вбивство попри свідоме вбивство умертвіння і тому аборт - то важкий гріх108. При тому суб'єктивна провина дуже часто по-різному поділена, деколи зовсім по-іншому, ніж нам здається. Бо нерідко, як каже Іван Павло ІІ, аборт - особливо після сексуального насильства – "точніше злочину, який повинен інкримінуватися чоловікові та оточенню, мусів би накладатися на жінок".109
- Правда про погані наслідки абортів, які перетворюють жінку на другу жертву. При тому жінки, які страждають від наслідків абортів (мовою фахівців – постабортальний синдром), вважаються здоровими, а ті, які "відкидають" аборт без помітної реакції, хворі набагато більше, бо їхні душі зачерствіли, а сумління осліпло. Адже у того, хто перестає відчувати поранення, наймовірніше, порушені нервові закінчення – така рана особливо небезпечна! Наскільки ідеології можуть засліпити уми людей, що їх не спроможна просвітлити навіть дискусія про медичні наслідки хімічних протизаплідних засобів, лише час від часу оприлюднюються повідомлення про смертельні випадки від вживання протизаплідних таблеток, але згодом знову наступає затишшя, наслідків ніхто не розглядає.
- Правда про те, яку світову небезпеку несе глобалізація абортів. Мати Тереза завжди говорила, що "головним руйнівником миру на землі є аборт". Її логіка беззаперечна: "Якщо мати може вбити власну дитину, що ж тоді стримає тебе і мене, щоб не повбивати один одного?"
Те, що Церква говорить про аборти, підсумовано Іваном Павлом ІІ, який, окрім того, нагадує про обумовлені догми церковної мови:
"Владою, даною Христом Петрові та його наступникам, я разом із єпископами доношу до вас: аборти засуджувалися неодноразово, і хоча вони поширені по світу, у вступній частині цього вчення одноголосно погоджено, що пряме (байдуже, як мета чи засіб) добровільне переривання вагітності – це завжди важкий злочин, а саме: навмисне вбивство невинної людини. Це вчення ґрунтується на природному праві та на словах написаних Богом, переданих традицією Церкви та вивчене докторами Церкви. Жодна обставина, жодна мета, жоден закон у світі не виправдає дію, яка сама по собі заборонена, бо суперечить Закону Божому, що закарбований у серці кожної людини, який вона пізнає за допомогою розуму та який проповідує Церква".110

б) Служіння спасінню – якщо відбулося переривання вагітності

Навіть атеїстка Сімона де Бовуар знає: "Як багато жінок страждають від спогадів про дитину, якої нема?" Страждання від аборту "влучає" у всю жінку, тому зцілення від ПАС потребує співучасті священиків, лікарів і психологів. Першочергове завдання Церкви за таких обставин полягає не лише проповідуванні прощення гріхів жінкам та співучасникам цього гріха (лікарям та чоловікам), але і передати це через Таїнство сповіді. Чим швидше їм вдасться повернути це Таїнством, тим кращим буде їхній особливий внесок у зцілення постабортальних ран. Церква повинна сказати жінкам:
- "Ходіть же й розсудимось, - говорить Господь. – Коли б гріхи ваші були як багряниця, вони стануть білими, як сніг; коли б, мов кармазин, були червоні, стануть, як вовна". (Ісая 1,18)
- "Невже ж забуде молодиця своє немовля? Не матиме жалю до сина свого у лоні? Та хоча б вона й забула, я тебе не забуду. Глянь, Я записав тебе в себе на долонях, мури твої завжди передо мною". (Ісая 49, 15-16)
- Діти ваші з Господом моляться за вас ,– каже Марта Робін, велика містичка 20 ст., - бо дитина може сказати собі: "Бо навіть як покине мене рідний батько-мати, Господь мене до Себе прийме" (Пс. 27,10).\

в) Служити допомагаючи – пропозиція у критичних ситуаціях

Церква повинна зробити все для того, щоб запропонувати постраждалим жінкам необхідну допомогу: через пораду та духовне наставництво, а також через матеріальну пропозицію. Це наполегливе прагнення рятувати не повинне ніколи припинятися: демонстрації, публічні оголошення, персональні розмови та підбадьорення, готовність надати місце для помешкання, прийняття в спільноту роди - все, що необхідно та нагально. Ніхто не повинен бути винятком. Якими б важливими не були інституції, без особистих стосунків перш за все жінки до жінки "рятівне коло" не охопить тих, які розгублено його виглядають. Якщо жінка зуміє подолати кризу та наважиться народити дитину, робота не повинна на цьому закінчитися, вона тільки починається із запитання: що потрібно, щоб та жінка змогла народити та виховати цю дитину.
Особливо серйозно слід ставитися до пропозицій сімей-піклувальників. Вони дають можливість жінці спокійно вирішити та не віддати дитину у дитячий будинок"за той час" - час чекання потрібно оплачувати духовними муками.

3. Послання Папи до жінок, які вчинили аборт

Аборт - це вбивство, але як не парадоксально, не правильно називати жінок вбивцями (радше лікарів, які на це наважилися, хоча, зрештою, не можна і нема права судити людину, щоби вона не вчинила). Слова Івана Павла ІІ до жінок, які перервали вагітність, відображають у найкращий спосіб те, як Церква ставиться до них і що хоче їм сказати:
"Церква знає, як багато умовностей може впливати на прийняття вами рішення, і вона не сумнівається, що переважно йдеться про болюче, можливо, драматичне рішення. Рана у вашому серці, ймовірно, навіть не зарубцюється. Те, що сталося, було і залишиться насправді глибокою несправедливістю. Та все-таки не дозвольте охопити себе відчаю, не піддавайтеся безнадії. Намагайтеся зрозуміти те, що сталося, та сприймайте це відповідно до Його правди. Позаяк ви вже вчинили це, смиренно та довірливо відкрийтеся покуті; Отець милосердний чекає на вас, аби у Таїнстві примирення запропонувати прощення і спокій. Ви помітите, що нічого не втрачено, та будете мати змогу просити пробачення у своєї дитини, що живе у Господеві. За допомогою поради та близькості дружніх людей через ваше вистраждане свідчення вас можна буде зарахувати до найпереконливіших захисниць права всіх на життя. Через ваше заступництво за життя, яке, можливо, увінчає перед народженням нові створіння та буде здійснене з уважністю щодо тих, які особливо потребують близькості, ви створите новий спосіб розуміння людського життя".111

4. Запобігання абортам шляхом контрацепції?

"Часто стверджується, що безпечним та всім доступним дієвим засобом проти абортів є запобігання вагітності через контрацептиви. Тоді Церкву звинувачують в тому, що вона, фактично, підштовхує до абортів, бо і надалі продовжує наполегливо наголошувати на аморальності використання контрацепції". Так Іван Павло ІІ передає загальноприйнятий протест проти Церкви в "Evangelium vitae". Його опоненти повинні додати: " Так, саме такий наш докір, він добре знає, про що йдеться! "
І – він правий! А може, все таки ні? Звичайно, правда, аборт не можна зробити, якщо не зачато дитину, це зрозуміло усім! Але людина складається з душі і тіла, її сексуальна поведінка не лежить лише у площині біології. Такий простий рецепт: "Запобігати вагітності замість переривати вагітність" - часто не функціонує. Факт доведений статистикою, адже разом із зростанням кількості засобів контрацепції повинна знижуватися кількість абортів. Натомість досвід підтверджує протилежне: надлишку засобів контрацепції відповідає надлишок абортів. Юда Бурі, представник іншої, не католицької точки зору, підтверджує: "Існує беззаперечний доказ, що всупереч нашим сподіванням, доступність засобів запобігання вагітності веде до зростання кількості абортів".112 Таке ж спостереження зробив і відомий А.Кінсі: "Роблять аборт в основному ті, які використовують контрацептиви."113 Найважливіше свідчення належить М.Потт, колишньому директорові "Міжнародного центру планування батьківства". Ця організація у всьому світі лідер у пропаганді запобігання вагітності та абортів, нею керують частково расові та економічні мотиви. Тож М.Потт стверджує: "Якщо люди звернуться до запобігання вагітності, аборти не зменшаться, навпаки, їхня кількість зросте".114
Звичайно, існує невелика кількість країн, де, можливо, ситуація дещо інша. По-перше, насправді брутальна кампанія із стерилізації може тільки у поодиноких випадках знизити кількість абортів, а по-друге, слід критично перевірити, що вважається абортом, а що таким не розцінюється, наприклад, "пігулки після" і "правильна" таблетка для аборту Міфегін. Але у всьому світі доведено: надлишку засобів контрацепції відповідає надлишок абортів. З цього випливає питання: чому така проста математика: "більше застереження – менше абортів" недієва? Заради встановлення справедливості даємо відповідь. Без сумніву, існує безліч католицьких та інших подружніх пар, які вважають, що можна і слід застерігатися, але вони б ніколи не перервали вагітність. Вони утішаються тим, що через контрацептивні засоби можуть позбавити себе спокуси до аборту. Якщо вони "можуть" застерегтися, вони не зроблять аборт, навіть тоді, якщо протизаплідний засіб не спрацює.
Зовсім по-іншому трактують це ті, які ставляться до сексуальності з радикально гедоністичної точки зору. Їхнє "сексуальне життя" стоїть в першу чергу на службі їхньому задоволенню, і цій "насолоді", як сказали б раніше, підпорядковуються всі сексуальні практики. Вони користуються своєю сексуальною похіттю як засобом насолоди і, тому визнають лише ті межі, які випливають із будь-якої шкоди, яку може завдати їм певна сексуальна дія. Такою "шкодою" перш за все вважають ризик статевого захворювання, СНІД, поранення…, кримінально-правові висновки під час застосування насильства або зловживання дітьми чи знову ж таки небажана вагітність. Вони сприймають дитину лише як перешкоду, певний різновид ворога їхній насолоді.
Навіть якщо такі люди "хочуть" дитину, часто складається враження: дитина теж повинна слугувати їм певним задоволенням, це вже не дар Божий, а щось, що задовольняє певну потребу. І горе тій дитині, якщо вона перекреслить уявлення батьків певним фізичним недоліком чи не оправдає себе в досягненнях, чи власним життєвим планом.
Такій гедоністичній позиції відповідає ставлення до сексуального партнера як до бізнес-товариша: з ним чи з нею існує певний сексуальний зв'язок, до тих пір, поки він "рахується", та домінує все власна потреба. Сексуальне задоволення стає товаром, про переваги та недоліки якого говориться повсюди у ток-шоу та еротичних медіа, які пропонують для кожного щось за його вподобанням. Бажаєте гетеро, чи гомо, чи фетиш, чи навіть "строге утримання" – про смаки, як відомо не сперечаються – кожен повинен нести витрати на свій рахунок. Пригадую, стурбовану матір одного хлопця з садо-мазохістичними схильностями, яка шукала допомоги у багатьох фахівців, психологів, психіатрів – і ті, з ким вона говорила, радили їй піддатися запропонованим "терапіям", а не сину з його, лише на думку матері, збоченими бажаннями!
У будь-якому випадку ідея про те, що статевість несе в собі вищий, божественний смисл, в такому гедоністичному уявленні сексуальність, звичайно ж, не має жодного місця та мусить бути висміяна.
У конфлікті між зачаттям, якого обов'язково слід уникати, та задоволенням свого бажання такі люди вдаються до засобів контрацепції. Якщо ж контрацепція, перше рятувальне кільце, яке повинно забезпечити ворожому до життя бажанню безпеку від втручання дитини, відмовляє, тоді вони вдаються до знищення непроханого гостя і це, на жаль, необхідний засіб, медично "точний" та доступний аборт.
Одним словом, з перспективи такого непохитного "права людини на бажання", яке небажана дитина порушує, контрацепція та аборт створюють єдність, незважаючи на всі відмінні засоби застосування. Бо "життя, яке може взяти початок із сексуальних стосунків, стає ворогом, якого потрібно будь-що уникнути, а аборт стає єдино можливою відповіддю і рішенням невдалого запобігання вагітності".115
Звичайно, застереження – це аж ніяк не вбивство, навіть у площині моральності. Але, не зважаючи на цю відмінність, контрацептиви та аборт - це "плоди з одного дерева", вони часто "тісно пов'язані один з одним". Зв'язок між абортом та контрацепцією, непомітний на перший погляд, полягає у позиції: тій ментальності, яка не хоче дитину, сексуальність підпорядковується не любові, а задоволенню, яке не визнає вищої відповідальності та не вірить у Бога, який судитиме живих і мертвих.
Коло замкнеться, якщо розмірковуватимемо про вид і спосіб лівого ідеологічного сексуального виховання, яке щонайменше у цій сфері якомога раніше хоче позбавити дітей впливу батьків, щоб сформувати їх відповідно до їхнього гедоністичного уявлення. Для цього використовується подвійна стратегія: з одного боку сім'ю роблять поганою, а громадськості нав'язується думка, що більшість батьків не здатні говорити з дітьми про їхню сексуальність. До того ж стверджують, що саме у сім'ях відбувається зловживання дітьми. З іншого боку – державні органи всезагального благополуччя добре покривають відсутність батьків, крім того, вони захищають дітей від сексуальних нападів родичів. Але зовсім не згадується при цьому: брак сексуального виховання завжди кращий, аніж свідоме спокушання до гедоністичного способу життя. Крім того, неприпустимо мовчки заплямовувати "сім'ю", назвавши її головним злочинцем у сексуальному зловживанні дітьми. Тільки за те, що більшість людей помирають у ліжках, можна б було стверджувати, що ліжка - це вбивцями №1 у світі. Не сім'я, а вище описане гедоністичне ставлення до сексуальності першопричина сексуального зловживання дітьми. І саме таке ставлення веде до найгіршого зловживання дітьми – власне, до вбивства дітей через аборт. Тому Папа повністю правий: хибне сексуальне виховання "орієнтоване на задоволення" – що є визнаною формою спокуси! – основна причина аборту. В Євангеліє це називається: "Хто ж спокусить одне з оцих малих, що вірують, - краще було б такому, якщо б йому було повішено на шию жорновий камінь та вкинено в море". (Мк.9,42) Як відомо, Церква не хоче дискутувати із лівими сексуальними ідеологіями чи діячами у справах сексу, - але вона хоче, щоб ми задумалися над цими серйозними словами Ісуса та "змінили власні погляди". Ігнорування цього матиме спустошуючі наслідки, як і для жертв, так і для тих, хто їх спричиняє.

ХХVII
Насильство над жінками


Здійснювати з брутальністю та силою те, що повинно бути вираженням найбільшої любові, не припустимо, жодні "традиції" не виправдовують таке жахіття. Цей вирок не потребує жодного тлумачення. Що ж штовхає чоловіків застосовувати проти жінок силу?
Причини бувають різними. Іноді насильство проти жінок зумовлене збоченим бажанням, а іноді - це спроба самоствердження та позбавлення себе почуття меншовартості. Деякі чоловіки сприймають жінок, як здобич, на яку вони полюють, а жіноче "ні" сприймається як особиста образа, яку вони повинні надолужити силою. Бувають насилля над жінками, які відповідають традиціям, їх можна означити як структурні гріхи, які слід подолати.

1. Зґвалтування

За винятком садистичних актів насильства у вузькому сенсі слова, зґвалтування - найпоширеніша форма специфічного сексуально-мотивованого насильства над жінкою. Незважаючи на вказані вище мотиви, до нього вдаються і з метою приниження ворога, проти цілого народу або проти іншої релігійної спільноти. Приміром, можна навести останні повідомлення з Боснії та Бангладеш. Нерідко у цих країнах траплялося і таке: чоловіки, охоплені поведінкою мачо, відштовхували своїх зґвалтованих жінок!
З погляду віри, слід в першу чергу сказати наступне:
- Ґвалтування - це один з найстрашніших існуючих гріхів. Шлюб не дає жодного права на ґвалтування. Хоча, на жаль, у шлюбі теж існують такі гріховні форми сексуального бажання.
- Зґвалтована жінка не втрачає свого достоїнства в очах Бога, вона не "заплямована" чи знецінена.
- Якщо жінка вагітніє, дитина має святе право на життя, а думка, що їй можна допомогти, завдавши іншої травми, тобто аборт, лише поверхнева, але насправді абсурдна і неприйнятна.
- Жінки, які пройшли крізь пекло одного чи декількох випадків згвалтування, зазнали глибоких травм і потребують допомоги на всіх рівнях.
- Але те, що у таких випадках без віри жоден психолог не дасть вичерпної відповіді, показує лист, написаний у 1994 році зґвалтованою послушницею до її настоятельки:
"Люба матінко настоятельнице, я, Лусія В., одна з послушниць, яку зґвалтували сербські "ополченці". Пишу Вам через два дні після того, як це сталося зі мною та з моїми сестрами-послушницями Т. і С. Будь-ласка, поставтеся із зрозумінням до того, що я не описую це нещастя у всіх деталях. Це такий жахливий життєвий досвід, з якими не хочеться ні з ким ділитися, ти мусиш нести його сам. Лише Господь може бути підтримкою. Моя трагедія полягає не лише у приниженні, яке я зазнала як жінка. Це непоправне приниження честі мого екзистенціального вибору, яке мене пригнічує, не дає мені змоги призвичаїтися до думки інтегрувати цей випадок в межах моєї віри. За декілька днів до цього нещастя я читала "Діалоги кармеліток" Бернана, і мені спало на думку просити Господа про те, що я б хотіла померти як мучениця. Він упіймав мене на слові, але яким способом! Зараз я занурена у страхітливу внутрішню темряву. Він зруйнував мій життєвий план, який я вважала для себе остаточним і найщасливішим. Я повільно підвелася, сестра Жозефіна підтримувала мене. У монастирі августинців поряд із нашим монастирем пролунав дзвін. Була шоста година. Я перехрестилася і в душі промовила літургійний гімн: "У цю мить сплатив Христос на Голгофі викуп за наше спасіння, справжню жертву Агнця."
Достойна мати, що моє страждання та приниження, яке я пізнала на власному тілі, в порівнянні з Його, Якому я тисячу разів обіцяла віддати своє життя? Я повільно промовила: "Нехай буде воля Твоя, особливо зараз, навіть коли іншої безпеки в мене немає, лише Ти, Господи, зі мною".
Матінко, пишу Вам не тому, що хочу, щоб Ви втішили мене, а щоб Ви допомогли мені подякувати Господеві за те, що Він прийняв мене, як і тисячі землячок, які були принижені та змушені стати матерями, не бажаючи цього. Моє приниження приєднується до їхнього приниження, бо я не маю нічого іншого, що могла б пожертвувати заради примирення гріхів, вчинених безіменними ґвалтівниками та для примирення ворожих націй. Я приймаю моє страждання та передаю його милосердю Божому. За останні два місяці я виплакала всі очі за двома своїми замордованими братами, які стали жертвами такого самого нападу. Мені б ніколи не спало на думку, що може бути ще більше горе. У двері нашого монастиря щодня стукають сотні голодних та змерзлих людей з відчаєм у очах. Пригадую, як тиждень тому одна 18-літня дівчина сказала мені: "Ви, щасливчики, бо обрали собі місце, куди не добереться зло ". В руках у неї була вервичка, вона тихо додала: "Ви не маєте поняття, що таке зазнати приниження через насильство". Я довго розмірковувала про це та прийшла до висновку, що дотепер ми були захищені від страшного страждання, про які розповідали наші земляки і, тому я відчула себе присоромленою, бо була далека від цього. Зараз я одна з них, одна з тих безіменних жінок мого народу з приниженим тілом та сплюндрованою душею. Господь дозволив мені, монахині, проникнути в "таємницю" приниження, щоб осягнути диявольську владу зла. Віднині я знаю, вони можуть вірити моїм словам підбадьорення та втіхи, бо моя історія є їхньою історією. Господь обрав мене (хай простить мені це перебільшення), щоб я привела найбільш принижених людей нашого народу до світанку спасенної свободи. Вони не повинні сумніватися в чесності моїх слів, бо я, як і вони, повернулася з-за межі скверни. Пригадую, як під час навчання у Римі в університеті один із професорів процитував нам слова поета А.Місловіца: "Ти не маєш права померти, бо Ти обрав Себе стояти на сторожі дня". У ту ніч, впродовж якої серби збиткувалися наді мною, я повторювала ці слова, які здавалися бальзамом для моєї душі, особливо в момент найбільшого відчаю. Все минуло, мені подекуди здається, що то був просто жахливий сон.
Все минуло, матінко, але незважаючи на все, воно лише починається. У телефонній розмові Ви сказали мені втішливі слова, за які я буду Вам вдячна упродовж всього життя, але тоді Ви прямо запитали мене: "Що ти робитимеш із тим життям, яке вкладено насильницьким чином у твоє лоно?"Я відчувала, матінко, як тремтів Ваш голос. Я не могла відразу відповісти на це питання. Не тому, що не думала про те, яке прийму рішення, а лише тому, щоб не вплинути на плани, які Ви мали щодо мене. Тепер я прийняла рішення: якщо я стану матір'ю, то дитина буде належати тільки мені і нікому іншому. Я знаю, що можу довірити її іншим людям, але вона має право на мою материнську любов, хоча я ні не чекала, ні не прагнула цього. Рослину не можна вирвати з коренем. Зернина, що впаде у плодючу землю, повинна там зрости, навіть якщо вона посіяна сіячем-злочинцем. Своє покликання до чернечого життя я здійсню іншим чином. Я не вимагаю від своєї конгрегації нічого, вона дала мені все. Я вдячна за солідарність, яку виявили до мене мої сестри: вони дарували мені упродовж цих днів стільки уваги, особливо дякую за те, що не розпитували мене. Я піду геть із своєю дитиною. Я не знаю куди. Але Господь, який раптово перервав мою радість, вкаже мені шлях, яким я зможу виконати Його волю. Я буду бідна та підпережуся своїм старим фартухом. Я натягну дерев'яні сабо, які носять жінки в будні, і разом із своєю матір'ю піду в дрімучий ліс, щоб там спокійно жити та працювати. Хтось повинен закласти початок і розірвати цей ланцюг ненависті, який так спотворив нашу землю. І дитину, яка народиться, я навчатиму любові і тільки любові. Нехай і народжена з насильства, вона поряд зі мною доведе те, що людина лише через прощення стає великою.
Віддана Вам Люсія В".

2. Насильство над жінками як структура гріха

а) Бити жінку – це право чоловіка?

Насильство над жінкою часто базується на уявленні та традиціях народів, наприклад, вважають, що чоловіки за "непокірність" жінки зобов'язані її побити. Ось що розповідає Августин про свою матір Моніку: "Було чимало жінок, які маючи м'яких чоловік, все одно демонстрували сліди побиття, аж до спотворення облич. Якщо подружки звинувачували в розмові своїх чоловіків, моя мати звинувачувала їхні язики та додавала, нібито жартома, але серйозно застерігаючи: "З моменту, коли вам прочитали так званий шлюбний договір, ви повинні зважати на те, що завдяки цьому інструменту ви стали служницями. Тому ви повинні, зважаючи на ваше становище, не вивищувати себе над чоловіками"116. При всій повазі до св. Моніки, розповідь її сина ілюструє викривлене, відповідно до сьогоднішніх поглядів, співвідношення авторитету між чоловіком і жінкою, з якого, можливо, виникло певне право чоловіків бити своїх жінок. Папа Іван Павло ІІ очистив церковне право від такого псевдо-християнського вчення раз і назавжди, визнавши його таким, що походить від гріха і до нового гріха призводить!

б) структурне насильство над жінками та обрізання дівчаток

У багатьох ісламських країнах ще досі існує багато форм структурного насильства проти жінок, наприклад, полігамія чи закони, які принижують жінок та карають за те, що вони противилися насильству!
Жахливий приклад розповів мені нещодавно П.Гусляйн, відомий гінеколог, який працював в одній арабській країні. Під час однієї операції він був змушений видалити матку пацієнтки, щоб врятувати жінці життя. Коли її чоловік дізнався про це, він розлютився і сказав, що краще б вона померла, аніж тепер буде безплідною, відтак абсолютно непотрібною.
Ще одна жахлива та страшна форма насильства над жінками – це обрізання дівчаток. У Європі, слава Богу, такого не буває, але у зв'язку із міграцією населення воно може з’явитися і тут, окрім того, така наруга над жінками поза будь-якими законами людського права. Наскільки вона актуальна у сучасному світі показує такий приклад:
У 1997 році вечірні новини на австрійському телебаченні транслювали репортаж про тріумфуючого єгиптянина, який радів переконливій перемозі: в Єгипті вищим судом було знято заборону на обрізання дівчаток. Це у Каїрі, в місті, де збирається міжнародна спільнота держав на конференцію з питань населення, та яка три роки тому одноголосно вимагала накласти таку заборону!
Навіть якщо походження цього страшного звичаю насправді досі не зрозуміле, поза сумнівом, в основі лежить хибне уявлення про жіночу сексуальність та брутальну чоловічу позицію. Звичайно, причини такої традиції так радикально піддалися колективному забуттю, що навіть замовклі матері змушують замовкати своїх доньок з власних "занімілих" переконань!
Але дівчатка переживають такі болісні миті, які важко собі уявити, і якщо вони переживуть процедуру, будуть страждати від наслідків упродовж всього свого життя. Щороку приблизно 2 мільйони дівчаток африканських та арабських країн терплять обрізання! Тоді як в Європі ґвалтують мову, лише для того, щоб виправити всі однобоко-чоловічі форми, карати штрафами кожне "сексуальне домагання", в інших країнах процвітає зовсім інше насильство проти жінок – натомість світова громадськість мовчить! Але як спалювання вдів чи скальпування ворога, будь-які форми насильства супроти жінок та людей загалом світова спільнота повинна зневажати настільки, щоб одного дня вони стали історією. Християни просто зобов’язані взяти в цій боротьбі участь.

в) несправедливе ставлення до жінок – наслідок хибних моральних уявлень

Якими спустошливими можуть стати хибні моральні уявлення показує історія, за яку я вдячний одному єгипетському лікареві. Він розповідав, що до нього часто приходили незаміжні вагітні жінки із незвичним проханням, щоби він позбавив їх дитини та відновив "дівочість". Були навіть священики, які це дозволяли! Щодо цього можна сказати лише одне: "Наскільки сильне це засліплення, якщо християнин, ким би він не був, вважає, що будь-яка світова чи духовна інстанція може позбавити сили Божу заповідь та "дозволити" гріх.
Що ж стосується мотивації такого вчинку: чоловіки осуджують дівчат, які вже втратили незайманість, а позашлюбна дитина – це такий сором, що жінці меншим злом здається її вбивство, аніж народження.
На жаль, мусимо визнати: такі перебільшення були і в Європі. Я чув історію угорської дівчини, яка років 50 тому через свою позашлюбну вагітність було публічно скомпрометовано та відлучено від Церкви. З відчаю вона кинулася у сільський колодязь, її знайшли лише через декілька тижнів. Трагічними при цьому є більшість нерозумних, які важко грішать, зодягнувши при цьому лукаву маску любові до заповідей Божих, вимагають стриманості до шлюбу, бо, по-перше, вся "строгість " цієї псевдоморалі, як правило, стосується дівчат, а не чоловіків, котрим багато що або і все дозволяється! По-друге, оточення осуджує незаміжніх матерів, неначе за такий гріх Бог не може дарувати ні прощення, ні покути. По-третє, ті, що вдавано захищають Божі заповіді, штовхають нещасних жінок до більшого гріха, аніж позашлюбний зв'язок, власне, до вбивства дитини. І по-четверте, поняття честі в основі такої поведінки - це плід амбітності, а не любові до Божих заповідей.

ХХVІІІ
Фемінізм – ознака часу


У всі часи " гідність жінки принижували, вона була позбавлена якихось привілеїв, часто її права та свободи обмежували, іноді навіть перетворювали на рабу". Це твердження належить Іванові Павлу ІІ. Він знає про історичну провину "численних синів Церкви" перед жінками та закликає Церкву покаятися у такій несправедливості і, звичайно ж, зробити все для того, щоб виправити ситуацію.117

1. Дискримінація жінок в історії Церкви

Практично у всіх культурах та релігіях жінку принижували та гнобили тим чи іншим чином, навіть в епоху Просвітництва у 18 столітті.
Це, звичайно, не змінює історичну провину християн. У їхніх рядах зміцнилася чоловіча гординя, чоловіча вигода та чоловіче задоволення від володінням структурним гріхом - дискримінацією жінки. Однією з причин такого засліплення сумління був дух часу, іншою – "дослівне" читання Біблії, у якій панування чоловіків над жінками пояснювалося як природня необхідність, як Божа воля чи як, з огляду на гріхопадіння ("першою згрішила Єва, а тоді звабила чоловіка!") справедливе покарання. Безперечно, "небезпечні" уривки можна віднайти у Біблії, і їхнє невірне тлумачення може призвести до страждань жінок. Саме так часто і було: "Чоловік буде панувати над тобою", - каже Господь в історії гріхопадіння до жінки, і багато хто з перекладачів це "буде" виклали як "повинен", перетворивши на наказ: "Він повинен панувати над тобою".
Папа не боїться говорити про "справедливий протест" супроти такого тлумачення, ворожого до жінок, і наголошує: назване тут панування чоловіка не відповідає Божому порядку, це гріх, який слід подолати.118 Будь-яка дискримінація жінки суперечить вченню Євангелія та духу католицької Церкви.

2. Розвиток фемінізму

Проти завдавання шкоди жінкам та проти їхнього приниження у першу чергу бореться жіночий рух. Іван Павло ІІ віддає належне внеску цієї жіночої організації у "процес звільнення".119 Але в 60-і роки жіночий рух "фемінізму" розділився на декілька різних напрямків.

а) антихристиянський, марксистський фемінізм рівноправності

На питання про стать майбутньої дитини, чоловік відповів: "Вона вирішить це згодом сама!" Це жарт? Ні в якому разі. Про цю історію йшлося в одній американській газеті, і вона точно відповідає ідеології того фемінізму, який переніс марксистські вчення на відносини чоловіка і жінки: пролетаріат – це жінки, чоловіки – узурпатори, які панують у родині. Їх слід позбавити засобів репродукції через право на контрацепцію та аборт. З цього постає "безстатева" рівність статей аж до того моменту, що кожен може обирати "роль" жінки чи чоловіка. Смішно і неприродно? Заледве чи думають феміністки про каліцтво хлопців і дівчат, позбавляючи їх статі? Ні, але розрізняють між "біологічною" статтю людини ("сексуальністю/статевістю") та суспільним поняттям "стать" (в англ. мові "gender"). Ця "гендерна" стать, кажуть, складається лише з "суспільно сконструйованих ролей", в які втягуються діти, саме в ролі чоловіка чи жінки. Посилаються при цьому на вислів Сімони де Бовуар: "Жінкою не народжуються, нею стають".120 Звідси такий жвавий інтерес феміністок до гомосексуальності, бо таким чином їм здається, що мрія здійснилася. Феміністичну "вузлову ідею", що стать людини – це лише штучно обрана "роль", яку виконує хтось, заперечила американка Дейл О'Лірі єдиною фразою: "Я не виконую ролі матері, я є матір'ю!" І все-таки, ця ідеологія настільки сильна, що на світовій жіночій конференції в Пекіні її сподвижники вимагали визнання "визначення індивідуальної сексуальної ідентичності" як права людини. Те, що ідеологи цього фемінізму вбачають у католицькій Церкві свого заклятого ворога, зрозуміло само собою, при цьому справжні інтереси жінок нехтуються.

б) фемінізм, зосереджений на жінках

Тоді як вище описаний рух фемінізму намагається прирівняти жінок до чоловіків, а чоловіків до жінок, фемінізм, сконцентрований на жінках, прославляє все, пов’язане із жіноцтвом. Це можна показати на прикладі вчення КрістиМулак, очільниці цього руху. На її переконання, жінка багато в чому перевершує чоловіка: вона може народжувати дітей, має вище життєве призначення та витриваліша у всьому. На духовному рівні жінки більш чутливі та інтуїтивні, здатні сприймати світ цілісно. У спілкуванні та обходженні з іншими людьми жінки більш помірковані, стриманіші та готові до співпраці. Рівноправність чоловіка і жінки? "Ніколи, - стверджує К. Мулак, - жінки кращі за чоловіків, вони лише паросток від основної статі світу – тобто жіночої".
Типовим для такого фемінізму є також твердження, що основним джерелом пізнання повинен бути "жіночий досвід", чоловіки ж бо не мають нічого і тому не мають чим це заперечити. Так, розмову чоловіків і жінок тим самим позбавлено необхідного спільного підґрунтя.

в) феміністична теологія

Поміж тим виникло ще одне поняття "феміністична теологія". Звичайно, дуже добре, що жіноче питання розглядається у світлі віри. Не може не тішити, що жінки, а не лише чоловіки, вивчають теологію. У такому розумінні "феміністичну теологію" слід лише привітати.
Інша картина постає, якщо розглядати ті точки зору, які виступають на захист "феміністичної теології". Бо, не дивлячись на схвальні винятки, така ідеологія має жахливі наслідки: у 1976 році в Бостоні під час "Першої національної конференції жіночої духовності" прозвучав лозунг "Хай живе Богиня" і "Бути жінкою – це божественно". Конференція рекомендувала жінкам у домашніх умовах із дзеркал споруджувати вівтар, щоб постійно пам'ятати, що вони - богині.121 Замість роздумів про Бога, такі феміністки стверджували, що християнська ікона - це інструмент пригноблення жінок, і тому рішуче не визнавали її. Багато "феміністичних теологів" не розуміють, звідки, власне, взялося поняття "теологія", вони, очевидно, вже давно втратили віру.122

3. Новий фемінізм Івана Павла ІІ

Критика цих радикальних феміністичних рухів в жодному випадку не повинна спричинити викидання справедливих деталей, які визнаються Церквою:
"Настає час, коли покликання жінки розкриється повністю, період, коли жінка в суспільстві матиме вплив та займе ту позицію, якої вона ще не займала досі," – так кажуть отці Другого Ватиканського Собору.123
Що ж робити? Антихристиянським, а отже, антижіночим "фемінізмам" християни повинні протиставити справжнє послання Євангелія до жінки. Вони повинні потурбуватися проте, щоб це все не залишилося на рівні гарних слів.
Необхідно розвинути справжній автентичний, католицький "новий фемінізм" та впровадити його у суспільні та церковні структури. Саме цього вимагає Іван Павло ІІ124! Жінки у всі сфери діяльності повинні вносити свою питомо жіночу лепту, з їхньою особливою харизмою, не позичаючи нічого в чоловіків.
Католики повинні бути феміністами в тому сенсі, у якому вони повинні захищати ненароджених. Така позиція вважається ознакою "критично заангажованих" католиків, інша – "типово консервативною". Ба навіть більше, католик, який насправді розуміє свою віру, виступатиме і за перше, і за друге. Правда, в інтересах лише того, кого це стосується. Тому той, хто виступає проти абортів, водночас захищає інтереси жінок.

ХХІХ
Визнання статевої любові – зоряний час ХХ століття


Часто стверджують, що Церква аж до сьогоднішнього дня відкидає все те, що має до діла зі статевістю, що вона вважає сексуальні схиблення за найбільші з усіх гріхів та бореться, де тільки може, проти сексуальної насолоди. На таке слід дати подвійну відповідь:

1. Помилка та істина в Церкві

Так само, як у святій Церкві існує гріх і вона складається з грішників, є воно і щодо присутності у ній помилки та істини.
У Церкві всіх часів присутня помилка у тій формі, що поодинокі християни чи також певні групи у Церкві мислять хибні речі, вірять у них, захищають їх і навіть вважають їх Церковним Вченням. Потрібно лише читати церковні публікації та увійти в дискусії з іншими християнами, щоби констатувати помилку того типу, хоча автентичне Вчення Церкви для обізнаного, справді зрілого християнина не підлягає більше жодним сумнівам. Помилки у Церкві завжди були і є, тому що Учительський Уряд Церкви не займався, чи – замало займався певним колом питань. В такому вакуумі Церковного Вчення цілком природно можуть легко виникнути помилки і поодинокий християнин більше чи менше полишений самому собі. Однак велика, унікальна сила Церкви полягає ось у чому: коли питання стали пекучими – і, на сором християнам, слід сказати, що спонуки для постановки цих питань приходять деколи ззовні – Церква неначе скеровує промінь своєї таємничої сили пізнання на дану тему і дає відповідь як дороговказ та істину, яка чинить вільним. Вона робить це з одного боку за допомогою філософських та богослофських зусиль, з іншого боку – вона знає, що при цьому її береже та провадить Дух Істини, що Його їй заповів Христос.
Стосуючи це до теми любові, подружжя і сім’ї, можна сказати: У двотисячолітній історії Церкви знаходимо стосовно цієї сфери життя багато доброго та роз’яснення, які були для людей допомогою. Однак попри це зустрічаємо глупі та хибні погляди, які були причиною багатьох страждань. Однак зауважте: помилки з почасти згубними наслідками походили від усіх можливих людей та суспільних груп, від філософів, єретиків, поетів і лікарів, тільки не від [справжніх – прим. перекладача] християн та богословів Церкви. Трагічним прикладом цьому може служити те, що лікарі 18-го століття вчили про мастурбацію, і яка істерія виникла з цього в епоху просвітництва.
Часом такі помилки відстоювали великі люди, наприклад, святий Августин, що із зрозумілих причин чинило їх удвічі небезпечнішими.
З іншого боку Церкві деколи приписують помилки, яких не було у «такій» формі, а тим більше – не було «протягом двох тисячоліть»: чи Церква, щоб згадати ще один приклад, навчала, що єдиним слушним мотивом для подружніх обіймів є «тільки» продовження роду? Ні, правдою є лише те, що Церква розглядала сексуальність передовсім з точки зору її біологічної цілі, тобто продовження роду. Але завжди у Церкві знали також і про любов, і це легко довести: Катехизм Тридентійського Собору стверджує, що взаємну любов у християнському розумінні можна назвати основною підставою та справжнім сенсом подружжя. Папа Пій ХІ зауважує щодо цього, що це «дуже правдиво і правильно».125
Перша глава у розділі, що його святий Франціск зі Салес у своїй «Філотеї» пише для одружених, стосується їхньої любові, і також у часи св. Бриґітти розуміли ставання супругів одним тілом як «самовіддання в любові».126
Сучасна людина схильна розглядати Вчення Церкви у світлі того великого пуританства (Prüderie) 19-го і початку 20-го століття. Однак кожен, хто займався історією, знає, скількох досліджень та якої обережності потрібно, щоби винести справедливе історичне судження.

2. Прорив у 20-му столітті: подолання хибної статевої моралі завдяки етосу любові

Набагато важливіше спитати, яка сьогодні ситуація з вченням Церкви про подружню любов, і стосовно цього сучасним людям можна звістити добру новину: започаткований небагатьма пророчими голосами – такими, як Гільдебранд і Адам, – на початку ХХ століття в Католицькій Церкві пішов процес опам’ятання стосовно суті подружжя, любові, сексуальності, що його невідклично потвердив ІІ Ватиканський Собор. До того ще могло те чи інше питання про те, що властиво є справжнім вченням Церкви, залишитися відкритим чи без відповіді: після Собору не може бути жодного повернення «назад» до помилок зневаги тіла.
І це ще не все: сприраючись на тексти Собору та на доробок Павла VI, Іван Павло ІІ так розвинув католицьке вчення про людську любов, що подих перехоплює. Він наново висвітлив це вчення і так поглибив його за допомогою ретельного розгляду біблійних текстів – від книги Буття через Пісню Пісень і до Нагірної проповіді, – що можна сказати: цей розвиток католицького вчення залишає далеко позаду все те, що було в тій царині протягом двадцяти століть історії Церкви.
Не беручи до уваги чимало схиблень протягом історії Церкви, можна пошукати за тими [авторами], яких найчастіше вважають головними свідками правдивого християнського вчення: порівняйте найкращі та найвиваженіші їхні тексти з тим, що може на цю тему сказати теперішній Папа, і Ви переконаєтесь: ми є сучасниками та свідками дарованої Богом пори духовного прориву, що його можна порівнювати з тими розвитками вчення, які визначали та змінювали історію Церкви. Без улесливого перебільшення можна сказати: ще ніколи Учительський Уряд Церкви не говорив так диференційовано, так чутливо про подружню любов, про подружні обійми та їхнє «унікальне, надзвичайне значення» (Іван Павло ІІ) для чоловіка та жінки, як це було протягом останніх десятиліть.

Кінцеві завваги


Можна висунути два заперечення проти поданого тут вчення про любов:
По-перше, існує чимало людей, яким ведеться так, як Августину з застереженнями його матері. Бо, як говориться в його "Сповіді": "Пам'ятаю, це було під час однієї розмови віч-на-віч, вона вимагала та застерігала, не вчинити жодного блуду і в жодному випадку не спокусити чужу жінку до зради подружній обітниці. Такі застереження здавалися мені плаксивими і я соромився прислухатися до них."127
Подібні почуття керували і намісником Феліксом в Діяннях апостолів (пор. Ді 24, 24): у той момент, коли Павло почав говорити про християнську мораль у шлюбі, він відмахнувся, така тема здавалася йому безглуздою, тож він брутально перервав розмову. Таким людям у всіх етичних питаннях може допомогти лише один союзник – власне сумління разом із власним досвідом. Можливо, у вашому житті "здійсниться" "те блаженство, яке дається людському серцю лише раз в житті."128
Тоді ви пізнаєте, що таке любов і чим вона може і повинна бути, а Церква висловлює лише те, що ви відчуєте у глибині свого серця самі.
Другий протест стосується можливості жити таким ідеалом. Коли Ісус говорив про подружжя, апостоли вражено заперечили: якщо шлюб ставить такі вимоги перед людиною, тоді краще зовсім не одружуватися. Іншого разу їм здалося, що Господь перебільшує: " Якщо те, що каже Ісус, правда – хто ж тоді буде спасенний? " На це Ісус відповів: "Для людини це неможливо, а для Бога неможливого нема" Біблійні уявлення любові, шлюбу і сім'ї, безперечно, надто високолетні, віддалені від життя, як захмарний ідеал. Це правда, але не зовсім. Слід обміркувати два пункти:
- Все, що говорить Ісус і не лише Він про шлюб, здається таким, що переступає межі людських можливостей. Але зоря, що вказує нам шлях, лише тоді значуща, коли недосяжна. Це стосується всіх заповідей проповіді на Оливній горі, а не лише подружнього життя.
- Навіть якщо ми і залишаємося грішними, Господь дарує нам силу, щоб в основних питаннях дотримуватися закону любові. Однак лише самого бажання не достатньо. Не випадково в Біблії говориться про "рабство" гріха. Так само, як раб, перебуває у двоякій ситуації, так і людина підпадає під владу злого духа до тих пір, поки покладається лише на власні сили. Паралізованому внаслідок поперечного розрізу можна пояснити техніку повзання, і він її зрозуміє, але повзти не зможе! Так само і з любов'ю: розуміти цей християнський ідеал замало. Перефразовуючи слова молитви Августина, можна сказати: "Ти потребуєш любові? Дай те, чого ти потребуєш, тоді вимагай те, чого хочеш! "
Людина потребує допомоги і сили від Бога для того, щоб здійснити ідеал любові. Щоб прийняти цю любов, вона потребує молитви, а також живого зв'язку з Богом: "Тоді любов виявиться сильнішою за смерть. Вона перемагає, бо молиться" (Іван Павло ІІ).

+ + +


ДОДАТОК
Документи Церкви про любов і подружжя
з часу Другого Ватиканського Собору


Зрілі християни повинні знати джерела вчення Церкви. Слід звернути увагу на такі тексти:

1. Другий Ватиканський Собор

В той час як Lumen gentium (Догматична конституція про Церкву "Світло народів") 1962 року, говорить про подружжя як про Таїнство, то Gaudium et spes (Душпастирська конституція про завдання Церкви в сучасному світі "Радість і надія") 1965 року, описує, що таке подружжя, яке місце належить любові і який взаємозв'язок існує між любов'ю та плідністю. Отці Собору при тому більше не торкалися старого способу представлення і пов’язаної з ним суперечки про першу і другу "мету" подружжя. Але й вони звичайно ж черпали з біблійних джерел та Передання. Можна сказати: вони відсіяли полову хибних впливів від пшениці автентично християнської традиції. Тим самим вони завершили ту працю, що передувала Собору і була розпочата Дітріхом фон Гільдебрандом. Тепер навіки зрозуміло, що є вченням Церкви про любов і подружжя, а що ні.
Документи Другого Ватиканського Собору (1962–1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі. Львів: Свічадо, готується до видання.

2. Humanae vitae – енцикліка про методи розпізнавання плідності (1968)

Наскільки це питання взагалі було темою, Церква попередніми деклараціями відкидала будь-яке запобігання зачаттю як неморальне. Але відтоді, як завдяки праці Кнауса та Огіно стало відомо про цикл плідних та неплідних днів жінки, постало питання, чи можна ці знання використати, щоб самому визначати кількість дітей. Всупереч кільком голосам, які вважали, що єдиним справді придатним мотивом статевих актів є бажання народити дитину, Папа Пій ХІ у своїй енцикліці Casti connubii ("Непорочне подружжя", 1930) повчав: подружній парі дозволяється з важливих причин обмежити свої статеві стосунки неплідними періодами 129. У 60-і роки було винайдено так звану пігулку "анти-бебі". Багато християн почали замислюватися, чи з огляду на нові обставини це не могло би стати новим розв’язком проблеми. Папа Павло VІ створив комісію, яка мала перевірити це питання. Але вона подала йому два цілком протилежні звіти. Тож стало зрозуміло: Папа мусить вирішувати сам. Його відповіддю стала енцикліка Humanae vitae ("Про належний порядок передавання людського життя", 1968): будь-яке маніпулятивне відокремлення акту любові від зачаття є неморальним, байдуже, яким чином це відбувається. Енцикліка, як передбачив фон Гільдебранд, стала справжнім "знаком сперечання" (пор. Лк 2, 34). Можна навіть сказати: до нинішнього дня. Та все ж сьогодні розуміння зростає.
Вибрані документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю (від Лева ХІІІ до Бенедик¬та ХVІ). – Колесо: Львів, 2008. – С. 115-138.

3. Persona humana ("Людська особа", 1975)

З огляду на певні неясності Конґреґація у справах віровчення видала послання щодо деяких питань статевої етики. При цьому йшлося про дошлюбні статеві стосунки, мастурбацію та гомосексуальність. Було чітко визначено: не зважаючи на те, що ці три способи поведінки є зовсім різними, з погляду вчення Церкви будь-який з них у свій спосіб – неприпустимий.
Вибрані документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю (від Лева ХІІІ до Бенедик¬та ХVІ). – Колесо: Львів, 2008. – С. 157-176.

4. Familiaris consortio ("Сімейна спільнота", 1981)

Дуже важливим для морального богослов’я та душпастирства Церкви є апостольське послання Familiaris consortio. В ньому Папа синтезував вчення Церкви про любов, подружжя і сім’ю, опрацювавши при цьому окремі болючі питання духовного наставництва.
Вибрані документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю (від Лева ХІІІ до Бенедик¬та ХVІ). – Колесо: Львів, 2008. – С. 177-280.

5. Mulieris dignitatem – Апостольський лист Вселенського Архиєрея Івана Павла ІІ про гідність і покликання жінки (1988)

В цьому документі йдеться про богословський погляд на жінку в світлі Святого Писання та вчення Церкви. Його можна впевнено вважати частиною католицької відповіді на питання феміністів. Проте здається, що його важливість ще зовсім не розуміють!
Апостольський лист Mulieris dignitatem («Гідність жінки», 1988). – Місіонер: Львів, 2008.

6. "Відкуплення тіла" та "Людська любов" (1985)

Зі своїм особливим даром богословської біблійної екзегези Іван Павло ІІ у так званих "проповідях щосереди" упродовж чотирьох років пояснює церковне вчення про подружжя. Читач буде вражений тим, що відчитує Папа у текстах Біблії і як із цим узгоджується вчення Церкви.
Johannes Paul II., Die Erlösung des Leibes. Vallendar, 1985.
Johannes Paul II., Die menschliche Liebe. Vallendar, 1985.

7. Donum vitae ("Дар життя") – Інструкція про повагу до людського життя на його початку і гід¬ність продовження людського роду (1987).

У 1978 році народилася перша "дитина з пробірки". Знову ж таки постало питання, чи цей спосіб, який видається таким благодійним для бездітних батьків, Церква може благословити. Після тривалих досліджень з’явилася відповідь: ні, цей метод несумісний з поглядом Церкви на статевість.
Вибрані документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю (від Лева ХІІІ до Бенедикта ХVІ). – Колесо: Львів, 2008. – С. 331-366.

8. Катехизм Католицької Церкви

Катехизм містить підсумок вчення Церкви на тему любові і статевості. Він наводить найважливіші твердження з інших документів. У цьому розділі Катехизм ближчий за своєю мовою до Традиції, ніж до вчення Івана Павла ІІ.
Катехизм Католицької Церкви. – Синод єпископів Української Греко-Католицької Церкви: Львів, 2002.

9. Veritatis splendor ("Сяйво істини", 1993)

Енцикліка торкається питання подружньої моралі лиш опосередковано. Адже вона відкидає етичну теорію так званого співставлення благ, яка стверджує, що не існує жодних вічних заповідей Божих, та що конкретну дію можна визначати лише в кожному окремому випадку. Якби таке тлумачення було правильним, то воно стосувалося б і сфери статевості. Іван Павло ІІ спростовує такі погляди.
Іван Павло ІІ. Енцикліка Veritatis splendor ("Сяйво істини"). – Інститут родини і подружнього життя УКУ: Львів. – Готується до видання.

10. Лист Івана Павла ІІ до християнських сімей (Gratissimam sane, 1994)

Акцент проповіді Івана Павла ІІ стосується сім’ї, від якої він очікує визначального внеску в нову євангелізацію світу. Тому в 1944 році – Міжнародному році сім’ї – Папа написав листа до всіх сімей, в якому виклав вчення Церкви в сенсі культури любові.
Вибрані документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю (від Лева ХІІІ до Бенедик¬та ХVІ). – Колесо: Львів, 2008. – С. 367-436.

11. Лист Івана Павла ІІ до жінок

У цьому листі Папа Іван Павло ІІ напередодні майбутньої світової конференції жінок у Пекіні (1996) розглядає різні питання, що стосуються жінок. Зокрема він зупиняється на різних формах гноблення жінок.

12. Evangelium vitae ("Євангеліє життя", 1995)

Враховуючи тенденції, які драматичним чином поставили під питання П’яту заповідь, енцикліка пояснює вчення Церкви щодо цього питання і протиставляє великим загрозам людському життю "Євангеліє життя".
Енцикліка Evangelium vitae Святішого Отця Йоана Павла ІІ до єпископів, священиків і дияконів, ченців і черниць, світських католиків та до всіх людей доброї волі про вартість і недоторканість людського життя. – http://www.pro-life.vinnica.ua/personaggi/evangelium_vitae.pdf (18.09.2012).

13. Правда про людську статевість та її суть (Папська рада у справах сім’ї, 1995)

Приготування до Тайни подружжя (Папська рада у справах сім’ї,1996)

Документ зібрав суттєві елементи доброго підготування до вступу в подружжя, а крім того заохочує до духовного супроводу молодих подружніх пар упродовж перших років їхнього спільного життя. Він адресований Єпископським Конференціям, які повинні пристосовувати їх до своєї ситуації.
Вибрані документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю (від Лева ХІІІ до Бенедикта ХVІ). – Колесо: Львів, 2008. – С. 437-509; 509-544.

Література


Аврелій Августин. Сповідь. – Свічадо: Львів, 2008.
Гільдебранд, Дітріх фон. На захист чистоти. – Інститут родини і подружнього життя УКУ: Львів. – Готується до видання.
Adam A. Der Primat der Liebe. Kevelaer 1940.
Bachmann I. Gedichte, Erzählungen, Hörspiel, Essays. – München, 1964.
Balaguer, Josemaria Escrivá de. Der Weg. – Köln, 1982.
Calderon M., Abortion in the United States. – New York, 1956.
Codex Juris Canonici = Codex des Kanonischen Rechts. Rom, 1983.
Ehmann R., Probleme der Geburtenregelung. – Internationaler Kongress der World Federation of Doctors who respect human life. – Meran, 1989.
Franz von Sales. Briefe II. – Deutsche Ausgabe der Werke des hl. Franz von Sales, том 6. – Eichstätt-Wien, 1966.
Franz von Sales. Philothea. – Deutsche Ausgabe der Werke des hl. Franz von Sales, том 1. – Eichstätt-Wien, 1959.
Franz von Sales. Theotimus I. – Deutsche Ausgabe der Werke des hl. Franz von Sales, том 3. – Eichstätt-Wien, 1957.
Hahn S. u. K. Unser Weg nach Rom. – Stein am Rhein, 1999.
Hauke M. Gott oder Göttin? Feministische Theologie auf dem Prüfstand. – Aachen, 1993.
Heller A. Auf und davon. Erzähltes. – Hamburg, 1979.
Hildebrand D. v. Reinheit und Jungfräulichkeit. – St. Ottilien, 1991 (4-е вид.).
Holböck F. Gottes Nordlicht. Die hl. Birgitta von Schweden und ihre Offenbarungen. – Stein am Rhein, 1998 (4-е вид.).
Holböck F. Heilige Eheleute. – Stein am Rhein, 1994.
Khalil Gibran. Geheimnisse des Herzens. – Olten, 1979.
Kondor P. L. Schwester Lucia spricht über Fatima. – Fatima, 1987.
Laun A. Überbevölkerung – eine Anfrage an die Kirche // N. Zwicky-Aeberhard, Bevölkerung und Entwicklung. – Zürich, 1997.
Laun A. Fragen der Moraltheologie heute. – Wien, 1992.
Marti N. u. R. Aus gutem Grund: Natürliche Empfängnisregelung. – Vallendar-Schönstatt, 1997.
Pieper J. Über die Liebe. – München, 1972.
Riches V. Die Drahtzieher hinter der Sexualerziehung. – Absteinach, 1996.
Ringel E., A. Kirchmayr. Religionsverlust durch religiöse Erziehung. – Wien, 1986 (2-е вид.).
Rötzer J. Der persönliche Zyklus der Frau. – 1999.
Roth J. Die Legende vom heiligen Trinker. // Josef Roth Werke 6. Köln, 1991. – С. 515–543.
Josef Roth. Werke 3. – Köln, 1991.
Schenker A. Die heilige Katharina. – Düsseldorf, 1965.
Thiele J. Wiedersehen mit der Liebe. – Stuttgart, 1991.
Twerski, Feige. Das Ritualbad und die Pflicht zur sexuellen Enthaltsamkeit // Jüdische Allgemeine 19. Juni 2003,6.
Thomas von Aquin. Summa theologiae. – http://newadvent.org
Wagner H. Medien-Tabus und Kommunikationsverbote. – München, 1991.

ПРИМІТКИ


1. Hahn S.u.K., Unser Weg nach Rom. Stein am Rhein 1999, с. 47.
2. Джерело: Lifetimes 2 / жовтень 1999 р.; ред. Jugend für das Leben, Австрія.
3. "Szeretném, ha szeretnének, s lennék valakié".
4. Пор.: Катехизм Католицької Церкви 370.
5. Пор.: Катехизм Католицької Церкви 1704.
6. пор. Gaudium et spes 24; Катехизм Католицької Церкви 1703.
7. Іван Павло ІІ, Familiaris consortio 11.
8. Іван Павло ІІ, Familiaris consortio 18.
9. Пор.: Іван Павло ІІ, Familiaris consortio 11.
10. Іван Павло ІІ, Familiaris consortio 37, повтор у Evangelium vitae 97.
11. Пор.: Gaudium et spes 24; Іван Павло ІІ, Familiaris consortio 37; Іван Павло ІІ, Evangelium vitae 97 і багато інших місць у церковному вченні.
• Авторське трактування даного твору – прим. ред.
12. Пор.: Hildebrand, Reinheit 31 і далі (незабаром Інститут родини і подружнього життя Українського Като¬лицького Університету видасть цю книгу українською мовою п. н.: Дітріх фон Гільдебранд, На захист чистоти).
13. Гільдебранд, На захист чистоти, с. 62.
14. Іван Павло ІІ, Evangelium vitae 43: цей дивовижний вислів стосується зачаття, а також і поняття "стати одним тілом"!
15. Гільдебранд, На захист чистоти 38.
16. Пор.: Bachmann, Gedichte 160.
17. Також і Іван Павло ІІ, Відкуплення тіла (Erlösung des Leibes), 333.
18. Пор.: Іван Павло ІІ, Любов 384 і далі.
19. Пор.: Іван Павло ІІ, Любов 103 і далі.
20. Пор.: Іван Павло ІІ, Любов 207.
21. Гільдебранд, На захист чистоти 84. Так само Іван Павло ІІ, Любов 396.
22. Іван Павло ІІ, Любов 396.
23. Kondor, Schwester 115.
24. Те саме стосується між іншим висловлювань Жасинти, про тих, хто є у пеклі, і водночас їх можна було "поважати". Жасинта, як розповідає Люсія, говорила це з огляду на війну. "Помре така велика кількість людей, і майже всі потраплять в пекло". Коли впродовж Другої світової війни загинуло приблизно 60 міль¬йонів людей, напрошується висновок: отже 50 мільйонів у пеклі – але хто б міг наважитися серйозно стверджувати таке! Пор. Kondor, Schwester 118.
25. Пор.: Adam, Primat 169-170.
26. Adam, Primat 116.
27. Гільдебранд, На захист чистоти 42.
• Текст цього уривку з Книги Даниїла подано в основному за перекладом о. Івана Хоменка, однак його зредаговано для кращої відповідності з німецьким текстом, на якому побудовано подальший аналіз. – Прим. ред.
28. Franz von Sales, Philothea 215.
29. Schenker, Katharina 82 і далі; пор.: Franz von Sales, Philothea 217.
30. Roth J., Die Legende vom heiligen Trinker 537 (гл. XII).
31. Vision 2000 4/1999, 15.
32. Іван Павло ІІ, Familiaris consortio 11.
33. Хосемарія Ескріва де Балагер, Шлях 120.
34. Іван Павло ІІ, Відкуплення тіла 341.
35. Іван Павло ІІ, Любов 282.
36. Franz von Sales, Philothea, 3,38.
37. Іван Павло ІІ, Відкуплення тіла 344; Ів 6, 63.
38. Товит 8, 4.
39. Пор.: Dolna B., An die Gegenwart Gottes preisgegeben. Mainz 61. Цим самим рабіни є "більш католицькими" за тих, які вважають, що подружні пари, як правило, не повинні сходитися у святкові дні.
40. Іван Павло ІІ, Evangelium vitae 43.
41. Пор.: Катехизм Католицької Церкви 293.
42. Другий Ватиканський Собор у Guadium et spes 48.
43. Thiele, Wiedersehen 122.
44. Пор.: Іван Павло ІІ, Mulieris dignitatem 18.
45. Пор.: Тома Аквінський, Summa theologiae I, 98 2 ad 2.
46. Schnitzler, Der einsame Weg 4, 8.
47. Іван Павло ІІ, Mulieris dignitatem 24.
48. Іван Павло ІІ Familiaris consortio 25.
49. Franz von Sales, Theotimus I, 71.
50. Іван Павло ІІ, Любов 1985, 128.
51. Пор.: Ringel (Religionsverlust 140 і 142) і Іван Павло ІІ (Любов 282): чоловік може вчинити перелюб зі своєю дружиною, "якщо він її сприймає лише як предмет задоволення свого потягу".
52. Пор.: Шекспір, «Чого ви хочете», І,5.
53. Khalil Gibran, Geheimnisse 52.
54. Gaudium et spes 50. І наступні тексти взяті з цього документу (№ 50 і далі).
55. Пор.: Іван Павло ІІ, Evangelium vitae 43.
56. пор. Іван Павло ІІ, Evangelium vitae 13.
57. Павло VI, Humanae vitae 14.
58. Martin, Aus gutem Grund 25.
59. Gaudium et spes 51 – Собор говорить про "контроль народжуваності", бо в романських мовах не має різниці між "регуляцією зачаття" та "регуляцією народжуваності". У цьому випадку німецька (й українська) мова точніша і тому слід притримуватися "регуляції зачаття".
60. Rötzer J., Der persönliche Zyklus der Frau (1999).
61. Ehmann, Probleme 28.
62. Павло VІ, Humanae vitae 12.
63. Павло VІ, Humanae vitae 12.
64. Пій ХІ, Casti connubii 104.
65. Як джерела подано: Chicago Catholic: W. and N. Luellen; 1980; NFP Update… Office of NPF Diocese of Charleston Vol. 4,2, June 1991;Humanae vitae: A Generation later. Dr. Janet Smith p.127, 1991; The New Counter Culture. Ph. Lauther, The Wall Street Journal, Aug 13, 1993. Видавець: Family of the Americas. P.O.Box 1170, Dunkirk, MD 20754. – e-mail:family@upbeat.com; website: www.familyplanning.net.
66. Jüdische Allgemeine 19 червня 2003, 6.
67. Пор.: Graf R., Ethik in der medizinischen Forschung rund um den Beginn des menschlichen Lebens. Darmstadt 1999, 49-50.
68. Також і страхіття таких ситуацій було показано багато разів. При тому мені завжди на думку спадає "Крейцерова соната" Л.Толстого або також фільм "Сцени одного подружжя" І. Бергманна.
• Німецьке прислів’я: “Vom Unglück ab zieh erst die Schuld, was übrig bleibt, trag in Geduld!”
69. В. Г. Ауден. Я завдячую віршу Йоганна Торелло.
70. Kondor, Schwester 84.
71. Іван Павло ІІ, Апостольське послання "Motu proprio", видане до проголошення св. Бриґітти Шведської, св. Катерини Сієнської та св. Терези Бенедикти від Хреста покровительками Європи. 1 жовтня 1999 року.
72. Пор.: Optatam totius 10.
73. Пор.: Optatam totius 10.
74. Цит. за: Гільдебранд, На захист чистоти 149¬–150
75. Пор.: Lumen gentium 41.
76. Lumen gentium 41.
77. Franz von Sales, Philothea 37.
78. Тома Аквінський, S. Тh. дод. 42 1.
79. Пор.: Тома Аквінський, S. Тh. дод. 41 4 ad 1.
80. Іван Павло ІІ, Familiaris consortio 68.
81. Пор.: Тома Аквінський, S. Тh. І, 98 2 ad 3.
82. Франциск Салезький, Листи ІІ, 79.
83. Франциск Салезький, Листи ІІ, 42 і далі.
84. Пор.: Катехизм Католицької Церкви 1619.
85. Пор.: Vision 2000, 4/1999,12.
86. Пор.: Corpus Iuris Canonici (CIC) 1142.
87. Іван Павло ІІ, Familiaris consortio 84.
88. PUR magazin 10/98,38.
89. Пор.: Hahn, Weg 138, 187.
90. Heller, Auf und davon 50.
91. Іван Павло ІІ, Familiaris consortio 37.
92. Катехизм Католицької Церкви (нім.) 2357: Деякі люди "схильні до гомосексуальності". Французьке видання веде мову про "tendances homosexuelles foncières". В українському перекладі це передано як "гомосексуальні нахили" (див. ККЦ 2358), що теж не є правильним (прим. ред.).
93. У збірці матеріалів конференції за участю о. Гар¬вея, яку я незабаром видам, вміщено його доповідь та інші посилання на його працю.
94. Пор.: Fröhling U., Vater unser in der Hölle. Leipzig 1996.
95. Книга Р. Коена вийде незабаром німецькою мовою [вочевидь, автор має на увазі, тепер уже видану, книгу: Richard Cohen, Ein anderes Coming-Out, 2001 (2-е вид.) – переклад видання: Richard Cohen, Coming Out Straight: Understanding and Healing Homosexuality, 2000 (прим. ред.)].
• В англійському слововжитку їй відповідає вираз “nuclear family”, тобто – батько, мати і діти (прим. ред.).
96. Іван Павло ІІ, Familiaris consortio 18.
97. Наприклад, у часописі "Ärztliche Praxis", № 83 (17.10.1995) 17, розповідалося про підозру того, що презервативи можуть спричинити трубну непрохідність і, таким чином, безпліддя.
98. Пор.: Laun, Überbevölkerung 159-210.
99. Питання абортів у повноті опрацьовано мною в книзі "Fragen der Moraltheologie heute", Wien 1992.
100. Пор.: Іван Павло ІІ, Evangelium vitae 13.
101. Наприклад, у рамках парламентської ініціативи, для того щоб законодавчо закріпити встановлення терміну пере¬ривання вагітності, 63 депутати парламенту Швейцарії наводять такі аргументи: "Нові медичні дослідження призводять до того, що межа між запобіганням вагітності та раннім абортом стирається. Внутрішньоматкові спіралі, "таблетки наступного дня" та спеціальні таблетки-контрацептиви в принципі діють, як ранньоабортивні після запліднення". Der Bund, 144, рік вип. 100, Bern 01.05.1993.
102. Пор.: PUR-Magazin № 15/95.
103. Пор.: Roth J., Gesammelte Werke, т. 3, Köln1991, 618.
104. Пор.: Іван Павло ІІ, Evangelium vitae 22.
105. Пор.: Іван Павло ІІ, Evangelium vitae 28.
106. Пор.: Іван Павло ІІ, Evangelium vitae 57.
107. Пор.: Wagner, Medien-Tabus.
108. Пор.: Іван Павло ІІ, Evangelium vitae 58.
109. Іван Павло ІІ, Лист до жінок 5.
110. Іван Павло ІІ Evangelium vitae 62.
111. Іван Павло ІІ, Evangelium vitae 99.
112. Riches, Drahtzieher 11.
113. Пор.: Calderon, Abortion 157.
114. Я завдячую цією цитатою брошурі П. МакКрісталу, ірландському активістові Руху за життя та фармацевтові.
115. Іван Павло ІІ, Evangelium vitae 13.
116. Августин, Сповідь 9,9. Пор.: Holböck, Eheleute 50 і далі.
117. Пор.: Іван Павло ІІ, Лист 3.
118. Пор.: Іван Павло ІІ, Mulieris dignitatem 10 (український переклад о. Порфірія Підручного, ЧСВВ).
119. Іван Павло ІІ, Лист до жінок, 6.
120. Сімона де Бовуар. Друга стать, 141-142; 675.
121. Пор.: Manfred Hauke, Gott oder Göttin?, 42-43.
122. Дуже добрий огляд феміністичних ідей пропонує Manfred Hauke у своїй книзі "Gott oder Göttin? (Бог чи Богиня?)".
123. Цит. за: Іван Павло ІІ, Mulieris dignitatem 1 (український переклад о. Порфірія Підручного, ЧСВВ).
124. Іван Павло ІІ, Evangelium vitae 13.
125. пор. Пій ХІ. Casti Connubii 68.
126. пор. Franz von Sales, Philothea 196 і далі; Holböck, Nordlicht 30.
127. Августин, Сповідь ІІ,3.
128. Так пише М. Гоголь у "Тарасі Бульбі" про поцілунок козака, який закохався у дівчину з ворожого табору, заради свого кохання все віддає і навіть повстає проти власного народу.
129. Пор.: Пій ХІ, Casti Connubii 68.


Переклад з німецької: Л. Тарасенко та А. Шрамко
Наукова редакція: Петро Гусак (Інститут родини та подружнього життя УКУ, 2013)



Категорія: Наука Церкви » Слово душпастира

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.

Додавання коментаря

Им'я:*
E-Mail:
Коментар: