Домашня Церква » Бібліотека » ЕЛЛІНІЗМ: СИНКРЕТИЗМ ГРЕЦЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ ТА БЛИЗЬКОСХІДНИХ СВІТОГЛЯДІВ

 

ЕЛЛІНІЗМ: СИНКРЕТИЗМ ГРЕЦЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ ТА БЛИЗЬКОСХІДНИХ СВІТОГЛЯДІВ

Автор: Петро Гусак від 3-12-2015, 22:52, переглянули: 917

II. Еллінізм: синкретизм грецької філософії та близькосхідних світоглядів,
його вплив на подальший розвиток европейської культури


Продовження курсу «Европа як філософське і культурне поняття». Початок за лінком: http://dc.lviv.ua/bbloteka/3937-evropa-yak-flosofske-kulturne-ponyattya.html

Термін «еллінізм» був впроваджений в науковий вжиток німецьким істориком Йоганном Ґуставом Дройзеном (1803-1884). Він означає період в історії Середземномор’я, що починається від походів Александра Македонського (334-323 рр. до Р.Хр.) і закінчується завоюванням птолемеївського Єгипту Римом (30 р. до Р.Хр.) [1], однак його культурний вплив сягає далеко поза цю дату й під певним оглядом триває в Европі (в цілій, але особливо у Східній) донині. Чим же характерна ця епоха, і яке вона має значення для зрозуміння Европи й европейської цивілізації?
Спочатку трохи історії. Внутрішня політична боротьба (необхідний елемент грецьких демократій) та міжусобні війни грецьких полісів ослабили Грецію ІІ половини IV ст. до Р.Хр. Не в останню чергу до цього ослаблення доклалося поширення софістичних поглядів: релятивізація й суб’єктивізація істини й моралі, що потягнуло за собою занепад основних цінностей - правдивості, чесності, патріотизму, політичної волі й особистої суспільної активності і відповідальності. По сусідству ж набирала сили Македонія - спадкова монархія, трон якої посів (у 359 р. до Р.Хр.) Филип ІІ - енергійний володар і талановитий полководець. Филип рероганізував армію (зробивши основною ударною силою пішу фалангу [2]) й почав вмішуватися в міжусобні війни грецьких полісів, переміг і підпорядкував собі більшість з них та почав готуватися до походу на Схід, проти Персії. Однак у 336 р. до Р.Хр. Филипа ІІ було вбито внаслідок змови. На трон вступив його 20-літній син Александр. У 334 р. до Р.Хр. Александр переправився через Геллеспонт (нинішні Дарданелли) і пішов походом в Азію. [3] В кількох битвах (при Граніку 334, при Іссі 333, внаслідок якої Александр завоював західну половину Персії та здобув панування на Егейськім морі, та при Гавгамелах 331, у якій Александр остаточно розгромив армію Дарія ІІІ. Сам Дарій ІІІ з рештками війська втік у гори, де був убитий своїми наближеними внаслідок змови) Александр завоював Перську імперію. Поміж тим, у 332 Александр завоював Єгипет, де був зустрінутий як визволитель від перського гніту. Таким чином, Александрові вдалося завоювати і приєднати до Македонії та вже раніше завойованої Греції майже всю Малу Азію, долину Нілу, Месопотамію - аж до гірського хребта Гіндукуш (сучасний Афганістан), через який він переправився в Індію, виграв кілька битв, але повернувся назад. Виникла величезна імперія, столицею якої Александр зробив Вавилон.
На завойованих землях Александр вів цікаву політику: він не робив різниці між греками й македонцями з одного боку, та завойованими народами – з іншого. (Наприклад, сам одружився зі старшою донькою Дарія ІІІ і одружив своїх воїнів з персіянками та вавилонянками). У завойованих містах Александр виганяв олігархів та запроваджував грецький демократичний устрій, дарував їм автономію і «свободу». Це була хитра тактика: оскільки старі правителі міст спиралися на олігархію, то демократи автоматично починали підтримувати Александра. А «свобода» була номінальною: міста фактично переходили під владу Александра. [4] Внаслідок такої політики й створення величезної імперії на схід ринула потужна хвиля колонізації з материкової та острівної Греції. Народи змішалися (всі вважалися рівними), грецька мова, завдяки вище розвинутій й несеній збройною силою грецькій культурі, втративши відмінності діалектів, стала koine - загальною мовою спілкування, державного управління та науки цієї величезної імперії. Александр засновував і будував міста як опорні пункти своєї влади та як військові гарнізони. Найвідоміше з них – заснована в дельті Нілу у 331 р. до Р.Хр. Александрія Єгипетська. Оживилася торгівля й економіка. Александр, а після його смерті його діадохи (воєначальники) чеканили золоту монету із запасів золота, що доти просто зберігалося в скарбницях перських царів. Витворилася нова культура; колоністи, почуваючи себе далеко від дому й в оточенні східних народів, почували себе громадянами всього цього світу - «космополітами». [5] Александр віддавав шану богам завойованих народів та вважав рівноправними усі культи і релігії. Йоган Дройзен навідь подає юдейський переказ, згідно з яким Александр був в Єрусалимі і навіть приніс у храмі жертву Богові Ягве. [6] Так само він робив й на інших територіях: наприклад, в Єгипті Александр приніс жертви священному бикові Апісу та іншим богам, чим схилив на свій бік касту жерців. [7]
У сучасній історіографії це все прийнято вважати позитивними сторонами епохи еллінізму, добрими плодами впливу грецької культури на східні землі й народи. Але якою була зворотня сторона цього злиття народів і культур? І які духовні плоди воно принесло?
Вплив був не одностороннім, а взаємним. Це не було лише «культуртреґерство» на Схід, «окультурювання» народів, що їх до того греки вважали варварами. Александр, поставивши усі завойовані народи на один рівень з греками та македонцями, відкрив двері впливові їхніх культур на греків, а отже - на Европу. Перш за все: формами державного правління та суспільного устрою на завойованих Александром територіях були спадкові деспотичні монархії з релігійною санкцією. Я вже згадував у попередній лекції, що і в Персії, і в Єгипті правителі вважалися нащадками божества: перські царі носили титул «цар царів» і вважалися нащадками бога сонця Мітри; єгипетські фараони [8] вважалися сином бога сонця, втіленням бога Гора, нащадком Осіріса; і т.д. І ось в Єгипті жерці проголосили Александра (якого сприймали визволителем від перського гніту й відновителем давніх культів) сином бога Аммона. Розтліваючий вплив Сходу («тлетворное влияние Востока») не оминув Александра й він почав жадати для себе божественних почестей, поклоніння власній особі; більше того: він поклав обожнення власної особи в основу своєї влади, як засіб її зміцнення й освячення. А зрівнявши в правах та гідності греків, македонців та завойовані народи, він, фактично звів усіх до рівня підлеглих. [9] А підлеглі в тих краях фактично були рабами володаря, його власністю. (Навіть перські сатрапи - намісники областей - були, з одного боку, рабовласниками, а з іншого - рабами «царя царів»). «Александр поводив себе як справжній східний деспот. Він оточив себе перськими вельможами, обдаровуючи щедротами перш за все тих, хто зберіг вірність Дарієві до кінця його днів, зодягнувся у просторий перський одяг, зібрав для себе гарем з трьохсот юних красунь і зажадав принизливого для европейців привітання по східному церемоніалу» [10]. Коли на одному з бенкетів Александр, одурманений лестощами, почав лаяти свого батька Филипа за те, що той позбавив його честі переможця при Хейронеї, не витримав його найближчий друг Клейт (Кліт, гр. епічне kleitos - славний), брат годувальниці Александра, що врятував останньому життя в битві при Граніку. Клейт відкрито сказав те, що думали всі про Александрів східний деспотизм. Виникла сварка, під час якої Александр убив Клейта, а потім не міг собі цього простити. [11]
Александр був тим, хто уможливив проникнення східних деспотичних суспільних відносин в Европу: в грекомовний світ, а пізніше, опосередковано через птолемеївський Єгипет і Ґая Юлія Цезаря - в Рим. (Тому я вважаю його - так само, як і Юлія Цезаря - злочинцем проти людства. Я це поясню нижче). Після смерті Александра його діадохи (воєначальники) після жорстокої боротьби за владу (22 роки за всю імперію, до міжусобної битви при Іпсі, 301 р. до Р.Хр., а тоді ще 16 років за її частини, аж до встановлення у Македонії династії нащадків діадоха Антиґона у 283 р. до Р.Хр.) поділили його імперію між собою. Ще раніше, відразу після смерті Александра діадох Птолемей Лаґ взяв владу в Єгипті. Так виникли елліністичні держави: птолемеївський Єгипет з Кіренаїкою і південною Сирією, царство колишнього діадоха Селевка, до якого увійшли землі від малої Азії та північної Сирії і до Індії. (Війну царства Селевкідів з юдеями описано в Біблії, у Книгах Маккавейських). Від царства Селевкідів відокремилися невеликі малоазійські царства Пергам, Бітинія і Кападокія. А на заході елліністичними державами стали власне Македонія з династією Антиґонідів та острів Родос. [12] У східних елліністичних державах зберігалася звична для тих регіонів деспотична форма правління з обожествленням царя і рабською покірністю підлеглих. (Це не заважало, наприклад, Птолемеям дбати про розвиток науки і культури, що виявилося в будівництві і формуванні Александрійської бібліотеки і перекладі культурних надбань східних народів на грецьку мову). Царство Птолемеїв проіснувало найдовше - аж до 30 р. до Р.Хр., коли флот Октавіана Августа в битві при Акціумі розбив зведену флотилію колишнього magister equitum (начальника кінноти) й відданого Цезаревого друга Марка Антонія та єгипетської цариці Клеопатри. А незадовго перед тим, у 48 р. до Р.Хр., в Єгипті з невеликим військом висадився Ґай Юлій Цезар, зблизився з прогнаною Птолемеєм ХІІ Клеопатрою, розбив (з допомогою підкріплення з Азії) єгипетське військо, відновив Клеопатру на престолі, а це означало, що він фактично став повновладним володарем Єгипту. Саме там Цезар засмакував необмеженої деспотичної влади східного правителя. (Відразу після цього, в селевкідській Сирії він веде себе як монарх). І цей східний смак до обожествленої влади Цезар приносить в Рим. Він стає («обирається») диктатором, трибуном (зосереджує у своїх руках судову владу) та цензором (головним господарником/економістом Риму), і так ніби-то в рамках Римського демократичного устрою стає фактично східним деспотом-монархом. Цезар приніс з птолемеївського Єгипту в демократичний Рим розпочате ще Александром Македонським «осхіднення» влади і оголосив себе імператором. Більше того, він поставив питання про своє обожнення, як theos epiphanes - явлений людям бог, нащадок Венери і Ромула (зовсім як Селевкіди, які видавали себе за нащадків Ареса та Афродіти). Цезар ставить свої статуї в храмах, приймає божественні почесті як Juppiter Julius і т.д. [13] І хоча ревнителі демократичної ідеї Марк Юній Брут і Ґай Кассій Лонгін на березневі іди 44 р. до Р.Хр. (idibus martibus, відповідає теперішньому 15 березня) припинили фізичне існування Юлія Цезаря, то розтліваюче насіння Сходу було вкинуто і проросло: від Юлія Цезаря Римом правили імператори (Октавіан Август ще пробував ховатися за демократичні лаштунки як princeps inter pares - «перший серед рівних» у Римському Сенаті, а його пасинок Тіберій відкрито оголосив себе імператором і богом), що мали претензії на божественні почесті і нещадно переслідували тих, хто відмовлявся їх їм складати (наприклад, християн). І якщо для Риму й народів західного греко-римського світу - власне Европи, де століттями жив дух й історична пам’ять демократії і свободи вільних громадян, це виглядало як гидке звихнення (цей дух і цю пам’ять не могли придушити ні імператорська влада, ні репресії), то у східній частині Римської імперії народи були «раді старатися»: це було якраз те, до чого тисячоліттями звикли їхні предки, і на що їх генетична й історична пам’ять відповідала щасливим холуйським трепетом. Після поділу Римської імперії у 395 р. після Р.Хр. на Західну й Східну, до Східної Римської імперії відійшли землі, завойовані колись Александром Македонським і його діадохами та підкорені пізніше Римом протягом І ст. до Р.Хр. Ці землі й народи стали основою ментальності, культури й деспотично-рабського устрою пізнішої Візантійської імперії, яка у свою чергу сформувала дух, структуру та культ Східної Християнської Церкви. Через поширення Церкви візантійського зразка ця деспотично-рабська ментальність і культура суспільних відносин поширилася також і на охристиянізовані нею землі - Близький Схід, Північне Причорномор’я, Закавказзя, Балкани, Русь. Так завдяки еллінізмові й подальшому його впливові на Римську імперію і культуру Европа отримала у своєму серці азійську закваску, яка даватиметься взнаки протягом усієї її історії. Відомі европейські автократи марили лаврами Александра Македонського та Юлія Цезаря. Я згадаю лише трьох: Людовік XIV - «Король-сонце», що запозичив цей «сонячний культ» власної особи від Александра, якого вшановували як Геліоса; Наполеон Бонапарт, що завоював Єгипет і привіз до Парижу єгипетський обеліск, як колись Цезар - до Риму; Адольф Гітлер, якому, за словами американського обвинувача Джексона на Нюрнберзькому процесі, «вдалося побудувати у серці Европи типово східну деспотію» [14] - ще Йозеф Ґеббельс писав у своєму щоденнику, що німці не є Заходом [15], маючи, вочевидь, на увазі «ідеал» деспотії елліністичного зразка. Цей список західноевропейських «Александрів» і «Цезарів» можна би було продовжувати - не говорячи вже про Східну Европу! А просвічена европейська інтелігенція ХІХ - першої пол. ХХ століть називала Александра Македонського не інакше, як «Великим» і захоплювалася його (а поряд з ним - ще Наполеоном Бонапартом) військовим генієм. (Іронія долі - захоплювалися тими, хто підрубав самі основи европейськості).

Щоби побачити, який вплив мав еллінізм на всю подальшу культуру й духовність Европи, потрібно коротко розглянути його вплив на філософію і релігію.

Еллінізм і філософія [16]


З часу поразки під Хейронеєю (338 до Р.Хр.) й під час панування македонян у грецькій філософії помітний декаданс: питання політичної активності у полісах та необхідних для цього громадянських чеснот відходить на другий план. Локальні, колись чітко розмежовані і конкуруючі батьківщини-поліси стали об’єднаними у велетенську імперію, остаточні політичні рішення у якій приймалися далеко від материкової Греції - у Вавилоні, Александрії Єгипетській... Від полісів і політичних партій нічого суттєвого вже більше не залежало. Тому філософська думка звертається від громадського життя до індивідуальних проблем: на перше місце виходить питання особистого щастя - eudaimonia. Воно стало ключовим для двох великих шкіл - стоїцизму та епікуреїзму (я лише побіжно заторкну їхні етичні та суспільні погляди).
Для стоїцизму (назва походить від stoa poikile - розмальованого портика в Атенах, де навчав засновник стоїцизму Зенон з Кітіону, фінікієць за походженням, 340/334 - 265/262 рр. до Р.Хр.) чеснота (стоїки вважали усі чесноти однією єдиною чеснотою - згідністю з розумом та законом природи) була основним засобом для осягнення щастя - найсильнішої спонуки для людських діянь. Чеснота дає незворушність і спокій душі (ataraxia) і дає радість життя (chara). Набувати чесноту заважають нам почуття і пристрасті (pathe), позбутися яких потрібно за допомогою апатейі (apatheia) - відсутності почуттів болю і радості, нечуттєвості, безпристрасності, відсутності співчуття... (Нечутливість, придушення почуттів, байдужість до всіх життєвих проявів, добрих і злих - стоїчний моральний ригоризм).
- Стоїк повинен боротися зі самим собою – зі своїми пристрастями, похотями, почуттями, які заважають осягнути апатейю;
- Стоїк повинен боротися з культурою, бо вона веде до вигод і розніженості, помножує потреби та пропонує все нові способи їх задоволення, натомість стоїк повинен задовольнятися самою лише чеснотою;
- Стоїк повинен боротися з оточенням, з хибними думками і поглядами (doxa) людей на дійсність, бо ці погляди його поневолюють. (Що сучасного нагадує ця потрійна боротьба?)
У своїх суспільних поглядах стоїки вважали всіх людей причетними до божественної природи, об’єднаних спільним розумом - Логосом, а тому – членами всього людства, об’єднаними в одну суспільну систему (politikon systema). Всі люди – діти одного бога: Логоса. (Це мало й свої позитивні наслідки: полегшення рабства, пошана до людської гідності незалежно від походження й суспільного становища). А що ідеал стоїків – все людство, всесвітня держава без огляду на національні відмінності і пов’язаний з нею космополітизм (всесвітнє громадянство) дивним чином збігався спочатку з елліністичними державами, а пізніше – з Римської імперією, то імперія використовувала їх для утвердження свого всесвітнього панування й ставила їх на керівні державні посади. Вони були промоторами спочатку еллінізму, а потім – orbis romanus та pax romana. (Звернути увагу на підміну понять у стоїчному ідеалі та практиці).
Засновник іншої течії – Епікур (341/42 – 271/70 до Р.Хр.), учень Навсіфана, від якого він перейняв демокрітівський атомізм, вбачав осягнення щастя у т.зв. негативному (неактивному) гедонізмі – насолоді в спочинку: не зазнавати ніяких страждань, не допускати прикрих думок і почуттів, вести безтурботне життя у спокої та бездіяльності (ataraxia kai aponia). Духовна насолода вища за фізичну, її дають, мистецтво, музика, наука, дружба, приязнь. Засобами для осягнення такого щастя є культура розуму та чеснота (остання полягає у вмілості оцінити, яка пасивна насолода найдовша, та стримуватися від активних насолод, які потім приносять біль). Від Епікура походить афоризм speude zen – спіши жити (тобто, використовуй час для розумних насолод), пізніше висловлений Горацієм у формі carpe diem – лови день. Виходячи зі своїх етичних засад, Епікур був прихильником космополітизму: ibi patria ubi bene – там батьківщина, де добре. Радив не займатися політикою, бо це приносить турботи й неспокій духа – lathe biosas (живи приховано). Епікур казав: «Для мене було великим щастям, що я ніколи не займався державними справами і не старався подобатись юрбі» [17]. Найкращий політичний устрій – такий, що уможливлює людям спокійне, безжурне життя.
Третім відомим напрямком грецької філософії елліністичного періоду був скептицизм (від гр. skeptomai – досліджую, обдумую, зважую. Завдяки тому напрямку філософії термін «скептицизм» прийнявся на означення заперечення можливості пізнати об’єктивну правду). Причинами виникнення скептицизму були: загальна зневіра й занепад духа, характерний для періоду еллінізму; суперечливі погляди філософських шкіл, що підірвали довіру до правди і певності; чуттєва теорія пізнання стоїків та епікурейців, які твердили, що чуттями ми пізнаємо лише явища (феномени), і непроможні пізнати, що ховається за явищами; епікурейське переконання, що для щастя не потрібно певності у знанні. (З цим співзвучне поширене тепер у Західній Европі переконання, що суперечки про правду ведуть до збурювання спокою, а навіть до війни і терору - розповісти про проф. Штоббе - екуменічна конференція, Мюнстер, вересень 1999).
Скептицизм у практичній площині подібний до епікуреїзму, бо стверджує, що для щастя потрібно вести вигідне й безтурботне життя. А в теоретичній площині заперечує можливість певності у пізнанні й можливість пізнання об’єктивної правди. Основні представники:
1. Піррон (376/60 - 286/70 до Р.Хр.) та пірроністи, що стверджували, ніби то всі судження мають однакову вартість (і твердження, і протилежне йому), що ми нічого не можемо пізнати про світ, а лише свої власні стани. Тому треба стриматися від суджень (epoche), нічого не стверджувати, ані не заперечувати (aphasia). Таким чином осягаємо атараксію (ataraxia) - безтурботність, а в ній полягає щастя. (Цього квієтизму [лат. quies - спокій] Піррон навчився від магів та гіндуїстських аскетів під час походу Александра Македонського в Азію). - Яку сучасну духовність це нагадує?
2. Середня платонівська Академія. Основні представники - Аркесілай (316/15 - 241до Р.Хр.) та Карнеад (214 - 129 до Р.Хр.). Обидва вважали, що слід утримуватися від категоричних суджень, бо все суб’єктивне. Наші чуття пізнають не речі самі у собі, а лише витворені речами враження. Розум витворює поняття не для речей, а для вражень, тому неможливо розумом пізнати самі речі. Отже, нема критерію правди. Щоправда, Карнеад говорив про ймовірні судження: якщо вони мають достатній ступінь ймовірності (не заперечені, або підтверджені іншими чуттєвими враженнями), то їх можна висловлювати.
3. До філософії елліністичного періоду належить також еклектизм (вибірковість з різних систем) - стоїчний (Посейдоній, Сенека, Епіктет, Марко Аврелій), платонівсько-академічний (Філон з Ларисси, Антіох з Аскалону), перипатетівський (Александер з Афродісії) та епікурейський (Тіт Лукрецій Кар, поети Квінт Горацій Флакк, Публій Овідій Назон).
+ + +
Водночас із грецькою (і вже римською - здебільшого еклектичною) філософією наукова думка розвивалася в заснованій у 331 р. до Р.Хр. Александрії Єгипетській. Там Птолемей І збудував відомий «Мусейон» («Музей» як місце перебування Муз) - величезний науковий заклад, де вчені різних народів, релігій і галузей знань спільно проживали за державний кошт, щоби могти вільно присвячуватися науці. Там працював математик і філософ Евклід, Клавдій Птолемей розробив там свою геоцентричну систему, працював засносник географії й наукової астрономії Ератостен, історик Полібій та ін. В Александрії Птолемей ІІ Філадельф (роки царювання: 284 - 247 до Р.Хр.) заснував величезну бібліотеку (до появи Цезаря в Єгипті ця бібліотека налічувала більш як 700’000 томів і згоріла внаслідок боїв військ Цезаря і Помпея). В Александрії було зроблено переклад Біблії Старого Завіту (поступово, спочатку П’ятикнижжя для еллінізованих, грекомовних юдеїв. До 130 р. до Р.Хр. був завершений переклад всього СЗ [18]).
Александрія була «плавильним котлом» для різних культур, етносів, філософських ситем та релігій. І у філософії, яка «виплавлялася» в тому «котлі», на перше місце - цілком закономірно! - стала релігійна проблематика (я вже говорив, що суто раціональна філософія - це виключно західне, европейське надбання). Фактично, це була суміш тогочасних грецьких філософських систем з поглядами східних релігій, що її звуть синкретичною філософією (від гр. syn-krino - з’єдную, сполучаю). Однак, по суті, це вже була не філософія у строгому значенні цього слова, а теософія - «богомудріє»: містично-інтуїтивне споглядання божества, екстатичні стани і візії, до яких ведуть філософські і релігійні (світоглядні та культово-обрядові) елементи і практики у нерозрізненій суміші [19]. На тій основі пізніше (І - ІІ ст. після Р.Хр.) витворилася світоглядна релігійно-філософська система, відома під назвою «Ґносіс» (від гр. gnosis - містичне, надприродне знання). Основна проблематика теософії: з’єднання з божеством, уподібнення до нього, та підготовка до смерті як переходу до такого з’єднання. Відповідно, предметами теософії були: Бог і світ, добро і зло (не в етичному, а в онтологічному значенні: як добре і зле начало). В теософії розрізняють три напрямки: 1.Греко-юдейська релігійна філософія (Арістобул і Філон Александрійський); 2. неопітагорейство (Нігідій Фігул); та 3. неоплатонізм (Аммоній Саккас, Плотін...). (Я зупинюся в цій лекції тльки на греко-юдейській філософії, бо вона мала визначальний вплив на формування Християнства. Неоплатонізм заторкну пізніше, лише побіжно, коли розглядатиму візантійські впливи. Неопітагорейства не розглядатиму взагалі).
Вже з ІІІ ст. до Р.Хр. в Александрії проживали юдеї і познайомилися там з грецькою філософією. Таким чином виникло бажання узгодити Святе Письмо СЗ з грецькою філософією. Вперше таку (систематичну?) спробу зробив юдейський священик з Александрії Арістобул (181 - 145 до Р.Хр., ім’я грецьке: Aristo-boules - «найкращий радник»), пристосувавши грецьку філософію до екзегези Тори. (Доводив, що грецькі космогоністи запозичили свої філософські погляди зі Святого Письма. Арістобул перший запровадив алегоричне тлумачення Біблії (світло на початку Книги Буття - божественна мудрість; Божі «руки», «очі», про які говориться в Біблії - еволюційний розвиток світу: світ і Бог - тотожні; число сім - лад у всесвіті, і т.д). Арістобул перший висловив погляд, що Біблія під дослівним значенням містить глибше містичне значення, і саме воно є об’явленою правдою, що її передав Мойсей. Від Арістобула походять три засади, притаманні сучасному юдаїзмові (і частково Християнству): 1. Біблійне об’явлення - найвища мудрість, у якій в досконалішій формі містяться всі тези грецької філософії. 2. Біблія представляє їх алегорично, образно, а гр. філософія - безпосередньо; 3. Грецькі філософи запозичили свою мудрість з Біблії. Арістобул розрізняв Божу суть та Божу силу («енергії»): це розрізнення підхоплює пізніше Григорій Палама (XIV ст.) і воно присутнє у сучасній т.зв. «східнохристиянській духовності».
Продовжувачем Арістобула був юдей Філон Александрійський (25/30 до Р.Хр. - 50 після Р.Хр., ім’я грецьке: Philon - «люблячий»), якого і вважають творцем греко-юдейської синкретичної філософії. Філон прагнув синтезувати гр. філософію з юдейськими віруваннями, на засадах Арістобула. Використовував філософію Платона, Арістотеля, пітагорейців, елеатів і стоїків, узгоджуючи їх з Біблією та Каббалою. [20] Розвинув започатковане Арістобулом алегоричне тлумачення Святого Письма (рай - щасливий стан Адама, дерево життя - мудрість, чотрири ріки - чесноти, жінка - чуттєвість, чоловік - розум: «він буде над тобою панувати», дерево пізнання добра і зла - чуттєва благо, змій - похоть, Агар - знання, Сара - містичний екстаз: «прожени рабиню»...). Ці філоністські алегорії увійшли в Християнство: в апостола Павла: Агар - Старий Завіт, що родить рабів, Сара - Новий Єрусалим, матір вільних (Гал 4,22-31). В Каноні Андрея Критського: Яків трудився, щоб придбати собі дві жінки: Лію - діяльність, Рахиль - споглядання. І т.д. - таких прикладів можна навести багато.
Філон займався питанням Бога. Єврейського Ягве він зве по грецьки ho On - Сущий (порівняй візантійську іконографію Христа). Щоб пояснити, як незмінний Бог може діяти і творити, Філон використав платонівську теорію ександії - еманації (як світло з його джерела). Був дуалістом, приймав існування несотвореного хаосу - me on: «небуття», з якого Бог творить речі і світ. Бог оформляє світ за допомогою Логоса - першозразка, у якому містяться всі ідеї світу - порівняй: «Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього» (Ів 1,3). Філон вважав Логос «другим/меншим Богом»: theos - без артикля, на противагу до ho theos, яке він стосував до Ягве. (Порівняй інтерпретацію Свідків Єгови тексту Ів 1,1). Філон зве Логос первородним Божим Сином, Ангелом, Параклитом, Заступником, Посередником, Архиєреєм, Провидінням... (Коментарі зайві, кожен може знайти паралелі до Християнства і вчення Свідків Єгови). Між Богом, Логосом і світом є ідеї, сили, духи і ангели.
Філон мав вплив на рабинів Єгуду і Йоганна, авторів кінцевої версії Мішни і Гемарри - основних складових Єрусалимського Талмуду, та рабинів Акібу і Йогая, які долучили пітагорейську теорію чисел та платонівську теорію ідей і еманації до Каббали (Єрусалимський Талмуд + Каббала = Вавилонський Талмуд). Філон мав вплив на виникнення неоплатонізму та на християнську катехитичну школу в Александрії під проводом Климентія Александрійського і Оріґена, ну і звичайно - на Ґносіс. (Його вплив відчутний навіть у Сковороди).

Елліністичні філософські та релігійні ідеї проникли в Рим, який став завойовником, але в культурному плані - спадкоємцем елліністичних держав.



ПРИМІТКИ


[1] Див.: Эллинизм. - http://ru.wikipedia.org

[2] Фаланга була вже й раніше відомим строєм грецьких гоплітів. Однак коли в бойових порядках грецьких військ було декілька фаланг і вони були порівняно невеликими й неглибокими бойовими лініями, то Филип звів усю піхоту в одну-єдину фалангу - широкий й глибоко ешелонований стрій. Для цього була потрібна нова зброя: вкорочені щити й довгі списи (довжна списа задніх рядів доходила до 6 м. Його клали на плече переднім воїнам). Кіннота розташовувалася з боків фаланги й завдавала ударів по флангах, беручи чуже військо в «кліщі». Таким чином Филип отримав армію нового типу, якій не було рівних по боєздатності ні в Греції, ні на Сході. Це довела, наприклад, поразка найкращих грецьких гоплітів під Хейронеєю (338 р. до Р.Хр.) та поразка спартанців під орудою царя Агіса ІІІ від македонців під командуванням Антипатра (331 р. до Р. Хр.), не говорячи вже про поразку перського війська під Гавгамелами (331 р. до Р.Хр.), яке кількісно перевищувало армію Александра у п’ять разів.

[3] Див.: А. Белова. Александр Македонский и эллинизм. - Реферат, Государственный Университет Высшая Школа Экономики: Москва, 2003.

[4] Див.: Там само.

[5] Див.: Там само.

[6] Див.: Иоганн Дройзен. История эллинизма. - Феникс: Ростов-на-Дону, 1995. - Т. 1, С. 228.

[7] Див.: Там само. - С. 232.
[8] Єгипетські фараони, вступаючи на трон, приймали ще - окрім свого - священне ім’я, похідне від імені якогось бога. Обидва імена вважалися священними, писалися в овалах, а між ними ставилося: «син Ра», себто бога сонця. Через священність ці імена не вимовлялися, а замість них говорили phera-o («фараон»), дослівно: «великий дім», тобто палац. (Див.: В. Водовозовъ. Египетъ // Энциклопедическій словарь. Репринтное воспроизведение издания Ф.А. Брокгауз - И.А Ефрон 1890 г. - Терра: 1991. Том 22, С. 528).

[9] Див.: А. Белова. Александр Македонский и эллинизм. - Реферат, Государственный Университет Высшая Школа Экономики: Москва, 2003.

[10] Немировский А.И. История древнего мира. Античность. - Владос: Москва, 2000. - С. 357 (переклад мій - П.Г.).

[11] Див.: Там само. - С. 359.

[12] Див.: Там само. - С. 366-368.

[13] Див.: М. Ростовцевъ. Юлій Цезарь // Энциклопедическій словарь. Репринтное воспроизведение издания Ф.А. Брокгауз - И.А Ефрон 1890 г. - Терра: 1991. Том 81, С. 346-364.

[14] Див.: The Trial of German Major War Criminals – provides transcripts from the Nuremberg trials, на веб-сторінці http://www.nizkor.org/

[15] Див.: Сергій Грабовський. Ґеббельс завжди живий? (05.03.2008). – http://www.pravda.com.ua/news/2008/3/5/72669.htm

[16] У розгляді елліністичної філософії я спираюся на видання: Микола Конрад. Нарис історії стародавньої філософії. Вид. Українського Католицького Університету ім. св. Клемента Папи: Рим, 1974. - С. 273-340.

[17] Там само. – С. 306.

[18] «Септуагінта» - переклад всієї Біблії СЗ 70-ма (72-ма) єврейськими мудрецями, яких прислав Єрусалимський первосвященик на запрошення Птолемея ІІ Філадельфа, зі спонуки вченого Дмитрія Фалерія та за клопотанням придворного Арістея - єврейська легенда. Первісний текст «Септуагінти» до нас не дійшов, майже всі переклади, що дійшли до нас, датовані ІV ст. Найближчими до первісного грецького тексту є Ватиканський та Синайський кодекси. - Див.: Библейскіе переводы // Энциклопедическій словарь. Репринтное воспроизведение издания Ф.А. Брокгауз - И.А Ефрон 1890 г. - Терра: 1991. Том 6, С. 673.

[19] Термін «теософія» я вперше зустрів у (псевдо-?) Діонісія Ареопагіта, в його «Божественних іменах» (VI ст. після Р.Хр. - ?). Я не знаю, у яких письмових джерелах він зустрічається раніше.

[20] Каббала - містичне вчення і містична практика в юдействі, що виникла зі взаємодії юдейської релігії та вавилоно-перської маґії й теософії, правдоподібно за часів Вавилонської неволі (...). Зараз Каббала складається з двох книг, які оформилися вже в Середньовіччі, - Сефер Єціра (Книга сотворення) та Зогар (Блиск), і належить до Вавилонського Талмуду. Див.: Владимиръ Соловьевъ. Каббала // Энциклопедическій словарь. Репринтное воспроизведение издания Ф.А. Брокгауз - И.А Ефрон 1890 г. - Терра: 1991. Том 26, С. 782-784.



Категорія: Бібліотека, Блог Петра Гусака

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.

Додавання коментаря

Им'я:*
E-Mail:
Коментар: