Домашня Церква » Сторінка для молоді » КОЛИСКОВА ДЛЯ ПОРОЖНЬОЇ ГОЙДАЛКИ

 

КОЛИСКОВА ДЛЯ ПОРОЖНЬОЇ ГОЙДАЛКИ

Автор: Петро Гусак від 28-01-2018, 10:58, переглянули: 204

Христя Венгринюк

КОЛИСКОВА ДЛЯ ПОРОЖНЬОЇ ГОЙДАЛКИ


Беззвучність породила спокій і сама пішла спочивати. Затишне зимове напівтепло. Ні крихти снігу, ні краплини сумніву, що це лише ніч, така сама, як учора, як — завтра... Все було б до болю звичним, якби не те скрипіння, що заважало сну навшпиньках підкрастися до змореного тіла. Сон підповзав, але жодного разу не зміг зачепитися так, щоб проникнути у підсвідомість. Неспокійна голова мордувалася від того малоприємного звуку, який роздирав вуха, хоч і був він тихим-тихим; дивно, що лише одна душа відчувала його, та його можна було передбачити, бо мелодика нагадувала коли¬вання, безперервні й однакові. І все супро¬воджувалося ще й сміхом: пискливо-дратівливим, їй не моглося навіть думати про відпочинок. Вона стояла на балконі, розчи¬нялася в диму важких цигарок. їй жадалося побачити падаючу зірку і загадати бажання, але зірок тієї ночі не було. Небо затягнули молочні хмари. Як вони могли? Як? Коли та зірка — то останній шанс для неї. Вона потопає, і немає за що зловитися... А так хоча б віра, а її нема. «Ма — який гарний склад... мА...» — подумала вона... Та її роздуми переривали скрипіння та сміх, але вона не реагувала, гадала — божеволіє. Викинувши недопалок, почала спускатися з балкона на землю. Навіщо? Не знати... Мабуть, і сама цього не розуміла. Боса ніжка розчавила ледь замерзлу зверху землю, а далі провалилася в однорідну масу, холодну та огидну. Вона витискалася з-під пальців, застигаючи, наче фрагменти скульптури. А жінка чавила й чавила землю, вона йшла, наче привид: білосніжна сорочка ледве закривала її сідниці, а далі виднілися не менш білі ноги, вона примру¬жувалася від власного дихання, котре парою било їй у лице. Нахилилася над болотом, взяла в долоні сіру непрозору речовину й піднесла до очей: вона шукала відблиск зірок — немА... Вона бігла, витираючи руки до неймовірної чистоти. А скрип і сміх ставали все гучнішими, вони наближалися до неї — чи вона на них. Спинилася посеред порожньої вулиці і неса¬мовито закричала: «Допоможіть мені... хто-небудь!..» — а потім упала навколішки, схилила голову на коліна і так в нетеплу ніч просиділа хвилин з десять... Що ж вона робить? Якби ж
вона усвідомлювала, що якраз зараз... не можна!
Синє світло засліпило її. Щось сяяло, вона дивилася довкола і не могла зрозуміти, що це. Воно рухалося, і ті звуки... Відчула: вони йшли он звідти... Не боячись уже нічого, піднялася й пішла на світло. Ступаючи на траву, зрозуміла, що стоїть на дитячому майданчику. Каруселі рухалися, точніше, на них хтось гойдався — видно лише синє світло. Воно було скрізь: і в пісочниці, і на деревах. Підійшовши ближче, розгледіла, що сяйво схоже на постаті. ДИТЯЧІ ПОСТАТІ! Але жалюгідні, схожі на дітей — але чи то занадто худих, чи то хворих. Вони співали щось моторошне, та жінка не злякалася, а дивилася на них і запитала найбезглуздіше, що можна було запитати:
— Чому ви шумите?
Щось, що сиділо на гойдалці, відповіло;
— Це чуєш лише ти... — І знову стало мугикати.
— Чому лише я?
— Бо якщо не отямишся, твоя дитина скоро буде поміж нас, а ми не любимо, коли нас більшає.
Ми не любимо таких, як ти.
Вона не могла й слину ковтнути від почутого.
— Яка дитина?
— Та, яку ти носиш в собі і якої ти не хочеш, а вона любить тебе, «мамуля»!
— Я... Моя дитина... Хто ви?
— Ми діти таких, як ти.
— Ненароджені діти, — доповнило щось, що сиділо на лавці.
— Ви... — щосекунди запиналася жінка, — ви несправжні... мені полегшає... так-так, це все
мине, — переконувалася сама себе.
Діти знову почали сміятися, їхній сміх нага¬дував найжахливіші фільми. Жінка підняла очі й побачила, що ці сині істоти скрізь: на балконах, дахах, гіллі... Злякавшись, побігла в сусідній під'їзд. Залетіла на третій поверх і подзвонила у білі двері. Довго ніхто не відчиняв, а вона все тримала і тримала палець на дзвінку.
— Зараз, зараз, годі будити... У нас малеча спить, — почувся сонний голос.
«Дитина! — подумала вона. — І тут дитина...»
Що сталося, ти чого не спиш? — здивовано запитав сусід.
— Допоможи мені!
— Заходь.
— Можемо піти до тебе на балкон?
— Можемо, але що трапилося?
— Там сині діти... Вони скрізь!
Він подивився на неї, як на божевільну, але вийшов на балкон, а вона залишилася в кухні.
— Там нікого немає.
Вона стала на холодну плитку і почала пока¬зувати місця, де начебто мали бути діти.
— Але їх там нема! — обурився знайомий.
Нічого схожого на дітей він не бачив, а гостя не могла доступно пояснити, що відбувається надворі, вона щохвилини закривала вуха й жмурилася: їй заважали спів і сміх дітей, а ще скрип гойдалок.
Вона знову стоїть на балконі, та вже на своєму. Дивиться на діток, як вони граються, як гойдають одне одного на ручках, як засинають, і не може пригадати, чому плакала ввечері і чому так сильно хотіла побачити зорепад...
Узяла таксі, щоб доїхати до гаража, де стояла її машина, котрою вона давно не користувалася. Сіла, завела й поїхала. Поряд сиділо синє дитятко.
— Привіт — сказало воно.
— О, привіт, — без здивування відповіла жінка.
— Мамо, а куди ми ідемо?
— А ти куди хочеш?
— Хочу до тата...
— Що за дурниці, і чого ти називаєш мене мамою?
— Бо ти зараз мати нас усіх, ти ж також хочеш убити свою дитинку?
— Я не вб'ю.

— Брехня, ви так усі кажете, а потім нас більшає, — посміхалося дитя.
— Так більше не буде! Як тебе звати? — запитала Соня, виїжджаючи з міста.

— Я не знаю, вони не встигли мене назвати... Не встигли... — Воно почало плакати.
— О, та не плач...
— Ти не знаєш, як це боляче, коли тебе заліз¬ними щипцями, такими, як садові ножиці, ділять
навпіл, а ти безсилий щось змінити, лише сильніше тримаєшся за пуповину і щомиті благаєш:
«Мамусю, не треба», — а потім стаєш синім світлом і вічно гойдаєшся... Ти живеш з матусею, всмоктуєш ту їжу, котру вона дарує тобі, чуєш її сміх, сумуєш, коли вона плаче, любиш її так сильно-сильно, мрієш скоріше її побачити, а вона — вбиває тебе, як злочинця...
Жінка обійняла те прозоре створіння, котре могло би бути людиною, і заплакала.
— Можна я дам тобі ім'я?
— Я мав би бути хлопчиком...
— Я називатиму тебе Деном.
— А можна я називатиму тебе мамою? — Прозорі оченята ніжно глянули на неї, вони не могли чекати іншої відповіді.
— Можна,
— Мама... яке гарне слово... Мама... — тішився Ден, а Соня гнала кудись із шаленою швидкістю і
шаленою музикою.
Жінка не могла дивитися крізь скло. Сині створіння були скрізь. Навіть за містом, навіть на озерах. Ураз із криком загальмувала: побачила, як одне синє дитя їло людське тіло.

— Що воно робить? Ви їсте людей? — з остра¬хом запитала «мама».
— Ні, лише своїх батьків, коли вони помирають...
— Вони відчувають біль?
— Відчувають.
Соня довго дивилася, як синій ротик, не маючи зубів, одними яснами намагався відірвати шмат м'яса з маминої ноги, а коли не виходило, просто проковтувало, потім блювало тими непережованими частинами і знову злизувало. Воно їло й волосся... Наче мале ненажерливе котеня — так їло, аж голова тремтіла. Їло й плакало.
— І матір і батька? — запитувала Соня у Дена.
— І батька теж, та у нього, як бачиш, раніше мати померла, а може, й ні, може, батька воно давно проковтнуло.
— А ти?
— Ні, я з'їв лише лікаря, котрий убив мене...
— І лікаря.... — задумалася жінка.
Вони наче плили серед того синього пекла. Соня вже давно помітила, що серед синіх примар були й інші — кольору моря, лагуни. Їх було мало, і вона не розуміла, хто вони і чому інші.
— Це також ненароджені дітки, — наче чита¬ючи її думки, відповів Ден, — але бажані. Вони
померли разом зі своїми матерями і живуть з ними на небесах, час від часу спускаючись до нас, і передають нам сонячне проміння, щоби ми не замерзали. Кажуть, на небі добре, там усі привітні і ніхто нікого не їсть.... — Він притулив свою ручку до вікна машини і сумно спостерігав, що коїться довкола. Їй було жаль його, але вона не знала, як можна розвіяти той смуток. Однією рукою намагалася пестити Дена — він був холодний і не зовсім приємний на дотик. Вони проїжджали повз велике кладовище, і діток там було найбільше.
Вона розмовляла з Деном, як зі справжньою дитиною, як із живим. Пролетіла ніч. Холодний світанок. Вона дивилася на нього, як на спасіння цієї жахливої ночі. Їй не хотілося просити його щезнути, бо... Чому — вона не знала, та щомиті уявляла залізні ножиці, котрі двоїли ще не зовсім сформоване тіло. Вона тулилася до нього і цілу¬вала холодні щічки, а він просто усміхався й мовчав.
— Та ти живий, — повторювала Соня, — ти заслуговуєш на любов.
Вона то плакала, то сміялася, а в машині ставало все холодніше, можна було б зігрітися лише її емоціями, бо вони були насправді теплими.
— Я все одно щезну... — відповідав він. — Вмить. Коли ти народиш, більше не побачиш
мене.

— А якщо я не народжу? — І тут Соня злякалася своїх слів. Невже вона любила це
створіння більше за своє дитятко?
— Я все одно розчинюся синім світлом, але я вічно гойдатимуся під твоїми вікнами, та вже не
сам, а з твоїм дитям. Зрозумій, я лише мить, лише урок, щоб ти не зробила найжахливішого гріха, я
зараз твій янгол, щоб показати тобі правду. Повір, я люблю тебе не менше, та я приречений бути
вічно лише крихтою людини, лише тінню... Я змирився... Тепер залишилося тобі.
Вона думала про його слова, та над ними нависали гострі медичні інструменти.
— Чому вона не захотіла тебе?
— Цього я не знаю... Соню, тебе покинув він, батько твоєї дитини, уяви, що я не з'являюся, і що
тоді ти? Хіба ти, така юна... коли перед тобою успішна кар'єра... коли ти аж ніяк не готова бути
мамою... хіба б ти не зробила цього? — Його очі наповнилися докором. Здавалося, вони пронижуть її і розірвуть душу. А вона дивилася на нього й не знала, як витиснути з думок цей страшний
ніж, і ножиці, і скальпель.
— Я б навіть не задумувалася, я б зробила це. Я гадала: все так просто. Наркоз — і ти та сама, що
була вчора.
— Та сама! — цинічно засміявся Ден. — Лише без душі, бо вона вмерла разом з твоїм пуп'янком.
Ти навіть не уявляєш, що відбувалося би з тобою після цього... Ти б мільйон разів пожалкувала, ти почала б думати, хто ріс у тобі, хлопчик чи дівчинка, як би ти назвала його. А найважче щомісяця уявляти, якою була би твоя дитина. Мріяла б про перший зубчик і перше слово. Мука... Потім щодення затягує і починаєш забу¬вати, жити далі, та благай не благай — нічого не зміниш.
Вона звикла до нього, як до рідного. Полю¬била... Вони бували скрізь: вона купувала два квитки у кіно, він сидів поряд. Вони розмовляли, і вона не соромилася говорити з повітрям, і ніхто, ніхто їй не дорікав, не казав, що божевільна...
Вони набирали мультиків, сідали перед теликом, їли чіпси, сміялися. Вона не думала про дитя, котре росло в ній... її навіть не нудило, лише дуже зрідка хотілося чогось такого, чого ніколи не любила. Могла їсти часник, як яблука...
Він називав її мамою, вона купувала йому іграшки, бавилася з ним, гуляла.
— Мам, ще півроку і я щезну. Я так суму¬ватиму, я так люблю тебе. Ти справжня, — повсякчас казав Ден.
— Я теж тебе дуже люблю... Ти мій синочок... І іншого я не хочу, — відповідала вона і плакала, а
потім тулилася до нього.
— Не гріши, мам... Не гріши... Вона звикла бачити світ у синьому кольорі. Якось уранці йшла за морозивом: Ден ще спав. Вона зупинилася посеред вулиці і аж присіла, бо те, що побачила, почало проникати в її мозок — усе заповнила синява. Дітки були скрізь: вони звисали з дахів, чіплялися за дерева, навіть за людей.
ГОСПОДИ, МИ ЩОДНЯ ВБИВАЄМО ДІТЕЙ! — думала вона. — Та хіба я краща? Я не хотіла цієї дитини... Я й тепер не хочу, я так звикла до Дена.
Прийшла, поцілувала синеньке чоло, він розплющив оченята і теж посміхнувся, поцілував маму. Він снідав, вона палила на балконі і диви¬лася на діток. Палила! А не мала б...
У ній помітно щось росло, та вона не гово¬рила з ним, не гладила, просто щось жило в ній, просто вона... Чи то занадто переймалася тим дитятком, котре зараз дивилося на неї, чи просто вона не усвідомлювала, яку величну місію виконує. Їй хотілося, щоби час не плив так швидко, аби ці дев'ять місяців тривали якомога довше.
Ден більше не говорив їй, як сумуватиме, як бажає бути з нею, став веселішим, усміхався їй... І вона не хотіла засмучувати його... Мовчала...
«Ма — який прекрасний склад, — часто думала вона. — Він звучить так особливо, божественно... Ма...»
Ще декілька днів, і вона не бачитиме його... вона триматиме на руках крихітку, свою час¬точку, але — не бажану.
— Синочку, пообіцяй, що пам'ятатимеш мене. Пообіцяй, що коли я народжуватиму, ти трима¬тимеш мене за руку стільки, скільки це буде можливо... — Вона дивилася на нього такими благаючими очима.
— Я буду текти в твоїх жилах... — єдине, що відповів він.
Її дитя проситься на волю... Холодна кімната. Дена ніде немає. Їй здається, наче маленькі молекули рухаються по її тілу. Наче щось хоче пробратися до її дитини. Враз вона відчула нестримний різкий біль і миттєве полегшення...
Вона народжує і несамовито кричить, кличе Дена.
— Тихенько, він неодмінно прийде, він, мабуть, чекає на вас двох у коридорі, з величезним букетом, тихенько, — повторює лікар, думаючи, що вона кличе чоловіка.
Вона не хоче дивитися на хлопчика, на своє дитя. Вона плаче.
Її вітають, показують немовля, воно начебто посміхається. Їй посміхається... Ден, лише в людському тілі! Він проник у її тіло... Вселився у плід.
— Синочок, Ден... Ден... — Вона плаче від радості.
— О, то ви сина батьковим іменем назвете... — посміхаючись, сказав лікар.


Венгринюк, Христя. Колискова для порожньої гойдалки (С. 79-94) // Венгринюк, Христя. Катарсис. – МВІЦ «Місто»: Чернівці, 2005. – 176 С.



Категорія: Сторінка для молоді, Бібліотека

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.

Додавання коментаря

Им'я:*
E-Mail:
Коментар: