ПРИТЧА – Про дружбу

По довгій, кам’янистій, виснажливій дорозі йшла людина з собакою. Йшла вона собі йшла, втомилася, собака теж утомився. Раптом перед ними – оазис! Прекрасні ворота, за огорожею – музика, квіти, дзюркіт струмка, словом, відпочинок.
– Що це таке? – запитав мандрівник у вартового.
– Це рай, ти вже вмер, і тепер можеш ввійти і відпочити по-справжньому.
– А є там вода?
– Скільки завгодно: чисті фонтани, прохолодні басейни…
– А поїсти дадуть?
– Усе, що захочеш.
– Але з мною собака.
– Шкодую, але з собаками не можна. Його доведеться залишити тут. Мандрівник засмутився, бо дуже був спраглий до води, та оскільки був не сам, вирішив йти далі. Через якийсь час дорога привела його на ферму. Біля воріт теж сидів вартовий.
– Я хочу пити – попросив мандрівник.
– Заходи, у дворі є колодязь.
– А мій собака?
– Біля колодязя побачиш поїлку.
– А поїсти?
– Можу почастувати тебе вечерею.
– А собаці?
– Знайдеться кісточка.
– А що це за місце?
– Це рай.
– Як так? Сторож біля палацу неподалік сказав мені, що рай – там.
– Бреше він. Там пекло.
– Як же ви, у раю, це терпите?
– Це нам дуже корисно. До раю доходять тільки ті, хто не кидає своїх друзів.