Домашня Церква » Бібліотека » МЕЖІ ПОЛІТИЧНОСТІ ТА АПОЛІТИЧНОСТІ “ОБНОВИ”

 

МЕЖІ ПОЛІТИЧНОСТІ ТА АПОЛІТИЧНОСТІ “ОБНОВИ”

Автор: Петро Гусак від 25-09-2015, 13:24, переглянули: 816

Петро Гусак
Академічне Товариство “Обнова”

МЕЖІ ПОЛІТИЧНОСТІ ТА АПОЛІТИЧНОСТІ “ОБНОВИ”

Щоби визначити ці винесені в заголовок доповіді межі, тобто – ступінь заанґажованості чи незаанґажованості “Обнови” в політичні процеси, слід перш за все взяти до уваги статус, який це товариство має. А саме: товариству “Обнова” на всіх його рівнях (студентському, академічному, сеньйорів) притаманний подвійний статус: з одного боку це мирянська організація в лоні УГКЦ, з іншого – громадська організація недержавного підпорядкування, як і багато інших спілок та об’єднань громадян, відрізняючись від них саме релігійною складовою своєї діяльності.
Як організація релігійна, "Обнова" повинна керуватися тими самими принципами. що й Церква, в лоні якої вона створена і діє. А Церква не може вести політичної діяльності у вигляді боротьби за владу чи підтримки конкретного політичного угрупування: перше суперечило б первинним цілям Церкви – прославі Бога та спасінню душ та перетворювало б її з установи "не від світу цього" в чисто людське формування. Друге – дискримінувало б інші суспільні групи, які цього угрупування не підтримують, а це недопустимо, бо Церква покликана голосити Добру Новину всім, без огляду на їх політичну орієнтацію.
З іншого боку, відмежування Церкви від політики у вигляді протиставляння її суспільству (державі), тим більше – їхнє радикальне розмежування, як воно, наприклад, записане в Конституції України (і є, по суті, дослівною ленінською спадщиною) [1], є штучним, надуманим. Тому що Церква є громадою вірних, які не перебувають десь “в іншовимірному просторі”, а є одночасно громадянами того чи іншого суспільства, творять його собою. (Відповідно, і студенти та науковці – члени "Обнови" є і дітьми віруючих батьків та членами Церкви, і одночасно – учнями навчальних закладів, в тому числі і державних).
З таких взаємопереплетених відносин Церкви і суспільства можемо зробити один суттєвий висновок: усяка діяльність Церкви – богослужбова, учительська та проповідницька – не відбувається в порожнечі, а здійснюється в суспільстві і для суспільства, для його громадян, які є одночасно вірними Церкви, і тому має прямі наслідки для супільства. Вона формує його духовну основу, тобто – ментальність, моральну та культурну атмосферу, що в свою чергу так чи інакше відображається в політичному устрої та функціонуванні даного суспільства. Більше того, Католицька Церква має щодо цього своє систематизоване моральне вчення, у якому виразно розглядаються такі питання, як моральність суспільного життя, економічної діяльності, державного устрою тощо, – своє соціальне вчення. І "Обнова" як організація, яка створена і існує в лоні Церкви, повинна цим вченням керуватися, прийняти його як орієнтир для своєї суспільної діяльності.
Я спробую його тут коротко представити. Виразне формулювання соціального вчення як окремого напрямку морального богослов’я починається від Енцикліки Папи Лева ХІІІ „Rerum novarum [insana cupiditas]” – “Безумна жадоба переворотів” [2] та знаходить свій повний виклад в Апостольській Конституції ІІ Ватиканського Собору про завдання Церкви в сучасному світі „Gaudium et spes“ – “Радість і надія”, в Енцикліці Папи Івана Павла ІІ „Centesimus annus“ – “Сотий рік [проголошення Енцикліки „Rerum novarum”]” та у відповідних документах Учительського Уряду Церкви. Це вчення ставить у центрі соціальної проблематики людину:
«Підставою, носієм та метою всіх суспільних інституцій є і повинна бути людська особа». [3]
Чому людину? Чому не ідею, державу чи націю, яким цю людину наче б то потрібно підпорядкувати? Очевидно тому, що людина – особа – є духовною істотою, створеною на образ Божий (пор.: Бут 1,26-27), єдиною істотою, яку Бог забажав створити заради неї самої, та приготував для неї Свій задум, тобто участь у вічному спасінні. [4] Говорячи мовою філософії: Людина є істотою, яка наділена розумом, почуттями та свобідною волею, істотою, що здатна свідомо здійснювати своє буття, “володіти собою” та визначати своє свобідне ставленя до себе, своїх пережиттів, почуттів та до всього іншого. Вона не є здетермінована тим, що відбувається в її біолоґічній структурі, психіці чи психосоматиці, а здатна своєю волею ці процеси потвердити чи заперечити, навіть якщо деякі з них не підлягають прямому впливові її волі. [5] Вона є “паном свого буття”, суб’єктом, який безпосередньо посідає себе та переживає у своїй суб’єктності себе самого [6], і через те має незрівнянну гідність, а отже – цінність. Ця об’єктивна цінність людської особи і є тим центральним поняттям [7], на якому базуються всі подальші положення Католицького соціального вчення. Саме задля пошанування гідності кожної окремої людської особи, задля потвердження її особистої свободи та ініціативи Католицька Церква підтримує (відомий та часто згадуваний) принцип субсидіарності (від лат. subsidium – допомога), який полягає у тому, що повнота прав та повноважень належить не центральній (верховній) владі, а особі, та спільнотам, що їх особа безпосередньо творить – сім’ї, місцевим (сільським, міським, реґіональним) общинам. Структури вищого порядку не повинні втручатися у сферу їхніх повноважень, а лише приходити на допомогу у тих випадках, коли цим безпосереднім спільнотам не вистачає сил, щоби справитися з конкретною ситуацією. (Їхнім завданням є служіння особам, а не авторитарне правління). Тому принцип субсидіарності тісно пов’язаний з принципом персоналізму та солідарності осіб між собою.
Розуміючи особу як “суспільне єство”, яке може сповнити себе лише у самовідданні іншим, а отже – у спільноті, Католицька Церква закликає до соціалізації громадян, тобто до якомога ширшої їх участі в суспільному житті шляхом створення “спілок, об’єднань, інституцій з метою осягнення економічних, культурних, ... спортивних, професійних та політичних цілей, як в межах нації, так і на світовому рівні”[8]. Церква закликає також до розкриття обдарувань кожної особи шляхом приватного підприємництва та відповідальності за нього. [9] (Власне, "Обнова" у її другому аспекті – як громадська організація – і є такою ж спілкою чи об’єднанням). Таким чином, Католицька Церква своїм соціальним вченням закладає теоретичну основу для побудови та функціонування громадянського суспільства.
Соціальне вчення Католицької Церкви закладає також теоретичні підвалини для демократичного устрою, одночасно застерігаючи, що справжня демократія можлива тільки тоді, коли суспільство визнає існування об’єктивної істини та об’єктивної шкали цінностей і намагається побудувати демократичний устрій саме на цій основі. Цитую Енцикліку Centesimus annus:
«Церква цінує демократичну ситему, оскільки вона забезпечує участь громадян у політичному виборі, ґарантує їм можливість вибирати своїх керівників та вимагати звітності від них, як і замінювати їх мирним шляхом, коли це потрібно. Тому вона не може заохочувати формування обмежених керівних груп, які узурпують державну владу задля власних інтересів чи ідеологічних цілей.
Справжня демократія можлива лише у правовій державі і тільки на підставі належної концепції людської особи. Вона вимагає, щоби існували належні умови як для сприяння індивідам шляхом виховання та формування правдивих ідеалів, так і для [формування] “суб’єктності” суспільства шляхом створення структур участі та відповідальності кожного. В наш час існує тенденція стверджувати, що аґностицизм і скептичний релятивізм є філософією та основною настановою, яка відповідає демократичним формам політичного життя. Ті, хто переконаний, що вони знають правду та міцно її дотримуються, вважаються ненадійними з демократичної точки зору, тому що вони не визнають, що істина визначається більшістю, або ж, що вона підлягає змінам відповідно до різних політичних течій. Стосовно цього слід зауважити, що якщо не існує остаточної істини, у відповідності з якою ведеться і спрямовується політична діяльність, то легко можна маніпулювати ідеями та переконаннями для осягнення владних цілей. Як вчить історія, демократія без цінностей легко перетворюється у відкритий чи тонко завуальований тоталітаризм». [10]
Ці та інші положення соціального вчення Католицької Церкви (я настійливо заохочую до вивчення згаданих Церковних документів), як і її моральне вчення (наприклад, про безумовне пошанування і збереження кожного людського життя від моменту зачаття) повинні стати для “Обнови” суспільним орієнтиром та критерієм, з яким вона зможе оцінювати політичні програми та практику окремих політичних угрупувань. Задекларувавши їх як свої цінності, “Обнова” вчинить їх критерієм, на який у своєму політичному виборі та уподобаннях зможуть орієнтуватися її члени, симпатики та вірні УГКЦ. Більше того, на них орієнтуватимуться навіть політичні сили, які бажатимуть заручитися неформальною підтримкою “Обнови” як впливової організації.
Що ж стосується “Обнови” як громадської організації, то її члени, як і всі інші громадяни, втішаються такими самими правами і обов’язками щодо участі в політичному житті. Вони вільні усвоєму політичному виборі та орієнтації і можуть не як товариство в цілому, а як приватні особи підтримувати будь-яку політичну силу. Однак членство в “Обнові” зобов’язує їх до дотримання вищезгаданих критеріїв.

ПРИМІТКИ
[1] Конституція України, Ст. 35: “Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви”.

[2] Фразеолоґічний зворот “res novae“ хоча й дослівно означає “нові речі”, однак з латинської перекладається як “переворот”.

[3] ІІ Ват. Собор, Апостольська Конституція „Gaudium et spes“ – “Радість і надія”, § 25,1.

[4] Див.: Іван Павло ІІ, Енц. „Centesimus annus“ – “Сотий рік”, § 53.

[5] Див.: Dietrich von Hildebrand, Ethik (Josef Habbel/W. Kohlhammer GmbH: Stuttgart-Regensburg 1973), S. 325-354.

[6] Кароль Войтила, Суб’єктність і “те, що не піддається редукції” в людині.// Досвід людської особи (“Свічадо”, Львів 2000); стор. 25.

[7] Недарма VI розділ Енцикліки „Centesimus annus“ (§§ 53 - 62) має заголовок: “Людина – шлях Церкви”.

[8] Папа Іван ХХІІІ, Енцикліка про Християнство та соціальний прогрес Mater et magistra, (“Матір і вчителька”), § 60, див також: Katechismus der Katholischen Kirche, (Oldenbourg/ Benno/ Paulusverlag/ Veritas/ Libreria Editrice Vaticana, 1993); § 1882 (переклад мій – П.Г.).

[9] там само. Див. також: ІІ Ват. Собор, Апостольська Конституція „Gaudium et spes“ – “Радість і надія”, § 25,2; Іван Павло ІІ, Енц. „Centesimus annus“ – “Сотий рік”, § 12.

[10] Іван Павло ІІ, Енц. „Centesimus annus“ – “Сотий рік”, § 46. (Переклад мій – П.Г.).



Категорія: Бібліотека, Блог Петра Гусака

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.

Додавання коментаря

Им'я:*
E-Mail:
Коментар: