Школа молитви Бенедикта XVI

Школа молитви Бенедикта XVI28 лютого 2013 року Папа Бенедикт ХVІ завершив свій понтифікат, щоб, «ставши невидимим для світу», посвятити своє життя молитві. І саме молитві він присвячував катехизи під час загальних аудієнцій 2011-1012 року, що стали справжньою «школою» молитви.

У сучасному світі, пропорційно до затьмарення сенсу божественного та святого, молитва практикується дедалі менше. Якщо порівняємо, хоча б з минулим сторіччям, не кажучи вже про попередні, то побачимо, що молитва, на жаль, стала досить рідкісним фактом, навіть і серед християн. А байдужість збільшує віддаленість, – пояснив одного разу Святіший Отець. – Запал молитви не є вогнем, який можна запалати за бажанням та потребою, а є, скоріше, полум’ям, яке палає, зростає та зігріває тільки тоді, коли його постійно підтримуємо.

«У дійсності, ми добре знаємо, що молитва не є чимось само собою зрозумілим: потрібно навчитися молитися, майже щоразу заново набувати цього мистецтва. І навіть ті, хто вже далеко зайшов у духовному житті, – наголосив Бенедикт XVI під час загальної аудієнції у травні 2011 року, – потребують увійти до Ісусової школи, щоб вчитися молитися по-справжньому». Першою лекцією у цій школі є саме Христове життя та Його приклад. Євангелії описують Ісуса «в постійному внутрішньому діалозі з Отцем: це – глибока єдність Того, Який прийшов у світ не для того, щоб сповняти Свою волю, але – волю Отця, Який Його послав для спасіння людини».

Під час загальних аудієнцій, протягом тижнів і місяців, роздумуючи на псалмами, словами Отців Церкви та християнських мислителів, Папа запропонував відповіді для тих, хто свідомо шукає контакту з Богом, а також і для тих, хто, на перший погляд, не думає про Бога, але швидше чи пізніше зрозуміє, що не всі прагнення серця можуть знайти задоволення у відчутному світі. В душі кожної людини існує голос, який ніщо не може заглушити, і який шукає відповідей поза межами сприйнятливого. Бенедикт ХVІ називає цей голос «ностальгією за вічністю».

Папа вказує, що в прикладах молитви різних епох та цивілізацій можемо розрізнити усвідомлення людською істотою свого стану створіння та залежності від Когось вищого. «Людина всіх часів молиться, оскільки не може проігнорувати запитання про сенс свого життя, який залишається темним та знеохочуючим, якщо його не розглядати стосовно таємниці Бога та Його спасенного задуму для світу. Людське життя є перехрестям добра і зла, незаслуженого страждання та радості й краси, що спонтанно та невпинно спонукає просити в Бога того внутрішнього світла й сили, які допомагають нам на землі та відкривають надію, що виходить за межі смерті».

Це має сенс також і для сучасної людини, яка, – як ствердив Бенедикт ХVІ, – дуже часто зваблена спокусою ухилитись від божественного, будуючи собі фальшивого земного ‘божка’, що відповідає власним планам та прагненням.

За словами Папи, і «печерна людина» і «людина цифрової епохи» шукає в релігійному досвіді шляхів для подолання своєї скінченності. Життя без трансцендентних горизонтів не мало б довершеного сенсу та щастя, до якого прагне кожна людина.

Папа пригадав, що в релігіях людина шукає відповіді на питання, які глибоко турбують її серце, а це: хто я, який сенс і ціль життя, що таке добро і гріх, якою є дорога до справжнього щастя? І людина знає, що сама ніколи не зможе дати на це відповіді, а тому потребує відкритися на Того, Який здатний наповнити глибину її прагнень.

«Людина носить у собі спрагу нескінченного, ностальгію за вічністю, пошук краси, прагнення любові, потребу світла й істини, які спонукують її до Абсолюта. Людина носить в собі прагнення Бога», – сказав Бенедикт XVI під час загальної аудієнції 11 травня 2011 року, додаючи, що людина також відчуває, що може до Бога звертатися, може молитися, або, як навчав святий Тома Аквінський, що молитва – це вираження прагнення Бога, яке існує в людині. І саме різні способи відкритості на Іншого породили різні форми молитви.

Відповідаючи на питання, якою ж є мета молитва, Святіший Отець вказав, що її першочерговим завданням є навернення: Божий вогонь перетворює людські серця, вчиняючи їх здатними побачити Бога, жити, згідно з Богом і для ближнього. Божий вогонь – вогонь любові – обпікає, перемінює, очищає, але не руйнує, а радше, творить істину про наше життя, наново створює наше серце.

Там, де зникає Бог, людина потрапляє в рабство ідолопоклонства, як це виявили тоталітарні режими, а різні форми нігілізму вчиняють людину залежною від ідеологій. Натомість, справжнє поклоніння Богові означає віддати себе Йому та людям.

Звичайно, цей короткий перегляд «школи» молитви Бенедикта ХVІ є далеко неповним, а сам Папа є тепер молитовним серцем Церкви. На закінчення пригадаємо, що Святіший Отець наголошував на тому, що оскільки молитва є вписана у серці людини, потрібно пам’ятати, що вона, перше ніж бути серією практик і формул, є внутрішнім наставленням, а через те її непросто описати. В цьому сенсі слід розуміти вислів, що «молитися є важко», а також пам’ятати, що «досвід молитви для кожного є викликом, благодаттю, про яку слід просити, даром від Того, до Якого звертаємося».

Бенедикт ХVІ пригадував, що треба молитись не як біблійний фарисей, а як митар, у глибині храму, з похиленою головою. Наново відкрити жест стати навколішки. В молитві людина пізнає себе та свій стан перед Богом, а жест клячання носить у собі радикальне протиріччя: у дійсності, можна бути примушеним впасти на коліна, що є умовою негідності та рабства, або можна приклякнути спонтанно, визнаючи свої обмеження, свою потребу Іншого».

Усі пошуки людини знаходять своє сповнення лише у Бозі. І молитва, як відкритість та піднесення серця до Бога, стає «особистим стосунком із Ним. І навіть якщо людина забуває про свого Творця, Живий і Правдивий Бог не перестає першим кликати людину на таємничу зустріч на молитві», – пригадував Бенедикт ХVІ, закликаючи вчитись дедалі більше ставати навколішки перед Господом, перед Богом, Який об’явився в Ісусі Христі, вчитись у тиші та у глибині свого серця пізнавати Його голос, що кличе та повертає нас до глибини нашого існування, до джерела життя, до витоків спасіння, щоб змогти переступити межу нашого життя та відкритися на велич Бога, на стосунок із Ним, Який є Безконечною Любов’ю.
джерело
{PAGEBREAK}
1.
Дорогі брати і сестри,

Сьогодні я б хотів розпочати нову серію катехез. Після серії про Отців Церкви, визначних богословів Середніх Віків та визначних жінок, я б хотів тепер перейти до теми, яка близька серцям усіх нас: це тема молитви, а особливо християнської молитви, молитви, якої нас вчив Ісус і якої нас продовжує навчати Церква. Власне в Ісусі людина стає здатною наблизитись до Бога в глибині та близькості стосунків між батьком та сином. Разом із першими учнями, звернімося тепер із покірною довірою до Учителя з проханням: «Господи, навчи нас молитися» (Лк. 11,1).

У наступних катехезах, порівнюючи Святе Письмо, велику традицію Отців Церкви, Вчителів духовності та Літургії, навчімося жити нашими відносинами з Господом ще насиченіше, неначе в «школі молитви».

Нам добре відомо, що молитву не слід сприймати як щось само собою зрозуміле. Необхідно вчитися молитися, все заново опановувати це мистецтво; навіть ті, хто має добрий досвід духовного життя, завжди відчувають потребу вчитися в Ісуса, вчитися як молитися по-справжньому. Перший урок ми отримуємо від Господа, дивлячись на Його приклад. Євангеліє описує нам Ісуса в близькому та постійному спілкуванні з Отцем: це глибока спільність Єдиного, котрий прийшов у світ не для того, щоб чинити свою волю, але волю Отця, котрий послав Його для спасіння людей.

У цій першій катехезі, як вступ, я хотів би запропонувати кілька прикладів молитви в древніх культурах, щоб показати, що практично завжди і усюди вони скеровувались до Бога.

Почну з древнього Єгипту, наприклад. Тут сліпий чоловік, просячи божество відновити його зір, свідчить про щось універсально людське. Це чиста і проста молитва прохання того, хто страждає. Цей чоловік каже: «Моє серце прагне побачити тебе… Ти, котрий зробив так, щоб я побачив темряву, створи для мене світло, щоб я зміг побачити тебе! Прихили своє улюблене обличчя до мене» (A. Barucq — F. Daumas, Hymnes et prières de l’Egypte ancienne, Paris 1980). Щоб я міг тебе побачити, – це суть молитви!

У релігіях Месопотамії переважало таємне, паралізуюче відчуття провини, однак не позбавлене надії на відкуплення та звільнення зі сторони Бога. Таким чином ми можемо оцінити це прохання віруючого з тих древніх культур, висловлене такими словами: «О Боже, який є поблажливий навіть до найбільшого гріха, звільни мене від мого гріха… Глянь, о Господи, на свого змученого слугу і дихни на нього своїм вітром: прости йому без зволікання. Полегши своє суворе покарання. Звільнений від пут, дай, щоб я міг знову дихати, розірви мої кайдани, звільни окови, що сковують мене» (M.-J. Seux, Hymnes et Prières aux Dieux de Babylone et d’Assyrie, Paris 1976). Ці слова демонструють як в пошуках Бога людина відчуває, хоча й затуманено, з однієї сторони свою власну провину, а з іншої – аспекти божественної благодаті і доброти.

В поганських релігіях древньої Греції можна зауважити значний розвиток: молитви, хоча і досі прикликають божественну допомогу для отримання небесних благодатей у всяких умовах щоденного життя і отримання матеріальних переваг, поступово стають зорієнтовані на більш безкорисливі прохання, які дають змогу віруючому поглибити свої відносини з Богом і стати кращою людиною.

Для прикладу, великий філософ Платон записав молитву свого вчителя, Сократа, якого вважають одним із засновників Західної думки. Такою була молитва Сократа: «Зроби так, щоб я був красивим всередині моєї душі, і щоб усе зовнішнє добро було в гармонії із моїм внутрішнім я. Нехай я вважаю мудрого чоловіка багатим; і нехай я маю таке багатство, яке лише самообмежена людина може знести чи витримати» (Платон, Phaedrus). Більше ніж володіти великою сумою грошей, він хотів перш за все бути внутрішньо красивим і мудрим.

У грецьких трагедіях, піднесених шедеврах літератури усіх часів, які й досі, через 25 століть, читають, обдумують і театралізують, містяться молитви, які виражають прагнення пізнати Бога і поклонятись Його величі. У одній з цих трагедій йдеться: «О ти, хто держиш землю й маєш трон на ній, незрозумілий Зевсе, хто б ти там не був – Природи необхідність, а чи ум людський – Тебе шаную: хоч твій шлях – невидимий, Ти справедливо правиш смертних долею.» (Евріпід,Троянки,пер. А.Содомори). Бог залишається дещо розмитим, однак людина знає цього невідомого бога і молиться до того, хто керує світовими шляхами.

Також серед римлян, які створили величну Імперію, в якій виникло і поширювалося християнство, молитва, навіть якщо вона асоціюється із утилітарною концепцією і переважно асоціюється із проханням про божественний захист життя громадянського суспільства, деколи починається із звернень, які є прекрасними для запалу особистої посвяти, яка преображується у поклоніння і подяку. У другому столітті до Христа, Апулей, автор Римської Африки, став свідченням цього. У своїх творах він висловлює незадоволення своїх сучасників традиційними релігіями і прагнення до більш автентичних стосунків з Богом. У своєму творі під назвою «Метаморфози», віруючий звертається до богині з такими словами: «Ти свята, у кожній епосі ти є спасителькою людського виду, ти у своїй щедрості завжди допомагаєш смертним, допомагаєш негідним у стражданнях ніжною материнською любов’ю. Ні день, ні ніч, ні навіть мить не проминають, щоб ти не сповнювала їх своїми ласками» (Апулей, Метаморфози ix, 25).

У цей же період Імператор Марк Аврелій – котрий також був філософом, що роздумував над станом людини – підтвердив необхідність молитися для того, щоб встановити плідну співпрацю між божественною дією та людською дією. У «Роздумах» він написав: «Хто тобі сказав, що боги не допомагають нам і в тому, що залежить від нас? Тому починай молитись до них і побачиш» (Dictionnaire de Spiritualité xii/2, col. 2213).

