КОДЕКС КАНОНІВ СХІДНИХ ЦЕРКОВ

Автор: Мирон від 13-06-2012, 14:09, переглянули: 3428

КОДЕКС КАНОНІВ СХІДНИХ ЦЕРКОВ


КОДЕКС КАНОНІВ СХІДНИХ ЦЕРКОВ
ВСТУПНІ КАНОНИ Кан.1-Кан.6

Титул І ВІРНІ, ЇХНІ ПРАВА І ОБОВ’ЯЗКИ Кан.7-Кан.26

Титул ІІ ЦЕРКВИ СВОГО ПРАВА І ОБРЯДИ Кан.27-Кан.28

Глава І ПРИПИСАННЯ ДО ЯКОЇСЬ ЦЕРКВИ СВОГО ПРАВА Кан.29-Кан.38

Глава ІІ ЗБЕРІГАННЯ ОБРЯДІВ Кан.39-Кан.41

Титул ІІІ НАЙВИЩА ВЛАДА ЦЕРКВИ Кан.42

Глава І РИМСЬКИЙ АРХІЄРЕЙ Кан.43-Кан.48

Глава ІІ КОЛЕГІЯ ЄПИСКОПІВ Кан.49-Кан.54

Титул ІV ПАТРІЯРШІ ЦЕРКВИ Кан.55-Кан.62

Глава І ВИБОРИ ПАТРІЯРХІВ Кан.63-Кан.77

Глава ІІ ПРАВА І ОБОВ’ЯЗКИ ПАТРІЯРХІВ Кан.78-Кан.101

Глава ІІІ СИНОД ЄПИСКОПІВ ПАТРІЯРШОЇ ЦЕРКВИ Кан.102-Кан.113

Глава ІV ПАТРІЯРША КУРІЯ Кан.114-Кан.125

Глава V ВАКАНТНІСТЬ І ПЕРЕШКОДА В ДІЯЛЬНОСТІПАТРІЯРШОГО ПРЕСТОЛУ Кан.126-Кан.132

Глава VІ МИТРОПОЛИТИ ПАТРІЯРШОЇ ЦЕРКВИ Кан.133-Кан.139

Глава VІІ ПАТРІЯРШИЙ СОБОР Кан.140-Кан.145

Глава VІІІ ТЕРИТОРІЯ ПАТРІЯРШОЇ ЦЕРКВИ, ВЛАДА ПАТРІЯРХА І СИНОДІВ ПОЗА ТЕРИТОРІЄЮ Кан.146-Кан.150

Титул VІ МИТРОПОЛИЧІ ЦЕРКВИ ТА ІНШІ ЦЕРКВИ СВОГО ПРАВА
Глава І МИТРОПОЛИЧІ ЦЕРКВИ СВОГО ПРАВА Кан.155-Кан.173

Глава ІІ ІНШІ ЦЕРКВИ СВОГО ПРАВА Кан.174-Кан.176

Титул VІІ ЄПАРХІЇ І ЄПИСКОПИ
Глава І ЄПИСКОПИ Кан.177-Кан.179

Арт. І Вибори Єпископів Кан.180-Кан.189

Арт. ІІ Права і обов’язки єпархіяльних Єпископів Кан.190-Кан.211

Арт. ІІІ Єпископи коад'ютори і Єпископи помічники Кан.212-Кан.218

Арт. ІV Вакантність єпархіяльного престолу або перешкода в його діяльності Кан.219-Кан.233

Арт. V Апостольські Адміністратори Кан.234

Глава ІІ ОРГАНИ, ЯКІ ДОПОМАГАЮТЬ ЄПАРХІЯЛЬНОМУ ЄПИСКОПОВІ У КЕРІВНИЦТВІ ЄПАРХІЄЮ
Арт. І Єпархіяльний собор Кан.235-Кан.242

Арт. ІІ Єпархіяльна курія Кан.243-Кан.263

Арт. ІІІ Пресвітерська рада і колегія єпархіяльних радників Кан.264-Кан.270

Арт. ІV Душпастирська рада Кан.272-Кан.275

Арт. V Протопресвітери Кан.276-Кан.278

Глава ІІІ ПАРАФІЇ, ПАРОХИ І ПАРАФІЯЛЬНІ СОТРУДНИКИ Кан.279-Кан.303

Глава ІV НАСТОЯТЕЛІ ЦЕРКОВ Кан.304-Кан.310

Титул VІІІ ЕКЗАРХІЇ І ЕКЗАРХИ Кан.311-Кан.321

Титул ІХ СИНОДИ ІЄРАРХІВ БАГАТЬОХ ЦЕРКОВ СВОГО ПРАВА Кан.322

Титул Х ДУХОВЕНСТВО Кан.323-Кан.327

Глава І ФОРМУВАННЯ ДУХОВЕНСТВА Кан.328-Кан.330

Арт. І Засновування семінарій та керівництво ними Кан.331-Кан.341

Арт. II Приготування до священнослужінь Кан.342-Кан.356

Глава ІІ ПРИПИСАННЯ СВЯЩЕННОСЛУЖИТЕЛІВ ДО ЯКОЇСЬ ЄПАРХІЇ Кан.357-Кан.366

Глава ІІІ ПРАВА Й ОБОВ’ЯЗКИ ДУХОВЕНСТВА Кан.367-Кан.393

Глава ІV ВТРАТА КЛИРИЦЬКОГО СТАНУ Кан.394-Кан.398

Титул ХІ М И Р Я Н И Кан.399-Кан.409

Титул ХІІ МОНАХИ ТА ІНШІ ЧЕНЦІ І ЧЛЕНИ ІНШИХ ІНСТИТУТІВ ПОСВЯЧЕНОГО ЖИТТЯ
Глава І МОНАХИ ТА ІНШІ ЧЕНЦІ
Арт. І Загальні канони Кан.410-Кан.432

Арт. ІІ Монастирі Кан.433-Кан.503

Арт. ІІІ Чини і Згромадження Кан.504-Кан.553

Глава ІІ ТОВАРИСТВА СПІЛЬНОГО ЖИТТЯ НА ПОДОБУ ЧЕРНЕЧИХ Кан.554-Кан.562

Глава ІІІ СВІТСЬКІ ІНСТИТУТИ Кан.563-Кан.569

Глава ІV ІНШІ ФОРМИ ПОСВЯЧЕНОГО ЖИТТЯ І ТОВАРИСТВА АПОСТОЛЬСЬКОГО ЖИТТЯ Кан.570-Кан.572

Титул ХІІІ ОБ'ЄДНАННЯ ВІРНИХ Кан.573-Кан.583

Титул ХІV ЄВАНГЕЛІЗАЦІЯ НАРОДІВ Кан.584-Кан.594

Титул ХV ЦЕРКОВНЕ НАВЧАННЯ
Глава І УЧИТЕЛЬСЬКЕ ЗАВДАННЯ ЦЕРКВИ В ЗАГАЛЬНОМУ Кан.595-Кан.606

Глава ІІ СЛУЖБА СЛОВА БОЖОГО Кан.607-Кан.608

Арт. І Проповідування слова Божого Кан.609-Кан.616

Арт. ІІ Катехитичне навчання Кан.617-Кан.626

Глава ІІІ КАТОЛИЦЬКЕ ВИХОВАННЯ Кан.627-Кан.630

Арт. І Щколи, зокрема католицькі Кан.631-Кан.639

Арт. ІІ Католицькі університети Кан.640-Кан.645

Арт. ІІІ Церковні університети й факультети Кан.646-Кан.650

Глава ІV ЗАСОБИ СУСПІЛЬНОЇ КОМУНІКАЦІЇ, ЗОКРЕМА КНИГИ Кан.651-Кан.666

Титул ХVІ ПРО БОЖИЙ КУЛЬТ І ЗОКРЕМА ПРО СВЯТІ ТАЙНИ Кан.667-Кан.674

Глава І ХРЕЩЕННЯ Кан.675-Кан.691

Глава ІІ МИРОПОМАЗАННЯ Кан.692-Кан.697

Глава ІІІ ПРЕСВЯТА ЄВХАРИСТІЯ Кан.698-Кан.717

Глава ІV СВЯТА ТАЙНА ПОКАЯННЯ Кан.718-Кан.736

Глава V ЄЛЕОПОМАЗАННЯ Кан.737-Кан.742

Глава VІ СВЯЧЕННЯ Кан.743

Арт. І Святитель Кан.744-Кан.753

Арт. ІІ Суб'єкт свячення Кан.754-Кан.768

Арт. ІІІ Те, що повинно передувати свяченням Кан.769-Кан.772

Арт. ІV Час, місце, запис і свідоцтво свячення Кан.773-Кан.775

Глава VІІ ПОДРУЖЖЯ Кан.776-Кан.782

Арт. І Пастирська турбота і дії, які передують одруженню Кан.783-Кан.789

Арт. ІІ Розриваючі перешкоди в загальному Кан.790-Кан.799

Арт. ІІІ Окремі перешкоди Кан.800-Кан.812

Арт. ІV Мішані подружжя Кан.813-Кан.816

Арт. V Подружня згода Кан.817-Кан.827

Арт. VІ Форма вінчання Кан.828-Кан.842

Арт. VІІ Узаконення подружжя Кан.843-Кан.852

Арт. VІІІ Розлучення супругів Кан.853-Кан.866

Глава VІІІ ПОСВЯЧЕННЯ І БЛАГОСЛОВЕННЯ, СВЯТІ МІСЦЯ І ЧАСИ, ПОЧИТАННЯ СВЯТИХ, ОБІТ І ПРИСЯГА
Арт. І Посвячення і благословення (сакраменталія) Кан.867

Арт. ІІ Святі місця Кан.868-Кан.879

Арт. ІІІ Свята і дні покаяння Кан.880-Кан.883

Арт. ІV Почитання Святих, священних ікон або образів та мощей Кан.884-Кан.888

Арт. V Обіт і присяга Кан.889-Кан.895

Титул ХVІІ ХРЕЩЕНІ НЕКАТОЛИКИ, ЗГІДНІ НА ПОВНУ ЄДНІСТЬ З КАТОЛИЦЬКОЮ ЦЕРКВОЮ Кан.896-Кан.901

Титул ХVІІІ ЕКУМЕНІЗМ, АБО НЕОБХІДНІСТЬ ПЛЕКАННЯ ЄДНОСТІ ХРИСТИЯН Кан.902-Кан.908

Титул ХІХ ОСОБИ І ЮРИДИЧНІ АКТИ
Глава І О С О Б И
Арт. І Фізичні особи Кан.909 -Кан.919

Арт. ІІ Юридичні особи Кан.920 -Кан.930

Глава ІІ ЮРИДИЧНІ АКТИ Кан.931 -Кан.935

Титул ХХ УРЯДИ Кан.936 -Кан.937

Глава І КАНОНІЧНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ УРЯДІВ Кан.938 -Кан.946

Арт. І Вибори Кан.947 -Кан.960

Арт. ІІ Постуляція Кан.961 -Кан.964

Глава ІІ ВТРАТА УРЯДУ Кан.965 -Кан.966

Арт. І Зречення Кан.967 -Кан.971

Арт. ІІ Перенесення Кан.972 -Кан.973

Арт. ІІІ Усунення Кан.974 -Кан.977

Арт. ІV Позбавлення Кан.978

Титул ХХІ ВЛАДА УПРАВЛІННЯ Кан.979 -Кан.995

Титул ХХІІ РЕКУРСИ ПРОТИ АДМІНІСТРАТИВНИХ ДЕКРЕТІВ Кан.996 -Кан.1006

Титул ХХІІІ ДОЧАСНЕ МАЙНО ЦЕРКВИ Кан.1007-Кан.1009

Глава І НАБУВАННЯ ДОЧАСНОГО МАЙНА Кан.1010 -Кан.1021

Глава ІІ УПРАВЛІННЯ ЦЕРКОВНИМ МАЙНОМ Кан.1022 -Кан.1033

Глава ІІІ ДОГОВОРИ, ЗОКРЕМА ВІДЧУЖЕННЯ Кан.1034 -Кан.1042

Глава ІV ПОБОЖНІ ЗАПИСИ І ПОБОЖНІ ФУНДАЦІЇ Кан.1043 -Кан.1054

Титул ХХІV СУДОЧИНСТВО В ЗАГАЛЬНОМУ Кан.1055 -Кан.1057

Глава І КОМПЕТЕНТНИЙ СУД Кан.1058 -Кан.1085

Глава ІІ ПРАЦІВНИКИ ТРИБУНАЛІВ
Арт. І Судовий Вікарій, судді й авдитори Кан.1086 -Кан.1093

Арт. ІІ Промотор справедливості, захисник вузла і нотар Кан.1094 -Кан.1101

Арт. ІІІ Добір працівників трибуналів з різних єпархій або Церков свого права Кан.1102

Глава ІІІ ОБОВ'ЯЗКИ СУДДІВ ТА ІНШИХ ПРАЦІВНИКІВ ТРИБУНАЛІВ Кан.1103 -Кан.1116

Глава ІV ЧЕРГОВІСТЬ РОЗГЛЯДУ СПРАВ Кан.1117 -Кан.1123

Глава V СУДОВІ ТЕРМІНИ, ВІДСТРОЧЕННЯ І МІСЦЕ СУДУ Кан.1124 -Кан.1128

Глава VІ ДОПУСК ОСІБ У ЗАЛ І СПОСІБ СКЛАДАННЯ ТА ЗБЕРІГАННЯ АКТІВ Кан.1129 -Кан.1133

Глава VІІ ПОЗИВАЧ І ВІДПОВІДАЧ Кан.1134 -Кан.1138

Глава VІІІ УПОВНОВАЖЕНІ В ПРОЦЕСАХ І АДВОКАТИ Кан.1139 -Кан.1148

Глава ІХ ПОЗОВИ Й ЗАСТЕРЕЖЕННЯ Кан.1149 -Кан.1163

Глава Х СПОСОБИ УНИКНЕННЯ СУДІВ
Арт. І У г о д а Кан.1164 -Кан.1167

Арт. ІІ Третейський суд Кан.1168 -Кан.1184

Титул ХХV СПІРНИЙ ПРОЦЕС
Глава І ЗВИЧАЙНИЙ СПІРНИЙ ПРОЦЕС
Арт.І Позовна скарга Кан.1185 -Кан.1189

Арт. ІІ Судовий виклик і оголошення або повідомлення про судові акти Кан.1190 -Кан.1194

Арт. ІІІ Зав'язка спору Кан.1195 -Кан.1198

Арт. ІV Припинення, заморення і зречення інстанції спору Кан.1199 -Кан.1206

Арт. V Докази Кан.1207 -Кан.1266

Арт. VІ Вставні справи Кан.1267 -Кан.1280

Арт. VІІ Оголошення актів, закриття розгляду в справі, обговорення справи Кан.1281 -Кан.1289

Арт. VІІІ Постанови судді Кан.1290 -Кан.1301

Арт. ІХ Оскарження вироку Кан.1302 -Кан.1321

Арт. Х Стан осудженої речі, поновлення у первісний стан і протиставлення третього Кан.1322 -Кан.1336

Арт. ХІ Безплатний захист і судові кошти Кан.1334-Кан.1336

Арт. ХІІ Виконання вироку Кан.1337 -Кан.1342

Глава ІІ СУМАРНИЙ СПІРНИЙ ПРОЦЕС Кан.1343 -Кан.1356

Титул ХХVІ ДЕЯКІ СПЕЦІЯЛЬНІ ПРОЦЕСИ
Глава І ПОДРУЖНІ ПРОЦЕСИ
Арт. І Справи про визнання недійсності подружжя Кан.1357 -Кан.1377

Арт. ІІ Справи про розлучення супругів Кан.1378 -Кан.1382

Арт. ІІІ Процес, який стосується здогадної смерті супруга Кан.1383 -Кан.1383

Арт. ІV Спосібсудового розгляду для одержання звільнення від недоверщеного подружжя або звільнення від подружжя для добра віри Кан.1384

Глава ІІ СПРАВИ ПРО ВИЗНАННЯ НЕДІЙСНОСТІ ВИСВЯЧЕННЯ Кан.1385-Кан.1387

Глава ІІІ ПРОЦЕДУРА ПРИ УСУВАННІ АБО ПЕРЕНЕСЕННІ ПАРОХІВ Кан.1388

Арт. І Спосіб судочинства при усуванні парохів Кан.1389-Кан.1395

Арт. ІІ Процедура перенесення парохів Кан.1397-Кан.1400

Титул ХХVІІ КАРНІ САНКЦІЇ В ЦЕРКВІ
Глава І ЗЛОЧИНИ І КАРИ ВЗАГАЛІ Кан.1401-Кан.1435

Глава ІІ КАРИ ЗА ОКРЕМІ ЗЛОЧИНИ Кан.1436-Кан.1467

Титул ХХVІІІ ПРОЦЕДУРА ПРИ НАКЛАДАННІ КАР
Глава І КАРНИЙ ПРОЦЕС
Арт. І Вступне слідство Кан.1468-Кан.1470

Арт. ІІ Хід карного процесу Кан.1471-Кан.1482

Арт. ІІІ Позов про відшкодування втрат Кан.1483-Кан.1485

Глава ІІ НАКЛАДАННЯ КАР ЗА ДОПОМОГОЮ ПОЗАСУДОВОГО ДЕКРЕТУ Кан.1486-Кан.1487

Титул ХХІХ ЗАКОН, ЗВИЧАЙ І АДМІНІСТРАТИВНІ АКТИ
Глава І ЦЕРКОВНІ ЗАКОНИ Кан.1488-Кан.1505

Глава ІІ ЗВИЧАЙ Кан.1506-Кан.1509

Глава ІІІ АДМІНІСТРАТИВНІ АКТИ Кан.1510-Кан.1516

Арт. І Процедура у видаванні позасудових декретів Кан.1517-Кан.1520

Арт. ІІ Виконання адміністративних актів Кан.1521-Кан.1526

Арт. ІІІ Рескрипти Кан.1527-Кан.1539

Титул ХХХ ДАВНІСТЬ І ОБЧИСЛЕННЯ ЧАСУ
Глава І ДАВНІСТЬ Кан.1540-Кан.1546

www.ugcc.org.ua Закрити вікно


















Кодекс Канонів Східних Церков

Вступні канони

Кан. 1 – Канони цього Кодексу стосуються всіх східних католицьких Церков і тільки їх, хіба що виразно постановляється щось інше щодо відносин з латинською Церквою.

Кан. 2 – Канони Кодексу, в яких значною мірою береться до уваги або застосовується давнє право східних Церков, треба оцінювати головним чином на підставі того права.

Кан. 3 – Хоча Кодекс часто звертається до приписів літургічних книг, він здебільшого не вирішує літургічної справи; через те слід пильно дотримуватись цих приписів, хіба що вони суперечать канонам Кодексу.

Кан. 4 – Канони Кодексу не скасовують і не змінюють угод, укладених або затверджених Святим Престолом з народами та іншими політичними спільнотами, через те ці угоди понині продовжують мати силу, хоч би навіть суперечили приписам самого Кодексу.

Кан. 5 – Права набуті, а також привілеї, надані дотепер Апостольським Престолом фізичним чи юридичним особам, які є у вжитку і не відкликані, залишаються непорушними, хіба що канони цього Кодексу виразно їх відкликають.

Кан. 6 - Коли Кодекс набирає чинності:
1-е - скасовуються всі закони загального або партикулярного права, які суперечать канонам Кодексу або які стосуються справ, повністю врегульованих у цьому Кодексі;
2 -е - відкликаються всі звичаї, які скасовуються канонами Кодексу або суперечать їм і не є столітніми або незапам'ятними.

ТИТУЛ І
ВІРНІ, ЇХНІ ПРАВА І ОБОВ’ЯЗКИ

Кан. 7 – § 1. Вірними є ті, хто, через хрещення втілені в Христа, утворюють Божий народ і на цій підставі по-своєму беручи участь у священичій, пророчій і царській службі Христа, покликані, відповідно до власного становища кожного, сповняти місію, яку Бог довірив виконувати Церкві у світі.
§ 2. Ця Церква, утворена і впорядкована на цьому світі як спільнота, існує в католицькій Церкві, керованій наступником Петра та Єпископами з'єднаними з ним.

Кан. 8 – У повній злуці з католицькою Церквою тут, на землі, є ті хрещені, які в її видимому організмі з’єднуються з Христом вузлами віровизнання, святих тайн і церковного проводу.

Кан. 9 – § 1. Окремим чином пов'язані з Церквою оглашенні, які, натхнені Святим Духом, з виразним бажанням просять про прийняття їх до неї, і саме через це прагнення і життя, сповнене віри, надії і любові, яке практикують, єднаються з Церквою, котра опікується ними, вже як своїми.
§ 2. Церква приділяє оглашенним окрему турботу, заохочує їх вести євангельське життя, впроваджуючи до участі в Божественній Літургії, святих тайнах і церковному правилі, і вже щедро надає їм різні привілеї, властиві християнам.


Кан. 10 – Покладаючись на слово Боже і приєднуючись до живої справжньої науки Церкви, вірні зобов'язані непорушно зберігати і відкрито визнавати віру, котру як найбільшу дорогоцінність берегли і передали предки, а також через практикування краще її розуміти і проявляти в ділах любові.

Кан. 11– Між усіма вірними силою їхнього відродження в Христі існує справжня рівність щодо гідності й діяння, внаслідок чого кожний, відповідно до свого становища і завдання, співпрацює у побудові Тіла Христового.

Кан. 12 – § 1. Вірні зобов'язані, діючи кожен по-своєму, зберігати завжди єдність з Церквою.
§ 2. Вони повинні якнайпильніше виконувати обов'язки як щодо всієї Церкви, так і власної Церкви свого права, до якої належать.

Кан. 13 – Усі вірні, відповідно до свого становища, повинні докладати своїх зусиль для того, щоб вести святе життя, спричинятися до росту Церкви і постійно збільшувати її святість.

Кан. 14 – Усі вірні мають право й обов'язок дбати про те, щоб Боже провіщення спасіння щораз то більше доходило до всіх людей усіх часів і всього світу.

Кан. 15 – § 1.Те, що Пастирі Церкви, представляючи Христа, голосять як учителі або постановляють як керівники Церкви, вірні, свідомі власної відповідальності, зобов'язані виконувати з християнським послухом.
§ 2. Вірні свобідно можуть виявляти Пастирям Церкви свої потреби, особливо духовні, а також свої побажання.
§ 3. Відповідно до своїх знань, компетенцій і здібностей, якими відзначаються, вони мають право, а іноді навіть обов'язок, виявляти Пастирям Церкви свою думку в справах, які стосуються добра Церкви, і, зберігаючи непорушність віри і звичаїв та пошану до Пастирів, а також, зважаючи на спільну користь і гідність осіб, ознайомлювати з нею інших вірних.

Кан. 16 – Вірні мають право отримувати від своїх Пастирів допомогу з духовних дібр Церкви, особливо від слова Божого і святих тайн.

Кан. 17 — Вірні мають право почитати Господа згідно з приписами літургічних книг власної Церкви свого права і дотримуватись власної форми духовного життя, згідної, однак, з вченням Церкви.

Кан. 18 – Вірні мають повне право засновувати товариства і керувати ними для цілей любові або побожності або плекання християнського покликання у світі, а також скликати збори для спільного осягнення цих цілей.

Кан. 19 – Усі вірні, як учасники місії Церкви, мають право власними починаннями, кожний відповідно до свого стану й обставин, розвивати або підтримувати апостольську діяльністьь однак, жодне починання не може приписувати собі назви католицького, якщо не одержить згоди компетентної церковної влади.

Кан. 20 – Вірні, які завдяки хрещенню покликані вести життя, згідне з євангельською наукою, мають право на християнське виховання, котре належно готувало б їх до визрівання людської особистості і водночас до пізнання і переживання таїнства спасіння.

Кан. 21– Ті, що займаються священними науками, користуються законною свободою дослідження, а також розсудливого вияву своєї думки у справах, в яких вони є фахівцями, зберігаючи, однак, належну слухняність Учительському Урядові Церкви.

Кан. 22 – Усі вірні мають право бути вільними від будь-якого примусу у виборі стану життя.

Кан. 23 – Нікому не дозволяється шкодити добрій славі, якою хтось втішається, і беззаконно порушувати право будь-якої особи на захист свого приватного життя.

Кан. 24 – § 1.Вірні можуть законно відстоювати і боронити права, що їх вони мають у Церкві, на компетентному церковному суді згідно з нормами права.
§ 2. Вірні, якщо їх викликає до суду компетентна влада, мають право бути судженими з дотриманням справедливо застосованих приписів права.
§ 3. Вірні мають право не зазнавати канонічних кар, окрім приписаних законом.

Кан. 25 – § 1. Вірні зобов'язані зараджувати потребам Церкви, щоб вона мала засоби необхідні для осягнення властивих їй цілей, головно для виконування богослужінь, здійснювання справ апостольства та любові, а також для того, що конечне для належного утримання служителів.
§ 2. Вони рівно ж зобов'язані підтримувати соціяльну справедливість, а також, пам'ятаючи про Господній наказ, подавати допомогу бідним з власних прибутків.

Кан. 26 – § 1. У виконуванні своїх прав вірні, – окремі особи, чи об'єднані в громади, повинні зважати на спільне добро Церкви, як також на права інших та власні обов'язки щодо інших.
§ 2. З уваги на спільне добро, Церковна влада може регулювати, щоб вірні користувалися належними їм правами.


ТИТУЛ ІІ
ЦЕРКВИ СВОГО ПРАВА І ОБРЯДИ


Кан. 27 – Спільнота вірних, об'єднана ієрархією за нормами права, яку найвища влада Церкви виразно або мовчки визнає як свого права, називається в цьому Кодексі Церквою свого права.

Кан. 28 – § 1. Обряд є літургічним, богословським, духовним і дисциплінарним спадком – різним щодо культури та історичних обставин народів – який виявляється у способі практикування віри, властивому для кожної Церкви свого права.
§ 2. Обряди, про які йдеться в Кодексі, є ті, які походять з Олександрійської, Антіохійської, Вірменської, Халдейської і Константинопільської традицій, якщо не стверджено щось інше.


ГЛАВА І
ПРИПИСАННЯ ДО ЯКОЇСЬ ЦЕРКВИ СВОГО ПРАВА

Кан. 29 – § 1. Дитина, перед чотирнадцятим роком життя, через хрещення записується до Церкви свого права, до якої записаний її батько; якщо ж католичкою є лише мати, або, якщо обоє батьків однозгідно просять, дитина записується до Церкви, до якої належить мати, хіба інакше постановляє партикулярне право, встановлене Апостольським Престолом.
§ 2. Якщо дитина, якій не виповнилось ще чотирнадцять років життя:
1-е - народжена незаміжньою матір'ю, – записується до тієї Церкви свого права, до якої належить мати;
2 -е - невідомих батьків, – записується до тієї Церкви свого права, членами якої є ті, чиїй опіці вона була законно довірена; якщо ж ідеться про батька і матір, які усиновлюють, повинен застосовуватись § 1.
3-є - неохрещених батьків, – записується до тієї Церкви свого права, до якої належить той, хто взяв на себе обов'язок виховання її в католицькій вірі.

Кан. 30 – Кожний, хто має хреститися і якому виповнилось чотирнадцять років життя, вільно може вибрати будь-яку Церкву свого права, до якої записується через хрещення, хіба що інакше постановляє партикулярне право, встановлене Апостольським Престолом.

Кан. 31– Ніхто не сміє будь-якого вірного намовляти якимсь чином до переходу до іншої Церкви свого права.

Кан. 32 – § 1. Ніхто не може без згоди Апостольського Престолу правосильно переходити до іншої Церкви свого права.
§ 2. Якщо ідеться про вірного єпархії якоїсь Церкви свого права, котрий бажає перейти до іншої Церкви свого права, яка на цій же території має власну єпархію, то тут припускається згода Апостольського Престолу, якщо тільки єпархіяльні Єпископи обох єпархій письмово погодились на перехід.

Кан. 33 – Жінка має право перейти до Церкви свого права, до якої належить чоловік, при заключенні подружжя, чи під час його тривання; але після розірвання шлюбу може вільно повернутися до первісної Церкви свого права.

Кан. 34 – Якщо батьки переходять до іншої Церкви свого права або у змішаному подружжі католицька сторона, то, діти, яким не виповнилось чотирнадцять років життя, за законом записуються до тієї ж Церкви. Якщо ж у подружжі між католиками тільки один з батьків переходить до іншої Церкви свого права, то діти переходять тільки за згодою обох батьків, але, по сповненні чотирнадцяти років життя, діти можуть повернутися до первісної Церкви свого права.

Кан. 35 – Охрещені некатолики, згідні на повне з'єднання з католицькою Церквою, повинні повсюдно зберігати власний обряд, шанувати його і в міру сил його дотримуватись, тому вони повинні бути приписані до Церкви свого права того самого обряду із збереженням права звертатися до Апостольського Престолу в окремих випадках осіб, спільнот і країн.

Кан. 36 – Кожний перехід до іншої Церкви свого права набирає законної чинності з моменту зголошення заяви, вчиненої перед місцевим Ієрархом цієї Церкви або власним парохом, або ж священиком, делегованим котримсь з цих двох, і в присутності двох свідків, хіба що рескрипт Апостольського Престолу постановляє щось інше.

Кан. 37 – Кожне приписання до будь-якої Церкви свого права або перехід до іншої Церкви свого права повинні бути внесені до книги охрещених парафії, навіть коли хрещення відбулось у латинській Церкві, якщо ж це неможливо, слід відзначити це в іншому документі, який має зберігатися в парафіяльному архіві власного пароха Церкви свого права, до якої був здійснений запис.

Кан. 38 – Вірні східних Церков, хоч би були доручені опіці Ієрарха або пароха іншої Церкви свого права, залишаються, однак, приписаними до власної Церкви свого права.


ГЛАВА ІІ
ЗБЕРІГАННЯ ОБРЯДІВ

Кан. 39 – Слід сумлінно зберігати й підтримувати обряди східних Церков як спадок усієї Христової Церкви, в якому відзеркалюється та традиція, що походить від Апостолів через Отців, і який утверджує божественну єдність католицької віри в її різноманітності.

Кан. 40 – § 1. Ієрархи, які стоять на чолі Церкви свого права, та всі інші Ієрархи повинні найнаполегливіше дбати про вірну охорону і докладне дотримування власного обряду, а також не допускати в ньому змін, хіба з уваги на його органічний розвиток, зважаючи, однак, на взаємну доброзичливість і єдність християн.
§ 2. Всі інші священнослужителі і члени інститутів посвяченого життя зобов'язані вірно дотримуватися власного обряду і з кожним днем глибше його пізнавати й досконаліше його здійснювати.
§ 3. Також інші вірні повинні плекати пізнання і пошану власного обряду і всюди його дотримуватись, хіба що право допускає якийсь виняток.

Кан. 41– Вірні кожної Церкви свого права, також латинської Церкви, які з уваги на уряд, службу або завдання підтримують часті взаємини з вірними іншої Церкви свого права, повинні старанно вишколюватись у пізнаванні і пошані до обряду цієї Церкви відповідно до важливості уряду, служби або завдання, яке виконують.

ТИТУЛ ІІІ
НАЙВИЩА ВЛАДА ЦЕРКВИ


Кан. 42 – Як з Господнього установлення святий Петро та інші Апостоли становлять одну Колегію, подібно є об'єднані між собою Римський Архієрей, наступник Петра, і Єпископи, наступники Апостолів.


ГЛАВА І
РИМСЬКИЙ АРХІЄРЕЙ

Кан. 43 – Єпископ Римської Церкви, в якому перебуває доручення, дане Господом самому Петрові, першому з Апостолів, і яке має бути передане його наступникам, є главою Колегії Єпископів, Заступником Христа і Пастирем усієї Церкви тут на землі. Тому силою свого уряду він має найвищу, повну, безпосередню і загальну звичайну владу в Церкві, яку може завжди вільно виконувати.

Кан. 44 – § 1. Повну й найвищу владу в Церкві одержує Римський Архієрей законним вибором, ним прийнятим, разом з єпископським свяченням; тому ту саму владу одержує від моменту прийняття вибору на найвище архієрейство той обраний, який має єпископський сан; якщо не має єпископського сану, повинен негайно бути висвячений на єпископа.
§ 2. Якби трапилось, що Римський Архієрей зрікся свого уряду, то для правосильності вимагається, щоб зречення було добровільне і відповідно оголошене; не вимагає воно, щоб хтось його прийняв.

Кан. 45 – § 1. Силою свого уряду Римський Архієрей має владу не тільки над усією Церквою, а й також одержує над усіма єпархіями та їх спільнотами верховну звичайну владу, через яку одночасно зміцнюється й оберігається власна, звичайна і безпосередня влада, яку мають Єпископи щодо довіреної їхній опіці єпархії.
§ 2. У виконуванні уряду найвищого Пастиря всієї Церкви Римський Архієрей завжди поєднаний спільністю з усіма іншими Єпископами, а також з усією Церквою; йому, однак, належить право визначати, відповідно до потреб Церкви, спосіб індивідуального або колегіяльного виконування цього уряду.
§ 3. Проти вироку або декрету Римського Архієрея немає апеляції ані відклику.

Кан. 46 – § 1. Римському Архієреєві у виконуванні його уряду помагають Єпископи, які можуть це чинити по-різному, в тому через Синод Єпископів; крім того, помагають йому Отці Кардинали, Римська Курія, Папські Легати, а також інші особи та різні інститути відповідно до потреб даного часу. Усі ці особи й інститути від його імені і його владою виконують доручений їм уряд для добра всіх Церков, згідно з нормами, встановленими самим Римським Архієреєм.
§ 2. Участь Патріярхів та інших Ієрархів, що очолюють Церкви свого права, у Синоді Єпископів регулюється спеціяльними нормами, встановленими самим Римським Архієреєм.

Кан. 47 – Коли Апостольський Престол стане вакантним або в разі цілковитої перешкоди в його діяльності, не слід уводити нічого нового в управлінні всією Церквою; однак треба дотримуватись особливих законів, виданих на ці обставини.

Кан. 48 – Під Апостольським Престолом або Святим Престолом слід розуміти в цьому Кодексі не лише Римського Архієрея, а й Дикастерії та інші інституції Римської Курії, хіба що щось інше застерігає право або випливає з природи речі.


ГЛАВА ІІ
КОЛЕГІЯ ЄПИСКОПІВ

Кан. 49 – Колегія Єпископів, главою якої є Римський Архієрей, а членами Єпископи, силою тайни свячення й ієрархічної єдності з главою Колегії і її членами, і в якій триває безперервно апостольське тіло, разом зі своїм главою і ніколи без нього, становить також суб'єкт найвищої і повної влади над усією Церквою.

Кан. 50 – § 1. Владу над усією Церквою Колегія Єпископів виконує в урочистий спосіб на Вселенському Соборі.
§ 2. Ту саму владу виконує Колегія Єпископів через об'єднану дію розсіяних по світі Єпископів, що як така була започатко-вана Римським Архієреєм або добровільно прийнята так, щоб стала справжнім колегіяльним актом.
§ 3. До Римського Архієрея належить, відповідно до потреб Церкви, добирати і підтримувати способи колегіяльного виконування Колегією Єпископів його уряду у всій Церкві.

Кан. 51– § 1. Тільки Римський Архієрей може скликати Вселенський Собор, головувати на ньому, особисто або через інших, переносити, припиняти або розпускати Собор, а також затверджувати його декрети.
§ 2. До Римського Архієрея належить визначати справи, які мають бути предметом обговорення на Вселенському Соборі, і встановлювати порядок, якого слід дотримуватись на цьому Соборі; до питань, запропонованих Римським Архієреєм, Отці Вселенського Собору можуть додавати інші, які, однак, повинен затвердити Римський Архієрей.

Кан. 52 – § 1. Усі Єпископи і тільки вони, що є членами Колегії Єпископів, мають право й обов'язок брати участь у Вселенському Соборі з вирішальним голосом.
§ 2. На Вселенський Собор найвища Церковна влада може покликати також тих, що не мають єпископського сану, і визначати їхню участь у Соборі.

Кан. 53 – Якби трапилось, що під час Вселенського Собору Апостольський Престол став вакантним, на підставі самого права Собор переривається, поки новий Римський Архієрей не накаже продовжувати Вселенський Собор або його розпустити.

Кан. 54 – § 1. Декрети Вселенського Собору не мають обов'язкової сили, доки вони не будуть схвалені Римським Архієреєм разом з Отцями Собору і не будуть ним затверджені та за його приказом проголошені.
§ 2. Такого затвердження й проголошення для набуття обов'язкової сили вимагають також декрети Колегії Єпископів, коли вона проводить стисло колегіяльну діяльність, відповідно до способу, вказаного або добровільно прийнятого Римським Архієреєм.

ТИТУЛ ІV
ПАТРІЯРШІ ЦЕРКВИ


Кан. 55 – Згідно з найдавнішою традицією Церкви, визнаною вже першими Вселенськими Соборами, у Церкві існує патріярша інституція; тому Патріярхам східних Церков, з яких кожен очолює свою патріяршу Церкву, неначе батько і глава, треба виявляти особливу пошану.

Кан. 56 – Патріярх – це Єпископ, якому належить влада над усіма Єпископами, не виключаючи Митрополитів, і над усіма іншими вірними Церкви, яку він очолює, згідно з приписом права, затвердженого найвишою владою Церкви.

Кан. 57 – § 1. Заснування, відновлення, змінювання і скасування патріярших Церков застережено найвищій владі Церкви.
§ 2. Титул кожної патріяршої Церкви, законно визнаний або наданий, може змінити лише найвища влада Церкви.

§ 3. Патріярша Церква повинна мати в межах власної території сталий осідок резиденції Патріярха, встановлений, по змозі, в головному місті, від якого Патріярх одержав титул, цей осідок можна перенести лише з дуже поважної причини, за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви і за згодою Римського Архієрея.

Кан. 58 – Патріярхи східних Церков по всьому світі стоять вище усіх Єпископів будь-якого ступеня, із збереженням спеціяльних приписів про першенство, встановлених Римським Архієреєм.

Кан. 59 – § 1. Патріярхи східних Церков, хоч деякі з них пізніші від інших за часом, всі є рівними щодо патріяршого сану, з дотриманням між ними першенства вшанування.
§ 2. Порядок першенства серед давніх патріярших Престолів східних Церков є такий: на першому місці є Константинопільський престол, за ним іде Олександрійський, далі Антіохійський і Єрусалимський.
§ 3. Серед інших Патріярхів східних Церков першенство визначається давністю патріяршого Престолу.
§ 4. Між Патріярхами східних Церков, які носять однаковий титул, але очолюють різні патріярші Церкви, першенство має той, хто раніше був піднесений на патріярший сан.

Кан. 60 – § 1. Патріярх у церквах, призначених для вірних Церкви, яку він очолює, і в літургічних відправах цієї Церкви має першенство перед усіма іншими Патріярхами, хоч би вони мали перевагу щодо титулу Престолу або були раніше призначені.
§ 2. Патріярх, який має дійсну патріяршу владу, має першенство перед тими, які зберігають титул патріяршого Престолу, що колись посідали.

Кан. 61– Патріярх може мати при Апостольському Престолі прокуратора, призначеного ним за попередньою згодою Римського Архієрея.

Кан. 62 – Патріярх, який зрікся свого уряду, зберігає свій титул і почесті особливо у літургічних відправах, а також має право на надання йому достойного місця проживання за його згодою і на засоби з майна патріяршої Церкви, які б забезпечували йому утримання, відповідне до власного титулу, дотримуючись кан. 60, § 2 щодо першенства.


ГЛАВА І
ВИБОРИ ПАТРІЯРХІВ

Кан. 63 – Патріярх обирається канонічно на Синоді Єпископів патріяршої Церкви.

Кан. 64 – Партикулярне право повинно перелічити те, що вимагається, щоб хтось вважався здатним до патріяршого сану, завжди зі збереженням кан.180.

Кан. 65 – § 1. Синод Єпископів патріяршої Церкви повинен відбуватися в патріяршій резиденції або в іншому місці, призначеному Адміністратором патріяршої Церкви за згодою постійного Синоду.
§ 2. Синод Єпископів патріяршої Церкви повинен відбутися впродовж одного місяця від дня, коли патріярший престол став вакантним, хіба що партикулярне право встановлює довший час, однак не більше двох місяців.

Кан. 66 – § 1. У виборах Патріярха активний голос мають усі члени Синоду Єпископів патріяршої Церкви і тільки вони.
§ 2. Забороняється, щоб хтось інший, крім членів Синоду Єпископів патріяршої Церкви, був присутній у приміщенні, де відбуваються вибори Патріярха, за винятком священнослужителів, які, за приписом кан. 71, § 1, добираються як рахівники або секретар Синоду.
§ 3. Нікому не дозволяється ніяким чином втручатися у вибори Патріярха чи перед Синодом Єпископів патріяршої Церкви, чи під час його тривання.

Кан. 67 – На виборах Патріярха слід дотримуватись канн. 947-957, відкидаючи противний звичай, хіба що загальне право постановляє щось інше.

Кан. 68 – § 1. Усі Єпископи, правосильно скликані, мають важкий обов'язок узяти участь у виборах.
§ 2. Якщо якийсь Єпископ вважає, що має слушну перешкоду, повинен письмово виявити свої причини Синодові Єпископів патріяршої Церкви; про законність перешкоди повинні на початку засідань Синоду вирішити Єпископи, присутні у призначеному місці.

Кан. 69 – Після канонічного скликання Синоду Єпископів патріяршої Церкви, Синод оголошується канонічним і може приступити до виборів, якщо дві третини Єпископів, які зобов'язані взяти в ньому участь, за винятком тих, що зазнали законної перешкоди, є присутніми у призначеному місці.

Кан. 70 – Якщо партикулярне право не постановляє чогось іншого, на Синоді Єпископів патріяршої Церкви для обрання Патріярха головує той, хто з-поміж присутніх був обраний на першому засіданніь тимчасове головування резервується Адміністраторові патріяршої Церкви.

Кан. 71– § 1. Рахівники і секретар, згідно з приписом партикулярного права, можуть бути обраними також з-поміж пресвітерів і дияконів.
§ 2. Усі, хто бере участь у Синоді, зобов'язані суворо зберігати таємницю стосовно того, що може безпосередньо або посередньо виявити голосування.

Кан. 72 – § 1. Обраним є той, хто одержав дві третини голосів, хіба що партикулярне право постановляє, що після відповідного числа голосувань, принаймні трьох, вистачає абсолютна більшість голосів і вибори відбуваються згідно з приписом кан. 183, § § 3 і 4.
§ 2. Якщо вибори не відбулися впродовж п'ятнадцяти днів від початку Синоду Єпископів патріяршої Церкви, справа передається Римському Архієреєві.

Кан. 73 – Якщо обраним є принаймні законно проголошений Єпископ, тоді голова або, якщо голова є обраним, – Єпископ, найстаріший єпископським свяченням, від імені всього Синоду Єпископів патріяршої Церкви, з дотриманням формули і способу, прийнятих у власній патріяршій Церкві, негайно повинен довести до відома вибраного результат виборів. Якщо ж обраний не є ще законно проголошеним Єпископом, тоді при збереженні таємниці всіма, хто якимсь чином дізнався про результат виборів, навіть у відношенні до обраного, Синод Єпископів патріяршої Церкви припиняється, а повідомлення повинно відбутися, після того, як буде виконано все, чого вимагають канони для єпископського проголошення.

Кан. 74 – Обраний повинен протягом двох корисних днів від одержання повідомлення заявити, чи приймає вибір; якщо не приймає або якщо протягом двох днів не дасть відповіді, втрачає всяке право, яке набув виборами.
Кан. 75 – Якщо обраний приймає вибір і є висвяченим Єпископом, тоді Синод Єпископів патріяршої Церкви має приступити до проголошення його Патріярхом та інтронізації згідно з приписами літургічних книг; якщо ж обраний ще не є висвяченим Єпископом, інтронізація не може відбутися правосильно, поки обраний не одержить єпископського свячення.

Кан. 76 – § 1. Синод Єпископів патріяршої Церкви повинен синодальним листом якнайшвидше повідомити Римського Архієрея про канонічне проведення виборів та інтронізації, а також про визнання віри й обітницю сумлінно виконувати свій уряд, що їх новий Патріярх склав перед Синодом, відповідно до затверджених формул; синодальні листи щодо проведення виборів слід вислати також Патріярхам інших східних Церков.
§ 2. Новий Патріярх повинен власноручно підписаним листом якнайшвидше просити Римського Архієрея про церковне єднання.

Кан. 77 – § 1. Канонічно обраний Патріярх правосильно виконує свій уряд тільки від інтронізації, від якої повноправно одержує уряд.
§ 2. Поки Патріярх не одержить від Римського Архієрея церковного єднання, не може скликати Синоду Єпископів патріяршої Церкви ані висвячувати Єпископів.


ГЛАВА ІІ
ПРАВА І ОБОВ’ЯЗКИ ПАТРІЯРХІВ

Кан. 78 – § 1. Влада, яка належить Патріярхові, за приписами канонів і законними звичаями, щодо Єпископів та інших вірних Церкви, на чолі якої він стоїть, є звичайною і власною, але настільки особистою, що він не може призначити Вікарія для всієї патріяршої Церкви або делегувати свою владу комусь для сукупності справ.
§ 2. Патріярх може правосильно виконувати владу тільки в межах території патріяршої Церкви, хіба що щось інше випливає з природи речі або загального чи партикулярного права, затвердженого Римським Архієреєм.

Кан. 79 – У всіх справах правового характеру патріяршої Церкви Патріярх виступає від її імені.

Кан. 80 – До Патріярха належить:
1-е - виконувати права і сповняти обов'язки Митрополита у всіх місцях, де не були засновані провінції;
2 -е - надолужувати недбалість Митрополитів, згідно з приписом права;
3-є - коли митрополичий престол вакантний, виконувати ці права і сповняти обов'язки у цілій провінції;
4-е - Митрополитові, який не іменував економа згідно з приписом кан. 262 , § 1, нагадати про це; якщо ж нагадування виявиться даремним, самому іменувати економа.

Кан. 81– Акти Римського Архієрея, які стосуються патріяршої Церкви, повинні через Патріярха стати відомими єпархіяльним Єпископам та іншим, кого це стосуються, хіба що в певному випадку про це безпосередньо подбає Апостольський Престол.

Кан. 82 – § 1. Патріярх на підставі власного права може5
1-е - видавати декрети в обсязі своєї компетенції, за допомогою яких стисліше окреслюються способи застосування закону або відстоюється дотримування законів;
2-е - скеровувати до вірних усієї Церкви, яку очолює, вказівки для викладання правдивої науки, плекання побожності, виправлення зловживань, затвердження і рекомендування практик, які сприяли б духовному добру вірних;
3-є - видавати соборні послання для всієї Церкви, яку очолює, у питаннях, які стосуються його власної Церкви й обряду.
§ 2. Патріярх може наказати Єпископам та всім священнослужителям, а також членам інститутів посвяченого життя всієї Церкви, яку очолює, читати й пояснювати його декрети, настанови та енциклічні послання прилюдно у власних церквах або домах.
§ 3. Патріярх у всьому, що стосується всієї очолюваної ним Церкви або торкається важливіших справ, не повинен нехтувати думкою постійного Синоду або Синоду Єпископів патріяршої Церкви або також патріяршого собору.

Кан. 83 – § 1. Залишаючи в силі право й обов'язок єпархіяльного Єпископа канонічно візитувати власну єпархію, Патріярх має право й обов'язок здійснювати у цій єпархії пастирську візитацію у реченці, встановленому партикулярним правом.
§ 2. Патріярх може з важливої причини і за згодою постійного Синоду візитувати якусь церкву, місто, єпархію сам особисто або через іншого Єпископа і під час цієї візитації виконувати все те, до чого має право єпархіяльний Єпископ на канонічній візитації.

Кан. 84 – § 1. Найбільше повинен Патріярх турбуватися про те, щоб він сам чи єпархіяльні Єпископи очолюваної ним Церкви після спільних нарад, особливо на передбачених правом соборах, з Патріярхами й єпархіяльними Єпископами інших Церков свого права, які на тій самій території виконують свою владу, плекали єдність дій між собою та іншими вірними кожної Церкви свого права, й об'єднаними зусиллями, пособляли спільним починанням для успішного поширювання добра релігії, для дійовішого оберігання церковної дисципліни, а також для плекання згоди й зберігання єдності між усіма християнами.
§ 2. Патріярх повинен також заохочувати до частих зустрічей між Ієрархами та іншими вірними, які, на його розсуд, слід скликати в пастирських справах та інших питаннях, що стосуються або всієї Церкви, на чолі якої він стоїть, або якоїсь провінції чи округи.

Кан. 85 – § 1. Патріярх з поважної причини, за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви і порадившись з Апостольським Престолом, може засновувати провінції й єпархії, інакше їх окреслювати, об'єднувати, ділити, скасовувати, міняти їхній ієрархічний ступінь і переносити єпископський осідок.
§ 2. Патріярх за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви має право5
1-е - надавати єпархіяльному Єпископові Єпископа коад'ютора або Єпископа помічника, дотримуючись канн. 181, § 1, 182-187 і 212;
2-е - переносити з поважної причини Митрополита або єпархіяльного чи титулярного Єпископа до іншого митрополичого, єпархіяльного чи титулярного осідку; якщо хтось відмовляється, справу повинен вирішити Синод Єпископів патріяршої Церкви або передати її Римському Архієреєві.
§ 3. Патріярх за згодою постійного Синоду може засновувати, змінювати і скасовувати екзархії.
§ 4. Про ці рішення Патріярх повинен якнайшвидше повідомляти Апостольський Престол.

Кан. 86 – § 1. Патріярх може:
1-е - давати Митрополитові або Єпископові патріярші грамоти про канонічне призначення;
2-е - висвячувати Митрополитів особисто або, в разі перешкоди, через інших Єпископів і, якщо так велить партикулярне право, висвячувати також усіх Єпископів;
3-є - інтронізувати Митрополита після єпископського свячення.
§ 2. На підставі права Патріярхові дано повноваження висвячувати та інтронізувати митрополитів та інших Єпископів очолюваної ним Церкви, поставлених Римським Архієреєм поза межами цієї Церкви, хіба що в спеціяльному випадку виразно щось інше постановляється.
§ 3. Єпископське свячення та інтронізація повинні відбуватися в межах термінів, встановлених законом, а патріярші грамоти про канонічне призначення слід видавати протягом десяти днів після оголошення вибору; про єпископське свячення та інтронізацію слід негайно повідомити Апостольський Престол.

Кан. 87 – Патріярх може старатися, аби на Синоді Єпископів патріяршої Церкви, згідно з канн. 181, § 1 і 182-187, було обрано кількох Єпископів патріяршої курії, аби тільки забезпечено було належне їх утримання, однак, не більше трьох, яким він повинен надати уряд з резиденцією в патріяршій курії, і може їх висвятити після виконання всіх вимог для єпископського проголошення.

Кан. 88 – § 1. Єпископи патріяршої Церкви повинні виявляти Патріярхові пошану й відданість та показувати належний послух; а Патріярх має віддячувати цим Єпископам відповідною повагою й оточувати їх братньою любов'ю.
§ 2. Патріярх повинен дбати про злагоду суперечок, які можуть виникнути між Єпископами, з дотриманням права передавати їх у будь-який час Римському Архієреєві.

Кан. 89 – § 1. Патріярх має право й обов'язок наглядати за всіма священнослужителями згідно з приписами права; якщо хтось заслуговує покарання, повинен звернути на це увагу Ієрарха, якому священнослужитель безпосередньо підлягає, і, коли таке нагадування виявиться даремним, сам нехай діє у відношенні до священнослужителя, відповідно до приписів права.
§ 2. Завдання полагоджувати справи, які стосуються всієї патріяршої Церкви, Патріярх може доручити будь-якому священнослужителеві, порадившись з його єпархіяльним Єпископом або, якщо йдеться про члена чернечого інституту чи товариства посвяченого життя на подобу чернечого, – з його вищим Настоятелем, хіба що партикулярне право патріяршої Церкви вимагає їхньої згоди; цього священно-служителя може також на час тривання завдання собі безпосередньо підпорядкувати.
§ 3. Патріярх може надати сан, прийнятий у власній патріяршій Церкві, будь-якому священнослужителеві з дотриманням кан. 430, аби тільки була письмова згода єпархіяльного Єпископа, якому священнослужитель підлягає, або, коли йдеться про члена чернечого інституту чи товариства посвяченого життя на подобу чернечого, – його вищого Настоятеля.

Кан. 90 – Патріярх, з поважної причини, порадившись з єпархіяльним Єпископом і за згодою постійного Синоду, під час самого акту заснування – місце або юридичну особу, яка не належить до чернечого інституту, може вилучити з-під влади єпархіяльного Єпископа і собі безпосередньо підпорядкувати в тому, що стосується управління дочасним майном, а також осіб, закріплених за цим місцем або юридичною особою у всьому тому, що має відношення до їхнього завдання або уряду.

Кан. 91– Патріярха повинні згадувати в Божественній Літургії і в церковному правилі після Римського Архієрея всі Єпископи та інші священнослужителі відповідно до приписів літургічних книг.

Кан. 92– § 1. Патріярх повинен засвідчувати ієрархічну єдність з Римським Архієреєм, наступником святого Петра, через вірність, пошану і послух, які належать найвищому Пастиреві всієї Церкви.
§ 2. Патріярх повинен, відповідно до приписів літургічних книг, згадувати Римського Архієрея на знак повної єдності з ним у Божественній Літургії і в церковному правилі і дбати, щоб усі Єпископи та інші священнослужителі, очолюваної ним Церкви, сумлінно це чинили.
§ 3. Патріярх повинен часто спілкуватися з Римським Архієреєм і, відповідно до спеціяльно встановлених правил, подавати звіт про стан Церкви, яку очолює, а також протягом року від обрання, потім частіше під час тривання уряду відвідувати Рим, щоб поклонитися гробам святих Апостолів Петра і Павла і стати перед наступником святого Петра у першенстві над усією Церквою.

Кан. 93– Патріярх повинен перебувати у своєму осідку, від якого не має відлучатися, хіба з канонічної причини.

Кан. 94 – Божественну Літургію за народ усієї, очолюваної ним Церкви, Патріярх повинен правити у свята, встановлені партикулярним правом.

Кан. 95 – § 1. Обов'язки єпархіяльних Єпископів, про які мова в кан. 196, стосуються також Патріярха, згідно, зрештою, з обов'язками кожного Єпископа.
§ 2. Патріярх повинен дбати, щоб єпархіяльні Єпископи сумлінно виконували пастирські обов'язки і резидували в єпархії, якою керують; він має підсилювати їхню ревність; якщо ж вони в чому тяжко прогрішились, до нього належить напоумити їх, порадившись з постійним Синодом, хіба справа не терпить зволікання. Коли ж напоумлення не осягають бажаного наслідку, повинен передати справу Римському Архієреєві.

Кан. 96 – Стосовно молитов і побожних вправ, якщо тільки вони узгоджуються з власним обрядом, Патріярх у всій Церкві, яку очолює, має ті самі повноваження, що й місцевий Ієрарх.

Кан. 97 – Патріярх повинен пильно наглядати за чесним управлінням усім церков-ним майном з дотриманням першочергового обов'язку всіх єпархіяльних Єпископів, про який мова в кан. 1022, § 1.

Кан. 98 – Патріярх за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви і попереднім дозволом Римського Архієрея може укладати угоди з цивільною владою, які не суперечать праву, встановленому Апостольським Престолом; але ці угоди Патріярх не може переводити в життя, не одержавши схвалення Римського Архієрея.

Кан. 99 – § 1. Патріярх повинен дбати про те, щоб усі дотримувались особових Статутів у регіонах, де вони мають чинність.
§ 2. Якщо кілька Патріярхів мають у тому самому місці владу, визнану або надану в особових Статутах, корисно, щоб у справах більшої ваги діяли погоджено.


Кан. 100 – Справи, які стосуються багатьох єпархій, і ті, що мають відношення до цивільної влади, Патріярх може взяти на себе; але вирішувати їх може, лише порадившись з зацікавленими єпархіяльними Єпископами і за згодою постійного Синоду; якщо ж справа невідкладна і не вистачає часу на скликання Єпископів – членів постійного Синоду, їх у цьому випадку заступають Єпископи патріяршої курії, якщо такі є, в противному разі два єпархіяльні Єпископи, найстаріші єпископським свяченням.

Кан. 101– Патріярх у власній єпархії, у ставропігійських монастирях та в місцях, де не заснована ні єпархія, ні екзархія, має ті самі права й обов'язки, що єпархіяльний Єпископ.


ГЛАВА ІІІ
СИНОД ЄПИСКОПІВ
ПАТРІЯРШОЇ ЦЕРКВИ

Кан. 102 – § 1. На Синод Єпископів патріяршої Церкви мають бути скликані всі висвячені Єпископи цієї Церкви і тільки вони, де б не були поставлені, за винятком тих, про яких мова в кан. 953, § 1, або тих, які підлягають канонічному покаранню, про що мова в канн. 1433 і 1434.
§ 2. Що стосується єпархіяльних Єпископів, поставлених поза межами території патріяршої Церкви, і титулярних Єпископів, то партикулярне право може обмежувати їх вирішальний голос, дотримуючись канонів про вибори Патріярха, Єпископів і кандидатів на уряди, про які мовиться в кан. 149.
§ 3. Для полагодження певних справ Патріярх може, згідно з приписом партикулярного права або за згодою постійного Синоду, запрошувати інших, зокрема Ієрархів, які не є Єпископами, та експертів, для виявлення їхніх думок зібранню Єпископів на Синоді, з дотриманням кан. 66, § 2.

Кан. 103 – До Патріярха належить склика_ти Синод Єпископів патріяршої Церкви і на ньому головувати.

Кан. 104 – § 1. Усі Єпископи, законно скликані на Синод Єпископів патріяршої Церкви, мають важкий обов'язок брати участь у цьому Синоді, за винятком тих, що вже зреклися уряду.
§ 2. Якщо якийсь Єпископ вважає, що його затримує слушна перешкода, то він повинен письмово виявити Синодові Єпископів патріяршої Церкви свої причини; про законність перешкоди мають вирішити на початку засідання Синоду Єпископи, присутні у призначеному місці.

Кан. 105 – На Синод Єпископів патріяршої Церкви ніхто із членів цього Синоду не може посилати заступника замість себе і ніхто не має більше голосів.

Кан. 106 – § 1. Синод Єпископів патріяршої Церкви має бути скликаний кожного разу, коли:
1-е - треба полагодити справи, які належать до виключної компетенції самого Синоду Єпископів патріяршої Церкви, або для виконання яких вимагається згода цього ж Синоду;
2-е - Патріярх за згодою постійного Синоду вважає це необхідним;
3-є - принаймні третина членів вимагає цього для певної справи завжди зі збереженням установлених загальним правом прав Патріярха, Єпископів та інших осіб.
§ 2. Синод Єпископів патріяршої Церкви, окрім того, повинен скликатись також щорічно у встановлений час, якщо так велить партикулярне право.

Кан. 107 – § 1. Якщо партикулярне право не вимагає більшої присутності і дотримуючись канн. 69, 149 і 183, § 1, кожне засідання Синоду Єпископів патріяршої Церкви є канонічним і кожний підрахунок голосів є правосильним, коли є присутня більшість Єпископів, які зобов'язані брати участь у Синоді Єпископів.
§ 2. Дотримуючись канн. 72, 149 і 183, § § 3 і 4, Синод Єпископів патріяршої Церкви може на підставі виданих правил установити, скільки голосів і голосувань вимагається, щоб синодальні рішення мали силу закону; в противному разі слід дотримуватись кан. 924.

Кан. 108 – § 1. До Патріярха належить відкривати Синод Єпископів патріяршої Церкви, а також за згодою цього Синоду переносити, відкладати, припиняти й розпускати його.
§ 2. До Патріярха належить, вислухавши попередньо членів Синоду Єпископів патріяршої Церкви, підготувати порядок, якого слід дотримуватись при розгляді питань, і на початку засідань Синоду представити його на затвердження.
§ 3. Під час тривання Синоду Єпископів патріяршої Церкви окремі Єпископи можуть до запропонованих питань додавати інші, якщо з цим згідна принаймні третина членів, що присутні на Синоді.

Кан. 109 – Після відкриття Синоду Єпископів патріяршої Церкви нікому з Єпископів не дозволяється виходити із засідань Синоду, хіба що із виправданої причини, схваленої Синодом.

Кан. 110 – § 1. Виключно до Синоду Єпископів патріяршої Церкви належить видавати закони для всієї патріяршої Церкви, які отримують силу згідно з приписами кан. 150, § § 2 і 3.
§ 2. Синод Єпископів патріяршої Церкви є трибуналом, згідно з приписом кан. 1062.
§ 3. Синод Єпископів патріяршої Церкви проводить вибори Патріярха, Єпископів і кандидатів на уряди, про що мова в кан. 149.
§ 4. Адміністративні акти не належать до компетенції Синоду Єпископів патріяршої Церкви, хіба що для певних актів інакше постановив Патріярх або деякі акти на підставі загального права зарезервовані тому ж Синодові, дотримуючись канонів, які вимагають згоди Синоду Єпископів патріяршої Церкви.

Кан. 111– § 1. Синод Єпископів патріяршої Церкви визначає спосіб і час оголошення законів і оприлюднення рішень.
§ 2. Синод Єпископів патріяршої Церкви повинен також вирішити питання про збереження таємниці щодо обговорених актів і справ, дотримуючись обов'язку зберігання таємниці у випадках, установлених загальним правом.
§ 3. Акти про закони і рішення слід негайно висилати Римському Архієреєві; певні акти або навіть усі слід довести до відома інших Патріярхів східних Церков відповідно до постанови того ж Синоду.

Кан. 112 – § 1. До Патріярха належить проголошення законів і оприлюднення рішень Синоду Єпископів патріяршої Церкви.
§ 2. Автентичне тлумачення законів Синоду Єпископів патріяршої Церкви, аж до наступного Синоду, належить Патріярхові за порадою постійного Синоду.

Кан. 113 – Синод Єпископів патріяршої Церкви повинен виготовити свої статути, в яких слід передбачити секретаріят Синоду, підготовчі комісії, порядок роботи, а також інші засоби, які сприяли б успішнішому досягненню мети.


ГЛАВА ІV
ПАТРІЯРША КУРІЯ

Кан. 114 – § 1. Патріярх повинен мати у своєму осідку патріяршу курію, іншу від курії єпархії Патріярха, яка складається з постійного Синоду Єпископів патріяршої курії, звичайного трибуналу патріяршої Церкви, патріяршого економа, патріяршого канцлера, комісії з питань літургії та інших комісій, які на підставі права входять у склад патріяршої курії.
§ 2. Осіб, які належать до патріяршої курії, Патріярх може вибирати із священнослужителів всієї Церкви, яку він очолює, за порадою їхнього єпархіяльного Єпископа або, якщо йдеться про членів чернечого інституту чи членів інституту посвяченого життя на зразок чернечого, – їхнього вищого Настоятеля.
§ 3. Уряди обох курій Патріярха, по змозі, не повинні поєднуватись у тих самих особах.

Кан. 115 – § 1. Постійний Синод складається з Патріярха і чотирьох Єпископів, призначених на п'ятиріч'я.
§ 2. Троє з цих Єпископів обираються Синодом Єпископів патріяршої Церкви, серед яких принаймні двоє повинні бути з-поміж єпархіяльних Єпископів, а одного іменує Патріярх.
§ 3. У той самий час і спосіб слід призначити чотирьох, по змозі, Єпископів, які б у порядку, визначеному Синодом Єпископів патріяршої Церкви, поперемінно заміняли членів постійного Синоду на випадок перешкоди.

Кан. 116 – § 1. До Патріярха належить скликати постійний Синод і головувати на ньому.
§ 2. Якщо Патріярх через перешкоду не може взяти участі у постійному Синоді, тоді на засіданнях Синоду головує Єпископ, найстаріший єпископським свяченням серед членів Синоду, відновивши п'ятірне число, згідно з приписом кан. 115, § 3.
§ 3. Якщо постійний Синод повинен вирішити справу, яка торкається особи якогось Єпископа, члена цього Синоду, або його єпархії чи уряду, тоді його треба, безперечно, вислухати, але в Синоді його повинен замінити інший Єпископ, згідно з приписом кан. 115, § 3.

Кан. 117 – Акти постійного Синоду повинні підписати голова і всі інші члени Синоду, які брали участь у Синоді.

Кан. 118 – Голосування на постійному Синоді повинно бути таємним, якщо йдеться про особи; а у всіх інших випадках, якщо принаймні один з членів цього виразно зажадав.

Кан. 119 – Якщо під час тривання Синоду Єпископів патріяршої Церкви потрібно вирішити якусь справу, яка належить до компетенції постійного Синоду, рішення в цій справі резервується постійному Синодові, хіба що Патріярх за згодою постійного Синоду вважає за доцільне доручити рішення Синодові Єпископів патріяршої Церкви.

Кан. 120 – Постійний Синод повинен скликатися у визначені реченці, принаймні двічі на рік, і кожен раз, коли Патріях вважає це корисним і коли треба полагодити справи, для яких загальне право вимагає згоди або поради цього Синоду.

Кан. 121– Якщо з поважної причини, на думку Синоду Єпископів патріяршої Церкви, постійний Синод не може сформуватись, тоді треба повідомити Апостольський Престол, і Синод Єпископів патріяршої Церкви повинен вибрати двох Єпископів, з яких один має бути з-поміж єпархіяльних, які разом з Патріярхом виконують обов'язки постійного Синоду, поки триває причина.

Кан. 122 – § 1. Для управління майном патріяршої Церкви Патріярх, за згодою постійного Синоду, повинен призначити патріяршого економа, іншого від економа єпархії Патріярха. Ним повинен бути вірний християнин, досвічений у економічних справах, визначної чесності, виключаючи для правосильності того, що зв'язаний з Патріярхом спорідненістю або свояцтвом до четвертого ступеня включно.
§ 2. Патріярший економ призначається на час, визначений партикулярним правом; під час тривання уряду Патріярх не може його усунути, хіба що за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви або, якщо є небезпека у зволіканні, постійного Синоду.
§ 3. Патріярший економ повинен здавати звіт про управління наприкінці року і представляти передбачення доходів і витрат на початку року постійному Синодові щорічно у письмовій формі; звітувати про управління слід також, скільки раз цього вимагає постійний Синод.
§ 4. Синод Єпископів патріяршої Церкви може вимагати від патріяршого економа звіту про управління і передбачення доходів і витрат, і піддати його власній перевірці.

Кан. 123 – § 1. У патріяршій курії Патріярх повинен іменувати пресвітера або диякона бездоганного в усіх відношеннях, який як патріярший канцлер стоїть на чолі патріяршої канцелярії та архіву патріяршої курії, маючи для допомоги, в разі потреби, заступника, якого іменує Патріярх.
§ 2. Крім канцлера і його заступника, які з уваги на свій уряд є нотарями, Патріярх може іменувати також інших нотарів для всієї Церкви, яку очолює, – до них усіх повинні застосовуватись канн. 253 і 254; тих нотарів він може також довільно усунути з уряду.
§ 3. Щодо архіву патріяршої курії слід дотримуватись канн. 256-260.

Кан. 124 – Літургічна комісія, яка повинна бути в кожній патріяршій Церкві, і всі інші комісії, приписані для Церков свого права, утворюються Патріярхом та складаються з осіб іменованих Патріярхом і керуються правилами, встановленими ним самим, хіба що право передбачає інакше.

Кан. 125 – Витрати патріяршої курії покриваються з майна, яке Патріярх може використати для цієї ціліь якщо ж його не вистачає, окремі єпархії повинні приєднатись для покриття витрат відповідно до розміру, який має визначити Синод Єпископів патріяршої Церкви.

ГЛАВА V
ВАКАНТНІСТЬ І ПЕРЕШКОДА В ДІЯЛЬНОСТІ ПАТРІЯРШОГО ПРЕСТОЛУ

Кан. 126 – § 1. Патріярший Престол стає вакантним внаслідок смерті або зречення Патріярха.
§ 2. Для прийняття зречення Патріярха компетентним є Синод Єпископів патріяршої Церкви, який звертається за порадою до Римського Архієрея, хіба що Патріярх безпосередньо звернувся до Римського Архієрея.

Кан. 127 – Якщо партикулярне право не велить чогось іншого, у випадку вакантності Престолу Адміністратором патріяршої Церкви стає Єпископ, найстаріший єпископським свяченням серед Єпископів патріяршої курії, або, якщо їх немає, то серед Єпископів, які є членами постійного Синоду.

Кан. 128 – До Адміністратора патріяршої Церкви належить:
1-е - негайно повідомити Римського Архієрея та всіх Єпископів патріяршої Церкви про вакантність патріяршого Престолу;
2-е - ретельно виконувати спеціяльні правила, які загальне чи партикулярне право або інструкція Римського Архієрея, якщо така є, приписує для різних обставин, за яких мала місце вакантність патріяршого Престолу, або дбати про те, щоб інші їх виконували;
3-є - скликати Єпископів на Синод Єпископів патріяршої Церкви для виборів Патріярха і підготувати все необхідне для цього Синоду.

Кан. 129 – Адміністратор патріяршої Церкви в єпархії Патріярха, в ставропігійських монастирях і місцях, де не були засновані ні єпархія, ні екзархія, має ті самі права й обов'язки, що й Адміністратор вакантної єпархії.

Кан. 130 – § 1. До Адміністратора патріяршої Церкви переходить звичайна влада Патріярха, за винятком усього того, що може діятись лише за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви.
§ 2. Адміністратор патріяршої Церкви не може усунути з уряду Протосинкела або Синкелів єпархії Патріярха і не може нічого нового вводити, коли патріярший Престол вакантний.
§ 3. Хоч Адміністратор патріяршої Церкви не має привілеїв Патріярха, йому належить першенство перед усіма Єпископами цієї Церкви, але не на Синоді Єпископів патріяршої Церкви для виборів Патріярха.

Кан. 131– Адміністратор патріяршої Церкви повинен якнайшвидше дати звіт новому Патріярхові про своє адміністрування.

Кан. 132 – § 1. Коли патріярший Престол з якоїсь причини так перешкоджений, що Патріярх не може навіть листовно зв'язатись з єпархіяльними Єпископами Церкви, яку очолює, тоді керівництво патріяршою Церквою, згідно з кан. 130, належить єпархіяльному Єпископові, найстарішому єпископським свяченням у межах території цієї Церкви, який сам не має перешкод, хіба що Патріярх призначив іншого Єпископа або, у випадку крайньої необхідності, навіть пресвітера.
§ 2. Якщо Патріярх настільки зазнає перешкоди, що навіть листовно не може зв'язатись з вірними своєї єпархії, тоді керівництво цією єпархією переходить до Протосинкела; якщо ж він сам зазнає перешкоди, тоді воно належить тому, кого призначив Патріярх або тому, що тимчасово керує патріяршою Церквою.
§ 3. Той, хто тимчасово одержує керівництво, повинен якнайскоріше повідомити Римського Архієрея про перешкоди, які має патріярший Престол, і про прийняття керівництва.



ГЛАВА VІ
МИТРОПОЛИТИ ПАТРІЯРШОЇ ЦЕРКВИ

Кан. 133 – § 1. Обов'язком Митрополита, який стоїть на чолі якоїсь провінції в межах території патріяршої Церкви, в єпархіях цієї провінції, крім усього іншого, що йому належить на підставі загального права, є:
1-е - висвячувати й інтронізувати, дотримуючись кан. 86, § 1, ч.2, Єпископів провінції протягом визначеного правом часу;
2-е - скликати митрополичий Синод у терміни, встановлені Синодом Єпископів патріяршої Церкви, належно підготувати питання, які слід на ньому розглянути, головувати на Синоді, переносити його, відкладати, припиняти і розпускати;
3-є - утворити митрополичий трибунал;
4-е - дбати, щоб ретельно зберігалися віра й церковна дисципліна;
5-е проводити канонічну візитацію, якщо її занехав єпархіяльний Єпископ;
6-е іменувати або затвердити того, хто був законно запропонований або обраний на уряд, якщо єпархіяльний Єпископ протягом установленого правом часу, не маючи перешкоди, занедбав це вчинити, а також іменувати єпархіяльного економа, якщо єпархіяльний Єпископ, незважаючи на напоумлення, занедбав його іменувати.
§ 2. В усіх юридичних справах своєї провінції Митрополит виступає від її імені.

Кан. 134 – § 1. Сан Митрополита завжди пов'язаний з визначеним єпархіяльним престолом.
§ 2. Митрополит у своїй єпархії має ті самі права й обов'язки, що і єпархіяльний Єпископ у своїй.

Кан. 135 – Митрополита повинні згадувати всі Єпископи та інші священнослужителі під час Божественної Літургії і в церковному правилі, згідно з приписами літургічних книг.

Кан. 136 – Митрополит, який очолює провінцію, всюди має першенство перед титулярним Митрополитом.

Кан. 137 – Синод Єпископів патріяршої Церкви повинен якнайстисліше визначати права й обов'язки Митрополитів і митрополичих Синодів відповідно до законних звичаїв власної патріяршої Церкви, а також обставин часів і місць.

Кан. 138 – Права й обов'язки Митрополита, поставленого поза межами патріяршої Церкви, є ті самі, що вказані в кан. 133, § 1, чч. 2-6 і § 2, а також у канн. 135, 136, 160 і 1084, § 3; щодо інших прав і обов'язків, Митрополит дотримується спеціяльних норм, запропонованих Синодом Єпископів патріяршої Церкви і затверджених Апостольським Престолом або встановлених цим же Престолом.

Кан. 139 – Єпархіяльний Єпископ, який виконує свою владу поза межами території власної патріяршої Церкви і не належить до жодної провінції, повинен призначити для себе якогось Митрополита за порадою Патріярха і за затвердженням Апостольського Престолу; Митрополита цього стосуються права й обов'язки, про які мова в кан. 133, § 1, чч.3-6.

ГЛАВА VІІ
ПАТРІЯРШИЙ СОБОР

Кан. 140 – Патріярший собор є дорадче зібрання всієї Церкви, очолюваної Патріярхом, яке подає допомогу Патріярхові й Синодові Єпископів патріяршої Церкви у полагоджуванні справ більшої ваги, особливо для належного укладення форм і способів апостольства, а також церковної дисципліни відповідно до існуючих обставин часу, зважаючи на загальне добро власної Церкви, а також на загальне добро всієї території, де існує багато Церков свого права.

Кан. 141– Патріярший собор повинен скликатися принаймні раз на п'ять років, а також кожний раз, коли, за згодою постійного Синоду або Синоду Єпископів патріяршої Церкви, Патріярх вважає це корисним.

Кан. 142 – § 1. До Патріярха належить скликати патріярший собор, головувати на ньому і його переносити, відкладати, припиняти й розпускатиь заступника голови, який під час відсутності Патріярха головує на соборі, повинен призначити сам Патріярх.
§ 2. Якщо патріярший Престол стає вакантним, тоді патріярший собор припиняється на підставі самого права, поки новий Патріярх не вирішить цієї справи.

Кан. 143– § 1. На патріярший собор слід скликати:
1-е - єпархіяльних Єпископів та інших місцевих Ієрархів;
2-е - титулярних Єпископів;
3-є - Глав чернечих конфедерацій, генеральних Настоятелів інститутів посвяченого життя і Настоятелів монастирів свого права;
4-е - ректорів католицьких університетів, церковних університетів і деканів факультетів теології або канонічного права, які мають осідок у межах території Церкви, собор якої відбувається;
5-е - ректорів вищих семінарій;
6-е - з кожної єпархії одного з пресвітерів, прописаних до цієї єпархії, особливо парохів, одного з ченців або членів товариств спільного життя на подобу чернечих, а також двох мирян, хіба що статути визначають більшу кількість. Усі вони призначаються в спосіб, визначений єпархіяльним Єпископом, а, якщо йдеться про членів чернечого інституту або товариств посвяченого життя на подобу чернечого, за згодою компетентного Настоятеля.
§ 2. Усі ті, кого слід скликати на патріярший собор, повинні брати в ньому участь, хіба що їм заважає виправдана перешкода, про яку вони зобов'язані повідомити Патріярха; однак, єпархіяльні Єпископи замість себе можуть послати уповноваженого.
§ 3. Можна запросити на патріярший собор осіб іншої Церкви свого права, які можуть брати в ньому участь згідно з приписом статутів.
§ 4. На патріярший собор можна також запросити кількох спостерігачів з некатолицьких Церков або церковних Спільнот.

Кан. 144 – § 1. Хоч згідно з правом будь-який вірний може підказувати Ієрархам справи, але тільки Патріярх або Синод Єпископів патріяршої Церкви має право визначити питання, які слід обговорити на патріяршому соборі.
§ 2. До Патріярха належить подбати через відповідні попередні комісії і наради, щоб усі питання були належно підготовані і відправлені своєчасно членам собору.

Кан. 145 – Патріярший собор повинен мати свої статути, ухвалені Синодом Єпископів патріяршої Церкви, які містили б правила, необхідні для досягнення мети собору.


ГЛАВА VІІІ
ТЕРИТОРІЯ ПАТРІЯРШОЇ ЦЕРКВИ, ВЛАДА ПАТРІЯРХА І СИНОДІВ ПОЗА ТЕРИТОРІЄЮ

Кан. 146 – § 1. Територія Церкви, на чолі якої стоїть Патріярх, простягається на ті округи, в яких зберігається обряд властивий цій Церкві, і Патріярх має законно набуте право засновувати там провінції, єпархії, як також екзархії.
§ 2. Якщо виникає якийсь сумнів щодо границь території патріяршої Церкви або, якщо йдеться про зміну границь, тоді завданням Синоду Єпископів патріяршої Церкви є вивчити питання, вислухавши вищу адміністративну владу кожної Церкви свого права, яка в цьому зацікавлена, і після розгляду цього питання на Синоді, подати належно обjрунтоване прохання про усунення сумніву або про зміну границь до Римського Архієрея, який один має право автентично вирішувати сумнів або видати декрет про зміну границь.

Кан. 147 – У межах території патріяршої Церкви, влада Патріярха і Синодів до цієї Церкви здійснюється не тільки щодо всіх вірних, які приписані до цієї Церкви, але також щодо всіх інших, які не мають місцевого Ієрарха власної Церкви свого права, поставленого на цій території, і які, хоч залишаються приписаними до власної Церкви, доручаються опіці місцевих Ієрархів цієї патріяршої Церкви, дотримуючись кан. 916, § 5.
Кан. 148 – § 1. Патріярх має право й обов'язок щодо вірних, які перебувають поза межами території очолюваної ним Церкви, збирати потрібні відомості також через Візитатора, висланого ним за згодою Апостольського Престолу.
§ 2. Візитатор, раніше ніж приступити до свого завдання, повинен звернутися до єпархіяльного Єпископа цих вірних і пред'явити листа з іменуванням.
§ 3. Після завершення візитації, Візитатор повинен вислати Патріярхові звіт, який після обговорення справи на Синоді Єпископів патріяршої Церкви може запропонувати Апостольському Престолові відповідні засоби, щоб усюди на землі подбати про захист і ріст духовного добра вірних Церкви, яку він очолює, навіть через утворення власних парафій, екзархій або єпархій.

Кан. 149 – Кандидатів, принаймні трьох, для виконування уряду єпархіяльного Єпископа, Єпископа коад'ютора або Єпископа помічника поза межами території патріяршої Церкви Синод Єпископів патріяршої Церкви вибирає згідно з канонами про вибори Єпископів і через Патріярха представляє Римському Архієреєві для іменування, причому всі, хто якимось чином знає результат виборів, зберігають таємницю, також відносно кандидатів.

Кан. 150 – § 1. Єпископи, поставлені поза межами території патріяршої Церкви, мають усі синодальні права й обов'язки всіх інших Єпископів цієї Церкви за винятком кан. 102, § 2.
§ 2. Закони, прийняті Синодом Єпископів патріяршої Церкви й проголошені Патріярхом, якщо вони літургічні, то набирають чинності повсюдно; якщо ж вони дисциплінарні або якщо йдеться про всі інші рішення Синоду, то вони мають правову силу в межах території патріяршої Церкви.
§ 3. Єпархіяльні Єпископи, поставлені поза межами території патріяршої Церкви, хай у власних єпархіях надають правову силу дисциплінарним законам та іншим синодальним рішенням, які не виходять поза їх компетенцію; якщо ж ці закони або рішення, затверджені Апостольським Престолом, то вони мають правову силу повсюдно.

ТИТУЛ VІ
МИТРОПОЛИЧІ ЦЕРКВИ ТА ІНШІ ЦЕРКВИ СВОГО ПРАВА

ГЛАВА І
МИТРОПОЛИЧІ ЦЕРКВИ СВОГО ПРАВА

Кан. 155 – § 1. На чолі митрополичої Церкви свого права стоїть Митрополит визначеного Престолу, іменований Римським Архієреєм, маючи допомогу з боку Ради Ієрархів, згідно з приписом права.
§ 2. Лише найвища влада Церкви має право засновувати митрополичі Церкви свого права, змінювати, скасовувати й окреслювати їх територію певними границями.

Кан. 156 – § 1. Протягом трьох місяців від єпископського свячення або, якщо Єпископ вже висвячений, від його інтронізації, Митрополит зобов'язаний просити у Римського Архієрея паліюм, який є ознакою його митрополичої влади і повного спілкування митрополичої Церкви свого права з Римським Архієреєм.
§ 2. Перед наданням паліюму Митрополит не може скликати Раду Ієрархів і висвячувати Єпископів.

Кан. 157 – § 1. Влада, яка належить Митрополитові, згідно з приписами канонів щодо Єпископів та інших вірних очолюваної ним Церкви, є звичайною і власною, але настільки особистою, що він не може поставити Вікарія для всієї митрополичої Церкви свого права або делегувати свою владу комусь іншому для сукупності справ.
§ 2. Влада Митрополита і Ради Ієрархів правосильно здійснюється лише в межах території митрополичої Церкви свого права.
§ 3. У всіх справах правового характеру митрополичої Церкви свого права Митрополит виступає від її імені.

Кан. 158 – § 1. Престол митрополичої Церкви свого права є в головному місті, від якого Митрополит, який очолює цю Церкву, одержує титул.
§ 2. Митрополит у довіреній йому єпархії має ті самі права й обов'язки, що єпархіяльний Єпископ у своїй.

Кан. 159 – У митрополичій Церкві свого права Митрополит, який стоїть на її чолі, крім того, що йому надається загальним або партикулярним правом, установленим Римським Архієреєм, може:
• 1-е - висвячувати й інтронізувати Єпископів цієї Церкви протягом часу, визначе-ного правом;
• 2-е - скликати Раду Ієрархів згідно з приписами права, належно підготовляти питання, які на ній слід розглядати, головувати на ній, переносити її, відкладати, припи-няти і розпускати;
• 3-є - утворити митрополичий трибунал;
• 4-е - наглядати, щоб точно зберігалась віра і церковна дисципліна;
• 5-е - проводити канонічну візитацію в єпархіях, якщо її занедбав єпархіяльний Єпископ;
• 6-е - призначати Адміністратора єпархії у випадку, про який мова в кан. 221, ч. 4;
• 7-е - іменувати або затвердити того, хто законно був представлений або обраний на уряд, якщо єпархіяльний Єпископ протягом часу, встановленого законом, не маючи поважної причини, занедбав це вчинити, а також іменувати єпархіяльного економа, якщо єпархіяльний Єпископ, незважаючи на нагадування, занедбав його іменувати;
• 8-е - доводити до відома єпархіяльних Єпископів та інших, кого це стосується, акти Римського Архієрея, якщо Апостольський Престол цього прямо не застеріг, і дбати про сумлінне виконання приписів, які містяться в цих актах.

Кан. 160 – У справах надзвичайних або таких, що становлять особливу трудність, єпархіяльні Єпископи повинні обов'язково вислухати Митрополита, а Митрополит – єпархіяльних Єпископів.

Кан. 161– Митрополита повинні згадувати після Римського Архієрея всі Єпископи та інші священнослужителі в Божественній Літургії та церковному правилі, відповідно до приписів літургічних книг.

Кан. 162 – Митрополит повинен згадувати Римського Архієрея на знак повної єдності з ним у Божественній Літургії і церковному правилі, відповідно до приписів літургічних книг, і дбати, щоб усі Єпископи та інші священнослужителі очолюваної ним митрополичої Церкви сумлінно це чинили.

Кан. 163 – Митрополит повинен часто спілкуватися з Римським Архієреєм; візитація, яку повинен проводити згідно з приписом кан. 208, § 2 що п'ять років, має, по змозі, відбуватися разом з усіма Єпископами митрополичої Церкви, на чолі якої він стоїть.

Кан. 164 – § 1. На Раду Ієрархів повинні скликатись усі висвячені Єпископи цієї митрополичої Церкви свого права і тільки вони, де б вони не були поставлені, за винятком тих, про яких мова в кан. 953, § 1, або тих, що їх покарано канонічними карами, про яких мова в канн. 1433 і 1434; Єпископи іншої Церкви свого права можуть бути запрошеними лише як гості, якщо більша частина Ради Ієрархів так постановила.
§ 2. Вирішальний голос на Раді Ієрархів мають єпархіяльні Єпископи й Єпископи коад'ютори; інші Єпископи митрополичої Церкви свого права можуть мати такий голос, якщо так виразно постановляє партикулярне право.

Кан. 165 – § 1. Усі Єпископи, законно скликані на Раду Ієрархів, мають важкий обов'язок брати участь у цій Раді, за винятком тих, що вже зреклися свого уряду.
§ 2. Якщо якийсь Єпископ вважає, що його затримує поважна перешкода, повинен письмово повідомити Раду Ієрархів про свої причини; вирішити про законність перешкоди є справою Єпископів, які мають вирішальний голос і є присутніми у призначеному місці на початку засідань Ради.
§ 3. Ніхто з членів Ради Ієрархів не може послати замість себе уповноваженого і ніхто немає кілька голосів.
§ 4. Коли розпочалась Рада Ієрархів, ніхто з тих, хто повинен брати в ній участь, не може відлучатись, хіба що з виправданої причини, схваленої головою Ради.

Кан. 166 – § 1. Якщо партикулярне право не вимагає більшої присутності, будь-яка сесія Ради Ієрархів є канонічна і кожне голосування правосильне, якщо є присутньою більша частина Єпископів, зобов'язаних брати участь у Раді Ієрархів.
§ 2. Рада Ієрархів вирішує справи абсолютною більшістю голосів тих, що мають вирішальний голос і є присутні.

Кан. 167 – § 1. Дотримуючись канонів, в яких виразно йдеться про владу Ради Ієрархів встановляти закони і норми, ця Рада може видавати їх також у тих випадках, в яких загальне право відсилає справу до партикулярного права Церкви свого права.
§ 2. Про закони і норми, видані Радою Ієрархів, Митрополит має якнайскоріше повідомити Апостольський Престол, а закони і норми не можуть бути правосильно оприлюдненими, поки Митрополит не отримає письмового повідомлення з Апостольського Престолу про одержання актів Ради; Митрополит також повинен повідомити Апостольський Престол про все інше, що відбувалося на Раді Ієрархів.
§ 3. До Митрополита належить подбати про проголошення законів і оприлюд-нен-ня рішень Ради Ієрархів.
§ 4. Дотримуючись канонів, в яких виразно йдеться про адміністративні акти Митрополита, котрий очолює митрополичу Церкву свого права, до нього належить також укладати такі адміністративні акти, які на підставі загального права доручаються вищій адміністративній владі Церкви свого права, але за згодою Ради Ієрархів.

Кан. 168 – Що стосується іменування Митрополита й Єпископів, то Рада Ієрархів для кожного окремого випадку повинна скласти список принаймні із трьох найдостойніших кандидатів і послати його Апостольському Престолові, зберігаючи таємницю також у відношенні до кандидатів; щоб скласти цей список, члени Ради Ієрархів, якщо вважають за доцільне, можуть запитати думки кількох пресвітерів або інших вірних, що відзначаються мудрістю, про потреби Церкви і спеціяльні якості кандидатів на єпископство.

Кан. 169 – Рада Ієрархів повинна дбати про те, щоб забезпечити пастирські потреби вірних, і може постановляти про те, що вважає за потрібне для посилення росту віри, для плекання спільної пастирської діяльності, для поправи звичаїв, для зберігання власного обряду і спільної церковної дисципліни.

Кан. 170 – Рада Ієрархів повинна відбуватись принаймні один раз на рік і скільки раз цього вимагають особливі обставини або потреба полагодити справи, застережені на підставі загального права цій Раді або для виконання яких вимагається згода цієї Ради.

Кан. 171– Рада Ієрархів повинна укласти свої статути, які слід переслати Апостольському Престолові і в яких потрібно подбати про секретаріят Ради, підготовчі комісії, порядок роботи та інші засоби, які сприяли б дійовішому досягненню мети.

Кан. 172 – У митрополичій Церкві свого права собор повинен проводитись згідно з приписами канн. 140-145 і скликатись принаймні що п'ять років; те, що там сказано про Патріярха, стосується Митрополита.

Кан. 173 – § 1. Коли митрополичий престол у митрополичих Церквах свого права стає вакантним:
1-е - Адміністратором митрополичої Церкви свого права стає єпархіяльний Єпископ цієї Церкви, найстарший єпископським свяченням, який повинен якнайскоріше повідомити Римського Архієрея про вакантність митрополичого престолу;
2-е - до Адміністратора митрополичої Церкви свого права переходить звичайна влада Митрополита, за винятком усього того, чого не можна чинити без згоди Ради Ієрархів;
3-є - коли митрополичий престол вакантний, не слід уводити нічого нового.
§ 2. Коли митрополичий престол у цих Церквах зазнає перешкоди, слід дотримуватись того, що постановлено в кан. 132, § 1про патріярший престол, який зазнає перешкоди; те, що там мовиться про Патріярха, стосується Митрополита.
§ 3. Щодо престолу єпархії Митрополита, який став вакантним або зазнав перешкоди, слід дотримуватись приписів канн. 221-233.


ГЛАВА ІІ
ІНШІ ЦЕРКВИ СВОГО ПРАВА

Кан. 174 – Церква свого права, яка не є ні патріяршою, ні верховно-архієпископською, ні митрополичою, довіряється Ієрархові, який очолює її згідно з приписами загального і партикулярного права, встановленого Римським Архієреєм.

Кан. 175 – Такі Церкви залежать безпосередньо від Апостольського Престолу; а права й обов'язки, про які мова в кан. 159, чч. 3-8, виконує Ієрарх, делегований Апостольським Престолом.

Кан. 176 – Якщо загальне право відсилає щось до партикулярного права або до вищої адміністративної влади Церкви свого права, тоді компетентною владою у цих Церквах є, за згодою Апостольського Престолу, Ієрарх, який її очолює згідно з приписом права, хіба що виразно постановляється щось інше.

ТИТУЛ VІІ
ЄПАРХІЇ І ЄПИСКОПИ

ГЛАВА І ЄПИСКОПИ

Кан. 177 – § 1. Єпархія є частиною Божого народу, довіреною пастирській опіці Єпископа, якому допомагає пресвітерій, так, щоб вона, тримаючись свого Пастиря і згуртована ним у Святому Дусі через Євангеліє і Євхаристію, утворювала партикулярну Церкву, в якій справді присутня і діє єдина, свята, католицька й апостольська Христова Церква.
§ 2. У заснуванні, змінюванні і скасуванні єпархій в межах території патріяршої Церкви слід дотримуватись кан. 85, § 1; в інших випадках заснування, змінювання і скасування єпархій належить тільки до Апостольського Престолу.

Кан. 178 – Єпархіяльний Єпископ, якому довірено єпархію для пастирської опіки від власного імені, керує нею як намісник і післанець Христа; влада, яку він особисто виконує в імені Христа, є власна, звичайна і безпосередня, хоча виконанням цієї влади остаточно керує найвищий церковний авторитет, і вона може бути окреслена певними межами задля користі Церкви або вірних.

Кан. 179 – Єпископи, яким не довірена єпархія для керування від власного імені, а виконують або виконували в Церкві якесь інше завдання, називаються титулярними Єпископами.

Арт. І: Вибори Єпископів
Кан. 180 – Щоб хтось вважався здатним для уряду Єпископа, вимагається, щоб:
• 1-е - відзначався міцною вірою, добрими звичаями, побожністю, ревністю за спасіння душ і розсудливістю;
• 2-е - мав добру славу;
• 3-є - був неодружений;
• 4-е - мав щонайменше тридцять пbr>
• 5-е - перебував принаймні пbr>
• 6-е - був доктором або ліценціятом або принаймні знавцем якоїсь святої науки.

Кан. 181– § 1. Єпископи в межах території патріяршої Церкви обираються на вакантний єпархіяльний престол або для виконування іншого завдання за допомогою канонічних виборів згідно з приписами канн. 947-957, хіба що загальне право застерігає щось інше.
§ 2. Усіх інших Єпископів іменує Римський Архієрей з дотриманням приписів канн. 149 і 168.

Кан. 182– § 1. Кандидатів, здатних на єпископство, можуть пропонувати тільки члени Синоду Єпископів патріяршої Церкви, до яких належить також, згідно з приписом партикулярного права, збирати відомості й документи, необхідні для того, щоб ствердити здатність кандидатів, вислухавши, якщо, вважають за доцільне, таємно і поодинці деяких пресвітерів або також інших вірних, які відзначаються розсудливістю і християнським життям.
§ 2. Єпископи повинні ознайомити Патріярха з відомостями у відповідний час перед скликанням Синоду Єпископів патріяршої Церкви; а Патріярх, додавши власні відомості, якщо цього вимагає випадок, має відправити справу всім членам Синоду.
§ 3. Якщо партикулярне право, затверджене Римським Архієреєм, не велить щось інше, Синод Єпископів патріяршої Церкви повинен розглянути докладно імена кандидатів і на підставі таємного голосування скласти список, який слід послати через Патріярха до Апостольського Престолу для одержання згоди Римського Архієрея.
§ 4. Згода Римського Архієрея, раз дана для окремих кандидатів, має силу, поки не буде виразно відкликана, у такому випадку ім'я кандидата треба викреслити із списка.

Кан. 183 – § 1. Після канонічного скликання, якщо є присутні у призначеному місці дві третини Єпископів, які зобов'язані брати участь у Синоді Єпископів патріяршої Церкви, за винятком тих, що мали законну перешкоду, тоді слід оголосити Синод канонічним, і можна приступити до виборів.
§ 2. Єпископи повинні вільно вибрати того, кого перед Богом вважають достойним і здатним порівняно з іншими.
§ 3. Для обрання вимагається абсолютна більшість голосів тих, що є присутніми, після трьох безрезультатних голосувань проводиться голосування четвертий раз тільки щодо двох кандидатів, які в третьому голосуванні отримали більшість голосів.
§ 4. Якщо у третьому або четвертому голосуванні через рівність голосів не відомо, хто став кандидатом для нового голосування або хто був обраний, рівність голосів повинна вирішуватись на користь того, хто старший пресвітерським свяченням, якщо ж ніхто не випереджає інших пресвітерським свяченням, обирається той, хто старший за віком.

Кан. 184 – § 1. Якщо обраним став із перелічених у списку кандидатів той, на кого дав згоду Римський Архієрей, тоді Патріярх повинен у таємниці довести до відома обраного про довершений вибір.
§ 2. Якщо обраний прийняв вибір, Патріярх повинен негайно повідомити Апостольський Престол про прийняття вибору і про день оголошення.

Кан. 185 – § 1. Якщо обраний не є із перелічених у списку кандидатів, Патріярх повинен негайно повідомити Апостольський Престол про проведення виборів для одержання згоди Римського Архієрея, причому всі, хто якимсь чином дізнався про результат виборів, зберігають таємницю навіть у відношенні до обраного, поки не надійде до Патріярха відомість про згоду.
§ 2. Одержавши згоду Римського Архієрея, Патріярх таємно повинен повідомити обраного про обрання і діяти згідно з приписами кан. 184, § 2.

Кан. 186 – § 1. Якщо Синод Єпископів патріяршої Церкви не може зібратися, Патріярх, порадившись з Апостольським Престолом, повинен вимагати голосів Єпископів листовно, у цьому випадку для правосильності акту має скористатись допомогою двох Єпископів - рахівників голосів, яких слід призначити, згідно з приписом партикулярного права або, якщо такого нема, повинен їх призначити Патріярх за згодою постійного Синоду.
§ 2. Рахівники голосів мають, зберігаючи таємницю, відкривати листи Єпископів, підрахувати голоси і разом з Патріярхом підписати письмовий звіт про проведення виборів.
§ 3. Якщо хтось з кандидатів під час цього єдиного голосування одержав абсолютну більшість голосів членів Синоду, повинен вважатися обраним, а Патріярх повинен далі діяти згідно з приписами кан. 184 або 185, інакше Патріярх має передати справу Апостольському Престолові.

Кан. 187 – § 1. Кожному, хто має бути поставлений у єпископи, потрібне канонічне призначення, завдяки якому він стає єпархіяльним Єпископом або йому доручається інше окреслене завдання в Церкві.
§ 2. Перед єпископським свяченням кандидат повинен скласти визнання віри й обітницю послуху Римському Архієреєві, а в патріярших Церквах також обітницю послуху Патріярхові в тому, в чому він підлягає Патріярхові згідно з приписом права.

Кан. 188 – § 1. Якщо немає законної перешкоди, той хто має бути піднесений на єпископство, протягом трьох місяців від дня оголошення, якщо йдеться про обраного, або від одержання апостольського листа, якщо йдеться про іменованого, повинен прийняти єпископське свячення.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ повинен канонічно перебрати єпархію протягом чотирьох місяців від його виборів або іменування.

Кан. 189 – § 1. Єпархіяльний Єпископ канонічно перебирає єпархію через саме законне проведення інтронізації, на якій прилюдно зачитуються апостольські або патріярші листи про канонічне призначення.
§ 2. Про завершену інтронізацію повинен бути виготовлений документ, який підписаний самим єпархіяльним Єпископом разом з канцлером і двома свідками, має зберігатись в архіві єпархіяльної курії.
§ 3. До інтронізації Єпископ не повинен втручатися в управління єпархією жодним титулом ні сам, ні через інших, коли ж він має якийсь уряд в єпархії, може його затримати й виконувати.

Арт. ІІ: Права і обов’язки єпархіяльних Єпископів

Кан. 190 – У всіх правових справах єпархії єпархіяльний Єпископ виступає від її імені.

Кан. 191– § 1. До єпархіяльного Єпископа належить керувати довіреною йому єпархією владою законодавчою, виконавчою і судовою.
§ 2. Законодавчу владу єпархіяльний Єпископ виконує сам особисто, виконавчу владу виконує сам або через Протосинкела або Синкелів, судову владу виконує сам або через судового Вікарія і суддів.

Кан. 192 – § 1. У виконуванні свого пастирського завдання єпархіяльний Єпископ повинен турбуватись про всіх вірних, доручених його опіці, без уваги на їх вік, становище, національність чи Церкву свого права, як про тих, що постійно проживають на території єпархії, так і про тих, що тимчасово на ній перебувають, приділяючи апостольську увагу також тим, які через умови свого життя не можуть достатньо користуватися звичайною пастирською опікою, а також тим, які занехали релігійні практики.
§ 2. Особливо має старатися єпархіяльний Єпископ, щоб усі вірні, доручені його опіці, підтримували єдність між християнами відповідно до засад, схвалених Церквою.
§ 3. Єпархіяльний Єпископ повинен вважати, що йому доручено в Бозі неохрещених, і старатися, щоб і їм засяяла Христова любов завдяки свідченню вірних, які живуть у церковній спільноті.
§ 4. Єпархіяльний Єпископ повинен проявляти особливу турботу про пресвітерів, до яких повинен прислухатися як помічників і дорадників, захищати їхні права і дбати, щоб вони виконували обов'язки, властиві їхньому станові, і мали до своїх послуг засоби й установи, необхідні для духовного й інтелектуального розвитку.
§ 5. Єпархіяльний Єпископ має дбати, щоб священнослужителі та їхні родини, якщо вони одружені, мали достатнє утримання і належне забезпечення та соціяльну захищеність, як також лікарську допомогу, згідно з приписами права.

Кан. 193 – § 1. Єпархіяльний Єпископ, опіці якого доручені вірні іншої Церкви свого права, має важкий обов'язок докладати всіх зусиль для того, щоб ці вірні зберігали обряд власної Церкви, його поважали і в міру сил його дотримувались та підтримували відносини з вищою владою цієї Церкви.
§ 2. Про духовні потреби цих вірних єпархіяльний Єпископ повинен дбати, по змозі, через пресвітерів або парохів цієї Церкви свого права і вірних або також через Синкела, поставленого для опіки над цими вірними.
§ 3. Єпархіяльні Єпископи, які ставлять того роду пресвітерів, парохів або Синкелів для опіки над вірними патріярших Церков, повинні встановити відносини з Патріярхами, в цьому зацікавленими, і за їх згодою діяти власною владою, якнайскоріше повідомивши Апостольський Престол, якщо Патріярхи з якоїсь причини не погоджуються, тоді справа повинна бути передана Апостольському Престолові.

Кан. 194 – Єпархіяльний Єпископ може надавати сани тільки підлеглим йому священнослужителям, за винятком усіх інших, однак, згідно з приписами партикулярного права власної Церкви свого права.

Кан. 195 – Єпархіяльний Єпископ повинен якнайдужче підтримувати покликання священичі, дияконські, монахів та інших членів інститутів посвяченого життя, а також місійні.

Кан. 196 – § 1. Єпархіяльний Єпископ зобов'язаний представляти і пояснювати вірним правди віри, в які треба вірити і застосовувати в житті, сам часто проповідуючи, повинен також дбати про те, щоб старанно виконувались приписи права про службу слова Божого, особливо про гомілію і катехитичне навчання так, щоб усім передавалась уся християнська наука.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ має міцно захищати цілісність і єдність віри.

Кан. 197 – Пам'ятаючи про те, що він має обов'язок давати приклад святості через любов, смиренність і простоту життя, єпархіяльний Єпископ повинен усіма засобами дбати про зростання у святості вірних, згідно з власним покликанням кожного, а оскільки він є головним роздавачем Божих таїнств, має безупинно старатись, щоб доручені його опіці вірні через приймання святих Тайн і особливо участь у Божественній Літургії зростали в ласці, глибоко пізнавали пасхальне таїнство і жили так, щоб творили одне Тіло в одності Христової любові.
Кан. 198 – Єпархіяльний Єпископ хай часто відправляє Божественну Літургію за народ довіреної йому єпархії, а в дні, приписані партикулярним правом власної Церкви свого права, повинен її служити.

Кан. 199 – § 1. Єпархіяльний Єпископ, як керівник, поборник і охоронець усього літургічного життя в довіреній йому єпархії, повинен дбати про те, щоб воно якнайбільше розвивалось і регулювалось відповідно до приписів і законних звичаїв Церкви свого права.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ має старатися, щоб у власній катедральній церкві відправлялась принаймні частина церковного правила, навіть щоденно, згідно з законними звичаями власної Церкви свого права, також, щоб у кожній парафії в міру сил відслужувалось церковне правило в неділі і свята, головніші врочистості та їхні навечір'я.
§ 3. Єпархіяльний Єпископ повинен часто очолювати церковне правило в катедральній церкві та в інших церквах, особливо в приписані свята та інші врочистості, в яких бере участь значна кількість народу.

Кан. 200 – До єпархіяльного Єпископа належить відправляти у цілій єпархії богослужіння, які, часто, згідно з приписами літургічних книг, повинен сповняти він сам урочисто, одягнений у всі архієрейські ризи, але не поза межами власної єпархії, хіба за виразним або принаймні слушно припустимим дозволом єпархіяльного Єпископа.

Кан. 201– § 1. Оскільки єпархіяльний Єпископ повинен дбати про єдність усієї Церкви, він зобов'язаний турбуватись про підтримання спільної церковної дисципліни і домагатися дотримування всіх церковних законів і законних звичаїв.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ має наглядати, щоб до церковної дисципліни не проникло зловживання, особливо щодо служіння слова Божого, уділяння святих Тайн і сакраменталій, культу Бога і Святих, виконування побожних записів.

Кан. 202 – Єпархіяльні Єпископи багатьох Церков свого права, які виконують свою владу на тій самій території, повинні старатись через проведення нарад на періодичних соборах підтримувати єдність дій і об'єднаними зусиллями допомагати здійсненню спільних заходів для швидшого примноження блага релігії і дійовішого забезпечення церковної дисципліни.
Кан. 203 – § 1. Єпархіяльний Єпископ повинен підтримувати різні форми апостольства в єпархії і старатись, щоб у всій єпархії або в її поодиноких округах координувались під його керівництвом усі справи апостольства із збереженням, однак, власного характеру кожного.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ повинен нагадувати вірним про обов'язок займатись апостольством, відповідно до становища і здібностей кожного, і заохочувати їх до участі і підтримування апостольських справ з урахуванням потреб місця і часу.
§ 3. Єпархіяльний Єпископ має допомагати, якщо це корисно, товариствам вірних, які безпосередньо або посередньо ставлять перед собою духовну мету, засновуючи їх, затверджуючи, схвалюючи або рекомендуючи згідно з приписом права.

Кан. 204 – § 1. Хоч би єпархіяльний Єпископ мав Єпископа коад'ютора або Єпископа помічника, він зобов'язаний перебувати у власній єпархії.
§ 2. За винятком виконування обов'язків, які вимагають законного перебування поза власною єпархією, єпархіяльний Єпископ може з виправданої причини перебувати поза нею не більше місяця, без перерви або з перервою, якщо є певність, що через його відсутність єпархія не зазнає будь-якої шкоди.
§ 3. У дні головніших врочистостей, встановлених партикулярним правом відповідно до традиції власної Церкви свого права, єпархіяльний Єпископ не повинен віддалятися від власної Єпархії, хіба що з поважної причини.
§ 4. Якби єпархіяльний Єпископ, виконуючи свою владу в межах території патріяршої Церкви, перебував незаконно поза довіреною йому єпархією більше шести місяців, тоді Патріярх повинен негайно передати справу Римському Архієреєві, в інших випадках повинен це зробити Митрополит або, якщо сам Митрополит був незаконно відсутній, то єпархіяльний Єпископ, найстаріший єпископським свяченням, підлеглий цьому Митрополитові.

Кан. 205 – § 1. Єпархіяльний Єпископ зобовчзаний щорічно візитувати канонічно єпархію повністю або частково, однак так, щоб принаймні раз на п'ять років канонічно звізитувати її повністю особисто або, в разі законної перешкоди, через Єпископа коад'ютора або через Протосинкела, або Синкела, або через іншого пресвітера згідно з канонічним правом.
§ 2. Канонічній візитації єпархіяльного Єпископа підлягають особи, католицькі інститути, речі і святі місця, які знаходяться в межах єпархії.
§ 3. Членів чернечих інститутів і товариств спільного життя на подобу чернечих папського або патріяршого права та їх доми єпархіяльний Єпископ може візитувати лише у випадках чітко висловлених законом.

Кан. 206 – § 1. Єпархіяльний Єпископ, який виконує свою владу в межах території патріяршої Церкви, зобов'язаний що п'ять років здавати Патріярхові звіт про стан довіреної йому єпархії за формою, встановленою Синодом Єпископів патріяршої Церкви, примірник звіту Єпископ повинен вислати якнайскоріше Апостольському Престолові.
§ 2. Інші єпархіяльні Єпископи що п'ять років повинні представляти такий звіт Апостольському Престолові і, якщо йдеться про Єпископів якоїсь патріяршої Церкви або митрополичої Церкви свого права, то вони мають вислати якнайскоріше примірник звіту Патріярхові або Митрополитові.

Кан. 207 – Єпархіяльний Єпископ будь-якої Церкви свого права, також латинської, повинен при нагоді п'ятирічного звіту повідомити Апостольський Престол про стан і потреби вірних, які, хоч і належать до іншої Церкви свого права, але доручені його опіці.

Кан. 208 – § 1. Єпархіяльний Єпископ, який виконує владу в межах території патріяршої Церкви протягом п'яти років від своєї інтронізації, по змозі, разом з Патріярхом повинен відвідати Рим, щоб поклонитись гробам святих Апостолів Петра і Павла і стати перед наступником святого Петра, у першенстві над усією Церквою.
§ 2. Інші єпархіяльні Єпископи повинні раз на п'ять років або самі особисто або, якщо мають законну перешкоду, то через когось іншого відвідати Рим, якщо ж ідеться про Єпископів якоїсь патріяршої Церкви, то бажано, щоб відвідування відбувалось принаймні деколи разом з Патріярхом.

Кан. 209 – § 1. Єпархіяльний Єпископ повинен згадувати Римського Архієрея перед усіма іншими в Божественній Літургії і церковному правилі, відповідно до приписів літургічних книг, на знак повної єдності з ним, і дбати, щоб це сумлінно чинили інші священнослужителі єпархії.
§ 2. Єпархіяльного Єпископа повинні згадувати всі священнослужителі у Божественній Літургії і церковному правилі, згідно з приписами літургічних книг.

Кан. 210 – § 1. Єпархіяльного Єпископа, який закінчив сімдесят п'ять років життя або став нездатним для належного виконування свого уряду через слабке здоров'я або з іншої причини, проситься, щоб подав зречення від уряду, який він займає.
§ 2. Зречення уряду єпархіяльним Єпископом має бути подане Патріярхові, якщо йдеться про єпархіяльного Єпископа, який виконує свою владу в межах території патріяршої Церкви, в інших випадках – Римському Архієреєві і, крім того, якщо Єпископ належить до патріяршої Церкви, слід якнайскоріше повідомити про це Патріярха.
§ 3. Для прийняття зречення Патріярх потребує згоди постійного Синоду, хіба що Синод Єпископів патріяршої Церкви раніше сам попросив про зречення.

Кан. 211– § 1. Єпархіяльний Єпископ, чиє зречення уряду було прийняте, одержує титул вислуженого Єпископа єпархії, якою керував, і може зберегти помещкання в тій єпархії, хіба що в певних випадках через спеціяльні обставини інакше вирішить Апостольський Престол або, якщо йдеться про єпархію в межах території патріяршої Церкви, – Патріярх за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви.

§ 2. Синод Єпископів або Рада Ієрархів патріяршої Церкви повинні подбати про забезпечення вислуженому Єпископові належного і достойного утримання, маючи на увазі в першу чергу обов'язок, який покладається в цьому відношенні на єпархію, якій він служив.

Арт. ІІІ: Єпископи коад'ютори і Єпископи помічники

Кан. 212 – § 1. Якщо це дораджують пастирські потреби єпархії, то на просьбу єпархіяльного Єпископа можуть бути призначені один або більше Єпископів помічників.
§ 2. У важливіщих обставинах, також персонального характеру, можна з уряду поставити Єпископа коад'ютора з правом наступності, наділеного особистими повноваженнями.

Кан. 213 – § 1. Єпископ коад'ютор, крім прав і обов'язків, установлених загальним правом, має також ті, які визначені в грамоті про канонічне призначення.
§ 2. Права й обов'язки Єпископа коад'ютора, поставленого Патріярхом, визначає сам Патріярх за порадою постійного Синоду, якщо йдеться про наділення Єпископа коад'ютора всіма правами й обов'язками єпархіяльного Єпископа, вимагається згода Синоду Єпископів патріяршої Церкви.
§ 3. Права й обов'язки Єпископа помічника є такими, які встановлені загальним правом.

Кан. 214 – § 1. Єпископ коад'ютор і Єпископ помічник для того, щоб канонічно посісти свій уряд, повинні пред'явити єпархіяльному Єпископові грамоту про своє канонічне призначення.
§ 2. Єпископ коад'ютор, крім того, повинен пред'явити її колегії єпархіяльних радників.
§ 3. Якщо єпархіяльний Єпископ вповні перешкоджений, то вистачає, щоб Єпископ коад'ютор і Єпископ помічник показали грамоту про своє канонічне призначення колегії єпархіяльних радників.
§ 4. При пред'явленні грамоти повинен бути присутнім канцлер курії, який має написати протокол.

Кан. 215 – § 1. Єпископ коад'ютор заступає єпархіяльного Єпископа, коли той відсутній або коли зазнає перешкоди, повинен бути іменований Протосинкел і йому перед іншими єпархіяльний Єпископ має доручити те, що на підставі права вимагає спеціяльного доручення.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ, згідно з § 1, повинен іменувати Єпископа помічника Протосинкелом, якщо ж їх більше, то одного з них має іменувати Протосинкелом, а інших – Синкелами.
§ 3. Єпархіяльний Єпископ у розгляді важливіщих справ, особливо душпастирського характеру, повинен радитись передусім з Єпископами помічниками.
§ 4. Єпископ коад'ютор і Єпископ помічник з уваги на те, що вони покликані брати участь у турботах єпархіяльного Єпископа, повинні так сповняти свій уряд, щоб діяти з ним з повною одностайністю в усіх справах.

Кан. 216 – § 1. Єпископ коад'ютор і Єпископ помічник, якщо тільки не зазнають виправданої перешкоди, кожний раз, коли їх потребує єпархіяльний Єпископ, зобов'язані виконувати функції, які повинен би сповняти сам єпархіяльний Єпископ.
§ 2. Єпископські права і функції, які можуть і бажають виконувати Єпископ коад'ютор і Єпископ помічник, єпархіяльний Єпископ не повинен доручати на постійно іншим.

Кан. 217 – Єпископ коад'ютор і Єпископ помічник зобов'язані перебувати в єпархії, якої нехай не покидають, хіба що на короткий час, з уваги на виконування якогось завдання поза єпархією або заради відпустки, які не повинні перевищувати одного місяця.

Кан. 218 – Що стосується зречення уряду Єпископом коад'ютором або Єпископом помічником, то тут повинні мати застосування канн. 210 і 211, § 2, цим Єпископам належить титул вислуженого уряду, який вони раніше виконували.


Арт. ІV: Вакантність єпархіяльного престолу або перешкода в його діяльності

Кан. 219 – Єпархіяльний престол стає вакантним унаслідок смерті, зречення, перенесення і позбавлення уряду єпархіяльного Єпископа.

Кан. 220 – Щодо вакантних єпархіяльних престолів у межах території патріяршої Церкви, то крім канн. 225-232 і зберігаючи приписи канн. 222 і 223, слід дотримуватись такого:
• 1-е - Патріярх повинен якнайскоріше повідомити Апостольський Престол про вакантність єпархіяльного престолу,
• 2-е - аж до іменування Адміністратора єпархії звичайна влада єпархіяльного Єпископа переходить до Патріярха, хіба що партикулярне право патріяршої Церкви або Римський Архієрей встановлять інакше,
• 3-є - Патріярх повинен іменувати Адміністратора єпархії протягом корисного місяця від одержання відомості про вакантність, порадившись з Єпископами патріяршої курії, якщо вони є, в противному разі порадившись з постійним Синодом, якщо місяць мине безкорисно, тоді іменування Адміністратора переходить до Апостольського Престолу,
• 4-е - Адміністратор єпархії, склавши перед Патріярхом визнання віри, одержує владу, яку, однак, може виконувати тільки після канонічного прийняття уряду, яке відбувається через пред'явлення колегії єпархіяльних радників грамоти про його іменування,
• 5-е - Обов'язком Патріярха є подбати, щоб вакантний престол одержав достойного і відповідного єпархіяльного Єпископа якнайскоріше і не пізніше термінів, установлених загальним правом.

Кан. 221– За винятком вакантних єпархіяльних престолів, про які мова в кан. 22О, в інших випадках, коли єпархіяльний престол стає вакантним, крім приписів канн. 225-232 і зі збереженням канн. 222 і 223, слід дотримуватись такого:
• 1-е - Митрополит або той, хто, згідно з приписом кан. 271, § 5, очолює колегію єпархіяльних радників, повинен якнайскоріше повідомити Апостольський Престол і, якщо йдеться про єпархію патріяршої Церкви, також Патріярха про вакантність єпархіяльного престолу,
• 2-е - керівництво єпархією аж до призначення Адміністратора єпархії, хіба що Апостольським Престолом вирішено інакше, переходить до Єпископа помічника або, якщо їх більше, до найстаріщого з них єпископським свяченням або, якщо немає Єпископа помічника, тоді до колегії єпархіяльних радників, вищезгадані тимчасово керують єпархією на підставі влади, яку загальне право визнає за Протосинкелом,
• 3-є - колегія єпархіяльних радників протягом восьми днів від одержання відомості про вакантність єпархіяльного престолу повинна вибрати Адміністратора єпархії, але для правосильності виборів вимагається абсолютна більшість голосів членів цієї колегії,
• 4-е - якщо протягом восьми днів не було обрано Адміністратора єпархії або якщо обраний не відповідає умовам, які вимагаються в кан. 227, § 2 для правосильності виборів, тоді іменування Адміністратора єпархії переходить до Митрополита або, якщо такого немає, або він зазнає перешкоди, – до Апостольського Престолу.
• 5-е - Адміністратор єпархії, законно обраний або іменований, зразу приймає владу і не потребує ніякого затвердження, про своє обрання або іменування з боку Митрополита він повинен якнайскоріше повідомити Апостольський Престол і, якщо належить до патріяршої Церкви, тоді також – Патріярха.

Кан. 222 – Якщо Єпископ коад'ютор уже прийняв канонічно свій уряд, під час вакантності єпархіяльного престолу на підставі самого права він стає Адміністратором єпархії, поки не буде інтронізований як єпархіяльний Єпископ.

Кан. 223 – У випадку перенесення на інший єпархіяльний престол Єпископ протягом двох місяців від повідомлення про перемішення повинен канонічно прийняти нову єпархію, а тим часом у попередній єпархії:
• 1-е - має права й обов'язки Адміністратора єпархії,
• 2-е - зберігає почесні привілеї єпархіяльних Єпископів,
• 3-є - повністю користується доходами попереднього уряду.

Кан. 224– § 1. Під час вакантності єпархіяльного престолу Протосинкел і Синкели зразу втрачають уряд, хіба що вони є:
• 1-е - висвяченими Єпископами,
• 2-е - поставленими в єпархії Патріярха,
• 3-є - поставленими в єпархії в межах території патріяршої Церкви, поки Адміні–стратор не прийме канонічно свого уряду.
§ 2. Зберігає свою силу те, що перед отриманням певної відомості про вакантність єпархіяльного престолу, згідно з законом здійснили Протосинкел і Синкели, які зразу залишають свій уряд унаслідок вакантності єпархіяльного престолу.
§ 3. Єпископ помічник під час вакантності єпархіяльного престолу зберігає повноваження, надані йому правом, і під владою Адміністратора єпархії має виконувати ті, які він мав як Протосинкел або Синкел, коли єпархіяльний престол був зайнятий, хіба що Апостольський Престол або партикулярне право власної патріяршої Церкви постановляють щось інакше.

Кан. 225 – § 1. Обирається або іменується тільки один Адміністратор єпархії, а протилежний звичай відхиляється.
§ 2. Якщо єпархіяльний економ стає Адміністратором єпархії, тоді рада з економічних справ повинна вибрати тимчасово іншого єпархіяльного економа.

Кан. 226 – Ставлячи Адміністратора єпархії, ні Патріярх ні колегія єпархіяльних радників не може затримати собі ніякої частини його влади ні визначати час для виконування уряду або встановлювати інші обмеження.
Кан. 227 – § 1. Адміністратор єпархії повинен відзначатися бездоганністю, побожністю, здоровою наукою і розсудливістю.
§ 2. На уряд Адміністратора правосильно може бути обраним або іменованим лише Єпископ або пресвітер, неодружений, який закінчив тридцять п'ять років життя і не був уже на цей вакантний єпархіяльний престол обраний, іменований або перенесений, якщо ці умови не були взяті до уваги, то акти того, хто був вибраний або іменований Адміністратором, на підставі самого права є недійсні.

Кан. 228 – § 1. Під час вакантності єпархіяльного престолу не слід уводити нічого нового.
§ 2. Тому, хто тимчасово керує єпархією, забороняється чинити що-небудь, що могло б принести шкоду єпархії або єпископським правам, зокрема йому, як і всім іншим, не дозволяється особисто або через когось забирати з курії, нищити або змінювати документи.

Кан. 229 – Адміністратор єпархії має ті самі права й обов'язки, що єпархіяльний Єпископ, хіба що право наказує щось інше або випливає з природи речі.

Кан. 230 – Якщо законно не приписано щось інше, то:
• 1-е - Адміністратор єпархії має право на встановлену законом партикулярного права або визначену законним звичаєм відповідну винагороду, яку повинен отримувати з майна єпархії,
• 2-е - усі інші доходи, які належать єпархіяльному Єпископові, поки єпископський престол вакантний, застережені відповідно до потреб єпархії для майбутнього єпархіяльного Єпископа з дотриманням приписів партикулярного права, які визначають спосіб, як ці доходи слід витрачати.

Кан. 231– § 1. Зречення Адміністратора єпархії повинно бути подане Патріярхові, якщо він призначив Адміністратора, або колегії єпархіяльних радників, у цьому випадку, щоб воно було правосильним, немає необхідності його приймати.
§ 2. Усунення Адміністратора єпархії в межах території патріяршої Церкви належить до Патріярха за згодою постійного Синоду, в іншому разі застерігається воно Апостольському Престолові.
§ 3. Після смерті, зречення або усунення Адміністратора єпархії повинен бути поставлений новий цією ж владою і в такий самий спосіб, як приписано для попереднього.
§ 4. Адміністратор єпархії залишає уряд після канонічного прийняття єпархії новим єпархіяльним Єпископом, новий єпархіяльний Єпископ може зажадати від нього звіту про його адміністрування.

Кан. 232 – § 1. Єпархіяльний економ під час вакантності престолу повинен виконувати свій уряд під владою Адміністратора єпархії, до єпархіяльного економа переходить управління церковним майном, яке не має адміністратора через вакантність єпархіяльного престолу, хіба що Патріярх або колегія єпархіяльних радників постановили інакше.
§ 2. Щодо зречення або усунення єпархіяльного економа під час вакантності єпархіяльного престолу, слід дотримуватись приписів кан. 231, § § 1і 2.
§ 3. Коли право єпархіяльного економа в межах території патріяршої Церкви якимсь чином припиняється, тоді вибори або іменування нового економа належать до Патріярха за порадою Єпископів патріяршої курії, якщо вона є, якщо ж ні – за порадою постійного Синоду, в інших випадках економ обирається колегією єпархіяльних радників.
§ 4. Єпархіяльний економ повинен здати новому єпархіяльному Єпископові звіт про своє управління, після цього, якщо той не затверджує його на уряді, залишає уряд.

Кан. 233 – § 1. Коли єпархіяльний престол через ув'язнення, усунення, вигнання або нездатність єпархіяльного Єпископа зазнає перешкоди в діяльності настільки, що той навіть листовно не може спілкуватися з дорученими йому вірними, керівництво єпархією належить до Єпископа коад'ютора, хіба що Патріярх за згодою постійного Синоду в єпархіях, розташованих у межах території очолюваної ним Церкви, або Апостольський Престол постановить інакше, якщо ж немає Єпископа коад'ютора або він зазнає перешкоди, – належить до Протосинкела, Синкела або іншого здатного священика, призначеного єпархіяльним Єпископом, який на підставі самого права має права й обов'язки Протосинкела, однак єпархіяльний Єпископ може у відповідний час призначити багатьох, які змінюють один одного на уряді.
§ 2. Якщо їх немає або вони зазнають перешкоди у прийнятті керівництва єпархією, до колегії єпархіяльних радників належить вибрати священика, який керував би єпархією.
§ 3. Той, хто прийняв для керівництва єпархію в межах території патріяршої Церкви, повинен якнайскоріше повідомити Патріярха про перешкоди, які має єпархіяльний престол, і про прийняття уряду, в інших випадках повинен повідомити Апостольський Престол і, якщо належить до патріяршої Церкви, також Патріярха.

Арт. V: Апостольські Адміністратори
Кан. 234 – § 1. Керівництво єпархією, чи коли єпархіяльний престол зайнятий чи вакантний, Римський Архієрей інколи з поважних і особливих причин доручає апостольському Адміністраторові.
§ 2. Права, обов'язки і привілеї апостольського Адміністратора визначуються грамотою його іменування.


ГЛАВА ІІ
ОРГАНИ, ЯКІ ДОПОМАГАЮТЬ ЄПАРХІЯЛЬНОМУ ЄПИСКОПОВІ У КЕРІВНИЦТВІ ЄПАРХІЄЮ
Арт. І: Єпархіяльний собор

Кан. 235 – Єпархіяльний собор подає єпархіяльному Єпископові допомогу в тому, що має відношення до спеціяльних потреб або користі єпархії.

Кан. 236 – Єпархіяльний собор слід скликати кожний раз, коли, на думку єпархіяльного Єпископа і за порадою пресвітерської ради, цього вимагають обставини.

Кан. 237 – § 1. До єпархіяльного Єпископа належить скликати єпархіяльний собор, головувати на ньому особисто або через когось іншого, переносити його, відкладати, припиняти і розпускати.
§ 2. Коли єпархіяльний престол вакантний, єпархіяльний собор, згідно з самим правом, тимчасово припиняється, поки новий єпархіяльний Єпископ не вирішить цю справу.
Кан. 238 – § 1. На єпархіяльний собор повинні бути скликані й на нього з'явитись:
• 1-е - Єпископ коад'ютор і Єпископи помічники,
• 2-е - Протосинкел, Синкели, судовий Вікарій і єпархіяльний економ,
• 3-є - єпархіяльні радники,
• 4-е - ректор вищої єпархіяльної семінарії,
• 5-е - протопресвітери,
• 6-е - принаймні один парох з кожної округи, вибраний всіма, хто там у даний момент виконує душпастирську діяльність, причому на виборах головує протопресвітер, треба також вибрати іншого пресвітера, який заступав би того у разі перешкоди,
• 7-е - члени пресвітерської ради і декілька делегатів пастирської ради, якщо вона існує, вибраних цією радою способом і в кількості, встановленими партикулярним правом,
• 8-е - декілька дияконів, обраних згідно з приписом партикулярного права,
• 9-е - Настоятелі монастирів свого права і декілька Настоятелів інших інститутів посвяченого життя, які мають в єпархії дім, вибраних способом і в кількості, встановленими партикулярним правом,
• 10-е - миряни, вибрані пастирською радою, якщо вона існує, або в спосіб, визначений єпархіяльним Єпископом так, щоб кількість мирян не перевищувала третини членів єпархіяльного собору.
§ 2. Якщо єпархіяльний Єпископ вважає за доцільне, може запросити на єпархіяльний собор інших, не виключаючи навіть осіб інших Церков свого права, яким усім може також надавати право голосування.
§ 3. На єпархіяльний собор можна також запросити кількох спостерігачів з некатолицьких Церков або церковних Спільнот.
Кан 239 – Ті, що повинні з'явитись на єпархіяльний собор, якщо їм заважає виправдана перешкода, не можуть посилати за себе уповноваженого, який від їх імені брав би участь у єпархіяльному соборі, але про перешкоду повинні повідомити єпархіяльного Єпископа.
Кан. 240 – § 1. Згідно з правом, будь-який вірний може пропонувати питання для обговорення на єпархіяльному соборі, але тільки єпархіяльний Єпископ повинен визначити, які справи слід розглядати на цьому соборі.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ повинен своєчасно утворити одну або більше комісій, завданням яких є підготувати питання, що їх слід обговорити на єпархіяльному соборі.
§ 3. Єпархіяльний Єпископ повинен також подбати про те, щоб усім своєчасно був вручений проєкт питань, які будуть розглядатись.
§ 4. Усі запропоновані питання повинні стати предметом вільного обговорення на сесіях єпархіяльного собору.

Кан. 241– Єдиним законодавцем на єпархіяльному соборі є єпархіяльний Єпископ, інші мають лише дорадчий голос, тільки він підписує всі рішення, прийняті на єпархіяльному соборі, якщо вони оголошуються на цьому соборі, то починають зразу зобов'язувати, хіба що виразно застерігається щось інше.

Кан. 242– Зміст законів, деклярацій і декретів, які були прийняті на єпархіяльному соборі, єпархіяльний Єпископ доводить до відома влади, яку визначило партикулярне право власної Церкви свого права.


Арт. ІІ: Єпархіяльна курія

Кан. 243 – § 1. Єпархіяльний Єпископ повинен мати при своєму престолі єпархіяльну курію, яка допомагала б йому у керівництві дорученою йому єпархією.
§ 2. До складу курії входять: Протосинкел, Синкели, судовий Вікарій, єпархіяльний економ, рада з економічних питань, канцлер, єпархіяльні судді, промотор справедливості, захисник вузла, нотарі та інші особи, яких єпархіяльний Єпископ добирає для належного виконування урядів єпархіяльної курії.
§ 3. Єпархіяльний Єпископ, якщо цього вимагають потреби або користь єпархії, може утворити в єпархіяльній курії також інші уряди.

Кан. 244 – § 1. Іменування або усування з уряду тих, що виконують уряди в єпархіяльній курії, належить до єпархіяльного Єпископа.
§ 2. Усі, хто допускається до урядів в єпархіяльній курії, повинні:
1-е - дати обіцянку, що будуть сумлінно виконувати уряд, відповідно до способу, визначеного правом або єпархіяльним Єпископом,
2-е - зберігати таємницю в межах і відповідно до способу, визначених правом або єпархіяльним Єпископом.

1– Протосинкел і Синкели
Кан. 245 – У кожній єпархії повинен бути поставлений Протосинкел, який, наділений, згідно з загальним правом, звичайною владою заступника, допомагав би єпархіяльному Єпископові у керівництві всією єпархією.

Кан. 246 – Скільки раз цього вимагає належне керівництво єпархією, можуть бути поставленими один або більше Синкелів, які на підставі самого права у визначеній частині єпархії або в певному роді справ або щодо вірних, які належать до іншої Церкви свого права, і певної групи осіб мали б таку саму владу, яку загальне право надає Протосинкелові.

Кан. 247 – § 1. Протосинкела і Синкелів вільно іменує єпархіяльний Єпископ і може їх усунути, дотримуючись кан. 215, § § 1і 2.
§ 2. Протосинкел і Синкел мають бути неодруженими священиками, хіба що партикулярне право власної Церкви свого права постановляє щось інше, по змозі з священнослужителів, приналежних до єпархії, які мають не менше тридцяти років життя, є докторами або ліценціятами або принаймні знавцями якоїсь галузі священного знання, відомі здоровою наукою, чесністю, розсудливістю і досвідом у веденні справ.
§ 3. Уряду Протосинкела або Синкела не слід доручати однокровним єпархіяльного Єпископа аж до четвертого ступеня включно.
§ 4. Єпархіяльний Єпископ може Протосинкела і Синкелів добирати також з іншої єпархії або з іншої Церкви свого права за згодою, однак, їхнього єпархіяльного Єпископа.

Кан. 248 – § 1. Якщо загальне право виразно не наказує чогось іншого, Протосинкелові в усій єпархії, а Синкелам в обсязі наданого їм уряду належить така сама виконавча влада керівництва, що й єпархіяльному Єпископові, за винятком тих справ, які єпархіяльний Єпископ застеріг собі або іншим або які на підставі права вимагають його спеціяльного доручення, без одержання якого акт, для якого потрібне того роду доручення, є недійсний.
§ 2. Протосинкелові і Синкелам в обсязі їх компетенції належать також сталі повноваження, надані Апостольським Престолом єпархіяльному Єпископові, а також виконування рескриптів Апостольського Престолу або Патріярха, хіба що виразно наказано щось інше або це сталося з уваги на особисті якості єпархіяльного Єпископа.

Кан. 249 – Протосинкел і Синкели про важливіші справи, як ті, що їх треба виконати, так і виконані, повинні доповідати єпархіяльному Єпископові і ніколи не слід їм діяти проти його волі і намірів.
Кан. 250 – Протосинкел і Синкели, які є пресвітерами, під час тривання уряду мають привілеї і відзнаки гідності першої після єпископської.

Кан. 251– § 1. Протосинкел і Синкели залишають свій уряд після закінчення визначеного часу, внаслідок зречення, прийнятого єпархіяльним Єпископом, або усунення.
§ 2. Під час вакантності єпархіяльного престолу щодо Протосинкела і Синкелів слід дотримуватись кан. 224.
§ 3. З моменту припинення уряду єпархіяльного Єпископа припиняється влада Протосинкела і Синкелів, хіба що вони є висвяченими Єпископами.

2 – Канцлер, інші нотарі
і архів єпархіяльної курії

Кан. 252 – § 1. У єпархіяльній курії має бути поставлений канцлер, яким повинен бути пресвітер або диякон. Головним обов'язком його, хіба що партикулярне право постановляє щось інше, є турбота про складання і відправлення актів курії та зберігання їх в архіві єпархіяльної курії.
§ 2. У разі потреби можна дати канцлерові помічника, званого віцеканцлером.
§ 3. Канцлер і віцеканцлер є тим самим нотарями єпархіяльної курії.

Кан. 253 – § 1. Крім канцлера, можна призначити інших нотарів. Підписаний ними документ набуває офіційного характеру чи це стосується якихось актів, чи тільки судових актів, чи певної справи або лише завдання.
§ 2. Нотарі повинні бути людьми бездоганної репутації і поза будь-якою підозрою, у справах, в яких добра слава духовної особи може бути наражена на небезпеку, нотарем мусить бути священик.

Кан. 254 – До завдань нотарів належить:
1-е - виготовляти акти й документи, які стосуються декретів, розпоряджень, зобов'язань або інших актів, які вимагають їхньої роботи,
2-е - достовірно занотовувати письмово те, що відбувається, і ставити під актами про ці справи свій підпис з позначенням місця, дня, місяця та року,
3-є - видавати акти або документи особі, яка законно про це просить, зберігаючи правила, яких слід дотримуватись, та завіряти їхні копії, згідні з оригіналом.

Кан. 255 – Канцлер та інші нотарі можуть бути вільно усунені з уряду єпархіяльним Єпископом, а Адміністратором єпархіі – лише за згодою колегії єпархіяльних радників.

Кан. 256 – § 1. Єпархіяльний Єпископ повинен примістити архів єпархіяльної курії у безпечному місці, в якому зберігалися б документи, які стосуються справ єпархії.
§ 2. З особливою старанністю і турботливістю слід скласти список документів, які зберігаються в архіві єпархіяльної курії, з коротким їхнім описом.

Кан. 257 – § 1. Архів єпархіяльної курії має бути зачинений, а ключ від нього повинні мати тільки єпархіяльний Єпископ і канцлер. Нікому не дозволяється входити в архів без дозволу або тільки єпархіяльного Єпископа або одночасно Протосинкела і канцлера.
§ 2. Зацікавлені особи мають право особисто або через уповноваженого одержати автентичну копію офіційних за своїм характером документів, які стосуються їхньої особи.

Кан. 258 – З архіву єпархіяльної курії не дозволяється виносити документи, хіба що тільки на короткий час і з дозволу або єпархіяльного Єпископа або одночасно Протосинкела і канцлера.

Кан. 259 – § 1. В єпархіяльній курії повинен бути також таємний архів або принаймні в архіві єпархіяльної курії таємний сейф, добре зачинений і прикріплений, що його не можна було б зрушити з місця, і в ньому слід зберігати таємні документи.
§ 2. Щороку слід знищувати акти процедур у накладанні кар у справах моралі, які стосуються померлих осіб або справ, закінчених десять років тому, зберігаючи стисле зведення факту разом з текстом вироку чи декрету.

Кан. 260 – § 1. Ключ від таємного архіву чи таємного сейфу повинен мати тільки єпархіяльний Єпископ.
§ 2. Під час вакантності престолу не дозволяється відчиняти таємний архів або таємний сейф, хіба що у випадку справжньої необхідності це може зробити сам Адміністратор єпархії.
§ 3. З таємного архіву чи сейфу забороняється виносити документи.

Кан. 261– § 1. Єпархіяльний Єпископ повинен турбуватись про те, щоб старанно зберігалися також акти і документи архівів катедральних, парафіяльних та інших церков, які знаходяться в межах території єпархії, а також про те, щоб був складений у двох примірниках каталог, з яких один має зберігатися у місцевому архіві, а другий– в архіві єпархіяльної курії.
§ 2. Щоб користуватись актами і документами, які знаходяться в цих архівах, або виносити їх, слід дотримуватись правил, установлених єпархіяльним Єпископом.


3 – Єпархіяльний економ і рада з економічних справ
Кан. 262 – § 1. Єпархіяльний Єпископ за порадою колегії єпархіяльних радників і ради з економічних справ повинен іменувати єпархіяльного економа, ним має бути вірний християнин, який справді розуміється на господарських справах і відзначається чесністю.
§ 2. Єпархіяльний економ іменується на час, визначений партикулярним правом, під час тривання його уряду єпархіяльний Єпископ не повинен його усувати без поважної причини і не порадившись з колегією єпархіяльних радників і радою з економічних справ.
§ 3. До єпархіяльного економа належить під владою єпархіяльного Єпископа, який повинен точно окреслити його права і відносини з радою з економічних справ, управляти дочасним майном єпархії, наглядати за управлінням дочасним церковним майном у всій єпархії, дбати про його збереження, охорону і ріст, виправляти недбайливість місцевих управителів і особисто управляти майном, яке не має законно призначеного управителя.
§ 4. Єпархіяльний економ повинен щорічно подавати єпархіяльному Єпископові звіт про управління, а також скільки раз той вимагатиме, єпархіяльний Єпископ повинен через раду з економічних справ перевіряти рахунки, представлені єпархіяльним економом.
§ 5. Щодо обов'язків єпархіяльного економа під час вакантності єпархіяльного престолу, то слід дотримуватись кан. 232.
Кан. 263 – § 1. Єпархіяльний Єпископ повинен утворити раду з економічних справ, яка складалася б з голови, яким є сам єпархіяльний Єпископ, і кількох кваліфікованих осіб, обізнаних, по змозі, також з цивільним правом. Ўх має іменувати єпархіяльний Єпископ за порадою колегії єпархіяльних радників, хіба що партикулярне право власної Церкви свого права подбало про інший рівноцінний спосіб, однак завжди з тим, щоб обрані або іменовані іншими потребували затвердження єпархіяльного Єпископа.
§ 2. Єпархіяльний економ на підставі самого права є членом ради з економічних справ.
§ 3. Зі складу ради з економічних справ виключаються однокровні або свояки єпархіяльного Єпископа аж до четвертого ступеня.
§ 4. Єпархіяльний Єпископ у важливіших діях, які стосуються економіки, повинен обов'язково звертатись до ради з економічних справ, її члени мають тільки дорадчий голос, хіба що на підставі загального права у спеціяльно окреслених випадках або на підставі документа заснування потрібна їхня згода.
§ 5. Крім інших завдань, наданих їй загальним правом, до ради з економічних справ належить підготовляти щорічно зіставлення доходів і витрат, передбачених у зв'язку з цілим управлінням єпархією в наступному році, а також затвердити звіт з прибутків і видатків за минулий рік.

Арт. ІІІ: Пресвітерська рада і колегія єпархіяльних радників

Кан. 264 – У кожній єпархії повинна бути утворена пресвітерська рада, тобто зібрання священиків, які представляють пресвітерій, завданням якої є допомагати єпархіяльному Єпископові своєю порадою згідно з приписами права в тих справах, які стосуються потреб пастирської діяльності і добра єпархії.

Кан. 265 – Пресвітерська рада повинна мати власні статути, затверджені єпархіяльним Єпископом, дотримуючись приписів загального і партикулярного права власної Церкви свого права.
Кан. 266 – Стосовно утворення пресвітерської ради слід дотримуватись наступного5
1-е - певна частина членів повинна обиратись самими священиками згідно з приписами партикулярного права власної Церкви свого права,
2-е - деякі священики, згідно з правилами статутів, повинні бути постійними членами, отже, вони мають належати до ради з уваги на доручений їм уряд,
3-є - єпархіяльний Єпископ може вільно іменувати кількох членів.

Кан. 267 – § 1. У виборах членів пресвітерської ради активний і пасивний голос мають:
1-е - всі пресвітери, приналежні до єпархії,
2-е - інші священики, які мають в єпархії постійне або тимчасове місце проживання і рівночасно виконують для добра цієї єпархії якесь завдання.
§ 2. Якщо це передбачено статутами, то активний і пасивний голос може бути наданий також іншим священикам, які мають в єпархії постійне або тимчасове місце проживання.

Кан. 268 – Спосіб обирання членів пресвітерської ради повинен бути визначений в статутах так, щоб, по змозі, священики пресвітерію були представлені з врахуванням різних видів послуг та різних округів в єпархії.
Кан. 269 – § 1. До єпархіяльного Єпископа належить скликати пресвітерську раду, головувати на ній і визначати справи, які слід розглянути або допускати запропоновані членами.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ повинен звертатися за порадою до пресвітерської ради у важливіших справах і радитись у випадках, окреслених загальним правом, однак її згоди потребує тільки у випадках, виразно визначених загальним правом, а за Патріярхом зберігається право лише радитись із пресвітерською радою щодо справ єпархії, якою сам керує, також у цих випадках.
§ 3. Пресвітерська рада ніколи не може діяти без єпархіяльного Єпископа, до якого одного належить також турбуватись про оприлюднення того, що відбувалось на самій раді.

Кан. 270 – § 1. Члени пресвітерської ради повинні призначатись на час, окреслений в статутах, але таким чином, щоб ціла рада або її частина поновлювалась що п'ять років.
§ 2. Під час вакантності єпархіяльного престолу пресвітерська рада припиняє свою діяльність, а її функції виконує колегія єпархіяльних радників, протягом року від канонічного прийняття єпархії, єпархіяльний Єпископ повинен установити нову пресвітерську раду.
§ 3. Якщо пресвітерська рада не виконує дорученого їй завдання для добра єпархії або дуже ним зловживає, єпархіяльний Єпископ може її розпустити, порадившись з Митрополитом, або, якщо йдеться про сам митрополичий престол, тоді порадившись з єпархіяльним Єпископом, найстарішим єпископським свяченням, підлеглим цьому Митрополитові, але протягом року він повинен установити нову раду.
Кан. 271– § 1. Єпархіяльний Єпископ повинен установити колегію єпархіяльних радників, якій належать завдання, визначені правом.
§ 2. Колегія єпархіяльних радників встановляється на п'ять років, після чого продовжує виконувати свої завдання, поки не буде утворена нова колегія.
§ 3. Колегія єпархіяльних радників повинна налічувати не менше шести і не більше дванадцяти членів, якщо з якоїсь причини протягом визначеного п'ятиріч'я вже не буде мінімальної кількості членів колегії, тоді єпархіяльний Єпископ повинен якнайскоріше поповнити колегію іменуванням нового члена, у противному разі колегія не може правосильно діяти.
§ 4. Членів колегії єпархіяльних радників вільно іменує єпархіяльний Єпископ з-поміж тих, хто в час іменування є членом пресвітерської ради.
§ 5. На чолі колегії єпархіяльних радників стоїть єпархіяльний Єпископ, якщо ж єпархіяльний престол стає вакантним або зазнає перешкоди у своїй діяльності, то колегію очолює той, хто тимчасово заступає єпархіяльного Єпископа або до його поставлення – настарший свяченням священик у цій же колегії.
§ 6. Кожен раз, коли право вимагає, щоб єпархіяльний Єпископ мав згоду єпархіяльних радників, Патріярхові в справах єпархії, якою сам керує, вистачає запитати в цієї колегії поради.


Арт. ІV: Душпастирська рада
Кан. 272 – Якщо це дораджують пастирські обставини, слід в єпархії установити душпастирську раду, завданням якої є під проводом єпархіяльного Єпископа вивчати все, що стосується пастирської діяльності у єпархії, а також обмірковувати і пропонувати щодо неї практичні рішення.

Кан. 273 – § 1. Душпастирська рада, яка є тільки дорадчим зібранням, складається з священнослужителів, ченців або членів товариств спільного життя на подобу чернечих і, зокрема, з мирян, призначених у спосіб, визначений єпархіяльним Єпископом.
§ 2. Душпастирську раду слід установити так, щоб, по змозі, вірні єпархії були представлені з урахуванням різного роду осіб, товариств та інших починань.
§ 3. Разом з цими вірними єпархіяльний Єпископ може, відповідно до потреби, запрошувати до душпастирської ради також інших осіб, навіть іншої Церкви свого права.
§ 4. До душпастирської ради слід призначати тільки тих вірних, які відзначаються стійкою вірою, добрими звичаями і розсудливістю.

Кан. 274 – § 1. Душпастирська рада встановляється на час відповідно до приписів статутів, виданих єпархіяльним Єпископом.
§ 2. Під час вакантності єпархіяльного престолу душпастирська рада припиняє свою діяльність.

Кан. 275 – Лише до єпархіяльного Єпископа належить скликати душпастирську раду, залежно від потреб апостоляту, на ній головувати й оприлюднювати те, що на ній розглядалось.


Арт. V: Протопресвітери
Кан. 276 – § 1. Протопресвітер – це пресвітер, який стоїть на чолі округи, що складається з багатьох парафій, щоб там від імені єпархіяльного Єпископа сповняти завдання, визначені правом.
§ 2. Засновувати того роду округи, змінювати і скасовувати відповідно до потреб пастирської діяльності належить до єпархіяльного Єпископа за порадою пресвітерської ради.

Кан. 277 – § 1. На уряд протопресвітера, – який з дотриманням партикулярного права власної Церкви свого права, не повинен стало поєднуватись з урядом пароха певної парафії, – єпархіяльний Єпископ, вислухавши, якщо вважає за доцільне, парохів і парафіяльних сотрудників округи, про яку йдеться, повинен іменувати священика, який відзначався б вченістю й апостольською ревністю, особливо між парохами.
§ 2. Протопресвітер іменується на час, визначений партикулярним правом.
§ 3. Протопресвітера єпархіяльний Єпископ може з виправданої причини усунути з уряду.
Кан. 278 – § 1. Протопресвітер, крім влади і повноважень, наданих йому партикулярним правом, має право й обов'язок:
1-е - розгортати і координувати спільну пастирську діяльність,
2-е - дбати, щоб священнослужителі вели життя, належне їх станові, і старанно сповняли свої обов'язки,
3-є - старатися, щоб Божественна Літургія і церковне правило відслужувались відповідно до приписів літургічних книг, щоб акуратно зберігалися краса й ошатність церков і святого посуду, особливо під час відправи Божественної Літургії і старанно охоронялась Пресвята Євхаристія, щоб належно велися і зберігалися парафіяльні книги, щоб дбайливо управлялось церковне майно, нарешті, щоб парафіяльному домові приділялось належне піклування.
§ 2. У довіреній йому окрузі протопресвітер:
1-е - повинен старатися, щоб священнослужителі відвідували конференції, які місцевий Ієрарх вважає корисними для підтримання священних знань і пастирських справ,
2-е - повинен дбати, щоб для священнослужителів була напоготові духовна підмога, а також повинен особливо турбуватись про тих, які знаходяться у важчих обставинах або обтяжені проблемами.
§ 3. Протопресвітер має дбати, щоб парохи, про яких йому відомо, що вони тяжко хворіють, та їхні родини, якщо вони одружені, не були позбавлені духовної і матеріяльної допомоги, і щоб достойно були поховані ті, що відійшли з життя, він повинен також турбуватись, щоб на випадок їхньої хвороби або смерті книги, документи, святий посуд та інші речі, що належать Церкві, не пропали або їх не порозбирали.
§ 4. Протопресвітер зобов'язаний візитувати парафії відповідно до визначення, зробленого єпархіяльним Єпископом.


ГЛАВА ІІІ
ПАРАФІЇ, ПАРОХИ І ПАРАФІЯЛЬНІ СОТРУДНИКИ

Кан. 279 – Парафія є визначеною спільнотою вірних, утвореною в сталий спосіб в єпархії, пастирська опіка над якою доручається парохові.

Кан. 280 – § 1. Парафія, як правило, повинна бути територіяльною, отже, має охоплювати всіх вірних певної території, якщо ж за рішенням єпархіяльного Єпископа і за порадою пресвітерської ради це доцільно, то слід утворювати особові парафії з огляду на національність, мову, приналежність вірних до іншої Церкви свого права або навіть на якійсь іншій визначеній засаді.
§ 2. Засновувати парафії, змінювати і скасовувати їх має право єпархіяльний Єпископ за порадою пресвітерської ради.
§ 3. Законно заснована парафія, є на підставі самого права юридичною особою.
Кан. 281– § 1. Парох – це пресвітер, якому як особливому співпрацівникові єпархіяльного Єпископа, як власному пастиреві, доручена опіка над душами у визначеній парафії під владою цього ж єпархіяльного Єпископа.
§ 2. Юридична особа правосильно не може бути парохом.

Кан. 282 – § 1. Єпархіяльний Єпископ, але не Адміністратор єпархії, може, за порадою пресвітерської ради і за згодою вищого Настоятеля чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих, заснувати в церкві цього інституту або товариства парафію з дотриманням кан. 480.
§ 2. Це заснування повинно відбуватися на підставі письмової угоди, укладеної між єпархіяльним Єпископом і вищим Настоятелем чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих, яка б точно визначала те, що стосується виконування парафіяльної служби, осіб приділених до парафії, економічних справ, а також які є права й обов'язки членів цього інституту або товариства в тій церкві, а які пароха.

Кан. 283 – Єпархіяльний Єпископ не повинен, хіба що з поважної причини, забирати з-під опіки пароха повністю або частково певні групи осіб, будинки і місця, що знаходяться на території парафії і не є вийняті на підставі права.

Кан. 284 – § 1. Право іменування парохів належить тільки до єпархіяльного Єпископа, який вільно їх іменує.
§ 2. Для того, щоб довірити парафію членові чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих, вищий Настоятель пропонує єпархіяльному Єпископові для іменування здатного пресвітера свого інституту або товариства з дотриманням угод, укладених з єпархіяльним Єпископом або іншою владою, визначеною партикулярним правом власної Церкви свого права.
§ 3. Парох є сталим на своєму уряді, тому не слід іменувати його на окреслений час, хіба що:
• 1-е - йдеться про члена чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих,
• 2-е - кандидат на це письмово погодився,
• 3-є - йдеться про спеціяльний випадок, в якому вимагається згоди колегії єпархіяльних радників,
• 4-е - дозволяє це партикулярне право власної Церкви свого права.

Кан. 285 – § 1. Щоб пресвітер міг бути іменований парохом, він повинен відзначатися добрими звичаями, здоровою наукою, дбайливістю за душі, розсудливістю та іншими чеснотами і прикметами, що їх вимагає партикулярне право для похвального виконування парафіяльного служіння.
§ 2. Якщо пресвітер одружений, то вимагаються добрі звичаї і від дружини і дітей, які живуть разом з ним.
§ 3. Вакантну парафію єпархіяльний Єпископ повинен надати тому, кого після врахування всіх обставин і з дотриманням повної неупередженості щодо особи визнає здатним, для цього, щоб прийняти рішення про здатність, повинен вислухати пресвітера і провести відповідне дослідження, вислухавши також, якщо вважає за доцільне, думку інших вірних, особливо священнослужителів.

Кан. 286 – Коли єпископський престол вакантний або зазнає перешкоди у своїй діяльності, то до Адміністратора єпархії або когось іншого, хто тимчасово керує єпархією, належить:
• 1-е - іменувати парохом пресвітера, запропонованого вищим Настоятелем за приписом кан. 284, § 2,
• 2-е - іменувати пароха з-поміж інших пресвітерів, якщо єпархіяльний престол був вакантним принаймні один рік або зазнає перешкоди у своїй діяльності.

Кан. 287 – § 1. Парох повинен виконувати пастирську опіку тільки в одній парафії, однак через нестачу пресвітерів або внаслідок інших обставин можна тому самому парохові довірити опіку над кількома сусідніми парафіями.
§ 2. У тій самій парафії має бути тільки один парох, якщо ж партикулярне право власної Церкви свого права дозволяє доручати парафію кільком пресвітерам, це ж партикулярне право повинно докладно окреслити, які права й обов'язки має керівник, хто має керувати загальною діяльністю і відповідати за неї перед єпархіяльним Єпископом і що належить до інших пресвітерів.

Кан. 288 – Душпастирство парох одержує на підставі канонічного призначення, але здійснювати його може, лише після канонічного прийняття парафії, згідно з приписом партикулярного права.
Кан. 289 – § 1. Виконуючи обов'язок навчання, парох повинен проповідувати всім вірним слово Боже, щоб вони, проникнуті вірою, надією і любов'ю, росли в Христі і християнська спільнота давала те свідоцтво любові, яке доручав Господь, він також зобов'язаний через катехитичне навчання вести вірних до повного пізнання таїнства спасіння, пристосованого до віку кожного з них, щоб передавати цю науку, він повинен шукати допомоги не тільки у членів чернечих інститутів або товариств спільного життя на подобу чернечих, але також вдаватись до співпраці з мирянами.
§ 2. Виконуючи завдання освячування, парох повинен турбуватись про те, щоб відправа Божественної Літургії стала осередком і вершиною всього життя християнської спільноти, він також має докладати зусиль для того, щоб вірні кормились духовною їжею через побожне і часте приймання святих тайн і через свідому і діяльну участь у церковному правилі, парох має також пам'ятати, що тайна покаяння якнайбільше сприяє плеканню християнського життя, тому він повинен з охотою уділяти святі тайни, запрошуючи для цього, в разі потреби, також інших священиків, які добре знають різні мови.
§ 3. У виконуванні завдання керівництва парох насамперед має дбати про те, щоб пізнати власну паству, оскільки він є служителем всієї пастви, то повинен підтримувати ріст християнського життя як серед окремих вірних, так і об'єднань, особливо присвячених апостолятуові, так і в усій парафіяльній спільноті, отже він повинен відвідувати доми й школи, як цього вимагає пастирський обов'язок, повинен наполегливо дбати про доростаючу молодь, має оточувати батьківською любов'ю бідних і хворих, нарешті, особливо повинен опікуватись робітниками і старатись, щоб вірні подавали допомогу ділам апостоляту.

Кан. 290 – § 1. У всіх правових справах парох виступає від імені парафії.
§ 2. Найважливіші священні функції, як уділяння тайн християнського втаємничення, благословення подружжя, зберігаючи кан. 302, § 2, церковний похорон – належать до пароха, так що не повинні виконувати їх парафіяльні сотрудники, хіба що за принаймні припустимим дозволом самого пароха.

Кан. 291– Усі пожертви, за винятком тих, про які мова в канн. 715-717, прийняті з нагоди виконання пастирської послуги, парохом та іншими священнослужителями, приділеними до парафії, повинні бути внесені до спільної парафіяльної каси, хіба що стосовно цілком добровільних пожертв відома інша воля жертводавця, до єпархіяльного Єпископа належить, порадившись з пресвітерською радою, встановити відповідні приписи щодо призначення цих пожертв і належної винагороди парохові та іншим священнослужителям парафії згідно з приписом кан. 390.

Кан. 292– § 1. Парох зобов'язаний мати свій осідок у парафіяльному домі поблизу парафіяльної церкви, однак місцевий Ієрарх може з виправданої причини дозволити йому проживати деінде, аби тільки парафіяльна служба не зазнала від цього ніякої шкоди.
§ 2. Якщо не стоїть на перешкоді якась поважна причина, парох може кожного року для відпочинку залишати парафію не більше, ніж на один місяць, безперервно або з перервами, у час відпустки не враховуються реколекції, які він проводить раз у році, якщо парох хоче віддалитися від парафії понад тиждень, то зобов'язаний повідомити про це власного місцевого Ієрарха.
§ 3. Обов'язком єпархіяльного Єпископа є видати приписи, щоб на час відсутності пароха забезпечити душпастирську опіку в парафії за допомогою священика, наділеного відповідною владою і повноваженнями.

Кан. 293 – Парох нехай пам'ятає, що своєю щоденною поведінкою і турботою повинен показувати охрещеним і неохрещеним, католикам і некатоликам, приклад справжнього священичого і душпастирського служіння і давати всім свідоцтво правди і життя і, як добрий пастир, шукати також за тими, які, хоч охрещені в католицькій Церкві, але утримуються від приймання святих тайн або навіть відпали від віри.

Кан. 294 – Парох має часто правити Божественну Літургію за народ довіреної йому парафії, а в дні, приписані партикулярним правом власної Церкви свого права зобов'язаний правити.

Кан. 295 – У парафії повинні бути, згідно з приписами партикулярного права власної Церкви свого права, відповідні ради, які займалися б пастирськими й економічними справами.
Кан. 296 – § 1. У парафії повинні бути парафіяльні книги, а саме: охрещених, одружень, померлих та інші, згідно з приписами партикулярного права власної Церкви свого права, або, якщо таких немає, встановленими самим єпархіяльним Єпископом, парох повинен дбати про те, щоб парафіяльні книги належно велися і зберігалися з дотриманням цих приписів.
§ 2. У книзі охрещених слід помічати також приналежність охрещеного до певної Церкви свого права, згідно з приписом кан. 37, уділювання святого миропомазання, а також те, що має зв'язок з канонічним станом вірних внаслідок одруження, з дотриманням, однак, припису кан. 840, § 3, внаслідок усиновлення, а також свячення або складання довічної професії в чернечому інституті, такі відмітки повинні завжди бути вписані до свідоцтва хрещення.
§ 3. Свідоцтва, які видаються про канонічний стан вірних, і всі документи, які можуть мати правове значення, повинні бути підписані парохом або його уповноваженим і мати парафіяльну печатку.
§ 4. Кожна парафія повинна мати свій архів, в якому слід зберігати парафіяльні книги разом з листами Ієрархів та іншими документами, зберігання яких є потрібним і корисним, єпархіяльний Єпископ або його уповноважений повинен при нагоді візитації або в інший відповідний час усе переглянути, а парох має дбати про те, щоб нічого не потрапило до чужих рук.
§ 5. Слід також зберігати старі парафіяльні книги, згідно з вимогами партикулярного права.

Кан. 297 – § 1. Парох утрачає свій уряд внаслідок зречення, прийнятого єпархіяльним Єпископом, закінчення визначеного часу, усунення або перенесення.
§ 2. Пароха після закінчення сімдесяти п'яти років проситься, щоб подав зречення з уряду єпархіяльному Єпископові, який, зваживши всі обставини особи й місця, повинен вирішити про прийняття або відкладення зречення, єпархіяльний Єпископ повинен забезпечити тому, хто зрікається, належне утримання і помешкання, маючи на увазі приписи партикулярного права власної Церкви свого права.
Кан. 298 – У разі вакантності парафії або якщо парох з якоїсь причини зазнає перешкоди у виконуванні пастирського завдання в парафії, єпархіяльний Єпископ повинен якнайскоріше іменувати якогось священика адміністратором парафії.
Кан. 299 – § 1. Адміністратор парафії має ті самі права й обов'язки, що і парох, хіба що єпархіяльний Єпископ постановляє щось інше.
§ 2. Адміністратор парафії не може чинити нічого, що могло б завдати шкоди правам пароха або парафіяльному майну.
§ 3. Адміністратор парафії після виконання свого завдання повинен здати звіт парохові.

Кан. 300– § 1. Коли парафія стає вакантною, а також коли парох внаслідок непереборної перешкоди не може виконувати пастирського завдання, тоді керівництво парафією до іменування адміністратора парафії повинен тимчасово прийняти парафіяльний сотрудник, а коли їх декілька, тоді найстаріший з них пресвітерським свяченням, або, якщо немає сотрудників, – сусідній парох, а єпархіяльний Єпископ повинен своєчасно вирішити, яку парафію для кого вважати найближчою.
§ 2. Той, хто тимчасово прийняв керівництво парафією, повинен негайно повідомити про це єпархіяльного Єпископа.
Кан. 301– § 1. Якщо для пастирської опіки над парафією це є конечним і корисним, то можна додати парохові одного або кількох парафіяльних сотрудників, які мають бути пресвітерами.
§ 2. Парафіяльний сотрудник може бути поставленим або для всієї парафії або для окресленої частини парафії.
§ 3. Парафіяльного сотрудника вільно іменує єпархіяльний Єпископ, вислухавши, – хіба що розумно вважає інакше – пароха і, якщо йдеться про члена чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих, з дотриманням кан. 284, § 2.

Кан. 302– § 1. Права й обов'язки парафіяльного сотрудника випливають із загального і партикулярного права, а також грамоти єпархіяльного Єпископа, і повинні виконуватись під владою пароха, але, якщо щось інше виразно не застережено і за винятком обов'язку, про який мова в кан. 294, парафіяльний сотрудник повинен з уваги на свій уряд допомагати парохові у всій парафіяльній службі і, в разі потреби, заступати пароха.
§ 2. З уваги на свій уряд парафіяльний сотрудник не наділений повноваженням благословити подружжя, однак, таке повноваження, навіть загальне, крім місцевого Ієрарха, може йому надати також парох у межах парафії, якщо таке повноваження було йому надане, то парафіяльний сотрудник може надавати його в окремих випадках також іншим священикам.
§ 3. Парафіяльний сотрудник, як співпрацівник пароха, повинен подавати йому щоденно значну і дійову допомогу в пастирському служінні, між парохом і парафіяльним сотрудником повинні існувати братерські стосунки, повинна процвітати взаємна любов і пошана, вони мають допомагати собі навзаєм порадами, підтримкою і прикладом, виконуючи опіку над парафією згідливо і зі спільною дбайливістю.
§ 4. Парафіяльний сотрудник зобов'язаний проживати в парафії відповідно до приписів єпархіяльного Єпископа або законних звичаїв, щодо часу відпустки парафіяльний сотрудник має те саме право, що і парох.

Кан. 303 – Парафіяльного сотрудника може єпархіяльний Єпископ усунути з виправданої причини, якщо ж парафіяльний сотрудник є членом чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих, слід дотримуватись припису кан. 1391, § 2.


ГЛАВА ІV
НАСТОЯТЕЛІ ЦЕРКОВ

Кан. 304 – Настоятель церкви – це пресвітер, якому доручається опіка над якоюсь церквою, що не є ні парафіяльною, ні прилеглою до дому інституту посвяченого життя.

Кан. 305 – § 1. Настоятеля церкви іменує єпархіяльний Єпископ з дотриманням права вищого Настоятеля чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих пропонувати для іменування здатного пресвітера свого інституту або товариства.
§ 2. Хоч церква належить якомусь клирицькому інститутові посвяченого життя папського або патріяршого права, то до єпархіяльного Єпископа належить іменувати настоятелем церкви члена, запропонованого Настоятелем.
§ 3. Якщо церква, сполучена з семінарією або іншою колегією, керованою пресвітерами, то ректор семінарії є одночасно настоятелем церкви, хіба що єпархіяльний Єпископ постановив інакше.
Кан. 306 – § 1. У дорученій йому церкві настоятель церкви не повинен виконувати парафіяльних функцій, хіба що за згодою або, в разі потреби, за делегацією пароха і дотримуючись кан. 336, § 2.
§ 2. Настоятель церкви може там правити Божественну Літургію і церковне правило, з дотриманням законних статутів фундації і, якщо, на думку місцевого Ієрарха, це не буде шкодити ніяким чином обов'язкам пароха.

Кан. 307 – Якщо місцевий Ієрарх уважає доцільним, може наказати настоятелеві, щоб той у дорученій йому церкві виконував визначені літургічні функції, навіть парафіяльні, а також, щоб церква була відкрита для певних груп вірних.

Кан. 308 – Без дозволу, принаймні здогадного, настоятеля церкви або вищої влади нікому не дозволяється відправляти в церкві Божественну Літургію або церковне правило, уділяти святі тайни і здійснювати інші літургічні функції, цей дозвіл, однак, або відмова повинні бути дані згідно з приписами права.

Кан. 309 – Настоятель церкви під владою місцевого Ієрарха і з дотриманням законних статутів і набутих прав повинен дбати про те, щоб Божественна Літургія, святі тайни і церковне правило відслужувались у церкві згідно з приписами літургічних книг і права, сумлінно виконувались зобов'язання, дбайливо управлялось церковне майно, приділялась увага літургічному посуду, реставрації й оздобленню сакральних будинків, щоб не відбувалось нічого, що не личить святості місця та пошані, належній домові Господньому.

Кан. 310 – Настоятеля церкви може з виправданої причини усунути єпархіяльний Єпископ, якщо ж настоятель церкви є членом чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих, слід дотримуватись кан. 1391, § 2.

ТИТУЛ VІІІ

ЕКЗАРХІЇ І ЕКЗАРХИ

Кан. 311– § 1. Екзархія є частиною Божого народу, з якої через особливі обставини не утворено єпархії і яка, окреслена територіяльно або на іншій підставі, довіряється для пастирської опіки Екзархові.
§ 2. У заснуванні, зміні і скасуванні екзархії в межах території патріяршої Церкви слід дотримуватись кан. 85, § 3, заснування, зміна і скасування інших екзархій належить тільки до Апостольського Престолу.

Кан. 312– Екзарх керує екзархією або від імені того, ким був іменований або від власного імені, це повинно бути стверджено під час заснування або зміни екзархії.

Кан. 313 – Те, що говориться в праві про єпархії або єпархіяльних Єпископів, стосується також екзархій або Екзархів, хіба що виразно правом застережено щось інше або випливає з природи речі.

Кан. 314 – § 1. У межах території патріяршої Церкви Екзарха іменує Патріярх за згодою постійного Синоду і з збереженням канн. 181-188, якщо йдеться про Екзарха, який щойно має бути висвяченим на Єпископа, в інших випадках іменування Екзарха належить тільки до Апостольського Престолу.
§ 2. Екзарх, іменований Патріярхом, не може бути усуненим з уряду, хіба за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви.
§ 3. Екзарх одержує канонічне володіння довіреною йому екзархією, пред'являючи декрет іменування тому, хто тимчасово керує екзархією.

Кан. 315 – § 1. Екзарх, поставлений поза межами території патріяршої Церкви, може вимагати від Патріярха здатних пресвітерів, які прийняли б пастирську опіку над вірними в екзархії, Патріярх, по змозі, повинен задовольнити просьбу Екзарха.
§ 2. Пресвітери, послані Патріярхом на визначений або невизначений час до екзархії, вважаються приналежними до екзархії і в усьому підлягають владі Екзарха.

Кан. 316 – Проти декретів Екзарха, який керує екзархією від імені Римського Архієрея або Патріярха, подається відклик до Апостольського Престолу або до Патріярха, від декретів Екзарха, який керує екзархією від власного імені, подається відклик згідно із звичайним приписом права.

Кан. 317 – Екзарх зобов'язаний відвідати гроби святих Апостолів Петра і Павла згідно з приписом кан. 208, за винятком Екзархів, які керують довіреною їм екзархією від імені Патріярха.

Кан. 318 – § 1. Екзарх, іменований Патріярхом, повинен що п'ять років посилати Патріярхові письмовий звіт про духовний та дочасний стан екзархії.
§ 2. Екзарх, іменований Римським Архієреєм, повинен складати такий самий звіт кожних п'ять років для Апостольського Престолу і, якщо він належить до патріяршої Церкви, вислати якнайскоріше один примірник звіту також Патріярхові.

Кан. 319 – § 1. Екзарха зобов'язують закони про єпархіяльний синод, єпархіяльну курію, пресвітерську раду, колегію єпархіяльних радників і душпастирську раду, відповідно пристосовані до умов місця і осіб згідно з рішенням влади, яка заснувала екзархію або її змінила.
§ 2. Якщо колегію радників не можна утворити згідно з приписом кан. 271, § 3, Екзарх повинен установити крилос з розсудливіших пресвітерів не менше трьох, по змозі, з-поміж членів пресвітерської ради, якщо така існує, вибравши таких, до яких повинен звертатися за дозволом або порадою стільки разів, скільки право вимагає від єпархіяльного Єпископа для його дій дозволу або згоди колегії єпархіяльних радників.

Кан. 320 – § 1. Керівництво вакантною екзархією або такою, що зазнає перешкоди в діяльності, переходить до Протосинкела або, якщо такого немає, до пароха, найстаршого пресвітерським свяченням.
§ 2. Той, до якого тимчасово переходить керівництво екзархією, повинен якнайскоріше повідомити владу, до якої належить іменувати Екзарха, щоб зарадила, а тим часом може послуговуватись всіма повноваженнями і можливостями, звичайними або делегованими, які мав Екзарх, хіба що були йому надані з уваги на особисті якості Екзарха.

Кан. 321– § 1. Екзарх, який не є висвяченим Єпископом, має під час тривання уряду привілеї і відзнаки сану, першого після єпископського.
§ 2. Щодо збереження цих привілеїв і відзнак чи їх утрати після виконання завдань, слід дотримуватись партикулярного права.

ТИТУЛ ІХ

СИНОДИ ІЄРАРХІВ БАГАТЬОХ ЦЕРКОВ СВОГО ПРАВА


Кан. 322– § 1. Де це відповідно до рішення Апостольського Престолу видається доцільним, Патріярхів, Митрополитів митрополичих Церков свого права, єпархіяльних Єпископів і, якщо так велять статути, також інших місцевих Ієрархів багатьох Церков свого права, навіть латинської, які виконують свою владу в тому самому краю або регіоні, повинен скликати на періодичні синоди у встановлених реченцях Патріярх або інша влада, призначена Апостольським Престолом, щоб через розумну зустріч розсудливості й досвіду та обмін думками утворилася свята одностайність сил для спільного добра Церкви, яка б сприяла єдності в діяльності, підтримувала спільні починання, дієвіше примножувала добро релігії і успішніше зберігала церковну дисципліну.
§ 2. Рішення такого синоду не мають сили правового зобов'язання, хіба що йдеться про такі, що не можуть завдати ніякої шкоди обрядові будь-якої Церкви свого права або владі Патріярхів, Синодів, Митрополитів і Рад Ієрархів та були прийняті принаймні двома третинами голосів членів з вирішальним голосом і затверджені Апостольським Престолом.
§ 3. Рішення, хоч би і прийняте одностайним голосуванням, але яке якимсь чином виходить поза компетенцію цього синоду, не має ніякої сили, поки не буде затверджене Римським Архієреєм.
§ 4. Кожний синод Ієрархів багатьох Церков свого права повинен виробити стату-ти, які б по змозі сприяли також участі Ієрархів Церков, які ще не є в повній єдності з католицькою Церквою, щоб статути мали силу, повинні бути затверджені Апостольським Престолом.

ТИТУЛ ІХ

СИНОДИ ІЄРАРХІВ БАГАТЬОХ ЦЕРКОВ СВОГО ПРАВА


Кан. 322– § 1. Де це відповідно до рішення Апостольського Престолу видається доцільним, Патріярхів, Митрополитів митрополичих Церков свого права, єпархіяльних Єпископів і, якщо так велять статути, також інших місцевих Ієрархів багатьох Церков свого права, навіть латинської, які виконують свою владу в тому самому краю або регіоні, повинен скликати на періодичні синоди у встановлених реченцях Патріярх або інша влада, призначена Апостольським Престолом, щоб через розумну зустріч розсудливості й досвіду та обмін думками утворилася свята одностайність сил для спільного добра Церкви, яка б сприяла єдності в діяльності, підтримувала спільні починання, дієвіше примножувала добро релігії і успішніше зберігала церковну дисципліну.
§ 2. Рішення такого синоду не мають сили правового зобов'язання, хіба що йдеться про такі, що не можуть завдати ніякої шкоди обрядові будь-якої Церкви свого права або владі Патріярхів, Синодів, Митрополитів і Рад Ієрархів та були прийняті принаймні двома третинами голосів членів з вирішальним голосом і затверджені Апостольським Престолом.
§ 3. Рішення, хоч би і прийняте одностайним голосуванням, але яке якимсь чином виходить поза компетенцію цього синоду, не має ніякої сили, поки не буде затверджене Римським Архієреєм.
§ 4. Кожний синод Ієрархів багатьох Церков свого права повинен виробити стату-ти, які б по змозі сприяли також участі Ієрархів Церков, які ще не є в повній єдності з католицькою Церквою, щоб статути мали силу, повинні бути затверджені Апостольським Престолом.
ТИТУЛ Х

ДУХОВЕНСТВО


Кан. 323 – Духовенство, члени якого також називаються священнослужителями, – це вірні, вибрані компетентною церковною владою, які через дар Святого Духа, що його отримали у свяченні, призначаються для того, щоб бути служителями Церкви, беручи участь у місії і владі Христа – Пастиря.
§ 2. З уваги на свячення священнослужителі з Божого установлення відрізняються від інших вірних.

Кан. 324 – Священнослужителі, пов'язані між собою ієрархічною спільністю і поставлені на різних ступенях, по-різному беруть участь у єдиному церковному служінні, встановленому з Божої волі.

Кан. 325 – Священнослужителі на підставі свячення поділяються на Єпископів, пресвітерів і дияконів.

Кан. 326 – Священнослужителі поставляються на ступенях свячення через саме свячення, але владу можуть виконувати тільки згідно з приписами права.

Кан. 327 – Якщо, крім Єпископів, пресвітерів або дияконів, також інші служителі, поставлені на нижчому свяченні й загально звані нижчими духівниками, допускаються чи настановляються до служіння Божому народові або до виконування обрядів Святої Літургії, то вони підлягають тільки партикулярному праву власної Церкви свого права.



ГЛАВА І
ФОРМУВАННЯ ДУХОВЕНСТВА

Кан. 328 – Церква має власне право й обов'язок формувати священнослужителів та інших своїх служителівь цей обов'язок здійснюється зокрема і значною мірою через засновування семінарій і керування ними.
Кан. 329 – § 1. Завдання підтримування покликань особливо до священнослужінь належить до всієї християнської спільноти, яка, відповідно до своєї співвідповідальності, повинна турбуватись про потреби служіння всієї Церкви:
1-е - батьки, вчителі та інші перші вихователі християнського життя мають дбати про те, щоб у сім'ях і школах, сповнених євангельським духом, хлопці й юнаки могли вільно слухати Господа, який кличе через Святого Духа, і йому вільно відповідати;
2-е - Священнослужителі, передусім парохи, мають старатися розпізнавати і підтримувати покликання чи в юнаків чи в інших людей, навіть старшого віку;
3-є - особливо обов'язком єпархіяльного Єпископа є об'єднаними зусиллями разом з іншими Ієрархами заохочувати свою паству у плеканні покликань і координувати починання.
§ 2. Партикулярне право повинно дбати про те, щоб у всіх Церквах були встановлені заходи для підтримування покликань чи регіональні чи, по змозі, єпархіяльні, які мають бути відкритими для потреб усієї Церкви, особливо місійних.

Кан. 330 – § 1. Завданням Синоду Єпископів патріяршої Церкви або Ради Ієрархів є видавати програму навчання священнослужителів, в якій повинно бути стисло викладене загальне право для семінарій в межах території власної Церквиь в інших випадках обов'язком єпархіяльного Єпископа є скласти такого роду програму для своєї єпархії згідно з приписом кан. 150, § 3ь до цих властей належить також змінювати програму.
§ 2. Програма навчання священнослужителів може навіть після укладення угод, стати спільною для всього регіону або країни, навіть для інших Церков свого права з застереженням, щоб не зазнала ніякої шкоди своєрідність обрядів.
§ 3. Програма навчання священнослужителів повинна сумлінно дотримуючись загального права і, враховуючи традицію власної Церкви свого права, охоплювати, крім іншого, більш спеціяльні правила щодо особистого, духовного, наукового і пастирського формування питомців, а також щодо викладання окремих предметів і організації курсів та екзаменів.

Арт. І: Засновування семінарій та керівництво ними
Кан. 331– § 1. У нижчій семінарії навчаються головним чином ті, що виявляють ознаки покликання до священнослужіння, щоб тим легше і виразніше могли його для себе розпізнати і з посвятою розвиватиь відповідно до приписів партикулярного права, навчатися можуть також ті, що, хоч і не здаються бути покликаними до духовного стану, але можуть готуватися до виконування певних служінь, або діл апостоляту. Інші ж інститути, які служать тим самим цілям, хоч і різняться назвою, прирівнюються до нижчої семінарії.
§ 2. У вищій семінарії повніше розвивається, перевіряється і зміцнюється покликання тих, які за певними ознаками вважаються здатними стало присвятити себе священнослужінню.

Кан. 332– § 1. Нижчу семінарію слід засновувати в кожній єпархії, якщо цього вимагає добро Церкви і дозволяють сили та засоби.
§ 2. Слід засновувати вищу семінарію, яка б служила або одній дуже великій єпархії, або, якщо не всій Церкві свого права, то принаймні після укладення угод – багатьом єпархіям цієї Церкви свого права, навіть різних Церков свого права, які в цьому регіоні або країні мають єпархію, так, щоб забезпечувала бездоганне навчання як відповідною кількістю питомців, так і тією, яка личить, кількістю належно підготовлених наставників і викладачів, а також достатніми засобами й об'єднаними найкращими зусиллями.

Кан. 333 – Хоча бажано, щоб для питомців однієї Церкви свого права була зарезервована семінарія, особливо нижча, проте через спеціяльні обставини до цієї семінарії можуть бути допущеними також питомці інших Церков свого права.

Кан. 334 – § 1. Семінарію для власної єпархії засновує єпархіяльний Єпископь семінарію спільну для багатьох єпархій, засновують єпархіяльні Єпископи цих єпархій або вища від них влада, однак за згодою Ради Ієрархів, якщо йдеться про Митрополита митрополичої Церкви свого права, або за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви, якщо – про Патріярха.
§ 2. Єпархіяльні Єпископи, для підлеглих яких заснована була спільна семінарія, не можуть правосильно засновувати іншої семінарії без дозволу влади, яка заснувала спільну семінарію, або, якщо йдеться про семінарію, засновану самими єпархіяльними Єпископами, то без одностайної згоди сторін, які укладали угоду, або без згоди вищої влади.

Кан. 335 – § 1. Семінарія, законно заснована, на підставі самого права є юридичною особою.
§ 2. У всіх правових справах ректор цієї семінарії виступає від її імені, хіба що партикулярне право або статути семінарії постановляють щось інше.

Кан. 336 – § 1. Семінарія, спільна для багатьох єпархій, підлягає Ієрархові, призначеному її засновниками.
§ 2. Семінарія вилучається з-під парафіяльного керівництваь для всіх, які є в семінарії, обов'язки пароха, за винятком подружніх справ, дотримуючись кан. 734, повинен виконувати ректор семінарії або його уповноважений.

Кан. 337 – § 1. Семінарія повинна мати власні статути, в яких має бути окреслена насамперед спеціяльна мета семінарії і компетенція властейь крім того, повинні бути встановлені спосіб іменування або виборів, тривалість перебування на уряді, права, обов'язки і належна винагорода для керівників, службовців, викладачів і радників, а також засади, керуючись якими, вони і питомці, брали б участь у турботі ректора особливо про збереження дисципліни в семінарії.
§ 2. Семінарія повинна мати також свій правильник, на підставі якого здійснювалися б правила програми навчання священнослужителів, пристосовані до спеціяльних обставин, і точніше були б окреслені основні пункти дисципліни семінарії, які, дотримуючись статутів, стосуються навчання питомців і щоденного життя та порядку в усій семінарії.
§ 3. Статути семінарії потребують затвердження владою, яка заснувала семінарію і яка може їх, в разі потреби, змінюватиь а приписи правильника належать до влади визначеної статутами.

Кан. 338 – § 1. Кожна семінарія повинна мати ректора і, в разі потреби, економа та інших керівників і службовців.
§ 2. Завданням ректора, згідно з приписами статутів, є здійснювати загальне керівництво семінарією, домагатись того, щоб усі дотримувалися статутів і правильника семінарії, координувати роботу інших керівників та службовців і підтримувати єдність і співпрацю всієї семінарії.

Кан. 339 – § 1. Повинен бути також принаймні один духовний отець, не тотожний з ректором, але крім нього, питомці вільно можуть звертатися до іншого пресвітера, затвердженого ректором для їхнього духовного проводу.
§ 2. Крім звичайних сповідників, слід також призначати або запрошувати інших, залишаючи за питомцями право звертатися до будь-якого сповідника, навіть поза семінарією, з дотриманням семінарської дисципліни.
§ 3. В оцінці осіб не дозволяється вимагати думки сповідників або духовних отців.

Кан. 340 – § 1. Якщо в самій семінарії влаштовуються курси викладання предметів, то повинна бути відповідна кількість належно підібраних викладачів і справжніх знавців у своїй галузі знання, а у вищій семінарії вони повинні мати відповідні академічні ступені.
§ 2. Утримуючи стало на висоті власну щоденну підготовку, викладачі повинні радитись між собою і з керівниками семінарії, узгоджено співпрацюючи для цілісного навчання майбутніх служителів Церкви, дбаючи, серед розмаїття предметів про єдність віри і вишколу.
§ 3. Викладачі священних наук, ідучи слідами святих Отців і визнаних Церквою Учителів, особливо Сходу, повинні старатись пояснювати вчення з прекрасної скарбниці, яку ті передали.

Кан. 341– § 1. Обов'язком влади, яка заснувала семінарію, є дбати про те, щоб видатки семінарії були покриті також через податки і пожертви, про які мова в канн. 1012 і 1014.
§ 2. Обов'язок платити податки для семінарії мають також доми ченців, хіба що вони утримуються тільки з милостині або в них у даний час знаходиться осідок навчання, про який мова в канн. 471, § 2 і 536, § 2.


Арт. ІІ: Приготування до священнослужінь

Кан. 342– § 1. До семінарії повинні прийматись лише ті питомці, яких визнано здатними на підставі документів, що вимагаються згідно з приписами статутів.
§ 2. Не слід нікого приймати, якщо напевно не відомо про прийняття тайн хрещення і миропомазання.
§ 3. Ті, котрі раніше були питомцями в іншій семінарії або в якомусь чернечому інституті або товаристві спільного життя на подобу чернечих, не повинні допускатись без свідоцтва ректора або Настоятеля, особливо щодо причини відпущення або виходу.

Кан. 343 – Питомці, хоч прийняті до семінарії іншої Церкви свого права або спільної для багатьох Церков свого права, повинні навчатись у власному обряді, з відкиненням протилежного звичаю.

Кан. 344 – § 1. Хлопці й юнаки, які перебувають у нижчій семінарії, повинні підтримувати належний зв'язок зі своїми родинами і ровесниками, який потрібний їм для здорового психологічного розвитку, особливо емоційногоь але їм треба старанно уникати всього того, що, згідно із здоровими засадами психології і педагогіки, може якимсь чином применшити вільний вибір стану.
§ 2. За належною допомогою з боку духовного проводу, питомці повинні звикати до того, щоб приймати особисті і відповідальні рішення у світлі Євангелія і безперервно розвивати різні свої природні якості, не залишаючи жодних чеснот, притаманних людській натурі.
§ 3. Перебіг студій у нижчій семінарії повинен охоплювати те, що вимагається в кожному народі, щоб розпочати вищі студії і, наскільки дозволяє програма студій, також те, що особливо корисне для прийняття священнослужінняь треба спільно турбуватись, щоб питомці здобували цивільний науковий ступінь, а також могли відбувати студії в іншому місці, якби дійшло до такого вибору.
§ 4. Питомці старшого віку повинні навчатись у семінарії чи спеціяльному інституті з урахуванням попередньої освіти кожного з них.

Кан. 345 – Навчання питомців у вищій семінарії повинно здійснюватись з доповненням того, що, можливо, в окремих випадках бракувало навчанню, властивому нижчій семінарії, – причому духовний, інтелектуальний і пастирський вишкіл так повинні взаємно узгоджуватись, щоб питомці стали за посередництвом Церкви Христовими слугами, світлом і сіллю світу нинішнього часу.

Кан. 346 – § 1. Кандидати до священнослужінь мають так вишколюватись, щоб плекали в Святому Дусі задушевне спілкування з Христом і в усьому шукали Бога так, аби, спонукувані любов'ю до Христа Пастиря, всі люди даром свого життя старались про здобуття Царства Божого.
§ 2. Із слова Божого та святих тайн вони повинні черпати передусім силу для свого духовного життя і міць для апостольської праці на щодень:
1-е - через пильні і постійні роздуми над словом Божим і вірне тлумачення його за Отцями питомці повинні звикати до того, щоб більше уподібнювати своє життя на зразок життя Христового і, зміцнені у вірі, надії і любові, вправлялися жити згідно з засадами Євангелія;
2-е - повинні постійно брати участь у Божественній Літургії, щоб вона стала джерелом і вершиною семінарійного життя, як є всього християнського життя;
3-є - повинні привикати постійно проказувати церковне правило за власним обрядом і з нього кормити духовне життя;
4-е - високо цінуючи духовний провід, повинні привикати, скрупульозно робити іспит совісті і часто приймати тайну покаяння;
5-е - повинні оточувати синівською любов'ю Пресвяту Марію, Вседіву, Божу Матір, яку Христос поставив Матір'ю всіх людей;
6-е - повинні також плекати вправи побожності, які сприяють духові молитви, додають сили і підпори апостольському покликанню, особливо мають плекати те, що радить гідна пошани традиція власної Церкви свого праваь повсякчасно рекомендуються реколекції, пояснення про священнослужіння, заохочення на духовному шляху;
7-е - слід виховувати питомців до розуміння значення Церкви і служіння їй, а також до чесноти послуху і дружньої співпраці з братами;
8-е - слід допомагати їм розвивати також інші чесноти, дуже корисні для їхнього покликання, як: розпізнавання духів, чистота, мужність духуь вони повинні також цінити й плекати чесноти, які цінуються між людьми і прикрашають Христового слугу, а саме: щиросердність, невпинна турбота про справедливість, дух убогості, сумлінність у дотримуванні обіцянок, ввічливість у поведінці, скромність у розмові, поєднана з любов'ю.
§ 3. Дисциплінарні правила семінарії слід застосовувати залежно від зрілості питомців так, щоб питомці поступово привчалися опановувати себе, звикали розумно користуватися свободою, діяти самостійно і старанно.

Кан. 347 – Наукове навчання ставить собі за мету, щоб питомці, маючи загальну культуру, яка відповідає потребам місця і часу, та вивчаючи задуми і творіння людського таланту, одержали широку і jрунтовну обізнаність із священними науками так, щоб, наділені повнішим розумінням віри і зміцнені світлом Христа Вчителя, могли успішніше просвічувати своїх сучасників і служити правді.

Кан. 348 – § 1. Для тих, що призначаються до священства, студії у вищій семінарії, дотримуючись кан. 345, повинні охоплювати філософські і теологічні курси, які можна проходити або поступово або одночасноь ці студії повинні охоплювати принаймні повне шестиріч'я так, щоб час, присвячений на філософські предмети, дорівнював повним двом рокам, а час, відведений для теологічних студій – повним чотирьом рокам.
§ 2. Філософсько-теологічні курси мають починатися введенням у Христове таїнство та економію спасіння і закінчуватися показом взаємозв'язку і тісного поєднання всіх предметів з урахуванням порядку чи ієрархії істин католицького вчення.

Кан. 349 – § 1. Філософське навчання має за мету доповнити вишкіл на основі гуманістичних наукь тому, беручи до уваги філософію як античну, так і нового часу, як культуру всього людства, так і особливо власну, слід звертатися передусім до повсякчас важливої філософської спадщини.
§ 2. Історичні й систематичні курси слід так вести, щоб питомці за допомогою гострого інтелектуального аналізу могли легше відрізняти правду від неправди і з відкритим умом для слова Божого могли належно проводити теологічні досліджування і стали здатнішими для виконування служби також через розмови з освіченими людьми сучасності.

Кан. 350 – § 1. Теологічні предмети слід викладати у світлі віри так, щоб питомці глибоко вникали в католицьку науку, почерпнуту з божественного Об'явлення, і так її виявляли у своїй культурі, щоб вона стала поживою власного духовного життя і дуже корисним засобом для успішнішого служіння.
§ 2. Немовби душею всієї теології повинно бути Святе Письмо, яке має формувати всі священні предметиь тому, крім точного методу його тлумачення, слід викладати головні істини економії спасіння, а також важливіші теми біблійної теології.
§ 3. Літургію слід вивчати, зважаючи на її особливе значення як конечне джерело доктрини і справжнього християнського духу.
§ 4. Поки не буде осягнено єдності, якої Христос бажає своїй Церкві, екуменізм має бути однією з необхідних основ кожного теологічного предмету.

Кан. 351– Оскільки викладачі священних предметів учать з доручення церковної влади, вони повинні вірно викладати науку, яку вона сама подає, і в усьому смиренно слухатись постійного Учительського Уряду і керівництва Церкви.

Кан. 352– § 1. Пастирський вишкіл слід пристосовувати до умов місця і часу, до якостей питомців, неодружених і одружених, і до потреб служінь, до яких вони себе готують.
§ 2. Питомці повинні вивчати насамперед катехитику й гомілетику, літургічну відправу, управління парафією, діялог євангелізації з невіруючими або менше ревними вірними, суспільний апостолят, не легковажачи допоміжні предмети засобів соціяльної комунікації, як психологія і пастирська соціологія.
§ 3. Хоча питомці підготовляються до виконування служінь у власній Церкві свого права, однак, вони повинні формуватись у справді універсальному дусі, щоб бути душевно готовими присвятитися душпастирському служінню всюди на земліь тому слід ознайомлювати питомців з потребами всієї Церкви, особливо з апостолятом екуменізму та євангелізації.

Кан. 353 – Згідно з приписом партикулярного права, слід застосовувати вправи і випробування, особливо корисні для утвердження пастирського вишколу, як-от: суспільне або харитативне служіння, катехитичне навчання, особливо початки пастирської діяльності після завершення філософсько-теологічного вишколу і дияконська практика перед пресвітерським свяченням.

Кан. 354 – Навчання, властиве дияконам, не призначеним до священичого стану, відповідно до вищевикладених правил, повинно бути так влаштоване, щоб перебіг студій тривав принаймні три роки з урахуванням традицій власної Церкви свого права про дияконську службу літургії, слова і любові.

Кан. 355 – Ті, що мають висвячуватися, повинні ознайомлюватися з обов'язками священнослужителів і готуватись до прийняття і виконування їх з душевним піднесенням.

Кан. 356 – § 1. Про успіхи навчання питомців ректор повинен щороку висилати звіт їхньому єпархіяльному Єпископові або, в разі потреби, вищому Настоятелевіь а про стан семінарії – тим, які заснували семінарію.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ або вищий Настоятель, турбуючись про навчання питомців, повинні часто візитувати семінарію, особливо, якщо йдеться про тих, що мають бути висвячені.


ГЛАВА ІІ
ПРИПИСАННЯ СВЯЩЕННОСЛУ_ИТЕЛІВ ДО ЯКОЇСЬ ЄПАРХІЇ

Кан. 357 – § 1. Кожний священнослужитель повинен бути приписаним до якоїсь єпархії або екзархії або чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих, які одержали право приписувати собі священнослужителів від Апостольського Престолу або від Патріярха в межах території очолюваної ним Церкви за згодою постійного Синоду.
§ 2. Те, що постановляється про приналежність священнослужителів до якоїсь єпархії або увільнення від неї, має значення з необхідними поправками також для інших вищезгаданих юридичних осіб, і якщо так велить партикулярне право, для самої патріяршої Церкви, хіба що право виразно застерігає щось інше.

Кан. 358 – Через дияконське свячення кожний приписується як священнослу-жи-тель до єпархії, для служіння якій посвячується, хіба що, згідно з приписом партикуляр-ного права Церкви свого права, він уже приписаний до цієї єпархії.

Кан. 359 – Для того, щоб священнослужитель, уже приписаний до якоїсь єпархії, міг правосильно перейти до іншої єпархії, повинен одержати від свого єпархіяльного Єпископа грамоту, підписану ним, якою він його відписує, і одночасно грамоту приписки, підписану єпархіяльним Єпископом тієї єпархії, до якої хоче приписатись. .

Кан. 360 – § 1. Переїзд священнослужителя до іншої єпархії після одержання приписки відбувається до визначеного терміну, який також треба частіше поновлювати через письмову угоду, укладену між двома єпархіяльними Єпископами, на підставі якої устійнюються права й обов'язки священнослужителя або сторін.
§ 2. Коли минуло п'ять років після законного переїзду, тоді священнослужитель на підставі самого права приписується до гостинної єпархії, якщо такому його бажанню, виявленому письмово двом єпархіяльним Єпископам, ніхто з них письмово не заперечив протягом чотирьох місяців.

Кан. 361– Священнослужителеві особливо дбайливому про всю Церкву заради євангелізації не слід заперечувати у переході або переїзді в іншу єпархію, яка відчуває велику нестачу священнослужителів, якщо тільки він готовий і здатний виконувати там служіння, хіба що йому відмовляють через справжню потребу власної єпархії або Церкви свого права.

Кан. 362– § 1. Священнослужитель, що знаходиться в іншій єпархії, може бути з виправданої причини відкликаний власним єпархіяльним Єпископом або відпущений гостинним єпархіяльним Єпископом з дотриманням укладених угод і справедливості.
§ 2. Тому, хто законно повертається з іншої єпархії до власної, повинні бути збережені і забезпечені всі права, які він мав би, якби виконував священнослужіння в ній.

Кан. 363 – Правосильно приписувати священнослужителя до єпархії або відпускати його з неї або давати дозвіл на переїзд не можуть:
1-е - Адміністратор патріяршої Церкви без згоди постійного Синодуь патріярший Екзарх і Адміністратор єпархії без згоди Патріярха;
2-е - в інших випадках Адміністратор єпархії, хіба що після року від вакантності єпархіяльного престолу і за згодою колегії єпархіяльних радників.

Кан. 364 – Приписка священнослужителя до якоїсь єпархії не втрачає своєї сили, хіба що внаслідок правосильної приписки до іншої єпархії або втрати клирицького стану.
Кан. 365 – § 1. Для законного переходу або переїзду потрібні виправдані причини, якими є користь Церкви або добро самого священнослужителяь не слід відмовляти у дозволі, хіба що при наявності поважних причин.
§ 2. Відповідно до приписів партикулярного права Церкви свого права, для законного переходу до єпархії іншої Церкви свого права вимагається також, щоб єпархіяльний Єпископ, який відпускає священнослужителя, мав згоду влади, визначеної цим же партикулярним правом.

Кан. 366 – § 1. Єпархіяльний Єпископ не повинен приписувати до своєї єпархії чужого священнослужителя, хіба що:
1-е - вимагають цього потреба або користь єпархії;
2-е - йому відомо про здатність священнослужителя виконувати служіння, осо-бливо якщо священнослужитель прибув з іншої Церкви свого права;
3-є - йому відомо з законного документа про законне відпущення з єпархії і має від єпархіяльного Єпископа, який відпускає, відповідні свідоцтва про перебіг життя і звичаї священнослужителя, також, якщо є потреба, зі збереженням таємниці;
4-е - священнослужитель письмово заявив, що згідно з приписами права посвячує себе служінню новій єпархії.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ повинен якнайскоріше повідомити попереднього єпархіяльного Єпископа про проведення приписки священнослужителя.


ГЛАВА ІІІ
ПРАВА Й ОБОВ’ЯЗКИ ДУХОВЕНСТВА

Кан. 367 – Священнослужителі мають як перший обов'язок голосити всім Царство Боже і любов Господа до людей служінням слова і святими тайнами, надто всім життям так показувати, щоб усі, люблячи себе взаємно і понад усе Бога, будувались в Тіло Христове, яким є Церква, і зростали в ній.

Кан. 368 – Священнослужителі особливим чином зобов'язані до досконалості, яку Христос ставить перед своїми учнями як мету, тому що вони через свячення в новий спосіб були посвячені Богові, щоб стати здатнішими знаряддями Христа, вічного Священика, для служіння Божому народові і заодно були зразком для пастви.

Кан. 369 – § 1. Священнослужителі повинні щоденно віддаватися читанню і роздумам слова Божого так, щоб як вірні й уважні слухачі Христа ставали справжніми слугами проповідуванняь повинні бути невтомними в молитві, літургічних відправах і, зокрема, у набожності до таїнства Євхаристіїь щоденно мають робити іспит своєї совісті і часто приймати тайну покаянняь повинні почитати Пресвяту Марію, Вседіву, Богоматір і просити в неї ласки формувати себе на подобу її Сина та виконувати інші побожні вправи власної Церкви свого права.
§ 2. Вони повинні високо цінити духовний провід і, відповідно до приписів партикулярнного права, у визначені часи відбувати реколекції.

Кан. 370 – Священнослужителі мають за особливий обов'язок виявляти пошану і послух Римському Архієреєві, Патріярхові та єпархіяльному Єпископові.

Кан. 371– § 1. Священнослужителі мають право, згідно з встановленими правом вимогами, одержати від власного єпархіяльного Єпископа якийсь уряд, службу або завдання для виконування служіння Церкви.
§ 2. Священнослужителі повинні приймати і сумлінно виконувати будь-який уряд, служіння або завдання, доручене їм компетентною владою, коли тільки цього вимагають, за рішенням цієї влади, потреби Церкви.
§ 3. Для того, щоб могти виконувати світську професію, вимагається дозвіл власного Ієрарха.

Кан. 372– § 1. Після закінчення навчання, яке вимагається для свячень, хай священнослужителі не перестають займатися священними науками, більш того, вони повинні наполегливо старатися здобувати глибші й пристосовані до сьогодення їх пізнання і використання через освітні курси, затверджені власним Ієрархом.
§ 2. Вони повинні також брати участь у конференціях, які Ієрарх вважатиме доцільними для підтримання священних наук і душпастирства.
§ 3. Не повинні занедбувати здобути такий запас світських наук, особливо тих, що тісніше пов'язані з священними науками, який личить мати освіченим людям.

Кан. 373 – Усюди слід високо цінити целібат священнослужителів, вибраний задля царства небесного і так підхожий для священичого стану, згідно з традицією всієї Церквиь рівно ж треба поважати і стан одружених священнослужителів, освячений протягом віків практикою ранньої Церкви і східних Церков.

Кан. 374 – Священнослужителі, неодружені й одружені, повинні відзначатися красою чистотиь завданням партикулярного права є встановити відповідні засоби для осягнення цієї мети.

Кан. 375 – У родинному житті й вихованні дітей одружені священнослужителі повинні подавати іншим вірним прекрасний приклад.

Кан. 376 – Серед неодружених священнослужителів слід, наскільки це можливо, підтримувати гідне похвали спільне життя, щоб вони самі в духовному і інтелектуаль-ному житті взаємно собі допомагали й могли легше співпрацювати в службі.

Кан. 377 – Усі священнослужителі повинні служити церковне правило відповідно до партикулярного права Церкви свого права.

Кан. 378 – Священнослужителі повинні, згідно з приписом партикулярного права, часто правити Божественну Літургію, особливо в неділі і приписані святаь наполегливо рекомендується навіть щоденна відправа.

Кан. 379 – Священнослужителі, об'єднані вузлами любові із співбратами будь-якої Церкви свого права, повинні всі узгоджено діяти для одної мети, а саме для побудови Тіла Христового, і тому, якого не були б стану, хоч би виконували різні уряди, мають між собою співпрацювати і собі взаємно допомагати.

Кан. 380 – Усі священнослужителі повинні дбати про підтримання покликань до священних служб і ведення життя в інститутах посвяченого життя не тільки за допомогою проповіді, катехизи та інших відповідних засобів, а й, головно, свідоцтвом життя і служіння.

Кан. 381– § 1. Палаючи апостольською ревністю, священнослужителі мають бути для всіх прикладом у добродійності й гостинності, особливо щодо хворих, прибитих горем, переслідуваних, вигнанців і втікачів.
§ 2. Священнослужителі зобов'язані, хіба що слушно перешкоджені, подавати допомогу з духовних дібр Церкви, особливо слова Божого і святих тайн вірним, які вчасно просять, належно підготовлені, і право не забороняє їм приймати святі тайни.
§ 3. Священнослужителі повинні визнавати і підтримувати гідність та властиву мирянам участь, яку вони беруть у місії Церкви, особливо схвалюючи різноманітні хариз-ми мирян, а також використовуючи на благо Церкви їхні кваліфікації і досвід, зокрема способами, передбаченими правом.

Кан. 382– Священнослужителі повинні цілком утримуватись від усього того, що не личить їхньому станові, відповідно до чітко окреслених приписів партикулярного права, а також уникати того, що йому не властиве.

Кан. 383 – Хоча священнослужителі, подібно як і інші громадяни, повинні мати однакові громадянські і політичні права, однак:
1-е - забороняється приймати громадські уряди, з якими зв'язана участь у виконуванні цивільної влади;
2-е - оскільки військова служба не узгоджується з клирицьким станом, вони не повинні добровільно вступати до неї, хіба що з дозволу свого Ієрарха;
3-є - вони повинні користуватись звільненням від виконування публічних завдань і урядів, не властивих клирицькому станові, а також від військової служби, які надають на їх користь цивільні закони, угоди або звичаї.

Кан. 384 – § 1. Як слуги примирення всіх у любові до Христа, священнослужителі повинні старатися плекати серед людей мир, єдність і згоду, основану на справедливості.
§ 2. Вони не можуть брати активної участі ні в політичних партіях, ні в керуванні професійними спілками, хіба що – на думку єпархіяльного Єпископа або, якщо так велить партикулярне право, – Патріярха або іншої влади, цього вимагає оборона Церкви або розвиток спільного добра.

Кан. 385 – § 1. Пройняте духом Христової убогості, духовенство повинно старатися простотою життя свідчити перед світом, що дбає про небесні блага, і з духовною второпністю призначати дочасні добра чесному користуваннюь майно, яке воно придбало собі через виконування церковного уряду, служіння або завдання, після забезпечення з нього свого належного утримання і виконання обов'язків власного стану повинно уділяти і передавати для справ апостоляту або діл милосердя.
§ 2. Священнослужителям забороняється займатися фінансовими операціями й торгівлею особисто або через інших чи для власної користі чи інших, хіба що з дозволу влади, визначеної партикулярним правом власної Церкви свого права або Апостольського Престолу.
§ 3. Священнослужителеві забороняється ручатись, навіть власним майном, хіба що порадившись з власним єпархіяльним Єпископом або, в разі потреби, з вищим Настоятелем.

Кан. 386 – § 1. Священнослужителі, хоч би не займали резиденціяльного уряду, не повинні, однак, на довший час, який треба визначити партикулярним правом, залишати свою єпархію без дозволу, принаймні припустимого, власного місцевого Ієрарха.
§ 2. Священнослужитель, який перебуває поза власною єпархією, підлягає місцевому єпархіяльному Єпископові в тому, що стосується обов'язків стану цього священнослужителяь якщо він має намір перебувати там не короткий час, повинен невідкладно повідомити місцевого Ієрарха.

Кан. 387 – Що стосується клирицького одягу, то слід дотримуватись партикулярного права.

Кан. 388 – Священнослужителі не можуть користуватись правами і відзнаками, пов'язаними з наданими їм санами, поза місцями, де своє повноваження виконує влада, яка надала сан або письмово погодилась на надання цього сану без жодних обмежень, або хіба що супроводжують владу, яка надала сан, або виступають від імені цієї особи, або одержали згоду місцевого Ієрарха.

Кан. 389 – Священнослужителі повинні старатися уникати будь-яких спорівь якби, однак, виник між ними якийсь спір, то слід передати його до церковного суду і це повинно, по змозі, статися, якщо йдеться про спори між священнослужителями та іншими вірними.
Кан. 390 – § 1. Священнослужителі мають право на відповідне утримання, і тому за виконування дорученого їм уряду або завдання повинні одержувати слушну винагороду, яка, якщо йдеться про одружених священнослужителів, повинна забезпечувати також утримання їхньої сім'ї, хіба що це вже достатньо забезпечено в інший спосіб.
§ 2. Вони мають рівно ж право на те, щоб, якщо вони одружені, була проявлена турбота про відповідне забезпечення, соціяльну захищеність і лікарську опіку їх та їхньої сім'їь щоб це право можна було здійснити, священнослужителі зобов'язані сплачувати внески до установи, про яку мова в кан. 1021, § 2, згідно з приписом партикулярного права.

Кан. 391– Священнослужителі можуть, дотримуючись кан. 578, § 3, об'єднуватись з іншими для осягнення цілей, які відповідали б їх клирицькому становіь а обов'язком єпархіяльного Єпископа є достовірно вирішити про цю відповідність.

Кан. 392– Священнослужителі мають право на належну їм щорічну відпустку, визначену партикулярнем правом.

Кан. 393 – У священнослужителів, якого не були б вони стану, на серці повинна бути турбота про всі Церкви, і через те вони повинні виявлятись готовими, де вимагає необхідність, особливо за дозволом або заохоченням власного єпархіяльного Єпископа або Настоятеля, для виконування свого служіння в місіях або місцевостях, які відчувають брак священнослужителів.


ГЛАВА ІV
ВТРАТА КЛИРИЦЬКОГО СТАНУ

Кан. 394 – Свячення, раз правосильно прийняте, ніколи не стає недійснимь однак, священнослужитель утрачає клирицький стан:
1-е - внаслідок судового вироку або адміністративного декрету, який стверджує недійсність свячення;
2-е - внаслідок кари усунення, накладеної згідно з законом;
3-є - внаслідок рескрипту Апостольського Престолу або Патріярха, згідно з приписом кан. 397ь цей рескрипт не може дозволено надавати Патріярх і не надає його Апостольський Престол дияконам, хіба з поважних, а пресвітерам – з дуже поважних причин.

Кан. 395 – Священнослужитель, який втрачає клирицький стан згідно з приписами права, разом з ним утрачає властиві клирицькому станові права і не має вже обов'язків клирицького стану, з дотриманням, однак, припису кан. 396ь забороняється йому сповняти священнодійства, із збереженням приписів канн. 725 і 735, § 2ь тим самим він позбавляється всіх урядів, служінь, завдань і будь-якої делегованої влади.

Кан. 396 – Крім випадків, в яких оголошена недійсність свячення, втрата клирицького стану не несе з собою диспензи від обов'язку целібату, яка надається тільки Римським Архієреєм.

Кан. 397 – Патріярх за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви або, якщо справа невідкладна, постійного Синоду, може дати звільнення від клирицького стану священнослужителям, які мають у межах території власної єпархіяльної Церкви постійне або тимчасове місце проживання і які не зв'язані обов'язком целібату, або, якщо зв'язані, не просять диспензи від цього зобов'язанняь в інших випадках справу слід передати Апостольському Престолові.

Кан. 398 – Той, хто втратив клирицький стан на підставі рескрипту Апостольського Престолу, може бути допущеним наново до духовенства тільки Апостольським Престоломь а того, кого позбавив клирицького стану Патріярх, наново прийняти до духовенства може також Патріярх.
ТИТУЛ ХІ
М И Р Я Н И


Кан. 399 – Під назвою мирян у цьому Кодексі маються на увазі вірні, які мають їм властивий і особливий мирський характер і які беруть участь у місії Церкви, хоч живуть у світі, не мають свячення і не належать до чернечого стану.

Кан. 400 – Миряни, крім спільних усім вірним прав і обов'язків, а також тих, що встановлені в інших канонах, мають ті самі права й обов'язки, які перелічуються в канонах цього титулу.

Кан. 401– До мирян передусім належить з власного покликання, займаючись дочасними справами і полагоджуючи їх згідно з волею Божою, здобувати царство Боже і через те в приватному, сімейному і суспільно-політичному житті свідчити про Христа, звіщати про нього іншим, відстоювати справедливі закони в суспільстві і, сяючи вірою, надією і любов'ю, на подобу закваски, сприяти святості світу.

Кан. 402– Миряни мають право вимагати, щоб їм була визнана така свобода в справах земного суспільства, яка належить усім громадянамь але, користуючись цією свободою, вони повинні старатись, щоб їхня діяльність була пройнята євангельським духом і щоб зважали на науку, представлену Учительським Урядом Церкви, остерігаючись, однак, аби в сумнівних випадках не видавали власного погляду за науку Церкви.

Кан. 403 – § 1. Згідно з правом і обов'язком зберігати всюди власний обряд, миряни мають право брати діяльну участь у літургічних відправах будь-якої Церкви свого права відповідно до приписів літургічних книг.
§ 2. Якщо цього вимагають потреби або справжня користь Церкви і немає священнослужителів, то, згідно з приписом права, можна доручати мирянам певні функції священнослужителів.

Кан. 404 – § 1. Крім катехитичного навчання, яке слід одержувати вже від дитинства, миряни мають право й обов'язок здобувати – кожний у спосіб достосований до його природних здібностей і становища – пізнання науки, об'явленої Христом і автентично викладеної Учительським Урядом Церкви, щоб вони не тільки мали змогу жити згідно з цією наукою, але також, щоб самі могли її голосити і, в разі потреби, боронити.
§ 2. Вони мають також право здобувати повніше пізнання священних наук, які викладаються в церковних університетах або факультетах або інститутах релігійних знань, відвідуючи виклади і здобуваючи академічні ступені.
§ 3. Подібно, дотримуючись приписів, які ставлять вимоги щодо здатності, можуть одержувати від компетентної церковної влади доручення навчання священних наук.

Кан. 405 – Миряни повинні також старанно вивчати літургічну, теологічну, духовну і дисциплінарну спадщину, однак, так, щоб плекали взаємну доброзичливість, пошану й єдність дій між мирянами різних Церков свого права і щоб різноманітність обрядів не шкодила загальному добру суспільства, в якому вони живуть, але радше з кожним днем приносила більше користі цьому добру.

Кан. 406 – Миряни, пам'ятаючи про обов'язок, про який йдеться в кан. 14, повинні знати, що він тим більше стосується їх у тих обставинах, де тільки завдяки їм люди можуть почути Євангеліє і пізнати Христа.

Кан. 407 – Миряни, які живуть у подружньому стані, відповідно до свого покликання, мають окремий обов'язок через подружжя і сім'ю спричинятися до побудови Божого народу.

Кан. 408 – § 1. Миряни, які відзначаються відповідним знанням, досвідом і повагою, заслуговують на те, щоб до них, як до знавців або порадників, зверталася церковна влада чи як до окремих осіб чи як членів різних рад і з'їздів, наприклад, парафіяльних, єпархіяльних, патріярших.
§ 2. Крім церковних завдань, до яких миряни допускаються на підставі загального права, компетентна влада може залучати їх також до інших завдань, за винятком тих, які вимагають свячення або які виконувати виразно забороняє мирянам партикулярне право власної Церкви свого права.
§ 3. У виконуванні церковного завдання миряни цілком підлягають церковній владі.

Кан. 409 – § 1. Миряни, які на постійно або тимчасово присвячуються спеціяльному служінню Церкви, зобов'язані здобувати відповідний вишкіл, необхідний для належного виконування їхнього завдання, і щоб могли виконувати це завдання свідомо, запопадливо і старанно.
§ 2. Вони мають право на належну, відповідну до їхнього становища, винагороду, завдяки якій, дотримуючись притому приписів цивільного права, могли б належно заспокоювати потреби власні і сім'їь вони рівно ж мають право на те, щоб було подбано про відповідне забезпечення, соціяльну захищеність і лікарську опіку для них самих і для їхньої сім'ї.
ТИТУЛ ХІІ

МОНАХИ ТА ІНШІ ЧЕНЦІ І ЧЛЕНИ ІНШИХ ІНСТИТУТІВ ПОСВЯЧЕНОГО ЖИТТЯ


ГЛАВА І
МОНАХИ ТА ІНШІ ЧЕНЦІ
Арт. І: Загальні канони

Кан. 410 – Чернечий стан – це сталий спосіб життя у спільноті в якомусь інституті, затвердженому Церквою, завдяки якому вірні під дією Святого Духа, наслідуючи докладніше Христа, Учителя і Приклад Святості, посвячуються згідно з приписами статутів з нового й особливого титулу для дотримання прилюдних обітів послуху, чистоти і вбогості під законним Настоятелем, відмовляються від способу мирського життя і цілком присвячуються осягненню досконалої любові на службу Царства Божого для побудови Церкви і спасіння світу, будучи немов знаками, які провіщають небесну славу.

Кан. 411– Усі повинні сприяти чернечому стану і його підтримувати.

1– Залежність ченців від єпархіяльного Єпископа, Патріярха, Апостольського Престолу

Кан. 412– § 1. Усі ченці підлягають Римському Архієреєві як своєму найвищому Настоятелеві, якого слухатись повинні також силою обіту послуху.
§ 2. Щоб краще забезпечити добро інститутів і потреби апостоляту, Римський Архієрей на підставі свого верховенства над усією Церквою заради спільної користі може вилучити з-під керівництва єпархіяльного Єпископа інститути посвяченого життя і підпорядкувати тільки собі або іншій церковній владі.

Кан. 413 – Що стосується внутрішнього керівництва і чернечої дисципліни, то чернечі інститути, – хіба що право застерігає щось інше – якщо вони є папського права, підлягають безпосередньо і виключно Апостольському Престоловіь якщо ж вони патріяршого або єпархіяльного права, то підлягають безпосередньо Патріярхові або єпархіяльному Єпископові, залишаючи в силі кан. 418, § 2.

Кан. 414 – § 1. Що стосується монастирів і Згромаджень єпархіяльного права, до єпархіяльного Єпископа належить:
1-е - затверджувати устави монастирів і статути Згромаджень та зміни до них, впроваджені згідно з приписами права, за винятком тих, що були затверджені вищою владою;
2-е - давати в окремих випадках і одноразово диспензи від тих уставів або статутів, які виходять поза владу чернечих Настоятелів і про що вони у нього законно просять;
3-є - візитувати монастирі, також залежні, і всі доми Згромаджень на своїй території, скільки разів виконує там канонічну візитацію або скільки разів на його думку радять це справді особливі підстави.
§ 2. Такі права належать Патріярхові щодо Чинів і Згромаджень патріяршого права, які мають головний дім у межах території Церкви, на чолі якої він стоїтьь інакше ці права щодо всіх Чинів, а також Монастирів і Згромаджень, які не є єпархіяльного права, належать тільки Апостольському Престолові.
§ 3. Якщо Згромадження єпархіяльного права поширюється на інші єпархії, не можна нічого правосильно міняти в самих статутах, хіба що за згодою єпархіяльного Єпископа єпархії, в якій знаходиться головний дім, порадившись, однак, з єпархіяльними Єпископами, в єпархіях яких знаходяться інші доми.

Кан. 415 – § 1. Усі ченці підлягають владі місцевого Ієрарха в тому, що стосується прилюдної відправи Божого культу, проповідування слова Божого народові, особливо ж релігійного і морального виховання вірних, головно дітей, катехитичного і літургічного навчання, гідності духовного стану, а також різних справ, які мають відношення до апостоляту.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ має право й обов'язок візитувати поодинокі монастирі і доми Чинів чи Згромаджень на його території у цих справах, скільки разів виконує там канонічну візитацію або скільки разів на його думку вимагають такого рішення поважні причини.
§ 3. Єпархіяльний Єпископ тільки за згодою компетентних Настоятелів може доручати ченцям діла апостоляту або обов'язки властиві єпархії, зберігаючи загальне право і чернечу дисципліну, власний характер і специфічну мету інститутів.
§ 4. Ченці, які скоїли злочин поза домом і яких не карає власний Настоятель, попереджений місцевим Ієрархом, можуть бути покарані ним, хоч законно вийшли з дому і повернулися додому.

Кан. 416 – Патріярхи і місцеві Ієрархи повинні підтримувати зустрічі з Настоятелями ченців, у встановлені реченці і скільки разів це видається доцільним, щоб, порадившись взаємно, діяли згідно для справ апостоляту, виконуваних членами.

Кан. 417 – Якщо в доми інститутів патріяршого або папського права та їхні церкви проникли зловживання і Настоятель, попереджений місцевим Ієрархом, не зумів цьому зарадити, цей же місцевий Ієрарх зобов'язаний негайно передати справу владі, якій цей інститут безпосередньо підлягає.


2– Настоятелі і члени чернечих інститутів

Кан. 418 – § 1. Вищими настоятелями є Голова монашої конфедерації, Настоятель монастиря свого права, Генеральний настоятель Чину або Згромадження, провінційний настоятель, їхні заступники та інші, які мають владу на подобу провінційних, а також ті, що, якщо немає вищезгаданих, тимчасово, законно заступають їх на уряді.
§ 2. Під іменем Настоятеля монахів та інших ченців не розуміється місцевий Ієрарх ані Патріярх, зі збереженням приписів канонів, які надають Патріярхові або місцевому Ієрархові владу над ними.

Кан. 419 – § 1. Голова монашої конфедерації, Настоятель монастиря свого права не конфедерованого і генеральний Настоятель Чину або Згромадження повинні посилати звіт про стан інститутів, які вони очолюють, принаймні раз на п'ять років, владі, якій вони безпосередньо підлягають, згідно з формулою, встановленою цією ж владою.
§ 2. Настоятелі інститутів єпархіяльного або патріяршого права мають посилати примірник звіту також Апостольському Престолові.

Кан. 420 – § 1. Вищі Настоятелі, яких устав монастиря або статути Чину або Згромадження призначають до завдання візитатора, повинні у визначений в них час візитувати всі підлеглі їм доми самі особисто або через інших, якщо зазнають законної перешкоди.
§ 2. Члени повинні з довір'ям ставитись до візитатора, йому на законні запитання зобов'язані відповідати в любові, згідно з правдоюь нікому не дозволяється будь-яким чином відвертати членів від виконання цього обов'язку або в інший спосіб заважати меті візитації.
§ 3. Місцевий Ієрарх повинен візитувати всі чернечі доми, якщо вищий Настоятель, до якого за законом належить візитація, протягом п'яти років їх не візитував і всупереч нагадуванню місцевого Ієрарха занедбав їх візитувати.

Кан. 421– Настоятелі мають важкий обов'язок дбати, щоб доручені їм члени укладали життя згідно з уставом або власними статутамиь Настоятелі мають своїм прикладом і заохоченням допомагати членам у досягненні мети чернечого стану, належно пособляти їхнім особистим потребам, наполегливо турбуватись про немічних і їх відвідувати, ганити неспокійних, втіщати малодушних, проявляти до всіх терпимість.

Кан. 422– § 1. Настоятелі повинні мати постійну раду, утворену згідно з уставом або статутами, допомогою якої мають користуватись у виконуванні урядуь у випадках, приписаних правом, зобов'язані звертатись до неї за згодою або порадою, згідно з приписом кан. 934.
§ 2. Партикулярне право повинно постановити, чи в домах, де проживають менше ніж щість членів, має бути рада чи ні.

Кан. 423 – Монастир, монаша конфедерація, Чин і Згромадження, їхні провінції і законно заснований дім силою самого права є юридичними особамиь але їхню здатність набувати, посідати, управляти й відчужувати дочасне майно устав або статути можуть відняти або обмежити.

Кан. 424 – В уставі або статутах повинні бути встановлені правила щодо користування й управління майном для підтримування, виявлення і захищення власної вбогості.

Кан. 425 – Дочасні добра чернечих інститутів керуються канн. 1007-1054, хіба що загальне право застерігає щось інше або випливає з природи речі.

Кан. 426 – Усі ченці і кожен зокрема, Настоятелі в рівній мірі, як і їхні підлеглі, повинні не тільки сумлінно і бездоганно дотримуватись обітів, які вони склали, але також своє життя влащтовувати згідно з уставом або статутами, вірно зберігаючи задум і постанови засновника і так прямувати до досконалості свого стану.

Кан. 427 – Усі ченці і кожен зокрема мають обов'язки, які приписує священнослужителям загальне право, хіба що право застерігає щось інше або це випливає з природи речі.

Кан. 428 – До чернечого інституту приписується як священнослужитель член після довічних обітів на підставі дияконського свячення, а священнослужитель, уже приписаний до якоїсь єпархії, на підставі довічної професії.

Кан. 429 – Листи ченців до своїх Настоятелів, а також до місцевого Ієрарха, Патріярха, Легата Римського Архієрея й Апостольського Престолу, рівно ж листи, які вони самі від них одержують, не підлягають ніякому переглядові.

Кан. 430 – Забороняється надавати ченцям чисто почесні титули санів або урядів, хіба що устав або статути дозволяють титули урядів вищих Настоятелів, які вони вже виконували.

Кан. 431– § 1. Чернець без письмової згоди власного вищого Настоятеля не може, починаючи від першої професії, бути піднесеним до сану або уряду поза власним інститутом, за винятком тих, що надаються через вибори, проведені Синодом Єпископів патріяршої Церкви, і зберігаючи кан. 89, § 2; після виконання завдання повинен повернутися в монастир, Чин або Згромадження.
§ 2. Чернець, який стає Патріярхом, Єпископом або Екзархом:
1-е - залишається надалі зв'язаним обітами та іншими зобов'язаннями своєї професії, за винятком тих, що їх, як сам розумно вважає, не можна погодити з його саном; він позбавляється активного і пасивного голосу у власному монастирі, Чині або Згромадженніь він вилучається з-під влади Настоятелів і силою обіту послуху залишається підлеглим тільки Римському Архієреєві;
2-е - однак, той, хто після виконання завдання вертається до монастиря, Чину або Згромадження, зберігаючи зрештою канн. 62 і 211, може мати активний і пасивний голос, якщо устав або статути це дозволяють.
§ 3. Чернець, який стає Патріярхом, Єпископом або Екзархом:
1-е - якщо через професію втратив здатність набувати майнову власність, то має право користуватись, уживати і управляти майном, яке йому дістаєтьсяь а Патріярх, єпархіяльний Єпископ, Екзарх набувають власність для патріяршої Церкви, єпархії, екзархіїь інші – для монастиря або Чину;
2-е - якщо через професію не втратив майнової власності, наново одержує право користуватись, уживати і управляти майном, яке мав ранішеь те, що йому пізніше дістається, він повністю собі набуває;
3-є - в обох випадках майном, яке йому дістається не з уваги на особу, він повинен розпорядитися відповідно до бажання жертводавців.

Кан. 432– Залежний монастир, дім або провінція чернечого інституту будь-якої Церкви свого права, також латинської, який за згодою Апостольського Престолу приписується до іншої Церкви свого права, повинен дотримуватись права цієї Церкви, зберігаючи приписи уставу або статутів, які стосуються внутрішнього керівництва цього інституту, і привілеїв, наданих Апостольським Престолом.

Арт. ІІ: Монастирі
Кан. 433 – § 1. Монастирем називається чернечий дім, в якому члени прямують до євангельської досконалості, дотримуючись правил і традицій монашого життя.
§ 2. Монастирем свого права є той, який не залежить від іншого монастиря і керується власним уставом, затвердженим компетентною владою.

Кан. 434 – Монастир є папського права, якщо він був заснований Апостольським Престолом або визнаний як такий через його декреть патріяршого права, якщо є ставропігійськимь єпархіяльного права, якщо заснований Єпископом, не отримав декрету визнання Апостольського Престолу.
1– Заснування і скасування монастирів

Кан. 435 – Єпархіяльний Єпископ може заснувати монастир свого права в межах території патріяршої Церкви, порадившись з Патріярхом, або в інших випадках порадившись з Апостольським Престолом.
§ 2. Патріярхові застерігається право заснування ставропігійського монастиря.
Кан. 436 – § 1. Кожний монастир свого права може мати залежні монастирі, з яких одні є філіяльними, якщо на підставі самого акту заснування або декрету, виданого згідно з уставом, можуть претендувати на статус монастиря свого права, а інші є допоміжними.
§ 2. Для правосильного заснування залежного монастиря вимагається письмова згода влади, якій підпорядкований монастир свого права, і єпархіяльного Єпископа місцевості, де цей монастир засновується.

Кан. 437 – § 1. Дозвіл на заснування монастиря, в тому числі залежного, містить у собі право мати церкву і виконувати священнослужіння і побожні чинності, які властиві монастиреві згідно з приписом уставу, з дотриманням законно доданих застережень.
§ 2. Щоб були побудовані і відкриті школа, гостинниця або подібний будинок, відокремлений від монастиря, потрібна для кожного монастиря письмова згода єпархіяльного Єпископа.
§ 3. Щоб монастир був використаний для інших потреб, вимагаються ті самі формальності, що і для заснування, хіба що йдеться про перетворення, яке стосується тільки внутрішнього керівництва і чернечої дисципліни.

Кан. 438 – § 1. Патріярх може скасувати з поважної причини в межах території очолюваної ним Церкви монастир свого права або філіяльний єпархіяльного права, або ставропігійський, за згодою постійного Синоду і на просьбу або за порадою єпархіяль-ного Єпископа, якщо монастир є єпархіяльного права, і за порадою Настоятеля монастиря і Голови конфедерації, якщо монастир є конфедеративний, із збереженням права на відклик, із припиненням чинності, до Римського Архієрея.
§ 2. Інші монастирі свого права або філіяльні може скасувати тільки Апостольський Престол.
§ 3. Допоміжний монастир може бути скасований на підставі декрету Настоятеля монастиря, від якого він залежить, згідно з приписом уставу і за згодою єпархіяльного Єпископа.
§ 4. Майно скасованого монастиря свого права відходить до конфедерації, якщо він був конфедеративним, в іншому разі – до єпархії або до патріяршої Церкви, якщо був ставропігійськимь майно скасованого залежного монастиря відходить до монастиря свого праваь вирішити питання про майно скасованого монастиря папського права застерігається Апостольському Престолові з дотриманням у кожному випадку волі жертводавців.

Кан. 439 – § 1. Більще монастирів свого права тієї самої єпархії, підпорядкованих єпархіяльному Єпископові, можуть утворити конфедерацію за письмовою згодою того ж єпархіяльного Єпископа, який повинен також затвердити статути конфедерації.
§ 2. Конфедерація між кількома монастирями свого права різних єпархій або ставропігійськими в межах території патріяршої Церкви може утворитись за порадою єпархіяльних Єпископів, які в цьому зацікавлені, і за згодою Патріярха, якому застерігається також право затвердити статути.
§ 3. В інших випадках у справі утворення конфедерації слід звертатися до Апостольського Престолу.

Кан. 440 – § 1. Приєднання неконфедерованого монастиря свого права і відокремлення конфедерованого від конфедерації застерігається тій владі, про яку мова в кан. 439.
§ 2. Конфедерація в межах території патріяршої Церкви може бути скасована тільки Патріярхом за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви, за порадою зацікавлених єпархіяльних Єпископів і Голови конфедерації з правом відклику, з припиненням чинності, до Римського Архієреяь скасування інших конфедерацій застерігається Апостольському Престолові.
§ 3. Вирішити питання про майно, яке належить скасованій конфедерації, резервується владі, яка скасувала конфедерацію, з урахуванням волі жертводавцівь Патріярх у цьому випадку потребує згоди постійного Синоду.


2– Настоятелі монастирів Капітули й економи

Кан. 441– § 1. У монастирях Настоятелі і Капітули мають ту владу, яка окреслюється загальним правом і уставом.
§ 2. Настоятелі в монастирях свого права мають владу керівництва, наскільки вона їм виразно надається правом або владою, якій вони підлягають, з дотриманням кан. 979.
§ 3. Влада Голови монашої конфедерації, крім того, що окреслено загальним правом, повинна бути окреслена в статутах цієї конфедерації.

Кан. 442– Із збереженням уставу монастиря свого права, який вимагає більше даних для того, щоб хтось був здатний займати уряд Настоятеля монастиря свого права, треба, щоб він склав довічну професію, був професом принаймні десять років і закінчив сорок років життя.

Кан. 443 – § 1. Настоятель монастиря свого права обирається на Капітулі, скликаній згідно з уставом, з дотриманням канн. 947-960 і збереженням права єпархіяльного єпископа головувати на виборній Капітулі особисто або через іншого.
§ 2. Під час виборів Настоятеля конфедерованого монастиря свого права на виборній Капітулі головує сам особисто або через іншого Голова цієї конфедерації.

Кан. 444 – § 1. Уряд Настоятеля монастиря свого права надається на необмежений час, хіба що устав велить щось інше.
§ 2. Якщо устав не приписує чогось іншого, то Настоятелі залежних монастирів ставляться на час, окреслений в уставі Настоятелем монастиря свого права за згодою його ради, якщо монастир є філіяльним, а за порадою цієї ради, якщо – допоміжним.
§ 3. Настоятелі, яким виповнилось сімдесят п'ять років життя або які через слабе здоров'я або з іншої поважної причини виявились нездатними для виконування свого уряду, повинні подати Капітулі зречення від уряду, до якої належить його прийняти.

Кан. 445 – Члени виборної Капітули повинні старатися обирати таких, яких у Господі вважають справді достойними і здатними для уряду Настоятеля, утримуючись від будь-якого зловживання й особливо від добування голосів як для себе, так і для інших.

Кан. 446 – Настоятель повинен мещкати у власному монастирі і не віддалятися від нього, хіба що згідно з приписом уставу.

Кан. 447 – § 1. Для управління дочасним майном у монастирі повинен бути економ, який має виконувати свій уряд під проводом Настоятеля.
§ 2. Настоятель монастиря свого права не повинен одночасно займати уряд економа цього ж монастиряь але уряд економа залежного монастиря, хоч краще, щоб був відокремлений від уряду Настоятеля, може з ним поєднуватись, якщо цього вимагає необхідність.
§ 3. Економа іменує Настоятель монастиря свого права за згодою своєї ради, хіба що устав велить щось інше.


3 – Приймання в монастир свого права і новіціят

Кан. 448 – Для того, щоб хтось був прийнятий у монастир свого права, потрібно, аби керувався чесним наміром, був здатним вести монаше життя і не мав жодної перешкоди, встановленої правом.

Кан. 449 – Кандидат перед прийняттям на новіціят повинен жити в монастирі протягом часу, окресленого в уставі, під спеціяльною опікою досвіченого члена.

Кан. 450 – Залишаючи в силі приписи уставу, які вимагають щось більше, на новіціят правосильно не можуть бути прийняті:
1-е - некатолики;
2-е - ті, що підпали канонічній карі, за винятком кар, про які мова в кан. 1426, § 1;
3-є - ті, яким загрожує тяжка кара за злочин, у скоєнні якого вони законно були звинувачені;
4-е - ті, яким ще не виповнилося вісімнадцять років життя, хіба що йдеться про монастир, де має місце тимчасова професіяь у цьому випадку досить мати сімнадцять років;
5-е - ті, що вступають у монастир під впливом примусу, тяжкого страху або підступу або яких Настоятель прийняв під таким же їхнім впливом;
6-е - супруги під час тривання подружжя;
7-е - ті, що зв'язані вузлом чернечої професії або іншим священним вузлом в інституті посвяченого життя, хіба що йдеться про законний перехід.

Кан. 451– Недозволеним є приймання когось на новіціят монастиря іншої Церкви свого права без дозволу Апостольського Престолу, хіба що йдеться про кандидата, призначеного до залежного монастиря власної Церкви, про що мова в кан. 432.

Кан. 452– § 1. Недозволеним є приймання на новіціят приписаних до єпархії священнослужителів без поради власного єпархіяльного Єпископаь недозволено приймається, якщо єпархіяльний Єпископ заперечує на підставі того, що їх вибуття завдасть тяжкої шкоди душам, чого інакше не можна уникнути, або, якщо йдеться про тих, хто, призначений до свячень в монастирі, зазнає якоїсь перешкоди, визначеної правом.
§ 2. Недозволеним також є приймання в монастир батьків, яких праця необхідна для годування і виховання дітей, або дітей, які повинні допомагати батькові або матері, дідові або бабусі, що знаходяться у великій нужді, хіба що монастир подбає інакше у цій справі.

Кан. 453 – § 1. До Настоятеля монастиря свого права належить приймати на новіціят за порадою своєї ради.
§ 2. Сам Настоятель, вживши відповідних заходів, повинен бути переконаний про здатність і повну свободу кандидата у виборі чернечого стану.
§ 3. Стосовно того, які документи повинні представити кандидати і які різні свідоцтва слід зібрати про їхні добрі звичаї і здатність, слід дотримуватись приписів уставу.

Кан. 454 – В уставі слід окреслити приписи щодо посагу, що його мають подати кандидати, якщо такий вимагається, і який має управлятися під особливим наглядом місцевого Ієрарха, а також про повернення повного посагу без спілих плодів тому, хто покидає монастир з будь-якої причини.

Кан. 455 – Новіціят починається від прийняття монашого одягу або в інший спосіб, приписаний уставом.

Кан. 456 – § 1. Монастир свого права може мати власних новиків, які в цьому монастирі вводяться в монаше життя під проводом відповідного члена.
§ 2. Щоб новіціят був правосильним, він повинен проходити в самому монастирі свого права або за рішенням Настоятеля і за порадою його ради – в іншому монастирі свого права цієї ж конфедерації.
§ 3. Якщо якийсь монастир свого права, конфедерований або неконфедерований, не може виконувати приписів про навчання новиків, тоді Настоятель зобов'язаний відправити новиків до іншого монастиря, в якому цих приписів сумлінно дотримуються.

Кан. 457 – § 1. Для того, щоб новіціят був правосильним, він повинен тривати три повних і безперервних рокиь а в монастирях, де тимчасова професія передує довічній професії, вистачає один рік новіціяту.
§ 2. Відсутність у кожному році новіціяту менша, ніж три безперервних або з перервами місяці, не впливає на правосильність, однак час, якого забракло, якщо він перевищує п'ятнадцять днів, то його треба доповнити.
§ 3. Дотримуючись кан. 461, § 2, новіціяту не слід продовжувати понад три роки.

Кан. 458 – § 1. Навчання новиків повинен очолювати як учитель, згідно з приписом уставу, член, який відзначається розсудливістю, любов'ю, побожністю, знанням і дотримуванням правил монашого життя, профес протягом принаймні десяти років.
§ 2. Права й обов'язки цього вчителя, зокрема в тому, що стосується способу навчання новиків та відносин із Капітулою і Настоятелем монастиря, слід окреслити в уставі.

Кан. 459 – § 1. Під час новіціяту слід безнастанно старатися, щоб під проводом вчителя формувався дух новика через засвоєння уставу, побожні роздуми і тривалу молитву, через вивчення того, що стосується обітів і чеснот, і через відповідні вправи для викорінення вад, приборкання пристрастей, набуття чеснот.
§ 2. Під час новіціяту не слід призначати новиків для робіт поза монастиремь і вони не повинні посилено займатися літературою, наукою або мистецтвом.

Кан. 460 – Новик не може правосильно зректися свого майна будь-яким чином або віддати його в заставу згідно з кан. 467, § 1.

Кан. 461– § 1. Новик може вільно залишити монастир свого права або бути відпущеним Настоятелем або Капітулою згідно з уставом з виправданої причини.
§ 2. Якщо після закінчення новіціяту новика визнають здатним, він допускається до професіїь в противному разі його слід відпуститиь якщо ж залишається сумнів щодо його здатності, то час новіціяту, згідно з приписом уставу, можна продовжити, але не більше року.

4 – Посвячення або монаша професія

Кан. 462– § 1. Монаший стан остаточно приймається через довічну професію, яка включає в собі три довічні обіти послуху, чистоти і вбозтва.
§ 2. У складанні професії слід дотримуватись приписів уставу і літургічних книг.

Кан. 463 – Що стосується різних ступенів монашої професії, то слід дотримуватись уставу монастиря, зберігаючи правову силу професії згідно з загальним правом.

Кан. 464 – Для правосильності довічної професії вимагається, щоб:
1-е - новіціят був правосильно відбутий;
2-е - новик був допущений до професії Настоятелем власного монастиря свого права за згодою його ради і професію прийняв цей Настоятель особисто або через іншого;
3-є - професія була виражена і складена або прийнята без примусу, тяжкого страху і підступу;
4-е - було виконано все інше, що в уставі вимагається для правосильності професії.

Кан. 465 – Приписи загального права про тимчасову професію стосуються також монастирів, де така професія за уставом передує довічній професії.

Кан. 466 – Довічна монаша професія робить неправосильними акти, суперечні обітам, якщо ці акти можуть стати недійсними.

Кан. 467 – § 1. Кандидат до довічної монашої професії повинен протягом щістдесяти днів перед професією зректися усього майна, яке в даний час посідає, на користь того, кому хоче його віддати, за умови, що вслід за цим наступить професіяь зречення, вчинене раніше, за законом є недійсним.
§ 2. Після складення професії повинно негайно відбутися все необхідне, щоб зречення набрало чинності також на підставі цивільного права.

Кан. 468 – § 1. Будь-яке дочасне майно, яке дістається членові з будь-якого приводу після довічної професії, стає надбанням монастиря.
§ 2. За борги і зобов'язання, які член зробив після довічної професії з дозволу Настоятеля, повинен відповідати монастирь якщо ж він наробив боргів без дозволу Настоятеля, то повинен відповідати сам член.
§ 3. Однак завжди можна виступити з позовом проти того, хто якимсь чином наживається на укладеному договорі.

Кан. 469 – Член після складення довічної професії втрачає на підставі самого права будь-які уряди, якщо такі має, власну єпархію і вповні приєднується до монастиря.

Кан. 470 – Документ про складення довічної професії, підписаний самим членом і тим, хто професію приймав навіть на підставі делегації, повинен зберігатися в архіві монастиряь Настоятель власного монастиря свого права повинен якнайскоріше повідомити про неї пароха, у якого записане хрещення члена.
5 – Навчання членів
і монаша дисципліна

Кан. 471– § 1. Спосіб навчання членів повинен бути окреслений в уставі так, щоб вони постійно були спонукані для повніщого осягнення святості життя, а також щоб їхні природні здібності виявлялись через вивчення священної науки і засвоєння людської культури відповідно до потреб часів і таким чином ставали більш підготовленими для зайнять з мистецтва і ремесел, які монастир законно собі обрав.
§ 2. Навчання монахів, які призначаються до свячень, крім того, повинно проходити згідно з програмою студій священнослужителів, про що мовиться в кан. 330, в самому монастирі, якщо він має осідок студій, обладнаний відповідно до припису кан. 340, § 1, або під проводом досвідченого керівника в іншій семінарії або в інституті вищих студій, затвердженому церковною владою.

Кан. 472– Настоятель монастиря свого права, згідно з приписом уставу, може дати своїм членам після довічних обітів відпускні грамоти для свяченняь ці грамоти слід відправити місцевому єпархіяльному Єпископові, де знаходиться монастир, також залежний, або, якщо йдеться про ставропігійський монастир, Єпископові, призначеному Патріярхом.

Кан. 473 – § 1. В окремих монастирях повинно щоденно служитись церковне правило згідно з приписом уставу і законних звичаївь слід також у всі дні відправляти Божественну Літургію, за винятком тих днів, які вилучені за приписами літургічних книг.
§ 2. Настоятелі монастирів мають дбати, щоб усі члени, згідно з приписом уставу:
1-е - не маючи законної перешкоди, щоденно брали участь у церковному правилі, а також у Божественній Літургії кожного разу, коли вона правиться, мали час для роздумів про божественні речі і наполегливо віддавалися іншим побожним вправам;
2-е - могли вільно і часто звертатися до духовних отців і сповідників;
3-є - щорічно протягом кількох днів мали час на реколекції.

Кан. 474 – § 1. Члени монастирів, відповідно до припису уставу, повинні часто приймати тайну покаяння.
§ 2. Дотримуючись уставу, який радить сповідатися у визначених сповідників, усі члени монастиря можуть приймати тайну покаяння від будь-якого священика, наділеного владою уділяти святу тайну, дотримуючись монашої дисципліни.
Кан. 475 – § 1. В окремих монастирях, залежно від кількості членів, сам Настоятель повинен призначити більше духовників і сповідників, якщо йдеться про пресвітерів-монахів цього монастиря, наділених владою уділяти тайну покаянняь в противному разі робить це місцевий Ієрарх, вислухавши Настоятеля монастиря свого права, який попередньо повинен порадитись із спільнотою, якій на цьому залежить.
§ 2. Для монастирів, в яких немає пресвітерів-монахів, місцевий Ієрарх у той самий спосіб повинен призначати священика, обов'язком якого є регулярно правити в монастирі Божественну Літургію і проповідувати слово Боже, згідно з кан. 612, § 2.

Кан. 476 – Члени монастиря мають носити приписаний власним уставом монаший одяг як усередині, так і поза монастирем.
Кан. 477 – § 1. У монастирі слід дотримуватись клявзури в спосіб, приписаний уставом, зберігаючи право Настоятеля допускати в поодиноких випадках і з поважної причини осіб іншої статі в частини, які підлягають клявзуріь це не стосується тих, які, відповідно до уставу, можуть увійти в клявзуру.
§ 2. Частини монастиря, які підлягають клявзурі, слід виразно визначити.
§ 3. Докладно визначити або з виправданої причини змінити межі клявзури є справою Настоятеля монастиря свого права за згодою його радиь про це він має повідомити єпархіяльного Єпископа.
Кан. 478 – Настоятель монастиря може дозволити, щоб члени перебували поза монастирем до часу, визначеного уставомь для відсутності, яка перевищує один рік, якщо причиною не стали студії або хвороба, потрібний дозвіл влади, якій підлягає монастир.
Кан. 479 – Якщо на думку місцевого Ієрарха потрібна допомога монастирів для катехитичного навчання народу, то всі Настоятелі, до яких звертається цей Ієрарх повинні самі або через інших навчати народ у власних церквах.
Кан. 480 – У монастирській церкві не можна засновувати парафію і не можна іменувати ченців парохами без згоди Патріярха в межах очолюваної ним Церкви або в інших випадках – Апостольського Престолу.

6 – Пустельники
Кан. 481– Пустельник є членом монастиря свого права, який цілком присвячує себе роздумам про небесне і цілком відокремлюється від людей і світу.
Кан. 482– Для того, щоб законно вступити на шлях пустельницького життя, потрібно, щоб член одержав дозвіл Настоятеля монастиря свого права, до якого він належить, за згодою його ради, і принаймні щість років провів у монастирі від дня довічної професії.

Кан. 483 – Місце, в якому живе пустельник, повинно бути призначене Настоятелем монастиря і в спеціяльний спосіб відокремлене від мирського оточення та інших частин монастиряь якщо ж місце знаходиться поза огорожею монастиря, то надто вимагається письмова згода єпархіяльного Єпископа.

Кан. 484 – Пустельник залежить від Настоятеля монастиря, його зобов'язують канони про монахів і устав монастиря, наскільки вони можуть узгоджуватись з пустельницьким життям.

Кан. 485 – Настоятель монастиря свого права може за згодою своєї ради припинити з виправданої причини пустельницьке життя, навіть проти волі пустельника.

7 – Ставропігійський монастир
Кан. 486 – § 1. Патріярх з поважної причини, порадившись з єпархіяльним Єпископом і за згодою постійного Синоду, може в самому акті заснування надати монастиреві свого права статус ставропігійського монастиря.
§ 2. Ставропігійський монастир підлягає безпосередньо Патріярхові, який має такі самі права й обов'язки, що єпархіяльний Єпископ, щодо монастиря, членів, які до нього належать, а також осіб, які живуть у монастирі вдень і вночіь інші особи, які належать до монастиря, безпосередньо і виключно підлягають Патріярхові тільки в тих випадках, які стосуються їхнього завдання або уряду.

8 – Перехід до іншого монастиря
Кан. 487 – § 1. Член не може переходити з монастиря свого права до іншого тієї самої конфедерації без письмового дозволу Голови конфедерації.
§ 2. Для переходу з неконфедерованого монастиря до іншого монастиря, підпорядкованого цій же владі, вимагається згода цієї владиь якщо ж монастир, до якого відбувається перехід, підпорядкований іншій владі, вимагається також згода цієї влади.
§ 3. Патріярх, єпархіяльний Єпископ і Голова конфедерації не можуть дати цієї згоди, не порадившись з Настоятелем монастиря свого права, з якого відбувається перехід.
§ 4. Для правосильності переходу до монастиря іншої Церкви свого права потрібна ще й згода Апостольського Престолу.
§ 5. Перехід відбувається через прийняття Настоятелем нового монастиря свого права за згодою Капітули.

Кан. 488 – § 1. Той, хто переходить до іншого монастиря свого права тієї самої конфедерації, не проходить новіціяту ані не складає нової професії і від дня переходу втрачає права і звільняється від обов'язків попереднього монастиря, приймає права і обов'язки іншого і, якщо є священнослужителем, приписується до нього також як священнослужитель.
§ 2. Той, хто переходить з монастиря свого права до іншого монастиря свого права, який не належить до жодної або належить до іншої конфедерації, повинен дотримуватись приписів уставу того монастиря, до якого відбувається перехід, щодо обов'язку відбувати новіціят і складати професіюь якщо ж в уставі це не застережено, він не відбуває новіціяту і не складає нової професії, але наслідки переходу мають місце від дня, в якому відбувається перехід, хіба що Настоятель монастиря вимагає від нього, щоб він провів деякий час – не більше року – в монастирі заради пробиь після закінчення часу проби повинен бути приписаним на постійно до нового монастиря Настоятелем монастиря за згодою його ради або Капітули згідно з приписом уставу або повернутися до попереднього монастиря.
§ 3. При переході з монастиря свого права до Чину або Згромадження слід дотримуватись з відповідними модифікаціями канн. 544 і 545.
§ 4. Монастир свого права, з якого член вибуває, зберігає майно, яке було вже придбане для нього заходами цього членаь що стосується посагу, то він належить без спілих плодів від дня переходу монастиреві, до якого відбувається перехід.

9 – Ексклявстрація і вихід з монастиря
Кан. 489 – § 1. Індульт ексклявстрації з монастиря свого права може надати тільки членові після довічних обітів на просьбу самого члена влада, якій підлягає монастир, вислухавши Настоятеля монастиря свого права разом з його радою.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ може надати такий індульт лише на три роки.
Кан. 490 – На просьбу Настоятеля монастиря свого права за згодою його ради до ексклявстрації може зобов'язати з поважних причин влада, якій підлягає монастир, дотримуючись справедливості і любові.

Кан. 491– Ексклявстрований член залишається надалі зв'язаний обітами та іншими зобов'язаннями монашої професії, які можна погодити з його станомь монаший одяг він повинен знятиь на час ексклявстрації він позбавляється активного і пасивного голосуь замість Настоятеля власного монастиря, також силою обіту послуху, підлягає єпархіяльному Єпископові місця, де він проживає.

Кан. 492– § 1. Член після довічних обітів не повинен просити про індульт виходу з монастиря і повернення до мирського життя, хіба що з дуже поважних причин, зважених перед Господомь свою просьбу він повинен передати Настоятелеві монастиря свого права, який має переслати її разом з думкою власною і своєї ради до Апостольського Престолу.
§ 2. Індульт такого роду застерігається Апостольському Престолові.

Кан. 493 – § 1. Індульт виходу з монастиря і повернення до мирського життя, наданий згідно з законом і доведений до відома члена – хіба що сам член у момент доведення до відома його не прийняв – на підставі самого права містить диспензу від обітів та від усіх обов'язків, які випливають з професії, але не від тих, що пов'язані зі свяченням, якщо член був висвячений.
§ 2. Якщо член, який вийшов з монастиря і повернувся до мирського життя, знову приймається в монастир, то він відновлює новіціят і професію, немовби ніколи не присвячував себе чернечому життю.
Кан. 494 – § 1. Якщо монах після довічних обітів і свячення одержав індульт виходу з монастиря і повернення до мирського життя, то він не може священнодіяти, поки не знайде Єпископа, який прийняв би його доброзичливо.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ може прийняти його або без застережень або для випробування на п'ять роківь у першому випадку монах тим самим приписується до єпархії, в другому – після п'яти років, хіба що раніше виразно був відпущений.

Кан. 495 – Член, який після складення професії незаконно залишив монастир, повинен невідкладно вернутись у монастирь Настоятелі повинні його старанно розщукувати і, якщо він повернеться під впливом справжнього розкаяння, прийнятиь у противному випадку слід його покарати згідно з приписами права або навіть відпустити.

Кан. 496 – § 1. Хто бажає під час тривання тимчасової професії з поважної причини вийти з монастиря і повернутися до мирського життя, повинен свою просьбу передати Настоятелеві монастиря свого права.
§ 2. Цю просьбу Настоятель з думкою власною і своєї ради повинен переслати єпархіяльному Єпископові, до якого належить, навіть якщо йдеться про монастирі папського права, у цьому випадку надати індульт виходу з монастиря і повернення до мирського життя, хіба що партикулярне право для монастирів у межах території патріяршої Церкви застерігає це Патріярхові.


