Шлях Якова (ч1)

Шлях Якова (ч1)

Останні три дні, за мною ходить цей спогад. (буде дуже лонгрід)
А власне я планувала написати про весь Шлях.
Тож, не дивлячись на те, що пройшло багато часу, буду писати тут – коли буде визрівати 🙂

Готуючись до Шляху (Шлях святого Якова, або іншими словами його називають Каміно), я прочитала і книгу Дзвінки Матіяш, і передивилась купу відео на Youtube, проаналізувала купу всього. І мала насправді купу страхів і очікувань…

Одне з головних очікувань були посиденьки ввечері з іншими пілігримами, слухати їх історії, розповідати свої, просто ділитись, пити вино і роздумувати наскільки незбагненно, що саме нас Бог звів в цей вечір саме в цьому альберге.

Наш перший день був надзвичайно довгим і важким, бо вийшли пізно (в 11:00 – дехто в такий час закінчував свій денний похід із-за спеки), спека була ще та 37 градусів, і до о Поріньйо ми дійшли в 20:30 – коли порядні пілігрими вже всі сплять. посиденки не вийшли.
Хоча нам було що розповісти про свої перших 20 км: і як бажання мали властивість здійснюватись в межах 10-15 хвилин, і коли насправді починаєш максимально цінувати наявність просто холодної питтєвої води, коли лягаєш відпочити просто в іспанському лісі, бо йти нема вже сил, і (Ярина цитую) “Ти перетвоюєшся в одну суцільну пору” і піт стікає там, де ти навіть не думала, що можу потіти 🙂 , коли в момент, що мотивації йти зовсім мало, а до визначеного пункту ще 7-9 км (бо карта постійно показує інші цифри) і спека зовсім не спадає і саме в цей момент нам на шляху потрапляє просто супер енергійний хлопчина з Колумбії, і ми з черепахової швидкості якось не помітно за розмовою з ним перейшли на швидкість абсолютно нормальну і так майже 40 хвилин з ним йшли….. пишу ці рядки і розумію, що варто описувати кожен день 🙂

Але сьогодні розповім про одну з історій, яких я так очікувала від інших пілігримів. (другий день був не менш насиченим на емоції, ніж перший, та оці очікувані посиденьки були саме на третій день) 🙂 І, саме коли пишу її тут, розумію як Бог все розставив, щоб я мала нагоду почути і побачити таку людину на власні очі (бо я як той Фома невіруючий, поки не “пощупаю” не повірю)

Його звати Біл, він з Філадельфії, але не тої південної її частини а північно – так він всім представлявся :), йому 62 (чи може 63 – трохи вже призабула все ж). Він Сидів і читав щось в своєму планшеті, поки я говорила з Сандрою, німкенею, яка йшла свій перший Каміно. Він пив вино і спостерігав. А ми чекали обід і я мріяла про те, що зараз я піду спати, втома навалилась страшно, хоча то була всього 4-та дня.
якось непомітно для мене зав’язалась розмова і Біл просто сказав фразу – це вже мій 10-й рік, коли я ходжу Каміно.

– це вже 10-й рік, що ходжу Каміно практично кожен рік.
10 років тому мені поставили діагноз рак і сказали, що мені залишилось жити зовсім трошки, може пів року. Операції робити нема змісту. Одним словом лікарі відпустили вмирати. Я пішов Каміно з донькою, щоб в такий спосіб провести із нею час…
Після того я кожен рік ходжу Каміно вже 10 років. Лікарі сказали, що рак десь пропав…. (тут ми довго сміялись, а я спробувала приховати сльози, які виступили від почутого.).
Біл розповідав про присутність Бога саме на шляху (так, я знаю що Він усюди і Біл теж знає – але на Шляху… я була дуже близько і говорила не тільки я. Це доречі скаже кожен, хто пройшов Шлях)
А ще Біл розповів потім, що його донька на Каміно познайомилась із своїм чоловіком, і що в них тепер 2-є дітей (хоча мабудь вже 3-є, бо Біл очікував на ще одного внука)
🙂
А вже за вечерею ми говорили про різні речі, починаючи про версію Біла чому в той чи інший періо на Шляху більше всього людей з тої чи іншої країни. От зараз в 2018 році їх особливо багато з Німеччини, бо там хтось з селебретіс пройшов Шлях і написав книгу. Багато її почитали і вирішили піти 🙂
Ми говорили саме про те як кожен з нас прийшов до Шляху, які цікаві історії траплялись кожен день, пили вино і ділились враженнями від того кого зустріли чи побачили…

Ми ще один раз побачились на другий день, але в Сантьяго ми не зустрілись, хоча якраз в останній день в Сантьяго ми вечеряли практично тою ж компанією що і на третій день Шляху (зустрітись в такому натовпі коли йдеш різною швидкістю, різні відстані – практично не можливо)

Чому захотіла розповісти про Біла – бо ця історія не мала такого логічного завершення (закритого гештальту для мене). Не думаю, що ми ще колись побачимось. Але його історія… це не прочитана в книзі, не почута з чиїхось вуст. Це історія реальної людини, яку я особисто бачила і напевно мала її почути, щоб розповісти вам. (ось тепер гештальт закрила) 🙂

В кожного свій Шлях і це не обов’язково має бути Каміно.
Але я знаю точно – якщо присвятити час Богу, він покаже тобі такі дива, які ти собі навіть в найбільших фантазіях не можеш уявити 🙂

Гарних вам снів.
на фото – річка де Міньо, по якій проходить кордон між Іспанією та Португалією.