ЗАСЛІПЛЮЮЧИЙ ПОЛІТ НАРКОМАНІЇ.

ЗАСЛІПЛЮЮЧИЙ ПОЛІТ НАРКОМАНІЇ.

“Наркоманія завжди буде забороненою, тому що
спричиняє невиправдану та нераціональну відмову
думати, бажати і діяти, як свобідні особи”

(Промова на Конференції про наркотичну та алкогольну залежність, 23.11.1991)

Очевидно, що йдеться про одну з найважчих проблем сучасного світу. Не тільки через поширення цього феномена; не тільки тому, що це поширення фактично здійснюється насамперед у наймолодших верствах суспільства. Це одна з найсерйозніших і найважчих проблем через те, що вона в себе включає, що несе за собою і проголошує.
Безперечно, феномен наркоманії відображає смуток тих, які не знають, де знайти мир, якого так прагнуть і якого так потребують; саме тому наркотик, як такий, який не здатний наситити людину таким бажаним миром, показує й одночасно породжує внутрішню пустоту, насправді руйнівну, яка завершується тим, що знищує життя того, хто мандрує цим шляхом. Це шлях в нікуди. Проголошує також, як наслідок, що наш світ не розвивається так, як би повинен, бо шкала цінностей, які світ пропонує, і критерії дії, яких він навчає, не дають людям належної відповіді в момент, коли вони стикаються з конкретними ситуаціями і реальними проблемами, які нам підносить життя.
Перед тим, як перейти до причин і наслідків цього жахливого рабства, ми хотіли б, принаймні коротко і схематично, подати деякі поняття чи терміни, які можуть допомогти нам зорієнтуватися у цій темі.
Що ми розуміємо під поняттям наркотик? У вузькому значенні – будь-яку хімічну субстанцію, яка провокує шкідливі чи корисні наслідки в організмі. Але через своє поширення це слово стало ототожнюватись з наркотиком, що викликає залежність, і саме у цьому, другому значенні, ми його використовуватимемо зараз у нашій темі.
Що таке наркоманія? Це стан. Стан хронічної інтоксикації, спричиненої наркотиками, що породжують так званий синдром “наркотичної абстиненції” через саму залежність, уже не тільки психічну, але й фізичну. Набута звичка, те, що інколи у розмовній мові називають “вадою”, не включає фізичного звикання; але залежність – так. І це означає, що спочатку, можливо, це і була звичка, навик, але поступово набрала такої величини та інтенсивності, що саме тіло вже вимагає відповідної дози, яка щоразу зростає.
Існують різні види наркотиків. У загальному їх класифікують за трьома фундаментальними групами: психостимулятори (амфетаміни чи антидепресанти), психодепресанти (наприклад, гіпнотичні препарати, барбітурати, а також інгаляційні препарати, транквілізатори) та психоделіки (галюциногени, як наприклад ЛСД, “екстазі” тощо). З усіх цих груп, як опій, так і морфій, героїн, маріхуана, кокаїн, крек, ЛСД та інгаляційні препарати здатні викликати залежність.
Звідси, наркотик викликає залежність, спочатку психічну, а потім фізичну. Одна веде до іншої через внутрішню послідовність, через саму логіку феномена наркоманії. Починається з ситуації, в якій існує почуття задоволення та психічний імпульс, що вимагає регулярного застосування наркотиків, щоб викликати задоволення й уникати поганого самопочуття. На цьому першому етапі психічна залежність стає щоразу інтенсивнішою. Залежний від наркотиків, як правило, вважає, що він визначає дозу і робить це свобідно, що досконало знає межу. І спочатку це правда. Але опісля наступає момент, коли наркоман непомітно доходить до того, що, не знаючи як і чому, вже не може покинути наркотик. Це момент, в який, бажаючи звільнитись від бар’єрів, дійшовши до насолод та галюцинацій, щоразу більш стимулюючих та задовольняючих, людина відчуває, що наркотик зруйнував рівновагу її нервової системи і що вона вже не в змозі жодним способом звільнитися від нього: наркотик їй потрібний, щоб жити. Так відбувається перехід до наступної залежності, яку ми вже згадували: залежності фізичної.
Фізична залежність встановлюється через появу інтенсивних фізичних зрушень, коли переривається вживання наркотика. Це так званий “синдром абстиненції” (СДА). СДА породжується феноменом толерантності, що полягає у поступовій адаптації організму до наркотиків. Ця ж сама адаптація провокує необхідність поступового збільшення дози, тому що суб’єкт з часом перестає переживати сильні збудження після дози, яку дали на початку процесу і яка вже є слабкою. Багато разів саме через це наступає смерть через передозування.
Отже, маємо основні характеристики наркомана: те, що ми назвали “толерантністю” та СДА. Але також можна бачити інші характеристики, більш специфічні, які дозволяють нам описати, хоч і в дуже грубих рисах, психологічний профіль наркомана.
Насамперед можна констатувати, що під виглядом бунтарства, мужності та свободи приховується повністю підкорена особистість, слабка та рабська. Загалом, можна сказати, що молода людина-наркоман – це людина, яка не має сили, не має хватки, щоб відвернути несприятливі ситуації: через те, що не може змінити світ, хоче змінити сприйняття світу, породжуючи “паралельні всесвіти” та “альтернативні світи”.
Тому психологія наркомана тісно пов’язана з феноменом уникання, втечі. Наркоман хоче втекти від реальності, яку вважає прикрою, породжуючи ілюзію всемогутності.
Наркоман, з іншого боку, живе у системі МАРЕННЯ. З психіатричної точки зору, марення має декілька характеристик:
1) він не повернеться назад, навіть пізнавши досвід інших;
2) не піддається логіці реального мислення;
3) не усвідомлює хвороби;
4) наркотик стає ідеологією життя.
Наприклад, талановитому музиканту можна показати, що через вживання наркотиків талант, який він завжди мав, не збільшується, і що можна його розвинути через навчання і практику. Але він не розумітиме, що йому кажуть, і наполягатиме на своєму переконанні: якщо вживатиме наркотик, виконуватиме твори краще. Оскільки його поглинула система психозу марення, йому не допоможе ні досвід, тобто очевидність, ні реальна логіка. Він не в змозі зрозуміти реальність.
Усе сказане доводить, що будь-яка залежна людина є потенційним самогубцем через надзвичайну здатність до самознищення, якою вона володіє. Але також часто вона є потенційним злочинцем (наприклад, злочини, вчинені тими, хто вживає КРЕК, характеризуються нечуваним насильством, що перевищує звичайний показник). Очевидно, що одним з найважливіших наслідків наркотиків, на соціальному рівні, є зростання показника злочинності. Як відомо з соціальної статистики, саме токсикомани є головними виконавцями нападів і найжорстокіших злочинів. Це, зокрема, пояснюється цінами на наркотики: у США, наприклад, залежний від героїну потребує приблизно 160 чи 320$ щоденно на наркотик, за деякими винятками, таку суму можна отримати через крадіжку чи вбивство. Інколи низькі ціни на наркотики у певному місці пояснюють явищем на зразок “промоції”: продається дешевше, щоб було більше залежних.
Як можна зауважити, наслідки, до яких призводить наркоманія, жахливі. Наркоманія відіграє особливу і головну роль у тому, що Папа Іван-Павло ІІ називає “культурою смерті”. Той, хто приймає наркотики, не культивує життя; культивує смерть. І не тільки для себе, але й для інших. Не тільки тому, що часто наркоман є потенційним самовбивцею, але також тому, що руйнує осіб, яких найбільше любить. Один семінарист мені розповідав, що якось на місії його покликав один молодий чоловік приблизно тридцяти років. Уже біля десяти років тому наркотик почав забирати його життя. Він просив, щоб семінарист допоміг йому вийти з цього рабства. І в якийсь момент, зі сльозами на очах, сказав: “Я вбиваю свою маму, я вбиваю своїх двох донечок”.
І якщо йдеться про явище настільки погане і з такими важкими наслідками, чому воно так поширилося? Які причини цієї жахливої виразки, що бичує наш час?
Деякі принципи відповіді ми вже накреслили вище. Слабка особистість, яка дозволяє течії нести себе з легкістю, претендуючи на оманливе і фальшиве бунтарство, пошук свободи за межами правди і реальності, що насправді є лише безжалісним рабством. Неспроможність розв’язати різні проблеми (родинні проблеми!), неспроможність знайти сенс життя. Бажання наслідувати “моделі” і “героїв” нашого часу, які йшли і йдуть у тому самому напрямі – скільки рокерів! Компанії та середовище, де вживання наркотиків є звичайною річчю, з фальшивим добре відомим оправданням: “Я – вже дорослий, умію собою керувати, знаю добре, що маю робити”, не заважаючи на те, що це той самий аргумент, який висуває більшість тих, хто у цьому середовищі вживає наркотик. Причиною також може бути бажання виділитися, привернути увагу, здаватися “крутим” чи цікавість, бажання спробувати щось інше тощо.
Інколи сама реакція тих, хто міг би йому допомогти, робить схильність та імпульс до втечі у наркомана ще серйознішим. Відкидання улюбленими людьми спричиняє інколи те, що молода людина більш наполегливо прагне закритися у своєму світі, створеному нею та наркотиками. Часто фальшиве розуміння (дозвіл продовжувати в тому ж дусі) ще більше загострюють проблему і кризу. Щодо такого ставлення, вартує вказати на приклад, як НЕ поступати, коли йдеться про наркоманів. У Швейцарії виділили місце для наркоманів, де той, хто бажав, міг колоти собі, що хоче, як хоче і коли хоче. Поліція затримувала тільки розповсюджувачів наркотиків. Місце називається “Залізнична станція Леттен” і все ще продовжує функціонувати. Згідно з європейськими філософами, це дозволено, бо йдеться про “невід’ємне право на особисту свободу”. Ми дотримуємося думки одного аргентинського психіатра, який відвідав це місце: “…Швейцарське вирішення є найбільшим прикладом людського ідіотизму”.
Це саме відкидання улюбленими людьми інколи відбувається і в суспільстві. Щодня можна спостерігати відкидання на край, байдужість, нерозуміння й одночасно спонукання до вживання наркотиків.
Ми сказали “спонукання”. І зробили це навмисне. Адже це очевидно у суспільстві, де у шкалі цінностей домінує еротизм та утилітаризм; шкала, де проголошується перевага техніки над етикою, добробуту над життям; шкала, де пануючою цінністю є “почуватися добре”, де чути “стандартні” фрази: “якщо вам подобається”, “якщо відчуваєш бажання”, “це його життя…”. У такому суспільстві єдине, що зазнає невдачі – це поняття людини і самого сенсу людини у світі. Таке суспільство, сприяючи цим несправжнім цінностям, спонукає до наркоманії. Усі попередні кампанії проти наркоманії є “пластирем”, теплою примочкою, яка, можливо, пом’якшить біль, але ніколи не буде реальним лікуванням.
Лікування наркомана повинно бути спрямоване як на його родину, так і на самого наркомана. Не може концентруватися тільки на медичному аспекті чи медично-соціальному: воно повинно охопити всі аспекти особистості залежного. Потрібно дослідити первинні причини на родинному та індивідуальному рівні, й уже розпочинаючи від цього, розробляти відповіді. Це допоможе йому протистояти собі та проблемам. Крім лікування від інтоксикації та повернення до праці й суспільства, потрібно зважати насамперед на духовний аспект токсикомана, бо це ключовий момент у процесі одужання. Якщо Бог не займає місця, яке Йому належить, усі інші елементи життя будуть у розладі. Статистикою підтверджено, що коли звертатися тільки до людських засобів (фармакологічне лікування, групова терапія тощо), то відсотки одужання – дуже низькі, менші, ніж 30%, а рецидивів – дуже високі.

Папа Іван-Павло ІІ каже нам:
“Поведінка (наркоманів) морально неприйнятна, але їх потрібно вважати радше жертвами та хворими, ніж злочинцями. Цей феномен виникає через клімат людського та релігійного скептицизму, гедонізму, який вкінці-кінців призводить до розчарування, до екзистенціальної пустки, до переконання у незначущості самого життя, деградації, насильства. Інколи нестабільність родини є причиною наркоманії, але не завжди. Багато родин, які намагалися виховати своїх дітей найкращим способом, стають жертвами цього болючого феномена. Держава не повинна лякатися вести серйозну політику, яка б намагалася розв’язати особисті, родинні та соціальні труднощі, ввести освіту, щоб стимулювати життя та здоров’я, формування, щоб використовувати позитивно свободу і поважати особу, спонукати до ідеалів родини, щирого кохання, братньої любові та праці. Морально не можна прийняти поведінку, що протистоїть спільному добру, шкодить особистому здоров’ю, порушуючи ментальну рівновагу з найжахливішими наслідками для себе та для інших”.

Я б хотів завершити пропонуючи вам свідчення одного молодого наркомана:

“Мені дуже шкода, тату, але, думаю, цей діалог – останній, що матиму з Вами.
Мені справді дуже шкода.
Знаєте…? Час Вам знати правду, яку Ви ніколи не підозрювали.
Скажу коротко і ясно:
МЕНЕ ВБИВ НАРКОТИК, МІЙ ДОРОГИЙ ТАТУ!
Я почав знайомство зі своїм вбивцею у п’ятнадцятирічному віці. Це жахливо. Чи не так, дорогий тату?
Знаєте, як ми познайомилися?
Через одного громадянина, дуже елегантно одягнутого, справді дуже елегантно, який гарно говорив і представив нам майбутнього вбивцю: “НАРКОТИК”.
Я спробував раз і ще раз відкинути його, але громадянин зачепив мене, кажучи, що я – не чоловік.
Не потрібно говорити більше, чи не так…?
Я вступив у світ токсичного. Спочатку були дурниці, потім настала втрата свідомості, а потім – темнота. Я нічого не робив без наркотиків. Потім настав брак повітря, страх, галюцинації; потім – знову ейфорія.
Знаєте, тату… Коли я починав, усе здавалося смішним, кумедним і беззмістовним, навіть сам Бог здавався мені дуже смішним. Сьогодні у цій лікарні я визнаю, що Бог – це найважливіша істота у світі. Я знаю, що без його допомоги я б не писав того, що пишу зараз.
Тату, повірте, життя токсикомана є жахливе, людина почуває себе роздертою з середини. Це жахливо, і кожна молода людина повинна це знати, щоб не вступити в це саме.
Я вже не можу зробити три кроки без втоми. Лікарі кажуть, що я вилікуюсь, але коли вони виходять з кімнати, похитують головою.
Тату… Я маю тільки 19 років і знаю, що не маю шансів жити, для мене вже запізно. Мій дорогий тату, маю ще останнє прохання до Вас: скажіть усім молодим людям, що Ви знаєте мою ситуацію і покажіть їм цей лист.
Скажіть їм, що біля кожних дверей школи, на кожному курсі, на кожному факультеті, у будь-якому місці завжди є людина, елегантно одягнена, яка хоче показати їм їх майбутнього вбивцю, руйнівника їх життя, який їх доведе до божевілля і смерті, як мене.
Будь ласка, зробіть це, мій дорогий тату, перш ніж буде занадто пізно також і для них.
Вибачте мене, мій дорогий тату…
Я занадто багато страждав…
Вибачте мене за те, що заставив Вас страждати через мої божевілля.
Прощавайте, мій дорогий тату!”

Після цього листа хлопець помер 23 травня 1995 року в Сан Паоло, Бразилія.

о. Карлос Міґель Буела, ВС