Декалог на час кризи

Декалог на час кризи

Декалог на час кризи

Теологія духовного життя пропонує багато порад людині, яка вже опинилася в кризовому стані, людині, котрій загрожує криза, або людині, яка хоче допомогти комусь, хто переживає кризу. Поради ті можна укласти у своєрідний декалог на період кризи. Це – десять простих норм, вказівок і порад, застосування яких може допомогти творчо пережити кризу або правильно допомогти людині, яка її переживає. Звичайно, окремі норми та поради пов’язані між собою, іноді показують схожі проблеми з різних боків. Йдеться-бо тут про таємницю людини, в якій не можна однозначно відокремити одного виміру від іншого.

1. Реалізм: розглядати кризу в її справжніх вимірах

Треба побачити кризу в її справжніх вимірах. Помилки в розпізнанні причин, змісту, розвитку даної кризи можуть призвести до того, що ми не побачимо кризи такою, якою вона є насправді. Знання себе та розпізнання типу і розмірів кризи може допомогти в її прийнятті. Прийняти кризу не означає збайдужіти і пасивно відмовитися від будь-яких зусиль подолати її, а навпаки, – прийняти пов’язані з нею труднощі та страждання спокійно і з активною чуйністю. Прийняття кризи не полягає в її схваленні, не йдеться про підхід на зразок: ” Ах, як це чудово, що я переживаю кризу!”. Це означає просто внутрішньо примиритися і без бунту прийняти цей біль. Багато людей у кризовому стані з тривогою кажуть: ” Це – кінець світу… все пропало”. Та це не так. Це не кінець світу, навіть свого власного, особистого світу, хоча “землетрус” може бути неабиякий. Кінець світу не настане ані внаслідок цієї, ані будь-якої іншої кризи даної людини. Світ переживе ще багато людських криз, і на кожну з них треба поглянути спокійно, намагаючись побачити її справжні розміри. Втім, не можна заперечити, що деякі кризи – наприклад, криза віри чи світогляду, етична чи релігійна – можуть бути причиною глибоких внутрішніх змін та страждань.

2. Оптимізм: кожна криза може стати причиною зростання

Потрібно зрозуміти, що кожна криза, кожен етап кризи може бути причиною духовного зростання, якщо її буде позитивно подолано. Криза вплітається поміж моїми “вчора” і “завтра”. Завтрашній день ніколи не буде таким, як учорашній. Правильне переживання кризи ніколи не може полягати в тому, щоб повернутися до вчорашнього стану, бо це неможливо хоча б з огляду на те, що людина збагачується новим досвідом. А завтрашній день може бути кращий, більш творчий. Він відкриє переді мною зовсім нові обрії, яких я б ніколи не побачив, якби не пережив кризу.
Св. Апостол Павло в Першому Посланні до корин тян пише так: “Бог вірний: Він не допустить, щоб вас спокушувано понад вашу спроможність, але разом із спокусою дасть вам змогу її перенести” (1 Кор 10, 13). Отже, не буває такого випробування, яке перевищувало б людські сили. Бог, дозволяючи, щоб людину спіткало

випробування, дає водночас потрібну благодать, аби правильно, плідно його пережити. Більше того, не можна дивитися на кризу як на щось на зразок Божої кари, в ній треба бачити час нелегкої, але творчої благодаті Господньої. Значення, суть цієї благодаті людина найчастіше неспроможна одразу збагнути. Потрібно чимало часу, іноді багато років, щоб зрозуміти, наскільки ця благодать була потрібна.

3. Цілісність: аналізувати кризу цілісно, в контексті актуального психічного стану людини

Слід розглядати кризу в її екзистенційному комплексі. Дуже часто ми робимо помилку, помічаючи лише окремі елементи, симптоми кризи. Це схоже на ситуацію, коли помічають тільки вершину айсберга, розміри якого набагато більші за те, що видно над поверхнею води. Якщо дивимося на кризу, помічаючи лише деякі її елементи або шукаючи її симптоми в дрібницях, це призводить до того, що переоцінюємо або недооцінюємо важливість цілої кризи, перебільшуючи або мінімалізуючи деякі деталі. Розгляньмо два банальні приклади, що показують крайнощі в підході до людської поведінки.
Перший приклад: батьки 16-річної доньки дуже твердо вимагали від неї, щоб вона не поверталася додому пізніше 9-ї години вечора. Одного разу дівчина спізнилася на півгодини. Тоді батьки, не чекаючи жодних пояснень, накинулися на неї з гострими і безпідставними звинуваченнями, докоряючи, що неслухняна донька зажене їх у могилу своєю поведінкою, що вона десь вештається ночами, що невідомо, що з неї виросте, і їм соромно, що в них така норовлива донька і т. ін. А тим часом єдиною причиною запізнення міг бути трамвай чи автобус, що приїхав пізніше або поламався в дорозі. У цьому разі помилка полягає в тому, що батьки занадто квапливо оцінили поведінку доньки і зробили занадто суворі висновки. Це може стати передумовою гострої кризи.
Другий приклад ілюструє протилежну поведінку: в певному середовищі – у школі, на роботі, в родині, в монастирі – є хтось, про кого всім відомо, що він чимось стурбований. Така особа стає дедалі замкнутішою, ходить замислена, пригнічена, деколи заплакана. Видно, що вона живе у світі своїх проблем, не бере участі в розмовах, дискусіях тощо. В якусь мить вона не витримує і психічно надривається, наслідком чого є спроба якоїсь абсурдної втечі або самогубства. Всі навколо тоді говорять: що ж, ця людина була така потайна, трималася осібно, невідомо про що думала, тож нічого дивного, що вона щось таке скоїла. Стилю поведінки цієї людини було досить, щоб начепити на неї ярлик і зарахувати до певної категорії. А проте все, що люди помічають, то лише маска і так звана публічна особистість, лише зовнішні вияви, за якими найчастіше криється якась велика трагедія. Ніхто з оточення не наблизився до суті цієї трагедії, а оцінював людину лише на підставі її зовнішньої поведінки. Й оті оцінки, що напевне не залишилися непоміченими і не відчутими нею, могли стати додатковим тягарем, який ще більше її ізолював. Отже, зовнішня, дуже побіжна оцінка або навіть осуд показують свою обмеженість, коли нічого не знаємо про людину, про її проблеми, про ту трагедію, яку вона в собі носить.

4. Культура: намагатися використати поради та попередні методи подолання кризи

У процесі кризи слід пізнати її структуру і подумати, що саме найчастіше допомагає у кризових ситуаціях та якими з відомих способів варто скористатися. Переживати кризу з цілим багажем культури – це гарантія поступальної і котрольованої еволюції. Культура – це не лише сума різноманітних знань, а й плід формування особи.
Простий приклад. Коли починається криза, я кажу: “Все, кінець світу, я не бачу виходу, не знаю, як мені бути”. Але якими б обмеженими не були засоби формації в батьківському домі, у школі, навчальному закладі, семінарії, на різних курсах, щось до мого нутра, до мого внутрішнього “складу” таки мало потрапити. Тепер, коли я переживаю кризу, можу поглянути, що є в цьому складі, аби цим скористатися. Так само, якщо я хочу допомогти людині в кризовому стані, то можу сказати їй: “Слухай, пошукай-но в твоєму минулому, в твоєму дотеперішньому досвіді – може, знайдеш там якесь світло, яке б освітило твоє важке сьогодення, твою ніч”.
Теологія духовного життя пропонує для формуван­ня цієї культури багату загальну й спеціальну літературу, до якої в разі потреби можна звернутися. Роз­гляньмо простий приклад: моя молитва нині в кризово­му стані, я відчуваю, що з нею щось негаразд, що вона зовсім зникає. Тоді я можу піти до бібліотеки і пошукати в предметному каталозі слово “Молитва”. З кількадесяти позицій, які там є, мене зацікавлять, скажімо, кільканадцять. Я можу переглянути лише їхній зміст або ж прочитати кілька уривків, і тоді буде видно, в яких із них ідеться про щось важливе для мене. Читаючи ці книжки, я можу знайти світло на мою кризу.
Так само я можу шукати допомоги, переживаючи кризи різного роду: подружні, родинні, кризи тотожності, покликання та ін.

5. Приклад інших: використати досвід людей, які переживали кризи

Важливо вивчити досвід інших людей у переживанні криз. Кожне людське життя – єдине і неповторне, але з кожного людського досвіду я можу зробити якісь висновки для себе і для того, щоб краще допомогти іншим людям. Можу навчитися виявляти причини кризи, її перебіг, процеси тощо. Допомагаючи комусь іншому, я допомагаю самому собі, бо усвідомлюю дилеми, труднощі, драми, які можуть колись спіткати мене. Спостерігаючи за різними, подеколи дуже гострими кризами, можна навчитися передовсім кількох головних речей:
спостерегти, як людина в стані кризи, особливо гострої, часто поводиться нелогічно: висновки, які вона формулює сьогодні, суперечать попереднім;
зрозуміти, що людині, яка переживає кризу, треба багато чого вибачити, бо в ній, коли вона борсається в темряві, може бути чимало агресії, спротиву, бажання залишитися на самоті, відкинути товариство іншої лю­дини, її допомогу, аби пітьма була ще густішою, а прірва ще глибшою. Треба, отже, з величезним спокоєм підходити до кожної зустрічі з тим, хто у своїй кризовій ситуації реагує саме так.
Можна побачити, які неосяжні обрії відкриваються перед людиною, котра творчо, по-Божому пройде через свою кризу. Обрії, яких вона ніколи б не помітила (або помітила через багато років), якби не пережила кризи.
Можна навчитися, що потрібно дуже терпляче ста­витися до людини, котра переживає кризу. Часто може здаватися, що наша допомога нічого не дає, що з неї нічого не вийде, що людина, якій ми намагаємося допомогти, нас не слухає і робить своє. Так буває особливо на початковому етапі допомоги: вона може видаватися сизифовою працею. Але якщо тоді не залишити людину напризволяще з її кризою, потім виявиться, що ця підтримка була дуже потрібна і що їй було б набагато важче, якби вона залишилася зовсім сама.
Можна також навчитися дотримувати здорової відстані до людини, котра переживає кризу. Хибним є переконання, буцімто я найкраще допоможу комусь, якщо цілковито ототожнюся з ним і його важкою ситуацією, щоб показати, наскільки він мені близький, як сильно я переживаю разом з ним і відчуваю те ж саме, що й він. Особа, якій ми намагаємося допомогти таким чином, може відчути болючі докори сумління: мало, що вона сама переживає такий важкий період, так ще й когось іншого втягнула в це “багно”. Знов простенький приклад: коли хтось потопає, я не допоможу йому, кажучи: “Слухай, твоя ситуація така жахлива, така трагічна, я хочу бути з тобою. Зачекай хвильку, зараз я стрибну у воду і ми втопимося разом”. Щоб насправді комусь допомогти, треба зберегти розсудливість і постаратися знайти спосіб, як порятувати людину, а не поглиблювати її трагедію.

6. Єдність: шукати допомоги в інших людей

Варто передавати іншим власний досвід, бо цей досвід – загальнолюдський і немає людини, яка б не пережила кризи. Усіляка ізоляція, а тим більше ізоляція під час кризи, збіднює людину. Прагнення спільноти, єдності – це прагнення знайти когось, хто б вислухав і підтримав, перед ким можна було б відкрити душу. Кризу можна порівняти з хворобою: якщо хтось серйозно хворий, він не може відмовитися від медичної допомоги. Так само у стані кризи: потрібно зуміти відкритися перед кимось зі своїми справами. Цим “кимось” є передовсім Бог. З Ним треба ділити все – також і кожну хвилину кризи. Про це ще поговоримо окремо.
Але поруч зі мною в моїй кризі можуть бути також інші люди. Здислав Кроплевський, пробуючи відповісти на питання, як допомогти людині, яка переживає кризу, вже на самому початку зазначає:
“Кожен, кому довелося мати справу з людиною в кризовому стані, знає, що ніхто ззовні не в змозі вирішити особисті проблеми іншої людини. Свої власні проблеми кожен повинен розв’язувати сам, інша людина може в цьому лише допомогти. Проте головною передумовою ефективної допомоги є те, щоб людина прийняла цю допомогу і зробила зусилля змінити ситуацію на краще”.
Допомогти іншій людині пережити кризу можна по-різному:
дружнім, солідарним ставленням до неї, такими взаєминами, де один несе тягар іншого, промовляючи не лише словами, а й усією своєю поведінкою: “Я справді не знаю, як тобі допомогти, але знай, що ти у твоїй скруті не сам”;
духовним керівництвом. Звичайно, воно завжди, а особливо під час кризи, потребує повної відкритості, без інфантильності та будь-яких секретів, бо криза часто є такою складною, що треба, аби людина дуже чітко й точно розповідала про себе, щоб можна було швидко зорієнтуватися, про що йдеться, які розміри кризи, її перебіг, динаміка тощо.
Як уже згадувалося в “Пасторальній психології”, “потрібна інша людина, котра відкриє серце і подасть руку допомоги. Допомагає вона передовсім пізнати і зрозуміти самого себе та інших. Нічого не вирішуючи за когось, інша людина, що перебуває поруч, є об’єктивуючим чинником, який вказує шлях та вирівнює стежки, пропонуючи матеріал для роздумів, слухаючи ці роздуми, розраджуючи у хвилини вагання, сумнівів та затримок у дорозі. (…) Джерелом кризи може бути брак довіри до людей, занадто критичне ставлення до них, невміння знайти допомогу, самотність, ізоляція, але також покладання надії лише на себе, гордість”.
3. Кроплевський, уточнюючи, в чому полягає допомога людині, котра переживає кризу, пише:
“Мабуть, найефективнішим способом допомоги є так звана допомога співучасті. Йдеться про те, щоб той, хто допомагає, справді переймався проблемами людини, яка потребує допомоги. Не слід брати на себе роль фахівця: “Я знаю і даю тобі пораду, ти мусиш її прийняти і втілити в життя”. Допомогу такого роду людина часто відкидає, бо дивиться на такого “помічника” як на когось, хто не розуміє її проблем (…).
Однією з найважливіших форм такої допомоги є розмова. (…) потрібно до кінця вислухати погляди іншої людини (…). Вона почуватиметься тоді кимось вартісним”.
Дуже слушно говорить Проповідник: “Двом ліпше, ніж одному, (…) Горе одному, як упаде і нема нікого, щоб його підвести” (4, 9а, 106).

7. Аскетизм: прийняти страждання і підкреслити вартість аскетизму

Треба переживати кризу, усвідомлюючи, що це – час глибокого очищення. Аскетизм визволяє духовні сили, допомагає віднайти єдність особи, сполучити те, що роз’єдналося. Аскетизм не є і не повинен бути запереченням тіла. Він лише вказує на першість духа і дозволяє подолати ті різновиди кризи, під час яких людину спокушують різні форми матеріалізму, прагнення вигоди, споживацтво, секс, еротика тощо. Аскетизм – це духовна екологія людини, творення духовно чистого світу, в якому людина може сміливіше, спираючись на правдиву ієрархію цінностей, переживати кризу.
Звичайно, ніколи, а тим більше під час кризи, не можна вдаватися до будь-яких практик аскетичного життя на власний розсуд, бо людина, переживаючи кризу, часто поводиться нелогічно і деякі практики можуть їй більше зашкодити, аніж допомогти. Всілякі аскетичні практики можна застосовувати лише після узгодження зі своїм сповідником або духовним наставником.
Треба також звернути увагу на роль психічного й духовного страждання, присутнього в кожній кризі. Це страждання, якщо прийняти його терпляче і покірно, стає джерелом сили, додає енергії та інтегрує особистість.

8. З’єднання з Богом: зробити кризу часом зустрічі з Богом, а не відходу від Нього

Потрібно перетворити кризу не в простір віддалення від Бога, а навпаки – зустрічі з Ним, хоч апатія, скептицизм, утома, почуття суцільного безглуздя можуть призвести до прагнення ізолюватися від Бога і людей. Поєднання з Ним – це усвідомлення Його постійної присутності. Потрібно під час кризи споглядати Його присутність, Його таємницю, розуміти, що це Він дає всіляке добро, є Світлом, Силою. Треба зійти “в глибину”, до відкриття того, що в глибині мого єства я завжди залишаюся (також і в тій кризі, яку переживаю) Божим храмом, храмом Святого Духа.
Наведемо простий приклад. Одна особа середнього віку, внутрішньо дуже зранена, образилася на Господа Бога, ще коли вчилася в школі, за те, що Він послав їй якесь випробування, і в своєму гніві вирішила бути дуже послідовною. І таки була, хоча внаслідок цього її життя дедалі більше ускладнювалося. Траплялися дедалі болючіші драми, які були наслідком того, що вона в житті керувалася своєю власною, дуже автономною ієрархією цінностей, не визнаючи Божої ієрархії. А привід для цієї образи на Бога був такого рівня, що міг би стати підставою на те, щоб образитися на приятеля не довше як на тиждень.
Людина під час випробування, тяжкого переживання, може, як непокірна дитина, сказати Богові: “Господи Боже, Ти дозволив, щоб склалася ця скрутна для мене ситуація, не зробив так, щоб вона мене не спіткала. Добре, в такому разі – прощавай. Я не хочу мати з Тобою нічого спільного, якщо Ти так мало дбаєш про мене, якщо я для Тебе взагалі нічого не вартий”. Якщо людина під час випробуванння відійде від Бога, то зашкодить цим самій собі, а не Богові, Котрий є абсолютною повнотою усього.
У цьому місці варто зауважити, що той, хто допомагає іншій людині під час кризи, повинен усвідомлювати, що результат його зусиль не залежить виключно від нього самого, що треба довіритися Богові та Його силі, яка діє у світі та в кожній людині.

9. Молитва: потрібно посилити молитву

Треба включити у цілість мого молитовного діалогу з Богом моє кризове становище. Людська молитва – про що вже була мова в першому розділі цієї книжки – може, принаймні іноді, бути криком, воланням серця знесиленого, змученого трагедією. Молитва може бути також мовчанням перед Богом, перебуванням у Його присутності, навіть якщо відсутнє відчуття Його близькості, відчайдушним пошуком Бога. Цю драму пошуків, ба навіть темряви віри, слід спрямувати до Бога. Слід не обмежувати, а навпаки – посилити молитву та частіше приступати до Святих Таїнств. В італійських єзуїтів є віршована приказка:

Prima si lascia l’esame generale, poi si lascia la preghiera personale, poi si lascia l’Eucaristia e poi si lascia la Compagnia.

Ось її переклад: спочатку людина залишає іспит сумління, потім особисту молитву, потім Євхаристію, а потім – свій орден, свою чернечу спільноту. Схожу приказку можна було б також скласти і для будь-якої
іншої категорії людей.
Під час кризи потрібно посилити молитву заступництва. Якщо я бачу, що хтось переживає кризу, я зобов’язаний молитися за нього. Звичайно, для такої молитви потрібна велика віра в її міць. Немає невислуханої молитви, але Бог сам знає найкраще, як і коли здійснити мою молитву. Для Нього один день – як тисяча років, а тисяча років – як один день (пор. Пс 90, 4). Він може здійснити мою молитву через один “свій” день, тобто через тисячу років, і Він сам найліпше знає, коли, як і на чию користь здійснити моє прохання.

10. Чекати з надією та довірою до Бога

Цей останній пункт “декалогу” на час кризи заохочує з надією переживати кожну мить кризи. Довіра, надія очищує чекання від нетерплячки. Ніхто не виходить з потяга, коли він мчить із шаленою швидкістю крізь тунель. Треба терпляче зачекати, поки він доїде до потрібної станції, і лише тоді з нього вийти. Сповнене довіри чекання наказує прийняти все те, що принесе завтрашній день. Чекання характерне для людини вбогої. Гарне пояснення слова “вбогий”: це той, хто все своє має у Бога; людина, котра відкриває своє серце і просить іншого про допомогу. Таке довірливе очікування є ознакою есхатологічного мислення та оцінки людини. Моя криза триває місяць, два місяці, рік або навіть кілька років, але що це таке порівняно з вічністю або навіть з кризами, які переживали святі: вони тривали по кільканадцять і більше років.
Цим оптимістичним акцентом ми хотіли б закінчити. Життя – наше і тих, кому ми намагаємося або колись намагатимемося допомогти, – виявиться таким гарним і творчим, що неодмінно і вони, і ми переживемо не одну кризу на шляху до зовсім нових просторів, де зможемо чудово розвиватися. Проте треба знати, що не всі норми, поради, рекомендації цього декалогу можна застосовувати завжди, в будь-який момент кризи; не можна також застосовувати їх одночасно. Це – лише низка пропозицій, усвідомлення яких може стати променем
світла в нелегкий час кризи.
Насамкінець хочемо побажати нашим читачам:

Нехай Господь, Котрий приходить до людини також через благодать кризи, не оминає нас, а всім нам дарує своє безмежне милосердя.

Олександр Яценяк, SJ
Зеномена Плужик

джерело: oleh-sj.com