Цю пораду Імператора-філософа ефективно застосовували на практиці численні покоління до Христа, таким чином демонструючи, що людському життю без молитви, що відкриває наше існування на таємницю Бога, бракує сенсу та напрямку. У кожній молитві, до речі, завжди виражається істина людського створіння, яке, з однієї сторони відчуває слабість та зубожіння і тому звертає свої прохання до Небес, а з іншої сторони наділене надзвичайним достоїнством, щоб, готуючись до прийняття божественного Одкровення, змогти увійти в спільність з Богом.

Дорогі друзі, у цих прикладах молитви різних епох та цивілізацій виринає усвідомлення людської істоти її стану як творіння і її залежності від Іншого, вищого від неї, та джерела всякого добра. Людина усіх часів молиться, бо не може надивуватись смислом свого життя, яке залишається неясним та туманним, якщо не ставиться у відношення до таємниці Бога і Його плану для світу.

Людське життя є тканиною, зітканою з добра і зла, із незаслужених терпінь і радості та краси, які спонтанно і нестримно спонукають нас просити Бога про це світло і внутрішню силу, які підтримують нас на землі і показують надію поза границями смерті.

Поганські релігії залишають заклик, який із землі очікує слова з Небес. Один із останніх великих поганських філософів, який повністю жив у християнську еру, Прокл із Константинополя, озвучує це очікування, кажучи: «Непізнаний, ніхто не може тебе вмістити. Все, про що ми думаємо, належить тобі. Наше зло і наше добро йдуть від тебе, лише від тебе залежить наша туга, О Невимовний, чию присутність відчувають наші душі, підносячи до тебе гімн тиші» (Hymni, ed. Vogt, Wiesbaden 1957, in Preghiere dell’umanità, op. cit., ст. 61).

У розглянених прикладах молитви різних культур ми можемо бачити свідчення релігійного виміру і прагнення Бога, закарбоване в серцях кожної людини, що отримує сповнення і повне вираження в Старому і Новому Завіті. Одкровення очищає і приводить до повноти первісну тугу людини за Богом, пропонуючи їй, у молитві, можливість глибших відносин з небесним Отцем.

На початку нашої подорожі «школою молитви» попросімо Господа просвітити наш розум і серця, щоб відносини з Ним у молитві ставали більш інтенсивні, ніжні і постійні. І знову скажімо Йому: «Господи, навчи нас молитись» (Лк. 11,1).

Бенедикт XVI

ЗАГАЛЬНА АУДІЄНЦІЯ

Плоша Св. Петра
Середа, 4 травня 2011 р.

{PAGEBREAK}

2.
Дорогі брати і сестри,

Сьогодні я хочу продовжити свої роздуми про те, як молитва і релігійні відчуття були частиною людини впродовж її історії.

Ми живемо у віці, в якому знаки секуляризації є разюче очевидними. Виглядає на те, що Бог зник із горизонту деяких людей чи став реалією, яка сприймається із байдужістю. Однак у той же час ми бачимо багато знаків нового пробудження релігійних відчуттів, віднайдення наново важливості Бога для життя людини, потреби духовності, потреби виходу поза межі чисто горизонтального і матеріального бачення людського життя.

Якщо поглянути на нещодавню історію, то можна побачити помилковість припущень тих, хто в часі Просвітництва пророкував зникнення релігій і тих, хто підносив розум, відокремлений від віри, розум, який мав розсіяти тіні релігійного догматизму і розчинити «світ священного», повертаючи людині свободу, гідність і незалежність від Бога. Досвід минулого століття, із трагедіями двох Світових воєн, порушив прогрес, який незалежний розум, людина без Бога, намагався гарантувати.

Катехизм Католицької Церкви каже: «У створенні світу Бог закликає кожну істоту від небуття до існування… Навіть після того, як людина через гріх втратила подібність до Бога, вона залишається носієм образу Творця. Людина і надалі прагне Того, Хто закликає її до життя. Усі релігії засвідчують цей суттєвий для людини пошук (Пор. Ді. 17,27.).» (2566). Ми можемо сказати – як я пояснював у попередній катехезі – що не існувало жодної великої цивілізації, від найдавніших часів і до сьогодні, яка б не була релігійною.

Людина по своїй природі є релігійна, вона є homo religiosus так само, як є homo sapiens і homo faber: «Прагнення Бога, – каже далі Катехизм, – вписане в серці людини, бо людина створена Богом і для Бога» (27). Образ Творця є вписаний на ній, і вона відчуває потребу віднаходити світло, яке б дало їй відповіді на питання, що стосуються глибоко сенсу реальності; відповідь, яку вона не може віднайти у собі самій, в прогресі чи в емпіричних науках.

Homo religiosus з’являється не лише в античні часи, вона присутня впродовж усієї історії людства. З цієї точки зору, багатий грунт людського досвіду бачив розвиток релігійного відчуття у різних формах, у спробах відповісти на прагнення до повноти і щастя. «Цифрова» людина, як і печерна, у релігійному досвіді шукає шляхи для подолання своєї обмеженості та гарантії для її ризикованої подорожі на землі. Більше того, життя без трансцендентного горизонту не мало б повноти значення і щастя, якого ми усі прагнемо, воно від природи направлене на майбутнє, яке ще має прийти.

У Декларації «Nostra Aetate» ІІ Ватиканський собор наголошує у підсумковій формі: Люди різних вірувань очікують відповіді на нерозв’язані загадки людського життя, які як раніше так і сьогодні глибоко непокоять людські серця: що таке людина; якими є сенс і мета нашого життя, що є добром, а що – гріхом; звідки походять страждання і для чого вони; який шлях веде до справжнього щастя; що таке смерть, суд і відплата по смерті; і нарешті, в чому полягає оте найглибше і невимовне таїнство, яке огортає наше існування, з якого ми вийшли і до якого йдемо? (п.1).

Людина знає, що сама вона не може відповісти на свою власну фундаментальну потребу розуміння. Скільки б її не обманювали і вона сама себе не обманювала, що є самодостатньою, вона відчуває власну недостатність. Вона потребує відкритись на щось більше, на щось чи на когось, хто може дати їй те, чого їй бракує, вона повинна вийти з себе на зустріч Єдиному, хто спроможний наповнити ширину і глибину її бажань.

Людина носить в собі прагнення за нескінченним, тугу за вічністю, пошук краси, прагнення любові, потребу світла і істини, які підштовхують її до Абсолюту; людина носить у собі прагнення Бога. І людина знає, що певним чином може звернутись до Бога, вона знає, що може молитись до Нього.

Св. Тома Аквінський, один із найвидатніших богословів історії, визначає молитву як «вираз людського прагнення Бога». Це тяжіння до Бога, яке сам Бог заклав у людині, є душею молитви, яка потім приймає багато форм в залежності від історії, часу, моменту, благодаті і навіть гріха кожної особи, що молиться. Людська історія знає багато форм молитви, оскільки було розвинено різні форми відкриття на «Іншого» і те, що є «поза межами», тому ми можемо пізнати молитву як досвід, пристуній у кожній релігії і культурі.

Очевидно, дорогі брати і сестри, як ми бачили минулої середи, молитва не пов’язується із специфічним контекстом, але вписана в серці кожної окремої особи і кожної цивілізації. Звичайно, коли ми говоримо про молитву як досвід людини як такої, «homo orans», необхідно пам’ятати, що вона є більше внутрішнім ставленням, ніж рядом практик і формул, способом перебування в Божій присутності, аніж виконанням актів культу чи вимовлянням слів.

Молитва має свій центр і закорінена у найбільшій глибині особи; саме тому її не легко розшифрувати і таким чином вона може бути предметом непорозумінь та містифікації. Також у цьому сенсі ми можемо розуміти вираз: молитва є складною. Очевидно, молитва, в повному значенні цього слова, є місцем самовіддачі, прагнення до Невидимого, Неочікуваного і Невимовного. Тому досвід молитви для кожного є викликом, «благодаттю», яку треба випрошувати, даром Того, до кого звертаємося.

У молитві, в кожен період історії, людина розглядає себе і своє становище перед Богом, виходячи від Бога і по відношенню до Бога, а також отримує досвід буття створінням, яке потребує допомоги і не спроможне самотужки отримати сповнення свого життя і своїх надій. Філософ Людвіґ Вітґенштайн говорив, що «молитва означає відчувати, що значення світу знаходиться поза ним».

В динаміці цих відносин з тим, хто надає життю сенсу, з Богом, молитва має один із своїх типових виразів у жесті стояння на колінах. Це жест, який носить в собі радикальну амбівалентність: мене можуть примусити стати на коліна – стан нужденності і рабства – але я також можу клякнути спонтанно, виражаючи своє обмеження і мою потребу в Іншому. Йому я заявляю, що я слабкий, потребую допомоги і «грішник».

В досвіді молитви людська істота виражає усю свідомість самої себе, усе те, що може зрозуміти з власного життя і водночас скеровує усю себе до Єдиного, перед яким стоїть, скеровує свою душу до цієї Таємниці, від якої очікує сповнення найглибших бажань і допомоги в подоланні потреб власного життя. У цьому зверненні до «Іншого», у скеровуванні його «поза межі», лежить суть молитви, як досвід реальності, що виходить за рамки того, що є матеріальне і умовне.

Лише в Бозі, Котрий об’являє себе, людина в пошуках знаходить цілковите сповнення. Молитва, яка є відкриттям і піднесенням серця до Бога, стає таким чином особистими відносинами з Ним. І навіть якщо людина забуває про свого Творця, живий і правдивий Бог не перестає перший запрошувати людину на таємничу зістріч у молитві.

Як каже Катехизм: «У молитві цей крок любові вірного Бога завжди є першим, а крок людини – завжди відповідь. Тому що Бог, відкриваючи Себе людині, одночасно відкриває людині саму себе, молитва стає взаємним покликом, драмою Союзу. Через слова і дії до цієї драми залучається серце, і вона розкривається впродовж усієї історії спасіння.» (2567).

Дорогі брати і сестри, навчімося довше перебувати перед Богом, Котрий об’явив себе в Ісусі Христі, навчімося упізнавати в тиші, у наших серцях, Його голос, який кличе нас і провадить нас назад до глибини нашого існування, до джерела життя, до джерела спасіння, щоб дати нам можливість вийти поза обмеження нашого життя і відкрити нас на Божий вимір, на відносини з Ним, Котрий є Нескінченною Любов’ю. Дякую.

Бенедикт XVI

ЗАГАЛЬНА АУДІЄНЦІЯ

Плоша св. Петра
Середа, 11 травня 2011 р.

{PAGEBREAK}
3.
Дорогі брати і сестри,

Під час останніх двох катехез ми роздумували над молитвою, як універсальним явищем, яке – хоча і в різних формах – присутнє в культурах усіх часів.

Cьогодні я б хотів розпочати біблійні роздуми на цю тему, яка провадить нас до поглиблення діалогу Союзу між Богом і людиною, що оживляє історію спасіння аж до її кульмінації, до остаточного Слова, яким є Ісус Христос.

Ці роздуми приведуть нас до рефлексії над певними важливими текстами і основними постатями Старого і Нового Завітів. Авраам, великий патріарх, батько усіх віруючих (пор. Рим. 4,11-12, 16-17), дає нам досконалий приклад молитви в епізоді заступництва за міста Содом і Гомора.

Я хотів би також заохотити вас, щоб ви більше скористали з того шляху, яким ми будемо йти під час найближчих катехез, щоб більше ознайомитися з Біблією, яку ви, я надіюсь, маєте вдома, і впродовж тижня знайдете час, щоб почитати її і роздумати над текстом у молитві, для того, щоб пізнати чудову історію відносин між Богом і людиною, між Богом, який спілкується з нами, і людиною, яка відповідає і молиться.

Перший уривок тексту, над яким ми роздумуватимемо, знаходиться у 18 главі Книги Буття. В ньому розповідається, що нікчемність мешканців Содому і Гомори сягнула краю межі і вимагала втручання Бога, акту справедливості, який б зупинив зло, зруйнувавши міста.

У цій ситуації виступає Авраам із своєю молитвою заступництва. Бог вирішує показати йому, що трапиться і відкриває йому важкість зла та його жахливих наслідків, оскільки Авраам є Його вибраним, обраним стати великим народом і принести божественне благословення усьому світові. Він вирушає в місію спасіння, яка має відповісти на гріх, що вторгнувся в реальність людини; через Авраама Господь хоче повернути людство назад до віри, послуху і справедливості. І тепер цей Божий приятель відкривається на реальність і потреби світу, молиться за тих, що мають бути покарані та просить, щоб вони були спасенні.

Авраам одразу ставить проблему у всій її важливості і каже до Господа: «Невже ж ти справді хочеш погубити праведного з грішним? Ануж є в цьому місті п’ятдесят праведних. Чи справді їх погубиш і не простиш місцю задля п’ятдесятьох праведних , що в ньому? Хіба ж можеш таке вчинити! Чи вб’єш праведного разом з грішним? Чи прирівняєш праведника до грішника? Невже Суддя всієї землі не чинитиме по правді?» (Бут. 18, 23-25).

Говорячи ці слова з великою відвагою, Авраам представляє Богові необхідність уникнути колективної форми справедливості: якщо місто винне, то правильно засудити його злочини і накласти покарання, однак – стверджує великий патріарх – буде несправедливо покарати усіх мешканців однаково. Якщо у місті є невинні люди, їх не слід трактувати так само як винних. Бог, котрий є справедливим суддею, не може діяти так,– слушно каже Авраам до Бога.

Однак, якщо прочитаємо цей текст уважніше, то зрозуміємо, що прохання Авраама є ще більш наполегливим і глибшим, оскільки він не обмежується проханням про спасіння невинних. Авраам просить про прощення для усього міста і робить це, звертаючись до Божої справедливості; насправді, він каже до Господа: «Чи справді їх погубиш і не простиш місцю задля п’ятдесятьох праведних, що в ньому?» (24).

Таким чином він представляє нову ідею справедливості: вона не обмежується покаранням винних, як це чинять люди, але є Божою справедливістю, яка шукає добра і творить його через прощення, яке перемінює грішника, навертає і спасає його. Своєю молитвою Авраам не прикликає просто компенсаційну форму справедливості, а швидше спасительне втручання, яке, враховуючи невинних, також звільняє від провини безбожних, прощаючи їм.

Думку Авраама, яка здається майже парадоксальною, можна підсумувати так: звичайно, що неможливо ставитись до невинних так як до винних, це було б несправедливо; натомість було б необхідно ставитись до винних, як до невинних, застосовуючи «досконалішу» форму справедливості, даючи їм можливість для спасіння, оскільки якщо грішники приймають Боже прощення і сповідаються зі своїх гріхів, дозволяючи собі спастись, вони більше не чинитимуть зла і також стануть праведними і більше не заслуговуватимуть на покарання.

У своєму заступництві Авраам виражає прохання про справедливість, прохання, що базується на впевненості, що Господь милосердний. Авраам не просить Бога про щось, що суперечить Його суті, він стукає у двері Божого серця, знаючи чого Він справді хоче.

Звичайно, Содом – велике місто, і 50 праведників здаються невеликою кількістю, але хіба справедливість і прощення Бога не є доказом сили добра, навіть якщо воно здається меншим і слабшим від зла? Знищення Содому повинне стримати зло, присутнє у місті, однак Авраам знає, що Бог має інші способи і засоби, щоб покласти край поширенню зла. Це прощення перериває спіраль гріха, і Авраам у своїй розмові з Богом закликає власне до нього. А коли Господь погоджується простити місту, якщо в ньому знайдеться 50 праведних, його молитва заступництва починає сягати глибин Божого милосердя.

Авраам, як ми пам’ятаємо, поступово зменшує кількість невинних, необхідних для спасіння: якщо б їх не було 50, чи може вистачити 45, а потім щоразу менше, аж до 10, надалі продовжуючи своє прохання, яке стає майже зухвалим у своїй наполегливості: «А може знайдеться їх там 40… 30… 20…» (пор. 29, 30, 31, 32). Чим меншою стає кількість, тим більшою виглядає Божа справедливість. Він терпеливо слухає молитву, Він чує її і повторює після кожного прохання: «Помилую… не знищу… не зроблю того» (пор. рр. 26,28, 29, 30, 31, 32).

Таким чином, за заступництвом Авраама, Содом може бути врятований, якщо в ньому є навіть лише 10 невинних людей. Такою є сила молитви. Бо через заступництво, молитву до Бога за спасіння інших, виявляється і виражається прагнення спасіння, яке Бог завжди живить у грішній людині. Зло, звичайно, не можна приймати, його слід ідентифікувати і знищувати через покарання: знищення Содому мало власне таку функцію.

Однак Господь не хоче, щоб грішник помер, але щоб він навернувся і жив (пор. Єзк. 18, 23; 33,11); Він завжди хоче прощати, спасати, давати життя, перетворювати зло на добро. І власне це прагнення Бога в молитві стає прагненням людини і виражається словами заступництва.

Своїм проханням Авраам звертає свій голос і своє серце до Божої волі. Бог прагне милосердя, любові, а також спасти; і це Боже прагнення знайшло в Авраамі і його молитві можливість об’явитись в конкретний спосіб в людській історії, щоб бути присутнім усюди, де є потреба в ласці. Озвучуючи свою молитву, Авраам озвучував те, чого хотів Бог: не знищувати Содом, а спасти його, дати життя наверненому грішнику.

Власне цього хоче Господь, і його діалог з Авраамом є продовженим і недвозначним проявом Його милосердної любові. Потреба віднайти в місті достатньо праведних людей щоразу зменшується, і в кінці достатньо всього 10, щоб врятувати усе населення.

У тексті не пояснюється, чому Авраам зупинився саме на 10. Можливо, ця цифра вказує на мінімальну кількість членів спільноти (і досі десять осіб є кворумом, необхідним для публічної єврейської молитви). Однак, ця кількість є малою, невеличкою частинкою доброти, з якої слід почати для того, щоб спасти решту від великого зла.

Проте в Содомі і Гоморі не знайшлось навіть 10 праведників, тому міста були зруйновані; про необхідність цього знищення парадоксально свідчила власне молитва заступництва Авраама. Бо саме ця молитва об’явила спасаючу волю Божу: Господь був готовий простити, Він хотів простити, але міста були замкнені у всеохоплюючому і паралізуючому злі, у них не було навіть кілька невинних, від яких можна було б почати, щоб обернути зло на добро.

Це власне той шлях до спасіння, про який просив Авраам: бути спасенним не означає просто уникнути кари, але бути звільненим від зла, яке перебуває в нас. Ліквідувати слід не покарання, а гріх, відкинення Бога і любові, яке вже у собі несе покарання.

Пророк Єремія скаже до збунтованого народу: «Твоя ж власна безбожність тебе покарає, і твої відступства докором тобі будуть. Знай же й зрозумій, яке це лихо, яка гірка це річ, що покинув ти Господа, Бога твого» (Єр. 2,19).

Власне від цього смутку і гіркоти Господь хоче спасти людину, звільняючи її від гріха. Однак необхідною є переміна зсередини, кілька крапель добра, якийсь початок, від якого можна відштовхнутись, щоб перемінити зло на добро, ненависть в любов, помсту у прощення.

Саме тому в місті повинні бути праведні люди, і Авраам знову повторює: «А, може, знайшлось би їх там…». «Там» – всередині хворої реальності має бути те зерно доброти, яке може зцілити і повернути життя. Це також слово, скероване і до нас: щоб у наших містах можна було знайти зерно добра; щоб ми робили все можливе для того, щоб в них було не лише 10 праведних, щоб наші міста могли воістину жити і вижити, а також зберегти себе від внутрішньої гіркоти, якою є відсутність Бога. У нездоровій ситуації Содому і Гомори того зерна доброти не знайшли.

Проте милосердя Бога в історії Його народу розширюється. Якщо для того, щоб спасти Содом було необхідно 10 праведників, то пророк Єремія говорить від імені Всемогутнього, що для порятунку Єрусалиму достатньо однієї праведної людини: «Пройдіть лишень вулицями Єрусалиму, розгляньтесь добре та й розпитайтесь; шукайте по його майданах, чи знайдете кого, що суд чинив би, що шукав би правди, – і я йому прощу» (Єр. 5,1).

Кількість праведних ще більше скоротилась, а Божа доброта стає ще більшою. Однак і того не вистачило: надмірне Боже милосердя не знаходить відповіді добра, яке шукало, і Єрусалим падає під облогою ворога.

Необхідно було, щоб сам Бог став тим єдиним праведником. І це відбувається у таїнстві Утіловлення: щоб забезпечити одного праведника, Він сам стає людиною. Завжди буде один праведник, бо ним є Він сам. Нескінченна і дивовижна любов Божа об’являється в повноті тоді, коли Син Божий стає людиною, остаточним Праведником, досконало Невинним, котрий принесе спасіння усьому світу, вмираючи на Хресті, прощаючи і заступаючись за тих, хто «не знають, що роблять» (Лк. 23,34). Таким чином молитва кожного знайде свою відповідь, і кожна наша молитва заступництва буде повністю вислухана.

Дорогі брати і сестри, молитва заступництва Авраама, нашого батька у вірі, вчить нас все більше відкривати серця для надмірного Божого милосердя, щоб у щоденній молитві ми знали як прагнути спасіння людства і витривало та з довірою просити про нього в Господа, котрий великий є в своїй любові. Дякую.

БЕНЕДИКТ XVI

Загальна аудієнція

Площа Св. Петра
Середа, 18 травня 2011 р.

{PAGEBREAK}
4.
Дорогі брати і сестри,

Сьогодні я би хотів порозважати з вами над уривком із Книги Буття, який описує цікавий випадок у розповіді патріарха Якова. Цей уривок не так вже й легко пояснити, але він досить важливий для нашої життєвої віри та молитви; ми говоримо про історію боротьби Якова з Богом коло броду потоку Яббок.

Як ви пам’ятаєте, Яків позбавив свого брата-близнюка Ісава його права первородства в обмін на страви із сочевиці, а потім, обманом, йому вдалося отримати благословення від свого батька Ісаака, на той час вже дуже старого, скориставшись його сліпотою. Втікаючи від гніву Ісава, він знайшов притулок у одного зі своїх родичів, Лавана; там він одружився, набув певні багатства, а потім повертався на батьківщину. Готуючись до зустрічі зі своїм братом, організував деякі запобіжні заходи. Однак, коли вже все було готове до зустрічі, і вже коли ті, хто були з ним, перетнули брід річки, що позначала кордони території Ісава, Якова, який залишився позаду, настиг незнайомець, з яким він боровся цілу ніч. Ця боротьба, опис якої ми знаходимо в розділі 32 Книги Буття, стала для нього особистим пережиттям зустрічі з Богом.

Ніч є сприятливим часом для тих, хто діє таємно, а тому і найкращим часом для Якова, щоб ввійти на територію його брата непоміченим, а, можливо, і застати Ісава зненацька. Однак, власне Яків залишається спантеличений, несподіваним нападом, до якого він був зовсім не готовий. Застосувавши усю свою спритність, щоб оберегтися від небезпеки, він думав, що тримає все під контролем; однак тепер він мусить вступити у таємничу боротьбу, що застала його наодинці і без жодних можливостей організувати належну оборону. Бзпомічний патріарх Яків бореться з кимось в ночі. У тексті не наводиться імя нападника; там стоїть єврейське слово, що означає «людина» в загальному значенні, «один, хтось»; тому оце неясне, непевне визначення залишає нападника оповитого таємницею. Темно, а тому Яків не може виразно побачити свого супротивника і навіть для нас, читачів, він залишається безликим; хтось бореться з патріархом, і це єдине, що ми знаємо від оповідача. Лише в кінці, коли боротьба закінчиться і цей «хтось» зникне, лише тоді Яків назве його і скаже, що боровся з самим Господом.

Отже, даний епізод відбувається в темноті, тому важко з’ясувати не лише, хто є нападником Якова, а й хід самої боротьби. Читаючи уривок, важко встановити, хто із суперників бере верх; події розвиваються у суперечливий спосіб, адже коли здається ніби один із них перемагає, у наступному уривку це заперечується і перемога стає на боці іншого. Яків спочатку видається сильнішим, а про його супротивника сказано: «він не міг здобути перемогу над ним (Яковом)» (п. 25); аж потім він торкнувся стегна Якова і воно звихнулося. Здавалося б, Яків повинен здатися, але замість цього суперник просить відпустити його; Яків ставить одну умову: «Не пущу тебе, хіба що поблагословиш мене» (в. 27). Той, хто обдурив свого брата і забравв його благословення яко первістка, тепер вимагає цього ж самого і від незнайомця, можливо, таким чином, починаючи усвідомлювати якесь божественне значення, але все ще не в змозі розрізнити це точно.

Суперник, який здається затриманим і майже переможений Яковом, замість виконати його умову, запитує ім’я: «Як тебе звуть?». І патріарх відповідає: «Яків» (в. 28). Тут, власне, боротьба отримує важливий поворот. Взагалі знання чийогось імені надає перевагу над особою, адже у біблійному значенні ім’я містить найглибшу істину про особу, її таємницю та долю. Знання чийогось імені означає знання правди про іншу особу, а це дозволяє домінувати над нею. А коли, отже, у відповідь на запитання невідомого Яків викриває своє ім’я, він віддає себе у руки свого супротивника; це свого роду капітуляція, віддача себе у руки іншого.

Однак, завдяки цьому акту, хоч як парадоксально це не здається, Яків стає переможцем, адже він отримує нове імя, що означає його перемогу над супротивником, який йому каже: «Не Яків буде більше твоє імя, а Ізраїль, бо ти змагався з Богом і людьми та й переміг» (п.29). «Яків» було імя, що відображало проблематичний початок патріарха; юдейською воно означає «п’ятка» і повертає читача до часів народження Якова, коли він, виходячи з лона матері, тримався за п’ятку брата-близнюка (Бут. 25:26), ніби пророкуючи свою перевагу над братом, яку здобуде у зрілому віці; імя Яків ще також означає дієслово «обманути, витіснити». А тепер, у боротьбі, вчинком капітуляції та покори, патріарх викриває свою справжню сутність шахрая, того, хто витісняє; однак, незнайомець, який є самим Богом, змінює його негативну сутність на позитивну: Яків-ошуканець стає Ізраїлем, він отримує нове імя як знак нової сутності. Але також у цьому є двобічність, адже саме значення імені Ізраїль є «Бог є сильний, Господь перемагає».

Так Яків здобув перемогу, він виграв – його супротивник сам так сказав – але його нова сутність, яку він отримав від незнайомця, підтверджує і породжує свідоцтво Божої перемоги. І коли Яків також запитує свого супротивника про його імя, останній відмовляється назватися, але відкриває себе у недвозначному жесті, благословляючи. Благословення, яке патріарх просив напочатку боротьби, тепер йому дароване. Однак, воно не отримане шляхом обману, але вільно дане Богом, яке Яків тепер може отримати, будучи самим, без захисту, хитрості чи обману; він дає себе неозброєним, погоджується здатися та відкрити правду про себе. Тому, в кінці боротьби, отримавши благословення, патріарх може нарешті впізнати супротивника, Бог, який благословляє: «Я бачив Бога віч-на-віч і я живий ще» (п. 30). Тепер він може перейти брід, з новим іменем, але залишитися переможеним Богом, про що завжди свідчитиме кульгавість (п.31).

Біблійні інтерпретатори по-різному пояснюють цей уривок; зокрема вчені визначають в ньому літературні конотації та компоненти різних жанрів, а також посилання на деякі популярні відгуки. Але оскільки ці елементи були використані авторами Священних текстів та включені у біблійні оповідання, уривок змінює своє значення і текст відкриває більш широкі аспекти. Для віруючих людей епізод боротьби біля Яббок стає прикладом того, як ізраїльський народ розповідає про своє походження і виділяє особливості окремих відносин між Богом і народом. Це також підтверджено в Катехизмі Католицької Церкви: «Духовне передання Церкви бачило в цій події символ молитви як боротьби у вірі і перемоги витривалості» (2573). Текст Біблії говорить нам про пошуки Бога протягом цілої ночі, боротьбу, щоб взнати Його імя та побачити обличчя; це ніч молитви, коли людина, із завзятістю і наполегливістю, просить Бога про благословення та нове ім’я, нову дійсність, яка є плодом перетворення і прощення.

Для віруючих ця ніч біля броду Яббок стає орієнтиром для розуміння відносин з Богом, який знаходить в молитві найбільше вираження. Молитва вимагає довіри, близькості, майже рукопашного контакту, який є символом не Бога-противника, але Господа, який благословляє, залишається таємничим, поза досяжністю. Автор Священного тексту використовує символ боротьби, який означає силу духу, наполегливість, заповзятість у досягненні бажаного. І якщо об’єктом бажання є відносини з Богом, його благословення і любов, тоді цю боротьбу не програти, але її потрібно завершити у самовіддачі Богові, в усвідомленні власної слабкості, яка долається тільки у віддачі себе в милосердні руки Бога.

Дорогі брати і сестри, все наше життя подібне до цієї довгої ночі боротьби та молитви, яку ми проводимо просячи Бога про благословення, яке не можна захопити чи виграти нашими власними силами, але можна прийняти з покірністю, як найкращий дар від Господа, що в кінцевому результаті дозволяє розпізнати Його обличчя. А коли це станеться, вся наша реальність зміниться; ми отримаємо нове імя та Боже благословення. Більше того: Яків, який отримавши нове імя, тепер став Ізраїлем, також дає нову назву місцю, де він боровся з Богом, місцю, де він молився; він назвав його Пенуїл, що означає: «Обличчя Бога». Цією назвою він засвідчує присутність Бога в цьому місці, яке тепер стає священним і нагадує про зустріч з Богом. Хто приймає Боже благословення, хто віддається Йому, хто погоджується на переміну, здійснену Богом, передає благословення всьому світові. Нехай Господь допомагає нам боротися за віру (1 Тим. 6:12; 2 Тим. 4:7) та просити, у молитві, Його благословення, яке має силу нас оновити в очікуванні споглядання Його обличчя. Дякую.

Бенедикт XVI
ЗАГАЛЬНА АУДІЄНЦІЯ
Площа св. Петра
Середа, 25 травня 2011

{PAGEBREAK}
5.
Дорогі брати і сестри,

Коли ми читаємо Старий Завіт, то зауважуємо одну постать, яка виділяється серед інших: Мойсей, а точніше, чоловік молитви. Мойсей, великий пророк та лідер часів Виходу, виконував роль посередника між Богом та Ізраїлем, передаючи послання та накази Бога до людей, провадив ізраїльський народ до Обіцяної Землі та навчав їх підкорятися Божій волі та довіряти Йому в тимчасовому переході пустелею. А також ще, додам, а це понад усе, молився.

Мойсей молився за фараона, коли Господь, за допомогою кар, намагався змінити серця єгиптян (Вих. 8-10); Мойсей просив Бога оздоровити його прокажену сестру Міріам (Числа 12:9-13); він заступився за людей, які збунтувалися проти того, що говорили чоловіки, які ходили на оглядини Обіцяної землі (Числа 14:1-19); він молився, коли вогонь мав спалити табір (Числа 11:1-2), і коли отруйні змії жалили людей (Числа 21:4-9); він закликав до Господа і протестував, коли тягар його місії став занадто важким (Числа 11:10-15); він бачив Бога і говорив з ним «віч-на-віч, як говорять зі своїм другом» (Вих. 24:9-17; 7-23; 34:1-10, 28-35).

І навіть на горі Синай, коли люди просили Аарона вилити їм золотого тельця, Мойсей молився, вершачи в виразний спосіб свою роль заступника. Цей епізод описаний у 32 главі Книги Виходу та повторюється у 9 розділі Второзаконня.

Саме про цей епізод я би хотів поговорити на сьогоднішній катехизі і, зокрема, про молитву Мойсея, про що читаємо у книзі Виходу. Народ Ізраїля знаходився біля підніжжя гори Синай у той час, як Мойсей чекав на горі на Заповіді Божі, де постив 40 днів і 40 ночей (Вих. 24:18; Вт. 9:9). Число 40 має символічне значення і означає сукупність досвіду, у той час, як піст свідчить про те, що життя походить від Бога, що саме Він підтримує його.

Фактично, акт споживання їжі підтримує в нас життя; отже піст, відмова від їжі, має релігійне значення: піст показує, що людина живе не одним лише хлібом, але кожним словом, що виходить з уст Господа (Вт. 8:3). Постом Мойсей показує, що очікує на дар Божих Заповідей як джерела життя: Заповіді виявляють Божу волю і поживу для людського серця, залучаючи чоловіків та жінок вступати в союз із Всевишнім, який є джерелом життя, який і є саме життя.

І поки Господь, на горі, давав Мойсеєві заповіді, біля підніжжя гори люди відкинули Божі закони. Не в змозі більше чекати і терпіти відсутність свого посередника, ізраїльтяни сказали Аарону: «Ану зроби нам божка, щоб він ішов поперед нас! Бо отой Мойсей, той чоловік, що вивів нас з Єгипетської землі, – не знаємо, що з ним сталося» (Вих. 32:11). Люди втомилися від подорожі з невидимим Богом, та і їхнього провідника, Мойсея, не було між ними, тому народ вимагав фактичної, реальної присутності Бога, і в золотому тельці, вилитому Аароном, бог став досяжним для них.

І це постійна спокуса на шляху віри: уникнути божественної таємниці за допомогою створення зрозумілого бога, який би відповідав всім нашим планам.

Те, що трапилося на горі Синай, показує усю глупість та порожнечу цього бажання, як іронічно підтверджує Псалом 106[105]: «вони проміняли славу Божу на зображення бика, що їсть траву» (в.20). Господь побачив це і наказав Мойсеєві спуститися з гори, відкривши йому дії людей, та сказав: «тож тепер полиш мене; нехай запалає мій гнів на них та хай винищу їх. З тебе ж виведу народ великий» (Вих. 32:10).

Так як колись Господь відкрив Авраамові свої наміри щодо Содоми та Гомори, так і тепер Він розказав про свої плани Мойсеєві, неначе не хотів діяти без згоди Мойсея.

Він сказав: «Нехай запалає мій гнів». Насправді ці слова “Нехай запалає мій гнів” були вимовлені так, що Мойсей міг втрутитися і попросити Бога не робити цього, тим самим показуючи, що Господь завжди хоче врятувати.

Як і у випадку з двома містами за часів Авраама, покарання і руйнування, в яких виразився гнів Божий як відкидання гріха, демонструє важкість вчиненого гріха; але у цей же час, прохання Мойсея призначене для того, щоб показати бажання Господа прощати. Це є Боже спасіння, яке включає милосердя, але разом з тим і відкриває правду про гріх, зло, яке насправді існує для того, щоб грішник, який розпізнає і відкине свій гріх, мав можливість дозволити Богу пробачити його і перемінити. Тому молитва заступництва діє таким чином, що у реальності зіпсутої особистості грішника починає діяти божественне милосердя, яке очищує і спасає.

Прохання Мойсея повністю сконцентроване на благодаті та вірності Господа. Він найперше покликається до історії спасіння, яку Господь розпочав з виводу Ізраїля з Єгипту, а потім нагадав про давню обітницю, дану Богом батькам. Господь вчинив визволення, звільнивши свій народ з єгипетського рабства; тому «навіщо», – запитав Мойсей, – «мали б єгиптяни казати: «На лихо вивів він їх, щоб повбивати їх у горах та вигубити їх з лиця землі?» (Вих.32:12).

Розпочата справа повинна бути завершеною; якщо Господь допустив смерть свого народу, то це можна протрактувати, як Його нездатність довести свій план спасіння до кінця. Але Господь не може цього дозволити: Він є Господь, який рятує, дає життя, він Бог милосердя та прощення, визволитель від гріха, який знищує.

Тому Мойсей звернувся до Бога, до внутрішньої милосердної сутності Бога, а не до зовнішнього гніву. В такому випадку, аргументує Мойсей в розмові з Богом, якщо вибраний народ має загинути, навіть якщо винний, то Бог міг би видатися як нездатний перемогти гріх і проявити свою силу над злом..

Мойсей мав конкретний досвід Божого спасіння; він був посланий як посередник божественного визволення, а зараз, своїми молитвами, переживає про майбутнє свого народу, але так само турбується про належну шану Господа, з огляду на правду про Його ім’я. По суті, заступник хотів спасіння для народу Ізраїля не тільки тому, що ця вівчарня була доручена йому, але і тому, що спасіння було справжньою сутністю Бога.

Любов до братів і любов Бога переплітаються в молитві заступництва і є нероздільними. Мойсей є чоловіком, який розривається між двома видами любові, які в молитві накладаються в єдиному прагненні.

Мойсей взивав до Божої вірності, нагадуючи про Його ж обіцянки: «Згадай Авраама, Ісаака та Якова, слуг Твоїх, що їм клявся собою оцими словами: Розмножу ваше потомство, як зорі небесні, і всю ту землю, що обіцяв, дам нащадкам вашим у віковічну посілість» (Вих. 32:13). Мойсей пригадує сам початок історії, батьків народу і його покликання, вибору, у якому лише Господь мав ініціативу. Не через їхню власну гідність вони отримали обітницюу, але через вибір Бога і Його любов (Вт. 10:15).

Зараз же Мойсей попросив Бога згадати вірність до Свого вибору та спасіння і вибачити Свій народ. Заступник не просив звільнити людей від гріха, він не перечислив якісь заслуги, ні народу, ні свої, але ввізвав до Божої щедрості: до Бога вільного, Який є абсолютною любов’ю, що не перестає шукати тих, хто відпав, Який завжди вірний собі і дає можливість грішникові навернутися через прощення, щоб стати праведним і здатним до вірності. Мойсей просив Господа показати, що Він сильніший за гріх та смерть, і через молитву провокує виявлення цього Божого одкровення про Себе.

Як примиритель з життям, Мойсей проявив солідарність з людьми: прагнучи виключно до порятунку, чого бажає і сам Бог, він відмовляється від перспективи стати новим народом, який був би вірний Богові. Слова, з якими Бог звертається до нього «з тебе я виведу великий народ», не були навіть взяте до уваги «Божим приятелем», який був готовий, натомість, взяти на себе якщо не провину свого народу, то всі наслідки його гріха.

Коли, після знищення золотого тельця, він повернувся на гору ще раз просити Бога прощення Ізраїля, то сказав Господу: «Ой, коли б Ти простив їхній гріх! А ні, то викресли мене з Твоєї книги, яку Ти написав» (Вих. 32:32).

Молитвою, бажаючи того, що й Господь, заступник все глибше і глибше пізнає Бога і його милосердя, і наповнюється здатністю любити аж до цілковитої віддачі себе. В Мойсеєві, який на вершині гори заступаючись за свій народ приносить себе в жертву зі словами «викресли мене» при розмові віч-на-віч з Богом, Отці церкви бачили праобраз Господа, який висячи на хресті, постає перед обличчям Бога не лише як друг, але як Син. Він не лише приніс себе в жертву, викреслив, але зі своїм пронизаним серцем, сам став гріхом, як каже святий Павло, взяв на себе наші гріхи, щоб дати нам спасіння. Його заступництво не було лише проявом солідарності, але й ототожнення з нами: він ніс всіх нас на Своєму Тілі. У такий спосіб все його життя як людини, і як Сина є воланням до Божого серця, є прощенням, але прощенням, яке перемінює та оновлює.

Думаю, нам потрібно розмірковувати над цим. Христос стоїть перед Богом і молиться саме за мене. Його молитва на Хресті є сучасною для усіх людей, є сучасною для мене. Він молиться за мене, він страждав і страждає за мене, він ототожнює себе зі мною, приймаючи наше тіло та людську душу. Запрошує нас увійти в цю його тотожність, щоб ми стали одним тілом, одним духом з Ним, тому що перебуваючи на Хресті, він не приніс нові закони чи Заповіді, але дав нам себе, своє Тіло та Кров, як Новий Завіт. Так він приносить нам єдність з ним, він творить нас одним тілом з ним, ототожнює нас з ним самим. Він запрошує нас ввійти в його особистість, об’єднатися з ним в нашому бажанні бути одним тілом, одним духом.

Давайте ж молитися до Господа, щоб це ототожнення перемінило і оновило нас, адже прощення оновлює і перемінює.

Я б хотів завершити цю катехизу словами апостола Павла до християн Риму: «Хто буде винуватити вибраних Божих? Бог – той, що оправдує; хто ж той, що засудить? Христос Ісус, який умер, ба й воскрес, що по правиці Божій, – він заступається за нас. Хто нас відлучить від Христової любові? … ні смерть, ні життя, ні ангели, ні князівства … ані інше якесь створіння не зможе нас відлучити від Божої любові, що в Христі Ісусі, Господі нашім».

Бенедикт XVI
ЗАГАЛЬНА АУДІЄНЦІЯ
Площа святого Петра
Середа, 1 червня 2011

{PAGEBREAK}
6.
Дорогі брати і сестри,

В релігійному житті стародавнього Ізраїля велике значення мали пророки, їх навчання та їхні пророцтва. Серед них виділяється особистість Іллі, покликаного Богом, щоб провадити народ до навернення. Його ім’я означає «Господь є моїм Богом» і згідно з тим ім’ям розвивається його життя, цілковито присвячене тому, щоб пробутити в людях визнання Господа єдиним Богом. В Книзі Сираха про нього сказано «І з’явивсь Ілля, пророк вогненний, і слово його смолоскипом палало» (Сир.47,1) З тим смолоскипом Ізраїль віднаходить дорогу до Бога. Сповнюючи своє служіння, Ілля молився, благав Господа за воскресіння до життя сина вдови, яка надала йому притулок (1Цар.17, 17-24), взивав до Бога, розповідаючи Йому про свою втому і страх, коли втік в пустиню від цариці Єзавелі, яка намагалася його вбити (1Цар.19,1-4), але в повній силі Ілля являє себе посередником на Горі Кармель, коли перед цілим Ізраїлем молився до Господа, щоб Той об’явився і навернув серце народу. Той випадок описаний в 18 главі Першої Книги Царів і ми сьогодні на ньому затримаємось.

Знаходимося в Північному Царстві, в ІХст. до Р.Х., за часів царя Ахава, коли в Ізраїлі дійшло до відкритого синкретизму. Окрім Господа народ почитає Ваала: ідола, який додає добробуту, від якого походить дар дощу, і якому, в зв’язку з цим, приписували силу обдарування землі родючістю, а людей і худобу життям. Народ Ізраїля, незважаючи на твердження, що слідує за Богом невидимим і таємничим, шукав також захисту в бога зрозумілого і передбачуваного, від якого, як вважав, за жертву міг би отримати добробут і плідність. Ізраїль впав в гріх ідолопоклонства, постійній спокусі віруючих, вважаючи, що може служити двом панам (Мт.6,24; Лк.16,13) та полегшувати непіддатливий шлях віри в Всемогутнього, покладаючи свої надії також і на бога безсилого, створеного людьми.

Власне аби викрити всю оманливу глупоту такої постави, Ілля збирає ізраїльський люд на горі Кармель і ставить їх перед необхідністю вибору: «Коли Господь є Бог, ходіть за ним; коли ж це Ваал – ходіть за ним» (1Цар.18,21). І пророк, вісник Божої любові, не полишає народ на самоті перед таким вибором, але допомагає йому, показуючи знак, який виявляє правду: він і всі пророки Ваала готують жертву і будуть молитися, а правдивий Бог об’явиться, відповідаючи на молитву вогнем, який спалить жертву. Так починається протистояння між пророком Іллею та прибічниками Ваала, яке розгортається по суті між Господом Ізраїля, Богом визволення і життя, і німим та порожнім ідолом, який нічого не може вчинити, ні доброго, ні злого (Єрм.10,5). Розгортається також і протистояння між двома цілком різними способами звертання до Бога і молитви.

Пророки Ваала голосно кричать, скачуть, танцюють, калічать свої тіла «мечами та списами, що аж кров з них дзюрчала» (1Цар.18,28). Звертаються до самих себе, щоб змусити свого ідола до відповіді, надіються на власні здібності, щоб спричинити його відповідь. В такий спосіб виявляється брехлива природа ідола: є він вигаданий людиною як щось, чим можна керувати і розпоряджатися, до якого можна отримати доступ своїми власними силами. Таким чином, культ ідола, замість відкривати людські очі на Неподібність, на відносини визволяючі, які дозволяють вийти з тісного простору власного егоїзму, щоб досягти вимірів любові і взаємного дарування, закриває особу в самотньому і розпачливому колі самодослідження. Обман полягає в тому, що, поклоняючись ідолу, людина почувається примушеною вдаватися до крайніх заходів в ілюзорній спробі підпорядкувати його власній волі. Саме тому пророки Ваала продовжують аж до причинення шкоди самим собі, до нанесення ран своєму тілу, в жесті драматично-іронічному: щоб отримати відповідь, знак життя від свого бога, покриваються кров’ю, символічно зодягаючись в смерть.

Цілком іншу поставу до молитви приймає Ілля. Просить людей приблизитись, в такий спосіб включаючи їх в свою молитву і події. Ціллю виклику, який він кинув пророкам Ваала, було приведення до Бога людей, які загубилися, слідуючи за ідолами. Тому бажає, щоб Ізраїль з’єднався з ним, став учасником і головною особою його молитви і всього, що відбувається. Далі пророк будує зруйнований жертовник, як читаємо в тексті: «Узяв Ілля 12 каменів за числом колін синів Якова, до якого Господь сказав був: Ізраїль буде твоє ім’я» (в.31). Це каміння представляє весь Ізраїль і є матеріальним нагадування історії вибрання, покликання і визволення, предметом якої був народ. Літургічний жест Іллі має визначне значення; вівтар є святим місцем, яке вказує на присутність Господа, але каміння, з якого він зроблений, представляє народ, який зараз, за посередництвом пророка, є ніби поставлений перед Богом, стає «вівтарем», місцем дару і жертви.

Важливо, однак, щоб символ став реальністю, щоб Ізраїль пізнав правдивого Бога і віднайшов власну ідентичність народу Божого. Таким чином Ілля просить Бога об’явитися, а ті дванадцять каменів, які мають нагадати Ізраїлю його правду, служать теж нагадуванням Богу про Його вірність, на яку пророк покликається в молитві. Слова його благання сповнені символікою і вірою: «Господи, Боже Авраама, Ісаака та Ізраїля! Покажи сьогодні, що ти – Бог в Ізраїлі, що я – твій слуга і що я вчинив це все за твоїм велінням. Почуй мене, Господи, почуй мене, щоб цей народ зрозумів, що ти, Господи, – Бог, і що ти навертаєш їхні серця.» (в.36-37). Ілля звертається до Господа, називаючи Його Богом наших батьків, пригадуючи в такий спосіб про Божі обітниці та події вибрання та союзу, які нерозривно з’єднали Господа з його народом. Участь Бога в людському житті є настільки великою, що тепер його ім’я є нерозривно пов’язане з патріархами, а пророк виголошує те Святе Ім’я, щоб Бог пам’ятав і показався вірним, але також і щоб Ізраїль відчув себе названим на ім’я і віднайшов свою віру. Титул Божий, який виголошує Ілля, видається трохи дивним. Замість вжити звиклу формулу: «Бог Авраама, Ісаака і Якова», застосовує формулу, яка дуже рідко використовується: «Бог Авраама, Ісаака і Ізраїля». Заміна імені «Яків» на «Ізраїль» перегукується з боротьбою Якова над потоком Яббок, де відбулася зміна імені (Бут.32,31) і про що ми згадували в одній з попередніх катехез. Така заміна набуває важливого сенсу в молитві Іллі. Пророк молиться за народ Північного Царства, який власне називається Ізраїль, на відміну від Юдеї, імені, яке відносилося да Царства Південного. І ось зараз цей народ, який дозволив собі забути про своє походження і про свій привілейований зв’язок з Богом, чує себе названим на ім’я, коли вимовляється Ім’я Бога, Бога Патріархів і Бога народу: «Господи, Боже Авраама, Ісаака та Ізраїля! Покажи сьогодні, що ти – Бог в Ізраїлі» (в.36).

Народ, за який молився Ілля, є поставленим перед лицем власної правди, а пророк просить, щоб проявилася також правда Господня і щоб він втрутився з ціллю навернути Ізраїль, відвернути його від омани ідолопоклонства і привести його в такий спосіб до спасіння. Просить, щоб народ в кінці-кінців зрозумів, в повноті пізнав, ким насправді є його Бог, щоб зробив визначальний вибір йти виключно за Ним – правдивим Богом. Адже тільки в такий спосіб Бог є визнаний саме тим ким є, Абсолютним і Надприроднім, без можливості поставлення його поруч з іншими богами, які б перечили йому як Абсолютному і Його б релятивізували. То власне є віра, яка робить з Ізраїля народ Божий. Є це віра проголошена в знаному тексті Szema’ Jisrael: «Слухай, Ізраїлю, Господь Бог наш, Господь єдиний. Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією силою твоєю.» (Втр.6,4-5). На Абсолют Бога людина віруюча повинна відповісти абсолютною, цілковитою любов’ю, яка захоплює усе її життя, її силу, її серце. І власне про навернення сердець свого народу молиться пророк, благаючи: «Почуй мене, Господи, почуй мене, щоб цей народ зрозумів, що ти, Господи, – Бог, і що ти навертаєш їхні серця» (1Цар.18,37). Ілля, заступаючись за народ, просить Бога про те, що Він сам прагне вчинити, об’явитися в повноті свого милосердя, вірний тому ким є насправді – Господом життя, який прощає, навертає і перемінює.

Власне це і відбувається: «І впав вогонь Господній з неба й пожер всепалення, дрова, каміння, й порох, ба й воду висушив, що була в рові. І ввесь народ, побачивши це, припав обличчям до землі й промовив: «Господь є Бог! Господь є Бог!» (в.38-39). Вогонь, елемент одночасно необхідний і страхітливий, пов’язаний з об’явленням Бога в палаючому кущі і на Синаї, служить в даний момент знаком любові Бога, який відповідає на молитви і об’являється своєму народу. Ваал, бог німий і безсилий, не відповів на заклики своїх пророків; Господь же відповів в спосіб непомильний, не тільки спаливши жертву, але і висушивши усю воду, розлиту навколо вівтаря. Ізраїль тепер не може сумніватися; Боже милосердя вийшло проти його слабості, його сумнівів, його браку віри. Тепер Ваал, пустий ідол, переможений, а народ, який здавався втраченим, віднайшов дорогу правди і самого себе.

Дорогі брати і сестри, про що розповідає нам сьогодні та історія з минулого? Що актуального в тій історії? Перш за все йдеться про пріоритет першої заповіді: поклонятися лише Богові. Там, де зникає Бог, людина впадає в оману ідолопоклонства, як це в наші часи показали тоталітарні режими і як це показують різні форми нігілізму, які чинять людину залежною від ідолів і ідолопоклонства, поневолюють її. По-друге – першочерговою ціллю молитви є навернення: Божий вогонь, який перемінює наші серця і робить нас здатними бачити Бога і жити згідно з Ним і жити для інших. І, по-третє, Отці Церкви говорять нам, що ця історія є тінню майбутнього, майбутнього Христа; є кроком в дорозі до Христа. І говорять нам, що бачимо тут правдивий Божий вогонь – любов, яка веде Христа на Хрест, аж до цілковитого дару себе самого. Правдиве поклоніння не нищить, але відновлює, перемінює, виявляє правду про наше існування, відкриває наше серце і в такий спосіб відновлені благодаттю Святого Духа, любов’ю Божою, поклоняймося Богові в дусі та істині. Дякую.

Бенедикт XVI
ЗАГАЛЬНА АУДІЄНЦІЯ
Площа святого Петра
Середа, 15 червня 2011

{PAGEBREAK}
7.
Дорогі брати і сестри,

На нещодавніх катехизах ми говорили про деяких людей зі Старого Завіту, які мають особливе значення для наших роздумів про молитву. Я говорив про Авраама, який заступався за чужі міста, про Якова, який у своїй нічні боротьбі отримав благословення, про Мойсея, який молив про прощення за свій народ та про Іллю, який молився за навернення Ізраїля.

На сьогоднішній катехизі я б хотів почати нову подорож: замість того, щоб коментувати окремі епізоди молитов людей, ми заглянемо у «молитвослов», у книгу Псалмів. На наступних катехизах ми читатимемо та поринемо у роздуми над декількома найчудовішими Псалмами, які є найдорожчими для Церковних молитовних традицій. Сьогодні ми поговоримо про книгу Псалмів в цілому.

Псалтир з’явився як «формуляр» молитов, збірка 150 Псалмів, які Біблійна традиція пропонує як нашу молитву, нашу манеру говорити і наше ставлення до Бога. Ця книга виражає весь людський досвід з його численними гранями та цілий спектр почуттів, які супроводжують людське існування.

У Псалмах виражаються та переплітаються радість і страждання, прагнення Бога та сприйняття нашої власної нікчемності, щастя та почуття відкинення, довіра до Бога та сумна самотність, повнота життя та страх смерті. Вся реальність віруючої людини виливається у ці молитви. Народ Ізраїля, а потім і Церква, прийняла їх як головне посередництво у стосунках з Богом та належну відповідь на Боже об’явлення в історії.

Оскільки Псалми є молитвою, вони є вираженням любові та віри, до якої може приєднатися кожен та в яких розказується про досвід особливої близькості з Богом – до чого покликана кожна людина. Окрім того, вся складність людського життя виражається у різних літературних формах Псалмів: гімнах, плачах, особистих за загальних благаннях, гімнах похвали, псалмах покаяння, повчальних псалмах та інших.

Не зважаючи на цю різноманітність виражень, можливо визначити дві великі сфери, які синтезують молитву Псалтиря: прохання поєднане з плачем та хвалоспів. Ці два взаємопов’язані аспекти, є майже нерозлучними і мотивуються упевненістю, що Бог відповість, а це відкриває людину на хвалу та подяку; і подяка, і прослава виникають із досвіду отриманого порятунку; це означає потребу допомоги, яку висловлює прохання.

У своїй молитві-проханні людина журиться та розказує про свій біль, небезпеку, розпач або, як у псалмах покаяння, зізнається у своїй вині, гріху, просячи прощення. Особа розкриває свої потреби Богові, впевнено вірячи, що її почують, а це включає в себе визнання Бога як доброго, як Того, хто бажає лише добра і любить все живе» (Мудрість 11:26), готового допомогти, спасти та пробачити. Так, наприклад, автор у псалмі 31[30] молиться: «До тебе, Господи, я прибігаю; не дай мені осоромитися повіки… Виведи мене з тенет, що тайно наставлено на мене, бо ти – моє пристановище» (в. 2,5). Так у плачі може з’явитись хвала, яка передвіщає надію на Боже втручання і стає явною, коли Божий порятунок стає реальністю.

Так само, як в псалмах подяки і хвали, згадуючи отримані ласки та споглядаючи велич Божого милосердя, ми також усвідомлюємо нашу власну немічність та потребу бути спасенними, що і лежить в основі наших прохань. У такий спосіб ми визнаємо перед Господом наш стан, як істот неминуче позначених смертю, але несучих жагу до життя. Автор псалмів пояснює це у 86[85] в псалмі: «Я буду дякувати тобі, о Господи, мій Боже, всім моїм серцем, і прославлятиму ім’я твоє навіки, бо милість твоя велика надо мною, і ти вирятував мою душу з найглибшого Шеолу» (в. 12-13). Таким чинов молитві псалмами прохання та хвала переплітаються та зливаються в одному гімні, який оспівує вічну милість Господа, який милосердно споглядає на нашу немічність.

Саме для того, щоб дозволити віруючим взяти участь у цьому гімні, Псалтир був даний Ізраїлю та Церкві. Псалми фактично навчають, як молитися. В них слово Боже стає словом молитви.

Ось красива та особлива характеристика цієї Книги Біблії: молитви, які вона містить, на відміну від тих, які ми можемо знайти у Святому Письмі, не вводяться у сюжет оповідань, що робить особливими їхнє значення і роль. Псалми дані віруючим як текст молитов, які потім людина сприймає та звертає до Бога. Оскільки вони є Божим словом, кожен, хто молиться Псалмами, розмовляє з Господом Його ж словами, які Він сам нам дав. Молячись Псалмами, ми вчимося молитися. Вони є наче школою молитви.

Дещо подібне можна спостерігати, коли дитина вчиться говорити, а саме виражати свої відчуття, емоції та потреби, які по суті не є її власними словами, а копіюванням слів батьків та оточуючих людей. Те, що дитина бажає висловити, є її власною думкою, але засоби вираження вона бере від інших; і потрохи вони стають її власним вираженням; слова, отримані від батьків, стають її словами, а через ці слова дитина також переймає спосіб мислення та відчуття, вона отримує доступ до цілого світу понять, вона в ньому розвивається і росте, відноситься до дійсності, людей та Бога. І, нарешті, мова її батьків стає її власною мовою, вона говорить словами, які почула від інших, але які тепер стали її власними словами.

Псалми дані нам, щоб навчитися звертатися до Бога, спілкуватися з ним, говорити Його ж словами, знайти мову для зустрічі з Богом. А через ці слова відкривається можливість знати та прийняти Його вчинки, наблизитися до таємничості Його думок, тобто постійно зростати у вірі і любові.

Так само як наші слова не є просто словами, але вони привчають нас до реального світу, так і псалми відкривають нам серце Бога, за допомогою них ми можемо не лише розмовляти з Богом, а також дізнатися, хто Він, як з ним говорити; ми вчимося бути людьми, самими собою.

Тому важливою є сама назва, яку євреї дали Псалмам. На єврейській вона звучить tehillîm; це юдейське слово означає «похвала» і походить від етимологічного кореня, який можна знайти і в слові «Алилуя», що буквально означає «Нехай буде благословенний Бог». Тому ця книга молитов, хоча вона така різноманітна та ускладнена літературними жанрами, а її структура чергується то хвалою, то благаннями, є книгою прослави, яка навчає нас дякувати, звеличувати велич Божого дару, впізнавати красу Його творення і прославляти Його святе ім’я. І це буде найкраща відповідь на Божий самовияв та доброту.

Крім молитви, Псалми навчають, що навіть у розпачі та смутку Бог знаходиться біля нас, Він є джерелом чуда та розради; ми можемо плакати, молити, просити та скаржитися, але повинні одночасно усвідомлювати, що наближаємося до світла, де є цілковита слава. Адже Псалми навчають: «Бо в тебе джерело життя, у твоїм світлі побачимо світло» (Псалми 36 [35]:10).

Проте, крім загальної назви книги, єврейська традиція надала ще й окремі імена деяким Псалмам, приписуючи більшість з них цареві Давиду. Видатна людина та глибокий знавець теології, Давид був тим чоловіком, який пройшов через різноманітний життєвий досвід. У молодості він пас череду овець свого батька, а потім, пройшовши через різноманітні та, інколи, драматичні перипетії життя, він став царем Ізраїля та пастирем Божого народу. Чоловік миру, який проте пройшов багато війн; він постійно та непохитно шукав Бога, але зраджував Його любові; однак особливим було те, що Давид завжди шукав Бога, хоч і грішив часто та, інколи, сильно. Оскільки він в покорі просив пробачення за гріхи, то отримував Господнє прощення, приймаючи покарання та страждання. Зі всіма своїми слабостями, Давид був царем «милим серцю Бога» (1 Сам. 13:14), палким прихильником молитви, чоловіком, який знав як благати та прославляти. Зв’язок між Псалмами та відомим царем Ізраїля є дуже важливий, адже Давид був месіанською особою, помазаником Бога, в якому, у певній мірі, передвіщався прихід Христа.

Так само важливими та багатозначними є способи та частота, з якою Псалми вживаються у Новому Заповіті, що підкреслює та наголошує на зв’язку псалтиря з Давидом. Псалми сповнили та відкрили свою повноту та глибокий сенс через Ісуса Христа у його земних молитвах.

Молитви псалтиря, якими ми розмовляємо з Богом, говоримо про Нього, про його Сина, є відображенням невидимого Господа (Кол. 1:15), який відкриває нам Свій Образ. Християни молитвами Псалмів взивають до Бога-Отця в Христі і з Христом, приймаючи ці гімни через нове бачення, яке повністю відкривається у пасхальній таємниці. Коли людина молиться, їй відкривається горизонт неочікуваної дійсності, адже кожен Псалом відкриває нову особливість Христа і кожен може вражати нескінченною повнотою багатства.

Дорогі брати і сестри, візьміть у руки Святе Письмо і дозвольте Господу навчити нас звертатися до Нього; нехай Псалми стануть нашим провідником, який кожен день поведе нас стежиною молитви. Не бійтеся просити, як це робили учні Ісуса: «Господи, навчи нас молитися» (Лк. 11:1) та відкривати серця для молитви від Учителя, в Якому всі молитви завершені. І зробившись Божими дітьми через Його ж Сина, ми можемо взивати до Господа: «Таточку наш». Дякую.

Бенедикт XVI
ЗАГАЛЬНА АУДІЄНЦІЯ
Площа святого Петра
Середа, 22 червня 2011

{PAGEBREAK}
8.
Дорогі брати і сестри,

Дуже радий вас всіх тут бачити на площі у Кастель-Гандольфо та радію, що можемо розпочати аудієнції після перерви у липні. Я хочу продовжити тему «школи молитви», яку ми вже розпочали; але сьогодні, в дещо інший спосіб та не відходячи від теми, хотів би також згадати декілька духовних та конкретних аспектів, які зрозумілі не тільки для тих, хто відпочиває на літніх канікулах, як і ми з вами, але також для тих, хто приймає участь у повсякденній роботі.

Коли ми маємо хвилинку вільного часу, особливо під час відпустки, то часто беремося за книжку, яку б хотіли прочитати. І саме про це я би хотів сьогодні поговорити.

Кожен з нас потребує часу та місця для спогадів, роздумів та спокою… і потрібно за це дякувати Богу! Насправді, ця потреба показує, що ми не створені лише для праці, але нам також потрібен час для роздумів або ж просто для слідкування розумом і серцем за подіями у казці, повісті, в яку ми занурюємося, певною мірою «втрачаючи себе», щоб потім збагатитися духовно.

Багато книг, які ми читаємо протягом канікул чи відпустки, є способом втечі від життя на певний період, і це нормально. Однак багато людей, які, зазвичай, мають більше вільного часу для того, воліють читати щось більш вимогливого.

А тому хочу вам дещо запропонувати: чому б не відкрити книги з Біблії, які не дуже відомі? Або ж ті книги, уривки яких ми чуємо на Літургії, але ніколи повністю не прочитали? Насправді, багато християн ніколи не читають Святе Письмо, а тому мало і поверхнево його знають. Біблія є збіркою книг, маленькою «бібліотекою», яку писали протягом тисячоліть.

Більшість людей взагалі не знає про деякі з цих «маленьких книг», навіть ті, хто є добрими християнами.

Деякі книги є дуже короткими, як, наприклад, книга Товита, історія, яка передає глибокий сенс сім’ї та шлюбу; або ж книга Естер, в якій єврейська цариця вірою та молитвою врятувала свій народ від винищення; також є книга Рут, що розповідає про чужоземку, яка зустрічає Бога і бачить Його провидіння. Більш вимогливою і справжнім шедевром є книга Йова, який стикається з великою проблемою незаслужених страждань; Книга Приповідок вражає бентежливою сучасністю, з якою вона піднімає питання сенсу життя та світу; Пісня Пісень – прекрасна символічна поезія людської любові. Як ви бачите, всі книги із Старого Завіту. А де ж Новий Завіт? Новий Завіт є більш відомий, а літературні жанри тут менш різноманітні. Однак красу читання можна виявити в один присід. Досить цікавими тут є книги Діянь Апостолів або ж їхні послання.

На завершення, дорогі друзі, хочу порадити, нехай Святе Письмо завжди знаходиться у вас під руками, під час відпустки (канікул) чи на перервах, коли ви можете насолодитися Біблією у новий спосіб, читаючи як менш відомі, так і більш відомі книги, як, наприклад, Євангелії.

Тому хвилини відпочинку можна збагатити як культурно, так і духовно, що сприяє пізнанню Бога та діалогу з ним, тобто молитвою. І це найкраще заняття під час канікул: прочитати книгу з Біблії, щоб трохи відпочити і в той же час ввійти у світ Божого слова та поглибити наш зв’язок з Вічним, що і є ціллю вільного часу, який сам Господь дає нам.

БЕНЕДИКТ XVI
ЗАГАЛЬНА АУДІЄНЦІЯ
Кастель Гандольфо
Середа, 3 серпня 2011

{PAGEBREAK}
9.
“Оазис” духу
Дорогі брати і сестри,

у кожному віці, чоловіки і жінки, які присвятили своє життя в молитві Богу у монашому чині, знайшли свою спільноту в особливо красивих місцях: сільській місцевості, на вершинах гір, гірських долинах, берегах річок та морів і, навіть, на невеликих острівцях. Такі місця поєднують у собі два дуже важливі елементи для споглядального стилю життя: красоту творіння, яке нагадує красу самого Творця та тишу, яку можна зустріти поза межами міст і далеко від впливу засобів масової інформації.

Тиша – це стан зовнішнього середовища, що є найбільш сприятливим для споглядання, слухання Бога та роздумів. Сам факт насолоди тишею та бажання бути, так би мовити, «заповненим» цією тишею, схиляє нас до молитви.

Великий пророк Ілля на горі Хорив – тобто, Синай – пережив потужний вітер, тоді землетрус та ще й вогонь, та не у всьому цьому був Господь; він упізнав Бога у лагідному вітерці (1 Царі 19:11-13).

Бог розмовляє в тиші, але ми повинні знати, як Його слухати. Тому монастирі і є тими оазами, де Він промовляє до людей; і саме монастир є символічним місцем, адже це закритий простір, який, однак, є відкритий Небу.

Завтра, дорогі мої, нагряне свято святої Клари Ассізької. Тому я б хотів нагадати про один духовний оазис, який є особливо дорогим для францисканців та й всіх християн: маленький жіночий монастир св. Дам’яни, розташований поблизу міста Ассізі, серед оливкових гаїв, які простягаються схилом аж до церкви Санта Марія дельї Анджелі е деї Мартірі. Поруч з цією маленькою церквою, яку відновив святий Франциск після свого навернення, Клара та її перші супутниці створили спільноту, живучи молитвою та скромною працею. Їх називали «Бідні черниці», а їхній «спосіб життя» мало чим відрізнявся від того, яким жили францисканці: «Наслідувати святе Євангеліє Господа нашого Ісуса Христа» (Правило св. Клари, І,2), зберігаючи союз взаємної благодійності (там же X, 7) та особливо наслідувати убогість та сумирність Ісуса та його Пречистої Матері (там же, XII, 13).

Тиша та краса місця, у якому мешкає чернеча спільнота – ця проста та сувора краса – неначе відображає духовну гармонію, яку сама спільнота і прагне створити. Світ, а особливо Європа, всипаний духовними оазисами, деякі з них вже дуже древні, інші побудовані нещодавно, а ще інші відновлювали нові спільноти. Якщо подивитися на речі з духовної точки зору, такі місця є «хребтом» світу! Тому не випадково багато людей, особливо під час відпочинку, проводять декілька днів саме тут: душа теж, дякуючи Богові, має свої потреби!

Давайте також згадаємо святу Клару. Згадаємо й інших святих, які нагадують нам про важливість звернення нашого погляду на «небесні речі», серед них свята Едіт Штайн, Тереза Венедикта Хреста, кармелітка, спів-покровителька Європи, смерть якої ми святкували вчора. А сьогодні, 10 серпня, не можна забути святого Лаврентія, диякона та мученика, і особливо привітати римлян, які завжди шанували його, як одного із своїх покровителів. Наприкінці, звернемо наш погляд до Діви Марії, яка може нас навчити полюбити тишу та молитву.

БЕНЕДИКТ XVI
ЗАГАЛЬНА АУДІЄНЦІЯ
Кастель-Гандольфо
Середа, 10 серпень 2011

{PAGEBREAK}
10.
Роздуми

Дорогі брати і сестри,

Зовсім недавно було свято Внебовзяття Пресвятої Богородиці, яке, як я уже зазначив, є святом надії. Марія прийшла на Небеса, а такою є і наша мета: ми всі можемо прийти туди. Але виникає питання: як? Марія прийшла туди, бо вона, як каже Євангеліє є «тою, що повірила, бо здійсниться сказане їй від Господа» (Лк. 1:45).

Діва Марія повірила Господу і довірилася Йому, схилила свою волю до волі Бога, а це привело її до найправильнішої дороги – дороги до Неба. Довіра, доручення себе Господу та погодження з Його волею – ось що є важливим.

Сьогодні я не буду говорити про все, що стосується віри; а хочу розказати про один аспект молитовного життя, а саме про медитацію. Чим же є медитація ? Це означає пам’ятати все, що Господь для нас зробив та не забувати про Його милість. (Пс. 103[102]:2в).

Часто ми бачимо лише негативне; але ми повинні розуміти, що всі дарунки від Бога є чимось позитивним; нам потрібно бути уважними до позитивних знаків, які походять від Бога і пам’ятати їх. Давайте поговоримо про тип молитви, який за християнською традицією знаємо, як «розумова молитва».

Ми точно чули про усну молитву. Серце та розум безумовно повинні приймати участь у ній. А сьогодні ми поговоримо про роздуми, в яких відсутні слова, але є зв’язок з Богом у нашій душі. І ось тут саме Марія є для нас живим прикладом. Євангелист Лука декілька разів повторює, що Марія «пильно зберігала все це, роздумуючи в своїм серці» (2:19; 2:51). Як добрий хоронитель, вона нічого не забула, залишалася уважною до всього, що Господь їй говорив та зробив для неї, і вона над усім цим роздумувала, іншими словами Марія обдумувала кожну річ у своєму серці.

Тому та, хто повірила благовіщенню Ангела, вчинила себе знаряддям, щоб Вічне Слово Найвищого могло прийняти людське тіло, і також прийняла у своє серце чудо людсько-божественного народження. Марія забарилася з відповіддю, бо роздумувала над тим, що Господь чинив у ній, щоб прийняти божественну волу у своєму житті та підкоритися їй. Тайна втілення Сина Божого і материнства Марії є настільки величною, що потребує інтеріоризації. Те, що Господь вчинив не є чимось лише фізичним, але таким, що вимагало від Марії чіткого усвідомлення, глибшого розуміння значення цієї події і її наслідків.

А тоді, день за днем, в тишині буднів, Марія продовжувала зберігати в своєму серці послідовність чудесних подій, які вона пережила аж до випробовування на Хресті та слави Воскресіння. Марія повною мірою проживала своє життя, виконувала повсякденні справи, роль матері, але вона знала, як залишити внутрішній простір для Божого слова та Його волі, для того, що відбувалося в ній самій та житті її Сина.

У наш час ми зайняті обов’язками, турботами та проблемами: часто ми заповнюємо цілий день, але не залишаємо часу для того, щоб задуматися та підживити наше духовне життя, відновити наш зв’язок з Богом.

Марія вчить нас, як необхідно знайти цей час у заповненому дні, залишити час для спокійних спогадів, роздумів про те, що Господь хоче нас навчити, про Його присутність та діяльність у світі і нашому житті: вона вчить нас бути спроможними зупинитися на мить і поміркувати. Святий Августин порівнює роздуми над Божими таємницями до процесу засвоєння їжі та використовує дієслово «розважати», що присутнє у всьому християнстві; тобто, Божі таємниці повинні безперервно перебувати в нас, тоді вони стануть близькі для нас, провадитимуть нас через життя та підживлюватимуть, так як і їжа, яка нас підтримує.

Більше того, святий Бонавентура, спираючись на слова зі Святого Писання, наголошує: «Ми повинні весь час розважати над Божими таємницями, щоб могти споглядати їх з палким застосуванням душі» (Coll. In Hex, ed. Quaracchi 1934, p. 218). Тому розважання означає створити всередині нас спогади, внутрішню тишу для розмірковування та поглинання Божих таємниць віри та Його діяння в нас; і не лише над речами які приходять та відходять.

Ми можемо провести ці роздуми у різний спосіб: наприклад, взяти уривок зі Святого Письма, особливо з Євангелій, чи Діянь Апостолів або ж їхніх послань, уривок з книги якогось духовного автора, який допомагає краще усвідомити Божу присутність кожного дня; або ж ми можемо навіть запитати нашого пароха чи духовного провідника щось нам порадити.

Читаючи і розмірковуючи над тим, що ми прочитали, нам потрібно проживати це, пробувати усвідомити, що прочитане означає саме для мене, відкрити наш дух до того, що Господь бажає нам сказати та навчити. Вервиця є також молитвою розважання: повторюючи «Радуйся, Марія» ми повинні роздумувати над Таємницею, яку щойно проголосили. Але ми також маємо розмірковувати над духовним досвідом, або ж словами, які нам запам’яталися на недільній Євхаристії. Отже, як бачимо, є багато способів роздумувати, а, отже, створювати зв’язок з Богом і наближатися до Нього; і у такий спосіб наближатися до Небесного царства.

Дорогі друзі, знаходити регулярно час для Бога є фундаментальним елементом для духовного зросту; і тоді сам Господь дасть нам розуміння його таємниць, слів, Його присутності та дій, чудове відчуття, яке з’являється, коли Він розмовляє з нами. Він дасть нам можливість глибше зрозуміти, що Він від мене очікує. Зрештою це і є метою роздумів: все більше і більше віддаватися у Божі руки, з довірою і любов’ю, та бути певним, що справді щасливим стаєш, коли виконуєш Його волю.

БЕНЕДИКТ XVI
ЗАГАЛЬНА АУДІЄНЦІЯ
Кастель-Гандольфо
середа, 17 серпня 2011

{PAGEBREAK}
11.
Мистецтво та молитва

Дорогі брати і сестри,

Останнім часом я декілька разів повторював про потребу кожного християнина знайти час для Бога та молитви серед багатьох справ, які переповнюють наш день. Господь дає нам чимало можливостей згадати про Нього. Сьогодні хочу коротко описати один із шляхів, що приводить до Господа, а також може стати у пригоді для зустрічі з Ним. Це шлях художнього виразу “via pulchritudinis”, тобто «шлях краси», про який я розказував декілька разів і чий найглибший зміст сьогодні повинен відкрити кожен чоловік і жінка.

Можливо подібне ставалося, коли ви зупинятися перед скульптурою, картиною, коли вас глибоко зворушили рядки вірша чи фрагмент музичного твору, який наповнив вас радістю, чітким усвідомленням, що побачене не лише матерія, кусок мармуру чи бронзи, розмальоване полотно, сукупність букв чи нагромадження звуків, але щось значно глибше, щось , що «промовляє», може торкнутися серця, передавати послання, розворушити свідомість.

Твір мистецтва є продуктом творчого потенціалу людини, яка досліджує видиму реальність, прагне виявити її глибокий зміст та передати його мовою певної форми, барв та звуків. Мистецтво здатне проявляти та показувати людську потребу перевершувати видиме, воно висловлює спрагу і прагнення божественного.

Фактично, мистецтво нагадує двері, відкриті на божественне, на красу та істину, що виходять за рамки повсякденного життя. Крім того, витвір мистецтва здатен відкрити очі розуму та серця, спонукаючи нас рухатися вгору.

Однак деякі твори мистецтва є справжньою дорогою до Бога, вищої Краси; більше того, вони допомагають нам зростати у наших відносинах з Ним, у молитві. Це твори, що народилися з віри та висловлюють віру. Можна спостерігати подібне, коли перебуваєш у соборі готичного стилю: захоплюють вертикальні лінії, що парять у небо і підносять наш погляд і наш дух, але в той же час відчуваєш, що ще так далеко від повноти…

Або коли заходиш у церкву романського стилю, тут ніби щось одразу спонукає до роздумів та молитви. Розумієш, що ці чудові будівлі вміщають, так би мовити, віру поколінь. Або ж коли слухаєш уривок духовної музики, що торкається струн серця, розуму та, деяким чином, навертає до Бога.

Пригадую концерт музики Йоганна Себастьяна Баха в Мюнхені, проведеного Леонардом Бернстайном. Наприкінці останнього уривку однієї із Кантат я відчув, не в думках, але в глибині свого серця, ніби те, що я чую, передає істину великого композитора і спонукає подякувати Господу. Лютеранський єпископ Мюнхена сидів поруч, тому я йому сказав: «слухаючи цей твір розумієш, що це істина; така сильна віра є правдивою, як і краса, що беззаперечно виражає присутність цієї Божої істини».

Проте, скільки фотографій або фресок, плодів віри художника, в їх формі, кольорі, світлі, закликають нас думати про Бога та заохочують нас пити з джерела краси. Те, що Марк Шагал, великий художник, писав, залишається глибокою правдою: протягом століть художники занурювали свої кисті в цю кольорову абетку, якою є Біблія. Ось так художні втілення можуть спонукати нас загадати Бога, молитися чи, навіть, змінити наші серця.

Коли Поль Клодель, знаменитий французький поет, драматург і дипломат, слухав Магніфікат у Нотр-Дамському соборі під час Різдв’яної меси в 1886 році, то отримав досвід Божої присутності. Він не прийшов до церкви через віру, а радше шукав докази проти християнства, а натомість Господня милість працювала у його серці.

Дорогі друзі, прошу вас переглянути важливість цього методу для молитви, для живих відносин з Богом. Міста й села по всьому світу мають чимало пам’яток мистецтва, які виражають віру та манять нас повернутися до Господа. Можливо, відвідини місць із пам’ятками мистецтва є не лише культурним збагаченням, але також і місцями благодаті, стимулами покращити наш зв’язок та діалог з Господом, щоб в переході від простої зовнішньої реальності до глибшої, яку ці місця виражають, ми могли зробити паузу, щоб споглядати промінь краси, який вражає нас за живе, майже “ранить”, і який пропонує нам піднятися до Бога.

Я завершу молитвою з Псалму 27[26]: «Одного в Господа прошу, одного я благаю: жити в домі Господнім по всі дні життя мого, щоб бачити красу Господню і віддаватись роздумам у Його храмі» (в. 4).

Сподіваймося, отже, що Господь допоможе нам споглядати Його красу, як у природі, так і в творах мистецтва, щоб ми, проваджені світлом, яке випромінює Його обличчя, могли перебувати поруч. Дякую.

БЕНЕДИКТ XVI
ЗАГАЛЬНА АУДІЄНЦІЯ
Кастель-Гандольфо
Середа, 31 серпень 2011

{PAGEBREAK}
12.
Псалом 3: “Встань, Господи, спаси мене, мій Боже!!”

Дорогі брати і сестри,

Сьогодні продовжуємо аудієнцію на площі св. Петра та «школу молитви», яку разом з вами проводили під час катихетичних занять по середах. Хотів би розпочати з роздумів про декілька Псалмів, які, як я уже казав у червні, становлять основний “молитовник”. Перший псалом, який я розглянув, є псалм благань та прохань, пройнятий глибокою довірою, у якому впевненість у Божій присутності формує основу молитви, що випливає з небезпеки, в якій опинився молільник.

Це 3 псалом, що його єврейська традиція приписує Давиду в той період, коли він втікав від свого сина Авесалома (в. 1): це був один з найдраматичніших та болючих епізодів життя царя, коли його син захопив королівський трон, тому Давид втікав з Єрусалиму, щоб врятувати своє життя (2 Царів, 15).

Ситуація небезпеки та тривоги, в якій опинився Давида, служать основою його молитви і допомагають нам зрозуміти становище, в якому цей конкретний псалом можна повторювати. Кожен чоловік та жінка можуть розпізнати у благаннях псалтиря почуття скорботи, гіркого розкаяння і, в цей же час, довіру до Бога, Який, як сказано у Біблії, супроводжував Давида під час його втечі з міста. Псалом розпочинається зі звернення до Господа:

О Господи, як багато моїх ворогів, багато їх повстали проти мене. Багато тих, що мені кажуть: “Нема йому спасіння в Бозі!” (в. 2-3).

Опис ситуації Давид відзначений дуже драматичними тонами. Щоб ще більше означити масштаби небезпеки, псалмоспівець тричі вживає слово «багато». Це наполягання на великій кількості ворогів служить для підкреслення псалмоспівцем повної різниці між ним та його переслідувачами, що виправдовує та посилює невідкладність допомоги; його гнобителі численні, вони беруть над ним верх, в той час як Давид самотній та беззахисний, залежить від милосердя нападників.

Першим словом псалмоспівця є «О Господи»; його благання починається із звертання до Бога. Багато ворогів йому загрожують та повстають проти нього, нагнітають страх, що збільшує почуття небезпеки, яка тепер ще гнітючіша; однак псалмоспівець не дозволяє цьому баченню смерті оволодіти собою, він зберігає свої відносини з Богом чистими та звертається до нього по допомогу.

Однак його вороги пробують розбити зв’язок Давида з Богом та ушкодити віру своєї жертви. Вони сіють сумніви, що Господь не здатен заступитися, що навіть Він не може врятувати. Відтепер атаки не лише фізичні, але вони сягають і духовного: «немає йому допомоги від Бога», запевняють вони, орієнтуючись на головне у думках псалмоспівця.

Ця сильна спокуса, якій піддається віруючий, спокуса втратити віру, довіру до Його присутності. Праведники здатні пройти це випробування, непохитно залишитися у вірі, у довірі до Бога; і саме тут вони знаходять життя та довіру. Мені здається, що в даному випадку Псалми стосуються нас особисто: оточені багатьма проблемами, ми схильні думати, що Господь нас не врятує, що він не знає про нас; спокуса втратити віру є останньою атакою нашого ворога і, якщо ми хочемо знайти Бога, якщо ми хочемо знайти життя, ми повинні чинити цьому опір.

Тому у даному псалмі молільника закликають з вірою відбивати атаки нечестивих: його вороги заперечують здатність Бога допомогти; але псалмоспівець кличе Бога, а потім звертається до Нього на «ти», що підкреслює міцні відносини та впевненість у божественній відповіді:

«Але, Господи, щит Ти для мене та слава моя, і мою голову Ти підіймаєш! Своїм голосом кличу до Господа, і Він озветься зо святої Своєї гори» (в.4-5).

Тоді візія ворогів зникає, вони вже не торжествують, адже той, хто вірить в Господа, певний, що Він його друг. Тепер лише Один виступає проти «багатьох», але цей Один є набагато сильніший, могутніший за багатьох ворогів.

Господь є допомогою, захистом та порятунком; наче щит він захищає особу, яка йому довірилася і тим самим дала йому право підняти її голову в тріумфі та перемозі. Відтепер людина не одна, її вороги не є непереможні, бо Господь чує крик пригноблених і приходить на допомогу зі своєї святої гори.

Людина взиває у стражданнях, небезпеці, болі; вона кличе по допомогу і Господь рятує. У цьому переплеті людського волання та божественного відгуку знаходимо молитовний діалог та ключ до тлумачення всієї історії спасіння. Волання виражає потребу у допомозі та заклик до вірності іншого. Це волання означає акт довіри до Божої близькості та Його готовності допомогти.

Молільник висловлює свою впевненість у Божій присутності, яку він пережив і в яку вірить, що повністю відображається у порятунку Господа. Важливим є те, що у нашій молитві саме впевненість у Божій присутності і викликає Його присутність. Тому псалмоспівець, який відчуває подих смерті, визнає свою довіру до Бога життя, який, наче щит, оточує Давида невразливим захистом. Той, хто вважав, що вже майже загинув, може тепер впевнено підняти голову, тому що Господь його рятує; молільник, якому погрожували і над яким знущалися, постає у славі, адже Бог є його тріумфом.

Псалміст повністю переконується у Божій допомозі; страх більше ним не володіє, а волання тоне у мирі, у глибокому внутрішньому спокої. «Я ліг собі й заснув, і пробудився, – бо Господь мене зберігає. Я не боюся безлічі людей, що навколо мене обсіли» (в.6-7).

Той, хто молиться, навіть у хвилини небезпеки, у піку боротьби, може тихо спати у твердій довірі. Вороги Давида розбили табір навколо нього, їх надзвичайно багато, вони знову повстають проти нього, глузуючи над ним та намагаючись спричинити його падіння. А натомість він спокійно спить, впевнений у Божій присутності. Коли прокидається, то Господь все ще поруч, наче страж, що не спить (Пс. 121[120]:3-4), хто підтримує, допомагає, хто ніколи не залишить.

Присутність Того, хто вічний, перемагає страх смерті. І навіть ніч, пронизана атавістичним страхом, ніч самотності та болісного очікування, стає переміненою: те, що несло загрозу смерті стало присутністю Вічного Життя.

Очевидність, численність ворогів, їхня сильна атака відбивається невидимою Божою присутністю та Його непереможною силою. І саме до Нього знову звертається псалміст у молитві: «Встань, Господи, спаси мене, мій Боже! (в.8). Противники «повстають» (в.2) проти своєї жертви; однак Той, хто встане, є сам Господь, який їх розбиває. Бог визволить Давида, бо чує його крик. Тому Псалом закінчується очевидним звільнення від небезпеки, яка може вбити, і від спокуси, яка може погубити нас.

Після звернення до Господа з проханням звільнити, молільник описує Божу перемогу: вороги, які зі своїм несправедливими і жорстокими утисками є символом усього, що виступає проти Бога і Його плану порятунку – переможені.

Розбиті, вони вже більше не нападуть із руйнівною жорстокістю та не зможуть вселяти страх та сумнів у Божу присутність, Його дії. Їх жорстокі та богохульні балачки втручанням Господа тепер припинені раз і назавжди (в. 8). Таким чином псалмопівець може завершити свою молитву із літургічним відтінком, що прославляє Бога життя у подяці та хвалі: «У Господа спасіння; на твій народ – твоє благословення» (в.9).

Дорогі брати і сестри, Псалом 3 постає перед нами із благанням повним довіри та утіхи. Молячись цим Псалмом, маємо можливість формувати власний дух псалміста, що залишається праведним у переслідуваннях.

У смутку, небезпеці, гіркоті нерозуміння та сумнівів, слова псалміста розкривають наші серця до певності у вірі. Господь завжди поруч – у труднощах, проблемах, неясності життя і Він вислуховує та рятує нас у свій особливий спосіб.

Однак, важливо розпізнати Його присутність та прийняти її, що і зробив Давид, коли принизливо тікав від сина Авесалома; це зробила людина, яку переслідували у Книзі Мудрості, як потім і Ісуса Христа на Голгофі. І коли в очах нечестивих, Бог, здається, не втручається і Син помирає, саме тут існує справжня слава і остаточний порятунок всіх віруючих.

Нехай Господь обдаровує нас вірою, нехай прийде з допомогою до наших слабкостей і допоможе вірити та молитися при кожній тривозі, протягом болючих ночей сумнівів та довгих днів смутку, щоб ми змогли не покладатися більше на себе, а довіряти Тому, хто є нашим «щитом» та нашою «славою». Дякую.

БЕНЕДИКТ XVI
ЗАГАЛЬНА АУДІЄНЦІЯ
Пл. святого Петра
Середа, 7 вересня 2011