10 – Відпущення монахів
Кан. 497 – § 1. На підставі самого права відпущеним з монастиря слід вважати члена, який:
1-е - прилюдно відрікся католицької віри;
2-е - уклав подружжя або пробував укласти навіть тільки цивільне.
§ 2. У таких випадках Настоятель монастиря свого права за порадою своєї ради повинен, зібравши докази, негайно видати ствердження факту, щоб правно стало відомим відпущення і якнайскоріше повідомити про справу владу, якій монастир безпосередньо підлягає.
Кан. 498 – § 1. Члена, який став причиною загрозливого і дуже тяжкого чи зовнішнього скандалу чи шкоди для монастиря, Настоятель монастиря свого права за згодою своєї ради може зразу виключити з монастиря після негайного зняття монашого одягу.
§ 2. Настоятель монастиря свого права, в разі потреби, повинен подбати, щоб відбувся процес про відпущення згідно з правом, або передати справу владі, якій підлягає монастир.
§ 3. Виключеному з монастиря членові, який був висвячений, забороняється священнодіяти, хіба що влада, якій підлягає монастир, вирішить інакше.

Кан. 499 – Під час тривання тимчасової професії член може бути відпущений Настоятелем монастиря свого права за згодою його ради згідно з кан. 552, § § 2 і 3, але, щоб відпущення було правосильним, повинно бути затверджене єпархіяльним Єпископом або Патріярхом, якщо так велить партикулярне право для монастирів у межах території патріяршої Церкви.
Кан. 500 – § 1. Для відпущення члена після довічних обітів, згідно з кан. 497, компетентним є Голова монашої конфедерації або Настоятель неконфедерованого монастиря свого права, обидва за згодою своєї радиь вона, в такому випадку, разом з Настоятелем як головою повинна складатися принаймні з п'яти членів так, щоб, якщо їх не вистачає або відсутні звичайні радники, можна було для правосильності запросити інших згідно з приписом уставу або статутів конфедераціїь а голосування мусить бути таємним.
§ § 2. Для правосильного рішення про відпущення, крім інших умов, визначених, можливо, в уставі, вимагається, щоб:
1-е - причини відпущення були поважні, осудливі і правно доведені разом з браком виправлення;
2-е - відпущенню мають передувати, якщо природа причини відпущення цього не виключає, два канонічні попередження разом з формальними погрозами про відпущення, які виявились даремними;
3-є - причини відпущення повинні бути доведені до відома члена в письмовій формі, даючи йому після кожного попередження повну можливість себе захищати;
4-е - минув установлений уставом корисний час від останнього попередження.
§ 3. Відповіді члена у письмовій формі додаються до актів, які слід приєднати до того, про що мова в § 1.
§ 4. Декрет про відпущення не можна передавати до виконання, якщо він не затверджений владою, якій підлягає монастир.
Кан. 501– § 1. Декрет про відпущення слід якнайскоріше довести до відома члена, якого це стосується.
§ 2. Член, однак, може подати відклик проти декрету про відпущення протягом п'ятнадцяти днів з припиненням рішення або, якщо декрет про відпущення не затверджений Апостольським Престолом, вимагати, щоб справа розглядалась судовим шляхом.
§ 3. Відклик проти декрету про відпущення розглядає Апостольський Престол або, якщо йдеться про члена, який проживає в межах території патріяршої Церкви – Патріярх.
§ 4. Якщо справу треба розглядати судовим шляхом, то її розглядає трибунал влади безпосередньо вищої від того, хто затвердив декрет про відпущення; Настоятель, який видав декрет відпущення, повинен передати акти, зібрані в цій справі, цьому трибуналові і слід поступати згідно з приписами канонів про карний процес без права апеляції.

Кан. 502– Внаслідок законного відпущення, за винятком того, про що мова в кан. 497, тим самим припиняються всі вузли й обов'язки, які випливають з монашої професії, і, якщо член був поставлений у священичий чин, слід дотримуватись кан. 494.

Кан. 503 – § 1. Той, хто законно виходить з монастиря, або той, кого законно відпускають, не може нічого від нього вимагати за виконання в ньому будь-якої роботи.
§ 2. Однак монастир повинен дотримуватись справедливості і любові щодо члена, який від нього відокремлюється.


Арт. ІІІ: Чини і Згромадження

Кан. 504 – §1. Чин – це спільнота, заснована компетентною церковною владою, в якій члени, хоч не є монахами, складають професію, яка прирівнюється до монашої професії.
§2. Згромадження – це спільнота, заснована компетентною церковною владою, в якій члени складають професію з трьома прилюдними обітами послуху, чистоти і вбозтва, яка, однак, не прирівнюється до монашої професії, але має власну силу згідно з приписом права.

Кан. 505 – § 1. Чин є папського права, якщо він заснований Апостольським Престолом або через його декрет був визнаний як такийь патріяршого права, якщо, заснований Патріярхом, не одержав декрету визнання Апостольським Престолом.
§2. Згромадження є:
1-е - папського права, якщо воно засноване Апостольським Престолом або, через його декрет, було визнане як такеь
2-е - патріяршого права, якщо воно засноване Патріярхом або, через його декрет, було визнане як таке, і не одержало декрету визнання Апостольським Престолом.
3-є - єпархіяльного права, якщо воно засноване єпархіяльним Єпископом, і не одержало декрету визнання Апостольським Престолом або Патріярхом.
§ 3. Чин або Згромадження є клирицьким, якщо з уваги на мету або завдання, яке ставить перед ним засновник, або внаслідок законного звичаю перебуває під керівництвом священиків, бере на себе служіння, властиве священичому станові і визнається таким церковною владою.


1– Заснування і скасування Чину, Згромадження, Провінції, дому
Кан. 506 – § 1. Єпархіяльний Єпископ може засновувати тільки Згромадженняь але нехай не засновує їх, не порадившись з Апостольським Престолом і до того ж не порадившись з Патріярхом у межах території патріяршої Церкви.
§ 2. Патріярх може засновувати Чини і Згромадження за згодою постійного Синоду і за порадою Апостольського Престолу.
§ 3. У межах території патріяршої Церкви Згромадження єпархіяльного права, яке поширилось на більшу кількість єпархій цієї території, може набути патріяршого права через декрет Патріярха, завдяки пораді тих, які в цьому зацікавлені, і за згодою постійного Синоду.
Кан. 507 – § 1. Законно заснований Чин, в тому числі і патріяршого права, навіть якщо він складається тільки з одного дому, може бути скасований лише Апостольським Престолом, якому також застерігається право вирішити питання про майно скасованого Чину, з дотриманням волі жертводавців.
§ 2. Законно засноване Згромадження патріяршого або єпархіяльного права, навіть якщо воно складається тільки з одного дому, може скасувати, крім Апостольського Престолу, Патріярх у межах території очолюваної ним Церкви, порадившись з зацікавленими особами і за згодою постійного Синоду й Апостольського Престолу.

Кан. 508 – § 1. Провінція – це частина Чину або Згромадження, яка складається з багатьох домів, і якою керує безпосередньо вищий Настоятель.
§ 2. Ділити на Провінції Чин або Згромадження, об'єднувати Провінції, інакше окреслювати або скасовувати, засновувати нові належить до влади, визначеної статутами Чину або Згромадження.
§ 3. Вирішувати питання про майно скасованої Провінції, дотримуючись справедливості і волі жертводавців, належить до генеральної Капітули або, в наглій потребі, до генерального Настоятеля за згодою його ради, хіба що статути наказують інакше.

Кан. 509 – § 1. Чин або Згромадження може правосильно заснувати дім лише за письмовою згодою єпархіяльного Єпископаь якщо йдеться про заснування першого дому Чину або Згромадження патріяршого права в якійсь єпархії, то вимагається згода Патріярха в межах території патріяршої Церкви або в інших випадках – Апостольського Престолу.
§ 2. Те, про що мовиться в кан. 437, стосується також домів Чинів і Згромаджень.

Кан. 510 – Дім Чину або Згромадження може бути правосильно скасованим лише за порадою єпархіяльного Єпископаь скасування ж єдиного дому Чину або Згромадження застерігається тій владі, до якої належить, згідно з кан. 507, скасувати сам Чин або Згромадження.

2– Настоятелі, Капітули й економи в Чинах і Згромадженнях

Кан. 511– § 1. У Чинах і Згромадженнях Настоятелі і Капітули мають ту владуь яка визначається загальним правом і статутами.
§ 2. У клирицьких Чинах і Згромадженнях папського або патріяршого права Настоятелі і Капітули маютьь крім того, владу управління як для зовнішнього, так і для внутрішнього суду згідно з приписами статутів.

Кан. 512– § 1. Генеральна капітула, яка згідно із статутами, є вищою владою, повинна так утворюватись, щоб, представляючи весь Чин або Згромадження, стала справжнім відображенням його єдності в любові.
§ 2. Не тільки Провінції і доми, але навіть кожний член може вільно посилати свої побажання Генеральній капітулі в спосіб, визначений в статутах.

Кан. 513 – § 1. Щоб члени правосильно іменувались або обирались на уряд Настоятеля, вимагається відповідний час після довічної професії, який має бути визначений статутами і який, якщо йдеться про вищих Настоятелів, повинен становити принаймні десять років від першої професії.
§ 2. Якщо йдеться про генерального Настоятеля, то, крім того, для правосильності вимагається, щоб йому сповнилось тридцять п'ять років.

Кан. 514 – § 1. Настоятелі повинні ставитись на визначений час і відповідний реченець, хіба що для генерального Настоятеля статути велять щось інше.
§ 2. Однак вони можуть перед закінченням цього часу бути усуненими з уряду або перенесеними на інший з причин і згідно із способом, визначеним статутами.
§ 3. У статутах за допомогою відповідних приписів слід подбати про те, щоб члени не були Настоятелями занадто довго без перерви.

Кан. 515 – § 1. Генеральний Настоятель повинен встановлюватись за допомогою виборів, згідно з приписом статутів.
§ 2. Інші Настоятелі повинні встановлюватись згідно з приписом статутів, однак так, щоб, якщо їх вибирають, вони потребували затвердження компетентного вищого Настоятеляь якщо ж іменуються, то тому повинна передувати відповідна нарада.
§ 3. Під час виборів слід старанно дотримуватись канн. 947-960 і кан. 445.
Кан. 516 – § 1. Для управління дочасним майном у Чинах і Згромадженнях мають бути економи: генеральний економ, який управляв би майном усього Чину або Згромадження, провінційний економ – Провінції, місцевий економ – окремих домівь всі вони повинні виконувати свій уряд під проводом Настоятеля.
§ 2. Сповняти уряд генерального і провінційного економа не може особисто вищий Настоятельь однак уряд місцевого економа, хоч краще щоб відрізнявся від уряду Настоятеля, може з ним суміщатись, якщо цього вимагає необхідність.
§ 3. Якщо в статутах нічого не сказано про спосіб призначення економів, то їх повинен іменувати вищий Настоятель за згодою своєї ради.

3 – Приймання до Чинів і Згромаджень та на новіціят

Кан. 517 – § 1. Вік, який вимагається для правосильного прийняття на новіціят у Чині або Згромадженні – це закінчений сімнадцятий рік; щодо інших вимог для приймання на новіціят, слід дотримуватись приписів канн. 448, 450, 452 і 454.
§ 2. Прийняття будь-кого на новіціят чернечого інституту іншої Церкви свого права без дозволу Апостольського Престолу є недозволеним, хіба що йдеться про кандидата, призначеного для Провінції або дому власної Церкви, про який мова в кан. 432.

Кан. 518 – Раніше, ніж кандидат має бути прийнятим на новіціят, він повинен бути відповідно підготовленим під особливою опікою досвідченого члена протягом часу і згідно із способом, визначеним статутами.

Кан. 519 – Право приймання кандидатів на новіціят належить до вищих Настоятелів, згідно з приписами статутів, дотримуючись кан. 453, § § 2 і 3.
Кан. 520 – Новіціят розпочинається в спосіб, приписаний статутами.
Кан. 521– Заснування осідку новіціяту, його перенесення і скасування відбувається через декрет генерального Настоятеля за згодою його ради.
Кан. 522– § 1. Щоб новіціят був правосильним, повинен проходити в домі, в якому міститься осідок новіціятуь в особливих випадках і як виняток, за дозволом генерального Настоятеля і за згодою його ради, новіціят може відбутись в іншому домі цього Чину або Згромадження під проводом якогось досвідченого члена, який заступив би йому вчителя новиків.
§ 2. Вищий Настоятель може дозволити, щоб група новиків протягом певного часу перебувала в іншому, призначеному ним, домі Чину або Згромадження.
Кан. 523 – § 1. Для правосильності новіціяту вимагається, щоб він охоплював повний рік без перервиь а відсутність, коротша, ніж три місяці без перерви або з перервою, не шкодить правосильності, але час, якого не вистачає, якщо перевищує п'ятнадцять днів, повинен бути доповнений, хоч би був присвячений душпастирським вправам для навчання новиків.
§ 2. Якщо в статутах приписаний довший час новіціяту, то його не вимагається для правосильності професії.
Кан. 524 – § 1. Формування новиків повинен очолювати як учитель 9магістер0, згідно з приписами статутів, член, який відзначається розсудливістю, любов'ю, побожністю, знанням і додержуванням чернечого стану, який склав професію принаймні десять років тому і, якщо йдеться про клирицький Чин або Згромадження, був поставлений у пресвітери.
§ 2. Учителеві, в разі потреби, слід дати помічників, які б йому в усьому підлягали у керівництві новіціятом і навчанні новиків.
§ 3. Дбати про навчання новиків є обов'язком тільки вчителя і тільки йому належить керівництво новіціятом, так що нікому не дозволяється втручатись до цього під будь-яким приводом, за винятком тих Настоятелів, яким це дозволяють статути, і візитаторівь стосовно чернечої дисципліни всього дому, учитель, як і новики, підлягає Настоятелеві.
§ 4. Новик підлягає владі вчителя і Настоятелів і зобов'язаний їх слухатись.
Кан. 525 – § 1. Приписи, вмішені в канн. 459–461, стосуються також Чинів і Згромаджень.
§ 2. Раніше, ніж скласти тимчасову професію, новик повинен на весь час, яким він зв'язаний цією професією, віддати управління своїм майном, яке в даний час посідає і тим, яке йому пізніше, можливо, дістанеться, тому, кому забажає, і вільно розпорядитися його користуванням і доходами.


4 – Професія в Чинах і Згромадженнях
Кан. 526 – § 1. Тимчасова професія з трьома обітами послуху, чистоти і вбозтва повинна бути складена на час, визначений у статутах.
§ 2. Ця професія, згідно з приписом статутів, може відновлюватись більше разів, але так, щоб у сукупності ніколи не розтягувалась на час, коротший від трьох або довший від щести років.

Кан. 527 – Для правосильності тимчасової професії вимагається, щоб:
1-е - новіціят був правосильно заверщений;
2-е - новик був допущений до професії компетентним Настоятелем, згідно із статутами, за згодою його ради і щоб професія була прийнята цим же Настоятелем особисто або через когось іншого;
3-є - професія була виражена і складена та прийнята без примусу, тяжкого страху або підступу;
4-е - було виконане все інше, що вимагається в статутах для правосильності професії.

Кан. 528 – Член з тимчасовими обітами зобов'язаний так само, як член з довічними обітами, дотримуватись статутівь він не має ні активного, ні пасивного голосу, хіба що в статутах виразно передбачається щось інше.

Кан. 529 – § 1. Тимчасова професія вчиняє акти, суперечні з обітами, недозволеними, але не неправосильними.
§ 2. Ця професія не позбавляє члена власності його майна ні здатності набувати інше майноь але член не може актом між живими зрікатися володіння своїм майном титулом даровизни.
§ 3. Однак, усе, що член з тимчасовоми обітами набуває власним старанням або з уваги на Чин або Згромадження, набуває це для самого Чину або Згромадженняь якщо законно не доведено протилежне, то вважається, що член набуває це для Чину або Згромадження.
§ 4. Передачу або розпорядження щодо майна, про що мова в кан. 525, § 2, член з тимчасовими обітами може змінити, щоправда, не на власний розсуд, але за згодою вищого Настоятеля, аби тільки зміна принаймні щодо значної частини майна не здійснювалась на користь Чину або Згромадженняь через вихід з Чину або Згромадження того роду передача і розпорядження перестає мати силу.
§ 5. Якщо член з тимчасовими обітами наробив боргів і зобов'язань, то він сам повинен відповідати, хіба що вів справу Чину або Згромадження з дозволу Настоятеля.
§ 6. Після складення тимчасової професії на підставі самого права всі уряди того, хто складав професію, стають вакантними.

Кан. 530 –У Згромадженнях член, принаймні перед довічною професією, повинен вільно скласти заповіт, який також у цивільному праві має стати правосильним.

Кан. 531– Через довічну професію член остаточно приймає чернечий стан, втрачає власну єпархію і повноправно входить до складу Чину або Згромадження.

Кан. 532– Для правосильності довічної професії, крім вимог, про які мова в кан. 464, вимагається, щоб їй, згідно з приписом кан. 526, передувала тимчасова професія.

Кан. 533 – В Чинах довічна професія прирівнюється до довічної монашої, тим-то її стосуються канн. 466-468.

Кан. 534 – У Згромадженнях:
1-е - канонічні наслідки довічної професії залишаються тими самими, які в кан. 529 визначаються щодо тимчасової професії, хіба що загальне право застерігає щось інше;
2-е - Вищий Настоятель за згодою своєї ради може членові з довічними обітами, якщо цей його просить, дати дозвіл передати своє майно з дотриманням приписів розсудливості;
3-є - Генеральна капітула може, якщо вважає за доцільне, ввести в статути обов'язкове зречення спадщини, набутої членом, або тієї, яку має одержати, що, однак, не може статися перед довічною професією.

Кан. 535 – § 1. У складанні будь-якої професії слід дотримуватись приписів статутів.
§ 2. Документ складання професії, підписаний самим членом і тим, хто прийняв професію, навіть на підставі делегації, має зберігатися в архіві Чину або Згромадженняь якщо йдеться про довічну професію, то вищий Настоятель повинен якнайскоріше повідомити про неї пароха, в якого записане хрещення ченця.


5 – Навчання членів і чернеча дисципліна в Чинах і Згромадженнях

Кан. 536 – § 1. Спосіб навчання членів визначається в статутах з дотриманням припису кан. 471, § 1.
§ 2. Навчання членів, які призначаються до священнослужінь, крім того, повинно проходити згідно з програмою навчання священнослужителів, про яку мова в кан. 330, в осідку студій Чину або Згромадження, затвердженому, відповідно до припису статутів, Генеральною капітулою або вищими Настоятелямиь якщо не можна мати власного осідку студій, згідно з приписом кан. 340, § 1, то члени інституту повинні навчатись під проводом досвідченого керівника в іншій семінарії або інституті вищих студій, затвердженому церковною владою.

Кан. 537 – § 1. Вищі Настоятелі згідно з приписом статутів можуть давати членам з довічними обітами відпускні грамоти для свячень.
§ 2. Єпископом, якому Настоятель повинен послати відпускні грамоти, є єпархіяльний Єпископ місця, де постійно проживає той, хто має прийняти свяченняь а іншому Єпископові, якщо єпархіяльний Єпископ дав дозвіл або належить до іншої Церкви свого права, ніж той, що має прийняти свячення, або є відсутнім або, нарешті, якщо єпархіяльний престол є вакантним і ним керує той, хто не є висвяченим Єпископомь про це повинно бути відомо Єпископові-святителеві в окремих випадках на підставі автентичного документа єпархіяльної курії.
Кан. 538 – § 1. У всіх домах Чинів і Згромаджень повинно відправлятись церковне правило, згідно з приписами статутів і законних звичаїв.
§ 2. Настоятелі мають дбати, щоб усі члени, згідно зі статутами, виконували те, що приписується в кан. 473, § 2.
§ 3. Члени Чинів і Згромаджень повинні часто приймати тайну покаяння і в цьому слід дотримуватись кан. 474, § 2.

Кан. 539 – § 1. Настоятелі мають дбати, щоб для послуг членів були відповідні сповідники.
§ 2. Сповідників у клирицьких Чинах і Згромадженнях папського або патріяршого права повинен призначати вищий Настоятель згідно з приписом статутівь а в інших випадках – місцевий Ієрарх, вислухавши Настоятеля, який попередньо повинен порадитись із зацікавленою спільнотою.

Кан. 540 – Що стосується одягу членів, то треба спиратись на приписи статутів і, поза власними домами, також на норми єпархіяльного Єпископа.

Кан. 541– Приписи щодо клявзури повинні бути визначені в статутах окремих Чинів і Згромаджень відповідно до власного характеру, з дотриманням права Настоятелів, в тому числі місцевих, дозволяти щось інше в поодиноких випадках і з виправданої причини.

Кан. 542– Настоятелі мають дбати, щоб призначені ними ченці, особливо в єпархії, в якій проживають, якщо місцевий Ієрарх або парох потребують їхньої допомоги для заспокоєння потреб вірних, охоче її подавали усередині і поза власними церквами з дотриманням характеру інституту і чернечої дисципліни.

Кан. 543 – Член Чину або Згромадження, який є парохом, залишається зв'язаним обітами і надалі підлягає обов'язкам своєї професії, а також статутам, наскільки додержування їх може співіснувати з обов'язками його урядуь що стосується чернечої дисципліни, то він підлягає Настоятелеві, а в тому, що стосується уряду пароха, має ті самі права й обов'язки, що інші парохи, і в такий самий спосіб підлягає єпархіяльному Єпископові.

6 – Перехід до іншого Чину або Згромадження чи до монастиря свого права

Кан. 544 – § 1. У межах території патріяршої Церкви чернець може правосильно перейти до іншого чернечого інституту за письмовою згодою Патріярха і згодою власного генерального Настоятеля та генерального Настоятеля Чину або Згромадження, до якого він хоче перейти, або, якщо йдеться про перехід до монастиря, – Настоятеля монастиря свого праваь для висловлення такої згоди Настоятелі потребують попередньої згоди своєї ради або, якщо йдеться про монастир – Капітули.
§ 2. Член може правосильно перейти від Згромадження єпархіяльного права до іншого чернечого інституту єпархіяльного права за письмовою згодою місцевого єпархіяльного Єпископа, де є головний дім чернечого інституту, до якого відбувається перехід, за порадою генерального Настоятеля Згромадження, від якого відбувається перехід, і за згодою генерального Настоятеля Згромадження або Настоятеля монастиря свого права, до якого відбувається перехідь для висловлення такої згоди Настоятелі потребують попередньої згоди своєї ради, або якщо йдеться про монастир – Капітули.
§ 3. В інших випадках член може правосильно переходити до іншого чернечого інституту тільки за згодою Апостольського Престолу.
§ 4. Для правосильності переходу до чернечого інституту іншої Церкви свого права потрібна згода Апостольського Престолу.
Кан. 545 – § 1. Той, хто переходить, повинен повністю закінчити новіціят, хіба що генеральний Настоятель або Настоятель монастиря свого права, обидва за згодою своєї ради скоротять час новіціяту з уваги на особливі обставини, але не менше щести місяцівь під час тривання новіціяту, хоч залишаються в силі обіти, припиняються партикулярні права й обов'язки, які чернець мав у попередньому Чині чи Згромадженні, і він підлягає Настоятелям і учителеві новиків нового чернечого інституту також на підставі обіту послуху.
§ 2. Той, хто переходить після закінчення новіціяту, будучи вже професом з довічними обітами, повинен прилюдно скласти довічну професію відповідно до приписів статутів нового чернечого інститутуь на підставі цієї професії він цілком приєднується до складу нового інституту і, якщо є священнослужителем, то приписується до нього як священнослужительь якщо ж він досі є професом з тимчасовими обітами, повинен в такий самий спосіб скласти тимчасову професію, яка має тривати принаймні три роки, хіба що закінчив три роки новіціяту в монастирі свого права, до якого переходить.
§ 3. Якщо в новому чернечому інституті член не складе професії, повинен вернутися до попереднього інституту, хіба що тим часом минув час професії.
§ 4. Стосовно майна і посагу слід дотримуватись кан. 488, § 4.

7 – Ексклявстрація і вихід з Чину або Згромадження

Кан. 546 – § 1. Член з тимчасовими обітами може вільно залишити чернечий інститут, коли йому закінчиться час обітів.
§ 2. Хто під час тривання тимчасових обітів просить з поважної причини залишити Чин або Згромадження, може отримати від генерального Настоятеля за згодою його ради індульт остаточного виходу з Чину або Згромадження і вернутися до мирського життя з наслідками, про які мова в кан. 493ь щоб у Згромадженнях єпархіяльного права індульт мав правосильність, повинен бути затвердженим єпархіяльним Єпископом місцевості, де знаходиться головний дім цього Згромадження.

Кан. 547 – § 1. Вищий Настоятель з виправданої причини, порадившись із своєю радою, може члена з тимчасовими обітами не допустити до відновлення цих обітів або до складання довічної професії.
§ 2. Фізична або психічна недуга, навіть набута після тимчасової професії, яка, за висновком знавців, робить члена з тимчасовими обітами нездатним вести життя в чернечому інституті, дає підставу не допускати його до відновлення тимчасової професії або складання довічної професії, хіба що недуга була набута через недбайливість інституту або через працю, виконану в інституті.
§ 3. Якщо член під час тривання тимчасових обітів утратив розум, тоді, хоч він не може скласти нової професії, однак, не можна його відпустити з інституту.

Кан. 548 – § 1. Індульт ексклявстрації може надати влада, якій підлягає Чин або Згромадження, вислухавши генерального Настоятеля разом з його радоюь накладання ексклявстрації здійснює та сама влада на просьбу генерального Настоятеля за згодою його ради.
§ 2. Зрештою стосовно ексклявстрації слід дотримуватись канн. 489-491.
Кан. 549 – § 1. Член з довічними обітами не повинен просити про індульт виходу з Чину або Згромадження і повернення до мирського життя, хіба що з дуже поважних причинь свою просьбу він повинен передати генеральному Настоятелеві, який має послати її разом із думкою власною і своєї ради до компетентної влади.
§ 2. Індульт такого роду в Чинах застерігається Апостольському Престоловіь а в Згромадженнях, крім Апостольського Престолу, може його надати також:
1-е - Патріярх усім членам, які мають постійне місце проживання в межах території очолюваної ним Церкви, порадившись з єпархіяльним Єпископом, якщо йдеться про Згромадження єпархіяльного права;
2-е - Єпархіяльний Єпископ єпархії, в якій член має постійне місце проживання, якщо йдеться про Згромадження єпархіяльного права.
§ 3. Індульт виходу з Чину або Згромадження має ті самі канонічні наслідки, що встановлені в кан. 493ь ченця, який висвятився, стосується, крім того, кан. 494.

Кан. 550 – Члена, який незаконно покидає дім власного Чину або Згромадження з наміром вирватись з-під влади Настоятелів, ці Настоятелі повинні старанно розщукуватиь якщо ж він протягом приписаного статутами часу не повернеться, має бути покараний або навіть відпущений, згідно з приписом права.


8 – Відпущення з Чину або Згромадження

Кан. 551– Приписи про відпущення або виключення, вмішені в канн. 497 і 498, стосуються також членів Чинів або Згромадженьь але компетентною владою є вищий Настоятель, який звертається за порадою до своєї ради, або, якщо йдеться про виключення, – за згодою до цієї радиь якщо справа є наглою і не вистачає часу звернутися до вищого Настоятеля, то також місцевий Настоятель може, за згодою своєї ради і негайно повідомивши вищого Настоятеля, виключити члена.

Кан. 552– § 1. Член з тимчасовими обітами може бути відпущений генеральним Настоятелем за згодою його ради, хіба що в статутах відпущення застережено єпархіяльному Єпископові або іншій владі, якій підчиняється Чин або Згромадження.
§ 2. Для ухвалення відпущення, крім інших умов, приписаних статутами, слід дотримуватись наступних:
1-е - причини відпущення повинні бути поважні і з боку члена також зовнішні й провинні;
2-е - брак чернечого духу, що може стати згіршенням для інших, є достатньою причиною відпущення, якщо повторне попередження разом із спасенною покутою піщло намарне;
3-є - владі, яка відпускає повинні бути напевно відомі причини відпущення, хоч немає потреби, щоб вони були формально доведеніь але членові повинні бути завжди подані з наданням йому повної змоги боронити себе, а його відповіді повинні бути вірно передані владі, яка відпускає.
§ 3. Відклик проти декрету відпущення має припиняючий наслідок.
Кан. 553 – Для відпущення члена з довічними обітами компетентним є генеральний Настоятельь зрештою, слід дотримуватись канн. 500-503.


ГЛАВА ІІ
ТОВАРИСТВА СПІЛЬНОГО ЖИТТЯ НА ПОДОБУ ЧЕРНЕЧИХ

Кан. 554 – § 1. Інститут, в якому члени сповідують євангельські ради на підставі певного священного вузла, а не чернечих обітів, і наслідують спосіб чернечого стану під керівництвом Настоятелів згідно зі статутами, є Товариством спільного життя на подобу чернечих.
§ 2. Таке Товариство є папського права, патріяршого права або єпархіяльного права згідно з приписом кан. 505, § 2ь є воно клирицьким згідно з приписом кан. 505, § 3ь залежить від церковної влади як Згромадження, згідно з приписами канн. 413-415, 419, 420, § 3 і, з дотриманням партикулярного права, встановленого Апостольським Престолом, кан. 418, § 2.
§ 3. Члени таких Товариств, стосовно канонічних наслідків, прирівнюються до ченців, хіба що право постановляє щось інше або воно випливає з природи речі.
Кан. 555 – Усі члени таких Товариств підлягають Римському Архієреєві як своєму найвищому Настоятелеві, якого зобов'язані слухатись також на підставі священного вузла послуху.
Кан. 556 – Заснування і скасування Товариства, його Провінцій або домів стосуються ті самі постанови, що і Згромаджень, вмішені в канн. 506-510.
Кан. 557 – Керівництво визначається статутами Товариства, але у всьому треба застосовувати, якщо не перешкоджає природа речі, те, що постановлено про Згромадження в канн. 422 і 511-515.
Кан. 558 – § 1. Товариство, його Провінції і доми, законно засновані, є юридичними особами згідно з приписом кан. 423.
§ 2. Управління майном керується канн. 424, 425 і 516.
§ 3. Усе, що дістається членам для Товариства, стає надбанням Товаристваь інше майно члени, згідно з статутами, зберігають, набувають і управляють.
Кан. 559 – § 1. У прийманні кандидатів до Товариства слід дотримуватись статутів, зберігаючи в силі канн. 450 і 451.
§ 2. У навчанні членів також слід дотримуватись статутівь у навчанні тих, що призначаються до священних чинів, слід дотримуватись до того ж канонів про формування священнослужителів.
Кан. 560 – § 1. Вищий Настоятель Товариства, згідно з приписом статутів, може дати своїм кооптованим довічно членам, відпускні грамоти до свяченняь ці грамоти слід вислати Єпископові, про що мовиться в кан. 537, § 2.
§ 2. Член, кооптований довічно як священнослужитель, приписується до Товариства на підставі дияконського свячення або, якщо це священнослужитель, приписаний до якоїсь єпархії – на підставі довічної кооптації.
Кан. 561– Члени Товариства мають обов'язки, які загальне право приписує священнослужителям, – хіба що право застерігає щось інше або випливає з природи речі – з дотриманням прав і обов'язків, окреслених у статутах.
Кан. 562– § 1. Для переходу до іншого Товариства спільного життя на подобу чернечих або чернечого інституту потрібна згода генерального Настоятеля Товариства, від якого відбувається перехід, і, якщо йдеться про перехід до Товариства або до інституту іншої Церкви свого права, також згода Апостольського Престолу.
§ 2. Член, який переходить до чернечого інституту, повинен закінчити повний новіціят і прирівнюється до інших новиків цього інститутуь щодо професії, то треба дотримуватись статутів нового інституту.
§ 3. Згідно з канн. 497 і 498 для відпущення члена, кооптованого довічно, компетентним є генеральний Настоятель з дотриманням зрештою канн. 500-503ь член, кооптований тимчасово, відпускається згідно з приписом кан. 552.
§ 4. У статутах Товариства повинна бути визначена влада, до якої належить розв'язувати священний вузол.


ГЛАВА ІІІ
СВІТСЬКІ ІНСТИТУТИ

Кан. 563 – § 1. Світський Інститут є товариством, в якому члени:
1-е - прагнуть повністю присвятити себе Богові через професію трьох євангельських рад, згідно із статутами, зміцнену якимсь священним вузлом, потвердженим Церквою;
2-е - виконують апостольську діяльність на подобу закваски у світі і зі світу так, щоб усе пройнялось євангельським духом для зміцнення і зростання Тіла Христового;
3-є - не наслідують спосіб життя ченців, але живуть спільним життям, згідно з власними статутами;
4-е - священнослужителі або миряни, щодо всіх канонічних наслідків, залишаються кожний у своєму стані.
§ 2. Світські Інститути є папського, патріяршого або єпархіяльного права, згідно з приписом кан. 505, § 2.

Кан. 564 – Члени Світських Інститутів підлягають Римському Архієреєві як своєму найвищому Настоятелеві, якого вони зобов'язані слухатись також на підставі священного вузла послуху.
Кан. 565 – Член Світського Інституту через дияконське свячення приписується як священнослужитель до єпархії, для служіння якій висвятився, хіба що внаслідок дозволу Апостольського Престолу або, якщо йдеться про світський інститут патріяршого права, з дозволу Патріярха приписується до цього Інституту.
Кан. 566 – Стосовно засновування і скасовування світських інститутів, їхніх статутів і залежності від церковної влади, слід дотримуватись постанов про Згромадження, вмішених у канн. 414, 506, 507, § 2, 509 і 510.

Кан. 567 – § 1. Світські Інститути, їхні Провінції і доми, законно засновані, тим самим є юридичними особами, згідно з приписом кан. 423.
§ 2. Управління майном керується канн. 424 і 425.

Кан. 568 – § 1. У прийманні кандидатів слід дотримуватись статутів згідно з приписом кан. 450.
§ 2. Член, довічно кооптований до світського інституту, відпускається на підставі декрету, виданого згідно з приписом статутів і якого передавати до виконання не можна, якщо він не затверджений єпархіяльним Єпископом або вищою компетентною владоюь до цього єпархіяльного Єпископа або влади належить також розв'язати священний вузол.
Кан. 569 – Партикулярне право кожної Церкви свого права має точніше визначити статути Світських Інститутів.


ГЛАВА ІV
ІНШІ ФОРМИ ПОСВЯЧЕНОГО ЖИТТЯ І ТОВАРИСТВА АПОСТОЛЬСЬКОГО ЖИТТЯ

Кан. 570 – Партикулярне право може встановляти інші види аскетів, які наслідують пустельницьке життя, чи належать вони до інститутів посвяченого життя, чи ніь подібно окремо становляться посвячені діви і вдови, прилюдно сповідуючи у світі обіт чистоти.

Кан. 571– Затверджувати нові форми посвяченого життя застережено тільки Апостольському Престоловіь Патріярх і єпархіяльні Єпископи повинні старатись розрізняти нові дари посвяченого життя, довірені Церкві Святим Духом, і допомагати зачинателям, щоб краще виражали цілі і захищали їх відповідними статутами.

Кан. 572– Товариства апостольського життя, члени яких без чернечих обітів здійснюють власну апостольську мету товариства і, ведучи братське життя у спільноті, згідно з власним способом життя, прагнуть до досконалої любові через дотримання конституцій, і що наближаються до інститутів посвяченого життя, керуються лише партикулярним правом власної Церкви свого права або правом, установленим Апостольським Престолом.

ТИТУЛ ХІІІ

ОБ'ЄДНАННЯ ВІРНИХ


Кан. 573 – § 1. Об'єднання, засновані компетентною церковною владою або затверджені нею за допомогою декрету, є юридичними особами в Церкві і називаються суспільними об'єднаннями.
§ 2. Інші об'єднання, навіть якщо церковна влада їх схвалює і рекомендує, називаються приватними об'єднаннямиь ці об'єднання не визнаються в Церкві, хіба що їх статути затверджуються компетентною владою, у решті вони керуються тільки партикулярним правом згідно з кан. 577.

Кан. 574 – Дотримуючись зрештою кан. 18, тільки компетентна церковна влада може засновувати об'єднання вірних, які ставлять перед собою мету проповідувати християнську науку від імені Церкви або підтримувати прилюдний культ або мають якісь інші цілі, здійснення яких за своєю природою застережене цій же церковній владі.

Кан. 575 – § 1. Компетентною владою для заснування або затвердження об'єднань вірних є для об'єднань і їх конфедерацій:
• 1-е - для єпархіяльних – єпархіяльний Єпископ, але не Адміністратор єпархії, за винятком, однак, тих об'єднань, заснування яких на підставі апостольського або патріяршого привілею застережене іншим;
• 2-е - для тих, що відкриті для всіх вірних якоїсь патріяршої або митрополичої Церкви свого права і які мають головний осідок у межах території цієї Церкви, – Патріярх за порадою постійного Синоду або Митрополит за порадою двох єпархіяльних Єпископів, найстаріших єпископським свяченням;
• 3-є - для іншого виду – Апостольський Престол.
§ 2. Для заснування секції якогось не єпархіяльного об'єднання потрібна письмова згода єпархіяльного Єпископаь однак згода єпархіяльного Єпископа, надана на заснування дому чернечого інституту правосильна також для заснування в цьому домі або приналежній йому церкві об'єднання, властивого цьому інститутові.

Кан. 576 – § 1. Кожне об'єднання повинно мати свої статути, які визначали б назву об'єднання, мету, осідок, керівництво й умови, необхідні для записуь крім того, у статутах повинні визначити засади діяльності з урахуванням обряду власної Церкви свого права, потреб місця і часу або корисності.
§ 2. Статути і їх зміна вимагають затвердження церковною владою, яка об'єднання заснувала або затвердила.

Кан. 577 – § 1. Будь-яке об'єднання підлягає наглядові з боку церковної влади, яка його заснувала або затвердилаь до цієї влади належить дбати, щоб у ньому зберігалася чистота віри і звичаїв, і пильнувати, щоб у церковну дисципліну не проникло зловживання.
§ 2. До єпархіяльного Єпископа належить наглядати за всіма об'єднаннями, які діють на його території і, в разі потреби, повідомляти владу, яка об'єднання заснувала або затвердила, і до того ж, якщо діяльність об'єднання завдає великої шкоди церковній науці або дисципліні або є згіршенням для вірних, вжити тим часом відповідних заходів.

Кан. 578 – § 1. Прийняття членів повинно відбуватися згідно з приписами загального права і статутів об'єднання.
§ 2. Та сама особа може належати до багатьох об'єднань.
§ 3. Члени чернечих інститутів можуть належати до об'єднань згідно з приписом уставу або статутів за згодою свого Настоятеля.

Кан. 579 – _одне об'єднання вірних не може приписувати до себе власних членів як священнослужителів, хіба що за спеціяльним дозволом Апостольського Престолу або, якщо йдеться про об'єднання, про яке мова в кан. 575, § 1 ч. 2, – Патріярха за згодою постійного Синоду.

Кан. 580 – Той, хто прилюдно відрікся католицької віри або прилюдно відійшов від єдності з католицькою Церквою або стягнув на себе велику екскомуніку, не може правосильно бути прийнятим до об'єднанняь якщо ж уже був законно прийнятий, місцевий Ієрарх повинен на підставі права визнати його відпущеним.

Кан. 581– Нікого, хто був законно прийнятий, не слід з об'єднання відпускати, хіба що з виправданої причини, згідно з приписами загального права і статутів.

Кан. 582– Об'єднання, законно засноване або затверджене, управляє дочасним майном згідно з приписами канн. 1007-1054 і статутів під наглядом влади, яка його заснувала або затвердила, і якій слід щорічно здавати звіт з управління.

Кан. 583 – § 1. Об'єднання, засновані або затверджені Апостольським Престолом, лише ним самим можуть бути скасовані.
§ 2. Інші об'єднання, згідно з кан. 927, § 2 із збереженням права відклику з припиненням чинності відповідно до приписів права, крім Апостольським Престолом, можуть бути скасованими:
• 1-е - Патріярхом за згодою постійного Синоду або Митрополитом, який стоїть на чолі митрополичої Церкви свого права, за згодою двох єпархіяльних Єпископів, найстарших єпископським свяченням;
• 2-е - єпархіяльним Єпископом, якщо вони були ним засновані або затверджені.
ТИТУЛ ХІV

ЄВАНГЕЛІЗАЦІЯ НАРОДІВ


Кан. 584 – § 1. Виконуючи доручення Христа євангелізувати всі народи і спонукувана ласкою і любов'ю Святого Духа, Церква визнає себе цілковито місіонерською.
§ 2. Євангелізація народів повинна відбуватися так, щоб при збереженні непорушності віри і звичаїв, Євангеліє могло виявитись у культурі окремих народів, а саме в катехизі, у власних літургічних обрядах, у сакральному мистецтві, у партикулярному праві і, нарешті, у всьому церковному житті.

Кан. 585 – § 1. Завданням кожної Церкви свого права є невпинно дбати, щоб, згідно з приписами загального права, через належно підготовлених і посланих компетентною владою проповідників, Євангеліє голосилось для усього світу під проводом Римського Архієрея.
§ 2. При Синоді Єпископів або Раді Ієрархів повинна бути комісія для підтримання успішнішої співпраці всіх єпархій у місійній діяльності Церкви.
§ 3. В окремих єпархіях повинен бути призначений священик для того, щоб успіщно підтримувати місійні починання.
§ 4. Вірні повинні плекати в собі та в інших пізнання і любов до місій, за них молитися, розвивати покликання та щедро підтримувати їх своїми засобами.

Кан. 586 – Суворо забороняється будь-кого змущувати до вступу в Церкву або негідними способами намовляти чи заманюватиь всі вірні мають старатися, щоб було забезпечене право на релігійну свободу, щоб нікого не відстращувати від Церкви ганебними утисками.
Кан. 587 – § 1. Тих, що хочуть з'єднатися з Церквою, слід допускати за допомогою літургічних церемоній до катехуменату, який не повинен бути чистим викладом догм і заповідей, але навчанням усього християнського життя і належно розробленим вишколом.
§ 2. Ті, хто належить до катехуменату, мають право бути допущеними до літургії слова та інших літургічних відправ, не застережених для вірних.
§ 3. Партикулярне право має видати норми, які регулювали б проходження катехуменату, окреслюючи обов'язки оглащенних і визначаючи їхні права.

Кан. 588 – Оглащенним можна, згідно з приписом кан. 30, приписуватись до будь-якої Церкви свого праваь слід, однак, мати на увазі, щоб не радити їм нічого, що могло б їм заважати належати до Церкви, яка більше відповідає їхній культурі.

Кан. 589 – Місіонери, чужоземні чи місцеві, повинні бути наділені відповідними прикметами й обдаруваннямь вони повинні мати належну підготовку з місіології і місіонерської духовності, а також бути обізнаними з історією і культурою народів, яких треба євангелізувати.

Кан. 590 – У місійній діяльності слід старатися, щоб новоутворені Церкви якнайскоріше осягнули зрілість і повністю сформувались так, аби під проводом власної єрархії могли самі про себе подбати, взяти на себе і продовжувати справу євангелізації.

Кан. 591– Місіонери повинні наполегливо дбати, щоб:
• 1-е - розумно підтримувати серед неофітів покликання до священнослужіння так, щоб новоутворені Церкви якнайскоріше мали вдосталь місцевих священнослужителів;
• 2-е - катехити були так навчені, аби, неначе надійні співпрацівники священнослужителів могли якнайкраще виконувати своє завдання в євангелізації, а також у літургічній діяльностіь партикулярне право повинно подбати, щоб катехити мали належну винагороду.

Кан. 592– § 1. З особливою дбайливістю слід розгортати на територіях місій відповідні форми апостоляту мирянь треба підтримувати інститути посвяченого життя, з врахуванням своєрідності і характеру окремих народівь необхідно, в разі потреби, засновувати школи та інші такого роду заклади християнського виховання і культурного поступу.
§ 2. Слід також старанно і розумно підтримувати діялог і співпрацю з нехристиянами.

Кан. 593 – § 1. Усі пресвітери будь-якого стану, які трудяться на місійних територіях, немов утворюючи один пресвітерій, повинні з запалом співпрацювати в євангелізації.
§ 2. Вони разом з іншими християнськими місіонерами повинні, згідно з приписом кан. 908, охоче співпрацювати, щоб дати єдине свідоцтво про Христа Господа.

Кан. 594 – Території місій є ті, що їх визнає як такі Апостольський Престол.

ТИТУЛ ХV
ЦЕРКОВНЕ НАВЧАННЯ


ГЛАВА І
УЧИТЕЛЬСЬКЕ ЗАВДАННЯ ЦЕРКВИ В ЗАГАЛЬНОМУ

Кан. 595 – § 1. Церква, якій Христос Господь довірив депозит віри, щоб сама з допомогою Святого Духа свято берегла об'явлену істину, глибоко досліджувала, вірно голосила і викладала, має природне, незалежне від будь-якої людської влади, право й обов'язок проповідувати Євангеліє всім людям.
§ 2. Церква може завжди і всюди проголощувати моральні засади також стосовно соціяльного ладу, та висловлювати погляд про всі людські справи, наскільки цього вимагають гідність людської особи та її основні права або спасіння душ.

Кан. 596 – Завдання навчання від імені Церкви належить тільки Єпископамь однак, у цьому завданні, згідно з приписами права, беруть участь ті, хто через свячення стали співпрацівниками Єпископів, або ті, що, не маючи свячення, прийняли завдання навчати.
Кан. 597 – § 1. Непомильністю у навчанні відзначається з огляду на свій уряд Римський Архієрей, коли, як найвищий Пастир і Учитель усіх вірних, до якого належить утверджувати своїх братів у вірі, в остаточний спосіб проголощує науку, яка стає обов'язковою у справах віри і звичаїв.
§ 2. Непомильністю у навчанні відзначається також Колегія Єпископів, коли Єпископи, виконують учительський уряд, зібрані на Вселенському Соборіь вони як учителі й судді віри і звичаїв, проголощують в остаточний спосіб для всієї Церкви науку, якої слід дотримуватись у справах віри і звичаїв, або коли, розпорощені по світу, зберігаючи зв'язок спільности між собою і наступником святого Петра, навчаючи разом з цим же Римським Архієреєм автентично в справах віри і звичаїв, виражають одностайність у тому, що щось треба прийняти як остаточно зобов'язуюче.
§ 3. Тільки тоді слід вважати якусь науку за непомильно визначену, коли це виразно стверджено.
Кан. 598 – Божою і католицькою вірою треба вірити в усе те, що міститься в слові Божому, написаному або переданому, а саме в єдиному депозиті віри, дорученому Церкві, і що одночасно як об'явлене Богом подає до вірування учительський уряд Церкви, чи то в урочистій постанові, чи у звичайному і загальному навчанніь це виявляється у спільному визнаванні вірних під проводом священного учительського урядуь отже, всі вірні зобов'язані уникати суперечних цьому доктрин.

Кан. 599 – Не тільки визнання віри, а й релігійний послух розуму і волі треба виявляти науці, яку голосить Римський Архієрей або Колегія Єпископів у справах віри і звичаїв, коли виконують автентичне навчання, хоч не наміряються представити її в остаточний спосібь тому вірні мають дбати про те, щоб уникати всього того, що не узгоджується з цією наукою.

Кан. 600 – Хоч Єпископи, які знаходяться в єдності з головою і членами Колегії, чи окремо взяті, чи зібрані на Синодах або на партикулярних Соборах, не мають непомильності в навчанні, однак є автентичними учителями і наставниками віри для довірених їх опіці вірнихь цьому автентичному навчанню своїх Єпископів вірні зобов'язані виявляти релігійну слухняність.

Кан. 601– На всі Церкви покладається обов'язок, який в першу чергу повинні сповняти Патріярхи й Єпископи в спосіб, пристосований до кожного покоління і культури, відповідати на одвічні запитання людей про сенс життя, а також дбати про християнське вирішення нагальних проблем у світлі Євангелія через дослідження ознак часу так, щоб повсюдно все більше і більше сяяло Христове світло, освітлюючи всіх людей.

Кан. 602– У пастирській опіці треба брати до уваги не лише основи священних знань, а й досягнення інших знань, щоб вести вірних до життя більш свідомого й просвіченого вірою.

Кан. 603 – Слід виховувати пошану до літератури й мистецтва з уваги на їхню силу виражати з особливою образністю зміст віри і робити його загальнодоступним, визнаючи притому належну свободу і культурну різноманітність.
Кан. 604 – Завданням Пастирів Церкви є насамперед настійно дбати, щоб серед різноманітності проголощування доктрини в різних Церквах зберігався той самий зміст релігії і підтримувався таким чином, щоб не потерпіла непорушність і одність віри, більш того, щоб через законну різнородність католицький характер Церкви проявився в кращому світлі.

Кан. 605 – До Єпископів, особливо зібраних на Синодах або Соборах, зокрема до Апостольського Престолу належить авторитетно підтримувати непорушність і одність віри та добрі звичаї, охороняти їх і сумлінно боронити, засуджуючи, в разі необхідності, погляди, суперечні з ними, або застерігаючи від тих, які можуть їм зашкодити.

Кан. 606 – § 1. Завданням теологів є відповідно до їхнього глибщого розуміння таїнства спасіння й обізнаності із священними знаннями та спорідненими і новітніми дослідженнями, вірно дотримуючись автентичного навчання Церкви й одночасно з належною свободою висвітлювати віру Церкви і боронити її, та дбати про науковий поступ.
§ 2. У досліджуванні теологічних істин та їхньому викладі вони повинні турбуватись про побудову єдності віри і разом з Єпископами вміло співпрацювувати в їхньому завданні навчання.
§ 3. Ті, що займаються теологічними предметами, зокрема в семінаріях, університетах і факультетах, повинні старатись, об'єднавши помисли і сили, співпрацювати з людьми, які відзначаються в інших науках.


ГЛАВА ІІ
СЛУЖБА СЛОВА БОЖОГО

Кан. 607 – Служба слова Божого, тобто проповідування, катехиза і всіляке християнське повчання, серед яких чільне місце повинна займати літургічна гомілія, має щедро живитись Святим Письмом і спиратись на святу традиціюь виголощування слова Божого слід належно підтримувати.

Кан. 608 – Єпископи, священики й диякони, залежно від ступеня свого свячення, мають завдання виконувати службу слова Божого згідно з приписом праваь інші вірні, кожний відповідно до своєї здатності, життєвого стану й одержаного завдання, повинні радо брати участь у цій службі.

Арт. І: Проповідування слова Божого
Кан. 609 – Керувати проповідуванням слова Божого на своїй території, згідно з загальним правом, належить до єпархіяльного Єпископа.

Кан. 610 – § 1. Єпископи мають право проповідувати слово Боже по всьому світу, хіба що єпархіяльний Єпископ в окремому випадку виразно з цим не погоджувався б.
§ 2. Священики є наділені повноваженням проповідувати там, куди їх законно посилають або запрощують.
§ 3. Таким же повноваженням проповідування наділені також диякони, хіба що партикулярне право постановляє щось інше.
§ 4. У надзвичайних обставинах, головним чином щоб виповнити нестачу священнослужителів, єпархіяльний Єпископ може дати доручення також іншим вірним проповідувати навіть у церкві, зберігаючи кан. 614, § 4.

Кан. 611– З уваги на уряд повноваженням проповідування наділені всі ті, кому доручена опіка над душамиь вони можуть також запрощувати для проповідування слова Божого дорученим їхній опіці вірним будь-якого пресвітера або, із збереженням кан. 610, § 3, диякона, хіба що ті мають законну перешкоду.

Кан. 612– § 1. У чернечих інститутах або клирицьких товариствах спільного життя на подобу чернечих керувати проповідуванням належить до вищих Настоятелів.
§ 2. Запрощувати для проповідування власним членам якогось священика або, дотримуючись кан. 610, § 3, диякона, якщо вони не мають законної перешкоди, можуть усі Настоятелі, в тому числі місцеві, будь-якого інституту посвяченого життя.
Кан. 613 – Проти декрету Ієрарха, на підставі якого комусь забороняється проповідувати, можна, але без припинення чинності, подати відклик, який слід невідкладно вирішити.
Кан. 614 – § 1. Гомілія, в якій протягом літургічного року на підставі Святого Письма викладаються таїни віри і норми християнського життя, вельми рекомендується як частина самої літургії.
§ 2. На парохів і настоятелів церков покладається обов'язок дбати про те, щоб принаймні в неділі і приписані свята під час Божественної Літургії відбувалася гомілія, якої не слід пропускати, хіба що з поважної причини.
§ 3. Парохові не дозволяється обов'язок проповідування народові, дорученому його пастирській опіці, виконувати постійно через іншого, хіба що з виправданої причини, схваленої місцевим Ієрархом.
§ 4. Гомілія застерігається священикові або, згідно з приписом партикулярного права, також дияконові.

Кан. 615 – Єпархіяльні Єпископи повинні, згідно з даними приписами, старатися, щоб у відповідні часи відбувалася серія священного проповідування для духовного оновлення християнського народу.

Кан. 616 – § 1. Проповідники слова Божого, відкинувши слова людського мудрування і глибокодумних доводів, повинні проповідувати вірним повне таїнство Христа, який є дорогою, істиною і життямь вони мають показувати, що земні справи і людські установи відповідно до задуму Бога Творця можуть також спрямовуватись для спасіння людей і через те чимало можуть прислужитись побудові Тіла Христового.
§ 2. Таким чином вони повинні ознайомлювати також з наукою Церкви про гідність людської особистості та її основні права, про родинне життя, про цивільний і суспільний устрій, а також про здійснення почуття справедливості й праці в економічному житті, що сприяє побудові миру на землі і досягненню поступу народів.

Арт. ІІ: Катехитичне навчання
Кан. 617 – Усі Церкви свого права, особливо їх Єпископи, мають важкий обов'язок проводити катехизацію, щоб завдяки їй віра осягала зрілість і формувався учень Христовий через глибще і більш упорядковане пізнання науки Христа і через тісніше з кожним днем зближення з його Особою.
Кан. 618 – Насамперед батьки мають обов'язок словом і прикладом формувати дітей у вірі й практиці християнського життяь подібний обов'язок мають ті, що заступають батьків, та хресні.

Кан. 619 – Крім християнської сім'ї, сама парафія і кожна церковна спільнота повинні дбати про катехитичне навчання своїх членів та їх інтеграцію в саму спільноту, створюючи такі умови, в яких вони могли б якнайповніше жити тим, чого навчилися.

Кан. 620 – Об'єднання, рухи й гуртки вірних, що мають за мету побожність і апостолят чи діла милосердя і допомоги, повинні дбати про релігійний вишкіл своїх членів під проводом місцевого Ієрарха.

Кан. 621– § 1. До Синоду Єпископів патріяршої Церкви або Ради Ієрархів належить у межах території власної Церкви видавати приписи про катехитичне навчання, які слід належно ввести до катехитичного правильника, зберігщи ті, які були приписані найвищою владою Церкви.
§ 2. У катехитичному правильнику слід зважити на особливий характер східних Церков так, щоб у здійснюванні катехизи виділялися біблійний і літургічний момент, а також традиції власної Церкви свого права в патрології, гаjіографії і самій іконографії.
§ 3. Обов'язком Синоду Єпископів патріяршої Церкви або Ради Ієрархів є дбати, щоб були виготовлені катехизми, пристосовані до різних громад вірних разом з допоміжними матеріялами, а також щоб різні катехитичні починання підтримувались і взаємно узгоджувались.

Кан. 622– § 1. У кожній Церкві свого права повинна бути комісія для катехитичної справи, яка може утворюватись також разом з іншими Церквами свого права для тієї самої території або суспільно-культурного регіону.
§ 2. Комісія для катехитичної справи повинна мати також катехитичний осередок, завданням якого є подавати допомогу цим же Церквам для погодженого й ефективніщого виконання катехитичних починань і служити також постійному вишколові катехитів.
Кан. 623 – § 1. Обов'язком єпархіяльного Єпископа є з найбільшою турботливістю розвивати, спрямовувати й керувати катехитичним навчанням.
§ 2. Для цієї мети при єпархіяльній курії повинен існувати єпархіяльний катехитичний осередок.

Кан. 624 – § 1. Парох, беручи до уваги приписи, встановлені компетентною владою, повинен докладати всіх зусиль, щоб проводилась катехизація всіх доручених його опіці вірних, будь-якого віку або стану.
§ 2. Парохам повинні подавати посильну допомогу священики і диякони, приналежні до парафії, а також члени чернечих інститутів, згідно з канн. 479 і 542.
§ 3. Посильну допомогу катехизації повинні радо подавати інші належно підготовлені вірні.

Кан. 625 – Катехиза повинна мати екуменічну основу, даючи правильну картину інших Церков і церковних Спільноть взагалі, однак, треба старатися, щоб була забезпечена правильна суть католицької катехизи.

Кан. 626 – Усі, що служать катехизації, повинні пам'ятати, що вони виступають від імені Церкви і послані голосити об'явлене слово Боже, а не власнеь через те мають подавати повну науку Церкви в спосіб, пристосований до тих, що їх треба катехизувати, і відповідно до потреб їхньої культури.



ГЛАВА ІІІ
КАТОЛИЦЬКЕ ВИХОВАННЯ

Кан. 627 – § 1. Турбота про виховання дітей належить насамперед батькам або тим, що їх заступаютьь тому їхнім обов'язком є виховувати дітей у колі християнської сім'ї, просвіченому вірою й оживленому взаємною любов'ю, особливо в дусі побожності і любові до ближнього.
§ 2. Якщо не вистачає власних сил, щоб забезпечити повне виховання дітей, то обов'язком батьків є довірити також іншим частину завдання виховання і підбирати потрібні і корисні засоби виховання.
§ 3. Батьки у виборі засобів виховання, дотримуючись кан. 633, повинні мати належну свободуь тому вірні мають старатися, щоб це право було визнане світським суспільством і, відповідно до вимог справедливості, знаходило також належну матеріяльну підтримку.

Кан. 628 – § 1. Обов'язком Церкви, оскільки вона через хрещення породила нові створіння, є спільно з батьками дбати про їх католицьке виховання.
§ 2. Усі, кому доручена опіка над душами, повинні допомагати батькам у вихованні дітей, робити їх свідомими власних прав й обов'язків і забезпечити релігійне виховання, особливо молоді.

Кан. 629 – Усі вихователі повинні старатися приділяти увагу цілісному формуванню людської особи так, щоб через гармонійний розвиток фізичних, інтелектуальних і моральних якостей юнаки, наділені християнськими чеснотами, готувались до досконаліщого пізнання і полюблення Бога, до правильного усвідомлення людських і моральних цінностей, прийняття їх зі справжньою свободою й одночасно розвинутим почуттям справедливості і суспільної відповідальності для осягнення разом з іншими братньої спільноти.

Кан. 630 – § 1. Вірні повинні наполегливо старатися, щоб відповідні благодаті виховання і навчання могли щвидше стати доступними для всіх людей у всьому світі, проявляючи особливу турботу про бідніщих.
§ 2. Усі вірні мають сприяти починанням Церкви, спрямованим на розвиток виховання, особливо на заснування, керівництво й утримання шкіл.


Арт. І: Щколи, зокрема католицькі
Кан. 631– § 1. Серед різних засобів виховання з особливою старанністю слід підтримувати католицьку школу, на яку повинна бути звернена турбота батьків, вчителів і церковної спільноти.
§ 2. Церква має право засновувати всілякого роду і ступеня школи і керувати ними.
Кан. 632– З правової точки зору католицькою школою вважається тільки та, що як така була заснована єпархіяльним Єпископом або вищою церковною владою або визнана ними такою.

Кан. 633 – § 1. Єпархіяльний Єпископ повинен мати свою думку про будь-які школи і вирішувати, чи вони відповідають вимогам християнського виховання, чи ніь він також має право заборонити вірним з поважної причини відвідувати якусь школу.
§ 2. Батьки, за інших рівних умов, повинні старатися посилати дітей до католицьких шкіл.

Кан. 634 – § 1. Особливим обов'язком католицької школи є створювати оточення шкільної спільноти, оживлене євангельським духом свободи і любові, допомагати молоді, щоб вона, розвиваючи власну особистість, заодно зростала як нове творіння, яким вона стала через хрещення, і розглядати всю людську культуру через звістку про спасіння так, щоб пізнання, яке вихованці поступово здобувають про світ, життя і людину, було осяяне вірою.
§ 2. Застосовувати ці засади до власних обставин під проводом компетентної церковної влади є завданням самої католицької школи, якщо її відвідують переважно некатолицькі вихованці.
§ 3. Завданням католицької школи не менш, ніж інших шкіл, є ставити перед собою культурні цілі і здійснювати гуманне і суспільне формування молоді.

Кан. 635 – Обов'язком єпархіяльного Єпископа є особливо дбати, щоб існували католицькі школи, зокрема там, де немає інших шкіл або немає рівноцінних, а також професійні і технічні школи, наскільки вони потрібні, зважаючи зокрема на обставини місця і часу.
Кан. 636 – § 1. Катехитичне навчання в будь-яких школах підлягає владі і наглядові єпархіяльного Єпископа.
§ 2. До єпархіяльного Єпископа належить іменувати або затверджувати вчителів католицької релігії і, якщо цього вимагає добро віри або звичаїв, усувати їх або вимагати усунення.
Кан. 637 – У школах, в яких немає католицького навчання або, на думку єпархіяльного Єпископа, воно недостатнє, треба подбати про доповнення справжнього католицького формування всіх католицьких вихованців.

Кан. 638 – § 1. Єпархіяльний Єпископ має право візитувати всі католицькі школи у своїй єпархії, за винятком шкіл, які відкриті виключно для власних вихованців інституту посвяченого життя папського або патріяршого права, із збереженням повної автономії інститутів посвяченого життя щодо керівництва власними школами.
§ 2. Там, де є більше єпархіяльних Єпископів, право канонічної візитації належить тому, хто заснував або затвердив школу, хіба що застережено інакше в статутах фундації або в спеціяльній угоді, укладеній між ними.

Кан. 639 – Оскільки від учителів найбільше залежить, щоб католицька школа могла втілювати в життя свої задуми і починання, то вони повинні відзначатися вченістю, свідоцтвом свого життя служити прикладом і діяти спільно передусім з батьками, а також з іншими школами.

Арт. ІІ: Католицькі університети
Кан. 640 – § 1. Католицький університет ставить собі за мету, щоб постійна, публічна й універсальна присутність християнського світогляду здійснювалась у вивченні всього розвитку вищої культуриь тому він установлює навчання досліджень, рефлексій і освіти вищого ступеня, в якому багатогранне людське пізнання було б осяяне світлом Євангелія.
§ 2. Інші католицькі інститути вищих студій або автономні факультети, які мають ту саму мету, прирівнюються до католицького університету, але не церковні університети і факультети, про які мова в канн. 646-650.

Кан. 641– У католицьких університетах окремі предмети повинні вивчатись на власних засадах, власним методом і на підставі власної свободи наукового дослідження так, щоб з кожним днем досягалося глибше розуміння цих предметів і, якнайдокладніше взявши до уваги нові проблеми і дослідження новітнього поступу, було б глибше з'ясовано, яким чином віра і розум співдіють для одної істини, а також формувалися люди, які б справді відзначалися вченістю і готові були виконувати найважчі обов'язки в суспільстві і засвідчувати віру у світі.

Кан. 642– § 1. Католицький університет є закладом вищих студій, заснованим або затвердженим як такий вищою адміністративною владою Церкви свого права, яка попередньо звернулася до Апостольського Престолу за радою, чи самим Апостольським Престоломь це повинно бути стверджено публічним документом.
§ 2. У межах території патріяршої Церкви цією вищою владою є Патріярх за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви.

Кан. 643 – У католицьких університетах, в яких немає факультету теології, слід викладати принаймні теологічні курси, пристосовані до студентів різних факультетів.

Кан. 644 – У католицьких університетах викладачі предметів, які стосуються віри і моралі, повинні мати доручення церковної влади, призначеної тими, про яких мова в кан. 642ь ця ж влада може з поважної причини відняти це доручення, особливо якщо відсутні наукові або педагогічні кваліфікації, чесність і цілісність науки.

Кан. 645 – Обов'язком Ієрархів є після проведення нарад подбати про те, щоб також при інших університетах були університетські католицькі громади й осередки, в яких старанно дібрані й підготовлені вірні постійно подавали б університетській молоді духовну та інтелектуальну допомогу.


Арт. ІІІ: Церковні університети й факультети
Кан. 646 – Передусім Ієрархи повинні невтомно підтримувати церковні університети й факультети, а саме ті, що розглядають Боже Об'явлення та зокрема плекають пов'язані з ним науки і через те тісно поєднані з церковним завданням євангелізації.
Кан. 647 – Метою католицького університету або факультету є:
1-е - глибше й науково досліджувати божественне Об'явлення і те, що з ним пов'язане, систематично тлумачити й оцінювати істини Божого Об'явлення, вивчати у його світлі нові проблеми розвитку сучасної науки і подавати їх сучасникам у спосіб, пристосований до власної культури;
2-е - поглиблено вчити тих, хто студіює різні предмети, згідно з католицькою наукою і належно підготовляти їх до різних діл апостоляту, служіння або навчання цих предметів і підтримувати безперервний вишкіл.

Кан. 648 – Церковні університети й факультети – це такі, що, канонічно засновані або затверджені компетентною церковною владою, плекають і викладають священні науки та пов'язані з ними науки і наділені правом надавати академічні ступені, які мають канонічні наслідки.

Кан. 649 – Заснування або затвердження церковних університетів або факультетів здійснюється або Апостольським Престолом, або вищою адміністративною владою, про яку мова в кан. 642, разом з Апостольським Престолом.

Кан. 650 – Стосовно статутів церковного університету або факультету, зокрема щодо керівництва, адміністрації, іменування викладачів або звільнення їх з уряду, програми студій і надання академічних ступенів, слід дотримуватись приписів, виданих Апостольським Престолом.


ГЛАВА ІV
ЗАСОБИ СУСПІЛЬНОЇ КОМУНІКАЦІЇ, ЗОКРЕМА КНИГИ

Кан. 651– § 1. Для виконування функції голосити всюди на світі Євангеліє Церква зобов'язана використовувати відповідні засоби і тому повинна мати право всюди застосовувати засоби суспільної комунікації, зокрема вільно видавати написане.
§ 2. Усі вірні, відповідно з свого боку, в такій важливій місії Церкви повинні співпрацювати, підтримувати й розвивати починання цього апостолятуь до того ж особливо ті, хто має досвід у виготовленні й передачі засобами повідомляння, повинні ретельно подавати посильну допомогу пастирській діяльності Єпископів і всіма силами старатися, щоб застосування їхніх засобів було пройняте Христовим духом.

Кан. 652– § 1. Єпархіяльні Єпископи повинні дбати, щоб за допомогою особливо установ засобів суспільної комунікації вірні ознайомлювалися з критичним і корисним застосуванням цих засобівь вони повинні підтримувати співпрацю між різними установамиь дбати про вишкіл спеціялістівь і, врешті, мають підтримувати добрі починання, хвалячи і благословлячи їх, в першу чергу добрі книги, бо таким чином можна більше вдіяти, ніж картаючи або засуджуючи погані.
§ 2. Для захисту непорушності віри й моралі єпархіяльний Єпископ, Синод Єпископів патріяршої Церкви, Рада Ієрархів і Апостольський Престол можуть заборонити вірним користуватися засобами суспільної комунікації або передавати їх іншим, якщо вони шкодять її непорушності.

Кан. 653 – Завданням партикулярного права є докладно визначити правила радіофонічного, кінематографічного, телевізійного та подібного роду користування у розгляді того, що має відношення до католицької науки або моралі.

Кан. 654 – Приписи загального права про книги стосуються також будь-яких інших письмових чи мовних виступів, відтворених якимсь чином за допомогою технічних винаходів і призначених для публічного розповсюдження.

Кан. 654 – Приписи загального права про книги стосуються також будь-яких інших письмових чи мовних виступів, відтворених якимсь чином за допомогою технічних винаходів і призначених для публічного розповсюдження.

Кан. 655 – § 1. Вірним повинен бути щироко відкритий доступ до Святого Письма; тому старанням єпархіяльних Єпископів необхідно виготовляти відповідні і правильні переклади з достатніми поясненнями там, де їх немає, навіть, наскільки це можна належно і корисно зробити, залучаючи до співпраці інших християн.
§ 2. Усі вірні, особливо душпастирі, повинні старатися розповсюджувати примірники Святого Письма з відповідними примітками, пристосованими для користування також не-християнами.
§ 3. Для літургічного або катехитичного вжитку слід застосовувати тільки видання Святого Письма, які мають церковне затвердження; інші видання повинні мати принаймні церковний дозвіл.

Кан. 656 – § 1. У літургічних відправах слід використовувати тільки книги з церковним затвердженням.
§ 2. Книги молитов і набоженств, призначені для публічного або приватного вжитку вірних, вимагають церковного дозволу.

Кан. 657 – § 1. Затвердження літургічних текстів після попередньої перевірки Апостольським Престолом застерігається в патріярших Церквах Патріярхові за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви; в митрополичих Церквах свого права – Митрополитові за згодою Ради Ієрархів; в інших Церквах це право належить тільки Апостольському Престолові і в установлених ним межах – Єпископам і їхнім законно визнаним крилосам.
§ 2. Ці власті мають також право затверджувати переклади цих книг, призначених для літургічного користування, повідомивши про це, якщо йдеться про патріярші або митрополичі Церкви свого права, – Апостольський Престол.
§ 3. Для повторного видання літургічних книг або їхніх перекладів на іншу мову або іхніх частин, призначених для літургічного користування, вимагається і вистачає, щоб була стверджена їхня згідність з виданням, затвердженим на підставі атестації місцевого Ієрарха, про що мовиться в кан. 662, § 1.
§ 4. У змінах літургічних текстів слід зважати на кан. 40, § 1.

Кан. 658 – § 1. Катехизми та інші твори, призначені для катехитичного навчання в школах будь-якого роду і ступеня, та їх переклади потребують церковного затвердження.
§ 2. Таке ж правило слід застосовувати також до інших книг, які трактують про віру або мораль, якщо вони вживаються як текст, на якому jрунтується катехитичне навчання.

Кан. 659 – Рекомендується, щоб будь-які твори, які висвітлюють католицьку віру або мораль, мали принаймні церковний дозвіл, з дотриманням більш вимогливих приписів інститутів посвяченого життя.

Кан. 660 – У щоденниках, часописах або періодичних виданнях, які часто явно нападають на католицьку релігію або добрі звичаї, вірні можуть щось поміщати лише з виправданої й обjрунтованої причини; священнослужителі і члени чернечих інститутів можуть це робити тільки з дозволу тих, про яких мова в кан. 662.

Кан. 661– § 1. Церковний дозвіл, виражений словами _дозволяється друкуватиЦ, означає, що твір вільний від похибок щодо католицької віри або моралі.
§ 2. Затвердження, дане компетентною владою, означає, що текст або твір, схвалений Церквою, є співзвучним автентичній науці Церкви.
§ 3. Якщо до того ж твір схвалений або допущений Єпископом або вищою владою, це значить, що він виражає автентичну науку Церкви і тому рекомендується.

Кан. 662– § 1. Церковне затвердження або дозвіл на видання книг, якщо право виразно не постановляє щось інше, може дати або власний місцевий Ієрарх автора або Ієрарх місця видання книг або, врешті, вища влада, яка має повноваження керівництва осіб або місць.
§ 2. Щоб члени чернечих інститутів могли видавати твори, які трактують питання католицької віри або моралі, вони також потребують дозволу свого вищого Настоятеля згідно з приписом уставу або статутів.

Кан. 663 – § 1. Дозвіл на видання якогось твору або затвердження, схвалення або допущення якогось твору стосується оригінального тексту, а не його нових видань або перекладів.
§ 2. Якщо йдеться про видання Святого Письма або інших книг, які потребують церковного затвердження згідно з приписом права, то затвердження, законно даного одним місцевим Ієрархом, не вистачає, щоб вони могли застосовуватись в іншій єпархії, натомість потрібна виразна згода місцевого Ієрарха цієї єпархії.

Кан. 664 – § 1. Оцінку щодо книг місцевий Ієрарх може доручити цензорам зі списку, який уклав Синод Єпископів патріяршої Церкви або Рада Ієрархів чи на свій розсуд іншим особам, яким довіряєь нарешті, може бути утворена спеціяльна комісія цензорів, до якої можуть звертатися за порадою місцевий Ієрарх, Синод Єпископів патріяршої Церкви або Рада Ієрархів.
§ 2. Цензорів слід вибирати таких, які б відзначалися знанням, правильною наукою і розсудливістю і які б у виконуванні свого уряду виносили оцінку без огляду на особи згідно з католицькою наукою, як її представляє автентичний учительський уряд Церкви.
§ 3. Цензори повинні викласти свою думку письмовоь якщо вона прихильна, Ієрарх, відповідно до власної розсудливої оцінки, має дати дозвіл або затвердження, подаючи своє ім'яь у противному разі він повинен довести до відома автора твору підстави відмови.

Кан. 665 – § 1. Парохи й настоятелі церков повинні зважати, щоб в їхніх церквах не виставлялись, продавались або роздавались ікони або образи, далекі від справжнього церковного мистецтва або книги, зміст яких не відповідає християнській релігії або моралі.
§ 2. Рівно ж обов'язком парохів і настоятелів церков, а також керівників католиць-ких шкіл є дбати, щоб усілякого роду видовища, які мають відбуватися під їхнім покровительством, були підібрані за критерієм християнської розсудливості.
§ 3. Усі вірні повинні зважати, щоб те, про що мовиться в § 1, не завдало духовної шкоди їм та іншим через купівлю, продаж, читання або обмін з іншими.

Кан. 666 – § 1. Інтелектуальний твір автора є під охороною права чи наскільки він виявляє його особистість, чи наскільки є джерелом спадкових прав.
§ 2. Під охороною права є тексти законів і офіційних актів будь-якої церковної влади та їх автентичні збірникиь тому не можна їх удруге видавати без одержання дозволу цієї або вищої влади і дотримання приписаних з нею умов.
§ 3. Партикулярне право кожної Церкви свого права повинно видати точніші правила щодо цієї справи з дотриманням приписів цивільного права про авторські права.

ТИТУЛ ХVІ

ПРО БОЖИЙ КУЛЬТ І ЗОКРЕМА ПРО СВЯТІ ТАЙНИ

Кан. 667 – Через святі тайни, які Церква зобов'язана уділяти, щоб під зримим знаком вчиняти учасниками Христових таїнств, Господь наш Ісус Христос освячує людей силою Святого Духа, щоб вони особливим чином ставали справжніми поклонниками Бога Отця, і защеплює їх у себе самого і Церкву, своє Тілоь тому всі вірні, особливо священнослужителі, повинні вірно дотримуватись приписів Церкви у богомільному відправлянні й прийманні цих святих тайн.

Кан. 668 – § 1. Якщо богопочитання виконується від імені Церкви особами, законно до цього призначеними, і через акти, затверджені церковною владою, називається прилюднимь якщо ні – приватним.
§ 2. Для керування прилюдним богопочитанням компетентною є та влада, про яку мова в кан. 657, із збереженням кан. 199, § 1ь ніхто інший не повинен нічого до постанов цієї влади додавати, від них віднімати або їх змінювати.

Кан. 669 – Оскільки святі тайни є ті самі для всієї Церкви і належать до Божої скарбниці, то тільки найвища церковна влада може затверджувати або визначати те, що вимагається для їх правосильності.

Кан. 670 – § 1. Вірні католики з виправданої причини можуть бути присутніми при богопочитанні інших християн і брати в ньому участь, зберігаючи те, що з врахуванням ступеня спільності з католицькою Церквою постановив єпархіяльний Єпископ або вища влада.
§ 2. Якщо християни некатолики не мають місця, де могли б достойно виконувати богопочитання, єпархіяльний Єпископ може дати дозвіл на користування католицьким будинком або кладовищем або церквою, згідно з приписом партикулярного права власної Церкви свого права.

Кан. 671– § 1. Католицькі служителі дозволено уділяють святі тайни тільки вірним католикам, які їх подібно дозволено приймають тільки від католицьких служителів.
§ 2. Якщо ж цього вимагає необхідність або радить справжня духовна користь, і якщо тільки не має небезпеки помилки або індиферентизму, то вірним католикам, які фізично або морально не мають змоги звернутися до католицького служителя, дозволяється приймати святі тайни покаяння, Євхаристії та єлеопомазання хворих від некатолицьких служителів, в Церквах яких існують правосильні вищезгадані святі тайни.
§ 3. Подібно католицькі служителі дозволено уділяють святі тайни покаяння, Євхаристії та єлеопомазання хворих вірним східних Церков, які не мають повної спільності з католицькою Церквою, якщо вони самі про це просять і є відповідно підготовленимиь це стосується також вірних інших Церков, які, за оцінкою Апостоль-ського Престолу, стосовно святих тайн, знаходяться в такому самому становищі, що і вищезгадані східні Церкви.
§ 4. Якщо існує небезпека смерті або, на думку єпархіяльного Єпископа або Синоду Єпископів патріяршої Церкви або Ради Ієрархів того вимагає інша поважна необхідність, то католицькі священнослужителі дозволено уділяють ці святі тайни також іншим християнам, які не мають повної спільності з католицькою Церквою, але не можуть звернутися до служителя власної церковної Спільноти і які самі про це просять, якщо тільки щодо цих святих тайн виявляють віру, згідну з вірою католицької Церкви, і є належно підготовлені.
§ 5. Для випадків, про які мова в § § 2, 3 і 4, можна видавати приписи партикулярного права тільки після консультації з компетентною владою, принаймні місцевою некатолицької Церкви або церковної Спільноти, яка в цьому зацікавлена.

Кан. 672– § 1. Не можна повторно уділяти тайни хрещення, миропомазання і священства.
§ 2. Якщо, однак, існує слушний сумнів, чи дійсно або чи правосильно вони були уділені, і якщо цей сумнів залишається по проведенні докладної перевірки, то їх слід уділяти умовно.

Кан. 673 – Уділяння святих тайн, головним чином Божественної Літургії, повинно, як дія Церкви, відбуватися, по змозі, при діяльній участі вірних.

Кан. 674 – § 1. При уділянні святих тайн слід ретельно дотримуватись того, що міститься в літургічних книгах.
§ 2. Служитель повинен уділяти святі тайни згідно з літургічними приписами власної Церкви свого права, хіба що право постановляє щось інше або він сам одержав спеціяльне повноваження від Апостольського Престолу.

ГЛАВА І: ХРЕЩЕННЯ

Кан. 675 – § 1. У хрещенні людина через обмивання природною водою з призиванням імені Бога Отця, і Сина, і Святого Духа звільняється від гріха, відроджу-ється до нового життя, зодягається в Христа і стає членом Церкви, яка є його Тілом.
§ 2. Тільки після дійсного прийняття хрещення людина стає здатною для приймання інших святих тайн.

Кан. 676 – У випадку наглої потреби можна уділяти хрещення, застосовуючи тільки те, що необхідне для правосильності.

Кан. 677 – § 1. Хрещення звичайно уділяє священик; але його уділяння належить, з дотриманням партикулярного права, до власного пароха того, хто має бути охрещеним, або до іншого священика за дозволом цього пароха чи місцевого Ієрарха; цей дозвіл законно припускається з поважної причини.
§ 2. У випадку необхідності дозволяється уділити хрещення дияконові або, за його відсутності або виникнення в нього перешкоди, іншому священнослужителеві, членові інституту посвяченого життя або якомусь іншому вірному християниновіь це дозволяється батькові або матері, якщо немає іншого, хто знає спосіб хрещення.

Кан. 678 – § 1. На чужій території нікому не дозволяється уділяти хрещення без відповідного дозволуь у такому дозволі парох іншої Церкви свого права не може відмовити священикові Церкви свого права, до якої має бути приписаний той, кого треба охрестити.
§ 2. У місцях, де проживає чимало вірних, які не мають пароха Церкви свого права, до якої вони належать, єпархіяльний Єпископ повинен, по змозі, призначити священика цієї Церкви, щоб уділяв хрещення.

Кан. 679 – Здатною прийняти хрещення є кожна і тільки ще не охрещена людина.

Кан. 680 – Недоношений плід, якщо живе і якщо це можливо, слід охрестити.

Кан. 681– § 1. Щоб дитину дозволено охрестити потрібно, щоб:
• 1-е - була обjрунтована надія, що вона буде вихована у вірі католицької Церкви з дотриманням § 5;
• 2-е - дали згоду батьки, принаймні одне з них, або той, хто їх законно заступає.
§ 2. Покинуту і знайдену дитину, якщо немає певності щодо її хрещення, слід охрестити.
§ 3. Недоумковатих з дитинства слід хрестити як дітей.
§ 4. Дитина батьків католиків чи навіть некатоликів, яка опинилася в такій небезпеці для життя, що є очевидною підставою для очікування її смерті перед віком самоусвідомлення, – дозволено охрещується.
§ 5. Дитина християн некатоликів дозволено охрещується, якщо батьки або принаймні одне з них або той, хто законно їх заступає, просять про це й якщо фізично або морально неможливо звернутися до власного служителя.

Кан. 682– § 1. Для того, щоб той, хто вийшов з дитинства, міг охреститися, потрібно, щоб він виявив бажання прийняти хрещення, був достатньо обізнаний з істинами віри і був випробуваний у християнському життіь слід його також напоумити про необхідність каятись за свої гріхи.
§ 2. Той, хто вийшов з дитинства і перебуває в небезпеці смерті, може бути охрещеним, якщо має якусь обізнаність з основними істинами віри й якимсь чином виявив своє бажання прийняти хрещення.

Кан. 683 – Хрещення повинно уділятись згідно з літургічними приписами Церкви свого права, до якої, згідно з правом, має бути приналежний той, хто приймає хрещення.

Кан. 684 – § 1. Відповідно до найдавнішого звичаю Церков, той, хто має бути охрещеним, повинен мати принаймні одного хресного батька.
§ 2. Обов'язком хресного батька, на підставі прийнятого завдання, є супроводити того, що вийшов з дитинства і має охреститися, під час християнського втаємничення або представляти дитину до хрещення і старатися, щоб охрещений вів християнське життя, відповідне хрещенню, і сумлінно виконував пов'язані з ним обов'язки.

Кан. 685 – § 1. Для того, щоб хтось важно виконував завдання хресного батька, вимагається, щоб:
• 1-е - прийняв три святі тайни хрещення, миропомазання і Євхаристію;
• 2-е - належав до католицької Церкви, з дотриманням § 3;
• 3-є - мав намір виконувати це завдання;
• 4-е - був призначений тим, хто має бути охрещеним, або його батьками чи опікунами або, якщо таких немає, то служителем;
• 5-е - не був батьком або матір'ю чи в подружжі з тим, хто має бути охрещеним;
• 6-е - не був покараний карою екскомуніки, навіть малої, суспензи, усунення, або позбавлення права виконувати завдання хресного батька.
§ 2. Для того, щоб хтось дозволено виконував завдання хресного батька, крім того потрібно , щоб він був у віці, що його вимагає партикулярне право, і вів життя, згідне з вірою і завданням, яке має прийняти.
§ 3. З виправданої причини можна допустити вірного якоїсь східної некатолицької Церкви до завдання хресного батька, але завжди разом із хресним католиком.

Кан. 686 – § 1. Батьки зобов'язані охрестити дитину якнайскоріше відповідно до законного звичаю.
§ 2. Парох повинен старатися, щоб батьки дитини, яка має бути охрещеною, а також ті, що мають прийняти завдання хресного батька, були належно обізнані із значенням цієї святої тайни і пов'язаними з нею обов'язками та відповідно підготовлені до прийняття тайни.

Кан. 687 – § 1. Хрещення, крім випадку необхідності, слід уділяти в парафіяльній церкві, дотримуючись законних звичаїв.
§ 2. У приватних домах хрещення можна уділяти згідно з приписом партикулярного права або з дозволу місцевого Ієрарха.

Кан. 688 – Той, хто уділяє хрещення, повинен подбати про те, щоб, якщо немає хресного батька, був принаймні свідок, який міг би підтвердити факт хрещення.

Кан. 689 – § 1. Парох місця, де відбувається хрещення, повинен докладно і невідкладно записати в книзі охрещених імена охрещених, назвавши служителя, батьків, хресних батьків, та, якщо такі є, свідків, місце і дату хрещення, вказавши одночасно місце народження і Церкву свого права, до якої охрещені приписуються.
§ 2. Якщо йдеться про дитину, яка прийшла на світ від незаміжньої матері, то треба внести ім'я матері, якщо факт її материнства публічно відомий, або вона сама з власної волі письмово або в присутності двох свідків про це просить. Треба також записати ім'я батька, якщо його батьківство підтверджує якийсь офіційний документ або заява, зроблена ним у присутності пароха і двох свідківь в інших випадках слід записати ім'я охрещеного без жодної згадки про батька або батьків.
§ 3. У випадку усиновлення дитини слід записати імена усиновителів, а також – принаймні, якщо так заведено в цивільному акті регіону – імена природних батьків, згідно з § § 1 і 2, з врахуванням приписів партикулярного права.

Кан. 690 – Якщо хрещення не було уділене ні парохом, ні в його присутності, тоді служитель повинен повідомити про це місцевого пароха.

Кан. 691– Для підтвердження хрещення, якщо це не приносить нікому шкоди, вистачає заява одного бездоганного свідка або заява самого охрещеного, яка jрунтується на безсумнівних доказах, особливо якщо прийняв хрещення той, що вийшов з дитинства.


ГЛАВА ІІ
МИРОПОМАЗАННЯ

Кан. 692– Треба, щоб ті, хто охрестився, були помазані святим миром, щоб, позначені печаттю дару Святого Духа, стали достойніщими свідками і співбудівниками Царства Христового.

Кан. 693 – Святе миро, яке складається з олії оливок або інших рослин та із пахощів, виготовляється тільки Єпископом, за винятком партикулярного права, згідно з яким це повноваження застерігається Патріярхові.

Кан. 694 – На підставі традиції східних Церков помазання святим миром уділяє священик сукупно з хрещенням або роздільно.

Кан. 695 – § 1. Миропомазання повинно уділятись разом із хрещенням, поза випадком справжньої необхідності, в якому, однак, треба старатись, щоб воно було якнайскоріше уділене.
§ 2. Якщо уділення миропомазання не відбувається сукупно з хрещенням, то священнослужитель зобов'язаний повідомити про це пароха місця, де було уділене хрещення.

Кан. 696 – § 1. Усі священики східних Церков можуть правосильно уділяти миропомазання сукупно з хрещенням або роздільно всім вірним кожної Церкви свого права, навіть латинської Церкви.
§ 2. Вірні східних Церков можуть правосильно приймати миропомазання також від священиків латинської Церкви відповідно до повноважень, якими вони наділені.
§ 3. Кожний священик дозволено уділяє миропомазання тільки вірним власної Церкви свого права, що ж стосується вірних інших Церков свого права, то це дозволено відбувається, якщо йдеться про власних підлеглих, про тих, яких охрещує дозволено з іншого титулу, або про тих, яким загрожує небезпека смерті і завжди з дотриманням угод, укладених у цій справі між Церквами свого права.

Кан. 697 – Сакраментальне впровадження в таїнство спасіння заверщується прийняттям Пресвятої Євхаристії, і тому Пресвята Євхаристія повинна уділятись після хрещення і миропомазання якнайскоріше згідно з приписом партикулярного права власної Церкви свого права.


ГЛАВА ІІІ
ПРЕСВЯТА ЄВХАРИСТІЯ

Кан. 698 – У Божественній Літургії через службу священика, що діє в особі Христа над жертвоприношенням Церкви, силою Святого Духа продовжується те, що сам Господь Ісус учинив на останній Вечері, який дав учням Своє Тіло, принесене у жертву за нас на хресті, і Свою Кров, пролиту за нас, установлюючи справжню і містичну жертву, у котрій кривава жертва на хресті з вдячністю згадується, здійснюється і в ній бере участь Церква як через жертвоприношення, так і через причастя для засвідчення і зверщення єдності Божого народу для побудови Свого Тіла, яким є Церква.

Кан. 699 – § 1. Повноваження відправляти Літургію мають тільки Єпископи і священики.
§ 2. Диякони разом з Єпископами і священиками власним служінням, відповідно до приписів літургічних книг, беруть тісніщу участь у відправі Божественної Літургії.
§ 3. Інші вірні завдяки хрещенню і помазанню святим миром, збираючись на відправу Божественної Літургії, беруть діяльну участь у _ертві Христовій у спосіб, визначений в літургічних книгах або партикулярним правом, і то повніше, якщо з цієї ж _ертви приймають Тіло і Кров Господа.

Кан. 700 – § 1. Стосовно способу відправи Божественної Літургії, чи слід її сповняти поодинці чи у співслужінні, слід мати на увазі передусім пастирські потреби вірних.
§ 2. Якщо, однак, є змога, то Божественну Літургію повинні відправляти свяще-ники разом з Єпископом як головним служителем або іншим священиком, тому що так належно виявляється єдність священства і жертвиь однак, непорушним залишається право кожного священика відправляти Божественну Літургію поодинці, але не в тому самому часі, коли в тій самій церкві відбувається співслужіння.

Кан. 701– Співслужіння Єпископів і священиків різних Церков свого права з виправданої причини, особливо заради плекання любові і засвідчення єдності між Церквами, може відбуватися з дозволу єпархіяльного Єпископа з тим, однак, що всі дотримуються приписів літургічних книг першого служителя, не допускаючи ніякого літургічного синкретизму і зберігаючи, бажано, літургічні ризи і відзнаки власної Церкви свого права.

Кан. 702– Католицьким священикам забороняється співслужити Божественну Літургію разом з некатолицькими священиками або служителями.

Кан. 703 – § 1. Чужого священика не слід допускати до відправи Божественної Літургії, хіба що він пред'явить рекомендаційного листа свого Ієрарха настоятелеві церкви, або самому настоятелеві в інший спосіб відомо про його чесність.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ має повне право видати у цій справі точніщі норми, яких повинні дотримуватись усі священики, навіть яким небудь чином вийняті з під його влади.

Кан. 704 – Божественна Літургія може похвально правитись у всі дні, за винятком тих, які виключаються згідно з приписами літургічних книг Церкви свого права, до якої священик приписаний.

Кан. 705 – § 1. Католицький священик може правити Божественну Літургію на престолі будь-якої католицької Церкви.
§ 2. Для того, щоб священик міг правити Божественну Літургію в церкві некатоликів, потрібний дозвіл місцевого Ієрарха.

Кан. 706 – Священними дарами, які подаються в Божественній Літургії, є хліб, чисто пщеничний, свіжо спечений так, щоб не було ніякої небезпеки зіпсуття, і вино натуральне з виноградних грон, не зіпсуте.

Кан. 707 – § 1. Стосовно виготовлення євхаристійного хліба, молитов священиків перед відправою Божественної Літургії, дотримування євхаристійного посту, літургічних риз, часу і місця відправи та тому подібних, повинні бути встановлені докладні приписи партикулярним правом кожної Церкви свого права.
§ 2. Усунувши здивування вірних, можна користуватися літургічними ризами і хлібом іншої Церкви свого права, якщо немає літургічних риз і хліба власної Церкви свого права.

Кан. 708 – Місцеві Ієрархи і парохи повинні дбати, щоб вірні якнайстаранніше були навчені про обов'язок приймати Пресвяту Євхаристію в небезпеці смерті і в часи, встановлені найхвалебніщою традицією або партикулярним правом власної Церкви свого права, особливо ж у Пасхальний час, коли Христос Господь переказав євхаристійні таїнства.

Кан. 709 – § 1. Пресвяту Євхаристію роздає священик або, якщо так велить партикулярне право власної Церкви свого права, – також диякон.
§ 2. Синод Єпископів патріяршої Церкви або Рада Ієрархів мають право встановити відповідні приписи, згідно з якими роздавати Пресвяту Євхаристію можуть також інші вірні.

Кан. 710 – Щодо участі дітей у Пресвятій Євхаристії, після хрещення і миропомазання, слід дотримуватися приписів літургічних книг власної Церкви свого права з застосуванням відповідних застережень.

Кан. 711– Той, хто почувається до тяжкого гріха, нехай не відправляє Божественної Літургії і не приймає Пресвяту Євхаристію, хіба що існує поважна підстава і немає нагоди прийняти тайну покаянняь у цьому випадку він зобов'язаний проявити акт досконалого жалю, який містить у собі намір приступити якнайскоріше до цієї тайни.

Кан. 712– Не слід допускати до приймання Пресвятої Євхаристії тих, хто привселюдно поводить себе недостойно.

Кан. 713 – § 1. Пресвяту Євхаристію слід розподіляти під час відправи Божественної Літургії, хіба що виправдана причина радить щось інше.
§ 2. Щодо підготовки до участі в Пресвятій Євхаристії через піст, молитви та інші дії, вірні повинні сумлінно дотримуватись приписів Церкви свого права, до якої приписані, не лише в межах території цієї ж Церкви, а й, по змозі, в цілому світі.

Кан. 714 – § 1. У церквах, де буває прилюдне богопочитання і, принаймні кілька разів у місяць, відправляється Божественна Літургія, слід берегти Пресвяту Євхаристію особливо для хворих, сумлінно дотримуючись приписів літургічних книг власної Церкви свого права, а вірні повинні з найбільшою шанобою її адорувати.
§ 2. Зберігання Пресвятої Євхаристії підлягає наглядові і керівництву місцевого Ієрарха.

Кан. 715 – § 1. Священикам можна приймати пожертви, що їх вірні, згідно з визнаним звичаєм Церкви, офірують за відправу Божественної Літургії у їхніх наміреннях.
§ 2. Можна також, якщо так дозволяє законний звичай, приймати пожертви за Літургію Напередосвячених дарів і за поминання в Божественній Літургії.

Кан. 716 – Із збереженням кан. 1013, настійно рекомендується, щоб єпархіяльні Єпископи, по змозі, впроваджували практику, відповідно до якої приймалися б тільки такі пожертви з нагоди Божественної Літургії, які вірні добровільно офіруютьь але кожний священик повинен охоче, навіть без жодної пожертви, правити Божественну Літургію в наміренні вірних, зокрема вбогих.

Кан. 717 – Якщо священики одержують пожертви за відправу Божественної Літургії від вірних іншої Церкви свого права, то мають під тяжким зобов'язанням дотримуватись приписів тієї Церкви про пожертви, хіба що жертводавець постановляє інакше.

ГЛАВА ІV
СВЯТА ТАЙНА ПОКАЯННЯ

Кан. 718 – У святій тайні покаяння вірні, які, згрішивши після хрещення, керовані Святим Духом, навертаються серцем до Бога і, пройняті болем за гріхи, постановляють жити по-новому, через службу священика, після сповіді перед ним й прийняттям достойного надолуження, одержують від Бога ласку прощення і заодно миряться з Церквою, яку зранили, здійснюючи гріхь таким чином ця свята тайна якнайбільше сприяє плеканню християнського життя і підготовляє до приймання Пресвятої Євхаристії.

Кан. 719 – Той, хто сам свідомий тяжкого гріха, повинен, по змозі, якнайскоріше приступити до святої тайни покаянняь усім же вірним настійно доручається часто приймати цю святу тайну, особливо в часи посту й покаяння, яких треба дотримуватись у власній Церкві свого права.

Кан. 720 – § 1. Індивідуальна і повна сповідь, а також прощення гріхів становлять єдиний звичайний спосіб, за допомогою якого вірний, свідомий тяжкого гріха, осягає примирення з Богом і Церквоюь тільки фізична або моральна неспроможність виправдовує відсутність такої сповідіь у такому випадку примирення можна осягнути також іншими способами.
§ 2. Розрішення гріхів одночасно багатьом каянникам без попередньої індивідуальної сповіді не може бути надане загальним способом, хіба що:
• 1-е - загрожує небезпека смерті і не вистачає часу священикові або священикам для уділення тайни покаяння кожному каянникові окремо;
• 2-е - існує поважна необхідність, а саме, коли з уваги на кількість каянників, немає достатньої кількості священиків для уділення каянникам кожному зокрема святої тайни покаяння протягом відповідного часу, внаслідок чого каянники без власної вини мусіли б залишитись довгий час без сакраментальної ласки або прийняття Пресвятої Євхаристіїь необхідність не вважається достатньою, коли сповідників немає напоготові тільки через великий наплив каянників, який може трапитись під час якоїсь великої врочистості або паломництва.
§ 3. Вирішити, чи існує така поважна необхідність, належить до єпархіяльного Єпископа, який, порадившись з Патріярхами й єпархіяльними Єпископами інших Церков свого права, що сповняють свою владу на цій території, може визначити випадки такої необхідності, також загальними приписами.

Кан. 721– § 1. Щоб вірний міг користуватися сакраментальним розрішенням від гріхів разом з багатьма каянниками одночасно, вимагається не тільки відповідна підготовка, але також постанова, що він у належний час окремо висповідається з тяжких гріхів, з яких тепер так висповідатись не може.
§ 2. Вірних слід, по змозі, повчати про ці вимоги, а крім того, головно в небезпеці смерті, заохочувати, щоб кожний виявив акт досконалого жалю.

Кан. 722– § 1. Святу тайну покаяння може уділяти тільки священик.
§ 2. Усі Єпископи на підставі права можуть уділяти святу тайну покаяння на цілому світі, хіба що стосовно дозволеності єпархіяльний Єпископ в окремому випадку виразно заперечить.
§ 3. Пресвітери для важності дій мусять мати ще й повноваження уділяти тайну покаянняь це повноваження набувається самим правом, або спеціяльним наданням з боку компетентної влади.
§ 4. Пресвітери, наділені повноваженням уділяти тайну покаяння на підставі уряду або на підставі надання місцевого Ієрарха єпархії, до якої вони належать або в якій мають місце постійного проживання, можуть правосильно уділяти тайну покаяння на цілому світі будь-яким вірним, хіба що якийсь місцевий Ієрарх у спеціяльному випадку виразно заперечитьь цим повноваженням вони дозволено користуються, дотримуючись приписів, виданих єпархіяльним Єпископом, а також з дозволу, принаймні припустимого, настоятеля церкви або, якщо йдеться про дім інституту посвяченого життя – то Настоятеля.

Кан. 723 – § 1. На підставі уряду повноваження уділяти святу тайну покаяння мають, крім місцевого Ієрарха, також парох та інший, хто заступає пароха – кожний на своїй території.
§ 2. На підставі уряду таке ж повноваження уділяти святу тайну покаяння має кожний Настоятель чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих папського або патріяршого права, якщо він є священиком, членам власного інституту, а також тим, які вдень і вночі живуть в його домі.

Кан. 724 – § 1. Тільки місцевий Ієрарх може спеціяльним наданням дати всім пресвітерам повноваження уділяти святу тайну покаяння будь-яким вірним.
§ 2. Якщо Настоятель інституту посвяченого життя наділений виконавчою владою управління, то він може надавати повноваження, про яке мова в кан. 723, § 2, згідно з приписом уставу або статутів, будь-якому пресвітерові.

Кан. 725 – Кожний священик може правосильно і дозволено розрішити від усіх гріхів будь-яких каянників у небезпеці смерті, хоч би був присутнім інший священик, який має повноваження уділяти святу тайну покаяння.

Кан. 726 – § 1. Повноваження уділяти святу тайну покаяння можна відкликати лише з поважної причини.
§ 2. Після відкликання повноваження уділяти тайну покаяння, наданого Ієрархом, про що мова в кан. 722, § 4, пресвітер втрачає його всюди на земліь коли ж воно відкликане іншою компетентною владою, то втрачає його тільки на території того, хто відкликає.
§ 3. Крім відкликання, повноваження уділяти святу тайну покаяння, про яке мова в кан. 722, § 4, припиняється внаслідок утрати уряду, приписання до якоїсь єпархії або постійного місця проживання.

Кан. 727 – У деяких випадках, для забезпечення спасіння душ, може бути доцільним обмежувати повноваження відпускати гріхи і застерігати це визначеній владіь це, однак, може статися тільки за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви або Ради Ієрархів, або Апостольського Престолу.

Кан. 728 – § 1. Апостольському Престолові застерігається право розріщати від таких гріхів:
• 1-е - прямого порушення таємниці сповіді;
• 2-е - розрішення спільника у грісі проти чистоти;
§ 2. Єпархіяльному Єпископові застерігається право розріщати від гріха спричинення аборту, якщо він був здійснений.

Кан. 729 – Будь-яке застереження розріщати від гріха не має ніякої сили:
• 1-е - якщо сповідається хворий, який не може вийти з дому, або наречений перед обрядом вінчання;
• 2-е - якщо, за розсудливим рішенням сповідника, не можна домогтися у компе-тентної влади права розрішити без поважної шкоди для каянника або без небезпеки порушення таємниці сповіді;
• 3-є - поза межами території, на якій виконує повноваження влада, яка собі це застерігає.

Кан. 730 – Розрішення спільника у грісі проти чистоти є неправосильним, окрім у небезпеці смерті.

Кан. 731– Той, хто у сповіді визнає, що фальщиво звинуватив невинного сповідника перед церковною владою у злочині намови до гріха проти чистоти, не може одержати розрішення, поки формально не відкличе фальщивого доносу і не виявить готовності направити шкоди, якщо такі мали місце.

Кан. 732– § 1. Відповідно до якості, тяжкості і кількості гріхів, зваживши, однак, на становище каянника і його готовність навернутися, сповідник повинен подати відповідний лік на недугу, накладаючи підхожі покаянні зобов'язання.
§ 2. Священик повинен пам'ятати, що він поставлений Богом служителем Божої справедливості і милосердяь він, як духовний батько, повинен давати відповідні поради, щоб кожний міг поступати у своєму покликанні до святості.

Кан. 733 – § 1. Таємниця сповіді є непорушноюь тому сповідник повинен пильно берегтись, щоб ні словом, ні знаком, ні жодним чином, чи з будь-якої причини не зрадив каянника.
§ 2. Обов'язок зберігати таємницю має також перекладач, якщо такий виступає, а також усі інші, які якимсь чином дізналися із сповіді про гріхи.

Кан. 734 – § 1. Суворо забороняється сповідникові користуватися відомостями, одержаними у сповіді, зі шкодою для каянника, навіть за умови виключення будь-якої небезпеки виявлення.
§ 2. Той, хто має владу, не може ніяким чином у зовнішньому керівництві використовувати відомості, які він одержав про гріхи, визнані будь-коли на сповіді.
§ 3. Керівники виховного інституту звичайно не повинні уділяти тайни покаяння своїм вихованцям.

Кан. 735 – § 1. Кожний, кому на підставі уряду доручена душпастирська опіка, має важкий обов'язок дбати про те, щоб доручені йому вірні мали змогу висповідатись, якщо про це відповідно попросять, а також щоб вони змогли приступити до індивідуальної сповіді у визначені і зручні для них дні і години.
§ 2. У наглій необхідності кожний священик, який має повноваження уділяти святу тайну покаяння, зобов'язаний уділити цю тайну, а в небезпеці смерті навіть будь-який інший священик.

Кан. 736 – § 1. Належним місцем уділяння тайни покаяння є церква, з дотриманням приписів партикулярного права.
§ 2. Через хворобу або якусь іншу виправдану причину цю тайну можна уділяти також поза властивим місцем.


ГЛАВА V
ЄЛЕОПОМАЗАННЯ

Кан. 737 – § 1. Через тайну намащення хворих, виконану священиком разом з молитвою, вірні, які хворіють тяжкою недугою і каються у серці, одержують ласку, завдяки якій, зміцнені надією на вічну нагороду і звільнені від гріхів, наставляються на виправлення життя й отримують допомогу подолати хворобу або терпеливо її переносити.
§ 2. У Церквах, де є звичай, що святу тайну єлеопомазання уділяє одночасно багато священиків, треба старатися, щоб цей звичай, по змозі, був збережений.

Кан. 738 – Вірні повинні радо приймати єлеопомазання, коли тяжко хворіютьь а душпастирі та рідні хворих мають дбати, щоб хворі у відповідний час зазнавали полегші від цієї святої тайни.

Кан. 739 – § 1. Єлеопомазання хворих уділяють правосильно всі священики і тільки вони.
§ 2. До пароха, парафіяльного сотрудника і всіх інших священиків належить уділяти єлеопомазання хворим, опіку над якими їм з уряду дорученоь з дозволу, принаймні припущеного, вищезгаданих осіб будь-який священик може законно уділити цю святу тайну, а, у випадку необхідності, навіть повинен.

Кан. 740 – Припускається, що тяжко хворі вірні, які втратили притомність або володіння розумом, хотіли, щоб їм ця свята тайна була уділена в небезпеці смерті або, на думку священика, в інший час.

Кан. 741– У святій тайні єлеопомазання слід уживати олії, і то, поблагословленої тим священиком, який уділяє святу тайну, хіба щось інше велить партикулярне право власної Церкви свого права.

Кан. 742– Єлеопомазання повинні докладно виконуватись із застосуванням слів, порядку і способу, приписаних у літургічних книгахь однак, у випадку необхідності вистачає одне помазання з відповідною молитвою.


ГЛАВА VІ
СВЯЧЕННЯ

Кан. 743 – Через тайну свячення, здійснену Єпископом, під дією сили Святого Духа, установлюються священнослужителі, які на різних ступенях наділяються завданням і владою, довіреними Христом Господом Його Апостолам, і послуговуються нею, щоб голосити Євангеліє, бути пастирями Божого народу і його освячувати.

Арт. І: Святитель

Кан. 744 – Тільки Єпископ правосильно уділяє свячення через рукопокладання і молитву, приписану Церквою.

Кан. 745 – Свячення Єпископів застерігається, згідно з правом, Римському Архієреєві, Патріярхові або Митрополитові так, що жодному Єпископові не дозволяється нікого висвячувати на Єпископа, хіба що раніше ствердиться законне доручення.

Кан. 746 – § 1. Єпископа повинні святити три Єпископи, за винятком випадку крайньої необхідності.
§ 2. Другим і третім Єпископами, якщо не можуть бути присутніми Єпископи тієї самої Церкви свого права, що перший висвячуючий Єпископ, можуть бути Єпископи іншої Церкви свого права.

Кан. 747 – Кандидата до дияконату або пресвітерату повинен висвячувати власний єпархіяльний Єпископ або інший єпископ при наявності законної відпускної грамоти.

Кан. 748 – § 1. Стосовно свячення того, який має бути приписаним до якоїсь єпархії, то власним єпархіяльним Єпископом є Єпископ єпархії, де кандидат має постійне місце проживання, або єпархії, служінню якій кандидат письмово виявив бажання себе присвятитиь що стосується того, хто вже приписаний до якоїсь єпархії, то власним єпархіяльним Єпископом, є Єпископ тієї єпархії.
§ 2. Підлеглого собі кандидата, приписаного до іншої Церкви свого права, єпархіяльний Єпископ не може висвячувати без дозволу Апостольського Престолуь якщо ж ідеться про кандидата, який приписаний до патріяршої Церкви і має постійне або тимчасове місце проживання в межах території цієї Церкви, такий дозвіл може дати також Патріярх.

Кан. 749 – У чужій єпархії Єпископові забороняється уділяти свячення без дозволу єпархіяльного Єпископа, хіба що партикулярне право патріяршої Церкви постановляє щось інше стосовно Патріярха.

Кан. 750 – § 1. Відпускну грамоту, дотримуючись канн. 472, 537 і 560, можуть дати:
• 1-е - власний єпархіяльний Єпископ;
• 2-е - Адміністратор патріяршої Церкви і, за згодою єпархіяльних радників, Адміністратор єпархії.
§ 2. Адміністратор патріяршої Церкви не повинен надавати відпускних грамот тим, яким відмовив Патріярх, ані Адміністратор єпархії тим, яким відмовив єпархіяльний Єпископ.

Кан. 751– Не слід давати відпускних грамот, поки нема всіх свідоцтв, яких вимагає право.

Кан. 752– Відпускні грамоти може вислати власний єпархіяльний Єпископ будь-якому Єпископові тієї самої Церкви свого права, але не Єпископові іншої від тієї, до якої належить кандидат до свячення, хіба що за дозволом тих, про яких мова в кан. 748, § 2.

Кан. 753 – Відпускна грамота може бути чимсь обумовлена або відкликана тим, хто її надає або його наступником, але раз надана не тратить правосильності у випадку припинення влади того, хто її надав.

Арт. ІІ: Суб'єкт свячення
Кан. 754 – Свячення може правосильно прийняти тільки охрещений чоловік.

Кан. 755 – Єпархіяльний Єпископ і вищий Настоятель тільки з дуже важливої причини, навіть таємної, можуть заборонити вступлення до пресвітерату підлеглому їм дияконові, призначеному до самого пресвітерату, із збереженням права на відклик згідно з приписом права.

Кан. 756 – Не дозволяється, щоб хтось будь-яким чином з будь-якої причини змущував до прийняття свячень або здатного згідно з приписом права відвертав від його прийняття.

Кан. 757 – Тому, хто відмовляється прийняти вище свячення, не можна забороняти виконування прийнятого свячення, хіба що він зазнає канонічної перешкоди чи на думку єпархіяльного Єпископа або вищого Настоятеля, заважає інша поважна причина.

1– Вимоги від кандидатів до свячення

Кан. 758 – § 1. Для того, щоб хтось міг бути законно висвяченим, вимагається:
• 1-е - прийняття миропомазання;
• 2-е - звичаї і фізичні та психічні якості, які відповідали б прийняттю свячення;
• 3-є - приписаний правом вік;
• 4-е - належні знання;
• 5-е - прийняття нижчих свячень згідно з приписами партикулярного права власної Церкви свого права;
• 6-е - дотримування проміжків часу, приписаних партикулярним правом.
§ 2. Крім того, вимагається, щоб кандидат не мав перешкод, передбачених кан. 762.
§ 3. Стосовно допущення до свячень одружених, слід дотримуватись партикуляр-ного права власної Церкви свого права або спеціяльних приписів, установлених Апостольським Престолом.

Кан. 759 – § 1. Вік приписаний для дияконату – це сповнення двадцяти трьох років, для пресвітерату – двадцяти чотирьох років зі збереженням партикулярного права власної Церкви свого права, яке вимагає вищого віку.
§ 2. Диспенза зверх року від віку, приписаного загальним правом, застерігається Патріярхові, якщо йдеться про кандидата, який має постійне або тимчасове проживання в межах території патріяршої Церквиь в іншому випадку – Апостольському Престолові.

Кан. 760 – § 1. Диякона можна висвячувати тільки після успіщного закінчення чотирьох років філософсько-теологічних студій, хіба що Синод Єпископів патріяршої Церкви або Рада Ієрархів постановляє щось інше.
§ 2. Якщо йдеться про кандидата, не призначеного до священства, то його можна висвячувати як диякона тільки після успіщного закінчення трьох років студій, про що мова в кан. 354; якщо б, можливо, в майбутньому він допускався до священства, то раніше повинен би відповідно доповнити теологічні студії.

Кан. 761– Кандидат до дияконату або пресвітерату, щоб бути дозволено свяченим, повинен подати власному Єпископові або вищому Настоятелеві власноручно написану заяву, якою засвідчує, що з власної волі і вільно прийме свячення й обов'язки, пов'язані з цим свяченням, і навічно присвятить себе церковній службі, одночасно прохаючи про допущення його до прийняття свячення.

2– Перешкоди до свячень або до священнодійств

Кан. 762– § 1. Для прийняття свячень або виконування священнодіств зазнає перешкоди той:
• 1-е - хто хворіє якоюсь формою безумства або іншої психічної недуги, внаслідок якої, за висновком фахівців, він вважається нездатним для належного виконування служби;
• 2-е - хто допустився віровідступництва, єресі або схизми;
• 3-є хто намагався увійти в подружжя, хоч би тільки цивільне, будучи або сам перешкоджений до вінчання унаслідок подружнього вузла або свячення, або прилюдного довічного обіту чистоти, чи заради жінки, яка правосильно одружена, або зв'язана таким самим обітом;
• 4-е - хто скоїв свідоме вбивство або спричинив аборт, якщо він мав місце, а також усі, хто в цьому позитивно співдіяв;
• 5-е - хто тяжко і навмисно покалічив себе або іншого або намагався покінчити з собою;
• 6-е - хто виконав акт священнодійства, зарезервований тим, які мають єпископ-ське або пресвітерське свячення, або сам не маючи цього свячення, або маючи заборону виконувати його через якусь канонічну кару;
• 7-е - хто виконує заборонений священнослужителям уряд або управління, з якого повинен розраховуватися, аж поки не звільниться, залишивши уряд або управління і розрахувавшись;
• 8-е - неофіт, хіба що він, на думку Ієрарха, є досить перевіреним.
§ 2. Дії, з яких можуть виникнути перешкоди, про які мова в § 1, чч. 2-6, не породжують їх, хіба що були вчинені тяжкі і зовнішні гріхи після хрещення.

Кан. 763 – Перешкоди в священнодійствах зазнає той:
• 1-е - хто, бувши перешкоджений до прийняття свячень, недозволено їх прийняв;
• 2-е - хто скоїв проступки або вчинив дії, про які мова в кан. 762, § 1, чч. 2-6;
• 3-є - хто хворіє безумством або іншою психічною хворобою, про яку мова в кан. 762, § 1, ч. 1, поки Ієрарх, за порадою експерта, не дозволить виконувати священ-нодійства.

Кан. 764 – Перешкоди у прийманні свячень або виконуванні священнодійств не можуть встановлюватись партикулярним правомь не допускається звичай, який вводить нову перешкоду або суперечить перешкоді, встановленій загальним правом.

Кан. 765 – Незнання перешкод не звільняє від них.

Кан. 766 – Перешкоди примножуються з різних причин, але не внаслідок повторення тієї самої причини, хіба що йдеться про перешкоду, яка походить із свідомого вбивства або спричинення аборту, який мав місце.

Кан. 767 – § 1. Єпархіяльний Єпископ або Ієрарх інституту посвяченого життя може диспензувати своїх підлеглих від перешкод приймати свячення або виконувати свяченнодійства, за винятком таких випадків:
• 1-е - якщо факт, який становить перешкоду, передано на розгляд суду;
• 2 -е - від перешкод, про які мова в кан. 762, § 1, чч. 2-4.
§ 2. Диспенза від цих перешкод застерігається Патріярхові щодо кандидатів або священнослужителів, які мають постійне або тимчасове місце проживання в межах території очолюваної ним Церквиь в іншому випадку – Апостольському Престолові.
§ 3. Таке ж повноваження диспензувати належить будь-якому сповідникові в наглих таємних випадках, коли не можна звернутися до компетентної влади і загрожує небезпека поважної шкоди або неслави, але тільки для того, щоб каянники могли законно виконувати вже прийняті свячення із збереженням обов'язку звернутися якнайскоріше до цієї влади.

Кан. 768 – § 1. У просьбі про одержання диспензи слід указати всі перешкодиь однак, загальна диспенза стосується також перешкод, не згаданих у добрій вірі, за винятком тих, про які мова в кан. 762, § 1, ч. 4, та інших, переданих до судуь не охоплює, однак, пропущених у злій вірі.
§ 2. У випадку перешкоди, яка випливає з свідомого вбивства або спричинення аборту, для важності диспензи слід подати також кількість проступків.
§ 3. Загальна диспенза від перешкод, надана для одержання свячень, стосується всіх свячень.

Арт. ІІІ: Те, що повинно передувати свяченням

Кан. 769 – § 1. Влада, яка допускає кандидатів до свячень, повинна одержати:
• 1-е - заяву, про яку мова в кан. 761, і свідоцтво останнього свячення або, якщо йдеться про перше свячення, то також свідоцтво про хрещення і миропомазання;
• 2-е - якщо кандидат одружений, свідоцтво про одруження і письмову згоду дружини;
• 3-є - свідоцтво про закінчення студій;
• 4-е - посвідчення про добрі звичаї цього кандидата, видане ректором семінарії або Настоятелем інституту посвяченого життя або священиком, яким кандидат з поза семінарії був рекомендований;
• 5-е - посвідчення, про яке мова в кан. 771, § 3;
• 6-е - посвідчення, якщо вважає це за потрібне, інших єпархіяльних Єпископів або Настоятелів інститутів посвяченого життя, де кандидат деякий час перебував, про якості кандидата і вільність його від будь-якої канонічної перешкоди.
§ 2. Ці документи мають зберігатися в архіві цієї влади.

Кан. 770 – Єпископ, який висвячує, може задовольнитися законною відпускною грамотою, яка стверджує здатність кандидата для прийняття свячення, але не обов'язковоь якщо він згідно зі своєю совістю вважає, що кандидат не надається, то хай його не висвячує.

Кан. 771– § 1. Імена кандидатів до свячень, згідно з приписом партикулярного права, повинні стати відомими в парафіяльній церкві кожного кандидата.
§ 2. Усі вірні повинні ще до свячення повідомляти єпархіяльного Єпископа або пароха про перешкоди, якщо якісь їм відомі.
§ 3. Парохові, який здійснює оголошення, а також іншому пресвітерові єпархіяль-ний Єпископ, якщо вважає за потрібне, повинен доручити, щоб той докладно дізнався про життя і звичаї кандидатів від осіб, які заслуговують довіри, і вислав єпархіяльній курії посвідчення з повідомленням про наслідки цього розпитування і про оголошення.
§ 4. Єпархіяльний Єпископ не повинен занехати інші способи дослідження, навіть приватні, якщо вважає це за доцільне.

Кан. 772– Кожний кандидат, що має прийняти свячення, повинен відбути реколекції в спосіб, окреслений партикулярним правом.

Арт. ІУ: Час, місце, запис і свідоцтво свячення

Кан. 773 – Свячення повинні уділятись при якнайбільшій присутності вірних у церкві, в неділю або у свято, хіба що виправдана причина підказувала б щось інше.

Кан. 774 – § 1. Після уділення свячення слід імена всіх висвячених і Єпископа, який висвячував, місце і день свячення записати в спеціяльній книзі, для збереження в архіві єпархіяльної курії.
§ 2. Єпископ-святитель повинен видати кожному висвяченому автентичне свідоцтво про прийняття свяченняь ті, що були висвячені Єпископом на підставі відпускних грамот, повинні згадане свідоцтво пред'явити власному єпархіяльному Єпископові або вищому Настоятелеві для запису свячення в спеціяльній книзі, що має зберігатися в архіві.

Кан. 775 – Єпархіяльний Єпископ або вищий Настоятель про кожне свячення дия-кона повинні вислати повідомлення парохові, в якого записане хрещення висвяченого.


ГЛАВА VІІ
ПОДРУЖЖЯ

Кан. 776 – § 1. Подружній союз, заснований Творцем і наділений його законами, завдяки якому чоловік і жінка за невідкличною особистою згодою утворюють взаємну спільність усього життя, за своєю природою призначається для добра супругів та народження і виховання дітей.
§ 2. З установи Христа правосильне подружжя між хрещеними є тим самим святою тайною, якою на зразок бездоганної злуки Христа з Церквою Бог об'єднує їх і вони немов освячується та зміцнюється ласкою тайни.
§ 3. Істотними прикметами є одність і нерозривність, які в подружжі між хрещеними набувають особливої сили з огляду на святу тайну.

Кан. 777 – На підставі подружжя між супругами виникають рівні права й обов'язки в тому, що стосується спільності подружнього життя.

Кан. 778 – Одружуватися можуть усі, яким право цього не забороняє.

Кан. 779 – Подружжя користується прихильністю права, тому при сумніві треба вважати його правосильним, поки не буде доведено щось протилежне.

Кан. 780 – § 1. Подружжя католиків, навіть якщо тільки одна сторона є католицькою, підлягає не тільки Божому праву, а й канонічному, з дотриманням компетенції державної влади стосовно чисто цивільних наслідків подружжя.
§ 2. Подружжя між католицькою стороною і хрещеною некатолицькою стороною, із збереженням Божого права, керується також:
• 1-е - власним правом Церкви або церковної Спільноти, до якої належить некатолицька сторона, якщо ця Спільнота має власне подружнє право;
• 2-е - правом, яке зобов'язує некатолицьку сторону, якщо церковна Спільнота, до якої вона належить, не має власного подружнього права.

Кан. 781– У випадку коли Церква повинна вирішувати про правосильність подружжя хрещених некатоликів, то:
• 1-е - стосовно права, яке зобов'язувало сторони під час вінчання, слід дотримува-тись кан. 780, § 2.
• 2-е - стосовно форми обряду вінчання Церква визнає будь-яку форму, приписану або допущену правом, якій підлягали сторони під час одруження, якщо тільки згода була висловлена в прилюдній формі, а також якщо принаймні одна сторона належить до якоїсь некатолицької східної Церкви, то подружжя було заверщене згідно із священним обрядом.

Кан. 782– § 1. Заручини, які похвально передують подружжю, відповідно до найдавнішої традиції східних Церков, підлягають партикулярному праву власної Церкви свого права.
§ 2. Обіцянка одружитись не дає підстави виступити із скаргою, яка б вимагала одруження, дає, однак, підставу вимагати відшкодування витрат, якщо такі мали місце.

Арт. І: Пастирська турбота і дії, які передують одруженню

Кан. 783 – § 1. Душпастирі зобов'язані турбуватись про те, щоб вірні готувались до подружнього стану5
• 1-е - через проповідування і катехизу, відповідно пристосовану до молоді і старших, завдяки чому вірні могли б одержати повчання про значення християнського подружжя, про взаємні обов'язки супругів, а також про головне право й обов'язок, які мають батьки – по змозі дбати про фізичне, релігійне, моральне, суспільне і культурне виховання дітей;
• 2-е - через особисте повчання наречених перед подружжям, яке б готувало наречених до нового стану.
§ 2. Нареченим католикам наполегливо доручається під час вінчання прийняти Пресвяту Євхаристію.
§ 3. Після вінчання душпастирі повинні подавати супругам допомогу, щоб ті, вірно зберігаючи і шануючи подружній союз, проводили що раз святіше і досконаліше життя в сім’ї.

Кан. 784 – На підставі партикулярного права кожної Церкви свого права, в погодженні з єпархіяльними Єпископами інших Церков свого права, які виконують владу на тій самій території, слід установити норми щодо іспиту наречених та інших засобів для проведення перевірки перед одруженням, особливо стосовно хрещення і вільного стануь після старанного дотримання таких норм можна приступити до вінчання.

Кан. 785 – § 1. Душпастирі зобов'язані, залежно від потреб місця і часу, запобігати відповідними засобами всім небезпекам щодо неправосильного і недозволеного одруженняь тому перед вінчанням слід упевнитись що ніщо не стоїть на перешкоді його правосильному і дозволеному укладанню.
§ 2. Якщо в небезпеці смерті не можна мати інших доказів, то вистачає – якщо немає противних підозрінь – запевнення наречених, у разі потреби, навіть під присягою, що вони були охрещені і не зазнають ніякої перешкоди.

Кан. 786 – Усі вірні мають обов'язок відомі їм перешкоди виявляти перед благословенням подружжя парохові або місцевому Ієрархові.

Кан. 787 – Парох, який провів перевірку, повинен негайно автентичним докумен-том повідомити про результат пароха, до якого належить благословити подружжя.

Кан. 788 – Якщо ж після докладної перевірки залишається ще якийсь сумнів про наявність перешкоди, то парох повинен доповісти про це місцевому Ієрархові.

Кан. 789 – Хоч зрештою подружжя можна правосильно укласти, священик, крім інших випадків, окреслених правом, не повинен без дозволу місцевого Ієрарха благословити:
• 1-е - подружжя неосілих;
• 2-е - подружжя, яке не може бути визнане або укладене згідно з приписами цивільного права;
• 3-є - подружжя особи, яка зв'язана природними обов'язками щодо третьої сторони або щодо дітей, які появилися з попереднього зв'язку з тією стороною;
• 4-е - подружжя неповнолітніх без відома батьків або проти їхньої волі;
• 5-е - подружжя особи, якій церковний вирок забороняє переходити до нового подружжя, поки вона не виконає певних умов;
• 6-е - подружжя особи, яка публічно покинула католицьку віру, навіть якщо не перейшла до некатолицької Церкви або Спільнотиь але місцевий Ієрарх хай не дає дозволу, поки не будуть виконані приписи в цьому випадку кан. 814, з застосуванням відповідних модифікацій.


Арт. ІІ: Розриваючі перешкоди в загальному

Кан. 790 – § 1. Розриваюча перешкода робить особу нездатною для правосильного укладання подружжя.
§ 2. Перешкода, хоч би існувала тільки з боку однієї з двох сторін, робить подружжя неправосильним.

Кан. 791– Перешкода вважається прилюдною, якщо може бути доведена у зовнішній сферіь інакше вона є таємною.

Кан. 792– Партикулярним правом Церкви свого права не слід установлювати розриваючі перешкоди, як тільки з дуже поважної причини, в погодженні з зацікавленими єпархіяльними Єпископами інших Церков свого права і порадившись з Апостольським Престоломь однак жодна нижча влада не може встановлювати нові розриваючі перешкоди.

Кан. 793 – Відкидається звичай, який запроваджує нову перешкоду, або суперечить перешкодам, які вже існують.

Кан. 794 – § 1. Місцевий Ієрарх може в окремому випадку заборонити одруження підлеглим йому вірним, де б вони не перебували, а також іншим вірним Церкви свого права, які в даний час перебувають в межах території єпархії, але тільки тимчасово, з поважної причини і поки вона триває.
§ 2. Якщо йдеться про місцевого Ієрарха, який виконує свою владу в межах території патріяршої Церкви, то Патріярх може додати до такої заборони клявзулу, розриваючу подружжяь в інших випадках – тільки Апостольський Престол.

Кан. 795 – § 1. Місцевий Ієрарх може звільнити від перешкод церковного права підлеглих йому вірних, де б вони не перебували, а також інших вірних Церкви свого права, які в даний час приписані до неї і перебувають у межах території єпархії, за винятком таких перешкод:
• 1-е - свячення;
• 2-е - довічного прилюдного обіту чистоти, складеного в чернечому інституті, хіба що йдеться про Згромадження єпархіяльного права;
• 3-є - супруговбивства.
§ 2. Диспенза від цих перешкод застерігається Апостольському Престолові, але Патріярх може диспензувати від перешкод супруговбивства і довічного прилюдного обіту чистоти, складеного в Згромадженнях будь-якого юридичного стану.
§ 3. Ніколи не надається диспенза від перешкод кровного споріднення в прямій лінії або в другому ступені бічної лінії.

Кан. 796 – § 1. Коли загрожує небезпека смерті, місцевий Ієрарх може підлеглих йому вірних, де б вони не перебували, а також інших вірних, які в даний момент перебувають у межах території єпархії, диспензувати від приписаної правом форми вінчання та від усіх і окремих перешкод з церковного права, чи публічних, чи таємних, за винятком перешкоди, яка випливає із свячення пресвітерату.
§ 2. У тих самих обставинах, але тільки у випадках, коли не можна звернутися навіть до місцевого Ієрарха, таку саму владу звільняти мають парох, інший священик, наділений повноваженням благословити подружжя, і католицький священик, про якого мова в кан. 832, § 2ь а сповідник має таку ж владу, якщо йдеться про таємну перешкоду для внутрішньої сфери чи під час тайни сповіді чи поза нею.
§ 3. Під неможливістю звернутися до місцевого Ієрарха розуміється випадок, якщо це можна зробити тільки в інший спосіб, ніж за допомогою листа або через особистий доступ.

Кан. 797 – § 1. Якщо перешкода виявляється, коли вже все готове до вінчання і одруження не можна відкласти без правдоподібної небезпеки великого лиха, то поки від компетентних властей не буде одержана диспенза, владу диспензування від усіх перешкод, за винятком тих, про які мова в кан. 795, § 1, чч. 1і 2, мають місцевий Ієрарх і, якщо випадок таємний, всі, про яких мова в кан. 796, § 2, з дотриманням приписаних там умов.
§ 2. Ця влада поширюється також на надання подружжю узаконення, якщо загрожує така сама небезпека і немає часу звернутися до компетентних властей.

Кан. 798 – Священики, про яких мова в канн. 796, § 2 і 797, § 1, повинні негайно повідомити місцевого Ієрарха про надання диспензи або узаконення для зовнішнього обсягуь вона повинна бути записана в книзі подружжів.

Кан. 799 – Якщо нічого іншого не постановляє рескрипт Апостольського Престолу або Патріярха чи місцевого Ієрарха в межах їх компетенції, то диспенза від таємної перешкоди, надана у внутрішній не сакраментальній сфері, повинна бути записана у таємному архіві єпархіяльної курії і не потрібна вже інша диспенза для зовнішньої сфери, навіть якщо таємна перешкода стане пізніше прилюдною.

Арт. ІІІ: Окремі перешкоди

Кан. 800 – § 1. Не можуть важно укласти подружжя чоловік до закінчення шістнадцяти років життя і жінка до закінчення чотирнадцяти років.
§ 2. Партикулярне право Церкви свого права може встановлювати вищий вік для законного вінчання.

Кан. 801– § 1. Статеве безсилля, попереднє і тривале, з боку чоловіка або жінки, абсолютне чи відносне, розриває подружжя з самої його природи.
§ 2. Якщо перешкода статевого безсилля є сумнівною, чи сумнів цей правовий чи фактичний, то не слід забороняти подружжя ані також, поки існує сумнів, визнавати його недійсним.
§ 3. Безплідність не забороняє подружжя, ані не розриває його зі збереженням кан. 821.

Кан. 802– § 1. Неправосильно намагається укласти подружжя той, хто зв'язаний вузлами попереднього подружжя.
§ 2. Хоч би перше подружжя було неправосильне або було з якоїсь причини розв'язане, однак не можна укладати нове подружжя, поки, згідно з правом і достовірно не буде встановлена неправосильність або розв'язання першого.

Кан. 803 – § 1. Правосильно укладати подружжя з нехрещеними не можна.
§ 2. Якщо під час одруження сторона загально вважалась хрещеною або її хрещення було сумнівним, то треба припускати, згідно з приписом кан. 779, правосильність подружжя, поки достовірно не буде доведено, що одна сторона є хрещена, а друга нехрещена.
§ 3. Щодо умов диспензування слід застосовувати кан. 814.
Кан. 804 – Неправосильно намагається вступити подружжя той, хто був поставлений у священичий чин.
Кан. 805 – Неправосильно намагається вступити в подружжя той, хто склав довічний обіт чистоти в чернечому інституті.
Кан. 806 – Не може бути правосильно укладене подружжя з особою викраденою або хоч би затриманою з наміром одруження, хіба що пізніше, звільнена від викрадача або затримуючого, і перебуваючи у безпечному і вільному місці, сама з власної волі вибере це подружжя.
Кан. 807 – § 1. Хто заради подружжя з певною особою заподіяв смерть її супругові або власному супругові, той неправосильно намагається одружитися.
§ 2. Неправосильно також намагаються одружитися ті, хто через фізичну або моральну співучасть спричинив смерть супруга.
Кан. 808 – § 1. У прямій лінії кровного споріднення неправосильним є подружжя між усіма висхідними і нисхідними.
§ 2. У бічній лінії воно є неправосильним аж до четвертого ступеня включно.
§ 3. Ніколи не можна дозволити на подружжя, якщо існує якийсь сумнів, чи сторони є кровноспоріднені в будь-якому ступені прямої лінії або в другому ступені бічної лінії.
§ 4. Перешкода кровного споріднення не помножується.

Кан. 809 – § 1. Посвоячення розриває подружжя в будь-якому ступені прямої лінії і в другому ступені бічної лінії.
§ 2. Перешкода посвоячення не помножується.

Кан. 810 – § 1. Перешкода прилюдної пристойності постає:
• 1-е - з неправосильного подружжя після розпочаття спільного життя;
• 2-е - з відомого або явного наложництва;
• 3-є - з розпочаття спільного життя тих, що зобов'язані до приписаної правом форми вінчання, намагалися б одружитися у присутності цивільного службовця або некатолицького служителя.
§ 2. Ця перешкода розриває подружжя в першому ступені прямої лінії між чоловіком і кровноспорідненими жінки, а також між жінкою і кровноспорідненими чоловіка.

Кан. 811– § 1. На підставі хрещення між хресним батьком і похресником та його батьками виникає духовне споріднення, яке розриває подружжя.
§ 2. Якщо хрещення повторюється умовно, то духовне споріднення не виникає, хіба що знову брав участь в обряді той самий хресний батько.

Кан. 812– Не можуть правосильно одружитися між собою ті, що є зв'язані правовим спорідненням, яке постало з усиновлення в прямій лінії або в другому ступені бічної лінії.


Арт. ІV: Мішані подружжя

Кан. 813 – Подружжя між двома хрещеними особами, з яких одна католицька, а друга некатолицька, без попереднього дозволу компетентної влади є заборонене.
Кан. 814 – Дозвіл з виправданої причини може дати місцевий Ієрархь але нехай його не дає, якщо не будуть виконані такі умови:
• 1-е - католицька сторона повинна заявити, що вона готова відсунути від себе небезпеку втрати віри, і дати щиру обіцянку, що зробить усе в міру сил, щоб усі діти були охрещені і виховані в католицькій Церкві;
• 2-е - друга сторона повинна бути своєчасно повідомленою про обіцянки, які дала католицька сторона, так щоб справді була свідома змісту обіцянки і зобов'язання католицької сторони;
• 3-є - обидві сторони повинні бути ознайомленими з цілями й істотними особливостями подружжя, яких не може виключити жодна сторона.

Кан. 815 – Партикулярним правом кожної Церкви свого права повинен бути установлений спосіб, як треба робити такі заяви й обіцянки, що завжди вимагаються, і повинен бути окреслений спосіб, яким чином це має бути відомо у зовнішній сфері й як має бути повідомлена некатолицька сторона.

Кан. 816 – Місцеві Ієрархи та інші душпастирі повинні дбати про те, щоб католицькому супругові і дітям з мішаного подружжя не бракувало духовної допомоги для виконання їх обов'язків совісті. Вони мають також допомагати супругам у плеканні єдності у спільному подружньому і родинному житті.

Арт. V: Подружня згода

Кан. 817 – § 1. Подружня згода – це акт волі, на підставі якого чоловік і жінка через нерозривний союз взаємно себе віддають і приймають одне одного для утворення подружжя.
§ 2. Подружня згода не може бути заступлена ніякою людською владою.

Кан. 818 – Нездатними для укладання подружжя є ті, які:
• 1-е - позбавлені достатнього користування розумом;
• 2-е - мають поважний брак оціночного розпізнання щодо істотних подружніх прав і обов'язків, які взаємно передаються і приймаються;
• 3-є - з причин психічної природи нездатні взяти на себе істотні подружні обов'язки.

Кан. 819 – Для того, щоб могла заіснувати подружня згода, потрібно, аби ті, хто одружуються, знали принаймні, що подружжя є тривалим союзом між чоловіком і жінкою, спрямованим для народжування дітей через певну статеву співдію.

Кан. 820 – § 1. Помилка щодо особи робить подружжя неправосильним.
§ 2. Помилка щодо якості особи, хоч би була причиною одруження, не розриває подружжя, хіба що саме ця якість була безпосередньо і принципово задумана.

Кан. 821– Хто одружується, обманутий підступом, учиненим заради одержання згоди на подружжя щодо певної якості другої сторони, яка може за своєю природою поважно порушити спільність подружнього життя, той укладає його неправосильно.

Кан. 822– Помилка щодо єдності або нерозривності, або гідності тайни подружжя не порушує подружньої згоди, якщо не детермінує волі.

Кан. 823 – Знання або думка про недійсність подружжя необов'язково виключає подружню згоду.

Кан. 824 – § 1. Приймається, що внутрішня згода відповідає словам або знакам, ужитим при укладанні подружжя.
§ 2. Якщо, однак, одна із сторін або обидві позитивним актом волі виключили б саме подружжя або якийсь істотний елемент подружжя, або якусь істотну властивість, укладають його неправосильно.
Кан. 825 – Неправосильним є подружжя, укладене під примусом або під впливом якогось тяжкого страху ззовні, хоч би не зумисно викликаного, для звільнення від якого, хтось змушений був вибрати подружжя.

Кан. 826 – Не можна правосильно укладати подружжя з умовою.
Кан. 827 – Хоч подружжя було укладене неправосильно з уваги на перешкоду або брак приписаної правом форми вінчання, то, однак, приймається, що дана згода триває, поки не стане відомо про її відкликання.

Арт. VІ: Форма вінчання

Кан. 828 – § 1. Тільки ті подружжя правосильні, які укладаються згідно із святим обрядом перед місцевим Ієрархом чи парохом або ж священиком, якому одним з цих двох було надане повноваження благословити подружжя, а також у присутності принаймні двох свідків, однак, згідно з приписами наступних канонів і з дотриманням винятків, про які мова в канн. 832 і 834, § 2.
§ 2. Священним вважається цей обряд через саму участь священика, який асистує і благословить.

Кан. 829 – § 1. Місцевий Ієрарх і місцевий парох, які канонічно одержали свій уряд, і доки законно виконують уряд, всюди в межах своєї території правосильно благословлять подружжя, чи коли наречені є їх підлеглими, чи якщо принаймні одна з двох сторін належить до власної Церкви свого права.
§ 2. Ієрарх і персональний парох на підставі свого уряду в межах своєї округи правосильно благословлять тільки ті подружжя, з яких принаймні одна сторона є їм підлеглою.
§ 3. Патріярх на підставі самого права наділений повноваженням благословити повсюдно подружжя, дотримуючись того, чого законно слід дотримуватись, якщо принаймні одна сторона приписана до очолюваної ним Церкви.

Кан. 830 – § 1. Місцевий Ієрарх і місцевий парох, поки законно виконують свій уряд, можуть надавати священикам будь-якої Церкви свого права, навіть латинської Церкви, повноваження благословити подружжя в межах своєї території.
§ 2. Загальне повноваження благословити подружжя може надати тільки місцевий Ієрарх з дотриманням кан. 302, § 2.
§ 3. Щоб надання повноваження благословити подружжя було правосильним, воно повинно бути надане визначеним священикам у виразний спосіб, а якщо йдеться про загальне повноваження, – надане в письмовій формі.
Кан. 831– § 1. Місцевий Ієрарх або місцевий парох дозволено благословляють подружжя:
• 1-е - після того, як упевнились щодо постійного або тимчасового місця проживання, або одномісячного проживання або, якщо йдеться про неосілих, перебування в даний час одного з двох наречених у місці одруження;
• 2-е - якщо при відсутності таких умов, вони мають дозвіл Ієрарха або пароха постійного або тимчасового місця проживання однієї з двох сторін, хіба що слушна причина інше виправдовує;
• 3-є - також у виключному місці іншої Церкви свого права, хіба що Ієрарх, який у цьому місці виконує свою владу, виразно це забороняє.
§ 2. Подружжя слід укладати перед парохом нареченого, хіба що партикулярне право велить щось інше або виправдовує слушна причина.

Кан. 832– § 1. Якщо немає доступу до компетентного згідно з приписом права священика або не можна до нього дістатись без поважної невигоди, то ті, що мають намір увійти у справжнє подружжя, можуть його правосильно і дозволено укласти в присутності самих лише свідків:
• 1-е - в небезпеці смерті;
• 2-е - поза небезпекою смерті, якщо розсудливо передбачається, що такий стан речей буде тривати місяць.
§ 2. В обох випадках, якби поруч був інший священик, то його по змозі слід попросити, щоб поблагословив подружжя, з дотриманням правосильності подружжя в присутності лише свідківь у цих випадках можна запросити також некатолицького священика.
§ 3. Якщо одруження відбулося лише в присутності свідків, то супруги не повинні занедбати одержати від священика якнайскоріше благословення подружжя.

Кан. 833 – § 1. Місцевий Ієрарх може надати будь-якому католицькому священикові повноваження благословити подружжя вірних якоїсь східної некатолицької Церкви, які не можуть звернутися до священика власної Церкви без поважної невигоди, якщо вони з власної волі про це попросять і якщо ніщо не заважає правосильному і дозволеному укладенню подружжя.
§ 2. Католицький священик, по змозі, поки поблагословить подружжя, повинен повідомити про це компетентну владу тих вірних.

Кан. 834 – § 1. Слід дотримуватися приписаної правом форми вінчання, якщо принаймні одна сторона з тих, що одружуються, охрещена в католицькій Церкві або прийнята до неї.
§ 2. Якщо ж католицька сторона, приписана до якоїсь східної Церкви, одружується із стороною, яка належить до некатолицької східної Церкви, то треба дотримуватись приписаної правом форми вінчання тільки для дозволеностіь для правосильності ж вимагається благословення священика з дотриманням інших вимог, яких законно треба дотримуватись.

Кан. 835 – Диспенза від приписаної правом форми вінчання застерігається Апостольському Престолові або Патріярхові, який повинен надавати її лише з дуже поважної причини.

Кан. 836 – Поза випадком необхідності під час вінчання слід дотримуватися приписів літургічних книг і законних звичаїв.

Кан. 837 – § 1. Для правосильного подружжя необхідно, щоб сторони були присутні разом одночасно і взаємно висловили згоду на подружжя.
§ 2. Не можна правосильно вінчатися через уповноваженого, хіба що партикулярне право власної Церкви свого права постановляє щось інше. У цьому випадку слід подбати також про умови, за яких можна укладати таке подружжя.

Кан. 838 – § 1. Вінчатися слід у парафіяльній церкві або за дозволом місцевого Ієрарха або місцевого пароха в іншому святому місціь а в інших місцях вінчатися можна тільки за дозволом місцевого Ієрарха.
§ 2. Щодо часу вінчання треба дотримуватись приписів, установлених партикулярним правом власної Церкви свого права.
Кан. 839 – Забороняється до і після канонічного вінчання інше релігійне укладання того ж подружжя для вираження або відновлення подружньої згодиь подібно забороняється релігійне вінчання, в якому і католицький священик і некатолицький служитель вимагають згоди сторін.
Кан. 840 – § 1. Дозвіл на таємне вінчання місцевий Ієрарх може дати з поважної і наглої причини і він містить у собі важкий обов'язок зберігати таємницю з боку місцевого Ієрарха, пароха, священика, наділеного повноваженням благословити подружжя, свідків і одного супруга, якщо другий супруг не погоджується на розголошування.
§ 2. Обов'язок зберігати таємницю з боку місцевого Ієрарха припиняється, якщо через її зберігання загрожує поважне згіршення або велика шкода для святості подружжя.
§ 3. Подружжя, укладене таємно, слід записувати тільки в окремій книзі, яка повинна зберігатись у таємному архіві єпархіяльної курії, хіба що на перешкоді стоїть дуже поважна причина.

Кан. 841– § 1. Після вінчання парох місця, де воно відбулось, або його заступник, хоч би ніхто з них не благословив подружжя, повинен якнайскоріше записати в книзі подружжів імена супругів, священика, який благословив, і свідків, місце і день вінчання, якщо потрібно, диспензу від форми вінчання або перешкод та її автора разом з перешкодою і її ступенемь надання повноваження благословити подружжя та інше відповідно до способу, приписаного власним єпархіяльним Єпископом.
§ 2. Крім того, місцевий парох повинен також записати в книзі охрещених, що супруг одружився у такий то день в його парафіїь якщо ж супруг був охрещений деінде, то місцевий парох повинен вислати свідоцтво про одруження сам або через єпархіяльну курію парохові, у якого записане хрещення супруга, і нехай не буде спокійним, поки не одержить повідомлення про запис подружжя в книзі охрещених.
§ 3. Якщо подружжя було укладене згідно з приписом кан. 832, то священик, якщо його благословив, а в противному разі свідки і супруги повинні подбати, щоб укладене одруження було якнайскоріше записане в приписаних книгах.

Кан. 842– Якщо подружжя або узаконюється для зовнішньої сфери або визнається недійсним або згідно з законом розв'язується, крім випадку смерті, то треба повідомити пароха місця вінчання, щоб він здійснив запис у книгах подружжів і охрещених.

Арт. VІІ: Узаконення подружжя
1– Звичайне узаконення

Кан. 843 – § 1. Для узаконення подружжя, неправосильного через розриваючу перешкоду, потрібно, щоб перестала існувати перешкода або була надана диспенза від неї і відновила згоду принаймні одна сторона, свідома перешкоди.
§ 2. Це відновлення вимагається для правосильності узаконення, хоч би спочатку обидві сторони висловили згоду і потім її не відкликали.

Кан. 844 – Відновлення згоди повинно бути новим актом волі на подружжя, про яке відновлююча сторона знає або припускає, що воно було від початку неправосильне.

Кан. 845 – § 1. Якщо перешкода є прилюдною, то обидві сторони повинні відновити подружню згоду у приписаній правом формі вінчання.
§ 2. Якщо перешкода є таємною, то вистачає, щоб згода була відновлена приватно і таємноь причому стороною свідомою перешкоди, якщо триває згода висловлена другою стороною, або двома сторонами, коли перешкода відома обом сторонам.

Кан. 846 – § 1. Подружжя, неправосильне через брак згоди, узаконюється, як тільки сторона, яка не висловила згоди, вже її дає, якщо триває згода, висловлена другою стороною.
§ 2. Якщо браку згоди не можна довести, то вистачає приватне і таємне відновлення згоди стороною, яка її не висловила.
§ 3. Якщо брак згоди можна довести, необхідне відновлення її у приписаній правом формі вінчання.

Кан. 847 – Щоб подружжя, неправосильне через брак приписаної правом форми вінчання, стало правосильним, воно мусить бути заново укладене у цій формі.

2– Оздоровлення в корені
Кан. 848 – § 1. Оздоровлення в корені неправосильного подружжя - це узаконення його без відновлення згоди, уділене компетентною владою. Містить воно у собі диспензу від перешкоди, якби така існувала, і від приписаної правом форми вінчання, якщо вона не була дотримана, а також від переведення канонічних наслідків у минуле.
§ 2. Узаконення стається від моменту надання ласки зате переведення наслідків у минуле відноситься до моменту укладення подружжя, хіба що в наданні ласки виразно застерігається щось інше.
Кан. 849 – § 1. Оздоровлення подружжя в корені може бути правосильно надане навіть без відома однієї або обох сторін.
§ 2. Оздоровлення в корені слід надавати тільки з поважної причини і якщо є вірогідним, що сторони хочуть підтримувати спільність подружнього життя.
Кан. 850 – § 1. Неправосильне подружжя може бути оздоровлене, якщо триває згода обох сторін.
§ 2. Подружжя, неправосильне через перешкоду з Божого права, може бути оздоровлене тільки після того, як перестала існувати перешкода.
Кан. 851– § 1. Якщо з боку однієї або обох сторін немає згоди, подружжя не можна оздоровити в корені, без уваги на те, чи згоди не було спочатку чи була висловлена спочатку, а потім була відкликана.
§ 2. Якщо ж спочатку згоди не було, але пізніше вона була висловлена, оздоровлення може бути надане від моменту висловлення згоди.
Кан. 852– Патріярх і єпархіяльний Єпископ можуть надати оздоровлення в корені в окремих випадках, якщо перешкодою правосильності подружжя стоїть брак приписаної правом форми вінчання, або якась перешкода, від якої самі можуть диспензувати, і у приписаних правом випадках, якщо були виконані умови, про які мова в кан. 814ь в інших випадках і якщо йдеться про перешкоду з Божого права, яка вже перестала діяти, оздоровлення в корені може надати лише Апостольський Престол.

Арт. VІІІ: Розлучення супругів
1– Розірвання подружнього вузла
Кан. 853 – Священний подружній вузол після довершення подружжя не може бути розв'язаним ніякою людською владою і з жодної причини, крім смерті.
Кан. 854 – § 1. Подружжя, укладене між двома нехрещеними, розв'язується на підставі павлового привілею для добра віри сторони, яка прийняла хрещення, на підставі самого права, якщо ця сторона вступає в нове подружжя, за умови що нехрещена сторона відійшла.
§ 2. Вважається, що нехрещена сторона відходить, якщо не хоче мешкати з хрещеною стороною у згоді, не ображаючи Творця, хіба що хрещена сторона після прийняття хрещення подала виправдану причину відходу.

Кан. 855 – § 1. Для того, щоб охрещена сторона могла правосильно укласти нове подружжя, вона повинна запитати нехрещену сторону:
• 1-е - чи і вона не хотіла б прийняти хрещення;
• 2-е - чи принаймні не хотіла б з хрещеною стороною мешкати згідно, не ображаючи Творця.
§ 2. Таке запитування має відбуватися після охрещення. Однак, місцевий Ієрарх може з поважної причини дозволити, щоб таке запитування відбувалось перед охрещенням, навіть може звільнити від запитування, як перед охрещенням, так і після охрещення, якщо з перевірки, принаймні сумарної і позасудової буде встановлено, що не можна його проводити або воно буде безплідним.

Кан. 856 – § 1. Запитування повинно проводитись, як правило, на підставі влади Ієрарха місця проживання наверненої сторони, який зобов'язаний дати другій стороні, якби вона про це просила, час на відповідь, зазначаючи однак, що коли цей час мине безкорисно, мовчання буде вважатися за відмовну відповідь.
§ 2. Запитування, проведене навіть приватно наверненою стороною, є правосильним, навіть дозволеним, якщо не можна зберегти приписану вище форму.
§ 3. В обох випадках проведення запитування та його наслідок повинні бути стверджені згідно з правом у зовнішній сфері.

Кан. 857 – Хрещена сторона має право укласти нове подружжя з католицькою стороною, якщо:
• 1-е - друга сторона відповіла відмовно на запитування;
• 2-е - запитування було пропущено;
• 3-є - нехрещена сторона, запитувана чи ні, мешкаючи спочатку разом у мирній згоді, потім відійшла без виправданої причиниь в такому випадку слід провести запитування, згідно канн. 855 і 856.

Кан. 858 – Місцевий Ієрарх може, однак, з поважної причини дозволити, щоб хрещена сторона, користуючись павловим привілеєм, звінчалась з хрещеною чи нехрещеною некатолицькою стороною, з дотриманням, також, канонічних приписів про мішані подружжя.

Кан. 859 – § 1. Нехрещений, який має одночасно перед хрещенням кількох нехрещених жінок, після прийняття хрещення в католицькій Церкві, якщо йому важко залишатись з першою дружиною, може затримати одну з них, віддаляючи всіх іншихь те саме стосується нехрещеної дружини, яка має одночасно кількох нехрещених чоловіків.
§ 2. У цьому випадку вінчання повинно відбутися у приписаній правом формі, з дотриманням також інших правових вимог.
§ 3. Місцевий Ієрарх, беручи до уваги моральні, суспільні й економічні умови місць і осіб, має подбати, згідно з вимогами справедливості, любові та слушності про достатнє забезпечення потреб тих, які були віддалені.

Кан. 860 – Якщо нехрещений, після прийняття хрещення в католицькій Церкві, не може налагодити спільне проживання з нехрещеним супругом з огляду на ув'язнення або переслідування, то може увійти в нове подружжя, хоч би тим часом друга сторона прийняла хрещення, з дотриманням припису кан. 853.

Кан. 861– У разі сумніву привілей віри користується прихильністю права.

Кан. 862– Недовершене подружжя може бути розірване з виправданої причини Римським Архієреєм на просьбу обох сторін або тільки однієї, хоч би друга не погоджувалась.

2– Розлучення під час тривання вузла
Кан. 863 – § 1. Настійно доручається, щоб супруг, спонуканий любов'ю і турботою про добро сім'ї, не відмовляв невірній стороні у прощенні і не розривав з нею спільності подружнього життя, якщо, однак, виразно або мовчазно не дарував провини, то має право припинити спільність подружнього життя, хіба що погодився на перелюбство або сам став його причиною чи сам також допустився перелюбства.
§ 2. Мовчазне прощення має місце тоді, коли невинна сторона, дізнавшивсь про перелюбство, добровільно з подружнім почуттям співживе з невірною стороноюь а це припускається, якщо вона протягом шести місяців підтримувала спільність подружнього життя і не зверталася в цій справі ні до церковної, ні до цивільної влади.
§ 3. Якщо невинний супруг добровільно розірвав спільність подружнього життя, то повинен протягом шести місяців передати справу про розлучення компетентній владі, яка, беручи до уваги всі обставини, має зважити, чи невинного супруга не можна б схилити до прощення вини і до того, щоб не продовжав розлучення.

Кан. 864 – § 1. Якщо одне із супругів робить спільне життя небезпечним або надто важким для другої сторони чи для дітей, то дає тим самим іншій стороні законну причину відійти на підставі декрету місцевого Ієрарха і також власним рішенням, якщо небезпека є наглою.
§ 2. На підставі партикулярного права Церкви свого права можуть бути встановлені інші причини, залежно від звичаїв народів і обставин місця.
§ 3. У всіх випадках, коли причина розлучення припиняється, треба відновити спільність подружнього життя, хіба що компетентна влада постановляє щось інше.
Кан. 865 – Після того, як дійшло до розлучення подружжя, слід відповідно подбати про належне утримання і виховання дітей.
Кан. 866 – Невинний супруг може похвально знову допустити іншого супруга до спільності подружнього життя. У цьому випадку він відмовляється від права на розлучення.


ГЛАВА VІІІ
ПОСВЯЧЕННЯ І БЛАГОСЛОВЕННЯ, СВЯТІ МІСЦЯ І ЧАСИ, ПОЧИТАННЯ СВЯТИХ, ОБІТ І ПРИСЯГА

Арт. І: Посвячення і благословення (сакраменталія)

Кан. 867 – § 1. Через посвячення і благословення що є священними знаками на подобу тайн, завдяки молінню Церкви позначаються й осягаються наслідки, особливо духовні. За їхньою допомогою люди готуються до приймання головних наслідків тайн і освячуються різні обставини життя.
§ 2. Щодо посвячень і благословень слід дотримуватись норм партикулярного права власної Церкви свого права.


Арт. ІІ: Святі місця
Кан. 868 – Святі місця, які призначаються для богопочитання, можуть заснову-ватись лише з дозволу єпархіяльного Єпископа, хіба що загальне право виразно постановляє щось інше.

1– Церкви
Кан. 869 – Церква – це будівля, присвячена виключно для богопочитання через посвячення або благословення.

Кан. 870 – _одної будівлі, призначеної на церкву, не можна спорудити без виразного письмового дозволу єпархіяльного Єпископа, хіба що загальне право виразно постановляє щось інше.

Кан. 871– § 1. Посвячуватись повинні катедральні церкви і, по змозі, парафіяльні церкви, монастирські церкви і церкви при чернечих домах.
§ 2. Посвячення застерігається єпархіяльному Єпископові, який може надати повноваження посвячувати церкву іншому Єпископовіь про проведення посвячення або благословення церкви необхідно скласти документ для зберігання в архіві єпархіяльної курії.
Кан. 872– § 1. Слід не допускати до церков того, що не сумісне зі святістю місця.
§ 2. Усі, кого це стосується, повинні дбати про те, щоб у церквах панувала така чистота, яка личить Божому домові, і застосовувались засоби безпеки для охорони святих і дорогоцінних речей.

Кан. 873 – § 1. Якщо якоїсь церкви ніяк не можна далі використовувати для богопочитання і немає змоги її відремонтувати, то єпархіяльний Єпископ може передати її для світського, але не для недостойного вжитку.
§ 2. Якщо радять інші поважні причини, щоб якась церква не вживалась більше для богопочитання, то єпархіяльний Єпископ може передати її для світського, але не для недостойного вжитку в погодженні з пресвітерською радою, за згодою тих, хто законно набув прав щодо цієї церкви, і якщо спасіння душ не зазнає від цього ніякої шкоди.

2– Церковні кладовища і похорони
Кан. 874 – § 1. Католицька Церква має право посідати власні кладовища.
§ 2. Там, де це можливо, Церква повинна мати власні кладовища або принаймні ділянки на державних кладовищах для поховання померлих вірних, і ті, і ті поблагословленіь якщо ж таких не можна мати, то слід з нагоди похорону поблагословити могилу.
§ 3. У церквах не слід хоронити померлих, відкидаючи протилежний звичай, хіба що йдеться про тих, що були Патріярхами, Єпископами або Екзархами.
§ 4. Парафії, монастирі та інші чернечі інститути можуть мати власні кладовища.

Кан. 875 – Церковний похорон, в якому Церква вимолює померлим духовну допомогу, вшановує їх останки й одночасно втішає живих надією, повинен надаватись усім вірним і оглашенним, хіба що вони були позбавлені його на підставі права.

Кан. 876 – § 1. Церковний похорон може бути дозволений некатолицьким хрещеним за розумним рішенням місцевого Ієрарха, хіба що відомо про їх противну волю і якщо не можна мати власного служителя.
§ 2. Дітям, яких батьки намірялись охрестити, та іншим, які якимсь чином виявили свою близькість до Церкви, але померли до прийняття хрещення, може бути дозволений церковний похорон також за розсудливим рішенням місцевого Ієрарха.
§ 3. Тим, хто вибрав кремацію свого трупа, якщо відомо, що вони зробили це не керуючись міркуваннями суперечними з християнським способом життя, слід дозволити церковний похорон, але проведений в такий спосіб, щоб видно було, що Церква віддає перевагу похованню тіла перед кремацією, а також, щоб уникнути згіршення.

Кан. 877 – Треба позбавити церковного похорону, якщо не подали перед смертю якихось ознак каяння, грішників, яким не можна дозволити його без прилюдного згіршення вірних.

Кан. 878 – § 1. У відправі церковного похорону слід уникати будь-якого відрізнення щодо осіб.
§ 2. З дотриманням кан. 1013, наполегливо доручається, щоб єпархіяльні Єпископи по змозі впроваджували практику, відповідно до якої з нагоди церковного похорону приймалися б лише ті пожертви, які вірні дають добровільно.

Кан. 879 – Після похорону слід зробити запис у книзі померлих згідно з приписом партикулярного права.

Арт. ІІІ: Свята і дні покаяння
Кан. 880 – § 1. Установлювати свята і покаянні дні, спільні для всіх східних Церков, переносити їх або скасовувати, належить, із збереженням § 3, виключно до найвищої церковної влади.
§ 2. Установлювати власні свята і дні покаяння для окремих Церков свого права, переносити їх або скасовувати є також компетенцією влади, до якої належить ухвалювати партикулярне право цих Церков, приділяючи, однак, належну увагу іншим Церквам свого права і дотримуючись припису кан. 40, § 1.
§ 3. Приписаними святами, спільними для всіх східних Церков, крім неділь, є дні Різдва Господа Нашого Ісуса Христа, Богоявління, Вознесіння, Успіння Святої Богородиці Марії і день Святих Апостолів Петра і Павла, із збереженням партикулярного права Церкви свого права, затвердженого Апостольським Престолом, на підставі якого деякі приписані свята скасовуються або переносяться на неділю.
Кан. 881– § 1. Вірні зобов'язані в неділі і приписані свята брати участь у Божественній Літургії або у відслуженні церковного правила, відповідно до приписів або законного звичаю власної Церкви свого права.
§ 2. Щоб вірні могли легше виконувати цей обов'язок, встановляється корисний час, починаючи від вечірні попереднього дня аж до кінця неділі або приписаного свята.
§ 3. Наполегливо доручається вірним приймати в ці дні або навіть частіше, або щоденно Пресвяту Євхаристію.
§ 4. Вірні повинні в ці дні утримуватися від виконання тих робіт і занять, які перешкоджають віддавати Богу честь і переживати радість, властиву Господньому дню, а також користуватися належним духовним і фізичним відпочинком.
Кан. 882– У дні покаяння вірні зобов'язані дотримуватися посту або стриманості у спосіб, установлений партикулярним правом власної Церкви свого права.
Кан. 883 – § 1. Вірні, які перебувають поза межами території власної Церкви свого права, можуть щодо свят і днів покаяння повністю пристосуватися до приписів, які діють у місці, де вони проживають.
§ 2. У сім'ях, де подружжя належить до різних Церков свого права, можна дотримуватись щодо свят і днів покаяння приписів однієї або другої Церкви свого права.


Арт. ІV: Почитання Святих, священних ікон або образів та мощей

Кан. 884 – Для зміцнення святості Божого народу Церква доручає для особливого й синівського вшановування Пресвяту Марію, Вседіву, Богородицю, яку Христос установив Матір'ю всіх людей, і підтримує правдиве і автентичне почитання інших Святих, приклад яких підбадьорює вірних, а покровительство дає підмогу.
Кан. 885 – Прилюдним почитанням можна вшановувати тільки тих слуг Божих, які повагою Церкви були зачислені до Святих або Блаженних.
Кан. 886 – Треба зберігати практику поміщування в церквах для вшанування вірними священних ікон або образів у спосіб і в порядку, які встановлює партикулярне право власної Церкви свого права.

Кан. 887 – § 1. Дорогоцінних священних ікон або образів, тобто таких, що вирізняються давниною або мистецькою вартістю, вмішених в церквах для вшанування вірними, не можна переносити до іншої церкви або передавати, хіба що за письмовою згодою Ієрарха, який виконує свою владу щодо цієї церкви, з дотриманням канн. 1034-1041.
§ 2. Дорогоцінних священних ікон або образів не можна навіть реставрувати без письмової згоди цього Ієрарха, який перед тим, як її дати, повинен порадитись з фахівцями.

Кан. 888 – § 1. Не дозволено продавати святі мощі.
§ 2. Визначних мощей, ікон або образів, які в якійсь церкві зазнають великої пошани з боку народу, правосильно не можна ніяким чином позбуватися, ані переносити на постійно до іншої церкви, хіба що за згодою Апостольського Престолу або Патріярха, який може її дати лише за згодою постійного Синоду, із збереженням кан. 1037.
§ 3. Щодо реставрації цих ікон або образів слід дотримуватись кан. 887, § 2.


Арт. V: Обіт і присяга

Кан. 889 – § 1. Обіт, тобто свідому і добровільну обіцянку, дану Богові, предметом якої є можливе і краще добро, треба виконувати з чесноти релігійності.
§ 2. Якщо право цього не забороняє, то всі, хто користується належним розсудком, здатні складати обіт.
§ 3. Обіт, складений під впливом тяжкого і несправедливого страху або підступу, є недійсний на підставі самого права.
§ 4. Обіт є прилюдним, якщо його приймає від імені Церкви уповноважений до цього Настоятельь в інших випадках є приватним.
Кан. 890 – Обіт з природи своєї зобов'язує тільки того, хто його складав.

Кан. 891– Обіт припиняється, коли минув час, призначений для сповнення обов'язку, внаслідок істотної зміни обіцяного предмета, в разі нездійснення умови, від якої залежить обіт, або припинення цільової причини обіту, а також через диспензу або заміну.

Кан. 892– Хто має владу щодо предмета обіту, може обов'язок, який випливає з обіту, призупинити на той час, поки виконання обіту приносить йому шкоду.

Кан. 893 – § 1. Від приватних обітів може з виправданої причини диспензувати, якщо диспенза не порушує прав, набутих іншими:
• 1-е - підлеглих – йому кожний Ієрарх, парох і місцевий Настоятель інституту посвяченого життя, який має владу керівництва;
• 2-е - інших вірних власної Церкви свого права – нмісцевий Ієрарх, якщо тільки вони в даний момент проживають у межах території єпархіїь подібно ж – місцевий парох у межах території власної парафії;
• 3-є - тих, які проживають удень і вночі в домі інституту посвяченого життя – місцевий Настоятель, який має владу керівництва, і його вищий Настоятель.
§ 2. Ця диспенза з такою самою умовою може бути надана будь-яким сповідником для внутрішнього обсягу.

Кан. 894 – Обіти, складені перед чернечою професією, призупиняються, поки той, хто їх склав, залишається в монастирі, Чині або Згромадженні.

Кан. 895 – Присяга, тобто призивання імені Божого на свідка правди, може бути складена перед Церквою тільки у випадках, установлених правомь у противному разі не породжує жодного канонічного наслідку.

ТИТУЛ ХVІІ

ХРЕЩЕНІ НЕКАТОЛИКИ, ЗГІДНІ НА ПОВНУ ЄДНІСТЬ З КАТОЛИЦЬКОЮ ЦЕРКВОЮ


Кан. 896 – На тих, що охрестилися в некатолицьких Церквах або церковних Спільнотах і з власної волі прагнуть до повної єдності з католицькою Церквою, чи йдеться про поодинокі особи чи про громади, не слід накладати більше тягарів, ніж потрібно.

Кан. 897 – Вірного якоїсь некатолицької східної Церкви слід приймати до католицької Церкви тільки з визнанням католицької віри, після попередньої теоретичної і духовної підготовки відповідно до стану кожного з них.
Кан. 898 – § 1. Єпископа якоїсь східної некатолицької Церкви може прийняти до католицької Церкви, крім Римського Архієрея, також Патріярх за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви або Митрополит митрополичої Церкви свого права за згодою Ради Ієрархів.
§ 2. Право приймати до католицької Церкви будь-кого іншого належить місцевому Ієрархові або, якщо так велить партикулярне право, то також Патріярхові.
§ 3. Право приймати до католицької Церкви окремих мирян належить також парохові, хіба що це забороняється партикулярним правом.
Кан. 899 – Священнослужитель якоїсь некатолицької східної Церкви, який згоден на повну єдність з католицькою Церквою, може виконувати священний чин згідно з приписами, встановленими компетентною владоюь а Єпископ не може правосильно виконувати владу управління без дозволу Римського Архієрея, Голови Колегії Єпископів.
Кан. 900 – § 1. Того, кому ще не сповнилось чотирнадцять років життя, не слід приймати, якщо батьки заперечують.
§ 2. Якщо через його прийняття передбачаються великі шкоди для Церкви або для нього самого, то прийняття слід відкласти, хіба що загрожує небезпека смерті.
Кан. 901– Якщо некатолики, які не належать до якоїсь східної Церкви, приймаються до католицької Церкви, то слід дотримуватись вищенаведених приписів з внесенням відповідних змін, аби тільки вони були правосильно охрещені.

ТИТУЛ ХVІІІ

ЕКУМЕНІЗМ, АБО НЕОБХІДНІСТЬ ПЛЕКАННЯ ЄДНОСТІ ХРИСТИЯН

Кан. 902– Оскільки турбота всіх християн про відновлення єдності стосується цілої Церкви, то всі вірні, особливо ж Пастирі Церкви, повинні молитися за цю бажану Господом повну єдність Церкви і наполегливо працювати для цього, беручи участь в екуменічній діяльності, яку своєю ласкою оживив Святий Дух.

Кан. 903 – Католицькі східні Церкви мають особливе завдання плекати єдність між усіма східними Церквами насамперед молитвами, прикладом життя, побожною вірністю стародавнім традиціям східних Церков, взаємним і кращим пізнанням, співпрацею і братерською оцінкою речей і сердець.

Кан. 904 – § 1. Починання екуменічного руху слід дбайливо підтримувати в кожній Церкві свого права спеціяльними приписами партикулярного права, причому цим рухом керує від імені всієї Церкви Апостольський Престол.
§ 2. Для цієї мети повинна бути в кожній Церкві свого права комісія знавців організації екуменічної справи, якщо обставини цьому сприяють, в погодженні з Патріярхами та єпархіяльними Єпископами інших Церков свого права, які виконують на тій самій території свою владу.
§ 3. Також єпархіяльні Єпископи повинні мати для кожної єпархії або, якщо так вирішено, то для багатьох єпархій раду для підтримування екуменічного рухуь а в тих єпархіях, які не можуть мати власної ради, повинен бути принаймні один вірний християнин, іменований єпархіяльним Єпископом, із спеціяльним завданням підтримувати цей рух.
Кан. 905 – У виконуванні екуменічної діяльності, особливо шляхом відкритого і щирого діялогу та спільних з іншими християнами починань, слід зберігати належну розважливість, уникаючи небезпек облудного іренізму, індиферентизму та непоміркованої ревності.

Кан. 906 – Щоб вірні ясніше зрозуміли, що насправді вчить і проповідує католицька Церква та інші Церкви або церковні Спільноти, про це особливо повинні пильно дбати проповідники слова Божого, ті, що відають засобами суспільної комунікації, а також усі, хто не шкодує сил чи як учителі, чи як керівники в католицьких школах, зокрема в інститутах вищих студій.

Кан. 907 – Керівники шкіл, лікарень та інших подібних католицьких закладів мають дбати про те, щоб інші християни, які їх відвідують або там проживають, могли одержувати духовну допомогу від власних служителів і приймати святі тайни.

Кан. 908 – Бажано, щоб католицькі вірні, дотримуючись приписів про спілкування в релігійних справах, виконували будь-яку справу, в якій можуть співпрацювати з іншими християнами, не роздільно, а разом. Такого роду є діла любові і соціяльної справедливості, захист гідності людської особи та її основних прав, підтримування миру, день згадки про батьківшину, національні свята.
ТИТУЛ ХІХ
ОСОБИ І ЮРИДИЧНІ АКТИ

ГЛАВА І
О С О Б И

Арт. І: Фізичні особи
Кан. 909 – § 1. Особа, яка закінчила вісімнадцять років життя, є повнолітняь нижче цього віку – неповнолітня.
§ 2. Неповнолітній до закінчення сьомого року життя називається дитиною і вважається безвідповідальним за свої вчинкиь після закінчення сьомого року життя припускається, що користується розумом.
§ 3. Кожний, хто на постійно позбавлений здатності користування розумом, вважається безвідповідальним за свої вчинки і прирівнюється до дітей.

Кан. 910 – § 1. Повнолітній особі належить повне виконування своїх прав.
§ 2. У виконуванні своїх прав неповнолітня особа підлягає владі батьків або опікунів, за винятком тих справ, в яких неповнолітні на підставі Божого або канонічного права вилучені з-під їх владиь стосовно встановлення опікунів, слід дотримуватись приписів цивільного права, хіба що загальним або партикулярним правом власної Церкви свого права передбачено щось інше і, зі збереженням права єпархіяльного Єпископа, якщо є така потреба, самому встановляти опікунів.

Кан. 911– Особа називається мандрівником в єпархії, іншій від тієї, в якій вона має постійне або тимчасове місце проживанняь неосілим, якщо ніде не має ні постійного, ні тимчасового місця проживання.
Кан. 912– § 1. Постійне місце проживання набувається таким перебуванням на території якоїсь парафії або принаймні єпархії, яке або пов'язане з наміром залишитись там на постійно, хіба звідтам щось відкличе, або воно дійсно тривало повних п'ять років.
§ 2. Тимчасове місце проживання набувається через таке перебування на території якоїсь парафії або принаймні єпархії, яке або пов'язане з наміром залишитись там принаймні протягом трьох місяців, хіба звідтам щось відкличе, або дійсно воно продовжувалось до повних трьох місяців.

Кан. 913 – Члени чернечих інститутів, а також товариств спільного життя на подобу чернечих набувають постійне місце проживання в місці, де знаходиться дім, до якого вони приписаніь тимчасове місце проживання набувають у місці, де їх перебування продовжувалось принаймні до трьох місяців.

Кан. 914 – Супруги повинні мати спільне постійне або тимчасове місце проживанняь але з виправданої причини кожен з них може мати власне постійне або тимчасове місце проживання.

Кан. 915 – § 1. Неповнолітній з необхідності має постійне або тимчасове місце проживання того, чиїй владі підлягаєь вийшовши з дитинства, може набувати також власне тимчасове місце проживання, а здобувши самостійність згідно з приписами цивільного права, – також власне постійне місце проживання.
§ 2. Хто-небудь з іншої причини, ніж неповноліття, відданий законно під чиюсь опіку або піклування, має постійне або тимчасове місце проживання опікуна або піклувальника.
Кан. 916 – § 1. Як через постійне, так і через тимчасове місце проживання кожний набуває власного місцевого Ієрарха і пароха Церкви свого права, до якої приписаний, хіба що загальним правом передбачено щось інше.
§ 2. Власним парохом того, хто має тільки єпархіяльне постійне або тимчасове місце проживання, є парох місця, в якому той в даний час проживає.
§ 3. Власним місцевим Ієрархом і парохом неосілого є парох і Ієрарх місця, де неосілий в даний час проживає.
§ 4. Якщо немає пароха для вірних якоїсь Церкви свого права, то їхній єпархіяльний Єпископ повинен призначити пароха іншої Церкви свого права, який прийняв би опіку над ними як власний парох, але за згодою єпархіяльного Єпископа пароха, який має бути призначений.
§ 5. У місцях, де не засновано навіть екзархії для вірних якоїсь Церкви свого права, як власним Ієрархом цих вірних треба вважати місцевого Ієрарха іншої Церкви свого права, також латинської Церкви, з дотриманням кан. 101; якщо ж їх більше, то як власним треба вважати того, кого призначив Апостольський Престол або, якщо йдеться про вірних якоїсь патріяршої Церкви, – Патріярх за згодою Апостольського Престолу.

Кан. 917 – Постійне або тимчасове місце проживання втрачається через вибуття з місця з наміром не вернутися, з дотриманням приписів канн. 913 і 915.

Кан. 918 – Кровна спорідненість рахується по лініях і ступенях:
1-е - у прямій лінії є стільки ступенів, скільки осіб, не рахуючи предка;
2-е - у бічній лінії є стільки ступенів, скільки осіб в обох вітках, не рахуючи предка.

Кан. 919 – § 1. Посвоячення постає з правосильного подружжя і існує між одним із супругів і кровоспорідненими другого.
§ 2. В якій лінії і в якому ступені хтось є кровоспорідненим одного із супругів, є свояком другого.


Арт. ІІ: Юридичні особи
Кан. 920 – У Церкві, крім осіб фізичних, є також особи юридичні, чи це є сукупності осіб чи сукупності речей, які саме в канонічному праві є суб'єктами прав і обов'язків, що відповідають їхньому характерові.

Кан. 921– § 1. Юридичні особи встановлюються для мети, яка відповідає місії Церкви, або на підставі самого припису права, або через спеціяльне надання компетентної церковної влади, видане у формі декрету.
§ 2. На підставі самого права юридичними особами є Церкви свого права, провінції, єпархії, екзархії та інші інститути, про які виразно постановляється в цьому загальному праві.
§ 3. Компетентна влада повинна надавати статус юридичної особистості лише тим сукупностям осіб або речей, які ставлять собі специфічну справді корисну мету і, взявши все до уваги, мають засоби, які за передбаченнями вистачають для осягнення наміченої мети.
Кан. 922– § 1. Будь-яка юридична особа, заснована на підставі спеціяльного дозволу компетентної церковної влади, повинна мати власні статути, затверджені владою, яка є компетентною для заснування цієї юридичної особи.
§ 2. Згідно з загальним правом, у статутах, щоб можна було їх затвердити, слід детально визначити:
1-е - специфічну мету юридичної особи;
2-е - природу юридичної особи;
3-є - кому належить керівництво юридичною особою і як воно має виконуватись;
4-е - хто представляє юридичну особу у церковному і цивільному суді;
5-е - кому належить розпоряджатись майном юридичної особи і хто має бути виконавцем на випадок ліквідації юридичної особи, поділу на багато юридичних осіб або об'єднання з іншими юридичними особами, завжди з дотриманням волі жертвувателів, а також набутих прав.
§ 3. Поки статути не будуть затвердженими, юридична особа діяти правосильно не може.
Кан. 923 – Сукупність осіб може стати юридичною особою, якщо складається принаймні з трьох фізичних осіб.
Кан. 924 – Стосовно колегіяльних актів, хіба що право виразно постановляє щось інше:
1-е - те має силу права, що при наявності більшості тих, хто повинен бути скликаний, було ухвалене абсолютною більшістю присутніхь якщо ж кількість голосів була рівна, тоді голова своїм голосом повинен переважити;
2-е - якщо йдеться про набуті права окремих осіб, вимагається згода кожної з них;
3-є - щодо виборів слід дотримуватись кан. 956.

Кан. 925 – Якщо залишається хоч один член юридичної особи й однак вона не перестала існувати згідно із статутами, виконування всіх прав цієї юридичної особи належить тому членові.
Кан. 926 – § 1. Якщо правом не передбачено щось інше, то майно і права юридичної особи, яка не має членів, повинні зберігатись, управлятись або виконуватись старанням тієї влади, якій на випадок ліквідації належить видати постанови про нихь ця влада повинна, згідно з приписом права, подбати про сумлінне виконання зобов'язань, які обтяжують це майно, а також старатися, щоб воля фундаторів і жертводавців була точно збережена.
§ 2. Приписування членів цієї юридичної особи, із збереженням приписів права, і залежно від випадків, може здійснюватись тією владою, якій належить безпосередня опіка над цією особоюь цього слід дотримуватись, якщо члени, які залишаються, на підставі права є нездатними для проведення приписування.
§ 3. Іменування управителів сукупності речей, якщо не може відбуватися згідно з приписом права, переходить до влади безпосередньо вищої; на цю владу лягає обов'язок управління згідно з приписом § 1, поки не іменує відповідного управителя.


Кан. 927 – § 1. Юридична особа за своєю природою триває безперервноь однак перестає існувати, якщо скасовується компетентною владою або не діє протягом ста років.
§ 2. Юридична особа може бути скасована лише з поважної причини в погодженні з її керівниками і дотриманням приписів у статутах про випадок скасування.

Кан. 928 – Дотримуючись випадків, виражених загальним правом:
1-е - Патріярх може скасувати за порадою постійного Синоду юридичні особи, засновані або затверджені ним самимь а за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви Патріярх може скасувати будь-яку юридичну особу, за винятком тих, які були засновані або затверджені Апостольським Престолом.
2-е - єпархіяльний Єпископ може за порадою колегії єпархіяльних радників скасувати ті юридичні особи, які сам заснував, хіба що вони були затверджені вищою владою;
3-є - в інших випадках той, хто засновує юридичні особи, не може їх правосильно скасувати, якщо не приєднується згода вищої влади.
Кан. 929 – Коли територія юридичної особи поділена так, що або її частина об'єднується з іншою юридичною особою, або з виділеної частини утворюється окрема юридична особа, то також і спільне майно, яке було призначене для добра всієї території, і борги, які були зроблені для всієї території, повинні бути поділені владою, до якої належить поділ, порівну, із збереженням усіх і поодиноких зобов'язань, а також із збереженням волі побожних фундаторів і жертводавців, набутих прав і статутів, якими керується юридична особа.

Кан. 930 – Коли перестає існувати юридична особа, її майно стає власністю юридичної особи, безпосередньо вищої, завжди із збереженням волі фундаторів і жертводавців, набутих прав і статутів, якими керувалася юридична особа, що перестала існувати.


ГЛАВА ІІ
ЮРИДИЧНІ АКТИ

Кан. 931– § 1. Для правосильності юридичного акту вимагається, щоб він був здійснений особою, здатною до цього і компетентною, і в ньому були наявні всі його конститутивні елементи, а також були виконані формальності і вимоги, встановлені правом для правосильності акту.
§ 2. Припускається правосильність юридичного акту, здійсненого згідно з приписами права в його зовнішніх елементах.

Кан. 932– § 1. Юридичний акт, здійснений під впливом зовнішнього насильства, вчиненого на особі, якому вона не могла ніяк опертися, вважається недійсним.
§ 2. Юридичний акт, здійснений під впливом іншого насильства або тяжкого і несправедливого страху або внаслідок підступу є правосильним, хіба що право передбачає щось іншеь однак може бути розірваний вироком судді або на вимогу потерпілої сторони чи її законних спадкоємців, чи також з уряду.

Кан. 933 – Юридичний акт, здійснений внаслідок незнання або через помилку, яка стосується самої суті акту, або дотичить необхідної умови, є недійснийь у противному разі він правосильний, хіба що право передбачає щось інше, але юридичний акт, здійснений внаслідок незнання або через помилку, може дати підставу для скарги про його анулювання згідно з приписом права.

Кан. 934 – § 1. Якщо право постановляє, що влада для здійснення юридичного акту потребує згоди або поради якогось збору осіб, то слід скликати збір згідно з приписом кан. 948, хіба що партикулярне право застерігає щось інше для випадків, установлених цим правом, в яких ідеться тільки про отримання згодиь а для правосильності юридичного акту вимагається одержання згоди абсолютної більшості присутніх, або вислухання поради всіх з дотриманням § 2, ч. 3.
§ 2. Якщо право постановляє, що влада для здійснення юридичного акту потребує згоди або поради деяких осіб, тоді:
1-е - якщо потрібна згода, то неправосильним є юридичний акт влади, яка не питає про згоду тих осіб або діє всупереч думці їхній або котрогось з них;
2-е - якщо потрібна порада, то неправосильним є юридичний акт влади, яка не порадилась з цими особами;
3-є - щоправда влада не зобов'язана йти за їх порадою, хоч би вона була згідна, однак без переважаючої підстави – нею оціненою – не повинна відступати від висловленої ними поради, особливо коли вона згідна.
§ 3. Тим, чия згода або порада вимагається, влада, яка потребує згоди або поради, повинна дати необхідні інформації і всіляким чином забезпечувати вільне виявлення їх мислення.
§ 4. Усі, чия згода або порада вимагається, зобов'язані щиро висловити свою думку і зберігати таємницюь на цьому обов'язку може наполягати влада.

Кан. 935 – Той, хто юридичним актом незаконно або яким-небудь іншим актом, здійсненим підступно або провинно, завдає іншому кривди, зобов'язаний винагородити спричинену шкоду.

ТИТУЛ ХХ
У Р Я Д И



Кан. 936 – § 1. У Церкві урядом є будь-яке установлене на постійно самим Господом або компетентною владою завдання, для виконування духовної цілі.
§ 2. Права й обов'язки, властиві кожному урядові, визначаються тим правом, яким уряд установлено, або декретом компетентної влади.
§ 3. Влада, до якої належить установлювати уряд, може також його змінювати, скасовувати і дбати про канонічне призначення, хіба що право виразно застерігає щось інше або так випливає з природи речі.

Кан. 937 – § 1. Хто засновує уряд, повинен подбати про те, щоб було підготовлено засоби, необхідні для його виконування, і потурбуватись про належну винагороду для тих, які займають уряд.
§ 2. Партикулярне право кожної Церкви свого права повинно точно окреслити спосіб, за допомогою якого слід здійснювати ці приписи, хіба що про деякі вже подбало загальне право.


ГЛАВА І
КАНОНІЧНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ УРЯДІВ

Кан. 938 – Уряду не можна правосильно одержати без канонічного призначення.

Кан. 939 – Канонічне призначення уряду відбувається:
1-е - через вільне надавання компетентною владою;
2-е - якщо передували вибори, то через їх затвердження або, якщо вибори не потребують затвердження, то через прийняття обраним;
3-є - якщо передувала постуляція, то через її допущення.

Кан. 940 – § 1. Щоб комусь можна було доручити уряд, він повинен бути здатним, тобто мати якості, які вимагає право.
§ 2. Якщо той, хто одержав призначення, не має потрібних якостей, то призначення тільки тоді не є дійсним, якщо так застережено правомь інакше воно правосильне, але може бути скасоване декретом компетентної влади з дотриманням справедливості.

Кан. 941– Канонічне призначення, для якого не приписаний правом жодний термін, не слід ніколи відкладати більше щести корисних місяців від одержання повідомлення про вакантність.

Кан. 942– Нікому не слід надавати двох або більше урядів, яких одночасно не може належно виконувати та сама особа, хіба що є справжня необхідність.

Кан. 943 – § 1. Призначення уряду, який правно не є вакантним, є тим самим недійсне і не набуває правосильності через наступну вакантність.
§ 2. Якщо, однак, йдеться про уряд, який надається згідно з правом на визначений час, то канонічне призначення може бути здійснене протягом щести місяців до закінчення того часу й одержує свій наслідок від дня вакантності уряду.
§ 3. Обіцянка якогось уряду, будь-ким зроблена, не спричиняє ніякого юридичного наслідку.

Кан. 944 – Уряд юридично вакантний, але, можливо, незаконно ще зайнятий, може бути наданий, якщо згідно з приписами права буде стверджено, що володіння не є канонічним і про це ствердження згадується в грамоті, яка надає уряд.

Кан. 945 – Хто, діючи за когось недбайливого або того, хто мав перешкоду, надає уряд, той, не одержує жодної влади над особою, якій надав його, але її юридичне становище, залишається таким самим, якби канонічне призначення було виконане згідно із звичайними приписами права.

Кан. 946 – Призначення уряду, здійснене під впливом тяжкого і несправедливого страху, підступу, істотної помилки або через симонію, є недійсним на підставі самого права.


Арт. І: Вибори

Кан. 947 – § 1. Якщо якесь угруповання має право вибирати на уряд, то виборів не слід ніколи відкладати на час довший, ніж три корисні місяці, рахуючи від одержання повідомлення про вакантність уряду, хіба що інакше застережено правом, коли термін минув безрезультатно, компетентна влада, яка має право затвердження виборів або право замінного призначення уряду, повинна вільно призначити вакантний уряд.
§ 2. Компетентна влада може вільно призначити вакантний уряд, також якщо угруповання в інший спосіб втратило право обирання.

Кан. 948 – § 1. Дотримуючись партикулярного права, голова угруповання повинен скликати виборців у зручному для них місці і часіь виклик, коли має бути особистим, є правосильним, якщо здійснюється в місці постійного або тимчасового місця проживання або в місці перебування.
§ 2. Якщо хтось з тих, що їх треба скликати, був пропущений і через те відсутній, вибори є правосильні, але на його просьбу після доведення пропущення і відсутності вибори повинні бути анульованими компетентною владою навіть після затвердження виборів, якщо згідно з приписами права стверджено, що рекурс був поданий принаймні протягом трьох днів від одержання повідомлення про вибори.
§ 3. Якщо ж пропущено більше, ніж одну третину виборців, вибори на підставі самого права є недійсні, хіба що всі пропущені дійсно взяли участь у голосуванні.
Кан. 949 – § 1. Після канонічного скликання право голосування належить тим, які є присутніми у місці і в день, визначені у виклику, виключивши право правосильного голосування листовно або через уповноваженого, хіба що право передбачає щось інше.
§ 2. Якщо хтось з виборців є присутнім у будинку, де відбуваються вибори, але не може взяти в них участі через хворобу, рахівники повинні прийняти від нього голос у письмовій формі.
Кан. 950 – Хоч би хтось мав більше титулів до голосування від власного імені, віддати може тільки один голос.
Кан. 951– Ніхто, хто не належить до угруповання, не може бути допущеним до голосуванняь інакше вибори на підставі самого права недійсні.

Кан. 952– Якщо свобода на виборах якимсь чином була порушена, вибори на підставі самого права недійсні.

Кан. 953 – § 1. Нездатним для голосування є:
1-е - нездатний до розумного людського акту;
2-е - той, хто не має активного голосу;
3-є - той, хто прилюдно покинув католицьку віру або прилюдно відійшов від єдності з католицькою Церквою.
§ 2. Якщо хтось з вищеназваних був допушений, його голос не має значення, але самі вибори правосильні, хіба що після відрахування його голосу встановлено, що обраний не одержав потрібної кількості голосів.

Кан. 954 – § 1. Голос є недійсним, хіба що є:
1-е - вільним, і тому недійсним є голос, якщо виборець був спонукуваний тяжким страхом або підступом, безпосередньо чи посередньо, до обрання якоїсь особи або багатьох осіб роздільно;
2-е - таємним, певним, безумовним, визначеним, з відхиленням противного звичаю.
§ 2. Умови, додані до голосу перед виборами, вважаються недоданими.
Кан. 955 – § 1. До початку виборів слід призначити з-посеред угруповання принаймні двох рахівників.
§ 2. Рахівники повинні зібрати голоси і перед головою виборів перевірити, чи кількість карток відповідає кількості виборців, полічити голоси й оголосити, скільки кожний одержав.
§ 3. Якщо кількість голосів не рівна кількості виборців, то нічого не було зроблено.
§ 4. Картки зразу після проведення кожного підрахунку або після сесії, якщо на тій самій сесії відбувається більше підрахунків, слід знищити.
§ 5. Весь хід виборів повинен бути докладно запротокольований тим, хто виконує функцію протоколіста, і, після прочитання перед виборцями, підписаний принаймні цим же протоколістом, головою і рахівниками та зберігатися в архіві угруповання.
Кан. 956 – § 1. На виборах, якщо загальне право не передбачає чогось іншого, має правову силу таке: при присутності більшості тих, яких треба було скликати, вирішає абсолютна більшість присутніх, або після двох безрезультатних підрахунків відносна більшість при третьому підрахункуь якщо ж голоси були рівні після третього підрахунку, слід вважати обраним старшого віком, хіба що йдеться про вибори тільки між священнослужителями або ченцями, в яких то випадках обраним слід вважати старшого свяченням або між ченцями старшого першою професією.
§ 2. Голові виборів належить оголосити обраного.

Кан. 957 – § 1. Про обрання слід негайно повідомити обраного письмово або в інший законний спосіб.
§ 2. Обраний повинен протягом восьми корисних днів від одержання повідомлення сповістити голову угруповання, чи приймає він вибір чи ніь інакше вибори не осягають результату.
§ 3. Якщо обраний не прийняв вибору, то втрачає будь-яке право, набуте внаслідок виборів, і вибори не стають правосильними через пізніше висловлення згодиь однак, може бути знову обранимь угруповання має приступити до нових виборів протягом місяця від одержання повідомлення про неприйняття уряду.

Кан. 958 – Обраний після прийняття вибору, якщо не потребує затвердження, зразу повноправно одержує уряд, хіба що право застерігає щось іншеь інакше він набуває тільки право вимагати затвердження вибору.

Кан. 959 – § 1. Якщо обрання вимагає затвердження, обраний повинен протягом восьми днів від дня прийняття вибору просити особисто або через когось іншого компетентну владу про затвердженняь інакше він позбавляється права, яке випливає з виборів, хіба що доведе, що виправдана перешкода не дала змоги просити затвердження.
§ 2. До одержання затвердження обраному не дозволяється втручатися у виконування уряду, а здійснені ним акти є недійсні.
Кан. 960 – § 1. Компетентна влада не може відмовити у затвердженні, якщо визнає обраного здатним і вибори були проведені згідно з приписом права.
§ 2. Після проведення затвердження обраний повноправно одержує уряд, хіба що право передбачає щось інше.

Арт. ІІ: Постуляція

Кан. 961– Якщо виборам того, кого виборці вважають відповідним і віддають йому перевагу, заважає канонічна перешкода, від якої можна диспензувати, вони можуть його своїми голосами постулювати у компетентної влади, хіба що право передбачає щось інше.

Кан. 962– Щоб постуляція мала силу, потрібні принаймні дві третини голосівь у противному разі слід приступити до виборів, немовби нічого не було зроблено.

Кан. 963 – § 1. Угруповання повинно якнайскоріше і не пізніше восьми днів послати постуляцію компетентній владі, до якої належить затвердження виборівь якщо ця влада не має повноваження давати диспензу від перешкоди і хоче допустити постуляцію, повинна одержати диспензу від компетентної владиь якщо не вимагається затвердження, постуляцію треба вислати компетентній владі, щоб надала диспензу.
§ 2. Якщо протягом приписаного часу постуляція не була послана, вона тим самим є недійсною, а угруповання на цей раз позбавляється права виборів, хіба що доведе, що не вислано постуляції через виправдану перешкоду.
§ 3. Постульований не набуває жодного права з постуляціїь а компетентна влада не зобов'язана її допустити.
§ 4. Постуляцію, вислану компетентній владі, виборці не можуть відкликати.

Кан. 964 – § 1. Коли компетентна влада не допустить постуляції, право виборів повертається до угруповання.
§ 2. Про допущення постуляції слід негайно повідомити постульованого і дотримуватись приписів кан. 957, § § 2 і 3.
§ 3. Той, хто приймає допущену постуляцію, одержує негайно повноправно уряд.

ГЛАВА ІІ
ВТРАТА УРЯДУ

Кан. 965 – § 1. Уряд втрачається, крім інших приписаних правом випадків, після закінчення визначеного часу, після осягнення окресленого правом віку, внаслідок зречення, перенесення, усунення, а також позбавлення.
§ 2. Не втрачається уряду після припинення якимсь чином влади, яка його надала, хіба що право застерігає щось інше.
§ 3. Втрата уряду після закінчення визначеного часу або осягнення віку, окресленого правом, має наслідок тільки з моменту письмового повідомлення компетентною владою.
§ 4. Тому, хто втратив уряд через осягнення визначеного правом віку або через зречення, можна надати титул вислуженого.
Кан. 966 – Втрата уряду, яка стала фактом, має бути доведена до відома всіх, кому належить якесь право канонічного призначення уряду.

Арт. І: Зречення
Кан. 967 – Кожний, хто є відповідальний за свої вчинки, може з виправданої причини зректися уряду.

Кан. 968 – На підставі самого права недійсним є зречення, вчинене під впливом тяжкого і несправедливого страху, підступу, істотної помилки або симонії.

Кан. 969 – Для того, щоб зречення було правосильним, повинно бути подане письмово або при двох свідках владі, якій належить канонічне призначення уряду, про який ідетьсяь якщо воно не вимагає прийняття, зразу осягає наслідок.
Кан. 970 – § 1. Зречення, яке вимагає прийняття, осягає наслідок, після того як було повідомлено про прийняття зречення того, який зрікаєтьсяь якщо ж протягом трьох місяців того, хто зрікається, не було повідомлено про прийняття зречення, зречення втрачає всяку силу.
§ 2. Зречення, поки про його прийняття не було повідомлено, може бути відкликане тим, хто зрікається.
§ 3. Влада не повинна приймати зречення, якщо воно не обjрунтоване справедливою і зваженою причиною.

Кан. 971– Той, хто зрікся уряду, може отримати цей же уряд з іншого титулу.


Арт. ІІ: Перенесення

Кан. 972– § 1. Тільки той може здійснити перенесення, кому належить право доручати уряд, який звільняється, як і уряд, який надається.
§ 2. Якщо перенесення відбувається всупереч волі того, хто займає уряд,то вимагається поважна причина і треба дотримуватись способу дій, приписаного правом, із збереженням правил щодо членів чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих і завжди дотримуючись права на викладення протилежних рацій.
§ 3. Щоб перенесення осягнуло наслідок, мусить бути доведене до відома у письмовій формі.

Кан. 973 – § 1. У випадку перенесення перший уряд стає вакантним через канонічне прийняття другого уряду, хіба що право застерігає щось інше або інше накаже компетентна влада.
§ 2. Перенесений одержує винагороду, пов'язану з першим урядом, до часу канонічного прийняття другого.


Арт. ІІІ: Усунення

Кан. 974 – § 1. Усунення з уряду відбувається на підставі декрету, виданого законно компетентною владою, однак із збереженням, прав набутих евентуально на підставі договору або на підставі самого права згідно з приписом кан. 976.
§ 2. Щоб декрет усунення осягнув наслідок, він повинен бути доведений до відома письмово.
Кан. 975 – § 1. Якщо право не передбачає чогось іншого, то ніхто не може бути усунений з уряду, наданого йому на невизначений час, хіба що з поважної причини і з дотриманням способу дії, яку приписує правоь те стосується і того, хто міг би бути усунений з уряду, наданого йому на визначений час, але перед закінченням цього часу.
§ 2. З уряду, який надається комусь, згідно з приписами права, відповідно до розсудливого розгляду компетентною владою можна його усунути з виправданої причини, оціненої цією владою з дотриманням справедливості.

Кан. 976 – § 1. На підставі самого права з уряду усувається той:
1-е - хто втратив клирицький стан;
2-е - хто прилюдно відступив від католицької віри або прилюдно відійшов від єдності з католицькою Церквою;
3-є - священнослужитель, який намагався укласти подружжя, хоч би тільки цивільне.
§ 2. На усуненні, про яке мова в § 1, чч. 2 і 3, тільки тоді можна наполягати, коли відомо, що ствердила це компетентна влада.

Кан. 977 – Якщо хтось не на підставі самого права, а декретом компетентної влади усувається з уряду, який був основою його утримання, тоді та сама влада повинна подбати про забезпечення усуненому утримання протягом відповідного часу, хіба що про це подбано в інший спосіб.


Арт. ІV: Позбавлення

Кан. 978 – Позбавлення уряду може бути накладене тільки як кара за злочин.

ТИТУЛ ХХІ
ВЛАДА УПРАВЛІННЯ



Кан. 979 – § 1. Ті, що отримали свячення, є здатними до виконування, згідно з приписами права, влади управління, яка є в Церкві з Божого установлення.
§ 2. У виконування цієї влади можуть співдіяти інші вірні, згідно з приписами права.

Кан. 980 – § 1. Влада управління іншою є зовнішнього обсягу, іншою внутрішнього обсягу, чи сакраментальна чи не сакраментальна.
§ 2. Якщо влада управління виконується тільки у внутрішньому обсязі, то наслідки, які її виконування здатне викликати у зовнішньому обсязі, не визнаються в цьому обсязі, хіба що так постановлено в окреслених правом випадках.

Кан. 981– § 1. Влада управління є звичайною, якщо на підставі самого права пов'язана з якимсь урядомь є делегованою, коли надається самій особі не на підставі самого уряду.
§ 2. Звичайна влада може бути або власна, або заступна.


Кан. 982– § 1. Габітуальних повноважень стосуються приписи про делеговану владу.
§ 2. Габітуальне повноваження, надане Ієрархові – якщо в акті його надання не застережено чогось іншого або не передано чогось з уваги на особу – не вигасає з припиненням влади Ієрарха, якому воно було надане, але переходить до кожного Ієрарха, його наступника в управлінні.

Кан. 983 – § 1. Той, хто твердить, що він є делегований, зобов'язаний довести делегування.
§ 2. Делегований діє неправосильно, якщо переходить межі свого доручення стосовно речей, чи осіб.
§ 3. Не вважається, що делегований переходить межі свого мандату, коли він це виконує в інший спосіб, ніж йому було доручено, хіба що спосіб був приписаний для правосильності самим делегуючим.

Кан. 984 – § 1. Ієрархами є, крім Римського Архієрея, передусім Патріярх, верховний Архієпископ, Митрополит, який очолює якусь Церкву свого права, і єпархіяльний Єпископ, а також ті, які, згідно з приписами права, тимчасово стають їх наступниками в управлінні.
§ 2. Місцевими Ієрархами, крім Римського Архієрея, є єпархіяльний Єпископ, Екзарх, Апостольський Адміністратор, ті, хто, якщо немає вищеназваних, тимчасово є законно їх наступниками в управлінні, а також Протосинкел і Синкель Патріярх же, верховний Архієпископ, Митрополит, який очолює якусь митрополичу Церкву свого права, а також ті, які тимчасово є, згідно з приписами права, їх наступниками в управлінні, є місцевими Ієрархами тільки щодо єпархії, якою управляють, дотримуючись кан. 101.
§ 3. Вищі Настоятелі в інститутах посвяченого життя, які мають звичайну владу управління, також є Ієрархами, але не місцевими.

Кан. 985 – § 1. Влада управління поділяється на законодавчу, виконавчу і судову.
§ 2. Законодавча влада повинна виконуватись у спосіб, приписаний правом, а та, яку має церковний законодавець, нижчий від найвищої влади, не може бути правосильно делегована, хіба що загальне право застерігає щось іншеь нижчий законодавець не може правосильно видати закону суперечного з вищим правом.
§ 3. Судова влада, яку мають судді або судові колегії, повинна виконуватись у спосіб, приписаний правом, і не може бути правосильно делегована, хіба що йдеться про виготовлення підготовчих актів якогось декрету або вироку.

Кан. 986 – Виконавчу владу може виконувати хтось, навіть перебуваючи поза межами території, щодо підлеглих, також неприсутніх на території, хіба що загальне право передбачає щось інше або інше випливає з природи речіь стосовно мандрівників, які в даний час перебувають на території 9може виконувати виконавчу владу0, якщо йдеться про надання чогось корисного, або виконання того, що наказує загальне або партикулярне право, яким вони зв'язані на підставі припису кан. 1491, § 3.

Кан. 987 – Те, що загальне і партикулярне право Церкви свого права надає єпархіяльному Єпископові поіменно в обсязі виконавчої влади управління, вважається належним тільки єпархіяльному Єпископові й Екзархові, з виключенням Протосинкела і Синкелів, хіба що за спеціяльним дорученням.

Кан. 988 – § 1. Звичайна виконавча влада може бути делегована або для окремого акту або для сукупності випадків, хіба що право виразно застерігає щось інше.
§ 2. Виконавча влада, делегована Апостольським Престолом або Патріярхом, може бути субделегована або для окремого акту або для сукупності випадків, хіба що була передана з уваги на особисті якості або субделегація була виразно заборонена.
§ 3. Виконавча влада, делегована іншим авторитетом, що має звичайну владу, якщо вона делегована для сукупності випадків, може бути субделегована тільки для окремих випадківь якщо, однак, була делегована для одного або окреслених актів, то не може бути правосильно делегованою, хіба делегуючий, виразно на це дозволив.
§ 4. _одна субделегована влада не може бути знову правосильно субделегованою, хіба що делегуючий, виразно на це дозволив.

Кан. 989 – Звичайна виконавча влада, а також влада делегована для сукупності випадків, повинна бути щироко тлумачена, а кожна інша – стислоь однак, вважається, що тому, кому була делегована влада, було надано також те, без чого ця влада не може виконуватись.

Кан. 990 – § 1. Припускається, що виконавча влада, делегована багатьом особам, була делегована кожному зокрема.
§ 2. Коли для виконування тієї самої справи було делеговано кількох порізно, то той, хто першим почав полагоджувати справу, виключає інших від тієї самої діяльності, хіба що пізніше він не може або не хоче вести далі розпочату справу.
§ 3. Ті, яким надана делегація для колегіяльного виконування справи, повинні діяти всі, згідно з приписами про колегіяльні акти, хіба що в делегуванні було застережено щось інше.

Кан. 991– § 1. Звичайна влада втрачається з втратою уряду, з яким вона пов'язана.
§ 2. Звичайна влада призупиняється, якщо згідно з законом подано апеляцію або рекурс проти позбавлення уряду або усунення з нього, хіба що право застерігає щось інше.

Кан. 992– § 1. Делегована влада втрачається: після виконання дорученняь після закінчення часу надання або вичерпання кількості випадків, для яких була наданаь внаслідок зникнення цільової причини делегаціїь через скасування, виконане делегуючим і подане безпосередньо до відома делегованого, а також у випадку зречення з боку делегованого після повідомлення того, хто делегував, і ним прийняттяь зате не припиняється на випадок припинення влади делегуючого, хіба що щось інше випливає з доданих клявзул.
§ 2. Правосильним, однак, є акт делегованої влади тільки для внутрішнього обсягу, виконаний через неуважність після закінчення часу або вичерпання кількості справ.

Кан. 993 – Виконавча влада управління не призупиняється через подання рекурсу, хіба що загальне право виразно застерігає щось інше.

Кан. 994 – У випадку загальної помилки, фактичної чи правової, а також у випадку сумніву, позитивного і правдоподібного, правового або фактичного, Церква доповнює виконавчу владу управління як у зовнішньому, так і внутрішньому обсязі.

Кан. 995 – Зберігають свою силу правові приписи щодо виконавчої влади управління – хіба що загальне право застерігає щось інше або це випливає з природи речі – також щодо влади, про яку мова в канн. 441, § 1і 511, § 1, і щодо повноважень, яких вимагає право для правосильного виконання і уділяння святих тайн.

ТИТУЛ ХХІІ
РЕКУРСИ ПРОТИ АДМІНІСТРАТИВНИХ ДЕКРЕТІВ


Кан. 996 – Те, що постановляється в канонах цього титулу про декрети, слід застосовувати до всіх окремих адміністративних актів, виданих у зовнішньому обсязі на підставі будь-якої законної влади в Церкві поза судової, за винятком тих, які видані Римським Архієреєм або Вселенським Собором.
Кан. 997
1. Той, хто вважає себе покривдженим декретом, може, згідно з приписами права, подати рекурс до вищої влади на того, хто видав декрет.
§ 2. Перщий рекурс проти декретів Протосинкела або Синкелів подається єпархіяльному Єпископові, а проти декретів тих, які діють на підставі делегованої влади, – делегуючому.
Кан. 998
§ 1. Дуже бажано, щоб, якщо хтось вважає себе покривдженим декретом, між ним і автором декрету не виникав спір, але слід завжди щукати справедливого вирішення між ними, вдаючись також у разі потреби до поважних людей для посередництва або вивчення справи так, щоб через добровільне виправлення декрету або через справедливе відшкодування, або іншим відповідним шляхом спір був владнаний.
§ 2. До цього вища влада повинна заохочувати сторони, поки прийме.
Кан. 999
§ 1. Поки хтось подасть рекурс, повинен письмово просити автора декрету про його скасування або виправлення протягом присікального терміну десяти днів від дня проголошення декрету, зрозуміло, що подання такої просьби є тим самим просьбою про призупинення дії декрету.
§ 2. Обов'язок просьби не наполягає на відкликанні або виправленні декрету, якщо йдеться про перший рекурс проти декретів, про які мова в кан. 997, або якщо йдеться про наступні рекурси, за винятком рекурсів проти декретів єпархіяльного Єпископа, якими був вирішений будь-який перший рекурс.
Кан. 1000
§ 1. У випадках, в яких рекурс зупиняє виконання декрету, такий самий наслідок має також просьба, про яку мова в кан. 999,
§ 2. В інших випадках, якщо протягом десяти днів від одержання просьби автор декрету не зупинить його виконання, можна тим часом просити про зупинення вищу владу, яка може її вирішити тільки з поважної причини і маючи на увазі, щоб не потерпіло на цьому спасіння душь якщо потім подається рекурс, влада, яка має розглянути рекурс, повинна вирішити, чи зупинення виконання декрету слід затвердити чи відкликати.
§ 3. Якщо протягом установленого терміну не був поданий ніякий рекурс проти декрету або якщо рекурс був поданий тільки з вимогою відшкодування втрат, то зупинення виконання декрету на підставі самого права перестає діяти.
Кан. 1001
§ 1. Рекурс повинен бути поданий протягом присікального терміну п'ятнадцяти днів. ;
§ 2. Термін п'ятнадцяти днів збігає:
1-е - у випадку, коли просьбу про відкликання або виправлення декрету треба вислати наперед, від дня оголошення декрету, на підставі якого автор виправив попередній декрет або відкинув просьбу, або, якщо нічого не вирішив, від тридцятого дня, рахуючи від одержання просьби;
2-е - в інших випадках від дня, коли декрет був пред'явлений стороні.

Кан. 1002– Вища влада повинна протягом шістдесяти днів від одержання рекурсу видати декрет, який вирішує рекурс, хіба що партикулярне право власної Церкви свого права встановлює інші терміниь якщо ж цього не зроблено і той, хто подає рекурс, просить письмово, щоб такий декрет був виданий, то на тридцятий день від одержання цієї просьби, якщо навіть тоді нічого не зроблено, рекурс вважається відкиненим, немовби того дня був відкинений через декрет так, що можна подавати проти нього новий рекурс.
Кан. 1003 – У рекурсах проти адміністративних декретів слід дотримуватись кан. 1517 , з застосуванням відповідних модифікаційь той, хто подає рекурс, завжди має право користуватися уповноваженим або адвокатом, уникаючи непотрібних зволіканьь мало того, слід призначити захисника з уряду, якщо той, хто подає рекурс, не має захисника і вища влада вважає, що він необхіднийь завжди, однак, вища влада може наказати, щоб той, хто подав рекурс, особисто з'явився, аби відповідати на запитання.
Кан. 1004 – Вища влада, яка розглядає рекурс, може не тільки декрет затвердити або визнати недійсним, але також скасувати і відкликати, але не виправляти, хіба що партикулярне право власної Церкви свого права надає вищій владі навіть таке повноваження.
Кан. 1005 – Якщо декрет був затверджений, визнаний недійсним, скасований, відкликаний або виправлений вищою владою, то за відшкодування втрат, якщо воно, евентуально, належиться, відповідає той, хто видав перший декреть а вища влада відповідає лише настільки, наскільки на підставі її декрету виникли втрати.
Кан. 1006 – Рекурс проти адміністративного декрету Патріярхаь навіть якщо йдеться про декрет, який стосується єпархії Патріарха, або про декрет, яким Патріярх вирішує рекурс, передається спеціяльному зібранню Єпископів, яке має бути утвореним згідно з приписами партикулярного права, хіба шо питання передається Апостольському Престоловіь проти рішення цього зібрання немає дальшого рекурсу із збереженням права на звернення до самого Римського Архієрея.

ТИТУЛ ХХІІІ
ДОЧАСНЕ МАЙНО ЦЕРКВИ

Кан. 1007 – Церква, піклуючись про духовне добро людей, потребує дочасного майна і користується ним, наскільки цього вимагає її власна місіяь тому їй належить природне право набувати, володіти, управляти і відчужувати те дочасне майно, яке необхідне для осягнення її власних цілей, особливо для богопочитання, діл апостоляту, любові і належного утримання служителів.

Кан. 1008 – § 1. Римський Архієрей є найвищим управителем і розподілювачем усього дочасного майна Церкви.
§ 2. Право власності дочасного майна Церкви, під найвищою владою Римського Архієрея, належить тій юридичній особі, яка законно набула майно.

Кан. 1009 – § 1. Суб'єктом здатним набувати, володіти, управляти і відчужувати дочасне майно, згідно з приписами канонічного права, є будь-яка юридична особа.
§ 2. Усе дочасне майно, яке належить юридичним особам, є церковним майном.

ГЛАВА І
НАБУВАННЯ ДОЧАСНОГО МАЙНА

Кан. 1010 – Юридичні особи можуть набувати дочасне майно всіма справедливими способами, якими його можна іншим набувати.

Кан. 1011– Компетентна влада має право вимагати від вірних того, що необхідне для осягнення власних цілей Церкви.

Кан. 1012– § 1. Єпархіяльний Єпископ має право, наскільки це необхідно для добра єпархії, за згодою ради для економічних справ, накладати на підлеглих йому юридичних осіб податки, пропорційні доходам кожної особиь але не можна накладати податку на пожертви, одержані з нагоди відправи Божественної Літургії.
§ 2. На фізичні особи можна накладати податки тільки згідно з приписами партикулярного права власної Церкви свого права.

Кан. 1013 – § 1. До єпархіяльного Єпископа належить у межах, установлених партикулярним правом власної Церкви свого права, встановляти оплати на різні акти влади управління і пожертви з нагоди відправи Божественної Літургії, св. Тайн, освячень і благословень або будь-яких інших літургічних відправ, хіба що загальне право передбачає щось інше.
§ 2. Патріярхи і єпархіяльні Єпископи різних Церков свого права, які виконують свою владу на тій самій території, повинні дбати про те, щоб погоджено була встановлена та сама норма щодо розмірів оплат і пожертв.

Кан. 1014 – У всіх церквах, які постійно відкриті для вірних, єпархіяльний Єпископ може наказати збирання пожертв для окреслених починань Церкви.

Кан. 1015 – Збирати милостині фізичним або юридичним особам можна лише з дозволу влади, якій вони підлеглі, і за письмовою згодою Ієрарха місця, де проводиться збирання милостині.

Кан. 1016 – § 1. Пожертви, вчинені для певної цілі, можуть бути призначені тільки для цієї цілі.
§ 2. Якщо не стверджується нічого протилежного, то пожертви, подані керівникам або управителям будь-якої юридичної особи, вважаються зробленими для цієї юридичної особи.
§ 3. Прийняттю цих пожертв не можна відмовити, хіба що з виправданої причини і, в справах більшої ваги, з дозволу Ієрархаь дозвіл цього ж Ієрарха вимагається для прийняття пожертв, обтяжених зобов'язанням, який визначає спосіб користування ними або ставить умову, з дотриманням кан. 1042.

Кан. 1017 – Церква приймає норми давності також щодо дочасного майна згідно з канн. 1540-1542,

Кан. 1018 – Священні речі, які через посвячення або благословення призначені для богопочитання, якщо вони є приватною власністю, можуть набуватися приватними особами на підставі давності, але не можна вживати їх для світських цілей, хіба що втратили посвячення або благословенняь якщо ж вони належать церковній юридичній особі, то може набувати їх тільки інша церковна юридична особа.

Кан. 1019 – Нерухомі речі, рухомі цінні речі, які мають велике мистецьке або історичне, або матеріяльне значення, права і позови, як особові, так і речові, які належать Апостольському Престолові, підлягають давності після ста роківь ті, що належать якійсь Церкві свого права або єпархії, – після п'ятдесяти років, ті, що належать іншій юридичній особі – після тридцяти років.

Кан. 1020 – § 1. Всяка влада має важкий обов'язок дбати про те, аби набуте дочасне майно Церкви було записане на юридичну особу, якій воно належить, з дотриманням усіх приписів цивільного права, які забезпечують права Церкви.
§ 2. Якщо цивільне право не дозволяє, щоб дочасне майно було записане на юридичну особу, всяка влада повинна старатись, аби, вислухавши знавців цивільного права і компетентну раду, права Церкви залишились непорушними, з застосуванням способів, правосильних з точки цивільного права.
§ 3. Цих приписів слід дотримуватись також щодо дочасного майна, яким законно володіє юридична особа, набуття якого ще не підкріплене документами.
§ 4. Влада, безпосередньо вища, зобов'язана відстоювати додержання цих приписів.

Кан. 1021– В окремих єпархіях повинна бути, згідно з приписами партикулярного права власної Церкви свого права, спеціяльна установа, яка б збирала майно або пожертви з тією метою, щоб належно було забезпечене відповідне й в основному однакове утримання тих священнослужителів, які для добра єпархії виконують службу, хіба що про це подбано в інший спосіб.
§ 2. Там, де забезпечення, соціяльна захищеність і лікарська допомога для добра духовенства ще належно не налагоджені, партикулярне право кожної Церкви свого права повинно подбати, щоб були засновані установи, які забезпечують це під наглядом місцевого Ієрарха.
§ 3. Якщо є потреба, в окремих єпархіях слід утворити в спосіб, окреслений партикулярним правом власної Церкви свого права, спільний фонд, з якого єпархіяльні Єпископи могли б задовольняти зобов'язання щодо інших осіб, які служать Церкві, і заспокоювати різні потреби єпархії, і з якого також багатщі єпархії могли б допомагати бідніщим.

ГЛАВА ІІ
УПРАВЛІННЯ ЦЕРКОВНИМ МАЙНОМ

Кан. 1022– § 1. До єпархіяльного Єпископа належить наглядати за управлінням усього церковного майна, яке знаходиться в межах єпархії і не вилучене з-під його влади управління, зі збереженням законних підстав, які надають йому більші права.
§ 2. Беручи до уваги права, законні звичаї й обставини, Ієрархи повинні через видання відповідних інструкцій, в межах загального права і партикулярного права власної Церкви свого права старатися, щоб усе управління церковним майном було як слід налагоджене.
Кан. 1023 – Управління церковним майном юридичної особи належить тому, хто безпосередньо керує нею, хіба що право застерігає щось інше.

Кан. 1024 – § 1. Управитель церковного майна не може правосильно виконувати актів, які виходять поза межі і спосіб звичайного управління, хіба що за письмовою згодою компетентної влади.
§ 2. У статутах повинні бути окреслені акти, які виходять поза межі і спосіб звичайного управлінняь якщо ж статути мовчать у цій справі, до влади, якій безпосередньо підчиняється юридична особа, належить, порадившись з компетентною радою, окреслити того роду акти.
§ 3. Юридична особа не зобов'язана відповідати за акти, неправосильно допущені управителями, хіба що тільки тоді і настільки, наскільки одержала з них користь.

Кан. 1025 – Поки управитель церковного майна займе свій уряд, повинен:
• 1-е - Ієрархові або його делегатові дати обіцянку, що буде сумлінно виконувати свої обов'язки;
• 2-е - підписати перевірений Ієрархом докладний інвентар церковного майна, дорученого його управлінню.

Кан. 1026 – Один примірник інвентаря церковного майна повинен зберігатися в архіві юридичної особи, якій воно належить, другий в архіві єпархіяльної куріїь в обох примірниках слід відмічати кожну зміну, якої зазнає сталий майновий стан цієї юридичної особи.

Кан. 1027 – Власті повинні дбати про те, щоб управителі церковного майна дали відповідні грошові застави, правосильні з точки зору цивільного права, аби на випадок смерті управителів або залишення ними уряду Церква не зазнала ніякої шкоди.

Кан. 1028 – § 1. Кожний управитель церковного майна зобов'язаний виконувати свої обов'язки із старанністю доброго господаря.
§ 2. Отже особливо він повинен:
• 1-е - дбати, щоб довірене його опіці церковне майно ніяким чином не пропало або не зазнало ніякої шкоди, укладаючи з цією метою, в разі потреби, страхові договори;
• 2-е - дотримуватись приписів канонічного і цивільного права, а також виданих фундатором або дарителем або компетентною владою, і особливо старатись, щоб Церква не зазнала шкоди внаслідок недодержання цивільного права;
• 3-є - стягати ретельно і своєчасно доходи з майна і надходження, а стягнені переховувати безпечно і вживати їх згідно з волею фундатора або з законними нормами;
• 4-е - дбати, щоб виплачувались у встановлений час проценти, належні за позичку або гіпотеку, і щоб своєчасно була повернена основна сума боргу;
• 5-е - вкладати грощі, які, можливо, залишаться після покриття витрат, і які можна корисно інвестувати, за згодою Ієрарха, на цілі Церкви або юридичної особи;
• 6-е - мати в належному стані книги прибутків і витрат;
• 7-е - під кінець кожного року скласти звіт про управління;
• 8-е - документи, на яких jрунтуються права юридичної особи на церковне майно, упорядковувати і зберігати в архіві, а автентичні їх примірники, коли це можна легко зробити, здати в архів єпархіяльної курії.
§ 3. Наполегливо рекомендується, щоб управителі щороку складали бюджет прибутків і витрать а партикулярне право може його наказати і докладно визначити спосіб, як він має бути виготовлений.

Кан. 1029 – Управитель церковного майна не повинен з рухомого майна, яке не належить до сталого маєтку, робити пожертви, крім поміркованих згідно з законним звичаєм, але тільки з виправданої причини милосердя або любові.

Кан. 1030 – Управитель церковного майна:
• 1-е - у договорах про працю повинен точно дотримуватись також приписів цивільного права стосовно праці і суспільного життя, згідно з засадами, які визнає Церква;
• 2-е - тим, що працюють за договором про наймання, повинен виплачувати справедливу винагороду так, щоб вони могли належно задовільнити потреби, власні і своєї родини.

Кан. 1031– § 1. Управитель церковного майна повинен щорічно представляти власному Ієрархові звіт про управління. Протилежний звичай відхиляється.
§ 2. Про дочасне майно, яке вірні жертвують Церкві, управитель церковного майна повинен прилюдно представляти звіт згідно із способом, установленим партикулярним правом, хіба що місцевий Ієрарх з поважної причини постановив щось інше.

Кан. 1032– Управитель церковного майна не повинен від імені юридичної особи ні розпочинати судову справу, ні виступати з позовом у цивільному суді, хіба що з дозволу власного Ієрарха.

Кан. 1033 – Управитель церковного майна, який самовільно покинув свій уряд або завдання, зобов'язаний дати відшкодування, якщо з такого самовільного покинення виникла шкода для Церкви.




ГЛАВА ІІІ
ДОГОВОРИ, ЗОКРЕМА ВІДЧУЖЕННЯ

Кан. 1034 – Того, що цивільне право території, де укладається договір, поста новляє про договори як взагалі, так і зокрема, а також про зобов'язання, треба дотримуватись на підставі канонічного права щодо речі, яка підлягає владі Церкви, з тими самими наслідками.

Кан. 1035 – § 1. Для відчуження церковних дібр, які на підставі законного надання становлять сталий набутий маєток юридичної особи, вимагається:
• 1-е - виправдана причина, як, наприклад, нагла потреба, виразна користь, милосердя, любов або пастирська підстава;
2-е - оцінка відчужуваної речі, виконана знавцями в письмовій формі;
3-є - у випадках, приписаних правом, письмова згода компетентної влади, без якої відчуження є неправосильне.
§ 2. Слід також дотримуватись інших засобів обережності, приписаних компетентною владою, щоб уникнути шкоди для Церкви.

Кан. 1036 – § 1. Якщо вартість церковного майна, відчуження якого пропонується, міститься в межах між найменшою і найвищою сумою, встановленою Синодом Єпископів патріяршої Церкви або Апостольським Престолом, то вимагається згода:
o 1-е - ради з економічних справ і колегії єпархіяльних радників, якщо йдеться про майно єпархії;
2-е - єпархіяльного Єпископа, який у цьому випадку потребує згоди ради з економічних справ і колегії єпархіяльних радників, якщо йдеться про майно юридичної особи, підлеглої цьому ж єпархіяльному Єпископові;
3-є - влади, окресленої в уставі або статутах, якщо йдеться про майно юридичної особи, не підлеглої єпархіяльному Єпископові.
§ 2. У патріярших Церквах, якщо вартість майна перевищує найвищу суму, встановлену Синодом Єпископів патріяршої Церкви, але не подвійно, вимагається згода:
o 1-е - Патріярха, дана за згодою постійного Синоду, якщо йдеться про майно єпархії в межах території патріяршої Церкви, хіба що партикулярне право цієї ж Церкви велить інакше;
2-е - єпархіяльного Єпископа і Патріярха, дана за згодою постійного Синоду, якщо йдеться про майно юридичної особи, підлеглої єпархіяльному Єпископові, який виконує свою владу в межах території патріяршої Церкви;
3-є - Патріярха, дана за згодою постійного Синоду, якщо йдеться про майно юридичної особи, не підлеглої єпархіяльному Єпископові, навіть папського права, яке знаходиться в межах території патріяршої Церкви.
§ 3. У патріярших Церквах, якщо вартість майна подвійно перевищує найвищу суму, встановлену Синодом Єпископів патріяршої Церкви і, якщо йдеться про цінні речі або подаровані Церкві на підставі обіту, слід дотримуватись § 2, але Патріярх потребує згоди цього ж Синоду.
§ 4. В інших випадках вимагається згода Апостольського Престолу, якщо вартість майна перевищує суму, встановлену або затверджену самим Апостольським Престолом, і, якщо йдеться про цінні речі або подаровані Церкві на підставі обіту.

Кан. 1037 – Для відчуження дочасного майна патріяршої Церкви або єпархії Патріярха, Патріярх потребує:
o 1-е - поради постійного Синоду, якщо вартість міститься між найменшою і найбільшою сумою, встановленою Синодом Єпископів патріяршої Церкви і якщо йдеться про майно патріяршої Церквиь якщо ж йдеться тільки про майно єпархії Патріярха, слід дотримуватись приписів кан. 1036, § 1, ч. 1;
2-е - згоди постійного Синоду, якщо вартість майна перевищує найбільшу суму, встановлену Синодом Єпископів патріяршої Церкви, але не подвійно;
3-є - згоди Синоду Єпископів патріяршої Церкви, якщо вартість майна подвійно перевищує цю суму і якщо йдеться про цінні речі або подаровані Церкві на підставі обіту.

Кан. 1038 – § 1. Ті, чия порада, згода або затвердження вимагаються законом для відчуження церковного майна, не повинні давати пораду, згоду або затвердження, поки не ознайомляться докладно з економічним станом юридичної особи, дочасне майно якої має бути відчуженим, і з уже проведеними відчуженнями.
§ 2. Порада, згода або затвердження вважаються не даними, якщо в просьбах про них ідеться про вже проведені відчуження.

Кан. 1039 – Для кожного відчуження потрібна згода тих, які в цьому зацікавлені.

Кан. 1040 – Якщо церковне майно було відчужене всупереч приписам канонічного права, але відчуження правосильне на підставі цивільного права, то вища влада того, хто провів таке відчуження, повинна вирішити, зваживши все зріло, чи і який позов, ким і проти кого має бути поданий для захисту прав Церкви.

Кан. 1041– Якщо не йдеться про річ дуже малої вартості, не можна без спеціяльного дозволу влади, про який мова в канн. 1036 і 1037, продавати або віддавати в оренду церковне майно власним управителям та їх близьким аж до четвертого ступеня кровного споріднення або посвоячення.

Кан. 1042– Слід дотримуватись приписів канн. 1035-1041не тільки у відчужуванні, а й у будь-якій справі, внаслідок якої майнове становище юридичної особи може погірщитись.


ГЛАВА ІV
ПОБОЖНІ ЗАПИСИ І ПОБОЖНІ ФУНДАЦІЇ

Кан. 1043 – § 1. Той, хто на підставі природного або канонічного права може вільно розпоряджатися своїм майном, може також призначити своє майно на побожні цілі чи за допомогою акту між живими, чи за допомогою заповіту.
§ 2. У заповітах на користь Церкви слід, по змозі, дотримуватись приписів цивільного праваь якби вони були знехтувані, треба нагадати спадкоємцям, що вони зобов'язані сповнити волю заповідача.

Кан. 1044 – Записи вірних, які дарують або заповідають своє майно на побожні цілі чи за допомогою акту між живими, чи за допомогою заповіту, прийняті згідно з законом, повинні бути якнайстаранніше виконані також щодо способу управління і користування майном, згідно з приписом кан. 1045.

Кан. 1045 – § 1. Ієрарх є виконавцем усіх побожних записів, здійснених як за допомогою заповітів, так і за допомогою акту між живими.
§ 2. На підставі цього права Ієрарх може і повинен дбати, також через візитацію, щоб виконувались побожні записиь інші виконавці зобов'язані після виконання свого завдання здати йому звіт.
§ 3. Клявзули, суперечні з цим правом Ієрарха, додані до розпоряджень заповітів, слід вважати не доданими.

Кан. 1046 – § 1. Хто, одержав майно на побожні цілі чи за допомогою акту між живими, чи за допомогою заповіту по довіреності, повинен повідомити власного Ієрарха про довіреність і дати йому список усіх тих дібр разом із пов'язаними зобов'язаннямиь якби, однак, даритель виразно і ріщуче це забороняв, то не повинен прийняти довіреності.
§ 2. Ієрарх повинен вимагати, щоб майно, прийняте по довіреності, було безпечно вмішене, і дбати про виконання побожних записів, згідно з кан. 1045, § 2.
§ 3. Якщо йдеться про довірене добро, доручене якомусь членові чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих, а призначене для місцевих або єпархіяльних церков, для вірних, які там мають постійне місце проживання, або на підтримку побожних справ, Ієрархом, про якого мова в § § 1і 2, є місцевий Ієрарх.

Кан. 1047 – § 1. Побожними фундаціями в праві вважаються:
1-е - побожні автономні фундації, тобто сукупності речей, призначені на діла милосердя, апостоляту або духовної чи матеріяльної любові і засновані компетентною владою як юридична особа;
2-е - побожні не автономні фундації, тобто дочасне майно, передане будь-яким способом якійсь юридичній особі з довготривалим зобов'язанням, визначеним партикулярним правом, для осягнення з річних доходів цілі, про які мова в ч. 1.
§ 2. Дочасне майно не автономної фундації, якщо було довірене юридичній особі, підлеглій єпархіяльному Єпископові, після закінчення визначеного часу повинно бути передане установі, про яку мова в кан. 1021, § 1, хіба що виразно була виявлена інша воля фундатораь інакше воно переходить до цієї юридичної особи.

Кан. 1048 – § 1. Побожні автономні фундації може засновувати лише єпархіяльний Єпископ та інша вища влада.
§ 2. Щоб юридична особа могла правосильно прийняти не автономну фундацію, потрібна письмова згода власного Ієрархаь але Ієрарх не повинен давати згоди, поки згідно з законом не впевниться, що юридична особа спроможна взяти на себе зобов'язання і задовольнити раніше взятіь цей Ієрарх повинен також дбати, аби доходи повністю відповідали доданим зобов'язанням, згідно із звичаєм власної Церкви свого права.
§ 3. Завданням партикулярного права є окреслити інші умови, без яких не можна засновувати або приймати побожні фундації.

Кан. 1049 – Ієрарх, який заснував побожну фундацію або дав згоду на прийняття фундації, повинен негайно призначити безпечне місце, де можна б було помістити грощі і рухоме майно, передане через дарування на ту ціль, аби ці грощі або вартість рухомого майна були забезпечені і якнайскоріше обережно і корисно, за розумним рішенням цього ж Ієрарха, за порадою зацікавлених і компетентної ради, були покладені на користь цієї фундації з виразно окресленою згадкою про зобов'язання.

Кан. 1050 – Один примірник фундаційного документа повинен зберігатись в архіві єпархіяльної курії, другий – в архіві юридичної особи.

Кан. 1051– § 1. З дотриманням приписів канн. 1044-1046 і 1031 слід виготовити список зобов'язань, які виникають з побожних фундацій, поміщаючи його у видному місці, аби зобов'язання, намічені до виконання, не піщли в забуття.
§ 2. Треба мати книгу і зберігати її у пароха або настоятеля церкви, в якій слід відмічати окремі зобов'язання та їх виконання і пожертви.

Кан. 1052– § 1. Редукція зобов'язань щодо відправи Божественної Літургії застерігається Апостольському Престолові.
§ 2. Якщо у фундаційному документі це виразно застережено, Ієрарх може зредукувати зобов'язання відправи Божественної Літургії внаслідок зменшення доходів.
§ 3. Єпархіяльний Єпископ внаслідок зменшення доходів, поки триває причина, має владу зредукувати кількість відправ Божественної Літургії залежно від законно існуючих в єпархії пожертв, якщо тільки немає нікого, хто є зобов'язаний, і кого можна було б успіщно схилити до підвищення пожертв.
§ 4. Єпархіяльний Єпископ має також владу зредукувати зобов'язання відправи Божественної Літургії, які обтяжують церковні установи, якщо доходи стали недостатніми для осягнення того, що з них можна було одержати під час прийняття зобов'язань.
§ 5. Повноваження, про які мова в § § 3 і 4, мають також генеральні Настоятелі чернечих інститутів або клирицьких товариств спільного життя на подобу чернечих папського або патріяршого права.
§ 6. Повноваження, про які мова § § 3 і 4, єпархіяльний Єпископ може делегувати тільки Єпископові коад'юторові, Єпископові помічнику, Протосинкелу або Синкелам, виключивши будь-яку субделегацію.

Кан. 1053 – Тим владам, про які мова в кан. 1052, належить надто повноваження перенесення з виправданої причини зобов'язань відправи Божественної Літургії на дні або установи, відмінні від тих, які були визначені у фундаційному акті.

Кан. 1054 – § 1. Скорочення, обмеження, заміна розпоряджень вірних, які дарують або залишають своє майно на побожні цілі, можуть здійснюватись цим Ієрархом лише з виправданої і необхідної причини, якщо фундатор це повноваження Ієрархові виразно надав.
§ 2. Якщо через зменшення доходів або з іншої причини, але без жодної вини управителів, неможливим стало виконування накладених обов'язків, тоді Ієрарх, порадившись з зацікавленими особами і компетентною владою, а також зберігаючи, по змозі, якнайкраще волю фундатора, може ці зобов'язання справедливо зменшити, з дотриманням кан. 1052.
§ 3. В інших випадках слід звертатися до Апостольського Престолу або Патріярха, який повинен діяти за згодою постійного Синоду.
ТИТУЛ ХХІV
СУДОЧИНСТВО В ЗАГАЛЬНОМУ


Кан. 1055 – § 1. Предметом судочинства є:
1-е - відстоювання або захист прав фізичних або юридичних осіб або ствердження правових фактів;
2-е - злочини в тому, що стосується накладання кари.
§ 2. Однак у спорах, які виникли внаслідок акту виконавчої влади, компетентною є тільки вища влада згідно з приписами канн. 996-1006.

Кан. 1056 – У справах, які застережені якійсь Дикастерії Апостольського Престолу, трибунали повинні дотримуватись норм, виданих цією Дикастерією.

Кан. 1057 – У справах слуг Божих, щоб їх проголосити Святими, слід дотримува-тись спеціяльних норм, установлених Римським Архієреєм.


ГЛАВА І
КОМПЕТЕНТНИЙ СУД

Кан. 1058 – Римського Архієрея ніхто не може судити.
Кан. 1059 – § 1. З уваги на верховенство Римського Архієрея кожний вірний може свою справу із суду будь-якого ступеня і на будь-якій стадії спору передати самому Римському Архієреєві, який є для всього католицького світу найвищим суддею і який сам особисто судить або через трибунали Апостольського Престолу, або через ним делегованих суддів.
§ 2. Однак це звернення до Римського Архієрея не призупиняє, крім випадку апеляції, виконування влади суддею, який вже почав розглядати справу і який через те аж до остаточного вироку може продовжувати процес, хіба що стало відомо, що Римський Архієрей відкликав справу для себе.

Кан. 1060 – § 1. Тільки сам Римський Архієрей має право судити:
1-е - Патріярхів;
2-е - Єпископів у карних справах;
3-є - тих, які займають найвищу державну посадуь
4-е - інші справи, які сам відкликав на свій суд.
§ 2. За винятком Єпископів, які виконують свою владу в межах території патріяршої Церкви, інших Єпископів у спірних справах судить трибунал, призначений Римським Архієреєм, з дотриманням припису кан. 1066, § 2.
§ 3. Суддя не може розглядати справу, яка стосується акту або документа, затвердженого в спеціяльний спосіб Римським Архієреєм, хіба що одержав від нього попереднє доручення.

Кан. 1061– Перед трибунали Апостольського Престолу слід позивати особи, які не мають вищої влади нижче Римського Архієрея, чи це є фізичні особи, не поставлені в єпископському сані, чи юридичні особи, з дотриманням кан. 1063, § 4, чч. 3 і 4.


Кан. 1062– § 1. Синод Єпископів патріяршої Церкви, із збереженням компетенції Апостольського Престолу, є найвищим трибуналом у межах території цієї Церкви.
§ 2. Синод Єпископів патріяршої Церкви повинен таємним голосуванням вибрати на п'ять років із свого складу генерального Керівника управління справедливості і двох Єпископів, які разом з ним, як головою, утворюють трибуналь якщо ж один із цих трьох Єпископів причетний до справи або не може бути присутнім, Патріярх за згодою постійного Синоду повинен замінити його іншим Єпископомь подібно у випадку заперечення (відводу) Патріярх повинен розглядати справу за згодою постійного Синоду.
§ 3. До цього трибуналу належить судити спірні справи єпархій чи Єпископів, а також титулярних Єпископів.
§ 4. Апеляція в цих справах відбувається до Синоду Єпископів патріяршої Церкви, без права дальщої апеляції із збереженням припису кан. 1059.
§ 5. Генеральний Керівник управління справедливості має право наглядати за всіма трибуналами в межах території патріяршої Церкви і право приймати рішення у запереченні проти якогось судді звичайного трибуналу патріяршої Церкви.

Кан. 1063 – § 1. Патріярх повинен утворити звичайний трибунал патріяршої Церкви, відмінний від трибуналу єпархії Патріярха.
§ 2. Цей трибунал повинен мати власного голову, суддів, промотора справедливості, захисників вузла та інших необхідних працівників, іменованих Патріярхом за згодою постійного Синодуь голова, судді, промотор справедливості і захисники вузла не можуть бути усуненими, хіба що Синодом патріяршої Церкви, а зречення від уряду може прийняти тільки Патріярх.
§ 3. Цей трибунал є апеляційним трибуналом у другому і в дальщих ступенях судочинства з допомогою суддів, які змінюють один одного, для справ, уже вирішених у нижчих трибуналахь цьому трибуналові належать також права митрополичого трибуналу у тих місцях території патріяршої Церкви, де не засновані провінції.
§ 4. Цьому трибуналу належить з допомогою суддів, які змінюють один одного, розглядати в першому і в дальщих ступенях суду справи:
1-е - Екзархів і делегатів Патріярха, які не є Єпископами;
2-е - фізичних або юридичних осіб, безпосередньо підлеглих Патріярхові;
3-є - інститутів посвяченого життя папського права;
4-е - Настоятеля інституту посвяченого життя папського права, який не має у цьому інституті Настоятеля, наділеного судовою владою;
5-е - на підставі припису партикулярного права, застережені цьому трибуналові.

Кан. 1064 – § 1. Митрополичий трибунал, який не є відмінним від трибуналу єпархії Митрополита, є апеляційним трибуналом від вироків єпархіяльних трибуналів.
§ 2. Від справ, які розглядались у першому ступені судочинства перед Митрополитом або іншим єпархіяльним Єпископом, який не має вищої влади нижче Римського Архієрея, апеляція повинна проводитись до трибуналу, призначеного ним самим у сталий спосіб із затвердженням Апостольського Престолу, дотримуючись канн. 139 і 175.
Кан. 1065 – Трибуналом третього ступеня є Апостольський Престол, хіба що загальне право виразно застерігає щось інше.

Кан. 1066 – § 1. У кожній єпархії і для всіх справ, не вилучених виразно на підставі права, суддею на першому ступені судочинства є єпархіяльний Єпископ.
§ 2. Якщо йдеться про права або дочасне майно юридичної особи, представленої єпархіяльним Єпископом, то на першому ступені судочинства судить апеляційний трибунал, з дотриманням кан. 1062, § 3.
Кан. 1067 – § 1. Трибунал першого ступеня для багатьох єпархій тієї самої Церкви свого права може бути утворений Патріярхом за згодою зацікавлених єпархіяльних Єпископів, якщо йдеться про єпархії в межах території патріяршої Церквиь в інших випадках – самими єпархіяльними Єпископами, які на це погодились, із затвердженням Апостольського Престолу.
§ 2. Цей трибунал повинен бути утворений, якщо окремі єпархіяльні Єпископи не можуть утворити з будь-якої причини власний трибуналь в межах території патріяршої Церкви, в разі потреби, такий трибунал повинен бути утворений Синодом Єпископів патріяршої Церкви.
§ 3. В єпархіях, для яких такий трибунал утворений, колегіяльний єпархіяльний трибунал правосильно не може бути утворений.
§ 4. Зібранню єпархіяльних Єпископів, які дали згоду на такий трибунал, або єпархіяльному Єпископові, вибраному ним же, належать повноваження, які має єпархіяльний Єпископ щодо свого трибуналуь якщо ж цей трибунал був утворений Синодом Єпископів патріяршої Церкви або Апостольським Престолом, треба дотримуватись приписів, установлених самим Синодом або Апостольським Престолом.
§ 5. Апеляція від цього трибуналу подається в межах території патріяршої Церкви до звичайного трибуналу патріяршої Церквиь в інших випадках – до трибуналу, призначеного в сталий спосіб зібранням Єпископів, про що мова в § 4, з затвердженням Апостольського Престолу, або призначеного самим Апостольським Престолом.
Кан. 1068 – § 1. Єпархіяльні Єпископи різних Церков свого права, які виконують свою владу на тій самій території, можуть домовитись між собою про встановлення спільного трибуналу, який розглядав би спірні і карні справи вірних, підлеглих якомусь з цих єпархіяльних Єпископів.
§ 2. Якщо немає відповідних суддів та інших працівників трибуналів, єпархіяльні Єпископи повинні подбати, щоб був установлений спільний трибунал.
§ 3. Єпархіяльні Єпископи, які погодились на спільний трибунал, повинні призначити одного з-поміж себе, якому в цьому трибуналі належать повноваження, що їх має єпархіяльний Єпископ у своєму трибуналі.
§ 4. Від вироків спільного трибуналу першого ступеня апеляція подається до трибуналу, призначеного в сталий спосіб Апостольським Престолом.
Кан. 1069 – § 1. Спори між фізичними або юридичними особами того самого інституту посвяченого життя, в якому Настоятелі наділені владою управління, за винятком світських інститутів, слід вирішувати перед суддею або трибуналом, окресленим в уставі або статутах інституту.
§ 2. Якщо спір виникає між фізичними або юридичними особами різних інститутів посвяченого життя – за винятком світських інститутів – або також того самого інституту єпархіяльного права та іншого, в якому Настоятелі не наділені владою управління, або між членом або юридичною особою інституту посвяченого життя та якоюсь іншою фізичною або юридичною особою, судить на першому ступені судочинства єпархіяльний трибунал.

Кан. 1070 – Влада, яка утворює будь-який трибунал, повинна старатись, щоб трибунал мав власні статути, затверджені цією владою, в яких мають бути окреслені спосіб іменування суддів та інших працівників, час служби, винагорода та інше, чого вимагає право.

Кан. 1071– Кожний трибунал має право просити допомоги в іншого трибуналу будь-якої Церкви, щоб провести деякі процесуальні дії, однак за винятком тих дій, які включають рішення суддів.
Кан. 1072– У справах, про які мова в канн. 1060, 1061, 1062, § 3 і 1063, § 4, цілковито некомпетентними є нижчі суддіь подібно некомпетентним є суддя, якщо не дотримана компетенція, встановлена з уваги на ступінь суду.
Кан. 1073 – § 1. На першому ступені судочинства можна позивати лише перед суддю, який є компетентним завдяки одній з підстав, визначених загальним правом.
§ 2. Некомпетентність судді, якому не належить жодна з цих підстав, називається відносною.
§ 3. Якщо право виразно не застерігає щось інше, то позивач користується судом відповідачаь якщо б відповідач мав різні суди, то вибір суду надається позивачу.

Кан. 1074 – Будь-хто може бути позваним перед трибунал постійного або тимчасового місця проживання.

Кан. 1075 – § 1. Неосілий має суд у місцевості, де в даний час проживає.
§ 2. Той, чиє постійне або тимчасове місце проживання ані місце перебування не відомі, може бути позваним до суду позивача, якщо йому не прислуговує інший законний суд.

Кан. 1076 – З уваги на положення речі сторону можна позвати перед трибунал місця, де знаходиться спірна річ, якщо позов стосується цієї речі або йдеться про безправне позбавлення.
Кан. 1077 – § 1. З уваги на договір сторону можна позвати перед трибунал місця, де був укладений або повинен бути виконаний договір, хіба що сторони згідно вибрали інший трибунал.
§ 2. Якщо справа стосується зобов'язань, які випливають з іншого приводу, то сторону можна позвати перед трибунал місця, де зобов'язання постало або має бути виконане.

Кан. 1078 – У карних справах, навіть при відсутності обвинуваченого, можна його позвати перед трибунал місця, де був скоєний злочин.

Кан. 1079 – Сторона може бути позвана:
1-е - у справах, які стосуються управління, перед трибунал місця, де виконувалось управлінняь
2-е - у справах, які стосуються спадщини або побожних легатів, перед трибунал останнього постійного або тимчасового місця проживання або перебування, із збереженням припису кан. 1075, § 2, того, про чию спадщину або побожний легат ідеться, хіба що йдеться про звичайне виконання легата, яке слід розглядати відповідно до звичайних норм компетенції.

Кан. 1080 – Якщо жодна з вищеназваних підстав судді не надається і, однак, справа вводиться до нього, то він сам одержує компетенцію, коли дають згоду сторони і влада, якій трибунал безпосередньо підлягає.
Кан. 1081– З уваги на взаємозв'язок один і той самий трибунал і на тому самому процесі повинен розглядати справи, пов'язані між собою, хіба що цьому стоїть на перешкоді припис права.

Кан. 1082– З уваги на випередження, якщо два або більше трибуналів є однаково компетентними, то тоді право розглядати справу має той, хто раніше законно викликав відповідача до суду.

Кан. 1083 – § 1. Конфлікти між суддями про те, хто з них є компетентним для якоїсь справи, повинні бути вирішені апеляційним трибуналом того судді, якому першому був поданий позов через позовну скаргу.
§ 2. Якщо один з двох трибуналів є трибуналом другої апеляції, то конфлікт повинен бути вирішений трибуналом третього ступеня замість трибуналу, до якого позов уперше був поданий.
§ 3. Від рішень у цих конфліктах немає апеляції.

Кан. 1084 – § 1. Колегіяльному трибуналові трьох суддів застерігаються:
1-е - справи про вузол свячення;
2-е - справи про подружні вузли, з дотриманням канн. 1372-1374;
3-є - карні справи про злочини, за які грозить кара великої екскомуніки, позбавлення уряду, повернення до нижчого ступеня або позбавлення духовного стану;
4-е - справи, окреслені партикулярним правом власної Церкви свого права.
§ 2. Інші справи розглядаються одним суддею, хіба що єпархіяльний Єпископ застерігає певну справу колегії, складеній з трьох суддів.
§ 3. Якщо в трибуналі першого ступеня не вдасться установити колегії, то поки триває така неможливість, Патріярх за порадою постійного Синоду може дозволити, щоб єпархіяльний Єпископ доручив справи одноосібному судді-священнослужителю, який, по змозі, повинен добрати собі асесора й авдитораь те саме може дозволити Митрополит, який очолює митрополичу Церкву свого права, або також Митрополит патріяршої Церкви, поставлений поза межами території цієї Церкви, той і той за порадою двох єпархіяльних Єпископів, найстарших єпископським свяченнямь в інших випадках слід звертатися до Апостольського Престолу.

Кан. 1085 – § 1. Колегіяльний трибунал повинен діяти колегіяльно і для правосильності виносити рішення більшістю голосів, якщо йдеться:
1-е - про відхилення просьби прозустрічний 9взаємний0 позов або вставну справу;
2-е - про вирішення рекурсу проти декрету голови;
3-є - про вирок, навіть тимчасовий, і про декрети, які мають силу остаточного вироку.
§ 2. Усі інші процесуальні дії повинен виконувати доповідач, хіба що колегія застерігає собі деякі з них, хоч не для правосильності.
§ 3. Якщо справа була колегіяльно розглянута у суді першого ступеня, то повинна бути також колегіяльно вирішена на ступені апеляції і не меншою кількістю суддівь якщо ж – одноосібним суддею, то тоді також на ступені апеляції має бути вирішена одноосібним суддею, за винятком випадку, про який мова в кан. 1084, § 3.


ГЛАВА ІІ
ПРАЦІВНИКИ ТРИБУНАЛІВ

Арт. І: Судовий Вікарій, судді й авдитори

Кан. 1086 – § 1. Єпархіяльний Єпископ зобов'язаний поставити судового Вікарія із звичайною судовою владою, яким не може бути Протосинкел, хіба що невеликий простір єпархії або мала кількість справ радять щось інше.
§ 2. Судовий Вікарій становить один трибунал разом з єпархіяльним Єпископом, але не може судити справ, які єпархіяльний Єпископ застеріг собі.
§ 3. Судовому Вікарію можна дати помічників, які називаються допоміжними судовими Вікаріями.
§ 4. Як судовий Вікарій, так і допоміжні судові Вікарії повинні бути священиками бездоганної репутації, докторами або принаймні ліценціятами канонічного права, наділені розсудливістю і почуттям справедливості, у віці не менше тридцяти років.

Кан. 1087 – § 1. В єпархії єпархіяльний Єпископ повинен іменувати єпархіяльних суддів, якими мають бути священнослужителі.
§ 2. Патріярх за порадою постійного Синоду або Митрополит, який очолює митрополичу Церкву свого права, за порадою двох єпархіяльних Єпископів, найстарших єпископським свяченням, може дозволити, щоб також інші вірні були іменовані суддями, з-поміж яких, у разі потреби, один міг би бути добраним для утворення колегіїь у всіх інших випадках у цій справі слід звертатися до Апостольського Престолу.
§ 3. Судді повинні бути бездоганної репутації, докторами або принаймні ліценціятами канонічного права, наділені розсудливістю і почуттям справедливості.

Кан. 1088 – § 1. Судовий Вікарій, допоміжний судовий Вікарій та інші судді іменуються на визначений час.
§ 2. Якщо визначений час минув під час вакантності єпархіяльного престолу, то їх не можна усунути, а вони продовжують перебувати на уряді, поки новий єпархіяльний Єпископ не зарадить становищу.
§ 3. Якщо судового Вікарія іменує Адміністратор єпархії, то він потребує затвердження з приходом нового єпархіяльного Єпископа.

Кан. 1089 – Одноосібний суддя у кожній справі може добрати собі для допомоги двох асесорів з-поміж вірних християн зразкового життя.

Кан. 1090 – § 1. Двох суддів, які разом з головою утворюють колегіяльний трибунал, судовий Вікарій повинен призначити з-поміж єпархіяльних суддів в порядку черговості турами, хіба що єпархіяльний Єпископ на свій розсуд визнає за доречне щось інше.
§ 2. Судовий Вікарій не повинен міняти раз призначених суддів, хіба що з дуже важливої причини, яку слід для правосильності вказати в декреті.

Кан. 1091– § 1. На чолі колегіяльного трибуналу стоїть, якщо це можливо, судовий Вікарій або допоміжний судовий Вікарій.
§ 2. Голова колегіяльного трибуналу повинен призначити одного з суддів цього трибуналу доповідачем, хіба що сам хоче виконувати цю функцію.
§ 3. Той самий голова може з виправданої причини замінити доповідача іншим.
§ 4. Доповідач на зібранні суддів доповідає про справу і редагує вирок у письмовій формі.

Кан. 1092– Одноосібному судді належать права трибуналу й голови.

Кан. 1093 – § 1. Суддя або голова колегіяльного трибуналу можуть для проведення інструкції справи призначити авдитора, добираючи його з-поміж суддів трибуналу, або з вірних християн, допущених єпархіяльним Єпископом для цього уряду.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ може допустити до уряду авдитора вірних християн, які відзначаються добрими звичаями, розсудливістю і знанням.
§ 3. До авдитора належить, згідно з дорученням судді, тільки збирати докази і зібрані передавати суддіь він може тим часом вирішити, якщо цього не забороняє доручення судді, які докази і яким чином їх слід збирати, коли часом у зв'язку з цією справою виникне якесь питання під час виконування ним уряду.


Арт. ІІ: Промотор справедливості, захисник вузла і нотар

Кан. 1094 – Для спірних справ, в яких може бути поставлене під загрозу громадське добро, і для карних справ слід установити в єпархії промотора справедливості, обов'язком якого є забезпечення громадського добра.

Кан. 1095 – § 1. У спірних справах завданням єпархіяльного Єпископа є вирішити, чи громадське добро може бути поставлене під загрозу чи ні, хіба що право наказує участь промотора справедливості або він сам явно необхідний з природи речі.
§ 2. Якщо в попередньому ступені судочинства брав участь промотор справедливості, то в наступному ступені його участь вважається необхідною.

Кан. 1096 – Для справ, в яких ідеться про недійсність свячення або про недійсність чи розірвання подружжя, слід установити в єпархії захисника вузла, обов'язком якого є представляти і викладати все, що в розумний спосіб можна навести проти недійсності або розірвання.

Кан. 1097 – У справах, в яких вимагається участь промотора справедливості або захисника вузла, внаслідок їх невикликання акти стають недійсними, хіба що вони самі, навіть не викликані, фактично були присутні, або, принаймні переглянувши акти перед вироком, мали змогу виконати своє завдання.

Кан. 1098 – Якщо право не застерігає виразно чогось іншого, то:
1-е - коли закон наказує, щоб суддя вислухав сторони або одну з них, треба також вислухати промотора справедливості і захисника вузла, якщо вони виступають у процесі;
2-е - коли необхідною є вимога сторони, щоб суддя міг щось вирішити, то ту саму силу має вимога промотора справедливості або захисника вузла.

Кан. 1099 – § 1. Іменування промотора справедливості й захисника вузла належить до єпархіяльного Єпископаь на не єпархіяльних трибуналах вони іменуються згідно з приписами статутів трибуналу, хіба що право застерігає щось інше.
§ 2. Промотор справедливості й захисник вузла мають бути вірними християнами бездоганної репутації, докторами або принаймні ліценціятами канонічного права, наділені розсудливістю і почуттям справедливості.

Кан. 1100 – § 1. Одна і та сама особа, але не в тій самій справі, може виконувати уряд промотора справедливості й захисника вузла.
§ 2. Промотор справедливості й захисник вузла можуть бути іменованими до сукупності справ або тільки до окремихь а з виправданої причини вони можуть бути усуненими єпархіяльним Єпископом.

Кан. 1101– § 1. У кожному процесі має брати участь нотар, так що як він не підпище актів, то слід їх вважати недійсними.
§ 2. Акти, складені нотарями, мають публічну достовірність.


Арт. ІІІ: Добір працівників трибуналів з різних єпархій або Церков свого права

Кан. 1102– § 1. Суддів та інших працівників трибуналів можна добирати з будь-якої єпархії або чернечого інституту, або товариства спільного життя на подобу чернечих власної або навіть іншої Церкви свого права, але за письмовою згодою власного єпархіяльного Єпископа або вищого Настоятеля.
§ 2. Делегований суддя, хіба що щось інше велить мандат, може користуватися допомогою працівників, які перебувають у межах території того, хто делегує.

ГЛАВА ІІІ
ОБОВ'ЯЗКИ СУДДІВ ТА ІНШИХ ПРАЦІВНИКІВ ТРИБУНАЛІВ

Кан. 1103 – § 1. Усі вірні, передусім Єпископи, повинні наполегливо старатися, щоб з дотриманням справедливості по змозі, не доходило до спорів серед народу Божого або вони мирно якнайшвидше полагоджувались.
§ 2. Суддя на початку справи, а також у будь-якому іншому часі, помічаючи якусь надію на добрий наслідок, повинен заохочувати сторони і допомагати їм, щоб вони старалися знайти справедливе вирішення спору через спільне порозуміння, і вказувати на відповідні для цього шляхи, вдаючись також до посередництва поважаних осіб.
§ 3. Якщо справа стосується приватного добра сторін, то суддя повинен зорієнтуватись, чи не було б корисним покласти край спорові через угоду або через третейський суд.

Кан. 1104 – § 1. Компетентний суддя повинен надати свою послугу стороні, яка законно цього домагається.
§ 2. Суддя не може розглядати жодної справи, якщо не виступив з позовом згідно з канонами той, хто зацікавлений, або промотор справедливості.

Кан. 1105 – Той, хто виступав у справі як суддя, промотор справедливості, захисник вузла, уповноважений, адвокат, свідок або експерт, не може пізніше правосильно ту саму справу вирішувати як суддя на іншому ступені процесу або виконувати в ньому завдання асесора.

Кан. 1106 – § 1. Суддя не повинен приймати для розгляду справу, в якій якимсь чином зацікавлений з уваги на кровну спорідненість або посвоячення в будь-якому ступені прямої лінії і аж до четвертого ступеня бічної лінії, або з уваги на виконування опіки й піклування, тісне знайомство, велику неприязність, надію на користь або уникнення шкоди.
§ 2. У тих самих обставинах повинні утриматись від свого уряду промотор справедливості, захисник вузла, асесор і авдитор.

Кан. 1107 – § 1. Якщо суддю, навіть компетентного, виводять у звичайному або делегованому трибуналі, то влада, якій трибунал безпосередньо підпорядкований, повинна розглянути це застереження, з дотриманням кан. 1062, § § 2 і 5.
§ 2. Якщо єпархіяльний Єпископ є суддею і проти нього подано заперечення 9відвід0, то він повинен утриматись від суддівства.
§ 3. Якщо заперечення скеровано проти інших працівників трибуналу, то це застереження повинен розглянути голова колегіяльного трибуналу або суддя, якщо він одноосібний.

Кан. 1108 – Після допущення заперечення слід змінити особи, а не ступінь суду.

Кан. 1109 – § 1. Питання про заперечення слід вирішити якнайшвидше після вислухання сторін.
§ 2. Дії, прийняті перед заявою про заперечення, є правосильніь зате прийняті після заяви про заперечення повинні бути визнані недійсними, якщо сторона попросить про це протягом десяти днів від допущення запереченняь після допущення заперечення 9відводу0 вони неправосильні.

Кан. 1110 – § 1. У справі, яка стосується тільки приватних осіб, суддя може діяти тільки на вимогу сторониь однак, після законного впровадження справи суддя може і повинен діяти також з уряду в карних справах та інших, які стосуються публічного добра Церкви або спасіння душ.
§ 2. До того ж суддя може доповнити недбайливість сторін у наведенні доказів або зголошенні застережень, кожний раз, коли вважає це необхідним для уникнення дуже несправедливого вироку, з дотриманням приписів кан. 1283.

Кан. 1111– Судді і трибунали повинні дбати про те, щоб якнайшвидше, з дотриманням справедливості, закінчити всі справи так, щоб на першому ступені судочинства вони не затримались більше року, а на ступені апеляції не більше щести місяців.

Кан. 1112– Усі, хто утворює трибунал або йому подає допомогу, повинні дати обіцянку, що будуть сумлінно виконувати своє завдання.

Кан. 1113 – § 1. У карному процесі завжди, а у спірному, якщо з виявлення якогось процесуального акту може виникнути шкода для сторін, судді і помічники трибуналу зобов'язані зберігати таємницю.
§ 2. Зобов'язані вони також завжди і відносно всіх зберігати таємницю щодо обговорення, яке відбувається серед суддів у колегіяльному трибуналі перед винесенням вироку, а також щодо того, як хто голосував і які там висловлювались думкиь зберігати цю таємницю зобов'язані також всі інші, хто якимсь чином дізнався про справу.
§ 3. Більщ того, коли характер справи або доказів є такий, що з розголошення актів або доказів наражена на небезпеку була б добра слава інших або міг би виникнути привід до непорозумінь або згіршення або інша того роду незручність, суддя може зобов'язати присягою свідків, експертів, сторони, їхніх адвокатів або уповноважених зберігати таємницю.

Кан. 1114 – Судді та всім іншим працівникам трибуналу забороняється приймати будь-які подарунки з нагоди ведення справи.

Кан. 1115 – § 1. Судді, які, хоч напевно й очевидно є компетентними, відмовляються судити або, не маючи підтримки в жодному правовому приписі, визнають себе компетентними, розглядають і виріщують справи, або порушують закон про збереження таємниці або через підступ або через поважну недбайливість завдають сторонам іншої шкоди, можуть бути відповідно покарані компетентною владою, не виключаючи позбавлення уряду.
§ 2. Так само можуть бути покарані інші працівники і помічники трибуналу, якщо зловживали, як вище, на своєму урядіь всіх їх може покарати також суддя.

Кан. 1116 – Якщо суддя передбачає, що позивач імовірно знехтує церковним вироком, коли він, можливо, виявиться для нього невигідним, і через те права відповідача не будуть достатньо забезпечені, то може на просьбу відповідача або навіть з уряду змусити позивача дати відповідну кавцію для дотримання церковного вироку.


ГЛАВА ІV
ЧЕРГОВІСТЬ РОЗГЛЯДУ СПРАВ

Кан. 1117 – Справи слід розглядати в такій черговості, в якій були подані і внесені в реєстр, хіба що якась з них вимагає щвидщого полагодження від інших, що, однак, треба установити спеціяльним декретом, який містив би обjрунтування.

Кан. 1118 – § 1. Хиби, які можуть спричинити недійсність вироку, можна зголощувати на будь-якій стадії або ступені процесу, а також вони можуть бути заявлені суддею з уряду.
§ 2. Відстрочуючі застереження, зокрема ті, які стосуються осіб і способу судового розгляду, слід подавати перед зав'язкою спору, хіба що вони виявилися вже після зав'язки спору і повинні бути якнайшвидше вирішені.

Кан. 1119 – § 1. Якщо зголощується застереження проти компетенції судді, це повинен розглянути сам суддя.
§ 2. У випадку застереження про відносний брак компетентності, якщо суддя визнає себе компетентним, його рішення не допускає апеляції, але можна опротестувати це рішення за допомогою скарги про недійсність, поновлення в попередній стан або заперечення третього.
§ 3. Якщо ж суддя визнає себе компетентним, то сторона, яка вважає себе покривдженою, може протягом корисних п'ятнадцяти днів відкликатися до апеляційного трибуналу.

Кан. 1120 – Суддя, який в будь-якому стані судового розгляду усвідомить свою абсолютну некомпетентність, повинен заявити про свою некомпетентність.

Кан. 1121– § 1. Застереження осудженої речі, угоди та інші знищувальні чинники, звані закінчуючими спір, повинні подаватись і розглядатись до зав'язки споруь той, хто заявив їх пізніше, не може бути відкиненим, але слід засудити його на сплачення коштів, хіба що доведе, що своє зголошення не відклав підступно.
§ 2. Інші зупиняючі застереження слід подавати при зав'язці спору і розглядати у свій час, згідно з правилами, які стосуються вставних справ.

Кан. 1122– § 1. Зустрічних скарг не можна правосильно подавати, хіба що протягом тридцяти днів від зав'язки спору.
§ 2. Зустрічні 9взаємні0 скарги слід подавати разом з головною скаргою, тобто на однаковому з нею судовому ступені, хіба що необхідно розглядати їх окремо або суддя вважав би це за більш доцільне.

Кан. 1123 – Справи про забезпечення судових витрат або про надання безплатної правової допомоги, які були подані зразу на початку, та інші того роду повинні розглядатись, як правило, до зав'язки спору.

ГЛАВА V
СУДОВІ ТЕРМІНИ, ВІДСТРОЧЕННЯ І МІСЦЕ СУДУ

Кан. 1124 – § 1. Терміни, встановлені законом для погащення прав, не можуть бути продовжені ані правосильно скорочені, хіба що сторони про це просять.
§ 2. Зате інші терміни, до того як закінчаться, можуть бути з виправданої причини суддею після вислухання або на прохання сторін продовженими, але ніколи, хіба що за згодою сторін, правосильно скороченими.
§ 3. Суддя, однак, повинен подбати, щоб через відстрочення спір не тривав занадто довго.

Кан. 1125 – Якщо закон не встановляє термінів для здійснення процесуальних актів, суддя повинен їх визначити, беручи до уваги природу кожного акту.

Кан. 1126 – Якщо в день, призначений для процесуального акту, трибунал не працював, термін слід вважати відстроченим до першого наступного робочого дня.

Кан. 1127 – Осідок трибуналу повинен, по змозі, бути постійним і доступним у визначені години, з дотриманням у цій справі приписів, установлених партикулярним правом.

Кан. 1128 – § 1. Суддя, насильно вигнаний із своєї території або, який має перешкоду у виконуванні там судової влади, може виконувати свою владу поза територією і виносити вирок, повідомивши, однак, про це місцевого єпархіяльного Єпископа.
§ 2. Надто суддя, з виправданої причини і вислухавши сторони, може для зібрання доказів податись навіть поза власну територію, але за дозволом єпархіяльного Єпископа місця, до якого подається і до осідку, ним визначеного.

ГЛАВА VІ
ДОПУСК ОСІБ У ЗАЛ І СПОСІБ СКЛАДАННЯ ТА ЗБЕРІГАННЯ АКТІВ

Кан. 1129 – § 1. Якщо партикулярне право Церкви свого права виразно інакше не застерігає, у той час, як справи обговорюються перед трибуналом, в залі можуть знаходитися тільки ті, яких закон або суддя визнають необхідними для ведення процесу.
§ 2. Суддя може кожного присутнього на судовому розгляді, хто поважно схибив проти пошани і послуху, які належать трибуналові, після даремного попередження відповідно покарати, крім того ж, адвокатів і уповноважених навіть припиняти від виконування функції в церковних трибуналах.

Кан. 1130 – Якщо якась особа, яку треба допитати, користується мовою, незнаною судді або сторонам, треба послуговуватися заприсяженим перекладачем, призначеним суддеюь показання, однак, мають бути написані оригінальною мовою, а переклад доданий. Тлумачем слід також послуговуватись, якщо має бути допитаний глухий або німий, хіба що суддя воліє, аби на поставлені ним запитання була дана письмова відповідь.

Кан. 1131– § 1. Усі судові акти, як ті, що стосуються суті питання, тобто акти справи, так і ті, які стосуються процедури, тобто акти процесу, повинні бути складені письмово.
§ 2. Кожна сторінка актів має бути пронумерована і завірена печаткою.

Кан. 1132– Коли у судових актах вимагається підпис сторін або свідків, якщо сторона або свідок не може або не хоче їх підписати, слід це відмітити в самих актах, і одночасно суддя і нотар повинні посвідчити, що цей акт був прочитаний стороні або свідкові дослівно, а сторона або свідок не могли або не хотіли його підписати.

Кан. 1133 – Після закінчення процесу треба повернути документи, які є приватною власністю, із збереженням, однак, їхніх копій.
§ 2. Забороняється канцлеру і нотарям видавати копії судових актів і документів, які були зібрані під час процесу, без доручення судді.
§ 3. Анонімні листи слід знищувати і не згадувати про них в актахь таким же чином слід знищувати будь-які інші підписані записки й листи, які не вносять нічого в суть справи або є безперечно наклепницькими.


ГЛАВА VІІ
ПОЗИВАЧ І ВІДПОВІДАЧ

Кан. 1134 – Кожний, як хрещений, так і нехрещений, може виступати перед судомь а відповідач згідно з приписами закону повинен відповідати.

Кан. 1135 – Хоч би позивач і відповідач установили уповноваженого або адвоката, однак зобов'язані завжди з'явитися в суд особисто, відповідно до припису права або судді.

Кан. 1136 – § 1. Неповнолітні і ті, що несповна розуму, можуть виступати в суді тільки через своїх батьків, опікунів або піклувальників.
§ 2. Якщо суддя вважає, що їх права є в конфлікті з правами батьків, опікунів або піклувальників або що вони не можуть достатньо боронити власних прав, тоді повинні виступити в суді через опікуна або піклувальника, призначеного суддею.
§ 3. Однак, у духовних справах або пов'язаних з духовними, якщо неповнолітні осягнули користування розумом, можуть виступати і відповідати без дозволу батьків або опікуна і то особисто, якщо закінчили чотирнадцять років життяь у противному випадку – через опікуна, призначеного суддею.
§ 4. Позбавлені права управляти майном і ті, що повністю не користуються розумом, можуть виступати в суді особисто, тільки для того, щоб відповідати за власні злочини або з наказу суддіь в інших справах вони мусять виступати і відповідати через свого піклувальника.

Кан. 1137 – Якщо існує опікун або піклувальник, установлений цивільною владою, то церковний суддя може допустити його, вислухавши, по змозі, єпархіяльного Єпископа того, якому він данийь якщо ж його немає або здається, що він не повинен бути допущений, то сам суддя має призначити для цієї справи опікуна або піклувальника.

Кан. 1138 – § 1. Юридичні особи виступають у суді через своїх законних представників.
§ 2. Коли добра опиняються в небезпеці, для відчуження яких потрібна згода, порада або дозвіл, така ж згода, порада або дозвіл потрібен також для того, щоб почати або відкрити спір.
§ 3. У випадку відсутності або недбайливості представника сам Ієрарх може виступити в суді від імені юридичних осіб, які перебувають під його владою, сам особисто або через когось іншого.

ГЛАВА VІІІ
УПОВНОВАЖЕНІ В ПРОЦЕСАХ І АДВОКАТИ

Кан. 1139 – § 1. Сторона може вільно установити собі уповноваженого й адвоката, але може також виступати і відповідати особисто, хіба що суддя вважатиме послугу уповноваженого або адвоката конечною.
§ 2. У карній справі обвинувачений мусить мати адвоката встановленого собою, або даного суддею.
§ 3. У спірній справі, якщо йдеться про неповнолітніх або про процес, в якому публічне добро опинилося під загрозою, за винятком подружніх справ, суддя з уряду повинен призначити адвоката стороні, яка його не має.

Кан. 1140 – § 1. Стороні можна установити собі одного уповноваженого, який не може дати за себе заступника, хіба що це було йому дозволено письмово.
§ 2. Якби, однак, та сама сторона з виправданої причини установила кількох уповноважених, то вони повинні бути так визначені, щоб між ними мало місце випередження.
§ 3. Зате можна установити рівночасно кількох адвокатів.

Кан. 1141– Уповноважений і адвокат повинні бути повнолітні і доброї славиь адвокат надто має бути католиком, хіба що влада, якій трибунал безпосередньо підпорядкований, дозволяє щось інше, і доктором канонічного права або взагалі справжнім знавцем і затвердженим цією ж владою.

Кан. 1142– § 1. Уповноважений і адвокат, раніше ніж приступити до завдання, повинні в трибуналі здати автентичне доручення.
§ 2. Однак, щоб запобігти погашенню права, суддя може допустити уповноваженого навіть без пред'явлення доручення, після складення, в разі потреби, відповідного завіренняь однак, акт судді буде позбавлений будь-якої сили, якщо в вирішальному 9присікальному0 терміні, визначеному суддею, уповноважений не пред'явить доручення.

Кан. 1143 – Без спеціяльного доручення уповноважений не може правосильно зректися скарги, інстанції процесу або судових актів, а також укладати угоду, договір, вдаватись до третейського суду і взагалі допускати такі дії, для яких право вимагає спеціяльного доручення.

Кан. 1144 – § 1. Щоб усунення уповноваженого або адвоката набрало чинності, воно має бути доведене до їх відома і, якщо вже спір зав'язався, треба про це усунення повідомити суддю і противну сторону.
§ 2. Після винесення остаточного вироку право й обов'язок апеляції, якщо довіритель не заперечує, належить до уповноваженого.
Кан. 1145 – Уповноважений і адвокат можуть бути відсторонені на підставі декрету, виданого з уряду, або на вимогу сторони, але з поважної причини і завжди із збереженням рекурсу до апеляційного трибуналу.
Кан. 1146 – § 1. Забороняється уповноваженому й адвокатові викуповувати спір або домовлятися про надмірну винагороду або передачу частини спірної справиь якби щось таке вчинили, угода є недійсна, і суддя може їх покарати грошовим штрафомь крім того, адвокат може бути відсторонений від уряду, а якби виявився рецидивістом, навіть усунений і викреслений із списка адвокатів владою, якій трибунал безпосередньо підлягає.
§ 2. Так само можуть бути покарані уповноважені й адвокати, які, обходячи закон, забирають справи з компетентних трибуналів, щоб корисніше вирішували їх інші.

Кан. 1147 – Уповноважені й адвокати, які за подарунки, обіцянки або з якоїсь іншої спонуки зловживали своїм завданням, повинні бути відсторонені від виконування захисту, а також покарані грошовим штрафом або іншими відповідними карами.

Кан. 1148 – У кожному трибуналі слід, по змозі, установити постійних захисників, які б отримували винагороду від самого трибуналу і виконували завдання уповноваженого або адвоката, особливо в подружніх справах, для сторін, які захотіли б їх вибрати.


ГЛАВА ІХ
ПОЗОВИ Й ЗАСТЕРЕЖЕННЯ

Кан. 1149 – Кожне право забезпечується не тільки позовом, хіба що виразно передбачено інакше, а й застереженням, яке завжди належить і є по своїй природі довічне.
Кан. 1150 – Кожний позов погашується за давністю, згідно з приписом права або в інший передбачений законом спосіб, за винятком позовів щодо стану осіб, які ніколи не погашуються.
Кан. 1151– Спірні позови, якщо право не застерігає виразно чогось іншого, погашуються за давністю протягом п'яти років від дня, коли позов уперше міг бути поданий, з дотриманням, де вони мають місце, у цій справі особових Статутів.
Кан. 1152– § 1. Кожний карний позов погашується внаслідок смерті підсудного, помилування компетентною владою і за давністю.
§ 2. Карний позов погашується за давністю після трьох років, хіба що йдеться:
1-е - про злочини, застережені Апостольському Престолові;
2-е - про позов за злочини, про які мова в кан. 1450 і 1453, що погашуються за давністю після п'яти років;
3-є - про злочини, за які не карає загальне право, хіба що партикулярне право встановлює інший термін давності.
§ 3. Облік давності починається від дня, коли був скоєний злочин, або, якщо злочин є тривалим або сталим, – від дня, коли припинився.

Кан. 1153 – § 1. Якщо протягом термінів, про які мова в кан. 1152, відколи засуджуючий вирок перейшов на осуджену річ, підсудного не було повідомлено про виконавчий декрет судді, позов для виконання кари погашується за давністю.
§ 2. Те саме має місце при дотриманні того, чого треба дотримуватись, якщо кара була накладена через позасудовий декрет.

Кан. 1154 – Якщо карний позов погашується через давність, то:
1-е - не погашується тим самим спірний позов, який евентуально виник із злочину, для відшкодування витрат;
2-е - якщо суспільне добро вимагає, Ієрарх може вжити відповідних адміністративних засобів, не виключаючи суспензи від священнослужіння або усунення з уряду.

Кан. 1155 – Позивач може подавати на когось одночасно кілька позовів, які б однак, не суперечили один одному, в тій самій або різних справах, якщо вони не виходять поза компетенцію трибуналу, до якого він звертається.

Кан. 1156 – § 1. Відповідач може подавати тому самому судді і в тому самому трибуналі зустрічний 9взаємний0 позов проти позивача з уваги на зв'язок справи з головним позовом або з метою відвернення або зменшення домагань позивача.
§ 2. Не допускається взаємний позов проти взаємного позову.
Кан. 1157 – Зустрічний позов слід подавати судді, якому був переданий головний позов, навіть якби він був делегований тільки для однієї справи або був з іншої причини відносно некомпетентним.
Кан. 1158 – § 1. Хто доведе, принаймні правдоподібними доказами, що має право на якусь річ, яку хтось інший перетримує, і йому через те загрожує шкода, якщо сама річ не буде передана на зберігання, має право одержати від судді секвестр на цю річ.
§ 2. У подібних обставинах можна домогтися того, щоб комусь було заборонено виконування права.
Кан. 1159 – § 1. Допускається також секвестр на річ для забезпечення позики, аби тільки право кредитора було достатньо певне.
§ 2. Секвестр можна також поширити на речі боржника, які з будь-якого приводу знаходяться в інших осіб, і на позики боржника.
Кан. 1160 – Не можна ні в якому разі ухвалювати секвестр на річ і заборону виконування права, якщо шкода, яка загрожує, може бути інакше виправлена і пропонується відповідна грошова застава для її виправлення.
Кан. 1161– Суддя може тому, кому дозволив секвестр на річ або заборону виконування прав, накласти попередню грошову заставу для відшкодування втрат, якби не довів свого права.
Кан. 1162– У тому, що стосується природи і сили позову про посідання, слід дотримуватись приписів цивільного права місця, де знаходиться річ, про посідання якою ідеться.

Кан. 1163 – § 1. Коли вводиться просьба про одержання забезпечення для утримання людини, суддя може, вислухавши сторони, декретом для негайного виконання постановити, якщо є потреба, за допомогою відповідних приписаних застав, щоб тим часом були надані необхідні засоби до життя, без шкоди для визначення права через вирок.
§ 2. Після того, як сторона або промотор справедливості подали просьбу про одержання такого декрету, суддя, вислухавши другу сторону, повинен якнайшвидше розглянути справу, однак ніколи довше, ніж протягом десяти днів. Коли вони пройшли безкорисно або просьба була відкинена, надається можливість рекурсу до влади, якій трибунал безпосередньо підпорядкований, аби тільки вона сама не була суддею, або, якщо хтось воліє, то до апеляційного судді, який також має якнайшвидше вирішити справу.


ГЛАВА Х
СПОСОБИ УНИКНЕННЯ СУДІВ

Арт. І: У г о д а
Кан. 1164 – В угоді слід дотримуватись цивільного права місця, де укладається угода.

Кан. 1165 – § 1. Угоди не можна правосильно здійснювати в справах щодо тих речей або тих прав, які стосуються суспільного добра, та інших справ, якими сторони не можуть вільно розпоряджатись.
§ 2. Але якщо виникає питання про дочасне церковне майно, угода може відбутися, однак якщо вимагає цього предмет справи, з дотриманням формальностей, установлених правом про відчуження церковного майна.

Кан. 1166 – Витрати, яких вимагає угода, якщо виразно не передбачено інакше, сплачують обидві сторони по половині.
Кан. 1167 – Суддя не повинен, принаймні як правило, займатися угодою особисто, але має доручити це іншому, знавцеві права.

Арт. ІІ: Третейський суд
Кан. 1168 – § 1. Ті, що ведуть між собою спір, можуть письмово домовитись про вирішення його третейськими суддями.
§ 2. Так само письмово можуть домовитись ті, що укладають або уклали між собою угоду щодо спорів, які можливо виникнуть з угоди.
Кан. 1169 – Не можуть у третейських суддів правосильно вирішуватись спори, щодо яких забороняється така
угода.
Кан. 1170 – § 1. Можна встановити одного або кількох третейських суддів, але з непарною кількістю.
§ 2. Якщо в самому компромісі вони не призначаються поіменно, то принаймні повинна окреслюватись їх кількість і одночасно встановлений спосіб, як їх іменувати і заступати.
Кан. 1171– Компроміс є недійсний, якщо:
1-е - не було дотримано приписів, установлених для правосильності договорів, які виходять поза звичайне управління;
2-е - не був виконаний письмово;
3-є - уповноважений без спеціяльного доручення домовився з третейськими суддями або порушені були приписи канн. 1169 або 1170;
4-е - спір або не виник або не виникає на підставі певного договору, згідно з приписом кан. 1168, § 2.
Кан. 1172– Завдання третейського судді правосильно не можуть виконувати:
1-е - неповнолітні;
2-е - покарані карою екскомуніки, навіть малої, суспензи або позбавлення сану;
3-є - члени чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих без дозволу Настоятеля.
Кан. 1173 – Іменування третейського судді не має сили, якщо він сам не прийме завдання у письмовій формі.
Кан. 1174 – § 1. Якщо в компромісі не призначено третейських суддів або якщо їх треба замінити і сторони та інші, яким доручено було призначення, не погоджуються щодо обрання всіх або деяких третейських суддів, то будь-яка сторона може доручити це трибуналові, компетентному для вирішення справи на першому ступені суду, хіба що сторони домовились інакшеь трибунал, вислухавши інші сторони, повинен вирішити справу декретом.
§ 2. Того самого припису слід дотримуватись, якщо якась сторона або хтось інший занедбає призначити третейського суддю, аби тільки, однак, сторона, яка звернулася до трибуналу, принаймні на двадцять днів раніше призначила своїх третейських суддів, якщо повинна була це зробити.
Кан. 1175 – Заперечення третейських суддів розглядає трибунал, про який мова в кан. 1174, § 1. Той, вислухавши третейських суддів, яких відкинено і сторони, повинен вирішити питання за допомогою декретуь якщо прийме заперечення, повинен замінити їх іншими третейськими суддями, хіба що в компромісі інакше застережено.

Кан. 1176 – § 1. У самому компромісі слід установити обов'язки третейських суддів, а також те, що стосується збереження таємниці.
§ 2. Якщо сторони не постановили чогось іншого, то третейські судді вільно вибирають спосіб розглядуь він повинен бути простим і терміни короткі з дотриманням справедливості і врахуванням процесуального закону.
§ 3. Третейські судді не мають ніякої примусової владиь коли вимагає необхідність, повинні звертатись до трибуналу, компетентного для розгляду справи.

Кан. 1177 – § 1. Якщо випадково виникають вставні питання, самі судді мають їх вирішувати декретом.
§ 2. Якщо виникає перед судом питання, в якому третейські судді не можуть дійти до компромісу, то вони повинні призупинити процес, поки сторони в цьому питанні не отримають від судді і не доведуть до відома третейських суддів вирок, який переходить на осуджену річ, або, якщо питання стосується стану осіб, вирок, який може бути доручений виконанню.

Кан. 1178 – Якщо сторони інакше не постановили, третейський вирок повинен бути винесений протягом шести місяців від дня, коли всі третейські судді прийняли завданняь термін може бути продовжений сторонами.

Кан. 1179 – § 1. Третейський вирок виноситься більшістю голосів.
§ 2. Якщо справа дозволяє, третейський вирок має бути сформульований самими третейськими суддями на зразок судового вироку і підписаний третейськими суддями кожним зокремаь але для його правосильності вимагається і вистачає, щоб його підписала більшість.
Кан. 1180 – § 1. Якщо третейський вирок не є недійсним через тяжку вину третейських суддів, третейські судді мають право на оплачення їм власних витрать у зв'язку з цим можуть вимагати відповідних гарантій.
§ 2. Рекомендується, щоб третейські судді виконували роботу безплатно, в противному разі слід у самому компромісі подбати про винагороду.

Кан. 1181– § 1. Повний текст третейського вироку повинен бути зданий протягом п'ятнадцяти днів в канцелярію єпархіяльного трибуналу, де був винесений вирокь протягом п'яти днів від його здачі – хіба що напевно відомо, що третейський вирок страждає недійсністю, – судовий Вікарій сам особисто або через когось іншого повинен видати декрет затвердження для негайного повідомлення сторін.
§ 2. Якщо судовий Вікарій відмовляється видати такий декрет, зацікавлена сторона може відкликатись до апеляційного трибуналу, який повинен якнайшвидше вирішити питанняь якщо ж судовий Вікарій мовчить цілий місяць, ця сторона може наполягати на тому, щоб він сам виконав своє завданняь якщо ж тим не менш він мовчить, сторона після п'яти днів може подати рекурс до апеляційного трибуналу, який також має якнайшвидше вирішити питання.
§ 3. Якщо напевно відомо, що третейський вирок страждає недійсністю через знехтування приписів, встановлених для правосильності компромісу, судовий Вікарій повинен визнати його недійсність і якнайскоріше повідомити сторони, без будь-якого рекурсу проти цього рішення.
§ 4. Третейський вирок переходить негайно на осуджену річ, і декрет затвердження видається, із збереженням кан. 1182.

Кан. 1182– § 1. Апеляція від третейського вироку допускається тільки тоді, коли сторони домовились між собою письмово, що вона буде підлягати цьому засобовіь у цьому випадку апеляцію слід подати протягом десяти днів від оприлюднення декрету затвердження тому самому судді, який видав декреть якщо ж є інший суддя, компетентний для прийняття апеляції, то необхідно подати її йому протягом місяця.
§ 2. Третейський вирок, проти якого допускається апеляція, переходить на осуджену річ згідно з приписом кан. 1322.

Кан. 1183 – Скаргу про недійсність третейського вироку, який переходить на осуджену річ, про привернення у первісний стан, якщо явно відомо про несправедливість цього вироку, про заперечення третього, а також про виправлення матеріяльної помилки вироку розглядає суддя, який видав декрет затвердження, відповідно до звичайних приписів права.

Кан. 1184 – § 1. Виконання третейського вироку може здійснюватись в тих випадках, коли допускається виконання судового вироку.
§ 2. Третейський вирок повинен доручити до виконання сам особисто або через когось іншого єпархіяльний Єпископ єпархії, де він був винесений, хіба що сторони призначили іншого виконавця.
ТИТУЛ ХХV

СПІРНИЙ ПРОЦЕС


ГЛАВА І
ЗВИЧАЙНИЙ СПІРНИЙ ПРОЦЕС

Арт. І: Позовна скарга

Кан. 1185 – Той, хто хоче когось позвати до суду, повинен подати компетентному судді позовну скаргу, в якій викладається предмет спору і висловлюється просьба про послугу судді.

Кан. 1186 – § 1. Суддя може прийняти усну просьбу, якщо позивач має перешкоду подати позовну скаргу, або справа є легка для розслідування і меншої ваги.
§ 2. В обох, однак, випадках суддя повинен наказати нотареві відредагувати акт в письмовій формі, який має бути прочитаний позивачу і ним підтвердженийь він щодо всіх правових наслідків замінює позовну скаргу, написану позивачем.

Кан. 1187 – Позовна скарга повинна:
• 1-е - виражати, до якого судді справа подається, чого вимагається і від кого;
• 2-е - вказувати, на яке право спирається позивач і принаймні загально на факти і докази для підтримання своїх домагань;
• 3-є - бути підписаною позивачем або його уповноваженим із зазначенням дня, місця і року, а також місця проживання позивача або його уповноваженого або місця перебування, поданого ними для одержання актів;
• 4-е - вказувати постійне або тимчасове місце проживання відповідача.

Кан. 1188 – § 1. Одноосібний суддя або голова колегіяльного трибуналу, після того, як впевнився, що справа належить до його компетенції і що позивач має законні підстави виступати в суді, повинен своїм декретом якнайшвидше позовну скаргу прийняти або відкинути.
§ 2. Позовну скаргу можна відкинути тільки тоді, коли:
• 1-е - суддя або трибунал є некомпетентний;
• 2-е - безсумнівно відомо, що позивач не має законної підстави виступати в суді;
• 3-є - не дотримано приписів кан. 1187, чч. 1-3;
• 4-е - із самої позовної скарги ясно виникає, що домагання позбавлене будь-якої підстави і не може статися, щоб у ході процесу виявилась якась підстава.
§ 3. Якщо позовна скарга була відкинена через хиби, які можна виправити, позивач може заново подати тому самому судді виправлену скаргу.
§ 4. Проти відкинення позовної скарги сторона завжди має право подати протягом десяти корисних днів обjрунтований рекурс до апеляційного трибуналу або, якщо скарга була відкинена головою – до колегіїь питання про відкинення повинно бути вирішене якнайшвидше.

Кан. 1189 – Якщо протягом місяця від подачі позовної скарги суддя не видасть декрету, на підставі якого допускає або відкидає скаргу, зацікавлена сторона може домагатися, щоб суддя виконав своє завданняь якщо незважаючи на це, суддя мовчить, то після того, як безкорисно минуло десять днів від подачі просьби, вважається, що скарга прийнята.


Арт. ІІ: Судовий виклик і оголошення або повідомлення про судові акти

Кан. 1190 – § 1. В декреті, на підставі якого приймається позовна скарга, суддя або голова трибуналу повинен викликати, тобто позвати до суду інші сторони до зав'язки спору, встановлюючи, чи мають вони відповідати письмово, чи з'явитись до нього для погодження сумнівів. Якщо з письмових відповідей випливає необхідність викликати сторони, може це наказати новим декретом.
§ 2. Якщо позовна скарга вважається прийнятою згідно з приписом кан. 1189, декрет виклику до суду повинен бути виданий протягом двадцяти днів від подачі просьби, про яку мова в цьому каноні.
§ 3. Якщо сторони фактично самі з'являться перед суддю для ведення справи, то немає потреби їх викликати, але нотар має відмітити в актах, що сторони були в суді.

Кан. 1191– § 1. Декрет виклику до суду повинен бути негайно доведений до відома відповідача та інших, хто повинен з'явитися.
§ 2. До виклику слід додати позовну скаргу, хіба що суддя з поважної причини вважатиме, що сторону не слід ознайомлювати із скаргою, поки вона не дасть показань у суді.
§ 3. Якщо позов скерований проти того, хто не може вільно виконувати своїх прав або вільно управляти речами, про які ведеться спір, то виклик слід довести до відома того, через якого він повинен бути представлений в суді, згідно з приписом права.

Кан. 1192– § 1. Оголошення або повідомлення про виклики, декрети, вироки та інші судові акти повинні виконуватись через пошту з розпискою про одержання або в інший спосіб, який є найпевнішим, з дотриманням законів партикулярного права.
§ 2. Факт оголошення або повідомлення і його спосіб слід відмітити в актах.
§ 3. Відповідач, який відмовляється прийняти виклик або заважає його врученню, вважається законно викликаним.

Кан. 1193 – Якщо виклику не вручено згідно з приписами закону, то акти процесу є недійсні, хіба що сторона все ж таки з'явилася для ведення справи.

Кан. 1194 – Якщо виклик був доведений до відома згідно з законом або сторони з'явилися перед суддю для ведення справи, то:
• 1-е - справа перестає бути безспірною;
• 2-е - справа починає належати тому судді або трибуналу, цілковито компетентному, якому позов був поданий;
• 3-є - делегована влада в делегованого судді зміцнюється так, що не припиняється з втратою влади делегуючого;
• 4-е - переривається дія давності, хіба що застережено щось інше;
• 5-е - спір починає вестися, і тому негайно вступає в дію засада: під час спору не слід вводити ніяких змін.

Арт. ІІІ: Зав'язка спору

Кан. 1195 – § 1. Зав'язка спору має місце тоді, коли декретом судді на підставі домагань і відповідей сторін визначається предмет спору.
§ 2. Вимоги і відповіді сторін можуть бути вираженими не тільки в позовній скарзі, яка вводить спір, а й у відповіді на виклик або в усних заявах, зроблених перед суддеюь у важчих справах суддя повинен викликати сторони для погодження одного або кількох сумнівів, на які вирок має дати відповідь.
§ 3. Декрет судді повинен бути доведений до відома сторінь якщо вони не виявили раніше згоди, можуть протягом десяти днів звернутись до того самого судді, щоб декрет був змінений, а справа повинна бути вирішена декретом того ж судді якнайскоріше.

Кан. 1196 – Раз визначений предмет спору не може бути правосильно змінений, хіба що новим декретом, з поважної причини, на вимогу сторони та після вислухання інших сторін і врахування їхніх доводів.

Кан. 1197 – Після зав'язки спору володілець чужої речі перестає бути в добрій віріь тим-то, якщо буде засуджений на повернення речі, мусить повернути також її плоди від дня зав'язки спору і відшкодувати втрати.

Кан. 1198 – Після зав'язки спору суддя повинен призначити сторонам відповідний термін для представлення і проведення доказів.

Арт. ІV: Припинення, заморення і зречення інстанції спору

Кан. 1199 – Якщо сторона вмирає, міняє стан або втрачає уряд, на підставі якого діяла, то:
• 1-е - ще до закриття розгляду справи інстанція спору припиняється, поки спадкоємець померлого або наступник або той, хто зацікавлений, не відновить спору;
• 2-е - після закриття розгляду справи суддя повинен далі вести справу, викликаючи уповноваженого, якщо такий є, а якщо ні, то спадкоємця померлого або наступника.

Кан. 1200 – § 1. Якщо перестає виконувати завдання опікун або піклувальник, уповноважений або адвокат, які необхідні згідно з приписом кан. 1139, інстанція спору тимчасово припиняється.
§ 2. Суддя повинен якнайшвидше установити іншого опікуна або піклувальникаь а уповноваженого для спору або адвоката може установити, якщо занедбала це зробити сторона в короткому терміні, визначеному цим же суддею.

Кан. 1201– Якщо сторони, не маючи ніякої перешкоди, не здійснюють жодного процесуального акту протягом шести місяців, наступає заморення інстанції спору.

Кан. 1202– Заморення має наслідок на підставі самого права і проти всіх, навіть неповнолітніх, а також повинно бути офіційно оголошене, із збереженням права вимагати відшкодування від опікунів, піклувальників, управителів, уповноважених, якщо не доведуть, що вони були без вини.

Кан. 1203 – Заморення призводить до погашення актів процесу, але не актів справиь більш того, вони можуть мати силу також в іншому суді, аби тільки справа велася між тими самими особами і щодо тої самої речіь що стосується чужих, то вони мають тільки силу документів.

Кан. 1204 – Витрати замореного процесу, які зробила кожна із сторін, має сплатити сама.

Кан. 1205 – § 1. У будь-якому стані і на будь-якому ступені суду позивач може зректися інстанції споруь подібно як позивач, так і відповідач можуть зректися або всіх або тільки деяких процесуальних актів.
§ 2. Опікуни й управителі юридичних осіб, щоб могли зректися інстанції спору, потребують або поради або згоди тих, чия участь вимагається для здійснення актів, які виходять за межі звичайного управління.
§ 3. Щоб зречення було правосильним, повинно бути здійснене письмово і підписане стороною або її уповноваженим, наділеним спеціяльним дорученням, доведене до відома другої сторони, нею схвалене або принаймні не заперечуване і прийняте суддею.

Кан. 1206 – Зречення, прийняте суддею щодо актів, яких стосується зречення, породжує ті самі наслідки, що заморення інстанції спору, а також зобов'язує того, хто зрікається до покриття витрат за акти, яких він зрікся.

Арт. V: Докази

Кан. 1207 – § 1. Обов'язок доказування покладається на того, хто щось твердить.
§ 2. Не вимагають доказу:
• 1-е - ті справи, які припускає сам закон;
• 2-е - факти, стверджені одним з тих, що судяться, і прийняті другим, хіба що незважаючи на це доказу вимагає право або суддя.

Кан. 1208 – § 1. Можна наводити докази будь-якого роду, які здаються корисними для пізнання справи і є дозволені.
§ 2. Якщо сторона наполягає, щоб допустити доказ, відкинений суддею, то сам суддя повинен цю справу якнайшвидше вирішити.

Кан. 1209 – Якщо сторона або свідок відмовляється з'явитись перед суддею, щоб дати відповідь, можна їх допитати через особу, призначену суддею, або вимагати їхньої заяви перед цивільним нотарем, або в якийсь інший законний спосіб.

Кан. 1210 – Суддя не повинен приступати до збирання доказів перед зав'язкою спору, хіба що з поважної причини.

1– Заяви сторін
Кан. 1211– Суддя для кращого виявлення правди завжди може допитати сторониь навіть повинен допитати на вимогу сторони або для доведення факту, який з уваги на загальне добро вимагає усунення сумнівів.

Кан. 1212– § 1. Сторона, яку запитують згідно з приписом закону, повинна відповідати і повністю визнати правду, хіба що через відповідь виявляється злочин, вчинений нею самою.
§ 2. Якби вона відмовлялась відповідати, до судді належить оцінити, який з цього можна зробити висновок для доказування фактів.

Кан. 1213 – У випадках, в яких справа стосується суспільного добра, суддя повинен наказати сторонам скласти присягу, що будуть говорити правду або принаймні підтвердять правдивість сказаного, хіба що поважна причина радить щось іншеь в інших випадках може діяти на свій розсуд.

Кан. 1214 – Сторони, промотор справедливості і захисник вузла можуть судді представити пункти, щодо яких сторона має бути допитана.

Кан. 1215 – Щодо допитування сторін, то з відповідними модифікаціями слід дотримуватися канонів про допитування свідків.

Кан. 1216 – Підтвердження якогось факту письмово або усно, зроблене проти себе якоюсь із сторін перед компетентним суддею щодо самого предмету справи, чи з власної волі чи на запитання судді, є судовим визнанням.

Кан. 1217 – § 1. Судове визнання однієї сторони, якщо йдеться про якусь приватну справу і не зачіпає вона суспільного добра, звільняє інші сторони від обов'язку доказування.
§ 2. У справах, які стосуються публічного добра, судове визнання та інші заяви сторін, можуть мати доказову силу, яку повинен оцінити суддя, беручи до уваги інші обставини справи, але не може надати їм сили повного доказу, хіба що приєднуються інші елементи, які їх остаточно зміцнюють.

Кан. 1218 – Щодо позасудового визнання, поданого для суду, завданням судді є оцінити, зваживши всі обставини, яку воно має вартість.

Кан. 1219 – Визнання або яка-небудь інша заява сторони не має ніякої сили, коли буде стверджено, що вони зроблені внаслідок фактичної помилки або добуті під впливом примусу або тяжкого страху.

2– Доказ за допомогою документів

Кан. 1220 – У процесі будь-якого роду допускається доказ за допомогою документів, як публічних, так і приватних.

Кан. 1221– § 1. Публічні церковні документи є ті, які виготовила особа з уваги на своє публічне завдання в Церкві з дотриманням формальностей, приписаних правом.
§ 2. Публічні світські документи є ті, які, згідно з цивільним правом, вважаються такими.
§ 3. Інші документи є приватні.

Кан. 1222– Публічні документи надають достовірність тому, що в них стверджується прямо і принципово, хіба що доводиться щось інше протилежними й очевидними аргументами, згідно із місцевим цивільним правом, яке стосовно світських документів постановляє щось інше.

Кан. 1223 – Приватний документ чи визнаний стороною, чи допущений суддею, має таку доказову силу проти автора документа або того, хто його підписав, і тих, що мають від них справу, як позасудове визнанняь проти чужих може мати доказову силу, яку повинен оцінити суддя, беручи до уваги інші обставини справи, але не можна признавати йому сили повного доказу, хіба приєднуються інші елементи, які його остаточно зміцнюють.

Кан. 1224 – Якщо виявиться, що документи витерті, виправлені, із вставками або спотворені іншою вадою, обов'язком судді є оцінити, чи і яку вартість мають ці документи.

Кан. 1225 – Документи не мають у суді доказової сили, якщо вони не оригінальні або не представлені в завіреній копії і не здані в канцелярію трибуналу, щоб суддя і сторони могли їх перевірити.

Кан. 1226 – Суддя може наказати, щоб у суді був представлений документ, спільний для двох сторін.

Кан. 1227 – § 1. Ніхто не зобов'язаний представляти документи, навіть спільні, які не можуть стати відомими без небезпеки шкоди, про що мова в кан. 1229, § 2, ч. 2, або без небезпеки порушення таємниці, яку треба зберігати.
§ 2. Якщо, однак, можна переписати принаймні якусь частину документа і представити його в копії без згаданих незручностей, суддя може наказати, щоб він був представлений.


3 – Свідки і свідчення

Кан. 1228 – Доказ за допомогою свідків допускається у всіх справах під керівництвом судді.

Кан. 1229 – § 1. Свідки, яким суддя ставить запитання згідно з приписом закону, зобов'язані виявляти правду.
§ 2. Із збереженням кан. 1231, від обов'язку давати відповіді звільняються:
• 1-е - священнослужителі стосовно того, що їм довірено з уваги на виконування священнослужінняь цивільні службовці, лікарі, акушерки, адвокати, нотарі та інші, які повинні зберігати таємницю також з уваги на подачу поради у справах, які підлягають таємниці;
• 2-е - ті, хто із свого свідчення бояться для себе, або для супруга, або для близьких родичівь або свояків неслави, небезпечних переслідувань та іншого поважного лиха.

а) Хто може бути свідком
Кан. 1230 – Свідками можуть бути всі, хіба що право виразно їх не допускає, або цілком або частково.

Кан. 1231– § 1. Не слід допускати до подачі свідчень неповнолітніх нижче чотирнадцятого року життя і недоумкуватихь можуть вони, однак, бути допитані на підставі декрету судді, в якому обjрунтовується така потреба.
§ 2. Нездатними для подачі свідчень вважаються:
• 1-е - ті, що є сторонами в справі або виступають у суді від імені сторін, суддя і його асистенти, адвокат, а також інші, які помагають або помагали сторонам у цій справі;
• 2-е - священики стосовно того всього, що дізналися із святої сповіді, хоч би каяннник просив про виявлення цьогоь мало того, почуте ким-небудь і якимсь чином з нагоди сповіді не може бути прийняте в суді навіть як слід правди.

б) Впровадження і виключення свідків
Кан. 1232– Сторона, яка привела свідка, може зректися його допитуь але противна сторона може вимагати, щоб незважаючи на це свідок був допитаний.

Кан. 1233 – § 1. Коли хтось вимагає доказу за допомогою свідків, повинен подати трибуналові їх імена і місце постійного проживання.
§ 2. У терміні, визначеному суддею, слід представити перелік питань, щодо яких вимагається допитати свідківь інакше слід вважати просьбу за відхилену.

Кан. 1234 – Суддя має право обмежити надто велику кількість свідків.

Кан. 1235 – Поки будуть допитані свідки, їх імена слід подати до відома сторінь якщо ж, за розумним рішенням судді, не можна цього зробити без поважних труднощів, то зробити це треба принаймні до оголошення свідчень.

Кан. 1236 – Із збереженням кан. 1231, сторона може просити, щоб свідок був виключений, якщо було вказано на виправдану причину ще до його допиту.

Кан. 1237 – Виклик свідка здійснюється декретом судді, законно доведеним до відома свідка.

Кан. 1238 – Свідок, викликаний суддею згідно з приписом права, повинен з'явитись або повідомити суддю про причину своєї відсутності.

в) Допит свідків
Кан. 1239 – § 1. Свідків слід допитувати в осідку трибуналу, хіба що суддя розпорядиться інакше.
§ 2. Єпископи і ті, що на підставі права власного краю користуються подібними пільгами, повинні бути допитані в місці, ними обраному.
§ 3. Суддя має вирішити, де слід допитати тих, яким через віддаль, хворобу чи іншу перешкоду неможливо або важко прибути до осідку трибуналу, із збереженням канн. 1071 і 1128.
Кан. 1240 – Сторони не можуть бути присутніми при допиті свідків, хіба що суддя, особливо коли справа стосується приватного майна, вважатиме, що їх треба допуститиь зате можуть бути присутніми їхні уповноважені або адвокати, хіба що суддя через обставини речей і осіб вважатиме, що слід поступати із збереженням таємниці.

Кан. 1241– § 1. Свідків слід допитувати окремо і поодинці.
§ 2. Якщо свідки розходяться між собою або зі стороною в поважній речі, суддя може зібрати разом тих, що різняться між собою, не допускаючи, по змозі, до сварки і згіршення.
Кан. 1242– Допитування свідка проводиться суддею або його делегатом, або авдитором, при яких повинен бути нотарь тому сторони або промотор справедливості або захисник вузла або адвокати, присутні при допиті, якщо мають задати свідкові якісь запитання, повинні представити їх не свідкові, а судді або його заступникові, щоб він сам їх поставив, хіба що партикулярне право застерігає інакше.

Кан. 1243 – § 1. Суддя повинен нагадати свідкові, що він має важкий обов'язок говорити правду і тільки правду.
§ 2. Суддя повинен наказати свідкові скласти присягу відповідно до припису кан. 1213ь якщо свідок відмовляється її скласти, слід його допитати без присяги.

Кан. 1244 – Суддя повинен насамперед перевірити ідентичність свідкаь розпитати, в якому він відношенні до сторін, і коли ставить запитання стосовно справи, має дізнатися також про джерела його відомостей і в якому часі докладно дізнався про те, що стверджує.

Кан. 1245 – Запитання мають бути короткі, пристосовані до інтелігенції того, хто має відповідати, не повинні охоплювати одночасно кількох справ, не лукаві, не підступні, не підказуючі відповідь, далекі від будь-якої образи і пов'язані із справою, про яку йдеться.

Кан. 1246 – § 1. Не дозволяється ознайомлювати свідків із запитаннями заздалегідь.
§ 2. Якщо, однак, те, що має становити предмет свідчень, так забулося, що не може бути напевно стверджене без попереднього пригадування, суддя може щось пригадати свідкові, якщо є переконаний, що це може статися без небезпеки.

Кан. 1247 – Свідки повинні свідчити усно і не читати написане, хіба що йдеться про рахунки і звітиь у такому випадку можуть послуговуватись записками, що їх принесли з собою.

Кан. 1248 – § 1. Відповідь повинна бути негайно записана нотарем, який має передати свідчення дослівно, принаймні стосовно того, що безпосередньо стосується предмета справи.
§ 2. Допускається також користування технічними засобами, які відтворюють голоси, якщо тільки пізніше відповіді будуть записані і підписані, наскільки це можливо, тими, що давали відповіді.

Кан. 1249 – Нотар повинен записати в актах складення, пропущення або відмову від присяги, присутність сторін та інших, запитання поставлені офіційно і взагалі все, що гідне пам'яті або трапилось випадково, коли свідки були допитувані.
Кан. 1250 – § 1. При кінці допиту слід прочитати свідкові те, що нотар записав з його відповідей, або дати йому послухати те, що з допомогою технічного винаходу було награно з його відповідей, даючи цьому свідкові змогу доповнення, викреслення, виправлення, зміни.
§ 2. Акти повинні вкінці підписати свідок, суддя і нотар.

Кан. 1251– Свідки, хоч уже допитані, можуть бути на вимогу сторони або з уряду заново викликані на допит перед публікацією актів, коли суддя визнає це необхідним чи корисним, якщо однак немає ніякої небезпеки змови чи підкупу.

Кан. 1252– Свідкам, відповідно до справедливої оцінки, визначеної суддею, повинні бути оплачені всі витрати, які вони зробили, так і втрата доходу, якої зазнали у зв'язку з поданням свідчень.

г) Достовірність свідчень
Кан. 1253 – При оцінці свідчень суддя, вимагаючи, в разі потреби, кваліфікаційних свідоцтв, повинен узяти до уваги:
• 1-е - який є стан особи і яка її чесність;
• 2-е - чи свідчення є дане на підставі власного знання, особливо з особисто побаченого і почутого, чи є думкою свідка, полягає на чутках або на почутому від інших;
• 3-є - чи свідок є стійкий і міцно стоїть на своєму чи мінливий, невпевнений або хиткий;
• 4-е - чи має співсвідків і чи може або не може підтвердити свої свідчення іншими доказовими елементами.

Кан. 1254 – Свідчення одного свідка не може бути повним доказом, хіба що йдеться про свідка кваліфікованого, який дає свідчення про справи, виконані з уряду, або обставини речей і осіб радять щось інше.

4 – Експерти
Кан. 1255 – Допомогою експертів слід користуватися, якщо на підставі припису права або судді, є необхідні їх заслухання і думка, сперті на досвід або знання, для підтвердження якогось факту або пізнання справжньої природи якоїсь речі.
Кан. 1256 – До судді належить іменування експертів після вислухання або на пропозицію сторін або в разі допущення звітів, зроблених уже іншими експертами.
Кан. 1257 – Експертів можна також виключити або відмовитись від них з тих самих причин, що свідка.
Кан. 1258 – § 1. Суддя, беручи до уваги пропозиції, подані, евентуально, сторонами, повинен окреслити своїм декретом окремі пункти, на які має спиратись робота експертів.
§ 2. Експертові треба переслати акти справи та інші документи і допоміжні матеріяли, які він потребуватиме для виконання свого завдання.
§ 3. Суддя після вислухання думки самого експерта повинен визначити час, протягом якого треба виконати дослідження і подати звіт.
Кан. 1259 – § 1. Кожний із експертів повинен скласти власний звіт, незалежний від інших, хіба що суддя накаже скласти один звіт, підписаний всімаь якщо це буде зроблено,то різниці в думках, якщо такі мають місце, слід старанно занотувати.
§ 2. Експерти повинні ясно вказати, на підставі яких документів або інших відповідних способів впевнилися щодо ідентичності осіб, речей або місця, яким методом і яким чином діяли у виконуванні дорученого їм завдання і передусім на яких аргументах jрунтують свої висновки.
§ 3. Експерт може бути викликаний суддею, щоб дав дальші пояснення, які видаються необхідними.

Кан. 1260 – § 1. Суддя повинен уважно зважити не тільки висновки експертів, навіть згодні, але також усі інші обставини справи.
§ 2. Коли він подає об ¶рунтування свого рішення, повинен зазначити, які аргументи спонукали його до прийняття або відкинення висновків експертів.

Кан. 1261– Експертам слід відшкодувати витрати і заплатити винагороди, які мають бути визначені суддею по справедливості і доброті, з дотриманням партикулярного права.

Кан. 1262– § 1. Сторони можуть призначити приватних експертів, які повинні бути затверджені суддею.
§ 2. Приватні експерти, якщо їх суддя допустить, можуть, у разі потреби, переглянути акти справи, бути присутніми при виконуванні експертизи, завжди, однак, можуть представити свій звіт.

5 – Відвідання місця і судовий огляд
Кан. 1263 – Якщо суддя вважатиме, що для з'ясування справи доцільно податися до якогось місця або оглянути якусь річ, повинен це наказати декретом, в якому після вислухання сторін загально опище те, що треба зробити під час відвідання місця і судового огляду.

Кан. 1264 – Слід виготовити документ проведеного відвідання місця і судового огляду.

6 – Припущення
Кан. 1265 – Суддя, щоб дійти до справедливого вироку, може допустити припущення, які не встановлюються самим законом, якщо тільки це відбувається на підставі певного і визначеного факту, пов'язаного з предметом головного спору.

Кан. 1266 – Хто має на свою користь припущення, які допускаються самим правом, звільняється від обов'язку доказування, який переходить на противну сторону.

Арт. VІ: Вставні справи

Кан. 1267 – Вставна справа має місце, коли після розпочаття процесу, пропонується питання, яке, хоч не є виразно вмішене в позовній скарзі, тим не менш настільки належить до справи, що найчастіше мусить бути вирішене перед головною справою.

Кан. 1268 – Вставна справа представляється судді, компетентному для вирішення головної справи, у письмовій або усній формі з зазначенням зв'язку, який існує між нею і головною справою.

Кан. 1269 – § 1. Суддя після прийняття просьби і вислухання сторін повинен якнайскоріше вирішити, чи представлене вставне питання може мати підставу і зв'язок із головною справою, чи слід його зразу відкинутиь а якщо його допускає, то чи воно настільки важливе, що треба вирішити його тимчасовим вироком чи декретом.
§ 2. Якщо він вважає, що вставне питання не мусить бути вирішене до остаточного вироку, то повинен вирішити, чи треба взяти його до уваги, коли буде вирішуватись головна справа.

Кан. 1270 – § 1. Якщо вставне питання має бути вирішене вироком, слід дотримуватись канонів про сумарний спірний процес, хіба що суддя, зважаючи на важливість справи, вважає інакше.
§ 2. Якщо ж повинно бути вирішене декретом, трибунал може доручити справу авдиторові або голові.
Кан. 1271– Поки закінчиться головна справа, суддя або трибунал може декрет або тимчасовий вирок з виправданої причини відкликати або виправити чи на вимогу сторони чи з уряду, після вислухання сторін.
7 – Неявка сторін
Кан. 1272– § 1. Якщо відповідач не з'явиться на виклик або не подасть достатнього виправдання або не відповість згідно з приписом кан. 1190, § 1, то суддя повинен декретом оголосити його відсутність у суді й ухвалити, щоб справа, з дотриманням того, чого слід дотримуватись, велась далі аж до винесення остаточного вироку і його виконання.
§ 2. Поки буде виданий такий декрет, слід також підтвердити, в разі потреби, навіть через новий виклик законність виклику і те, що він дійшов до відповідача в корисному часі.

Кан. 1273 – § 1. Якщо відповідач з'явиться пізніше в суд або дасть відповідь перед вирішенням справи, може представити висновки й докази, з дотриманням припису кан. 1283ь суддя повинен остерігатись, щоб це навмисно не затягло справу в довге і непотрібне відтягування.
§ 2. Якщо відповідач не з'явиться або не дасть відповіді перед вирішенням справи, може скористатись правовими засобами проти вирокуь якщо доведе, що затримала його законна перешкода, на яку без власної вини не міг перед тим вказати, може подати скаргу про недійсність вироку.

Кан. 1274 – Якщо позивач не з'явиться на день і годину, визначені для зав'язки спору, ані не подасть належного виправдання:
1-е - суддя повинен викликати його вдруге;
2-е - якщо позивач не з'явиться на новий виклик, вважається, що він зрікся інстанції процесу;
3-є - якби потім хотів узяти участь у процесі, слід дотримуватись кан. 1273.

Кан. 1275 – § 1. Сторона, відсутня у суді, яка не довела виправданої перешкоди, зобов'язана покрити судові витрати, які сталися внаслідок її відсутності, і, в разі потреби, виплатити відшкодування другій стороні.
§ 2. Якщо і позивач і відповідач були відсутніми в суді, то обидва відповідають, кожний за себе, за повне оплачення судових витрат.

8– Участь третьої особи в справі
Кан. 1276 – § 1. Той, хто зацікавлений, може бути допущеним до участі в справі, в будь-якому ступені процесу, чи як сторона, яка боронить свого права, чи додатково, щоб помагати якійсь стороні.
§ 2. Однак, для того, щоб він міг бути допущеним, повинен до закриття розгляду справи, пред'явити судді позовну скаргу, в якій коротко має об ¶рунтувати своє право на участь у справі.
§ 3. Хто бере участь у справі, повинен бути допущеним у тій стадії справи, в якій вона знаходиться, з визначеним коротким виріщальним 9присікальним0 терміном для представлення своїх доказів, якщо справа дійшла до доказової стадії.

Кан. 1277 – Суддя після вислухання сторін повинен викликати до суду третю особу, участь якої видається необхідною.

9 – Атентати під час суду
Кан. 1278 – Атентат – це дія внаслідок якої під час процесу одна сторона проти другої або суддя проти одної з двох або проти двох сторін вводить щось нове на шкоду сторони, хоч вона не погоджується чи щодо предмета спору чи щодо процесуальних прав, хіба що саме право допускає нововведення.
Кан. 1279 – Атентат є на підставі закону недійсний, тому суддя повинен ухвалити його відкликанняь але оздоровлюється він самим правом, якщо протягом місяця від дня одержання відомості про атентат питання про нього не представляється судді.
Кан. 1280 – Питання про атентати повинен вирішити якнайшвидше суддя головної справи, якщо сторона здійснила атентать якщо ж атентат здійснив сам суддя – то апеляційний трибунал.

Арт. VІІ: Оголошення актів, закриття розгляду в справі, обговорення справи

Кан. 1281– § 1. Після зібрання доказів суддя повинен декретом дозволити сторонам та їх адвокатам, під карою недійсності, щоб у канцелярії трибуналу переглянули акти, які їм ще не відоміь що більше, адвокатам, які про це просять, можна дати копію актівь однак, у справах, які стосуються загального добра, суддя для уникнення дуже поважних небезпек може вирішити, що якогось акту не слід нікому показувати, з тим застереженням, що право захисту залишиться завжди непорушним.
§ 2. З метою доповнення доказів сторони можуть подати судді інші доказиь після їх зібрання, якщо суддя вважатиме це за необхідне, знову може мати місце декрет, про який мова в § 1.

Кан. 1282– § 1. Після виконання всього, що належить для зібрання доказів, слідує закриття у справі.
§ 2. Це закриття відбувається, кожний раз коли або сторони заявляють, що не мають нічого більше для додання або коли минув корисний час, призначений суддею для представлення доказів, або якщо суддя вирішить, що вважає справу достатньо з'ясованою.
§ 3. Про закриття у справі, проведене будь-яким способом, суддя повинен видати декрет.

Кан. 1283 – § 1. Після закриття справи суддя може ще раз викликати тих самих або інших свідків або допустити інші докази, про які перед тим не було просьби, тільки:
1-е - у справах, в яких йдеться лише про приватне добро сторін, якщо всі сторони висловлюють згоду;
2-е - в інших справах після вислухання сторін і якщо існує поважна причина і буде усунена будь-яка небезпека підступу або прихованого підбурювання;
3-є - у всіх справах, скільки разів існує імовірність, що без допущення нового доказу буде виданий несправедливий вирок через причини, про які мова в кан. 1326, § 2, чч. 1-3.
§ 2. Зате суддя може наказати або допустити представлення документа, який перед тим, можливо, без вини зацікавленої особи не міг бути представлений.
§ 3. Нові докази слід опублікувати з дотриманням припису кан. 1281, § 1.

Кан. 1284 – Після закриття у справі суддя повинен призначити відповідний термін часу для представлення захистів або зауважень.
Кан. 1285 – § 1. Захисти і зауваження слід подавати письмово, хіба що суддя, за згодою сторін, вважатиме достатнім усне обговорення на засіданні трибуналу.
§ 2. Якщо захисти разом з найважливіщими документами мають бути видані друком, то вимагається попередній дозвіл судді з дотриманням обов'язку таємниці, якщо якась існує.
§ 3. Щодо обсягу матеріялів захисту, кількості примірників та подібного роду подробиць, слід дотримуватись статутів трибуналу.

Кан. 1286– § 1. Після взаємного обміну матеріялів захисту і зауважень, кожній стороні дозволяється представити відповіді протягом короткого часу, призначеного суддею.
§ 2. Це право належить сторонам лише один раз, хіба що суддя з поважної причини визнає, що його треба надати вдругеь тоді дозвіл, даний одній стороні, слід вважати даним також другій.
§ 3. Промотор справедливості і захисник вузла мають право на повторну репліку на відповіді сторін.
Кан. 1287 – § 1. Цілком забороняється сторонам, адвокатам та іншим передавати судді інформації, які залишаються поза актами справи.
§ 2. Якщо обговорення справи було проведене письмово, то суддя може постановити, щоб відбулося помірне усне обговорення на засіданні трибуналу для з'ясування деяких питань.

Кан. 1288 – Під час усного обговорення, про яке йдеться в канн. 1285, § 1 і 1287, § 2, має бути присутнім нотар, щоб, коли суддя накаже або сторона зажадає і суддя погодиться, міг зразу записати те, про що дискутовано, і висновки.

Кан. 1289 – Якщо сторони занедбали приготувати собі захист у призначений корисний час або покладаються на знання і сумління судді, то суддя, якщо з актів і доказів визнає справу цілковито виясненою, може негайно оголосити вирок, однак, після поданих зауважень промотора справедливості і захисника вузла, якщо вони беруть участь у процесі.

Арт. VІІІ Постанови судді

Кан. 1290 – Справа, розглянута судовим шляхом, якщо є головною справою, виріщується суддею остаточним вироком, якщо є вставною, – тимчасовим вироком з дотриманням припису кан. 1269, § 1.

Кан. 1291– § 1. Для винесення будь-якого вироку вимагається від судді внутрішня моральна впевненість щодо справи, яка має бути вирішена вироком.
§ 2. Цю впевненість суддя повинен черпати з актів і доказів.
§ 3. Докази суддя має оцінювати у своєму сумлінні з дотриманням приписів закону про дієвість деяких доказів.
§ 4. Суддя, який не може осягнути такої впевненості, повинен постановити, що права позивача не доведено, а відповідача звільнити, хіба що йдеться про справу, яка користується пільгою права. У цьому випадку слід винести вирок на її користь.

Кан. 1292– § 1. У колегіяльному трибуналі голова колегії повинен призначити день і годину, коли судді мають зібратися на нараду і, якщо якась особлива причина не радить інакше, зібрання повинно відбутися в самому осідку трибуналу, на якому ніхто, крім суддів колегії, не може бути присутнім.
§ 2. У призначений на зібрання день судді кожний зокрема, мають принести з собою без позначення імен, свої письмові висновки щодо суті справи й об ¶рунтування як правові, так і фактичні, на підставі яких дійшли до своїх висновківь ці висновки додаються до актів справи з зазначенням їх автентичності, з підписами всіх суддів і збереженням таємниці, дотримуючись § 4.
§ 3. Після представлення по черзі висновків кожного судді відповідно до першості, однак так, щоб завжди починав доповідач справи, має відбутися обговорення під керівництвом голови трибуналу, передусім для того, щоб установити, що треба постановити у виріщальній частині вироку.
§ 4. В обговоренні кожному судді дозволяється відступити від попереднього висновку. Однак суддя, який не захоче приєднатись до рішення інших, може вимагати, щоб у разі апеляції висновки всіх суддів без зазначення імен були відправлені до вищого трибуналу.
§ 5. Якби судді в першому обговоренні не хотіли або не могли установити вироку, рішення може бути відкладене до нового зібрання, однак, не довще, ніж на тиждень, хіба що згідно з приписом кан. 1283, треба було б доповнити інструкцію справи.

Кан. 1293 – § 1. Якщо суддя є одноосібний, сам складає вирок.
§ 2. У колегіяльному трибуналі вирок слід скласти, беручи об ¶рунтування з того, що окремі судді представили в обговоренні, хіба що більшістю суддів були визначені об¶рунтування, яким слід надати перевагуь потім вирок має бути представлений кожному з суддів для затвердження.
§ 3. Вирок повинен бути винесений не пізніше, ніж протягом місяця від дня, коли справа була вирішена, хіба що в колегіяльному трибуналі судді з поважної причини призначили довший час.

Кан. 1294 – Вирок повинен:
1-е - вирішити спір, який було розглянуто перед трибуналом, даючи належну відповідь на окремі сумніви;
2-е - визначити обов'язки сторін, які випливають з процесу і яким чином слід їх виконувати;
3-є - викласти рації, тобто об ¶рунтування як правові, так і фактичні, на які спирається постановляюча частина вироку;
4-е - встановити процесуальні витрати.
Кан. 1295 – § 1. У вироку, після взивання імені Божого, слід подати по порядку, який був суддя або трибунал, хто був позивачем, відповідачем, уповноваженим, з точним зазначенням імен і постійного місця проживання, хто був помотором справедливості, захисником вузла, якщо вони виступали в суді.
§ 2. Далі слід подати короткий опис факту з висновками сторін і сформульованими сумнівами.
§ 3. Потім слідує виріщальна частина вироку, попереджена викладом мотивів, на які вона спирається.
§ 4. Закінчується вона вказанням дня і місця, коли був виданий вирок, з підписом судді або, якщо йдеться про колегіяльний трибунал, – всіх суддів і нотаря.
Кан. 1296 – Правила, встановлені щодо остаточного вироку, слід застосовувати з відповідними модифікаціями також до тимчасового вироку.
Кан. 1297 – Вирок повинен бути якнайшвидше оголошений з визначенням термінів, в яких можна подати апеляцію від вирокуь він не має ніякої правової сили перед оголошенням, хоч би виріщальна частина була за дозволом судді подана до відома сторін.

Кан. 1298 – Повідомлення про вирок може бути виконане або через вручення сторонам або їхнім уповноваженим примірника вироку або вислання їм такого ж примірника згідно з приписами кан. 1192.

Кан. 1299 – § 1. Якщо в текст вироку вкралася помилка в розрахунках або допущена матеріяльна помилка при переписуванні виріщальної частини вироку або у наведенні фактів або домагань сторін або пропущено те, чого вимагає кан. 1295, § 4, вирок має бути виправлений або доповнений самим трибуналом, який його виніс, чи на вимогу сторони, чи з уряду, однак завжди після вислухання сторін і додання декрету у кінці вироку.
§ 2. Якщо якась сторона заперечує, вставна справа повинна бути вирішена декретом.

Кан. 1300 – Інші постанови судді, крім вироку, – це декрети, які, якщо не є звичайними розпорядженнями, не мають сили, якщо принаймні сумарно не наводять мотивів або не відсилають до мотивів, поданих в іншому акті.

Кан. 1301– Тимчасовий вирок або декрет мають значення остаточного вироку, якщо роблять неможливим процес або кладуть край самому процесові або якомусь його ступеню, принаймні щодо однієї із сторін у справі.

Арт. ІХ: Оскарження вироку

1– Скарга про недійсність вироку

Кан. 1302– Якщо йдеться про справу, яка стосується тільки приватних осіб, недійсність судових актів, установлена правом, яка, хоч була відома стороні, що подавала скаргу про недійсність вироку, не була зголошена судді перед вироком, оздоровлюється через самий вирок, із збереженням канн. 1303 і 1304.

Кан. 1303 – § 1. Вирок є позначений вадою непоправної неправосильності, якщо:
1-е - був винесений суддею, абсолютно некомпетентним;
2-е - винесений тим, хто не має влади судити в трибуналі, в якому справа вирішувалась;
3-є - суддя виніс вирок під впливом насильства або тяжкого страху;
4-е - процес відбувся без судової скарги, про яку мова в кан. 1104, § 2, або не був проведений проти якогось відповідача;
5-е - був винесений для сторін, з яких принаймні одна не мала права виступати в суді;
6-е - хтось діяв від імені другого без законного доручення;
7-е - одній з сторін відмовлено в праві на захист;
8-е - спір навіть частково не був вирішений.
§ 2. У цих випадках скарга про недійсність може бути подана у формі застереження завжди, зате у формі скарги перед суддею, який виніс вирок, протягом десяти років від дня оголошення вироку.

Кан. 1304 – § 1. Вирок є позначений вадою недійсності, яку можна усунути тільки тоді, якщо:
1-е - був винесений кількістю суддів, незгідною з законом, усупереч приписові кан. 1084;
2-е - не містить у собі мотивів, тобто підстав рішення;
3-є - не має приписаних правом підписів;
4-е - не подає місця, року, місяця і дня, коли був винесений;
5-е - спирається на недійсний судовий акт, недійсність якого не була оздоровлена згідно з приписом кан. 1302;
6-е - був винесений проти сторони законно відсутньої, відповідно до припису кан. 1273, § 2;
§ 2. У цих випадках скарга про недійсність може бути подана протягом трьох місяців від оголошення вироку.

Кан. 1305 – Скаргу про недійсність вироку розглядає той самий суддя, який виніс вирокь однак, якщо сторона боїться, що цей суддя буде упередженим і тому ставиться до нього з підозрою, то може вимагати, щоб на його місце було призначено іншого суддю, згідно з приписом кан. 1108.

Кан. 1306 – Скарга про недійсність може бути подана разом з апеляцією в терміні, встановленому для апеляції.

Кан. 1307 – § 1. Скаргу про недійсність можуть подати не тільки сторони, які вважають себе покривдженими, а й промотор справедливості або захисник вузла, кожний раз коли мають право на участь.
§ 2. Сам суддя може з уряду відкликати або виправити винесений ним вирок у термінах, установлених для дії в канн. 1303, § 2 і 1304, § 2, хіба що тим часом була подана апеляція разом із скаргою про недійсність.

Кан. 1308 – Справи стосовно скарги недійсністі можуть бути полагодженими згідно з канонами про сумарний спірний процес.

2– Апеляція

Кан. 1309 – Сторона, яка вважає себе покривдженою якимсь вироком, а також промотор справедливості і захисник вузла в справах, в яких вимагається їхня присутність, мають право апелювати проти вироку до вищого судді, з дотриманням кан. 1310.

Кан. 1310 – Немає апеляції:
1-е - проти вироку Римського Архієрея або Апостольської Сигнатури;
2-е - проти вироку, позначеного вадою недійсності, хіба що апеляція поєднана із скаргою про недійсність згідно з кан. 1306;
3-є - проти вироку, який перейшов у стан осудженої речі;
4-е - проти декрету або тимчасового вироку, які не мають сили остаточного вироку, хіба що вона поєднана з апеляцією від остаточного вироку;
5-е - проти вироку або декрету в справі, стосовно якої право застерігає, що річ повинна бути якнайшвидше вирішена.

Кан. 1311– § 1. Апеляцію слід подати судді, який виніс вирок, протягом присікального терміну п'ятнадцяти корисних днів від відомості про оголошення вироку.
§ 2. Якщо апеляція усна, то нотар повинен відредагувати її письмово в присутності самого апелюючого.

Кан. 1312– Делегований подає апеляцію не до того, хто його делегував, а до його безпосереднього вищого настоятеля, хіба що делегуючим є сам Апостольський Престол.

Кан. 1313 – Якщо виникає питання щодо права апеляції, то апеляційний трибунал повинен розглянути справу якнайшвидше, згідно з канонами про сумарний спірний процес.

Кан. 1314 – Апеляцію треба провадити перед суддею, до якого вона скерована, протягом місяця від її подання, хіба що суддя, який виніс вирок, дав стороні довший час для її підтримання.

Кан. 1315 – § 1. Для провадження апеляції вимагається і вистачає, щоб сторона просила послуги вищого судді для виправлення оскарженого вироку, додаючи копію цього вироку і подаючи підстави апеляції.
§ 2. Тим часом суддя, який виніс вирок, повинен відправити до вищого трибуналу копію актів, завірену нотарем щодо її автентичностіь якщо акти, написані мовою, невідомою апеляційному трибуналові, слід їх перекласти на іншу, відому цьому трибуналові, з запевненням про достовірність перекладу.

Кан. 1316 – Після того, як безкорисно минули терміни апеляції чи перед суддею, який виніс вирок, чи перед суддею, до якого скерована апеляція, вона вважається залишеною.

Кан. 1317 – § 1. Апелюючий може відмовитись від апеляції разом з наслідками, про які мова в кан. 1206.
§ 2. Якщо апеляцію подає захисник вузла або промотор справедливості, то відмова від апеляції може відбуватись з боку захисника вузла або промотора справедливості апеляційного трибуналу, хіба що загальне право застерігає щось інше.

Кан. 1318 – § 1. Апеляція, яку подав позивач, служить також відповідачу і навпаки.
§ 2. Якщо є кілька відповідачів або позивачів, а вирок оскаржений тільки одним або проти одного з них, то вважається, що оскарження вироку здійснюється всіма і проти всіх, щоразу як річ, яка є предметом домагань, є неподільною або зобов'язання стосується всіх зокрема.
§ 3. Якщо апеляція була подана однією із сторін тільки щодо певної частини вироку, то противна сторона, хоч би минув термін апеляції, може вставно апелювати щодо інших частин протягом присікального терміну п'ятнадцяти днів від дня, коли була повідомлена про головну апеляцію.
§ 4. Якщо не стверджується щось інше, то вважається, що апеляція була подана проти всіх частин вироку.

Кан. 1319 – Апеляція призупиняє виконання вироку.

Кан. 1320 – § 1. Дотримуючись припису кан. 1369, на апеляційному ступені не можна допускати нової підстави для домагань, навіть у вигляді корисного нагромадженняь тим-то зав'язка спору може стосуватись тільки того, чи попередній вирок затвердити чи відкинути повністю або частково.
§ 2. Нові докази допускаються тільки згідно з приписом кан. 1283.

Кан. 1321– На апеляційному ступені слід поступати в такий самий спосіб, як на першому ступені процесу, дотримуючись певних модифікаційь але після зав'язки спору зразу слід приступити до обговорення справи і до вироку, хіба що, можливо, слід було б доповнити докази.
Арт. Х: Стан осудженої речі, поновлення у первісний стан і протиставлення третього

1– Стан осудженої речі

Кан. 1322– З дотриманням кан. 1324, осуджена річ має місце, якщо:
1-е - було винесено два згідні вироки між тими самими сторонами щодо тої самої вимоги і з тої самої підстави домагання;
2-е - апеляція від вироку не була подана протягом корисного часу;
3-є - на апеляційному ступені спору сталося заморення інстанції або відмова від неї;
4-е - був винесений остаточний вирок, щодо якого немає апеляції.
Кан. 1323 – § 1. Осуджена річ забезпечується правом так, що може бути опротестована тільки через скаргу про недійсність, привернення в первісний стан або протиставлення третього.
§ 2. Осуджена річ створює право між сторонами і дає підставу до скарги осудженої речі і застереження осудженої речі, яку суддя може вирішити також з уряду, щоб перешкодити новому впровадженню тої самої справи.
Кан. 1324 – Ніколи не переходять у стан осудженої речі справи, які стосуються стану осіб, не виключаючи справ про розлучення супругів.

Кан. 1325 – § 1. Якщо у справі, яка стосується стану осіб, були винесені два згідні вироки, то можна в будь-який час відкликатись до апеляційного трибуналу, подаючи в присікальному терміні тридцяти днів від подачі оскарження нові і поважні докази або аргументиь а апеляційний трибунал протягом місяця від представлення нових доказів і аргументів має постановити декретом про допущення чи недопущення нового подання справи.
§ 2. Звертання до вищого трибуналу, щоб отримати нове подання справи, не зупиняє виконання вироку, хіба що загальне право застерігає інакше або апеляційний трибунал, згідно з приписом кан. 1337, § 3, накаже припинення.

2– Привернення в первісний стан

Кан. 1326 – § 1. Проти вироку, який перейшов у стан осудженої речі, якщо про його несправедливість очевидно відомо, надається просьба про привернення в первісний стан.
§ 2. Не вважається, що відомо про очевидну несправедливість вироку, хіба що:
1-е - вирок ¶рунтується на доказах, які пізніше виявились неправдивими, таким чином, що без тих доказів вирішальна частина вироку не може втриматись;
2-е - пізніше виявлено документи, що безсумнівно стверджують нові факти, які вимагають протилежного рішення;
3-є - вирок був винесений внаслідок підступу одної сторони на шкоду іншій;
4-е - в очевидний спосіб знехтувано припис закону, який стосується не самої лише процедури;
5-е - вирок суперечить попередньому рішенню, яке перейшло в стан осудженої речі.

Кан. 1327 – § 1. Про привернення в первісний стан із-за мотивів, про які мова в кан. 1326, § 2, чч. 1-3, треба просити суддю, який виніс вирок, протягом трьох місяців від дня ознайомлення з цими мотивами.
§ 2. Про привернення в первісний стан із-за мотивів, про які мова в кан. 1326, § 2, чч. 4-5, треба просити апеляційний трибунал протягом трьох місяців від повідомлення про вирокь але якщо у випадку, про який мова в кан. 1326, § 2, ч. 5, відомість про попереднє рішення прийшла пізніше, то час спливає від цієї відомості.
§ 3. Терміни, про які мова вище, не біжать, як довго покривджена сторона є неповнолітньою.

Кан. 1328 – § 1. Просьба про привернення в первісний стан призупиняє ще не розпочате виконання вироку.
§ 2. Якщо, однак, на підставі правдоподібних непрямих доказів існує підозра, що просьбу подано з метою спричинити затягування у виконуванні вироку, то суддя може наказати, щоб вирок був виконаний, однак після призначення прохачеві про поновлення в первісний стан відповідної грошової застави, щоб той не зазнав шкоди, якщо отримає привернення в первісний стан.
Кан. 1329 – Після надання привернення в первісний стан суддя повинен видати постанову про суть справи.

3 – Протиставлення третього
Кан. 1330 – Хто на підставі остаточного вироку, винесеного серед інших, який може бути переданий до виконання, боїться порушення своїх прав, той може оскаржити самий вирок перед його виконанням.

Кан. 1331– § 1. Протиставлення третього може відбутися через вимагання перегляду вироку від трибуналу, який виніс вирок, або через звернення до апеляційного трибуналу.
§ 2. Якщо просьбу допущено і той, хто протиставляється, діє на апеляційному ступені, то він зобов'язаний дотримуватись законів, установлених для апеляціїь якщо перед трибуналом, який виніс вирок, то слід дотримуватись приписів, виданих для правового вирішення вставних справ.

Кан. 1332– § 1. Той, хто протиставляється, повинен у будь-якому випадку довести, що його право справді порушено або буде порушено.
§ 2. Порушення має випливати із самого вироку, наскільки або він сам є причиною порушення або, якщо передається до виконання, той, хто протиставляється, зазнає тяжкої шкоди.
Кан. 1333 – Якщо той, хто протиставляється, доведе своє право, винесений раніше вирок повинен змінити трибунал згідно з просьбою того, хто протиставляється.

Арт. ХІ: Безплатний захист і судові кошти

Кан. 1334 – Убогі, які взагалі неспроможні нести судові кошти, мають право на безплатний захист, якщо тільки частково, – на зменшення коштів.

Кан. 1335 – Статути трибуналу повинні встановити приписи:
1-е - про засудження сторін на заплачення або повернення судових коштів;
2-е - про винагороду уповноважених, адвокатів і перекладачів, а також повернення коштів свідкам;
3-є - про надання безплатного захисту або зменшення коштів;
4-е - про відшкодування втрат, яке повинен заплатити той, хто не тільки програв у суді, але і легковажно затіяв спір;
5-е - про грошовий депозит або грошову заставу, яку треба внести у зв'язку з витратами, які треба покрити, і втратами для відшкодування.
Кан. 1336 – Від постанови в справі коштів, винагород і відшкодування не надається окрема апеляція, але сторона може апелювати протягом п'ятнадцяти днів до того самого судді, який може змінити встановлену квоту.

Арт. ХІІ: Виконання вироку

Кан. 1337 – § 1. Вирок, який перейшов у стан осудженої речі, може бути переданий для виконання, з дотриманням припису кан. 1328.
§ 2. Суддя, який виніс вирок, і у випадку подання апеляції також апеляційний суддя, можуть з уряду або на просьбу сторін наказати тимчасове виконання вироку, який ще не перейшов у стан осудженої речі, після складення, в разі потреби, відповідних грошових застав, якщо йдеться про виплати, призначені на необхідне утримання, або квапить інша виправдана причина.
§ 3. Якщо, однак, опротестовується вирок, який ще не перейшов у стан осудженої речі, суддя, який повинен розглянути оскарження, бачачи, що воно правдоподібно об ¶рунтоване і що з виконання вироку може виникнути непоправна шкода, може або само виконання вироку призупинити або забезпечити його грошовою заставою.

Кан. 1338 – Не може відбутися виконання вироку, поки не буде виконавчого декрету судді, яким наказується, що вирок повинен бути переданий до виконанняь цей декрет, залежно від природи справ або включається в зміст самого вироку або видається окремо.

Кан. 1339 – Якщо виконання вироку вимагає попереднього грошового розрахунку, має місце вставна справа, яку повинен вирішити той суддя, який виніс вирок, що його треба передати до виконання.

Кан. 1340 – § 1. Якщо партикулярне право власної Церкви свого права інакше не постановляє, то виконання вироку повинен наказати особисто або через когось іншого єпархіяльний Єпископ єпархії, де був винесений вирок на першому ступені процесу.
§ 2. Якби він не хотів або занедбав, на вимогу зацікавленої сторони або також з уряду виконання вироку належить до влади, якій підлягає апеляційний трибунал.
§ 3. У спорах, про які мова в кан. 1069, § 1, виконання вироку належить до Настоятеля, визначеного в уставі або статутах.

Кан. 1341– § 1. Виконавець, хіба що в самому змісті вироку щось залишено на його розсуд, повинен виконати вирок згідно з очевидним значенням його слів.
§ 2. Він може розглядати застереження щодо способу і сили виконання, але не щодо суті справиь якби, однак, дізнався звідки-небудь, що вирок недійсний або явно несправедливий, згідно з приписом канн. 1303, 1304 і 1326, § 2, повинен утриматись від виконання і справу передати до трибуналу, який виніс вирок, повідомляючи про це сторони.

Кан. 1342– § 1. Якщо якась річ була присуджена позивачу, то коли має місце стан осудженої речі, її треба негайно передати позивачу.
§ 2. Якщо сторона була засуджена на повернення рухомої речі або заплачення грощей або щоб щось дала або зробила, то суддя в самому змісті вироку або виконавець на свій розсуд і розважливість повинен установити термін для виконання зобов'язання, який, однак, не повинен бути скорочений нижче п'ятнадцяти днів ані не перевищувати щести місяців.


ГЛАВА ІІ
СУМАРНИЙ СПІРНИЙ ПРОЦЕС

Кан. 1343 – § 1. Сумарним спірним процесом можуть бути полагоджені всі справи, не виключені правом, хіба що сторона просить про застосування звичайного спірного процесу.
§ 2. Якщо сумарний спірний процес застосовується у справах, виключених правом, судові акти є недійсні.

Кан. 1344 – § 1. Позовна скарга, якою починається спір, крім того, що перелічується в кан. 1187, повинна:
1-е - викласти коротко, повно і ясно факти, на які спираються вимоги позивача;
2-е - так указувати на докази, з допомогою яких позивач наміряється підтвердити факти, але яких не може одночасно навести, щоб негайно могли бути зібрані суддею.
§ 2. До позовної скарги слід додати, принаймні в автентичній копії, документи, на які спирається просьба.

Кан. 1345 – § 1. Якщо спроба помирення, відповідно до припису кан. 1103, § 2, виявиться даремною, суддя, якщо вважає, що позовна скарга має якусь підставу, повинен протягом трьох днів наказати декретом, доданим до самої скарги, щоб копія просьби була подана до відома відповідача, даючи йому змогу надіслати протягом п'ятнадцяти днів письмову відповідь до канцелярії трибуналу.
§ 2. Це повідомлення має наслідки судового виклику, про що мова в кан. 1194.

Кан. 1346 – Якщо вимагають цього застереження відповідача, суддя повинен призначити позивачу час для відповіді, так, щоб на підставі наведених двома сторонами фактів сам мав з'ясований предмет справи.

Кан. 1347 – § 1. Після того, як минули терміни для відповіді, про які мова в канн. 1345, § 1 і 1346, суддя, ознайомившись з актами, повинен сформулювати сумнівь потім, додаючи для сторін формулювання сумніву, викликати всіх, хто повинен бути присутній, на засідання, яке повинно відбутися не пізніше, ніж протягом тридцяти днів.
§ 2. У виклику слід повідомити сторони, що можуть принаймні на три дні до засідання пред'явити трибуналові якусь коротку записку для підтримання своїх тверджень.

Кан. 1348 – На засіданні насамперед розглядаються питання, про які мова в канн. 1118, 1119, 1121 і 1122.

Кан. 1349 – § 1. Докази збираються на засіданні з дотриманням кан. 1071.
§ 2. Сторона та її адвокат можуть бути присутніми під час допиту інших сторін, свідків і експертів.

Кан. 1350 – Відповіді сторін, свідків, експертів, вимоги і застереженння адвокатів повинні бути сформульовані письмово нотарем, але загально і тільки в тому, що належить до суті спірної справи, і ними підписані.

Кан. 1351– Докази, яких у просьбі або у відповіді не наведено, або про які не прощено, суддя може допустити тільки згідно з приписом кан. 1110ь однак, після допиту хоч би одного свідка суддя може вирішити про нові докази тільки згідно з приписом кан. 1283.

Кан. 1352– Якщо на засіданні не можна було зібрати всіх доказів, слід призначити друге засідання.

Кан. 1353 – Після зібрання доказів на тому самому засіданні відбувається усне обговорення.

Кан. 1354 – § 1. Якщо з обговорення не виявиться потреба доповняти що-небудь в інструкції справи, або не існує щось інше, що заважає винести вирок згідно з приписом права, то суддя зразу після закінчення засідання має негайно вирішити справуь вирішальна частина вироку повинна бути негайно прочитана в присутності сторін.
§ 2. Зате трибунал може через трудність справи або з іншої виправданої причини відкласти рішення аж до п'яти корисних днів.
§ 3. Повний текст вироку з його об ¶рунтуванням повинен бути доведений до відома сторін якнайшвидше, звичайно не пізніше, ніж протягом п'ятнадцяти днів.

Кан. 1355 – Якщо апеляційний трибунал побачить, що на нижчому ступені суду був застосований сумарний спірний процес у справі, виключеній правом, повинен визнати недійсність вироку і відіслати справу трибуналові, який виніс вирок.

Кан. 1356 – В інших справах, які стосуються процедури, слід дотримуватись канонів про звичайний спірний процесь однак, трибунал може своїм декретом з вмішеним об¶рунтуванням не зважати на процесуальні приписи, які не встановлені для правосильності, щоб додержуючись справедливості, допомогти у прискоренні процесу.
ТИТУЛ ХХVІ
ДЕЯКІ СПЕЦІЯЛЬНІ ПРОЦЕСИ


ГЛАВА І
ПОДРУЖНІ ПРОЦЕСИ

Арт. І: Справи про визнання недійсності подружжя

1– Компетентний суд
Кан. 1357 – Будь-яка подружня справа хрещеного на підставі власного права належить до Церкви.

Кан. 1358 – Дотримуючись особових Статутів, там, де вони діють, справи, які стосуються чисто цивільних наслідків подружжя, належать цивільному судді, якщо розглядаються головні, але, якщо, вставно і додатково, можуть також розглядатися і вирішуватись церковним суддею на підставі власної влади.
Кан. 1359 – У справах про недійсність подружжя, які не застережені для Апостольського Престолу, компетентними є:
1-е - трибунал місця, де було укладено подружжя;
2-е - трибунал місця, де відповідач має постійне або тимчасове місце проживання;
3-є - трибунал місця, де позивач має постійне місце проживання, якщо обидві сторони перебувають на території тієї самої нації і судовий Вікарій постійного місця проживання відповідача, вислухавши його, дасть на це згоду;
4-е - трибунал місця, де фактично треба буде збирати більшість доказів, якщо погодиться на це судовий Вікарій постійного місця проживання відповідача, вислухавши його.
2– Право оскарження подружжя
Кан. 1360 – Для оскарження подружжя здатними є:
1-е - супруги;
2-е - промотор справедливості, коли недійсність подружжя була вже розголошена і подружжя не можна узаконити або це не годиться.
Кан. 1361 – § 1. Подружжя, яке за життя двох супругів не було оскаржене, після смерті одного або обох супругів не може бути оскаржене, хіба що питання про правосильність має передпроцесуальний характер для вирішення іншого спору чи на церковному суді, чи на світському суді.
§ 2. Якщо один із супругів вмирає під час тривання справи, слід дотримуватись кан. 1199.

3 – Обовжязки суддів і трибуналу
Кан. 1362– Суддя, поки прийме справу і скільки разів помітить надію на добрий наслідок, повинен застосувати пастирські засоби, щоб супруги, якщо це можливо, були схильні узаконити подружжя і поновити спільне подружнє життя.

Кан. 1363 – § 1. Після прийняття позовної скарги голова або доповідач повинен приступити до повідомлення про декрет, який містить виклик, згідно з кан. 1191.
§ 2. Як минуло п'ятнадцять днів після повідомлення, голова або доповідач, хіба що котрась із сторін просить про сесію для зав'язки спору, повинен протягом десяти днів своїм декретом з уряду сформулювати сумнів або сумніви і повідомити про це сторони.
§ 3. Формулювання сумніву може не тільки питати, чи в даному випадку відомо про недійсність подружжя, але мусить визначити, на якій підставі або на яких підставах оскаржується правосильність подружжя.
§ 4. Після десяти днів від повідомлення про декрет, якщо сторони не мають ніяких застережень, голова або доповідач новим декретом наказує інструкцію справи.

4 – Докази
Кан. 1364 – § 1. Захисник вузла, захисники сторін, а також промотор справедливості, якщо виступає в процесі, мають право:
1-е - бути присутніми під час допиту сторін, свідків і експертів, з додержанням припису кан. 1240;
2-е - переглянути судові акти, хоч би ще не були оголошені, й ознайомитись з документами, представленими сторонами.
§ 2. Сторони не можуть бути присутніми під час допиту, про який мова в § 1, ч. 1.

Кан. 1365 – Якщо немає з іншого джерела повних доказів, суддя для оцінки свідчень сторін, про які мова в кан. 1217, § 2, повинен скористатися, якщо це можливо, свідками щодо правдомовності самих сторін, крім інших непрямих доказів і допоміжних засобів.

Кан. 1366 – У справах, які стосуються статевого безсилля або браку згоди через розумову хворобу, суддя повинен скористатися допомогою одного або кількох експертів, хіба що з обставин виразно виникає, що це даремна справаь в інших випадках слід дотримуватись припису кан. 1255.

Кан. 1367 – Якщо під час інструкції справи виникне дуже правдоподібний сумнів щодо недоверщеності подружжя, трибунал може припинити за згодою сторін справу про недійсність подружжя і доповнити інструкцію для розірвання сакраментального подружжя як недоверщеногоь потім повинен переслати акти до Апостольського Престолу разом з просьбою одного або двох супругів про розірвання і з думкою трибуналу й єпархіяльного Єпископа.


5 – Вирок і апеляція
Кан. 1368 – § 1. Вирок, який за першим разом визнав недійсність подружжя, разом з апеляціями, якщо такі є, та іншими судовими актами треба переслати з уряду до апеляційного трибуналу протягом двадцяти днів від оголошення вироку.
§ 2. Якщо вирок про недійсність подружжя був винесений на першому ступені суду, то апеляційний трибунал, ознайомившись із зауваженнями захисника вузла і, якщо такі є, також сторін, своїм декретом повинен рішення або невідкладно підтвердити або допустити справу до звичайного розгляду на другому ступені суду.

Кан. 1369 – Якщо на апеляційному ступені подано нову підставу недійсності подружжя, трибунал може її допустити і вирішити немов на першому ступені суду.
Кан. 1370 – § 1. Після того, як вирок, який визнав за першим разом недійсність подружжя, буде затверджений на апеляційному ступені або декретом або другим вироком, ті, чиє подружжя було визнане недійсним, можуть наново одружитись, як тільки декрет або другий вирок буде доведений до їх відома, хіба що це було недозволено забороною, вмішеною у вироку або в декреті, або місцевим Ієрархом.
§ 2. Слід дотримуватись кан. 1325, якщо вирок, який визнав недійсність подружжя був підтверджений не другим вироком, а декретом.

Кан. 1371– Зразу коли вирок став здійсненим, судовий Вікарій повинен повідомити про це Ієрарха місця, де подружжя було укладенеь а цей Ієрарх має подбати про те, щоб у книгах подруж і охрещених якнайскоріше було відмічено про визнання недійсності подружжя і про можливо встановлені заборони.

6 – Документальний процес
Кан. 1372– § 1. Після допущення скарги судовий Вікарій або суддя, ним призначений, поминаючи формальності звичайного процесу, але викликавши сторони і з участю захисника вузла, може визнати недійсність подружжя, якщо з документа, який не підлягає ніякому запереченню або застереженню, напевно випливає наявність розриваючої перешкоди або брак приписаної правом форми вінчання, якщо з такою самою певністю відомо, що диспенза не була надана або уповноважений не мав правосильного доручення.
§ 2. Якщо, однак, йдеться про того, хто повинен був дотримуватись приписаної правом форми вінчання, але намагався одружитись перед цивільним службовцем або некатолицьким служителем, вистачає доподружнє дослідження, про яке мова в кан. 784, для доведення його вільного стану.

Кан. 1373 – § 1. Проти вироку, про який мова в кан. 1372, § 1, захисник вузла, якщо розумно вважає, що вади або брак диспензи не є певні, повинен апелювати до судді трибуналу другого ступеня, якому слід переслати акти і повідомити його письмово, що йдеться про документальний процес.
§ 2. Непорушним залишається право на апеляцію сторони, яка вважає себе покривдженою.
Кан. 1374 – Суддя трибуналу другого ступеня при участі захисника вузла і після вислухання сторін повинен вирішити, чи вирок слід затвердити, чи радше полагодити справу згідно із звичайним приписом праваь у цьому випадку відсилає її до трибуналу першого ступеня.

7 – Загальні норми
Кан. 1375 – Справи,які стосуються визнання подружжя недійсним,не можуть розглядатися сумарним спірним процесом.

Кан. 1376 – В інших питаннях, які стосуються процедури слід застосувати, якщо цьому не суперечить природа речі, канони про процес взагалі і про звичайний спірний процес з дотриманням спеціяльних норм щодо справ, які стосуються публічного добра.

Кан. 1377 – У вироку слід нагадати сторонам про моральні, а також громадянські зобов'язання, якими можливо зв'язані взаємно одна сторона щодо другої і щодо дітей для забезпечення належного їх утримання і виховання.

Арт. ІІ: Справи про розлучення супругів

Кан. 1378 – § 1. Особове розлучення супругів, якщо відповідно до приписів права не передбачено чогось іншого щодо поодиноких місць, може бути вирішене декретом єпархіяльного Єпископа або вироком судді.
§ 2. Там, де церковне рішення не спричиняє цивільних наслідків або якщо передбачається, що цивільний вирок не буде суперечним праву Божому, єпархіяльний Єпископ єпархії перебування супругів може, взявши до уваги особливі обставини, дати дозвіл на звернення до цивільного суду.
§ 3. Якщо справа стосується також чисто цивільних наслідків подружжя, то хай суддя старається, щоб з дозволу єпархіяльного Єпископа справа вже від початку була передана до цивільного суду.

Кан. 1379 – § 1. Якщо якась із сторін не попросить про звичайний спірний процес, то треба застосувати сумарний спірний процес.
§ 2. Якщо застосовано звичайний спірний процес і подано апеляцію, то трибунал другого ступеня, вислухавши сторони, повинен своїм декретом або негайно затвердити рішення або допустити справу до звичайного розгляду на другому ступені суду.

Кан. 1380 – У тому, що стосується компетенції трибуналу, слід дотримуватись приписів кан. 1359, чч. 2 і 3.

Кан. 1381– Суддя, поки прийме справу і скільки разів помітить надію на добрий наслідок, повинен застосувати пастирські засоби, щоб супруги помирились і були доведені до відновлення спільного подружнього життя.

Кан. 1382– У справах про розлучення супругів повинен брати участь промотор справедливості згідно з кан. 1097.



Арт. ІІІ: Процес, який стосується здогадної смерті супруга

Кан. 1383 – § 1. Якщо смерть супруга 9супруги0 не може бути підтверджена автентичним церковним або цивільним документом, другий супруг не вважається звільненим від подружнього вузла, хіба що єпархіяльний Єпископ видав деклярацію про здогадну смерть.
§ 2. Таку деклярацію єпархіяльний Єпископ може зробити тільки тоді, якщо після проведення відповідних розслідувань із заяв свідків, з чуток або із непрямих доказів матиме моральну певність про смерть супругаь самої відсутності супруга, навіть довготривалої, не вистачає.
§ 3. У непевних і складних випадках єпархіяльний Єпископ, який виконує свою владу в межах патріяршої Церкви, повинен звернутися за порадою до Патріярхаь інші єпархіяльні Єпископи – до Апостольського Престолу.
§ 4. У процесі, який стосується здогадної смерті супруга, вимагається участь промотора справедливості, але не захисника вузла.

Арт. ІV: Спосіб судового розгляду для одержання звільнення від недоверщеного подружжя або звільнення від подружжя для добра віри

Кан. 1384 – Для одержання звільнення від недоверщеного подружжя або звільнення від подружжя для добра віри слід точно дотримуватись спеціяльних норм, виданих Апостольським Престолом.

ГЛАВА ІІ
СПРАВИ ПРО ВИЗНАННЯ НЕДІЙСНОСТІ ВИСВЯЧЕННЯ

Кан. 1385 – Право оскарження правосильності свячення має або сам священнослужитель або Ієрарх, якому священнослужитель підлягає, або в єпархії якого одержав свячення.
Кан. 1386 – § 1. Позовна скарга в справі оскарження правосильності свячення повинна бути відправлена до компетентної Дикастерії Римської Курії, яка вирішить, чи справу має розглядати вона сама, чи призначений нею трибунал.
§ 2. Якщо Дикастерія передала справу трибуналові, то слід дотримуватись канонів про процеси взагалі і про звичайний спірний процес, а не канонів про сумарний спірний процес, хіба що цьому суперечить природа речі.
§ 3. Після відправлення скарги священнослужителеві забороняється виконувати священнодійства на підставі самого права.
Кан. 1387 – Після другого вироку, який підтвердив недійсність свячення, священнослужитель утрачає всі права, властиві духовному станові, і звільняється від усіх обов'язків цього стану.

ГЛАВА ІІІ
ПРОЦЕДУРА ПРИ УСУВАННІ АБО ПЕРЕНЕСЕННІ ПАРОХІВ

Кан. 1388 – При усуванні або перенесенні парохів треба дотримуватись канн. 1389-1400, хіба що партикулярним правом, затвердженим Апостольським Престолом, постановляється щось інше.

Арт. І: Спосіб судочинства при усуванні парохів
Кан. 1389 – Якщо служіння якогось пароха з якоїсь причини, навіть без його поважної вини, стає щкідливим або принаймні неефективним, то парох може бути усунений з парафії єпархіяльним Єпископом.

Кан. 1390 – Причини, через які парох може бути законно усунений з парафії, є особливо такі:
1-е - поведінка, яка завдає церковній спільноті поважної шкоди або викликає замішання;
2-е - бездарність або тривала розумова або фізична хвороба, яка робить пароха непридатним для корисного виконування його завдань;
3-є - втрата доброго імені у чесних і поважних парафіян або нехіть у ставленні до пароха, що за передбаченням не скоро припиняться;
4-е - поважна недбайливість або порушення парафіяльних обов'язків, яке триває незважаючи на попередження;
5-е - погане управління дочасними справами з великою шкодою для Церкви, якщо зарадити цьому злу немає іншого засобу.

Кан. 1391– § 1. Якщо на підставі проведеного розслідування виявиться, що причина для усунення існує, то єпархіяльний Єпископ повинен обговорити справу з двома парохами, вибраними з числа парохів, яких пресвітерська рада вибрала для цього на постійно на пропозицію єпархіяльного Єпископаь якщо пізніше Єпископ дійшов до висновку, що треба вдатися до усунення, то для правосильності подасть причину й аргументи та по-батьківськи порадить парохові, щоб зрікся протягом п'ятнадцяти днів.
§ 2. Парох, який є членом чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих, може бути усунений або наказом єпархіяльного Єпископа з повідомленням про це вищого Настоятеля або наказом вищого Настоятеля з повідомленням єпархіяльного Єпископа, не вимагаючи згоди другого.

Кан. 1392– Зречення пароха може відбуватися також за умови, аби тільки воно було законно прийняте єпархіяльним Єпископом і дійсно було прийняте.
Кан. 1393 – § 1. Якщо парох протягом призначених днів не відповість, то єпархіяльний Єпископ має повторити виклик, продовжуючи корисний час для відповіді.
§ 2. Якщо єпархіяльний Єпископ установить, що парох одержав другий виклик і не відповів, хоч не мав ніякої перешкоди, або якщо парох не хоче зректися, не подаючи ніяких мотивів, то єпархіяльний Єпископ повинен видати декрет про усунення.

Кан. 1394 – Якщо, однак, парох оспорює подану причину та її підстави, наводячи мотиви, які видаються єпархіяльному Єпископові недостатніми, то цей, щоб міг правосильно діяти:
1-е - повинен його викликати, щоб, переглянувши акти, зібрав у письмовому викладі свої рації, навіть навів протилежні докази, якщо такі має;
2-е - далі, доповнивши, якщо треба, інструкцію, повинен обміркувати справу разом з тими двома парохами, про яких мова в кан. 1391, § 1, хіба що необхідно призначити інших, тому що ті не можуть цього виконати;
3-є - нарешті має вирішити, чи пароха треба усунути чи ні, і негайно повинен видати у цій справі декрет.

Кан. 1395 – Єпархіяльний Єпископ має подбати про те, щоб усуненому парохові було надано інший уряд, якщо той до цього здатний, або призначено пенсію, залежно від того, чи випадок велить або обставини дозволяють.
Кан. 1396 – § 1. Усунений парох повинен утримуватись від виконування уряду пароха, якнайшвидше звільнити парафіяльний дім і все, що належить парафії, передати тому, кому єпархіяльний Єпископ доручив парафію.
§ 2. Якщо ж ідеться про хворого, який не може бути без труднощів перенесений з парафіяльного дому на інше місце, єпархіяльний Єпископ повинен йому залишити користування ним, навіть виключне, поки триватиме ця необхідність.
§ 3. Під час рекурсу проти декрету усунення єпархіяльний Єпископ не може іменувати нового пароха, але на той час повинен подбати про встановлення парафіяльного адміністратора.

Арт. ІІ: Процедура перенесення парохів

Кан. 1397 – Якщо спасіння душ або потреба чи користь Церкви того вимагає, щоб парох із своєї парафії, якою успіщно керував, був перенесений до іншої парафії або на інший уряд, то єпархіяльний Єпископ повинен йому на письмі запропонувати перенесення і порадити, щоб погодився на це з уваги на любов до Бога і душ.

Кан. 1398 – Якщо парох не має наміру піти за радою і напоумленням єпархіяльного Єпископа, то повинен викласти письмово свої міркування.

Кан. 1399 – § 1. Якщо, незважаючи на наведені міркування, єпархіяльний Єпископ вважає, що не повинен відступати від свого наміру, то мусить з двома парохами, вибраними з-поміж тих, про яких мова в кан. 1391, § 1, взяти до уваги підстави, які є за або проти перенесенняь якщо він надалі вважає, що треба здійснити перенесення, то повинен поновити щодо пароха батьківське заохочення.
§ 2. Якщо після цього парох надалі відмовляється і єпархіяльний Єпископ вважає, що перенесення треба здійснити, видає декрет перенесення, постановляючи, що парафія після призначеного часу буде вакантною.
§ 3. Після того, як цей час минув безкорисно, єпархіяльний Єпископ повинен оголосити, що парафія вакантна.

Кан. 1400 – У випадку перенесення слід дотримуватись приписів кан. 1396, набутих прав і справедливості.
ТИТУЛ ХХVІІ
КАРНІ САНКЦІЇ В ЦЕРКВІ


ГЛАВА І
ЗЛОЧИНИ І КАРИ ВЗАГАЛІ

Кан. 1401– Оскільки Бог уживає всіх засобів, щоб заблукану вівцю навернути, то ті, що одержали від Нього владу розв'язування і зв'язування, повинні відповідно лікувати недугу тих, що скоїли злочин, їх переконувати, напоумляти, ганити з великою терпеливістю і знанням, а навіть повинні накладати кари, щоб гоїти рани, заподіяні злочином, так, щоб проступників ані не кидати у прірву відчаю, ані не допускати до розбещеного життя і нехтування закону.
Кан. 1402– § 1. Канонічна кара повинна бути накладена через карний процес, приписаний в канн. 1468-1482, із збереженням караючої влади судді у випадках, окреслених правом і з відхиленням протилежного звичаю.
§ 2. Якщо на думку судової влади, про яку мова в § 3, заважають поважні причини, щоб не відбувся карний процес, і є певні докази щодо злочину, то злочин може бути покараний декретом поза судом згідно з канн. 1486 і 1487, аби тільки не йшлося про позбавлення уряду, титулу, відзнак або про суспензу понад рік, про редукцію до нижчого ступеня, про позбавлення духовного стану або про велику екскомуніку.
§ 3. Такий декрет, крім Апостольського Престолу, можуть видати в межах своєї компетенції Патріярх, верховний Архієпископ, єпархіяльний Єпископ і вищий Настоятель інституту посвяченого життя, який має звичайну владу управління, з виключенням усіх інших.
Кан. 1403 – § 1. Хоча йдеться про злочини, які несуть за собою обов'язкове покарання, Ієрарх, вислухавши промотора справедливості, може цілком утриматись від карної процедури, навіть від накладання кар, якщо тільки на думку самого Ієрарха все це рівночасно збігається: правопорушник, якого справу ще не передано до суду, визнав Ієрархові свій злочин у зовнішній сфері під впливом щирого покаяння і відповідно подбано про виправлення скандалу і шкоди.
§ 2. Зробити цього, однак, Ієрарх не може, якщо йдеться про злочин, який несе за собою кару, відпущення якої застережене вищій владі, поки не одержить дозволу від цієї ж влади.

Кан. 1404 – § 1. У покараннях слід вдаватися до лагідніщого тлумачення.
§ 2. Не можна переносити кару з особи на особу або з випадку на випадок, хоч би підстава була така сама, а то й поважніща.

Кан. 1405 – § 1. Той, хто має законодавчу владу, може, наскільки це справді необхідне для кращого забезпечення церковної дисципліни, також видавати карні закони і своїми законами забезпечити відповідною карою Божий або церковний закон, виданий вищою владою, дотримуючись меж своєї компетенції з уваги на територію або на особи.
§ 2. До кар, установлених загальним правом за який-небудь злочин, можуть бути додані партикулярним правом інші кариь але це може статися лише з дуже поважної причиниь якщо ж загальним правом встановлюється невизначена або факультативна кара, партикулярним правом може бути на її місце встановлена кара визначена або обов'язкова.
§ 3. Патріярхи і єпархіяльні Єпископи повинні турбуватись, щоб, наскільки це можливо, на тій самій території були однакові карні закони партикулярного права.

Кан. 1406 – § 1. Наскільки хтось може видавати накази, настільки може після зрілого обміркування справи і з якнайбільшою поміркованістю за допомогою наказу погрозити визначеними карами, за винятком тих, що перелічені в кан. 1402, § 2ь а Патріярх за згодою постійного Синоду може також за допомогою наказу погрозити такими карами.
§ 2. Попередження з погрозою покарання, яким Ієрарх в особливих випадках відстоює не карний закон, прирівнюється до карного наказу.
Кан. 1407 – § 1. Якщо на думку Ієрарха, який може накладати кару, природа злочину це дозволяє, кари не можна накладати, якщо правопорушник раніше не був принаймні один раз попереджений, щоб відступив від злочину, з наданням йому відповідного часу схаменутися.
§ 2. Треба вважати, що перестав порушувати право той, хто щиросердно розкаявся у злочині й, крім того, дав відповідне відшкодування за згіршення і шкоду або принаймні поважно обіцяв.
§ 3. Карне попередження, про яке мова в кан. 1406, § 2, вистачає, щоб кара могла бути накладеною.

Кан. 1408 – Кара зобов'язує винуватця тільки після того, як була накладена вироком або декретом, з тим, що Римський Архієрей або Вселенський Собор має право постановити щось інше.

Кан. 1409 – § 1. У застосуванні карного закону, хоч закон користується наказовими словами, суддя може згідно із своєю совістю і розсудливістю:
1-е - відкласти накладання кари на більш відповідний час, якщо передбачається, що з надто поспіщного покарання винуватця виникне більше зло;
2-е - утриматись від накладання кари або накладати лагідніщу кару, якщо винуватець виправився і відповідно подбано про направу згіршення і шкоди або якщо сам винуватець достатньо був покараний або передбачається, що буде покараний цивільною владою;
3-є - пом'якщувати кари в справедливих межах, якщо винуватець скоїв більше злочинів, або надто великим видається нагромадження кар;
4-е - припинити обов'язок відбування кари на користь того, хто скоїв злочин уперше, а до того часу був поважаний за чесне життя, якщо тільки не існує необхідність виправити згіршенняь зупинення кари повністю кінчається, якщо протягом часу, визначеного суддею, винуватець не провинився вдруге, в противному разі він повинен бути покараний суворіше, неначе боржник, за два злочини, хіба що карний позов за перший злочин тим часом перестав діяти.
§ 2. Якщо кара є невизначена і закон не застерігає чогось іншого, суддя не може накладати кар, перелічених у кан. 1402, § 2.
Кан. 1410 – При накладанні кар на священнослужителя йому повинно бути збережене те, що необхідне для належного утримання, хіба що йдеться про позбавлення духовного стану. У цьому випадку Ієрарх повинен подбати, щоб позбавленому духовного стану, який через кару справді опинився в біді, допомогти найкращим чином, завжди із збереженням прав щодо забезпечення, соціяльної захищеності і лікарської опіки для добра його і його сім'ї, якщо він одружений.
Кан. 1411– Ніякої кари не можна накладати, після того як карний позов припинився.

Кан. 1412– § 1. Кого зобов'язує закон або наказ, той підлягає також пов'язаній з ними карі.
§ 2. Якщо після скоєння злочину міняється закон, треба застосувати інший закон, корисніщий для винуватця.
§ 3. Якщо ж пізніший закон скасовує закон або принаймні кару, вона, яким би чином не була накладена, зразу припиняється.
§ 4. Кара зобов'язує винуватця всюди, навіть після припинення влади того, хто її наклав, хіба що правом виразно застережено щось інше.

Кан. 1413 – § 1. Не підлягає жодній карі той, хто не закінчив чотирнадцяти років життя.
§ 2. Той, хто між чотирнадцятим і вісімнадцятим роком життя скоїв злочин, може бути покараний тільки карами, які не включають позбавлення якогось майна, хіба що єпархіяльний Єпископ або суддя в спеціяльних випадках вважає, що можна інакше краще подбати про його виправлення.

Кан. 1414 – § 1. Покаранню підлягає тільки той, хто порушив карне право або карний наказ свідомо або внаслідок ганебного занедбання належної старанності або через дуже ганебне незнання закону чи наказу.
§ 2. Коли сталося зовнішнє порушення карного закону або наказу, приймається, що воно було вчинене свідомо, поки не доведено протилежногоь в інших законах або наказах це припускається тільки, якщо закон або наказ порушується вдруге після карного попередження.

Кан. 1415 – Якщо згідно з загальною практикою і канонічною наукою є якась пом'якщуюча обставина, причому, однак, злочин надалі існує, суддя повинен облегшити кару, встановлену законом або наказомь мало того, якщо відповідно до своєї розсудливості, вважає, що можна краще подбати про виправлення винуватця і поправи згіршення і шкоди, може навіть утриматись від накладання кари.
Кан. 1416 – Якщо злочин скоїв рецидивіст або якщо існує згідно з загальною практикою і канонічною наукою обтяжуюча обставина, то суддя може покарати винуватця тяжче, ніж постановляє закон або наказ, не виключаючи кар, перелічених в кан. 1402, § 2.

Кан. 1417 – Ті, що, спільно запланувавши злочин, співдіють у злочині, але не названі виразно в законі або наказі, підлягають тим самим карам, що і головний винуватець, або, на розсуд судді, іншим карам такої самої або меншої тяжкості.

Кан. 1418 – § 1. Хто вчинив що-небудь для здійснення злочину або що-небудь занедбав, але без власної волі не встиг його скоїти, не підлягає карі, встановленій за скоєний злочин, хіба що закон або наказ застерігає щось інше.
§ 2. Якщо дії або занедбання за своєю природою ведуть до скоєння злочину, винуватця слід належно покарати, особливо якщо виникло згіршення та інша поважна шкода, але легшою карою від передбаченої за скоєний злочин.
§ 3. Від будь-якої кари звільняється той, хто з власної волі відступив від початого виконання злочину, якщо жодної шкоди або згіршення із спроби не виникло.

Кан. 1419 – § 1. Хто може диспензувати від карного закону або звільнити від карного наказу, може також звільнити від кари, накладеної силою того ж закону або наказу.
§ 2. Крім того, законом або карним наказом може бути надана також іншим влада звільняти від кар.

Кан. 1420 – § 1. Від кари, накладеної силою загального права, може звільнити:
1-е - Ієрарх, який почав карний процес або декретом наклав кару;
2-е - Ієрарх місця, де в даний момент перебуває винуватець, але порадившись з Ієрархом, про якого мова в ч. 1.
§ 2. Ці приписи стосуються також кар, накладених силою партикулярного права або карного наказу, хіба що партикулярним правом Церкви свого права застережено інакше.
§ 3. Від кари, накладеної Апостольським Престолом, може звільнити тільки Апостольський Престол, хіба що звільнення від кари делегується Патріярхові або іншим.
Кан. 1421– Звільнення від кари, вимущене силою або тяжким страхом або підступом, недійсне на підставі самого права.
Кан. 1422– § 1. Звільнення від кари може бути надане винуватцю також без його відома або умовно.
§ 2. Звільнення від кари повинно бути надане письмово, хіба що поважна причина радить щось інше.
§ 3. Слід остерігатись, щоб просьба про звільнення або само звільнення не були розголошені, хіба наскільки це потрібне для захисту доброго імені винуватця або необхідне для виправлення згіршення.

Кан. 1423 – § 1. Зберігаючи право Римського Архієрея на застереження собі або іншим звільнення від якої-небудь кари, Синод Єпископів патріяршої або верховної архієпископської Церкви на підставі закону може внаслідок важких обставин застерегти звільнення від кар Патріярхові або верховному Архієпископові для підданих, які в межах території очолюваної ним Церкви мають постійне або тимчасове місце проживанняь ніхто інший не може правосильно застерегти собі або іншим звільнення від кар, установлених загальним правом, хіба що за згодою Апостольського Престолу.
§ 2. Будь-яке застереження слід стисло тлумачити.

Кан. 1424 – § 1. Звільнення від кари не можна дати, якщо винуватець не розкаявся щиро у вчиненому злочині і не подбано належно про виправлення згіршення і заподіяної шкоди.
§ 2. Якщо на думку того, до кого належить звільнення від кари, ці умови були виконані, не можна відмовити у звільненні, наскільки природа кари може бути взята до уваги.

Кан. 1425 – Якщо хтось обтяжений багатьма карами, звільнення стосується тільки тих кар, які виразно у ньому вказаніь зате загальне звільнення охоплює всі кари, за винятком тих, які винуватець у просьбі із злим умислом замовчав.

Кан. 1426 – § 1. Якщо правом не окреслена інша кара, то згідно із стародавніми традиціями східних Церков можуть бути накладені кари, які зобов'язують виконати якесь важливе релігійне чи побожне або милосердне діло, як наприклад, визначені молитви, проща, спеціяльний піст, милостині, реколекції.
§ 2. На того, хто не схильний прийняти ці кари, слід накласти інші кари.
Кан. 1427 – § 1. Із збереженням партикулярного права, прилюдна догана відбувається або перед нотарем або при двох свідках або за допомогою листа, однак так, щоб про одержання і зміст листа було відомо на підставі якогось документа.
§ 2. Слід остерігатися, щоб прилюдна догана не призвела до більшої, ніж годиться, неслави винуватця.

Кан. 1428 – Якщо тяжкість випадку вимагає, особливо якщо йдеться про рецидивістів, Ієрарх, крім кар, накладених вироком, згідно з приписом права, може також піддати винуватця наглядові в спосіб, визначений в адміністративному декреті.

Кан. 1429 – § 1. Заборона перебування на певному місці або території може стосуватися тільки священнослужителів або ченців або членів товариства спільного життя на подобу чернечих, але наказ перебування на певному місці або території стосується тільки священнослужителів, приписаних до єпархії, з дотриманням права інститутів посвяченого життя.
§ 2. Щоб наказ перебування на певному місці або території був виданий, вимагається згода місцевого Ієрарха, хіба що йдеться про дім інституту посвяченого життя папського або патріяршого права, у цьому випадку потрібна згода компетентного Настоятеля, або про дім призначений для священнослужителів багатьох єпархій, які там відбувають покуту або повинні виправитись.
Кан. 1430 – § 1. Карні позбавлення можуть стосуватися тільки тих влад, урядів, служінь, завдань, прав, привілеїв, повноважень, ласк, титулів, відзначень, які є у віданні влади, яка постановлює кару, або Ієрарха, який почав карний процес або декретом кару накладаєь те саме стосується карного перенесення на інший уряд.
§ 2. Не можна позбавити влади свячень, а тільки заборонити виконування всіх або деяких актів згідно з приписом загального праваь подібно не можна позбавити когось академічних ступенів.

Кан. 1431– § 1. Покарані малою екскомунікою позбавляються приймання Пресв. Євхаристіїь надто можуть бути виключеними від участі в Божественній Літургії, навіть від вступу до церкви, коли в ній публічно відправляється богослужіння.
§ 2. У самому вироку або декреті, який накладає цю кару, повинен бути визначений обсяг кари і, якщо випадок вимагає, тривалість.

Кан. 1432– § 1. Суспенза може бути від усіх або тільки від деяких актів священнодійства або управління, від усіх або деяких актів або прав, пов'язаних з урядом, служінням або завданнямь але її обсяг повинен бути визначений самим вироком або декретом, який накладає кару, хіба що він уже окреслений правом.
§ 2. Нікого не можна суспензувати як тільки від актів, які є у віданні влади, що установлює кару, або Ієрарха, котрий провадить карний процес або декретом накладає суспензу.
§ 3. Суспенза ніколи не стосується правосильності актів ні права мешкання, якщо винуватець має його з уваги на уряд, служіння або завданняь натомість суспенза, яка забороняє одержувати доходи, винагороди, платні та інше, містить у собі обов'язок повернути все, що було незаконно прийняте, навіть у добрій вірі.

Кан. 1433 – § 1. Священнослужителеві, перенесеному до нижчого ступеня, забороняється виконувати ті акти священнодійства або управління, які не відповідають цьому ступеню.
§ 2. Священнослужитель, позбавлений духовного стану, позбавляється всіх церковних урядів, служінь та інших завдань, оплат і будь-якої делегованої владиь він стає нездатним для нихь йому забороняється виконувати священнодійстваь не може піднятись до вищих священичих санів і, стосовно канонічних наслідків, прирівнюється до мирян, з дотриманням канн. 396 і 725.

Кан. 1434 – § 1. Велика екскомуніка забороняє, крім того усього, про що мовиться в кан. 1431, § 1, приймати інші святі тайни, уділяти святі тайни і сакраменталії, виконувати будь-які уряди, служінь або завдання, здійснювати акти управління, які, якщо однак здійснюються, є недійсні на підставі самого права.
§ 2. Покараного великою екскомунікою не слід допускати до участі у Божественній Літургії та будь-яких інших прилюдних відправах богопочитання.
§ 3. Покараному великою екскомунікою забороняється користуватися привілеями, які були йому раніше наданіь він не може правосильно одержувати сан, уряд, службу та інше завдання в Церкві або платню, ані не привласнює собі доходів, з ними пов'язанихь не має також активного і пасивного голосу.

Кан. 1435 – § 1. Якщо кара забороняє приймати святі тайни або сакраменталії, заборона припиняється, якщо винуватець перебуває в небезпеці смерті.
§ 2. Якщо кара забороняє уділяти святі тайни або сакраменталії або здійснювати акт управління, то така заборона припиняється, щоразу як необхідно подбати про вірних, які знаходяться в небезпеці смерті.


ГЛАВА ІІ
КАРИ ЗА ОКРЕМІ ЗЛОЧИНИ

Кан. 1436 – § 1. Того, хто заперечує якусь істину, в яку слід вірити на підставі божественного і католицького віровчення, або бере її під сумнів або цілком відкидає християнську віру і законно попереджений не опам'ятається, має бути покараний як єретик або відступник великою екскомунікою, крім того, священнослужитель може бути покараний іншими карами, не виключаючи позбавлення духовного стану.
§ 2. Крім таких випадків, той, хто підтримує науку, осуджену як помилкову Римським Архієреєм або Колегією Єпископів, які виконують автентичне навчання, і, попереджений згідно з законом, не опам'ятається, має бути відповідно покараний.
Кан. 1437 – Той, хто ухиляється від підлеглості найвищій владі Церкви або від єдності з вірними, їй підлеглими, і, попереджений згідно з законом не виявляє послуху, має бути покараний як схизматик великою екскомунікою.
Кан. 1438 – Хто навмисно пропускає приписане правом згадування Ієрарха в Божественній Літургії і в церковному правилі, якщо, попереджений згідно з законом, не опам'ятається, той повинен бути відповідно покараний, не виключаючи великої екскомуніки.
Кан. 1439 – Батьки або ті, що їх заступають, за те, що віддають дітей до хрещення або на виховання в некатолицькій вірі, повинні бути відповідно покарані.
Кан. 1440 – Хто порушує приписи права про участь у спільних священнодійствах, може бути відповідно покараний.

Кан. 1441– Якщо хтось використовує святі речі для світських цілей або для поганої мети, то його слід суспензувати або не допускати до приймання Пресвятої Євхаристії.

Кан. 1442– Хто викинув або із святотатською метою забрав з собою чи перетримує Пресвяту Євхаристію, повинен бути покараний великою екскомунікою і, якщо є священнослужителем, також іншими карами, не виключаючи позбавлення духовного стану.

Кан. 1443 – Якщо хтось симулював відправу Божественної Літургії або інших святих тайн, повинен бути відповідно покараний, не виключаючи великої екскомуніки.

Кан. 1444 – Якщо хтось допустився кривоприсяги перед церковною владою або якщо хтось, хоч не присягав, судді на поставлені згідно з правовим приписом запитання свідомо говорив неправду або приховав правду, або якщо хтось намовив на ці злочини, повинен бути відповідно покараний.

Кан. 1445 – § 1. Хто застосував фізичне насильство щодо Єпископа або завдав йому іншої тяжкої кривди, повинен бути відповідно покараний, не виключаючи, якщо це священнослужитель, позбавлення духовного стануь якщо ж такий самий злочин був скоєний проти Митрополита, Патріярха або навіть Римського Архієрея, винуватця слід покарати великою екскомунікою, звільнення від якої в кінцевому випадку застережене самому Римському Архієреєві.
§ 2. Хто чинить це щодо іншого священнослужителя, ченця, члена товариства спільного життя на подобу чернечих або щодо мирянина, який в даний момент виконує церковне завдання, повинен бути відповідно покараний.
Кан. 1446 – Хто не слухається власного Ієрарха, який законно наказує або забороняє, і після нагадування упирається в непослуху, повинен бути відповідно покараний як правопорушник.
Кан. 1447 – Хто розпалює бунти або ненависть проти будь-якого Ієрарха або підбурює підлеглих до непослуху щодо нього, повинен бути відповідно покараний, не виключаючи великої екскомуніки, особливо якщо цей злочин був скоєний проти Патріярха або навіть проти Римського Архієрея.
§ 2. Хто заважає вільному виконанню служіння або виборів, або церковної влади, або законному користуванню дочасним майном Церкви, або залякував виборця або того, хто виконує акт влади або служіння, повинен бути відповідно покараний.

Кан. 1448 – § 1. Хто на публічному видовищі, в проповіді, в розповсюдженому творі або в інший спосіб за допомогою засобів суспільної комунікації допускається блюзнірства або тяжко ображає добрі звичаї, або зневажає релігію чи Церкву, або викликає до них ненависть чи погорду, повинен бути відповідно покараний.
§ 2. Хто вступає в організацію, яка діє проти Церкви, повинен бути відповідно покараний.

Кан. 1449 – Хто відчужив церковне майно без приписаної правом згоди або дозволу, повинен бути відповідно покараний.

Кан. 1450 – § 1. Хто вбив людину, повинен бути покараний великою екскомунікоюь надто священнослужитель має бути покараний іншими карами, не виключаючи позбавлення духовного стану.
§ 2. Таким же чином слід покарати того, хто спричинив аборт з наступним наслідком, з дотриманням кан. 728, § 2.
Кан. 1451– Хто схопив людину або несправедливо її затримує, тяжко поранив або покалічив, піддав її фізичним чи психічним тортурам, повинен бути відповідно покараний, не виключаючи великої екскомуніки.

Кан. 1452– Якщо хтось когось тяжко скривдив або дуже зашкодив його добрій славі через наклеп, повинен бути змушеним дати відповідне надолуженняь якщо ж відмовить, має бути покараний малою екскомунікою або суспензою.
Кан. 1453 – § 1. Священнослужитель-наложник або який в інший спосіб перебуває в зовнішньому гріху проти чистоти, викликаючи згіршення, повинен бути покараний суспензою, якому, якщо продовжується злочин, можна поступово додавати інші кари аж до позбавлення духовного стану.
§ 2. Священнослужителя, який намагався укласти заборонене подружжя, слід позбавити духовного стану.
§ 3. Чернець, який склав прилюдний довічний обіт чистоти і не став священнослужителем, коячи такі злочини, повинен бути відповідно покараний.

Кан. 1454 – Хто неправдиво доніс на когось про якийсь злочин, повинен бути відповідно покараний, не виключаючи великої екскомуніки, особливо якщо предметом доносу стає сповідник, Ієрарх, священнослужитель, чернець, член товариства спільного життя на подобу чернечих або мирянин, наділений церковним урядом, з дотриманням кан. 731.

Кан. 1455 – Хто виготовив фальщивий церковний документ або твердив у ньому неправду або той, хто свідомо користувався фальщивим або зміненим документом у церковній справі або правдивий документ змінив, знищив або сховав, повинен бути відповідно покараний.

Кан. 1456 – § 1. Сповідник, який безпосердньо порушив таємницю святої сповіді, повинен бути покараний великою екскомунікою, із збереженням кан. 728, § 1, ч. 1ь якщо ж в інший спосіб зламав цю таємницю, повинен бути відповідно покараний.
§ 2. Хто намагався із сповіді якимсь чином здобути відомості або вже одержані передав іншим, повинен бути покараний малою екскомунікою або суспензою.

Кан. 1457 – Священик, який розрішив спільника в грісі проти чистоти, повинен бути покараний великою екскомунікою з затриманням кан. 728, § 1, ч. 2.

Кан. 1458 – Священик, який в акті сповіді або при нагоді, або під її приводом намовляв каянника до гріха проти чистоти, повинен бути відповідно покараний, не виключаючи позбавлення духовного стану.

Кан. 1459 – § 1. Єпископи, які без доручення компетентної влади висвятили когось на єпископа, і той, хто прийняв від них в такий спосіб свячення, повинні бути покарані великою екскомунікою.
§ 2. Єпископ, який всупереч приписам канонів висвятив когось дияконом або пресвітером, повинен бути відповідно покараний.

Кан. 1460 – Хто звертається до цивільних властей безпосередньо або посередньо, щоб через їх заступництво одержати свячення, уряд, служіння або інше завдання в Церкві, повинен бути відповідно покараний, не виключаючи великої екскомуніки і позбавлення духовного стану, якщо це священнослужитель.

Кан. 1461– Хто, вживаючи симонії, уділяв свячення або його прийняв, повинен бути позбавлений духовного стануь якщо ж уділяв або прийняв інші святі тайни, вживаючи симонії, повинен бути відповідно покараний, не виключаючи великої екскомуніки.

Кан. 1462– Хто уряд, служіння або інше завдання в Церкві, вдаючись до симонії одержав, надав або яким-небудь чином присвоїв або незаконно затримує, або передав іншим, або виконує, повинен бути відповідно покараний, не виключаючи великої екскомуніки.

Кан. 1463 – Хто що-небудь подарував або обіцяв, щоб хтось, виконуючи уряд, службу або інше завдання в Церкві, щось незаконно вчинив або занедбав, повинен бути відповідно покаранийь подібно ж, той, хто ці дари або обіцянки прийняв.

Кан. 1464 – § 1. Хто, крім випадків, уже передбачених правом, зловживав владою, урядом, служінням або іншим завданням у Церкві через дію або упущення, повинен бути відповідно покараний, не виключаючи позбавлення їх, хіба що за це зловживання встановлена законом або наказом інша кара.
§ 2. Хто з гідною кари недбайливістю здійснював або незаконно занедбував з чиєюсь шкодою акт влади, уряду, служінням або іншого завдання у Церкві, повинен бути відповідно покараний.

Кан. 1465 – Хто, виконуючи уряд, служіння або інше завдання в Церкві, приналежний до будь-якої Церкви свого права, також латинської Церкви, якого-небудь вірного всупереч припису кан. 31 задумав намовити якимсь чином до переходу до іншої Церкви свого права, повинен бути відповідно покараний.

Кан. 1466 – Священнослужитель, чернець або член товариства спільного життя на подобу чернечих, який займається фінансовими операціями і торгівлею всупереч приписам канонів, повинен бути відповідно покараний.

Кан. 1467 – Хто порушує зобов'язання, накладені на нього карою, може бути покараний суворіщою карою.
ТИТУЛ ХХVІІІ
ПРОЦЕДУРА ПРИ НАКЛАДАННІ КАР


ГЛАВА І
КАРНИЙ ПРОЦЕС

Арт. І: Вступне слідство

Кан. 1468 – § 1. Щоразу як Ієрарх отримає принаймні правдоподібну відомість про злочин, повинен сам або через іншу відповідну особу обережно дослідити факти й обставини, хіба що таке слідство здається зовсім зайвим.
§ 2. Треба остерігатися, щоб внаслідок такого слідства не потерпіло чиєсь добре ім'я.
§ 3. Той, хто веде слідство, має такі самі повноваження і обов'язки, як і авдитор у процесіь не може він, якщо потім почнеться карний процес, бути на ньому суддею.

Кан. 1469 – § 1. Дотримуючись канн. 1403 і 1411, якщо слідство видається досить об ¶рунтованим, Ієрарх повинен вирішити, чи можна почати процедуру з метою накладення кари, і, якщо вирішить ствердно, чи діяти через карний процес чи через позасудовий декрет.
§ 2. Ієрарх повинен відкликати або змінити своє рішення, якщо на підставі нових фактів і обставин визнає, що треба постановити інакше.
§ 3. Поки Ієрарх вирішить що-небудь в справі, повинен вислухати обвинуваченого в злочині і промотора справедливості і, якщо сам розсудливо вважає, двох суддів та інших правознавцівь Ієрарх має також зважити, чи для уникнення непотрібних процесів не було б доцільним, щоб за згодою сторін він сам, або слідчий вирішив питання про відшкодування по справедливості і доброті.

Кан. 1470 – Акти слідства і декрети Ієрарха, якими починається або закривається слідство, і все те, що передує слідству, якщо не є конечне для процедури в накладанні кар, повинно зберігатися в таємному архіві курії.

Арт. ІІ: Хід карного процесу

Кан. 1471– § 1. Дотримуючись канонів цього титулу, в карному процесі треба застосувати, хіба що цьому противиться природа речі, канони про судочинство взагалі і про звичайний спірний процес, а також спеціяльні приписи про справи, які стосуються суспільного добра, а не канони про сумарний спірний процес.
§ 2. Обвинувачений не зобов'язаний признаватись до злочину і не можна від нього вимагати присяги.

Кан. 1472– § 1. Якщо Ієрарх вирішив, що треба починати карний процес, повинен передати акти слідства промоторові справедливості, який має представити судді обвинувачення, згідно з приписами канн. 1185 і 1187.
§ 2. Перед вищим трибуналом роль позивача виконує промотор справедливості, установлений при цьому трибуналі.
Кан. 1473 – З метою запобігти згіршенню, оберігати свободу свідків і забезпечити хід правосуддя Ієрарх може, вислухавши промотора справедливості і викликавши самого обвинуваченого, в будь-якім стані і ступені карного процесу не допустити його до виконування священнослужіння, уряду, служби або іншого завдання, наказати йому або заборонити перебування в якомусь місці або території, або навіть заборонити публічне приймання Пресвятої Євхаристіїь все це після зникнення причини треба відкликатиь воно також закінчується на підставі самого права з припиненням карного процесу.

Кан. 1474 – Суддя, викликаючи обвинуваченого, повинен його заохотити для обрання адвоката протягом визначеного часуь коли він безкорисно пройшов, тоді той самий суддя повинен з уряду призначити для обвинуваченого адвоката, який так довго буде виконувати своє завдання, поки обвинувачений сам не визначить собі адвоката.
Кан. 1475 – § 1. На будь-якому ступені суду промотор справедливості може зректися інстанції з доручення або за згодою Ієрарха, на підставі рішення якого був початий процес.
§ 2. Щоб зречення було правосильне, мусить бути прийняте обвинуваченим, хіба що було оголошено, що він відсутній на суді.
Кан. 1476 – Крім письмових захистів і зауважень, якщо такі були, повинно відбутися усне обговорення справи.

Кан. 1477 – § 1. На обговоренні є присутніми промотор справедливості, обвинувачений і його адвокат, скривджена сторона, про яку мова в кан. 1483, § 1, та її адвокат.
§ 2. Завданням трибуналу є викликати на обговорення експертів, які подали допомогу в справі, щоб могли пояснити свою експертизу.

Кан. 1478 – Під час обговорення справи обвинувачений завжди має право, щоб він сам або його адвокат говорив останнім.
Кан. 1479 – § 1. Після закінчення обговорення трибунал має винести вирок.
§ 2. Якщо на підставі самого обговорення виникла потреба зібрання нових доказів, трибунал, відклавши визначення справи, повинен зібрати нові докази.

Кан. 1480 – Виріщальну частину вироку слід негайно оголосити, хіба що трибунал з поважної причини постановить, що рішення слід зберігати в таємниці аж до формального повідомлення про вирок, яке не можна ніколи відкладати довще, як на місяць від дня, коли карна справа закінчилась.

Кан. 1481– § 1. Обвинувачений може подати апеляцію, якщо суддя тільки тому його звільнив, що кара була факультативна або тому що суддя користувався владою, про яку мова в канн. 1409, § 1 і 1415.
§ 2. Промотор справедливості може апелювати, якщо вважає, що не досить подбано про виправлення згіршення або встановлення справедливості.

Кан. 1482– У будь-якому стані і ступені карного процесу, якщо очевидно стверджено, що злочин не був скоєний обвинуваченим, суддя повинен це виявити вироком і звільнити обвинуваченого, хоч би одночасно стверджено, що карний позов припинився.


Арт. ІІІ: Позов про відшкодування втрат

Кан. 1483 – § 1. Потерпіла сторона може в самому карному процесі подати, згідно з приписом кан. 1276, спірний позов про відшкодування втрат, яких зазнала від злочину.
§ 2. Домагання потерпілої сторони не допускається пізніше, якщо не було здійснене на першому ступені карного процесу.
§ 3. Апеляція в справі відшкодування відбувається згідно з приписами канн. 1309-1321, навіть якби апеляція в карному процесі не була можливаь якщо ж було подано дві апеляції, хоч різними сторонами, слід провести один апеляційний процес з дотриманням кан. 1484.
Кан. 1484 – § 1. Для уникнення надмірного зволікання з карним процесом суддя може відкласти процес про відшкодування, поки не винесе остаточного вироку в карному процесі.
§ 2. Суддя, який так діяв, повинен після винесення вироку в карному процесі приступити до розгляду питання про відшкодування, хоч би карний процес через зголошене оскарження ще відбувався або обвинувачений був звільнений з причини, яка не відкликає обов'язку відшкодування втрат.

Кан. 1485 – Вирок, винесений у карному процесі, хоч би перейшов у стан осудженої речі, ніяким чином не створює права для потерпілої сторони, хіба що вона інтервеніювала згідно з приписом кан. 1483.


ГЛАВА ІІ
НАКЛАДАННЯ КАР ЗА ДОПОМОГОЮ ПОЗАСУДОВОГО ДЕКРЕТУ

Кан. 1486 – § 1. Для правосильності декрету, який накладає кару, вимагається, щоб:
1-е - обвинувачений був повідомлений про обвинувачення і докази, отримавши можливість повністю використовувати право свого захисту, хіба що занедбав з'явитися, викликаний згідно з приписами права;
2-е - усна дискусія між Ієрархом або тим, хто має делегацію, і обвинуваченим повинна мати місце в присутності промотора справедливості і нотаря;
3-є - в самому декреті має бути викладено, на яких підставах, фактичних і правових, ¶рунтується покарання.
§ 2. Кари, про які мова в кан. 1426, § 1, можуть накладатись без цієї процедури, якщо тільки було письмово підтверджено прийняття їх з боку винуватця.

Кан. 1487 – § 1. Рекурс проти декрету, яким накладається кара, може бути поданий до вищої компетентної влади протягом десяти корисних днів після його оголошення.
§ 2. Цей рекурс припиняє силу декрету.
§ 3. Проти рішення вищої влади немає дальщого рекурсу.
ТИТУЛ ХХІХ
ЗАКОН, ЗВИЧАЙ
І АДМІНІСТРАТИВНІ АКТИ


ГЛАВА І
ЦЕРКОВНІ ЗАКОНИ

Кан. 1488 – Закони постають через їх проголошення.

Кан. 1489 – § 1. Закони, прийняті Апостольським Престолом, проголощуються через видання їх в офіційному органі Акти Апостольського Престолу, хіба що в окремих випадках був приписаний інший спосіб проголошенняь починають вони зобов'язувати після закінчення трьох місяців від дня, яким позначений номер Актів, хіба що з природи речі вони зобов'язують зразу або виразно визначений коротший або довший період нечинності.
§ 2. Закони, видані іншими законодавцями, проголощуються в спосіб, визначений цими законодавцями, і починають зобов'язувати від дня, ними встановленого.

Кан. 1490 – Суто церковним законам підлягають хрещені в католицькій Церкві або прийняті до неї, які достатньо користуються розумом, і, якщо право виразно не передбачає чогось іншого, закінчили сім років життя.

Кан. 1491– § 1. Закони, видані найвищою владою Церкви, зобов'язують повсюдно всіх, для яких вони були видані, хіба що були видані для визначеної територіїь інші закони мають силу тільки на території, на якій влада, яка проголосила закони, виконує повноваження управління, хіба що щось інше застерігає право або воно випливає з природи речі.
§ 2. Законам, виданим для визначеної території, підлягають тільки ті, для яких були видані і які там мають постійне або тимчасове місце проживання і рівночасно в даний час перебувають, із збереженням припису § 3, ч. 1.
§ 3. Мандрівники:
1-е - не підлягають законам партикулярного права власної території, як довго перебувають поза нею, хіба що порушення законів приносить шкоду на власній території або закони мають особистий характер;
2-е - не підлягають законам партикулярного права території, на якій перебувають, за винятком тих, які служать громадському порядку або окреслюють формальності актів, або стосуються нерухомих речей, розташованих на цій території;
3-є - але підлягають законам загального права і законам партикулярного права власної Церкви свого права, хоч, стосовно законів цього партикулярного права, вони не діють на власній території, але не підлягають їм, якщо не зобов'язують на місці, де перебувають.
§ 4. Неосілі підлягають усім законам, які діють на місці їхнього перебування.

Кан. 1492– Закони, видані найвищою владою Церкви, в яких пасивний суб'єкт виразно не вказується, стосуються вірних східних Церков настільки, наскільки йдеться про справи віри або звичаї, або пояснення закону Божого, або виразно про цих вірних у цих законах говориться, або мова йде про привілеї, які не містять нічого суперечного із східними обрядами.

Кан. 1493 – § 1. Під назву загального права в цьому Кодексі підпадають, крім законів і законних звичаїв усієї Церкви, також закони і законні звичаї, спільні всім східним Церквам.
§ 2. Під назву партикулярного права підпадають усі закони, законні звичаї, статути та інші правові приписи, які не спільні всій Церкві і всім східним Церквам.

Кан. 1494 – Закони стосуються майбутнього, не минулого, хіба що в них виразно застерігається про минулі речі.

Кан. 1495 – Тільки ті закони треба вважати такими, що визначають недійсність, або позбавляють здатності, які виразно постановляють, що акт є недійсний або особа нездатна.

Кан. 1496 – У правовому сумніві закони не зобов'язують навіть ті, що визначають недійсність або позбавляють здатностіь зате у фактичному сумніві Ієрархи можуть від них диспензувати, аби тільки застережену диспензу звичайно надавала влада, якій вона застережена.
Кан. 1497 – § 1. Незнання або помилка щодо законів, які визначають недійсність або позбавляють здатності, не заважають їх наслідкам, хіба що закон постановляє виразно щось інше.
§ 2. Не припускається незнання або помилка щодо закону, кари, або щодо власного, або чужого загальновідомого фактуь зате припускається це щодо чужого не загальновідомого факту, поки не буде доведене щось протилежне.

Кан. 1498 – § 1. Автентично тлумачить закони законодавець і той, кому він надав владу їх автентично тлумачити.
§ 2. Автентичне тлумачення, виражене у формі закону, має ту саму силу, що і сам закон, і вимагає проголошенняь якщо тільки пояснює слова самі в собі певні, то тоді має зворотну діюь якщо тлумачення звужує або поширює закон, або пояснює сумнівний, не має зворотної дії.
§ 3. Натомість тлумачення, виражене у формі судового вироку або адміністративного акту в окремій справі, не має сили закону і зобов'язує тільки особи і стосується справ, для яких було дане.

Кан. 1499 – Закони слід розуміти за прямим значенням слів, яке розглядається у тексті і контексті. Якщо воно залишається сумнівним або неясним, треба брати до уваги паралельні місця, якщо такі є, мету закону, обставини та думку законодавця.

Кан. 1500 – Закони, які встановлюють кари або обмежують вільне виконування прав, або містять виняток від закону, підлягають стислому тлумаченню.

Кан. 1501– Якщо в певній справі немає виразного припису закону, справа, крім карної, повинна бути вирішена згідно з канонами Синодів і Святих Отців, законним звичаєм, загальними засадами канонічного права з дотриманням справедливості, згідно з церковним правознавством та загальною і сталою канонічною наукою.
Кан. 1502– § 1. Пізніший закон скасовує попередній або його змінює, якщо виразно це постановляє, або якщо є йому прямо протилежний або повністю упорядковує предмет попереднього закону.
§ 2. Однак закон загального права, хіба що щось інше виразно застережено в самому законі, не змінює закону партикулярного права, ані закон партикулярного права, виданий для якоїсь Церкви свого права, не змінює більш партикулярного права, яке діє в цій Церкві.

Кан. 1503 – У сумніві не припускається, що попередній закон був відкликаний, але пізніші закони слід віднести до попередніх і по змозі з ними узгодити.
Кан. 1504 – Цивільного права, до якого відсилає церковне право, слід дотриму-ватись у канонічному праві з тими самими наслідками, наскільки воно не суперечить Божому праву і якщо канонічне право не застерігає чогось іншого.

Кан. 1505 – Мовний вислів у чоловічому роді стосується також жіночого роду, хіба що щось інше передбачає право або воно випливає з природи речі.

ГЛАВА ІІ
ЗВИЧАЙ

Кан. 1506 – § 1. Звичай християнської спільноти, наскільки відповідає діянню Духа Святого в церковному тілі, може отримати силу права.
§ 2. _оден звичай не може ніяким чином змінити Боже право.

Кан. 1507 – § 1. Тільки такий звичай може мати силу права, який є розумний і впроваджений спільнотою, здатною принаймні для прийняття закону через тривалу і мирну практику, а також протягом часу, встановленого правом.
§ 2. Звичай, який виразно відкидається правом, не є розумний.
§ 3. Звичай, суперечний діючому канонічному праву або, який діє поруч з канонічним правом, тільки тоді одержує силу права, коли зберігається згідно з законом безперервно протягом повних тридцяти роківь зате суперечний канонічному закону, який містить клявзулу, що забороняє майбутні звичаї, тільки тоді може переважати, коли є столітній або незапам'ятний.
§ 4. Компетентний законодавець може затвердити звичай як законний за своєю принаймні тихою згодою навіть до цього часу.
Кан. 1508 – Звичай є найкращий тлумач законів.

Кан. 1509 – Звичай, суперечний праву, чи існуючий поруч з ним, відміняється через протилежний звичай або законь якщо, однак, виразно про них не згадує, то закон не відміняє столітніх або незапам'ятних звичаївь що стосується інших звичаїв, то до них має відношення кан. 1502, § 2.


ГЛАВА ІІІ
АДМІНІСТРАТИВНІ АКТИ

Кан. 1510 – § 1. Адміністративні акти можуть видавати ті, хто має виконавчу владу управління, в межах їхньої компетенції, а також ті, кому ця влада належить виразно або включно на підставі самого права, чи внаслідок законної делегації.
§ 2. Адміністративними актами зокрема є:
1-е - декрети, за допомогою яких дається для спеціяльного випадку рішення або здійснюється канонічне призначення;
2-е - окремі накази, які безпосередньо і згідно з законом зобов'язують особу або визначених осіб щось робити або занехати, особливо для збереження пошани закону;
3-є - рескрипти, на підставі яких надаються привілей, диспенза, дозвіл та інша ласка.

Кан. 1511– Адміністративний акт має наслідок від моменту його повідомлення, або в рескриптах від моменту відправлення листаь якщо ж застосування адміністративного акту доручається виконавцю, то він має наслідок від моменту виконування.

Кан. 1512– § 1. Адміністративний акт слід розуміти згідно з прямим значенням слів і загальноприйнятим способом мовлення і не повинен він поширюватись на інші випадки, крім виразно згаданих.
§ 2. У випадку сумніву адміністративний акт, який стосується спорів, загрожуван-ня покаранням або накладання кар, обмежує права особи, порушує чиїсь набуті права або суперечить законові на користь приватних осіб, підлягає стислому тлумаченню; в іншому разі – широкому.
§ 3. У привілеях завжди слід застосовувати таке тлумачення, щоб той, якому був наданий привілей, справді осягнув якусь ласку.
§ 4. Не лише диспенза, але сама влада диспензування, надана для певного випадку, підлягає стислому тлумаченню.

Кан. 1513 – § 1. За допомогою протилежного закону не відкликається жодний адміністративний акт, хіба що інакше застережено в самому законі, або закон був виданий вищою владою від того, хто видав адміністративний акт.
§ 2. Адміністративний акт не втрачає сили з хвилиною припинення права того, хто його видав, хіба що щось інше виразно застережено.
§ 3. Скасування адміністративного акту через інший адміністративний акт компетентної влади осягає свій наслідок тільки від моменту повідомлення особи, для якої був виданий.
§ 4. Диспенза, яка має безперервне застосування, втрачає силу теж внаслідок певного і цілковитого зникнення спонукуючої причини.
§ 5. Декрет або окремий наказ також втрачає свою силу, коли перестає існувати закон, для виконання якого він був виданийь окремий наказ перестає діяти також з припиненням права того, хто наказує, хіба що він наданий законним документом.

Кан. 1514 – Адміністративний акт, призначений для зовнішнього вжитку, із збереженням кан. 1520, § 2 і 1527, повинен бути виданий письмовоь це стосується також виконання цього акту, якщо передбачається виконавець.

Кан. 1515 – Адміністративний акт, навіть тоді, коли йдеться про рескрипт, виданий з власної ініціятиви, є позбавлений наслідку, якщо порушує набуті іншими права або суперечить закону чи законному звичаю, хіба що компетентна влада виразно додала скасовуючу клявзулу.

Кан. 1516 – Умови в адміністративних актах тільки тоді вважаються додані до правосильності, щоразу як вони виражені частками: якщо, хіба що, аби тільки, або в рідній мові виражені за допомогою іншої такого ж значення.


Арт. І: Процедура у видаванні позасудових декретів

Кан. 1517 – § 1. Поки влада видасть позасудовий декрет, повинна зібрати необхідні відомості і доказиь вислухати тих, яких на підставі права треба вислухати і порадитись з тими, з ким треба порадитисьь вислухати тих, кого декрет безпосередньо торкається і особливо тих, яких права можуть бути порушені.
§ 2. Прохачу, а також тому, хто заперечує згідно з законом, влада повинна виявити відомості і докази, з якими можна ознайомитись без ризику громадської або приватної шкоди, і можливо показати, протилежні рації, даючи їм змогу відповідати, також з допомогою патрона 9захисника0, на протязі терміну, визначеного самою владою.

Кан. 1518 – Влада повинна видати декрет протягом щістдесяти днів від одержання просьби для одержання декрету, хіба що партикулярне право власної Церкви свого права встановило інші терміниь якщо ж це не сталося і прохач вдруге письмово просить про декрет, на тридцятий день від одержання просьби, якщо навіть тоді нічого не зроблено, просьба вважається відкинутою, немовби вона в цей день була відкинена через декрет так, що можна подати рекурс проти відкинення.

Кан. 1519 – § 1. Той, хто видає декрет, повинен мати це на увазі і зважати на те, що здається найбільш корисним для спасіння душ і загального добра, дотримуючись при тому законів і законних звичаїв, справедливості і безсторонності.
§ 2. У декреті повинні бути виражені принаймні загально мотивиь якщо ж небезпека громадської або приватної шкоди не дозволяє виявити мотиви, то їх треба висловити в таємній книзі і показати тому, хто евентуально розглядатиме рекурс, поданий проти декрету, якщо сам просить.

Кан. 1520 – § 1. Декрет має силу права, після того, як був доведений до відома того, кому призначається, в спосіб, який є найпевніщий згідно з місцевими законами й умовами.
§ 2. Якщо небезпека громадської або приватної шкоди не дозволяє передати текст декрету письмово, то церковна влада може наказати прочитати декрет тому, кому він призначається, в присутності двох свідків або нотаря, відредагований словний процес має бути підписаний всіма присутнімиь після виконання цього декрет уважається доведеним до відома.
§ 3. Якщо ж той, кому призначається декрет, відмовився прийняти повідомлення або викликаний до суду згідно з приписом права для одержання декрету або вислухання його, не з'явився без виправданої причини, яку повинен розсудити автор декрету, або відмовився підписати словний процес, то вважається, що декрет був доведений до відома.



Арт. ІІ: Виконання адміністративних актів
Кан. 1521– Виконавець адміністративного акту неправосильно виконує своє завдання, поки не одержить письмового доручення і не перевірить його автентичність та інтегральність, хіба що влада, яка видала цей акт, раніше повідомила його про доручення.

Кан. 1522– § 1. Виконавець адміністративного акту, якому доручено саме виконання цього акту, не може відмовитись від його виконання, хіба що є очевидним, що цей же акт є недійсним або що з іншої поважної причини не можна його підтримувати, або не виконані були умови, додані до адміністративного актуь якщо ж виконання адміністративного акту здається недоцільним з уваги на обставини особи або місця, тоді виконавець повинен перервати виконання і негайно повідомити владу, яка видала акт.
§ 2. Якщо в рескрипті виконавцю доручається надання ласки, то до нього належить відповідно до його розумного рішення і совісті надати ласку або відмовити в ній.

Кан. 1523 – Виконавець адміністративного акту повинен діяти згідно із змістом дорученняь якщо не виконав умов, доданих до доручення для правосильності акту, або не дотримав істотної форми ведення справи, виконання є недійсне.

Кан. 1524 – Виконавець адміністративного акту може, відповідно до свого розсудливого рішення, призначити свого заступника, хіба що заступництво було заборонене або він був обраний з уваги на особисті якості або особа заступника була визначенаь в таких випадках, однак, виконавець може комусь іншому доручити підготовчі акти.

Кан. 1525 – Адміністративний акт може бути виконаний також наступником виконавця на уряді, хіба що виконання було доручено з уваги на особисті якості.

Кан. 1526 – Якщо у виконуванні адміністративного акту виконавець допустив якусь помилку, може заново виконати цей акт.

Арт. ІІІ: Рескрипти
Кан. 1527 – § 1. Приписи, встановлені в канонах щодо рескриптів, стосуються також надавання ласк усно, хіба що явно стверджується щось інше.
§ 2. Отриману усно ласку будь-хто повинен довести, щоразу як від нього це вимагається згідно з законом.

Кан. 1528 – Рескрипт можна просити для іншого, навіть незалежно від його згоди, і він є правосильний до його прийняття, хіба що щось інше виявляється з доданих клявзул.

Кан. 1529 – § 1. Приховання правди в просьбах не заважає, щоб рескрипт мав силу, якщо виражено те, що треба виразити для правосильності згідно із стилем курії Ієрарха, який надає рескрипт.
§ 2. Не заважає і викладення неправди, якщо принаймні одна з поданих спонукуючих причин є правдива.
Кан. 1530 – § 1. Ласки після відмови з боку вищої влади не може правосильно надати нижча влада, хіба що вища виразно погодилась.
§ 2. Ласки, в якій відмовила якась влада, не може правосильно надати інша влада, однаково компетентна, або вища влада, коли в просьбі зовсім не згадано про відмову.

1– Привілеї
Кан. 1531– § 1. Привілей, тобто ласка, дана на користь певних осіб, фізичних чи юридичних, за допомогою спеціяльного акту, може бути наданий законодавцем і тим, якому законодавець дав таку владу.
§ 2. Столітнє або незапам'ятне володіння привілеєм уводить припущення про його надання.

Кан. 1532– § 1. Привілей припускається як щось постійне.
§ 2. Привілей втрачає своє існування:
1-е - якщо є особистим, через смерть особи, якій був наданий;
2-е - якщо є предметним або місцевим, через повне знищення речі або місця;
3-є - коли закінчився його термін або вичерпалась кількість випадків, для яких був наданий;
4-е - якщо з бігом часу обставини речей, на думку компетентної влади, так змінюються, що він став щкідливим або користування ним – недозволеним.
§ 3. Місцевий привілей оживає, якщо місце відновлюється протягом п'ятдесяти років.

Кан. 1533 – § 1. _одний привілей не перестає існувати через зречення, хіба що воно було прийняте компетентною владою.
§ 2. Кожна фізична особа може зректися привілею, наданого виключно на її користь.
§ 3. Привілею, наданого якійсь юридичній особі або з уваги на значення місця чи речі, не може правосильно зректися фізична особаь ні самій юридичній особі не можна зректися наданого їй привілею, якщо зречення завдає шкоди Церкві чи іншим.

Кан. 1534 – Привілей, який не є тягарем для інших, не припиняється через його невживання або протилежне вживанняь зате привілей, обтяжливий для інших, втрачає силу, якщо настала законна давність або мовчазне зречення.
Кан. 1535 – Хто зловживає владою, наданою йому на підставі привілею, повинен бути попереджений Ієрархомь а того, хто сильно ним зловживає після даремного нагадування, Ієрарх повинен позбавити привілею, який він сам надавь якщо ж привілей був наданий владою, вищою від Ієрарха, Ієрарх зобов'язаний її про це повідомити.

2– Диспензи
Кан. 1536 – § 1. Диспенза, тобто ослаблення дії суто церковного закону в окремому випадку, може бути надана тільки із виправданої і раціональної причини, враховуючи обставини випадку і важливості закону, від якого диспензуєтьсяь у противному разі диспенза є недозволена і, якщо не надана самим законодавцем або вищою владою, є також неправосильна.
§ 2. Духовне добро вірних є виправданою і раціональною причиною.
§ 3. При сумніві щодо достатності причини диспенза надається дозволено і правосильно.

Кан. 1537 – Не підлягають диспензі закони, оскільки вони визначають те, що є істотно конститутивне для інституцій або юридичних актів, ані процесуальні і карні закони.

Кан. 1538 – § 1. Єпархіяльний Єпископ може у спеціяльному випадку диспензувати як від законів загального права, так і законів партикулярного права власної Церкви свого права вірних, щодо яких виконує свою владу, згідно з правом, щоразу як вважає це корисним для їхнього духовного добра, хіба що застерегла це собі влада, яка видала закони.
§ 2. Якщо трудно звернутися до влади, якій застережена диспенза, й одночасно зволікання загрожує небезпекою поважної шкоди, кожний Ієрарх у спеціяльному випадку може диспензувати вірних, щодо яких виконує свою владу згідно з приписом права, якщо тільки йдеться про диспензу, яку ця влада в цих обставинах надає, із збереженням кан. 396.

Кан. 1539 – Хто має владу диспензування, може її виконувати, знаходячись навіть поза територією, щодо своїх підлеглих, хоч би відсутніх на території, а також, якщо не постановлено виразно нічого іншого, щодо мандрівників, які перебувають в даний момент на території, а також щодо себе самого.
ТИТУЛ ХХХ
ДАВНІСТЬ І ОБЧИСЛЕННЯ ЧАСУ


ГЛАВА І
ДАВНІСТЬ

Кан. 1540 – Давність як спосіб набуття або втрати суб'єктивного права, а також звільнення себе від обов'язків, Церква приймає такою, яка є в цивільному законодавстві, хіба що загальне право постановляє щось інше.

Кан. 1541– Давність є правосильна, якщо спирається на добру віру, не тільки на початку, але протягом цілого часу, який вимагається для виникнення давності, з дотриманням припису кан. 1152.

Кан. 1542– Не підлягають давності:
• 1-е - права й обов'язки, які випливають з Божого закону;
• 2-е - права, які можна одержати тільки на підставі апостольського привілею;
• 3-є - права й обов'язки, які безпосердньо стосуються духовного життя вірних;
• 4-е - усталені і певні межі церковних округів;
• 5-е - обов'язки і зобов'язання, які стосуються відправи Божественної Літургії;
• 6-е - канонічне призначення уряду, виконування якого згідно з приписами права вимагає свячення;
• 7-е - право візитації й обов'язок послуху так, щоб особи в Церкві не могли бути візитованими жодною церковною владою і не підлягали вже жодній владі.


ГЛАВА ІІ
ОБЧИСЛЕННЯ ЧАСУ

Кан. 1543 – Якщо право виразно не застерігає чогось іншого, то час треба рахувати згідно з приписами наступних канонів.

Кан. 1544 – § 1. Безперервний час слід розуміти як такий, що не допускає жодної перерви.
§ 2. Корисний час слід розуміти як такий, що тому, хто виконує своє право, або домагається його, належить таким чином, що він не пливе для того, хто не знає, або для того, хто не може діяти.

Кан. 1545 – § 1. День у праві означає сталий відрізок часу, який складається з 24-х по черзі рахованих годин і починається від півночі; тиждень – це відрізок семи днів; місяць – відрізок 30 днів, рік – відрізок 365 днів, хіба що місяць і рік рекомендується брати згідно з календарем.
§ 2. Якщо час є безперервний, місяць і рік треба завжди рахувати згідно з календарем.
Кан. 1546 – § 1. День, від якого починається лічба, не враховується в термін, хіба що його початок збігається з початком дня або право виразно застерігає щось інше.
§ 2. Останній день лічби враховується в термін, який – якщо час охоплює один або більше місяців або років, один або кілька тижнів – кінчається після закінчення останнього дня тієї самої дати або, якщо місяць не має дня такої дати, то після закінчення останнього дня місяця.



Категорія: Документи церкви, Бібліотека

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.

Додавання коментаря

Им'я:*
E-Mail:
Коментар: