Домашня Церква » Корисне » Поезія і гумор » НЕЗВЕРШЕНА ВЕСНА

 

НЕЗВЕРШЕНА ВЕСНА

Автор: natalia від 26-02-2013, 22:31, переглянули: 854

НЕЗВЕРШЕНА ВЕСНА
Драма

Написана на основі реальних подій, що відбулися в одному
з ВУЗів Львова наприкінці 80-х років.


Дійові особи:
Оксана, дівчина років 18-ти.
Андрій, однокурсник Оксани.
Мати Андрія.
Три ангели.
Ненароджене дитя (хлопчик років 9-ти).
Вівцевовк


Троянда
(Пам’яті Оксани Шептицької)

Поміж усіх троянд одна
Милується собою
Та раптом вкрились пелюстки
Кривавою росою:
Бо ірода рука лиха
При корені зламала.
Ти плодоносила, вона –
У землю закопала.
Тепер у райському саду
Вже будеш процвітати,
Священний цвіт той у віках
Ніколи не зірвати.

Олег Макар „Мелодія серця” (збірка)


Розповідач:
Якось мені мій давній друг
В дарунок книгу підписав.
Пригадую, одразу в слух
Один стишок мені припав.
Посвяту бачу у горі,
Кажу до нього: „ Дивно дуже...”
З’явились зморшки на чолі,
Йому було це не байдуже.
Він знав її у юні роки:
Разом ходили на уроки.
І раптом всі: знайомі й друзі
Залишились в сльозах і тузі.
Він розказав мені життя,
Її життя – трагічна доля,
Про гріх чужий, про каяття,
Що це – Любов, і що це – Воля.
Так, це було, було в наш час.
Не десь, колись, скажу при слові,
Це знов стається і не раз
У християнськім древнім Львові.
Хай Бог простить, бо я не можу
Виносить вироки комусь.
Я лиш сумління потривожу
Собі і вам, чогось навчусь.
Перекажу усе, як слід.
Хай Бог благословить перо,
Щоби слова принесли плід,
Щоб вийшло на добро, не зло.
Синє плесо небес і хмарки,
Жити хочеться, жити, жити.
І співали над полем пташки
І хотілося їм любити.
І здавалось немає межі
Ні у поля, ні в щастя немає.
І у полум’ї тої пожежі
Хтось Закони спалити бажає.
Минали дні, і йшли собі вони
Без призадуми і без перепон,
Тендітний скальпель пекла й сатани
Ампутував у серці їх Закон.
Не було їм ні болю, ні жалю,
Було лише без совісті: „Люблю”.

Ангел (стоячи перед Розп’яттям):
Тіло, Ти Його не жалів,
Тілом, упадаючи, млів.
Тіло ти обнажити дав.
Духом, як же Боже страждав...
В тілі, Ти любов показав,
В Тілі - посміховищем став,
Тілом Ти своїм засудив:
Нице, що так світ полюбив.

Дія І

Оксана: Андрію, знаєш, я...
Нас вже не двоє,
Хтось іще тепер
Кохання наше
Маки і волошки.
Андрій: Оксано, зачекай ще трошки...
Оксана: Чи любиш, чи у пам’яті затер?
Андрій: Оксано, припини. Ти ж знаєш, що кохаю.
Навіщо ці питання, ці слова?!
Оксана: Тоді чому не поберемось ми,
Коли кохання наше має плід?
Андрій: Ну, зачекай, обдумай все як слід.
Ти вчишся ще, і я іще навчаюсь.
Для чого нам цей клопіт,
Ну скажи?..
На світ дивись і очі розв’яжи.
Хіба нам вже дитям закрити світ?
Зажди, кохана, поміркуй як слід.
Оксана: А ти казав, що любиш...
Андрій: Ну, люблю, але тебе, тебе – одну.
Для тебе не бажаю я ярма.
Оксана: Ти думаєш? Це ж твоя кров, Андрію.
А в тебе й крихти співчуття нема.
Андрій: Ну зачекай, обдумай все як слід.
Оксана: Андрійчику, кохання має плід,
Своє зернятко знищити бажаєш?
Ти смерть для свого сина вибираєш?
Андрій: Що ти верзеш, яка ти ще дурна!
Оксана: Ти не кричав колись. це дивина...
Андрій: Ну поберемось, добре, на весні.
Ото у квітні, чуєш, поберемось.

Вівцевовк:
Сім’єю зав’язати собі руки,
На твою молодість такий тягар і муки.
Навіщо це?- красивий, молодий...
Ще буде їх немов бджолиний рій...
Отих Оксан, блондинок і брюнеток
І музиканток і легкоатлеток (посміхається єхидно)
Яких бажаєш! Ти не будь дурним!
Усе це жарт, немов осінній дим.
Закреслити свободу на завжди!?
Куди ідеш? Скажи мені куди?
Твоя дорога радості напій, гляди, за вибір свій не пожалій.
Ти народився щоб вкусити щастя,
А тут сім’я( зневажливо). Ні! це капкан, напастя!
Чи ж ворог я тобі? Ти – Цар і Пан!
Чого стремиш в ярмо шукати ран?

Ангел І:
Весна душі і цвітом чистоти
Радіє Бог понад усе створіння,
Весна душі, о це лиш зберегти!
І кожен віддих наче Вознесіння.
Весна душі, дарма що йде життя,
Аби не облетіли білі квіти.
Як облетять – не буде вороття,
Як одцвітуть – не буде чим радіти.

Злий дух обриває пелюстки двох квітів і топче їх. Звучить тривожна музика.

Дія ІІ

Андрій: Ми з Оксаною, мамо, полюбились давно...
Мама: Що ти, сину, говориш?
Андрій: А чи Вам все одно?
Мама: Та ж вона не рівня нам, що верзеш, ти – дурний!
Тобі вчитися треба, ти іще молодий.
В тебе, синку, ще буде тих Оксан... Не кажи...
Світу ще молодого ти собі не в’яжи.
Андрій: Але нас уже троє,
Я любив, обіцяв...
Мама
(іронічно): Сину любий, це – юність,
Ти у мріях літав.
Ми для тебе живемо,
Ти собі це затям.
Я помру, але згоди
На це дрантя не дам.

ВівцеВовк:
Він молодий, він надто молодий...
Обережи, це син твій, пожалій.
Такий тягар на плечі не для нього.
Ти мама зрештою... Ти – голова усього.
Ти мусиш все: і думати за всіх,
Щоб хтось з твоїх як жертва не поліг.
Обережи, ти ж мама, він є твій.
Облуда це, рятуй його жалій!
А хто вона ? – глухе село забите!
Андрійко буде мучитись, терпіти.
А ти на самоті ковтнеш докір,
Що не пішла марі на перекір.

Ангел ІІ (співає):
Не дай, мамо вроди, не давай освіти,
Тільки лиш у Бозі, щоб зростали діти.
Не дай мамо долі, не давай нічого,
Лиш навчи, матусю, боятися злого.
Не дай мамо поля, не дай мамо хати,
Лиш навчи, матусю, від гріха тікати.
Лиш любити Бога, щоб не було темно,
Тоді ти, матусю, не живеш даремно.
Бо що з тої хати і з тої освіти,
Коли в серці Бога розпинають діти.
Бо що з того поля, що у спадок дала,
Коли ти для Неба дітей не придбала.

Ангел ІІІ:
Останній день. На дворі сутеніло.
З пробитих ніг на землю – свіжа кров.
Усе єство і мучилось й боліло,
Бо знову хтось з байдужістю пройшов.
Розп’ятий Бог утратив вигляд Божий,
Мов не було ні слави, ні краси.
Розп’ятий Бог на Бога і не схожий.
„Спасав когось, тепер себе спаси”.
А Бог мовчав, коли почув лукаве,
Лиш по чолі стікав кривавий піт.
Любов розп’ята без краси, без слави,
На своїм троні відкупила світ.

Дія ІІІ

Оксана: Андрійчику, ти зовсім не такий, як був.
Ми світ перевернули.
Тепер я розумію, що любов –
Це інше щось...
Ми знищили її тоді, коли
Нам думалось, що творимо її.
Як жаль! Яка печаль!
Андрій: Поїдемо на дачу, вже весна.
Мені потрібно загострить лопати,
Ще тиждень тому попросила мати.
Оксана: Поїдемо. Ти ж знаєш –
Я люблю весну.
Андрій: Ну, ну...
Оксана: Вже березень, ось прилетять лелеки.
В дитинстві я назустріч виходила,
Сестрички меншої просила.
Мої дитячі мрії-сни...
І що ж, послухали вони.
А скоро й нам вони в дарунок
В колисочку положать клунок.
А потім квітень, квіти, квіти,
Хлоп’ятко наше буде гомоніти.
А як назвем свого синочка?
Андрій
(роздратовано кричить): Ну годі вже, ти наче квочка!
Помовч, доволі теревень,
Я вже втомивсь за цілий день.
Оксана(задумливо):Ти став тепер немов стіна.
Ти не кричав колись, це дивина.
Але й не дивно...
Ми зруйнували те, що зветься чистотою!
Андрій (кричить):Та ж годі вже, та що з тобою?!

Дитя:
Подаруй мені життя, о рідна ненько.
Мамо люба, а в людини є серденько,
В мене теж, хоч ти іще не знаєш.
Ти мене, напевно, так чекаєш...
Ти постарієш і будеш зі мною.
Мамо, повір – ти не будеш сумною:
Радістю, щастям тебе обдарую.
Тебе не бачу, а голос вже чую.
Не побивайся, що хлібця не стане,
В полі волошка без Бога не в’яне.
Не клопочися про завтрашнє нині,
Бог милосердя дарує людині.

Іде Андрій, за ним – злий дух, що повторю слова матері (улесливо-жалісливо):
Та ж вона не рівня нам, що верзеш, ти – дурний!
Тобі вчитися треба, ти ж іще молодий.
В тебе, синку, ще буде тих Оксан...Не кажи.
Світу ще молодого ти собі не в’яжи.

Оксана: Ти все мовчиш... Не так якось...
Чогось не розумію.
Скажи чому, чи сталось щось,
Чи хтось забрав надію?
Дивись весна, вже тане сніг...
Хоч важко нам радіти...
Немов каміння давить гріх...
Дивись! Ось перші квіти.
Андрій
(злосливо): Помовч, доволі балачок.
Дай довершить в мовчанні крок.
Немає десь лопати,
Мені ж потрібно загострить,
Бо так просила мати.

Слова матері з-за сцени:
Сину любий це – юність,
Ти у мріях літав.
Ми для тебе живемо,
Ти собі це затям!
Я помру, але згоди
На це дрантя не дам.

Андрій: Та де ж вони? А, вже згадав!
Ходив часник копати
Ще восени. Тоді удвох з Михайлом
Біля хати розговорилися, і я
Не взяв її додому...
Михайло, мабуть, залишив
В вагончику оцьому. (Показує в даль).
Іди, візьми і принеси.
А я візьму точило.

Розповідач:
Вона пішла. Останній раз
Вслід сонце засвітило.
О Боже мій, хіба брешу,
Хіба ж мені брехати?
Та і для цього це пишу,
Щоб правду розказати.
Ні, це не вигадки-слова,
Не казка на папері.
Хоч важко вірити, але
Закрив за нею двері.
(чути стукіт молотка, Андрій забиває цвяхами двері дачного вагончика в який ввійшла Оксана).
Тихо співається протягом слів розповідача:
„Перетерпів Ти за нас страсті Ісусе Христе,
Сину Божий, помилуй,помилуй,помилуй нас.”(3р.)

Розповідач:Самотньо. Березень, берези
Стояли і ковтали слези.
І вітер пронизав до кості.
Це було у Великім пості.
Вона сама, маленькі грати
Стали нагадувать хреста.
І що робити? Чи кричати
Йому у слід? Мовчать вуста.
Вже сутеніло. Сутеніє...
Не проклинає, лиш як вміє
Так молиться... і розмовляє
Як пояснить йому - не знає...
Слова закуці є для духа,
Та як бажає хтось, хай слуха:

Оксана: Він говорив, що любить лиш одну.
А ці слова були лише полова.
Він обікрав, як вітер цвіт-весну,
І залишилось згарище від слова.
І залишився біль, і сум, і туга.
Дівчатонька, дівчаточка, агов!
Це ж не кохання, це лише наруга.
Хіба ж він знає, що таке любов?
Вони ж не знають! Де ж ви, любі, йдете?
Слова, як вітер - вухо залоскоче.
І вже у серці спокій не знайдете,
Немов цигарку випалить, й не схоче.
А ти сама: надрізана, розтята,
Потоптана, як польова стежина...
З розпусника не буде мужа й тата.
Гляди, він каже вбити свого сина.
Мов той Нерон. Хіба він лютий знає?
Не вір йому, не вір йому, не вір.
Він шерсть ягняти хитро одягає,
Він проковтне і виплюне, як звір.
Він проковтне і не заплющить очі,
Він не цінує квітів чистоти.
Йому ні совість, ні слова пророчі.
Йому лиш плоть! А ти? А ти? А ти?
А ти сама! Суцвіття облетіле,
На дні твоєї туги й самоти.
І буде снитись щось невинно біле.
А ти? А ти? О, Господи, прости!
Чорні проталини-латки,
Білими плямками сніг.
Наче розкидані ватки
На перехресті доріг.
Сонце вселяло надію
І обіцяло тепло.
Усміхом щастя засію,
Горем вродилось воно.
Де ти, розвіяна доля,
Де ти? Нема і нема.
тільки берізки і поле,
Тільки у серці зима.
Де ви, незвершені мрії,
Чей же кохання не буде?
Все це були буревії,
Пута страшної облуди.
Де ти, мій Боже розп’ятий?
Дивні твої постанови.
Ти не шукаєш відплати,
Тільки бажаєш любові.
О не берися, Боже
Мої гріхи рахувати.
Тільки за гріх в покаянні
Дай мені жертвою стати.

Розповідач(співає):
По небесній дорозі лелеки вертались додому.
Падав сніг, вже останній, але все ще холодний сніг.
Над розбитим гніздечком вони призабули про втому,
І зраділи лелеки, хоч не чули ні крилець, ні ніг.
Їм би сонечка трохи, їм би квітня і цього вже буде.
Тут кохають, живуть і у труді виводять пташат.
Навіть дивно, що птахи, бо живуть вони наче люди.
І нестерпно бажають повернутись до рідних хат.
Як же люблять вони! Подивитись – дивуєшся тому!
В забутті носять жаб ненажерливим діткам-пташкам
І ні слова про це, не поскаржаться навіть нікому.
Хоч не люди вони, але люблять тати їхніх мам.
І ні слова образ, бо у серці їх пихи немає.
Може це ще з раю Бог залишив для спомину їх,
Бо нічого у світі даремно отак не буває.
Білі крильця у небі, а на кінчиках – спомин про гріх.
Ні, не грішні вони, в них ні серця, ні вічного духа.
І не люди вони, їх не вчили у школі любить.
Але чує лиш той, хто відчинені має вуха,
Але бачить лиш той, хто уже пробудився й не спить.
Чути курликання журавлів.

Дія остання

Оксана(співає): Спи, мій малесенький синку,
Спи, мій маленький синочку,
Я ж тобі, вибач, не зможу
Вишити білу сорочку.
Я ж тобі, синку, ніколи
Ягідок не назбираю,
Тільки з тобою я, синку
В землю сирую лягаю.
Вибач, мій синку, благаю.
Не народившись, вмираєш.
Смерть я за тебе приймаю.
Знаю, ти це відчуваєш.
Вибач я прошу за татка,
Вибач, бо це божевілля.
Нумо складем рученятка,
Буде у нас богомілля.
Синку, о сонечко раннє,
Вибач, не маю що дати.
Я віддаю останнє –
Разом з тобою вмирати.

Падає мертва. Ангели кладуть квіти довкола Оксани і підіймають її тіло.
Завіса.
Реквієм.


© Наталя Назар, 2011
Львів



Категорія: Поезія і гумор, Блог Наталі Назар

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.

Додавання коментаря

Им'я:*
E-Mail:
Коментар: